Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка59/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63
У


УКРАЇНКА ЛЕСЯ (справжнє прізвище, ім’я та по батькові – Косач-Квітка Лариса Петрівна; 13(25).ІІ.1871−19.VІІ (1.VІІІ).1913) – видатна укр. поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літера­турний критик та фольклорист. Дочка відомої письменниці та громадської діячки Олени Пчіл­ки, рідної сестри М. Драгома­нова. Дитячі роки минули у с. Колодяжному (нині Ковель­ського р-ну Волинської обл.). Значний вплив на формування світогляду У. мав М. Драгома­нов. Через хворобу (туберкульоз кісток) навчалася вдома, у при­ватних учителів. Стан здоров’я змушував її подовгу лікуватися – в Криму, Грузії, Італії, Єгипті. Здобула різнобічну (переважно історико-філологічну) освіту. До­сконало володіла іноземними мо­вами (російською, французькою, німецькою, англійською, італій­ською, грецькою, латинською, польською, білоруською). Зго­дом здійснила чимало майстер­них перекладів Г. Гейне, В. Гю­го, Дж. Байрона, А. Міцкевича, Гомера та ін. 1890 р. написала (для сестри) підручник “Старо­давня історія східних народів” (виданий 1918 р.). Підтримувала дружні творчі стосунки з О. Ко­билянською, І. Франком, А. Крим­ським, В. Гнатюком, М. Павли­ком, О. Маковеєм, Л. Стариць­кою-Черняхівською, М. Грушев­ським. Дебютувала в літературі як поет-лірик 1884 р. у львів­ському журналі “Зоря”, де під псевдонімом Леся Українка були опубліковані вір­ші “Конвалія” і “Сафо”. За життя У. вийшли поетичні збірки “На крилах пісень” (1893), “Думи і мрії” (1899), “Відгуки” (1902). Поезія У. великої емоційної на­пруги, сповнена глибоких патріотичних почуттів до України. Призначен­ня поета У. вбачала у творчій праці для духовного і національ­ного визволення свого народу. Найповніше виявила себе в дра­матургії (створила понад 20 драм). Перший дра­матичний твір – пси­хологічна драма “Блакитна троянда” (1896). У. – автор дра­матичних поем і соціально-філософських драм “Одержима” (1901), “Осіння казка” (1905), “В катакомбах” (1905), “Кассандра” (1907), “У пущі” (1897−1909), “Бояриня” (1910), “Адвокат Мартіан” (1911), “Лісова пісня” (1911), “Камінний господар” (1912), “Оргія” (1913), “На полі крові” (1910). Зверта­ючись до образів і сюжетів, взятих зі сві­тової літератури, історії, міфоло­гії, розглядала соціально-полі­тичні та морально-етич­ні про­блеми, які хвилювали тогочасне укр. суспільство. Суттєво модер­нізувала поетику укр. драми (загостреністю діалогу, багато­проблемністю, перенесенням на­голосу із зовнішньої дії на вну­трішню, умовністю і симво­лічністю декорацій). Вершиною творчості поетеси є драма “Лісо­ва пісня”, яка утверджує люд­ську мрію, високі почуття, пере­могу краси життя над бездухов­ністю. Активно друкувалася в періодиці (“Літературно-науко­вий вісник”, “Нова громада”, “Народ”, “Дзвін”, “Рідний край”, “Киевская старина” та ін.). Спільно з Ф. Колессою, К. Квіт­кою була організатором фольк­лорної експедиції для запису на фонограф укр. героїчного епосу (1908). Цікавилась тогочасним укр. і європейським літератур­ним процесом, написала літера­турно-критичні та філософсько-публіцистичні статті, зокрема “Малоросійські письменники на Буковині”, “Два напрями в новіт­ній італійській літературі”, “За­мітки про новітню польську літературу”, “Новітня суспільна дра­ма”, “Утопія в белетристиці” та ін. Померла у м. Сурамі (Грузія). Похована у Києві на Байковому цвинтарі. Пам’ятники поетесі встановлено у Києві (1973 р., скульптор Г. Кальчен­ко), Сурамі (1952 р., скульптор Т. Абакелія), Клівленді (США), Торонто і Саскатуні (Канада; обидва – скульптор М. Череш­ньовський).

УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРА­ТBЧНА ПÁРТІЯ (УДП) – укр. партія ліберально-народниць­ко­го спрямування, створена 1904 р. у Києві з членів Загальної укр. безпартійної демократичної ор­ганізації (ЗУБДО). Серед членів УДП були С. Єфремов, Є. Чика­ленко, Б. Грінченко. 1905 р. опу­бліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бю­рократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження кон­ституційної форми правління. З національного питання ставили­ся вимоги – надання широкої національної автономії Україні; створення укр. сейму, який міг би самостійно проводити фінан­сову та економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма обсто­ю­вала повноправне використання укр. мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати держав­ні, удільні, кабінетські та мона­стирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Партія відстоювала примусовий викуп приватної землі з наступною передачею місцевим органам самоуправління для розподілу їх за доступну плату серед окремих осіб та організацій. Умови вику­пу та продажу земель мав виро­бити майбутній сейм. Заводи, фабрики та інші капіталістичні підприємства шляхом викупу повинні були перейти у влас­ність краю, а потім у користу­вання трудящих. Торгові та мо­нополістичні підприємства по­винні були бути муніципалізова­ні. Ставлення ліберал-демократів до соціалізму і соціалістичного ідеалу партії яскраво характери­зують слова одного з лідерів пар­тії Є. Чикаленка: “Взагалі, соціа­лізм я вважаю провідною зіркою, яка показує шлях, яким людство повинно йти, але ніколи не досягне його”. Соціалістичні ідеї повинні, на думку лідерів УДП, привернути до партії широкі кола суспільства. Після Маніфес­ту 17.Х.1905 р. УДП включилася у легальну політичну діяльність, узялася за організацію “Про­світ”, укр. періодичних видань. Один із членів УДП В. Шемет був обраний депутатом Держав­ної думи. Революційні події 1905−1907 рр. викликали радика­лізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і ство­рення нової Укр. радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об’єдналася з УРП і створили Укр. демократично-радикальну партію.

УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРА­ТBЧНО-РАДИКÁЛЬНА ПÁР­ТІЯ (УДРП) – партія ліберально-демократичного спрямування, створена наприкінці 1905 р. у Києві внаслідок об’єднання Укр. демократичної партії та Укр. радикальної партії. 30.XII.1905 р. об’єднана комісія від двох партій (від УДП – Є. Чикаленко, Є. Тим­ченко та І. Шраг, від УРП – Б. Грінченко, М. Левицький) ви­робила програму і назву нової партії. Було обрано керівний ор­ган УДРП – Раду партії, до скла­ду якої увійшли Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко. Пер­винними осередками партії стали громади. 1906 р. на 1-му з’їзді партії було затверджено програ­му, побудовану на принципах парламентаризму і федералізму. УДРП виступала за створення загально­державного парламенту і крайових представницьких рад для націй, що мають автономію. Оновлена держава розглядалась УДРП як “федерація рівноправ­них автономно-територіальних одиниць”. Автономна Україна повинна була управлятись виборною Укр. народною радою (сеймом). Рада займалася б ви­робленням крайової конституції, яку не міг відмінити загально­державний парламент. Консти­туція України не повинна всту­пати у протиріччя із загально­державними законами. До ком­петенції загальнодержавного пар­ламенту відносилися всі зовніш­ньополітичні, зовнішньоторгові та фінансові питання, оголо­шення війни та укладення миру, встановлення митних правил, формування та утримання армії. Всіма іншими питаннями мав відати Укр. сейм. В соціально-економічній сфері УДРП прого­лошувала боротьбу проти “вся­кої експлуатації”. У програмі зазначалося, що соціалістичний лад, до якого руха­ється людство, найкраще забезпечить інтереси громадян. Партія вважала, що земля, фабрики, заводи з часом повинні стати спільною народ­ною власністю. УДРП відстою­вала передачу всіх державних, удільних, монастирських, цер­ковних земель у крайовий зе­мельний фонд під управління самоврядних громад та округів. Партія вимагала насильної кон­фіскації усіх приватних земель, і передусім тих, які здавались в оренду. Передання землі селянам мислилося лише за викуп. Партія виступала за гармонізацію відно­син у сфері промислового вироб­ництва: запровадження 8-годин­ного робочого дня, упорядку­вання питань найму робочої сили тощо. Близькість позицій УДРП і російських кадетів під час революції 1905−1907 рр. призвела до того, що багато членів партії належали до орга­нізації кадетів. З’їзд УДРП у жовтні 1906 р. визнав неможли­вим одночасне членство у двох партіях. У практичній діяльності в роки революції УДРП прагнула автономії України і культурного самовизначення укр. нації. Для пропаганди ідеї автономії ради­кал-демократи широко викорис­товували трибуни різних з’їздів, пресу, міські думи і земства, гро­мадські організації. Члени партії брали участь у підготовці чис­ленних петицій проти пересліду­вання укр. мови, в депутаціях до органів влади з проханням задо­волення національних потреб, в обговоренні укр. питання в місь­ких думах і земствах. Зокрема, складанням записок із вимогою відміни закону 1876 р. займалися на прохання УДРП В. Антонович та М. Сумцов. Радикал-демокра­ти разом з іншими партіями брали участь у створенні куль­турно-просвітницьких організа­цій – “Просвіт”. УДРП мала своїх депутатів у I і ІІ Держав­них думах, які заснували окрему укр. фракцію (І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський, О. В’язлов), що згодом оформилася в Укр. дум­ську громаду. Члени УДРП бра­ли активну участь у роботі Думи, виступили ініціаторами багатьох проектів. Офіційним органом УДРП стали щотижневики “Рід­ний край” (1906) та газета “Громадська думка”, яку згодом змінила “Рада”. На поч. 1908 р. УДРП розпалася, а її члени утворили Товариство укр. посту­повців. На поч. квітня 1917 р. трансформувалося у Союз укр. автономістів-федералістів, який тимчасово реформував його (до скликання партійного з’їзду) знову в УДРП, прийнявши і програму цієї партії. У червні 1917 р. партійна конференція пе­рейменувала організацію в Укр. партію соціалістів-федералістів.

