Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка58/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63

T



ТÁБЕЛЬ ПРО РÁНГИ − ро­сійська імперська система, ство­рена Петром І (закон від 24.І.1722 р.) для встановлення відповідності між різними чина­ми військової, статської та придворної служб, визначення їхньої ієрархії та правил надання дворянства державним служ­бовцям. Діяла в 1722−1917 рр. Усі чини було послідовно роз­міщено на 14 рівнях (рангах), причому службовцям присво­ювалося особисте або спадкове дворянство відповідно до рангу. Кожному чинові відповідала пев­на службова посада. У 17−18 ст. у Геть­манській державі сформу­вався відмінний від російського становий і службовий устрій. За укр. кодексом законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743) шляхетські права визнава­лися не лише за тими, хто мав відповідні грамоти, а, по суті, за козацькою старшиною усіх звань, починаючи від сот­ника, та нащадками генеральної старшини і полковників. Для збереження своїх прав в умовах посилення російського впливу на внутрішнє життя Гетьманщини козацька старшина кілька разів зверталася до царського уряду з проханням прирівняти її до від­повідних чинів російської табелі про ранги (1733, 1742, 1756, 1763 і 1767). У 1756 р. гетьман К. Ро­зумовський розробив і подав на затвердження укр. варіант Т. про р. із переліком усіх “малоросій­ських чинів” (окрім гетьмана і наказного гетьмана), поділених на 12 класів. 1-му класові відпо­відав чин генерального обозного, 2-му – генеральних суддів і під­скарбія, 3-му – генеральних пи­саря, хорунжого, осавула й бун­чужного, 4-му – полковника і т. д. На найнижчій сходинці перебува­ли козаки, жолдаки, пушкарі та компанійці. Проте російський уряд не погодився урівняти гетьманські чини з табельними і не надавав усій козацькій старшині статусу дво­рянства. З 1760-х рр. Катерина ІІ нерідко присвоювала ранги з імперського Т. (і відповідно надавала дворянські привілеї) окремим козацьким старшинам. Після лікві­дації козацького вій­ськового устрою та перетворен­ня козацьких полків на регулярні карабінерні полки російської ар­мії (1783) уся козацька старшина почала отримувати чини з росій­ського Т. про р. 1784 р. офіційно заборонено надавати “малоросій­ські чини”. Цей процес не був урегульований чіткими правила­ми, а присвоєння рангу здебіль­шого залежало не від поперед­нього становища особи, а від її заслуг, здібностей і лояльності до російської адміністрації. 1796 р. російські ранги були присвоєні також укр. судовим і цивільним службовцям (напр., генеральний суддя був прирівняний до 4-го класу, возний – до 14-го класу). Після надання т. зв. “Грамоти про вільність дворян” 1785 р. козацька старшина, яка могла документально підтвердити своє шляхетство або посідала ранг, відповідний російському Т. про р., була включена до російського дворянства. Тому протягом на­ступних десятиліть точилася бо­ротьба за визнання також і ко­лишніх “малоросійських чинів” як підстави для отримання дво­рянства, що стимулювало зби­рання історичних документів, інтерес до козацької історії. Т. про р. скасований декретами радянської влади 1917 р.

ТАВРÍЙСЬКА ГУБÉРНІЯ – адміністративно-територіальна одиниця, ство­рена за царським указом від 8(20).X.1802 р. До Т. г. увійшли південна частина Новоросійської губернії (Крим­ський півострів, Дніпровський та Мелітопольський повіти) і Тму­тараканський повіт. У 1820 р. Тмутараканський повіт було приєднано до території, яку займало Чорноморське козацьке військо. У 1833 р. створено Ялтинський, 1840 р. – Бердян­ський повіти. На поч. 20 ст. Т. г. складалася з Бердянського, Дні­провського, Мелітопольського, Євпаторійського, Перекопсько­го, Сімферопольського, Феодо­сійського та Ялтинського пові­тів. Адміністративним центром Т. г. було м. Сімферополь. За пе­реписом 1897 р. в Т. г. налічу­валося 4482 населених пункти, в т. ч. 16 міст. Промисловість бу­ла розвинута слабко. Головною галуззю економіки було сільське господарство (зернові культури, садівництво, виноградарство, тю­тюнництво, тваринництво). Т. г. була одним із центрів капіта­лістичного землеробства в Росії і Україні. На поч. ХХ ст. в госпо­дарствах поміщиків та заможних селян щорічно працювало понад 200 тис. сезонних робітників. У зв’язку з утворенням у березні 1918 р. Радянської Соціалістич­ної Республіки Тавриди Т. г. ліквідовано.