УКРАЇНСЬКА ДEМСЬКА ГРОМÁДА – фракція Державної думи, що складалася з націо­нально свідомих депутатів від губерній України. Хоч вибори до I Державної думи бойкотувалися лівими партіями, зірвати їх не вдалося. У квітні 1906 р. Дума розпочала роботу. Більше ніж на 1/3 вона складалася з кадетів. Серед 102 депутатів від дев’яти укр. губерній налічувалося 24 поміщики, 42 селянина і 26 представників міської інтелі­генції. За партійною ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 – трудовиками. Трудова партія являла собою не політичну пар­тію, парламенську фракцію і об’єднувала переважно безпар­тійних селян – членів Думи.

Укр. думська громада у скла­ді 45 делегатів сформувалася на правах парламентської фракції майже негайно. Очолив її адво­кат і громадський діяч з Чер­нігівщини І. Шраг. Громада ви­магала надати Україні в її етнографічних межах політичну автономію, запровадити укр. мо­ву в школах, судових установах та адміністративних органах. Щодо головного питання рево­люції – аграрного – в громаді не існувало єдиної думки. Кадетські депутати обстоювали передачу селянам частини поміщицьких земель за викуп, а селянські під­тримували платформу трудови­ків – конфіскацію поміщицьких земель і націоналізацію всієї зем­лі. Для висвітлення своєї діяль­ності в Думі громада заснувала друкований орган – журнал “Украинский вестник”, у якому співробітничали М. Грушевський, М. Туган-Барановський, І. Франко.

У липні 1906 р. царський уряд, скориставшись тим, що революційна хвиля почала спа­дати, вирішив розпустити пар­ламент. Вибори до ІІ Державної думи вже не бойкотувалися, а тому її склад значно “полівішав”. Серед 102 делегатів від укр. губерній налічувалося 40 трудо­виків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал-демократів. Партійний склад со­ціал-демократії був досить стро­катий – шестеро членів “Спіл­ки”, троє меншовики, один біль­шовик й один представник УСДРП. За національною озна­кою депутати від України розподілялися так: 51 росіянин, 44 українці, двоє німців, чех, єврей, поляк, грек, татарин.

Укр. громада нового складу налічувала в Думі 47 членів. Во­на видавала україномовний жур­нал “Рідна справа” (“Вісті з Ду­ми”). Платформа громади скла­далася на основі програмних на­станов УСДРП – автономія України, амністія політв’язням, свобода слова, друку, зборів, пе­ресувань, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства і церкви. Щодо аграрного пи­тання нова думська громада також не мала єдиної позиції.



ІІ Державну думу було розіг­нано у червні 1907 р. Микола ІІ видав виборчий закон, який за­безпечував цілковите переважан­ня в новому складі парламенту представників буржуазії і помі­щи­ків. Цей крок правлячих кіл став можливим у результаті спаду ре­волюції. Юридично його можна охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відпо­відав положенню Маніфесту 17 жовтня 1905 р. про те, що жо­ден законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи.

УКРАЇНСЬКА ЛÍНІЯ – си­стема укріплень, збудованих за наказом російського уряду в 30−60-х рр. 18 ст. в Україні для оборони південних кордонів Російської держави від турецько-татарської агресії. Спорудження У. л. зумовлювалося необхідніс­тю захистити заселені в 2-й пол. 17 – на поч. 18 ст. південні тери­торії Лівобережної і Слобідської України від систематичних гра­біжницьких наскоків кримських і ногайських та­тар. Спорудження У. л. розгорнулося за наказом імператриці Анни Іванівни 1731− 1733 рр. за проектом генерала фон Вейсбаха., а в наступні роки У. л. безперервно вдосконалюва­лася. Щорічно на спорудженні укріплень працювало 20 тис. ліво­бережних, 2 тис. слобідських козаків і 10 тис. посполитих се­лян. Починалася У. л. від Дніпра і проходила по те­чії р. Орелі та її притоки Берестової і далі йшла по р. Вереці до впадіння її у Сіверський Дінець. Довжина У. л. досягала понад 285 км. На У. л. було споруджено 16 фортець (Св. Петра, Тамбовська, Св. Ми­хайла, Слобідська, Св. Олексія, Єфремівська, Св. Параскеви, Ор­ловська, Св. Іоанна, Білевська, Св. Федора, Козловська, Ряськів­ська, Василівська, Лівонська, Бо­рисоглібська) і понад 200 редутів (у т. ч. у сотенних містечках полтавського полку Царичанці та Китайгороді), з’єднаних між собою висо­ким суцільним земля­ним валом. Обороняли її 20 пол­ків ландміліції (14 кінних і шість піхотних чисельністю бл. 22 тис., на озброєнні яких було 180 гар­мат і 30 гаубиць). Часті прориви татарськими заго­нами У. л. зму­сили російський уряд у 60-х рр. 18 ст. реорганізувати її оборону. Меншу частину військ було за­лишено в укріпленнях, а з біль­шої частини – було сформовано в тилу три корпуси для боротьби проти татарських загонів, які проривалися на Україну. Одно­часно для оборони від нападів татар i для приборкання запо­рожців російський уряд створив на Півдні України військово-адміні­стративні одиниці – Нову Сербію і Слов’яносербію. Стра­тегічне значення У. л. втратила під час російсько-турецької вій­ни 1768−1774 рр., коли у зв’язку з переміщенням державних кор­донів Росії на Південь було збудовано для оборони України Дніпровську лінію.

УКРАЇНСЬКА НАРÓДНА ПÁРТІЯ (УНП) – перша укр. партія самостійницького напря­му в Наддніпрянській Україні. Заснована М. Міхновським 1902 р. партія об’єднала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення національної незалеж­ної держави. До УНП увійшли національно-радикальні члени Революційної укр. партії і молоді представники укр. громад. До провідних членів партії належа­ли М. Шемет, С. Шемет, О. Ма­каренко, С. Макаренко, В. Шев­ченко, Г. Шевченко, О. Степа­ненко та ін. Програмні засади УНП були викладені у брошурі М. Міхновського “Самостійна Україна”. Основними засобами досягнення поставленої мети – здобуття незалежності України – партія вважала страйки та зброй­не повстання. Партія проголо­сила лозунг “Україна для україн­ців”. Виступала за шанобливе ставлення до укр. мови та націо­нальних традицій, застерігала укр. робітників від співпраці та єднання з російськими і поль­ськими пролетарями. УНП наго­лошувала, що українцям має бути байдуже, який політичний лад існуватиме в Росії, і запере­чувала необхідність участі укра­їнців у боротьбі проти самодер­жавного режиму за свободу Росії. Під впливом революційних подій 1905−1907 рр. УНП почала звертатись до соціалістичних ідей і гасел, що знайшло вияв у партійній програмі, прийнятій 1907 р. Боротьбу за національне визволення УНП розуміла як боротьбу проти панування в Україні чужих держав, так і проти капіталізму. УНП була готова прийняти також тимчасо­ву автономію в межах Російської імперії. Майбутню самостійну Україну програма УНП бачила тільки соціалістичною. У соці­альній сфері висувала вимоги 8 годинного робочого дня, ско­рочення робочого дня на шкід­ливих виробництвах, заборону дитячої праці тощо. Аграрна програма передбачала націона­лізацію землі шляхом позбавлен­ня земельної власності іноземців (росіян, поляків, німців та ін.) без компенсації, а укр. поміщи­ків – з компенсаційними випла­тами. Укр. селяни отримували землю в користування і наділя­лися такою кількістю земельних угідь, які могли обробити, не використовуючи найману працю. У 1904 р. у складі УНП була створена бойова група “Оборона України”, яка ставила за мету досягнення політичних цілей партії збройними методами. Найвідомішими акціями групи були спроби підірвати пам’ятник О. Пушкіну в Харкові і царські монументи у великих містах України. УНП брала активну участь у кампанії за скасування закону 1876 р., у виборах до Державної думи, але не здобула жодного депутатського мандату. Основні ідейні засади діяль­ності партії були розвинуті в пропа­гандистських статтях і відозвах УНП – “Робітницька справа в програмі УНП” (1902), “ 10 за­повідей УНП” (1903), “Справа укр. інтелігенції в програмі УНП”, “Робітниче свято 1 Мая” та ін. Матеріали УНП друкува­лися за кордоном у Львові та Чернівцях і транспортувалися у Наддніпрянщину нелегальним шляхом. Пресовими органами партії були щомісячник “Само­стійна Україна” (у Львові 1906 р. вийшов один номер) та газета “Слобожанщина” (у Харкові 1906 р. вийшло одне число). Після 1907 р. діяльність УНП занепала і не мала систематич­ного характеру. У грудні 1917 р. члени УНП створили Укр. пар­тію соціалістів-самостійників.

УКРАЇНСЬКА НАЦІО­НÁЛЬНО-ДЕМОКРАТBЧНА ПÁРТІЯ (спочатку – Укр. національно-демократичне сто­ронництво) – провідна укр. політична партія у Галичині на поч. ХХ ст. Утворилася вна­слідок злиття двох важливих політичних течій – національно-радикального крила Русько-укр. радикальної партії та народовців – членів Народної ради. Уста­новчий з’їзд партії відбувся 26.XII.1896 р. у Львові. З’їзду передувала робота міжпартійно­го комітету, який з огляду на присутність позапартійних осіб отримав назву Комітет львів­ських русинів. Ініціатором про­ведення узгоджувальної акції між укр. партіями Галичини ви­ступив М. Грушевський. Вироб­ленням ідейно-політичної плат­форми нової партії займався часопис “Будучність”, редагова­ний Є. Левицьким, В. Охримови­чем та І. Трушем, в якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Виконавчим орга­ном партії був Тісніший народ­ний комітет, що підпорядкову­вався Ширшому народному ко­мітету. Серед провідних діячів партії були Ю. Романчук (го­лова), К. Ле­вицький (секретар), О. Борковський, І. Белей, М. Гру­шевський, Є. Левицький, В. На­гірний, Є. Озаркевич, В. Охри­мович, Д. Савчак, О. Темниць­кий, І. Франко. З 1907 р. партію очолював К. Левицький. Друко­ваним органом партії був тиж­невик “Свобода” (1897−1939 рр., орган партії з 1899 р.; ред. В. Охри­мович, Є. Левицький, 1902; В. Бу­дзиновський, 1903−1906 рр.; Л. Цегельський, 1907−1908 рр.; В. Бачинський, 1909−1913 рр.; М. Заячківський, 1913−1914 рр.; С. Баран, 1914−1918 рр.), на на­ціонально-демократичній плат­формі стояли “Діло” і “Буковина”.

Перехід до лідерства в на­родовському русі групи Ю. Ро­манчука і створення окремої партії клерикально-консерватив­ного крила зблизили ідейні позиції народовців та націонал-радикалів. Втрата домінуючих позицій драго­манівцями через перехід лівого крила РУРП на соціал-демократичні позиції та оформлення у ній правого (на­ціонально-радикального) крила сприяли проникненню в укр. рух нових ідейно-теоретичних кон­цепцій. Утворення УНДП озна­менувало перехід укр. суспіль­ства до нового, вищого етапу розвитку. Нова політична струк­тура поєднала в собі широку організаційну мережу народов­ців та інтелектуальні надбання укр. радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об’єднала різні верстви укр. су­спільства і стала першою реаль­ною силою, що змогла протиста­витися польському націоналіс­тичному натискові в Галичині. Створення власної інсти­туційної бази на політичному та грома­дянському рівнях, тісне перепле­тення партійної організації з ме­режею культурно-просвітниць­ких та економічних товариств перетворило УНДП на провідну політичну силу укр. національ­но-політичного руху. Партія зо­середила у своїх руках основні засоби інформації, а завдяки від­криттю закордонних пресових бюро надала укр. справі міжна­родного звучання. Ідейно-полі­тична платформа УНДП була поєднанням радикальної та наро­довської програми. Її творці, вдало використавши теоретичне надбання укр. радикалів та бага­торічний досвід народовців, створили програму центрист­ської партії. Помірковане та лояльне ставлення укр. націонал-демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалеж­ності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації укр. суспільства. Одночасно УНДП продов­жувала активно впливати на культурно-освітнє життя Га­личини. Вимоги ре­форми ав­стрійської системи шкільництва та утворення укр. універ­ситету протягом усього часу існування УНДП були найбільш актуаль­ними напрямами її практичної діяльності. Ідея поділу крайової шкільної ради та відкриття Укр. університету у Львові розгля­далися партією як складники концепції поділу Галичини і утворення укр. національно-ад­міні­стративної автономії в імпе­рії Габсбургів. Демократизм ідей­них засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне, пряме і таємне голо­сування. Реформа виборчого закону 1908 р. значно збільшила чисельність укр. парламентської репрезентації (із 27 мандатів, що одержали українці, 17 належали депутатам від УНДП). У відно­синах з ін. укр. партіями УНДП спрямувала свої зусилля на ство­рення спільного парламентсько­го клубу для концентрації всіх сил для боротьби в парламенті. 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукр. На­родної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Укр. трудову партію.

УКРАЇНСЬКА РАДИ­КÁЛЬНА ПÁРТІЯ (УРП) – укр. партія лібе­рально-народницько­го напряму. Була створена восе­ни 1904 р. групою членів, що вийшли з Укр. демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Ле­вицький, Ф. Матушевський, Л. Юр­кевич та ін. Програмні вимоги УДП та УРП у багатьох випад­ках, зокрема з національного питання, збігалися. УРП вису­вала вимоги надання широкої національно-територіальної ав­тономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складо­вою частиною реформованої фе­деративної держави; виступала за вільне вживання укр. мови в школах та адміністративних установах України тощо. Основ­ні програмні засади УРП зазна­вали значного впливу соціал-демократичних ідей. УРП роз­горнула широку видавничу робо­ту. У 1904−1905 рр. видала у Львові та Петербурзі велику кількість політичних брошур, зо­крема “Чому у нас досі немає доброго ладу?”, “Чого нам тре­ба?”, “Як люди собі прав добу­вають?”. У брошурі С. Ярошенка “Як люди собі прав добувають?” докладно і доступно викладено програмні цілі партії – боротьба проти абсолютизму за землю і волю. Головним методом бо­ротьби селян під час революції партія вважала “тихий бунт”, “сидячий страйк”, які, з одного боку, не спровокують поліцію та солдат на активні дії, а з іншого – забезпечать можливість вирі­шення вимог страйкарів. Після видання Маніфесту 17.X.1905 р. УРП разом з іншими укр. пар­тіями взялася за організацію “Просвіт”, драматичних і музич­них гуртків, товариств україно­знавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подіб­на оцінка подій революції 1905 р. cприяли зближенню позиції УДП та УРП, які в грудні 1905 р. oб’єдналися в Укр. демократич­но-радикальну партію.

УКРАЇНСЬКА ХÁТА” – щомісячний літературно-худож­ній, критичний та публіцистич­ний журнал. Видавався 1909− 1914 рр. у Києві (вийшло 64 номери). У публіцистичних ви­ступах журнал зачіпав й істо­ричні проблеми. В суспільно-по­літичному русі на передній план він висував національне питання. Видавався за редакцією П. Бо­гацького та М. Шаповала. Навко­ло “У. х.” гуртувалися переваж­но молодь, народні вчителі, дріб­ні урядовці, невдоволені помір­кованим змістом газети “Рада”. Виник внаслідок полеміки ради­кально настроєних літераторів, які згуртувались навколо альма­наху “Терновий вінок”, та при­хильників ліберальної газети “Рада”. Співробітниками журналу були О. Коваленко, В. Скрипник, Ю. Будяк, Ю. Сірий (Тищенко), О. Олесь, Г. Чупринка та ін. Журнал виступав із критикою традицій українофільства, повер­хового демократизму, угодовства та орієнтацію на чужі суспільні сили, намагався формулювати нові ідейні засади укр. визволь­ного руху. Ідеалом для “хатян” була незалежна Україна, в якій би поєдналися соціалізм та ідеа­лізм. У журналі публікували тво­ри О. Олесь, М. Вороний, В. Вин­ниченко, О. Кобилянська, М. Риль­ський, П. Тичина, М. Семенко та ін. На поч. Першої світової війни журнал був заборонений.



УКРАЇНСЬКЕ НАУКÓВЕ ТОВАРBСТВО у Києві – об’єд­нання науковців, що мало на меті сприяти розробці та популя­ризації різних галузей науки укр. мовою. Було засноване 1907 р. за ініціативою групи співробітників журналу “Киев­ская старина”. Го­ловою УНТ став М. Грушев­ський, секретарем І. Стешенко. Фінан­сову основу для діяльності това­риства склали членські внески і пожертви меценатів (зокрема, В. Симиренка). Товариство мало секції – історичну, філологічну, природничо-технічну, медичну, статистично-економічну, а також етнографічну комісію. В товарис­тві співробітничали – В. Антоно­вич, Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Возняк, Б. Грінченко, М. Гру­шевський, О. Єфименко, В. Ікон­ников, І. Каманін, С. Лазарев­ський, О. Левицький, В. Щерби­на, І. Франко та ін. Товариство видавало “Записки Укр. науково­го товариства у Києві”, в яких друкувалися цінні розвідки і ма­теріали з різних галузей науки. Було опубліковано 18 т. “Запи­сок УНТ”, в яких друкувались переважно праці історичної та філологічної секцій, “Збірники” праць математично-природничої секції та медичної комісії. 1914 і 1917 рр. вийшли два томи квар­тальника “Україна” (1915−1916). Під час Першої світової війни через цензурні переслідування друкування “Записок” було перенесене з Києва до Москви (де вони виходили під назвою “Укр. науковий збір­ник”). УНТ не увійшло до створеної 1918 р. Укр. академії наук. 1921 р. в адміністративному порядку було включено до Всеукр. академії наук, де його секції ще певний час зберігали свою автономність, а згодом стали секціями відповідних від­ділів ВУАН. УНТ мало значні заслуги в пропаганді укр. науки і культури.