ТАIМНА ДРУЖBНА” – підпільна селянська організація, створена 1877 р. революційними народниками в Чигиринському повіті Київської губернії для підготовки селянського повстан­ня (Чигиринська змова 1877). Виникненню “Т. д.” передували масові виступи в Чигиринському повіті колишніх державних се­лян, що терпіли від малоземелля і були обтяжені різними подат­ками. Ці виступи охопили 40 сіл із населенням понад 50 тис. осіб. Селяни сподівалися на заступ­ництво царя. Але царська влада направила в села війська. Група народників (Я. В. Стефанович, Л. Г. Дейч та І. В. Бохановський) встановила зв’язки з чигирин­ськими селянами, використала їхні царистські настрої для ство­рення революційного селянсько­го товариства. Вони сподівалися, що в ході боротьби селяни подо­лають царистські ілюзії. Назвав­шись ім’ям Дмитра Найди, Я. В. Стефанович пред’явив чи­гиринським селянам складені на­родниками і надруковані за кордоном “Височайшу таємну грамоту”, статут таємного това­риства “Таємна дружина” та “Обряд святої присяги”, які ні­бито затвердив цар. Організацію “Т. д.” в селах Чигиринського повіту було розпочато в лютому 1877 р. Кожна сільська “Т. д.” складалася з 25 дружинників і становила староство на чолі з виборним старостою. Старости входили до складу ради, яка оби­рала отамана, підпорядкованого “комісарові”, нібито призначено­му царем, (“комісаром” був Я. В. Стефанович). Староства бу­ло організовано в селах кількох волостей Чигиринського повіту, де до “Т. д.” записалося близько 2 тис. селян. “Т. д.” проіснувала бл. 6 місяців. Центром селян­ського руху було с. Шабельники. Повстання мали розпочати 1.Х.1877 р. Але з червня 1877 р. почалися масові арешти, які тривали до вересня. До слідства було притягнуто понад 1 тис. селян. У червні 1879 р. у Києві відбувся суд. Активних учасни­ків організації Ю. Олійника, Л. Тененика, І. Піскового, М. Гуд­зя, К. Прудкого було засуджено до тюремного ув’язнення і піз­ніше заслано до Сибіру. Керів­никам організації народникам Я. В. Стефановичу, Л. Г. Дейчу та І. В. Бохановському, яким за­грожувала смертна кара, вдалося до суду втекти з тюрми.



ТАРНÓВСЬКИЙ Василь Ва­сильович (старший, 14(26).VІ.1810− 4(16).ХІІ.1866) – укр. громад­ський і культурно-освітній діяч. Походив з козацько-старшин­ського роду Тарновських. Батько В. Тарновського (молодшого). Навчався у Ніжинському ліцеї, де товаришував із М. Гоголем. Закінчив Московський універси­тет. Мав родовий маєток у с. По­токах (нині с. Потік Миронів­ського р-ну Київської обл.) та в с. Качанівці (нині Ічнянський р-н Чернігівської обл.). В гостях у нього бували М. Костомаров, Т. Шевченко, В. Білозерський, П. Куліш. Листувався з Т. Шев­ченком. Брав участь у підготовці селянської реформи. 1860 р. вхо­див до складу редакційної комі­сії в Петербурзі, що готувала проект реформи. Належачи до ліберально-поміркованої части­ни поміщиків, виступав за надан­ня кріпакам свободи за викуп. Автор праць з історії розвитку укр. права “Юридичний побут Малоросії”, “Про ділимість сі­мей у Малоросії” (1853), в яких захищав феодальне звичаєве право.