УКРАBНСКИЙ НАРÓД В ЕГÓ ПРÓШЛОМ И НАСТО­ZЩЕМ” – пер­ший довідник з українознавства. Вийшов за ініціативою М. Грушевського. Друкувався російською мовою. 1-й том з’явився 1914 р., 2-й – 1915 р. у Пе­тербурзі. До редакції входили Ф. Вовк, М. Грушев­ський, М. Ковалевський, Ф. Корш, А. Кримський, М. Туган-Баранов­ський, О. Шахматов. 1-й том містив праці М. Грушевського про історіографію та історію України; 2-й том – статті про географію (С. Рудницького), ста­тистику (О. Русова, В. Охримо­вича, С. Томашівського), антро­пологію та етнографію укр. на­роду (Ф. Вовка), короткий нарис укр. права (О. Єфименка) та історію малоросійської (укр.) мо­ви О. Шахматова. Появі наступ­них томів видання перешкодила Перша світова війна 1914−1918 рр.



УКРАЇНСЬКИЙ СТУДÉНТ­СЬКИЙ СОXЗ (УСС) – това­риство укр. студентів вищих шкіл в Австро-Угорщині. Засно­ваний у Львові 7.ХІ.1909 р. з ініціативи 1-го з’їзду укр. сту­дентства для координації діяль­ності укр. студентських товариств, які діяли в Австро-Угорській імперії. Перший голова – М. За­лізняк. УСС ставив перед собою завдання стати осередком сту­дентського життя, сприяти під­вищенню наукового та культур­ного рівня студіюючої молоді, її матеріального становища. Ста­тут товариства передбачав інди­відуальне та колективне член­ство. Структура УСС була дво­ступенева: Головна рада у Львові та повітові осередки (секції), розгалужена мережа яких діяла майже по всій Галичині. Секції виконували функції товариства на місцях і були підзвітні Головній раді. У передвоєнний час УСС розгорнув активну ор­ганізаційну, культурно-просвіт­ницьку, видавничу діяльність. Для здійснення намічених за­вдань при Головній раді діяли комісії: просвітня, драматична, видавнича, статистична, редак­ційна та ін. УСС проводив велику просвітницьку роботу, зокрема став ініціатором числен­них народних віч (літо 1912 р.) для підтримки заснування укр. університету у Львові, одним з організаторів святкування 40-річ­чя літературної діяльності І. Франка (липень 1913 р.). Знач­ну увагу товариство приділяло підтримці та розвитку укр. шкільництва, влаштовувало під­готовчі курси для абітурієнтів, курси для неписьменних. Секції УСС тісно співпрацювали з філіями “Просвіти”, секціями “Січі” та “Сокола”, влаштовува­ли лекції, вечорниці, концерти, урочисті святкування пам’ятних дат із життя видатних укр. діячів. Важливою ділянкою ро­боти товариства став збір статис­тики про укр. студентів вищих шкіл Австрії. 1911 р. УСС об’єд­нував 24 секції (близько 514 чле­нів) та 11 студентських това­риств. 1913 р. діяло 34 секції (595 членів). УСС був понадпар­тійною структурою, на правах колективного члена входив до “Просвіти”, Наукового товарис­тва ім. Т. Шевченка, Укр. педа­гогічного товариства “Рідна школа”. Мав друковані органи “Молода Україна” (1910) та “Шляхи” (1913−1914). З почат­ком Першої світової війни 1914− 1918 рр. багато членів товарис­тва стали в ряди Легіону укр. січових стрільців. Членами УСС були відомі укр. діячі Р. Даш­кевич, Є. Коновалець, Л. Курбас, К. Коберський, В. Левицький, Ю. Охримович, С. Ріпецький, О. Степанів. Після визвольних змагань УСС відновився, але у жовтні 1921 р. його діяльність була остаточно заборонена поль­ською владою. Останнім Голо­вою товариства був Я. Чиж.

УКРАЇНСЬКІ ЗÉМЛІ НА ПОЧ. 19 ст. Більшість земель, на яких були розселені українці, входили до складу Російської імперії. Адміністративно вони поділялися на Лівобережну Україну, Південно-Західний край і Новоросію. До лівобережних укр. земель належали дві істо­ричні області – частина Наддні­прянщини та Слобідської Украї­ни. Територія лівобережної Над­дніпрянщини (корінні землі укр. народу) в офіційних актах нази­валися Малоросією. 1796 р. було утворено Малоросійську губер­нію. 1802 р. її поділили на дві – Чернігівську і Полтавську. Сло­бідська Україна, або Слобожан­щина, являла собою колишню південно-західну окраїну Мос­ковської держави. Із 2-ї пол. 16 ст. на ці майже незаселені від часів монголо-татарської на­вали землі поча­ли стікатися укр. селяни і козаки, рятуючись від польських магнатів. На значній частині Слобожанщини 1796 р. було утворено Слобідсько-Укр. губернію. 1835 р. її переймену­вали на Харківську. Кордон роз­селення українців виходив дале­ко за її межі, на територію Курської і Воронезької губерній. Лише північні повіти двох остан­ніх інтенсивніше залюднювали російські селяни.

Правобережна частина Над­дніпрянщини, або Південно-За­хідний край (термінологія офі­ційних документів), 1796 р. була поділена на три губернії – Київ­ську, Волинську і Подільську. Польська шляхта зберігала тут свої маєтки і посади. Як і за Речі Посполитої, в офіційних устано­вах Правобережжя панувала польська мова. 1832 р. з метою придушення польського націо­нально-визвольного руху уряд утворив єдину адміністративно-територіальну одиницю у складі трьох губерній – Київське гене­рал-губернаторство.

1802 р. Новоросійську губер­нію було поділено на три окремі – Катеринославську, Таврійську та Херсонську. Родючі землі Південної України швидко осво­ювали селяни-переселенці, пере­важно з Наддніпрянщини. Сти­хійна народ­на колонізація допов­нювалася переселенням, органі­зованим державою. Матеріальна допомога уряду та додаткові пільги спонукали до переселення в Ново­росію десятків тисяч вихідців з інших країн, особливо з поневолених турками-османа­ми Балкан. Міське населення було тут багатонаціональним і російськомовним, а села форму­вались як однонаціональні. 1812 р. до Новоросійського краю приєд­нали Бессарабську область (з 1873 р. – губернія). 1828 р. утво­рилося Новоросійське та Бесса­рабське генерал-губернаторство з центром в Одесі.

Після Віденського конгресу 1815 р., яким завершилася епоха наполеонівських війн, до Росій­ської імперії на правах персо­нальної унії перейшло Царство Польське і в його складі Холмщи­на, Підляшшя, Посяння – території, на яких споконвіку формувався укр. народ як етнічна спільність. Перебуваючи століття у складі Речі Посполитої, ці укр. землі частково зазнали полонізації.



Як і в Росії, укр. землі у скла­ді Австрійської імперії адміні­стративно не об’єднувалися. Територія Східної Галичини, де переважало укр. населення, була частиною т. зв. “королівства Галіції і Лодомерії” з центром у Львові. До цього королівства входила на правах автономної округи Буковина з центром у Чернівцях. Східна частина Буко­винської землі з давніх-давен населялася українцями. Закар­патська Україна адміністративно підпорядковувалась Угорському королівству.

УКРАЇНСЬКІ СТУДÉНТ­СЬКІ ГРОМÁДИ (УСГ) – орга­нізації укр. студентства в Росій­ській імперії. Створювалися наприкінці 19 – на поч. 20 ст. за національним принци­пом. Були виразниками інтересів укр. сту­дентства, осередками на­ціональ­ного життя та культури. Перша УСГ була створена 1893 р. у Києві. Згодом такі студентські організації засновано у Харкові (1897), Москві (1898), Петербур­зі (1898), Тарту (1898), Варшаві (1901), Одесі (1902). На поч. 20 ст. УСГ об’єднували 260 студентів, їх членами були активні діячі соціал-демократичних гуртків, РУП, УПСР. Спочатку УСГ діяли нелегально, у тісному контакті з політичними партіями. Після 1905 р. укр. студенти легалізува­ли діяльність і намагалися займа­тись переважно проблемами сту­дентства. Це призвело до зро­стання кількості членів УСГ, яких 1908 р. налічувалося бл. 1000 осіб, зокрема у Москві – 250, Харкові – 150, Києві – 130, Варшаві – 120, Петербурзі – 100, Тарту – 98, Одесі – 64, Томську – 40 осіб. Для узгодження роботи різних УСГ відбувалися з’їзди їхніх делегатів 1891, 1899 і 1908 рр. у Києві, 1901 р. – в Полтаві, 1904 р. – в Петербурзі. 1913 р. для координації діяльності УСГ було створено Головну раду, яка видавала 1913−1914 рр. неперіо­дичний часопис “Укр. студент”. УСГ мали тісні зв’язки з укр. студентами Галичини й Буко­вини. Найактивніше діяла УСГ у Петербурзі. 1913 р. налічувала 300 осіб, серед її членів були Д. Дорошенко, Д. Донцов, М. Скрипник, О. Шемет. Грома­да вела національно-виховну ро­боту серед студентських зем­ляцтв, організовувала лекції, ве­чори, мала хор. У 1-й пол. 20 ст. укр. студентство в еміграції та­кож об’єднувалося в УСГ.

УКРАЇНСЬКО-РEСЬКА ВИ­ДАВНBЧА СПÍЛКА – громад­ська прогресивна видавнича ор­ганізація. Заснована 1898 р. у Львові з ініціативи В. М. Гна­тюка. Головними працівниками і редакторами її до 1912 р. були І. Я. Франко та В. М. Гнатюк. У 1899−1917 рр. спілка випускала дві серії видань – “Наукова бі­бліотека” і “Белетристична біблі­отека”. Вийшло близько 600 назв книжок. У серії белетристики вийшли твори І. Я. Франка, М. М. Коцюбинського, Лесі Укра­їнки, В. С. Стефаника, О. М. Горь­кого, Л. М. Толстого, А. П. Чехо­ва та ін. Після усунення з керівництва спілки В. М. Гнатю­ка та відходу від її роботи І. Я. Франка діяльність У.-р. в. с. поступово занепала.

УНІВЕРСÁЛ (від лат. uni­versalis − загальний, повсюдний, різнобічний) – документ, який у феодальній Польщі і на Україні в 17−18 ст. мав характер маніфес­ту або розпорядчого адміністра­тивно-політичного акта. Видава­ли його в Україні гетьмани, іноді полковники. У. складався зі вступної частини (про­токолу), де названо було особу, яка його видавала, та ім’я того, кому У. було адресовано, змісту розпо­рядження і кінцевого протоколу, де було зазначено місце і дату видання У., названо повний ти­тул і дано особистий підпис особи, що його видавала. В Україні найбільше У. видано з питань, пов’язаних із роздачею земель, підтвердженням маєт­ностей, недоторканністю майна феодалів та феодальною залеж­ністю (“послушенством”) селян. Видавали також У. з питань військових – виступів у похід, сторожової служби та ін. Іноді гетьманськими У. призначались ті або інші особи на важливі військові посади, а також за­тверджувались на цивільні і духовні посади.

УНІВЕРСÁЛ ДО СЕЛZН” 1768 – звернення до селян, яке розповсюджували у Правобереж­ній Україні під час Коліївщини. Написаний укр. і польською мовами. Склали його, ймовірно, керівники Коліївщини. Відобра­жаючи прагнення широких на­родних мас, “Універсал” за­кликав укр. і польських селян до спільної збройної боротьби про­ти магнатів і шляхти, за визво­лення “з неволі і ярма пансько­го”, за встановлення свободи та вольностей, тобто запроваджен­ня політичного рівноправ’я, конфіскації помі­щицької землі і поділу її між вільними селянами-виробниками. “Універсал” – ви­датна пам’ятка народної анти­феодальної літератури ХVІІІ ст. в Україні.



EНІВСЬКА ДРУКÁРНЯ – видавничий заклад, що діяв при монастирі у с. Уневі (нині Пере­мишлянський р-н Львівської обл.). Заснована на базі Львівської друкарні єпископа А. Желібор­ського, діяла в 1648−1699 рр. і 1732−1770 рр. Друкувала книги старослов’янською та укр. мо­вами (у т. ч. букварі, твори Ф. Софоновича, К. Ставровець­кого, “Житіє Св. Володимира”). Видала також переклади митро­полита Д. Сучавського зі старо­слов’янської на румунську мову. Керівниками У. д. у різний час були відомі укр. друкарі А. Сколь­ський, Д. Кульчицький, С. Став­ницький.

УНКÓВСЬКИЙ Григорій (рр. н. і см. невід.) – перший ро­сійський посол в Україні під час Визвольної війни 1648−1657 рр. Дворянин. 16(26).ІІІ.1649 р. ра­зом з укр. послом С. Мужилов­ським виїхав з Москви в Украї­ну. До Чигирина прибув 16(26).ІV. Під час переговорів 17−22.ІV (27.ІV−2.V).1649 р. з Б. Хмель­ницьким і козацькою старшиною в Чигирині У. повідомив, що ро­сійський уряд прихильно ста­виться до визвольної боротьби укр. народу, але не може пору­шити мирного договору з Поль­щею і послати свої війська під Смоленськ. Возз’єднання Украї­ни з Росією могло бути здій­снено лише тоді, коли б вона сама визволилася з-під влади Польщі. Посольство У. відіграло значну роль у дальшому роз­витку укр.-російських відносин. У результаті переговорів цар­ський уряд офіційно визнав Україну, підтвердив прихильне ставлення до неї, погодився на безмитний вивіз із Росії в Україну хліба, солі та ін. товарів. Гетьманське управління, зі свого боку, дозволило російським куп­цям вести безмитну торгівлю в Україні, зобов’язалося стриму­вати кримського хана від нападів на Росію. Наказ Посольсь­кого приказу і складений У. статей­ний список (щоденник) про подорож в Україну – цінне джерело до історії Визвольної війни 1648−1657 рр.

УСТÁВНІ ГРÁМОТИ – ак­ти, якими визначалися відносини між селянами і поміщиками після селянської реформи 1861 р. в Росії. У. г. фіксували розмір повинностей, порядок виконання їх і кількість землі, що виділя­лася у користування селянам. Складання У. г. доручалося влас­никам маєтків, а перевірка і за­провадження їх у дію – мировим посередникам. Запровадження У. г., які закріплювали грабіж­ницький характер реформи, ви­кликало масові селянські завору­шення.

УСТИЯНÓВИЧ Корнило Миколайович (1839−28.III.1903) – укр. художник, письменник. Нар. в с. Вовкові (нині Пустоми­тівського р-ну Львівської обл.). Син укр. письменника М. Л. Ус­тияновича. У 1858−1863 рр. вчився в Академії образотворчих мистецтв у Відні. Подорожував по Галичині та Буковині; 1867 р. побував у Петербурзі, 1872 р. – у Києві. 1882−1883 рр. редагував та ілюстрував сатирично-гумо­ристичний часопис “Зеркало” (виходив 1882−1886; 1884−1885 під назвою “Нове зеркало”), який видавався у Львові і був спрямо­ваний проти ідеології москво­фільства. Створив картини та монументальні розписи на істо­ричні теми (“Василь Теребовель­ський” (1866); “Козацька битва” (1890); “Літописець Нестор” (1901); “Шевченко на засланні” та ін.), портрети. У жанрових картинах один із перших у Західній Україні змалював життя селян (“Бойківська пара”, “Гу­цул”, 1891). Автор історичних поем “Іскоростень”, “Вадим”, “Святослав Хоробрий”, трагедій і драм “Олег Свято­славович Овруцький”, “Ольга”, “Ярополк” та ін. Автор монументальних розписів на релігійні теми – “Христос перед Пілатом” (1880), “Мойсей” (1887), “Хрещення Руси”, “Володимир Великий”, “Св. Ольга”, численних ікон, іконостасів тощо. Створив низку пейзажів (“Дзвіниця”, “Мор­ський пейзаж”, “Чорне море”, “Скит Манявський”, “Пейзаж з хрестом”), портретів (Т. Ре­ва­ковича, А. Вахнянина, Ю. Лав­рівського та ін.). Перші літера­турні спроби У. належать до 1861 р. Спочатку писав “язи­чієм”, з 1872 р. – укр. народною мовою. Деякі з творів У. cтави­лись на сцені театру “Руської бесіди” у Львові. І. Я. Франко відзначав багату і чисту мову та немалий талант автора.