ТАРНÓВСЬКИЙ Василь Ва­сильович (молодший; 1.ІV.1837− 13(25).VІІ.1899) – укр. поміщик, громадський і культурний діяч. Син В. В. Тарновського (старшо­го). Закінчив Київський універ­ситет. Дотримувався ліберально-буржуазних поглядів. Листував­ся з Т. Г. Шевченком. У маєтку Т. в Качанівці не раз гостюва­ли Марко Вовчок, І. Ю. Рєпін, М. М. Ге та ін. діячі укр. і ро­сійської культури. Близько 40 років Т. збирав колекцію старо­житностей. Серед них були мате­ріали з розкопок Княжої гори (літописного міста Родня), Леп­лявського могильника та ін. місць. У його колекції були кар­тини К. Маковського, І. Рєпіна, М. Штернберга та ін. Йому, зо­крема, належала найбільша збір­ка рукописів, листів, малюнків та документів Т. Г. Шевченка (758 одиниць зберігання). Свою колекцію Т. 1897 р. подарував музею Чернігівського земства. 1902 р. було відкрито музей укр. старожитностей В. В. Тарнов­ського (Чернігівський історич­ний музей). Видав альбом з фо­тографіями офортів Т. Шевчен­ка. Матеріально підтримував “Киевскую старину” та сприяв виходу альбому В. Антоновича і В. Беца “Исторические деятели Юго-Западной России”. Служив мировим посередником, протя­гом 18 років був предводителем дворянства Борзнянського і Ні­жинського повітів Чернігівської губ. (1875−1887).

ТАРНÓВСЬКІ – укр. помі­щики, власники значних земель­них володінь у Чернігівській, Полтавській та Київській губер­ніях у 18 – на поч. 19 ст. Похо­дили з козацької старшини.

Василь Васильович (стар­ший) Т. (див. статтю вище).

Василь Васильович (молод­ший) Т. (див. статтю вище).

Григорій Степанович Т. (р. н. невід. − 1853) – дядько Ва­силя Васильовича Т. (старшого). Намагаючись відігравати роль мецената, організував із кріпа­ків-акторів власний театр. Під­тримував знайомство з М. В. Го­голем, М. І. Глінкою, М. О. Мак­симовичем, В. М. Забілою. В його маєтках у Качанівці 1843 р. і в с. Потоці 1845 р. (нині Миро­нівського р-ну Київської обл.) бував Т. Г. Шевченко. У повісті “Музикант” Т. Г. Шевченко ви­крив жорстоке знущання Г. С. Тар­новського з кріпаків, вивівши йо­го під іменем поміщика-кріпос­ника Арновського.

ТЕКЕЛÍЙ (Текеллі) Петро Аврамович (1720−1793) – росій­ський військовий діяч, генерал-аншеф. Походив із сербського дворянського роду. 1747 р. пере­селився в Росію, де вступив на військову службу. Брав участь у Семилітній війні 1756−1763 рр., російсько-турецькій війні 1768− 1774 рр. Т. очолював війська, які за наказом царського уряду 4−5 (15−16).VІ.1775 р. зайняли, а по­тім зруйнували Нову Січ.

ТЕРÉЩЕНКИ – укр. капіта­лісти і землевласники середини 19 – поч. 20 ст. Походили з козаків-торгівців м. Глухова. На поч. 20 ст. їм належало понад 150 тис. десятин землі, цукрові й лісопильні заводи, суконна фа­брика, гуральні в Київській, Во­линській, Подільській, Чернігів­ській, Харківській, Катерино­славській, Орловській губерніях. Головна контора “Товариства братів Терещенків” (містилася у Києві) вела велику гуртову тор­гівлю цукром на внутрішньому і світовому ринках. У 1911 р. грошові вклади Т. у закордонних банках становили 13,5 млн крб.

Артем Якович Т. (р. н. невід. − 1873) – землевласник-цукро­промисловець. За молодих років служив прикажчиком у купця. Під час Кримської війни 1853− 1855 рр. розбагатів на поставках для держави корабельного лісу, провіанту, на спекулятивній тор­гівлі хлібом, цукром і худобою. Після селянської реформи 1861 р. скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та промисло­ві підприємства, став великим землевласником.

Варвара Миколаївна Т. (рр. н. і см. невід.) – співзасновниця (разом з чоловіком Б. Ханенком) Музею західноєвропейського мистецтва у Києві.

Микола Артемович Т. (1820− 1903) – цукропромисловець. Ві­домий меценат, один із фундаторів Київського і Глухівського музеїв.

Михайло Іванович Т. (18(30). ІІІ.1886−1.ІV.1956) – цукропро­мисловець, державний діяч Ро­сійської імперії. Нар. у Києві. Закінчив Київську гімназію і Лейпцизький університет. 1912 р. був членом ІV Державної думи. У 1914−1917 рр. очолював Київ­ський військово-промисловий комітет. Був близький до партії кадетів. Із березня по травень 1917 р. – міністр фінансів, із травня по жовтень 1917 р. – мі­ністр закордонних справ Тимча­сового уряду. 11−13.VІІ.1918 р. Т. разом із російськими міністра­ми І. Церетелі та О. Керенським вів у Києві переговори з керів­ництвом Української централь­ної ради та Генерального секре­таріату про надання автономії Україні. Емігрував за кордон. Помер у Монако.