УСТИЯНÓВИЧ Микола Ле­онтійович (літ. псевд. – Дротар, Николай з Николаєва, Николай син Николая; 7.XII.1811−3.XI.1885) – укр. поет, прозаїк, громадський діяч. Нар. у м. Миколаєві (нині Львівська обл.). Здобув гімназій­ну освіту (1832−1830). Навчався у Львівському університеті та греко-католицькій духовній се­мінарії (1832−1837, з перервою). У студентські роки був близь­кий до “Руської трійці”, спадкоємець і популяризатор її ідей. 1836 р. написав перший вірш народною мовою (елегію в пам’ять про га­лицького освітнього діяча) “Сле­за на гробі Михайла барона Гарасевича”, що й зблизило його з М. Шашкевичем. Був священи­ком у с. Вовкові (поблизу Льво­ва), Славську та Сучаві (Букови­на). Вражений кампанією проти народної мови до 1846 р. майже нічого не писав. 1847 р. в аль­манасі “Вінок русинам на об­жинки” було надруковано кілька поезій У. Пізніше його твори часто з’являлися на сторінках перших укр. періодичних видань у Галичині (“Зоря Галицька”, “Галичо-Руський вісник”). Під час революції 1848−1849 рр. в Австрійській імперії активно включився у громадське життя краю, плідно займався літератур­ною роботою. У поетичних тво­рах того періоду відчутні націо­нальні і соціальні мотиви, любов до рідної карпатської природи, знання фольклору. У жовтні 1848 р. У. був одним з ініціа­торів проведення 1-го з’їзду укр. діячів науки, освіти і культури у Львові (Собор руських учених), на якому закликав розвивати традиції М. Шашкевича і Т. Шев­ченка. В 1849−1850 рр. був ре­дактором урядової україномов­ної газети “Галичо-Руський віс­ник”, 1861−1866 рр. – посол Галицького сейму. Автор бл. 80 поезій і шести повістей. Серед віршів – “Рус­лану-Маркіяну Шашкевичу в день імені його”, “Згадка за Маркіяна Шашке­вича”, “До Перемишлян”, “До “Зорі Галицької”, “Руська дум­ка”, “Народний дім”, “Наддні­стрянка”. Історичні сюжети відо­бражено у патріотичних віршах “Похід Русі на Царгород” (1907), “Хрещення великої княгині Ольги”, “Мо­гила Святослава”, “Смерть князя Романа під Зави­хостом в літо 1205”, “Княгиня Романова”, ”Святоубийство кня­зів Ігоровичів у Галичині”, “Віче в Києві”, “Здвиг”, “Стичка на Половецькім полі”, “Битва над Калкою”, “Київ” та ін. У. нале­жить заслуга у становленні художньої прози на західноукр. землях. В основі його повістей “Месть верховинця. Повіска з правдивого случаю” (1849−1850), “Страсний четвер. Повість вер­ховинська, з місцевих поговорок” (1852) лежить фольклорно-етно­графічний матеріал. У 1850 х рр. на сторінках галицької періо­дики друкувалися уривки з першої завершеної поеми нової укр. літератури у західноукр. землях – “Путь на поло­нину”. У численних газетних публікаціях обстоював народну мову як основу літератури. У статті “Мо­лода Русь” (“Зоря Галицька”, 1850) дав короткий нарис націо­нального відродження українців Галичини і визначив провідну роль у ньому “Руської трійці” та М. Шашкевича. Перекладав з польської, чеської, латинської, російської, хорватської, німець­кої мов. Автор перекладу фраг­мента Вергілієвої “Енеїди”. У 1860-х рр. зблизився з москво­філами. 1870 р. переїхав зі Слав­ська на Буковину, у Сучаву (нині Румунія), де й помер. Залишив цінні спогади “Відродження Галицької Русі і Маркіян Шашкевич” (1880). Вважається автором віршованої автобіо­графії “Вспомини” (1884).

УСТЬ-ДУНÁЙСЬКЕ БУ­ДЖÁЦЬКЕ КОЗÁЦЬКЕ ВÍЙ­СЬКО – козацьке військо, сфор­моване у Південній Бессарабії 1806 р. (затверджене царським указом від лютого 1807 р.). В обстановці підготовки до нової війни з Туреччиною російський уряд, маючи потребу у військо­вих контингентах, у грудні 1806 р. розпочав організацію козацького війська, до складу якого дозво­лялося набирати чорноморських козаків, інші категорії укр. насе­лення, що проживали в Бесса­рабії, Молдові та Волощині. Створення війська було розра­ховане і на залучення козаків Задунайської Січі. Внутрішній устрій цього війська нагадував устрій Запорізької Січі. Цен­тральним органом управління був Кіш, який очолював кошо­вий отаман. У війську було запроваджено колишні старшин­ські посади. Військо поділялося на курені, на чолі яких стояли курінні отамани. Кошовий ота­ман одержував ознаку влади – пернач, військовий прапор і вій­ськову печатку. Кошовий отаман і старшина призначались урядом, а не обирались козаками. У військовому відношенні військо підпорядковувалося російському командуванню. Першим кошо­вим отаманом став єлисаветград­ський поміщик І. Підлесецький, згодом – Х. Бучинський. На середину липня 1807 р. в війську налічувалося понад 3 тис. коза­ків. Під час російсько-турецької війни 1806−1812 рр. козацькі відділи брали активну участь у воєнних діях проти турецьких військ на Дунаї: несли розвіду­вальну і сторожову службу, брали участь в облозі Ізмаїла, бойових операціях в Тульчі, Ісакчі, Браїлові, штурмі турець­ких укріплень на дунайських островах. Поширення серед укр. населення чуток про створення “нової Січі” призвело до масо­вого руху селян-кріпаків на при­дунайські землі за “козацькою волею”. Це викликало зане­покоєння у царського уряду, і 20.VII.1807 р. Олександр I видав наказ про припинення формуван­ня війська. У місце розташуван­ня Усть-Дунайського війська прибула спеціальна військова експедиція, яка мала заарешту­вати селян-утікачів і повер­нути їх власникам, а колишніх заду­найських і чорноморських коза­ків переселити на Кубань. У цих умовах частина усть-дунайців перейшла на Заду­найську Січ, а переважна більшість козаків ро­зійшлася і осіла в придунайських степах. 1828 р. у зв’язку з новою російсько-турецькою війною уряд відновив у Південній Бессарабії козацькі формування під назвою Дунайське козацьке військо. До його складу увійшли: колишні усть-дунайці, задунайські коза­ки, що оселилися в Бессарабії до 1828 р., російські відставні сол­дати та волонтери з Балканських країн. Військо складалося з двох шестисотенних кінних полків. Служба тривала 30 років. Полки охороняли кордони по Дунаю, Пруту та Чорноморському узбе­режжі, несли гарнізонну службу в Ізмаїлі та Акермані. Під час Кримської війни 1853−1856 рр. дунайці брали участь в боях у Добруджі, на Кавказі. У квітні 1854 р. обороняли Одесу від нападу англо-французької ескад­ри. 1856 р. військо було пере­йменоване у Новоросійське ко­зацьке військо. В адміністратив­ному і військо­вому відношеннях підлягало но­воросійському і бес­сарабському генерал-губернато­ру. Місцеве керівництво здій­снювало війсь­кове правління на чолі з наказ­ним отаманом, якого призначав уряд. Серед найбільш відомих отаманів були генерал-майор С. Василевський, генерал-лейте­нант О. Шостак, генерал-майор І. Гангардт. Козаки обира­ли лише станичні правління. 1868 р. військо складалося із 10 станиць і хуторів (південна час­тина ни­нішньої Одеської обл.) з насе­ленням 13 141 особа і мало в користуванні 56 тис. десятин землі. Козаки займались земле­робством і скотарством. Військо мало свій шпиталь та війсь­кове училище. Через невдоволення козаків важкою військовою служ­бою та зловживаннями старшини 1842−1845, 1849, 1855, 1858 рр. відбувалися виступи за “вихід з

війська”. Згідно з царським ука­зом від 3(15).XII.1868 р. Ново­російське козацьке військо лікві­довувалося, рядові козаки пере­водились на становище селян-власників.



УШАКÉВИЧ Василь (рр. н. і см. невід.) – укр. гравер 2-ї пол. 17 ст. у Львові. У 1662−1670 рр. – учитель (дидаскал) школи Успен­ського братства, керував шкіль­ним хором. Відомі гравюри дато­вані 1662−1667 рр. Зареєстровано 18 видань 1663−1708 рр. з гравю­рами У., що вказує на тривале використання його дощок. Ілю­стрував видання друкарні Успен­ського братства: “Тріодь цвітна” (1663), “Тріодь пісна” (1664), “Апостол” (1666), “Євхологіон” (1668) та “Тріодь цвітна”, видана в друкарні М. Сльозки (1666− 1667). Серед гравюр – титульні аркуші (“Апостол”, “Требник”), цілосторінкові композиції (апо­столи Петро, Яків, Павло), неве­ликі за розміром однофігурні ілюстрації та сюжетні композиції “Вигнання з раю”, “Ноїв ковчег”, “Страшний суд” (“Тріодь пісна”). Гравюр У., виконаних після 1670-х рр., не виявлено. У видан­нях, починаючи від “Служебни­ка” (1681), використовуються гравюри 1660-х рр.

Ф
ФАБРBЧНА ІНСПÉКЦІЯ – у царській Росії державний орган, що мав наглядати за виконанням фабричного законо­давства та за взаєминами між робітниками і підприємцями. Фактично підтримувала підпри­ємців. Заснована 1882 р. Підпо­рядковувалась Міністерству фі­нансів, із 1905 р. – Міні­стерству торгівлі і промисловості, з 1917 р. – Міністерству праці. Закон від 12(24).VI.1884 р. покладав на Ф. і. нагляд за виконанням фабрич­ного законо­давства на приватних промислових підприємствах і не охоплював державні та гірничі підприємства. Відповідно до цьо­го закону було утворено дев’ять фабричних округів, у т. ч. в Україні – Київський (охоплював сім укр. губерній) і Харківський (включав дві укр. губернії). У 1894 р. фабричні округи було ліквідовано, 1899 р. – відновле­но. В період 1894−1899 рр. нагляд за промисловими підпри­ємтвами в губернії здійснювали старший фабричний інспектор, губернське у фабричних і гірни­чих справах присутствіє. Ф. і. в Україні ліквідовано декретом РНК УРСР від 14.III.1919 р. “Про створення робітничої інспекції”.

ФАБРBЧНЕ ЗАКОНОДÁВ­СТВО – у царській Росії сукуп­ність правових актів про найма­ну працю на фабриках і заводах. Початок Ф. з. поклав Петро І, який “Регламентом адміралтей­ству” 1722 р. запровадив інсти­тут наглядачів і визначив трива­лість робочого дня в 13,5 годин. Першим фабричним законом за­гального характеру було “Поло­ження про відносини між хазяя­ми фабричних закладів і робо­чими людьми” 1835 р. Лише після скасування кріпосного пра­ва (1861), особливо наприкінці 19 – на поч. 20 ст., царський уряд змушений був видати низку законів щодо регулювання праці у промисловості. Так, 1882 р. було видано закон про роботу малолітніх (від 12 до 15 років) на заводах і мануфактурах, який, зокрема, встановлював для них 8-годинний робочий день, уво­див фабричну інспекцію. У 1886 р. видано “Правила про наймання робітників на фабрики, заводи, мануфактури”, “Особливі прави­ла про взаємовідносини фабри­кантів і робітників”, “Положення про наймання на сільські робо­ти”. Введення в дію цих актів затягнулося на багато років, на укр. губернії їх поширено 1894 р. Тривалість робочого дня для ряду галузей та відомств вста­новлював закон 1897 р. (до 11,5 годин). У лютому 1899 р. в усіх робітничих районах Росій­ської імперії створювали особли­ву фабричну поліцію (один горо­довий на 250 робітників). 1903 р. видано закон про встановлення інституту фабричних старост для запобігання конфліктам між ро­бітниками і підприємцями. У грудні 1905 р. під тиском рево­люційних подій робітникам було надано право страйків і одночас­но прийнято указ “Про покаран­ня участі у страйках на підпри­ємствах, що мають громадське або дер­жавне значення, а також в установах урядових”. У квітні 1906 р. видано “Правила проти виникнення страйків серед сіль­ських робітників”. У 1912 р. вперше видано закони про стра­хування, і на підприємствах по­чали створювати лікарняні ка­си. Перша світова війна 1914−1918 рр. призвела до ліквідації багатьох завоювань робітників у галузі Ф. з. (1915 р. скасовано заборону на працю малолітніх і жінок у нічний час, на підземних роботах тощо). Тимчасовий уряд майже нічого не змінив у Ф. з.

ФАЛЬЦ-ФÉЙНИ – великі землевласники у Таврійській гу­бернії. Із середини 19 ст. воло­діли 200 тис. десятин землі в Дніпровському і Мелітополь­ському повітах. У їхніх еконо­міях налічувалося 200−400 тис. овець. Після 1917 р. Ф.-Ф. емі­грували за кордон. Маєтки Ф.-Ф. було націоналізовано.

Фрідріх Едуардович Ф.-Ф. (1863−1920) заснував 1883 р. заповідник “Асканія-Нова”. У напівпустому степу виростив сад, організував зоопарк, аклі­матизував десятки видів диких тварин і птахів, звезених з усіх континентів планети. 1914 р. імператор Микола ІІ надав ро­дині Ф.-Ф. спадкове дворянство за наукові заслуги. Після Жовт­невого перевороту 1917 р. роди­на Ф.-Ф. емігрувала до Німеччи­ни. 1921 р. “Асканію-Нову” ого­лошено державним заповідни­ком. Нині нащадок Ф.-Ф. барон Едуард фон Ф.-Ф. мешкає у князівстві Ліхтенштейн. Багато уваги приділяє меценатству, зо­крема поверненню культур­них цінностей у країну, з якої вони колись були вивезені. На кошти Едуарда фон Ф.-Ф. побудовано церкву в Гаврилівці, колишньо­му маєтку батьків; він виділив кошти на реставрацію садиби Ф. Ф. в “Асканії-Новій” та став одним із засновників Фонду “Ас­канія-Нова”; передав НАН Укра­їни бібліотеку Сержа Лифаря. 26.ІХ.1994 р. Едуард фон Ф.-Ф. нагороджений Почесною відзна­кою Президента України.



ФЕДЬКÓВИЧ Юрій Адаль­бертович (повне ім’я та прізвище – Осип-Домінік Гординський де Федькович; 8.VІІІ.1834–11.І.1888) – видатний укр. письменник-де­мократ, громадський діяч, поет, драматург, перекладач, фолькло­рист. Нар. в с. Сторонці-Путило­ві на Буковині (нині смт Путила, райцентр Чернівецької обл.). Учився в німецькій нижчій реаль­ній школі у Чернівцях (до 1848). Понад 10 років пробув на службі в австрійській армії. Брав участь у походах в Італію, де написав свій перший вірш “Нічліг” (1859). У 1864−1871 рр. жив у Сторонці-Путилові, обіймав посаду війта. З 1861 р. друкувався у львівській періодиці москвофільської та народовської орієнтації (“Сло­во”, “Вечорниці”, “Мета”, “Ни­ва”, “Русалка” та ін.). 1866 р. створив “Буквар” для народних шкіл. Був кандидатом на посла до Буковинського сейму (1867), але не був обраний, 1869−1872 рр. – інспектор народних шкіл Виж­ницького повіту. Відстоював право укр. дітей навчатися рід­ною мовою, виступав за створен­ня укр. гімназій, за перетворення в укр. німецького університету в Чернівцях. З 1871 р. жив у Львові. Працював на посаді ре­дактора видавництва популярних книжок товариства “Просвіта”, але через деякий час повернувся у село. З 1876 р. жив у Чернів­цях, де займався літературною діяльністю. Із січня 1885 р. на прохання товариства “Руська бе­сіда” був редактором газети “Бу­ковина”. В історію укр. літерату­ри увійшов, за висловом І. Я. Фран­ка, як “буковинський Кобзар”. Перші твори Ф. опубліковано у полемічній брошурі А. Кобилян­ського “Слово на слово до редак­тора “Слова” (1861). Автор збі­рок “Поезії” (1862), “Поезії” (три зошити, 1867−1868), “Дикі думи” (1876, опубл. І. Франком 1902), зб. оповідань “Повісті Осипа Федь­ковича” (1876), драматичних тво­рів (у т. ч. три редакції драми “Довбуш”, історична трагедія “Хмельницький”, 1886−1887), у яких було порушено актуальні проблеми життя народу, його бо­ротьби за соціальне і національ­не визволення тощо. За життя Ф. були опубліковані: “Співаник для господарських діточок” (1869), повість “Люба-згуба” (1863), “Казки для руського народу” (1873), “Дністрові кручі” (1885) та ін. Ф. – автор комедії “Так вам і треба” (1865), драми “Довбуш” (1869, 1876), мелодрами “Керма­нич” (1876). Творчість Ф. позна­чена впливом західноєвропей­ського романтизму у поєднанні з містичними мотивами буковин­ського фольклору та проблема­тикою тогочасного суспільного життя (жовнірська тема у поезії та прозі; звернення до постатей ватажків укр., болгарського та сербського національно-визволь­ного рухів). Своєю творчістю Ф. продовжував літературні традиції Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шев­ченка, Марка Вовчка. Збирав народні вірування, фольклор, ці­кавився астрологією. Ф. писав вірші німець­кою мовою, видані двома збірниками (1865, 1882). Здійснив переклади з німецької (твори Гете, Гейне, Шиллера, Уланда, братів Грімм, Гауфа, п’єси Р. Гоштая); з англійської (“Гамлет”, “Макбет” У. Шекспі­ра, а також переробку “При­боркання непокірної”, яка у Ф. має назву “Як козам роги ви­правляють”). Переклав “Слово о полку Ігоревім”. Як фолькло­рист, займався збором і систе­матизацією буковинських пісень, казок тощо. Видав “Руські цер­ковні і народні колядки і ще­дрівки” (1873) та “Пісні жовнір­ські з голосами” (1887). 1945 р. у Чернівцях відкрито літературно-меморіальний музей Ф., 1974 р. – у Путилі – народний музей-садибу.

ФИЛИПÓВИЧ Іван (Ян; р. н. невід. − 1767) – львівський гравер і вида­вець сер. ХVІІІ ст. На поч. 1740-х рр. жив у Любліні, де видав вісім гравюр. З 1744 р. працював у Львові. Перші львівські роботи майстра прикрашають книгу Б. Хмельов­ського “Nove Ateny”. Творчий доробок Ф. нараховує близько 200 книжкових і естампних гра­вюр. У Львові ілюстрував видан­ня друкарень братства Св. Трійці при кафедральному костьолі, мо­настиря єзуїтів, Успенського братства (“Служебник” 1759; “Іфіки і єрополітика” 1760). Гравюрами Ф. оздоблені видання Почаївського монастиря та Бер­дичівського монастиря кармелі­тів. Серед інших гравюр – два герби митрополита Афанасія Шептицького та 67 символічних та алегоричних ілюстрацій, чис­ленні зображення святих, кілька гравюр чудотворних Богородич­них ікон, 13 портретів (зокрема, Януша Сангушка і митрополита Афанасія Шептицького), генеа­логічне дерево родини Курдва­новських. Виконав перші в Укра­їні екслібриси для львівського католицького архієпископа Ми­колая-Ігнація Вижицького (1756) та бібліотеки Залуських. 1752 р. отримав королівський привілей на відкриття друкарні, який на­давав право видавати і продавати книги релігійного та світського змісту, а також молитовники з гравюрами; 1757 р. – другий ко­ролівський привілей на друку­вання церковнослов’янських книг. Ви­дання Ф. відзначаються висо­ким рівнем поліграфічного вико­нання. Загалом Ф. видав не менш як 44 друки, три світських, 28 на ре­лігійну тематику, 13 пане­гіриків.