ТЕРЛÉЦЬКИЙ Іполит (у чер­нецтві – Володимир; 1808− 17.І.1888) – укр. церковний діяч. Нар. у районі Старокостянтинова (південна Волинь) у сполонізова­ній шляхетській родині. Походив із давнього укр. роду Терлецьких з Галичини. 1825 р. закінчив Кременецький ліцей. До 1830 р. вивчав медицину у Віденському університеті. Доктор медицини Краківського університету. Брав участь у польському повстанні 1830−1831 рр. Належав до таєм­ної організації “Співдружність польського народу”. 1836 р. піс­ля зайняття Кракова військами Австрії, Пруссії, Росії був депор­тований до Австрії, а звідти – до Франції. В еміграції належав до польського демократичного то­вариства “Об’єднання” (очолю­вав Й. Лелевель), релігійного То­вариства об’єднаних братів. Зго­дом зблизився із монархічними колами польської еміграції. Був близьким до середовища, очолю­ваного А. Чарторийським. 1842 р. закінчив духовну академію у Римі, прийняв духовний сан і 1843 р. здобув науковий ступінь доктора богослов’я. Розробив проект зближення східної право­славної церкви з римо-католиць­кою, згідно з яким передбача­лось заснування у Римі Східного това­риства та утворення укр. або слов’янського католицького па­тріархату. За згодою папи Пія ІХ перейшов на православний об­ряд. У 1847−1848 рр. за доручен­ням Ватикану здійснив місійну поїздку по Балканах та країнах Сходу, однак не знайшов під­тримки східних патріархів. 1848 р. нелегально був у Львові, де на­магався з’ясувати ставлення гре­ко-католицьких єпископів Гали­чини до планів зближення схід­ної і західної церков та поль­ських політичних кіл до активної участі у загальнослов’янському русі (ця місія виявилася безре­зультатною). 1849 р. видав у Парижі політичний трактат “Сло­во русина до всіх братів слов’ян­ського племені про справи сло­в’янські”. У ньому виступив прихильником національної не­залежності українців і сформу­лював власну концепцію утво­рення в майбутньому демокра­тичної федерації рівноправних слов’янських народів, заснованої на християнських засадах свобо­ди та справедливості, основою якої мав стати польсько-укр. союз, де провідну роль серед слов’ян латинського обряду віді­гравала б Польща, а серед сло­в’ян грецького обряду – Русь-Україна. Історичне покликання України вбачав у тому, щоб че­рез створення Київського патріар­хату привести усіх православних слов’ян до єдності зі Вселен­ською церквою за повного збере­ження східної церковно-релігій­ної традиції та забезпечення рів­ноправності латинського і греко-слов’янського обрядів. Т. налаго­див контакти з галицькими дія­чами Г. Яхимовичем, Я. Голо­вацьким, Г. Шашкевичем. 1850− 1855 рр. Т. – парох першої като­лицької церкви східного обряду ім. Св. Кирила і Мефодія в Па­рижі. За ініціативою Т. було створено Східне товариство (був його віце-президентом) і духов­ну семінарію для виховання свя­щеників-місіонерів східного об­ряду (серед її вихованців був майбутній митрополит Галиць­кий Юліян Куїловський). 1855 р. через численні перешкоди за­крив семінарію (її майно передав Народному дому у Львові). У 1855−1859 рр. здійснив мандрів­ку країнами Близького Сходу, під час якої був причетний до формування козацького корпусу при французькій армії для висту­пу на боці союзників у Крим­ській війні 1853−1856 рр. З 1857 р. деякий час жив у Австрії, згодом переїхав на Закарпаття. 1858 р. вступив до чину василіан, був ігуменом Малоберезнянського та Краснобрідського монастирів. Підтримував тісні контакти з О. Духновичем. 1862 р. переїхав до Галичини, де під наглядом поліції перебував в Онуфріїв­ському (Львів) та Гошівському монастирях. Став ініціатором т. зв. обрядового руху – кампанії групи греко-католицьких свяще­ників за очищення літургії та церковних звичаїв від латинсь­ких нашарувань. Польська преса звинуватила його у поширенні схизми. 1863 р. його було депор­товано до Мукачевого. Через пе­реслідування угорських властей звернувся з листом до Олек­сандра ІІ і 1872 р. повернувся до Росії. Перейшов на православ’я. Жив у Михайлівському монасти­рі в Києві, згодом у Житомирі та Одесі, де й помер у чині архі­мандрита. Т. – автор нарису “Угорська Русь і відродження свідомості між русинами в Угор­щині” (1874), збірки перекладів поезій Б. Залеського (1861), опи­су другої подорожі до Палестини і Близького Сходу (1861), пере­кладу твору Томи Кемпійського “Наслідування Ісуса Христа” (1862). Посмертно вийшли дру­ком його мемуари – “Записки архимандрита... бывшего греко-униатского миссионера 1808− 1858” (1889−1891).

ТЕСЛÉНКО Архип Юхимо­вич (2.ІІІ.(18.ІІ).1882−28.VІ.1911) – укр. письменник. Нар. у с. Хар­ківцях Лохвицького повіту на Полтавщині у селянській родині. Навчався у Харківській церков­но-учительській школі, але був виключений за “вільнодумство”. Жив завдяки випадковим заро­біткам (писарчук у волості, по­денник), займався самоосвітою і просвітою селян, заснував у Хар­ківцях аматорський драмгурток та осередок “Селянської спілки”. За активну громадсько-політич­ну діяльність під час селянських заворушень зазнав арештів (1905, 1906), В 1907−1908 рр. відбув заслання у Вологодській і В’ят­ській губерніях. Повернувся у рідне село тяжко хворим. До останніх днів своєї діяльності зазнавав переслідувань поліції та місцевих чорносотенців. Мо­рально підтримували таланови­того митця Б. і М. Грінченки, Є. Чикаленко, а тодішня кри­тика (С. Черкасенко, М. Євшан, М. Шаповал, О. Грушевський, М. Могилянський) прихильно оцінила творчі пошуки письмен­ника. Друкуватися почав з 1906 р. Оповідання та публіцистичні дописи Т. публікували журнали “Нова громада”, “Світло”, “Не­діля” та газети “Громадська думка”, “Рада”, “Село”, “Засів”. По смерті письменника вийшло перше видання збірки “З книги життя” (1912). Заснована на автобіографічному матеріалі, проза Т. засуджувала тогочасне суспільство, його моральні та со­ціальні недуги. Герої оповідань (“За пашпортом”, “У городі”) – знедолені наймити і заробітчани; зацьковані та відкинуті на узбіч­чя життя чутливі особистості, які блукають безкінечними лабірин­тами холодних міських нічлі­жок і нерідко самогубством проте­стують проти жорстокості навко­лишнього світу (“Любов до ближнього”, “Страчене життя”, “Прощай, життя”, “Тяжко”), об­даровані сільські інтелігенти, які самотужки приходять до націо­нального і соціального самоусві­домлення, конфліктуючи з ото­ченням (“На чужині”, “Що ро­бить?”, “Що б з мене було?”); переслідувані активісти селян­ського руху (“Поганяй до ями”, “Немає матусі”, “В тюрмі”). У низці творів Т. висвітлюються етичні аспекти міжлюдських взаємин (“Хуторяночка”, “Син”, “Дід Омелько”, “Наука”, “Любов до ближнього”), звучить полі­тична сатира (“Ра­дощі”, “Истин­но русский человек”). Письмен­ник модернізував класичну опо­відну манеру Марка Вовчка та Ганни Барвінок; за аскетичною стислістю та внутрішньою на­пруженістю оповідання близькі до новел В. Стефаника.

ТЕТÉРЯ Павло Іванович (Моржковський; бл. 1620−1622 – ІV.1671) – гетьман Правобереж­ної України (1663−1665). Похо­див із реєстрових козаків м. Пе­реяслава (нині Переяслав-Хмель­ницький). З 1648 р. – полковий писар, із 1653 р. – переяславський полковник. Брав участь у Пере­яславській раді 1654 р. Був у складі укр. посольства, яке під­писало в Москві Березневі статті 1654 р. Після смерті Б. Хмель­ницького підтримував І. Вигов­ського, Ю. Хмельницького. Брав участь у підписанні Гадяцького договору 1658 р., Слободищен­ського трактату 1660 р. Після відмови Ю. Хмельницького від гетьманства Т. за домовленістю з польським урядом оголосив себе 1663 р. гетьманом Правобереж­ної України. У 1664 р. брав участь у поході польських військ на Лівобережну Україну. 1665 р. Т. змушений був утекти до Польщі.

Освіту здобув в уніатській школі у Мінську, яку закінчив бл. 1637 р., знав латинську і поль­ську мови. З 1639 р. перебував на службі у родині магнатів Праж­мовських у Мазовії. З кінця 1640-х рр. служив канцелярис­том у Луцькому гродському суді. На поч. Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького був писарем Пере­яславського полку. 1649 р. очо­лив козацьке посольство до тран­сильванського князя Юрія ІІ Ра­коці. Т. був одним із організа­торів укр.-трансильванського вій­ськово-політичного союзу, який остаточно склався в 1654−1657 рр. Т. брав участь майже у всіх дипломатичних переговорах, що велися у Чигирині. Навесні 1651 р. разом з осавулом Переяслав­ського полку Демком керував облогою Кам’янця-Подільсько­го. Влітку 1653 р. став переяс­лавським полковником. Висту­пав проти підтримання союзниць­ких відносин з Московським царством. У березні 1654 р. Т. разом із генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним пере­бував у Москві, де виробляв умови укр.-московського полі­тичного договору (Березневі статті 1654 р.). 1655 р. під час облоги Львова укр.-московськи­ми військами Т. вів переговори з польською стороною про викуп міста. Після смерті Б. Хмель­ницького був одним із імовірних кандидатів на гетьманську була­ву (його кандидатуру на гетьман­ство запропонував сам Б. Хмель­ницький). Підтримував незалеж­ницьку політику гетьманів І. Ви­говського та Ю. Хмельницького. 1658 р. Т. разом з І. Виговським та Ю. Немиричем виробив проект Гадяцького договору 1658 р. з Річчю Посполитою, реалізація якого могла докорінно змінити геополітичне становище у Схід­ній Європі. У березні 1658 р. домігся припинення походу поль­ського війська в Україну. 1658− 1661 рр. перебував у Варшаві. Мав значний вплив при королів­ському дворі, користувався під­тримкою короля Яна ІІ Казими­ра. Брав участь у виробленні Слободищенського трактату 1660 р. У жовтні 1662 р., після зречення від влади Ю. Хмельни­цького, Т. на раді у Чигирині був обраний гетьманом. Продовжую­чи політичну лінію І. Виговсько­го, спираючись на Запоріжжя та підтримку Речі Посполитої, Т. намагався об’єднати під сво­єю владою Правобережну і Ліво­бережну Україну. Прагнучи роз­ви­вати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, домагався підтверджен­ня польським урядом привілеїв козацької старшини, вимагав ви­рішити церковне питання (скасу­вати залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами), дозволити само­стійні дипломатичні відно­сини з Молдовою та Волощи­ною, розпочати мирні перегово­ри з Московією тощо. Вступив у боротьбу з лівобережним гетьма­ном Я. Сомком, потім – з його наступником І. Брюховецьким, які робили спроби об’єднати всі укр. землі під зверхністю мос­ковського царя. У липні 1653 р. за наказом Т. генеральний оса­вул П. Дорошенко придушив за­ворушення у Паволоцькому пол­ку, яке очолив наказний пол­ковник І. Попович-Ходорков­ський. У жовтні 1663 р. Т. на чолі козацьких військ (бл. 24 тис. осіб) приєднався у Білій Церкві до армії (20 тис. осіб) польського короля Яна ІІ Казимира і татар­ських загонів (40 тис. осіб). Со­юзники планували, захопивши Лівобережжя та встановивши тут владу Т., зайняти і Смоленщину, яка відійшла до Московської де­ржави за Поляновським миром 1634 р. Протягом листопада 1663 − січня 1664 рр. польсько-укр. війська і татарські загони зайня­ли більшу частину Лівобережної України (за винятком окремих міст, зокрема Прилук, Гадяча, Глухова). Однак селянські висту­пи проти польської шляхти зму­сили Т. незабаром повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московсь­ких військ під командуванням Г. Ро­модановського та полків гетьма­на І. Брюховецького відійшла че­рез Білорусь у Польщу. Після відступу королівських військ і з появою у Правобережжі москов­ських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком становище Т. значно ускладнилося. Водночас власні плани пробували реалізу­вати і кримські татари, які нама­галися заволодіти Правобереж­ною Україною по Горинь і під­порядкувати її ханові Мохаммед-Гірею ІV