ФІЛАРÉТ (світське прізвище та ім’я – Дмитро Григорович Гумілевський; 23.X(6.XI).1805− 9(22).VIII.1866) – церковний діяч, богослов та історик. Нар. у с. Конобеєво Шацького повіту Тамбовської губ. у сім’ї свяще­ника. Навчався у Шацькому ду­ховному училищі, потім Тамбов­ській духовній семінарії. 1826 р. поступив до Московської духов­ної академії, де 1830 р. прийняв постриг. Після закінчення акаде­мії працював у ній як викладач. З 1835 р. був архімандритом, рек­тором академії. Наприкінці 1841 р. був висвячений єпископом Ризь­ким. 1848 р. був переведений до Харкова. У 1857 р. возведений у сан архієпископа. З 1859 р. був Чернігівським архієпископом. Чимало зробив для розвитку духовних навчальних закладів, видання “Черниговских епархиа­льных ведомостей”. Автор близько 160 богословських та історичних праць. Серед них “История русской церкви”, “Свя­тые южных славян”, “Историко-статистическое описание Харь­ковской епархии”, “Историко-статистическое описание Черни­говской епархии” та ін. 1860 р. Київською духовною академією Ф. було присуджено ступінь доктора богослов’я. Визнанням заслуг Ф. стало обрання його у дійсні та почесні члени багатьох наукових товариств (“Общества истории и древностей россий­ских”, “Русского археологичес­кого общества”, “Русского гео­графического общества”), почес­ним членом Харківського та Московського університетів, Ки­ївської та Московської духовних академій. Помер у Конотопі.

ФРАНКÓ Іван Якович (27.VІІІ.1856−28.V.1916) – один із найвидатніших укр. письмен­ників, учений, громадський і по­літичний діяч. Нар. в с. Нагує­вичах неподалік Дрогобича (нині с. Івана Франка Львівської обл.) в ро­дині коваля. Закінчивши 1875 р. гімназію в Дрогобичі, вступив до Львівського універ­ситету на філософський факуль­тет. Одразу ж включився в роботу студентського журналу “Друг”, де друкував свої пере­клади, поетичні та прозові твори, критичні статті. Становлення І. Франка як письменника і гро­мадсько-політичного діяча від­бувалося під впливом марксиз­му. 1877 р. його разом з ін. чле­нами редакції згаданого журналу було заарештовано за соціаліс­тичну пропаганду. Продовжу­ючи (після майже восьмимісяч­ного ув’язнення) публіцистичну ді­яльність, І. Франко з друзями-однодумцями М. Павликом та О. Тер­лецьким організував но­вий журнал “Громадський друг”. Міняючи як назву, так і тип видання, вони випустили збірни­ки “Дзвін” і “Молот”, тираж яких було конфісковано. 1878 р. Ф. започаткував видання “Дріб­ної бібліотеки” – серії брошур з різноманітних галузей знання для простого народу. Після на­ступного арешту (1880) та ув’яз­нення його відправили до с. На­гуєвичів, де він жив під жан­дармським наглядом до 1883 р. У цей час Ф. написав визначні твори по­літичної лірики – “Гімн” (“Вічний революціонер”), “Каме­нярі”, “Товаришам із тюрми” та ін., а також прозові твори – “Бори­слав сміється”, “Захар Беркут”.

У 1883 р. Ф. переїхав до Льво­ва, де співробітничав у різних виданнях. Невдовзі вийшла у світ його перша зріла збірка поезій “З вершин і низин” (1887). Сміливо ламаючи в ній застарілі літературні канони, Ф. створю­вав нові форми поезії. Влітку 1889 р. його втретє заарешту­вали. Після виходу з тюрми він разом з М. Павликом, при під­тримці М. Драгоманова, став од­ним з організаторів Русько-укр. радикальної партії. Це була пер­ша укр. політична партія євро­пейського зразка зі своєю про­грамою, статутом і реєстрованим членством. В її органах (два тижневики: для інтелігенції – “Народ”, для селянства – “Хлі­бороб”), де Ф. часто друкувався.

Закінчивши (після 10-річної перерви) університет у Чернів­цях, Ф. працював у Відні над докторською дисертацією під керівництвом проф. В. Ягича, яку захистив 1.VII.1893 р. і здо­був ступінь доктора філософії Віденського університету. Але в Австро-Угорщині його не допус­тили до університетської кафед­ри. Письменницьку, літературо­знавчу і публіцистичну діяль­ність Ф. добре знали в укр. губерніях Росії. За великі заслу­ги в галузі філології наукова рада Харківського університету 1906 р. одностайно присудила йо­му почесний ступінь доктора російської словесності. 1907 р. академіки О. Шахматов і Ф. Корш висунули його кандидатуру в ординарні академіки Петербур­зької академії наук, одначе влас­ті заборонили балотування. Ф. був першим серед укр. літерато­рів, який заробляв собі на життя літературною працею. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (укр., польською, німецькою) мовами, а перекладав із 14 мов.

За своє життя пройшов склад­ну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після переїзду до Львова був близьким до москво­фільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не для народу. Під впливом публіцис­тики М. Драгоманова разом з ін. студентами – членами “Акаде­мічного гуртка” (М. Павликом, В. Левицьким, І. Белеєм та ін.) на поч. 1876 р. перейшов на наро­довські позиції. Досвід першого арешту (червень 1877 р.) та судо­вого процесу (січень 1878) сприяв переходу Ф. на соціалістичні позиції. Був одним із головних авторів “Програми соціалістів польських і руських Східної Галичини” (1881). У світогляді Ф. цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських соціалістичних ідеологій (у т. ч. й марксизм), які він пробував критично застосовувати до га­лицьких обставин. Вважав, що провідну роль у соціалістичному і демократичному русі в Гали­чині має відігравати не проми­словий пролетаріат, а селянство, яке було переважно укр. Однак із середини 1890-х рр. усе поміт­нішим стає негативне ставлення Ф. до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху (ст. “Соціялізм і соціял-де­мократія”, 1897); рецензії (1899) на книгу Фаресова “Народники и марксисты”; “Що таке поступ?” (1903), “До історії соціялістично­го руху” (1904) та ін., передру­ко­вані у збірці за ред. Б. Кравціва “Іван Франко про соціялізм і марксизм”, видані у Нью-Йорку (1966). У цей час критично перео­цінив свій попередній досвід співпраці з польськими соціа­лістами й демократами, що при­звело до різкого розриву з поль­ським демократичним середо­вищем 1897 р. (стаття “Поет зради”). Під впливом цих змін у 2-й пол. 1890-х рр. еволюціо­нував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної само­стійності України (рецензія 1896 р. на книгу Ю. Бачинського “Украї­на ірредента” та стаття “Поза межами можливого”, 1900). З іншого боку, перехід на само­стійницькі позиції був результа­том ідейного вивільнення Ф. з під впливу свого політичного наставника М. Драгоманова піс­ля його смерті 1895 р. (стаття “Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова”, 1906), що, зо­крема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціо­налістичним і позитивістським засадам прихо­дять ірраціональні та волюн­таристські нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним укр. націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним заповітом стала поема “Мойсей” (1905).

Хоч 1908 р. стан здоров’я Ф. значно погшіршився, він і далі завзято пра­цював у багатьох на­прямах гуманітарних наук. За­гальний обсяг його творчої спад­щини вражає уяву: бл. 5 тис. праць. Найбільш повні видання творів Ф.: “Твори: У 30 т.” (К., 1924−1931), “Твори: У 20 т.” (К., 1950−1956), “Твори: У 20 т.” (Нью-Йорк, 1956−1962), “Зібрання творів: У 50 т.” (1976− 1986). У радянський період окре­мі твори публікувалися з купю­рами і відступами від оригіналу. Архів Ф. зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

ФУНДУШÉВІ МАIТНОС­ТІ – із 16 ст. в шляхетській Польщі, Литві та на загарбаних ними укр. і білоруських землях

земельні маєтності, пода­ровані державою, магнатами і шляхтою католицькій церкві. Із 17 ст. Ф. м. називалися усі без винятку земельні маєтності католицької церкви, на Лівобе­режній Україні в 2-й пол. 17−18 ст. – маєтності, подаровані російськими царями і гетьманами православним мона­стирям. Секуляризацію фунду­шевих і вотчинних маєтностей православної церкви на Лівобе­режній Україні було проведено 1786 р. В Білорусії, Литві і Пра­вобережній Україні царський уряд конфіскував Ф. м. 1841−1844 рр., в Польщі – 1864−1865 рр., пере­творивши їх на державні, т. зв. подуховні маєтності, прибутки з яких ішли на утримання духів­ництва. Подуховні маєтності в Білорусії та Україні було націо­налізовано 1917 р. на основі де­крету про землю, в Західній Украї­ні – 1939 р., Північній Буковині – 1940 р., Закарпатті – 1945 р.


1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка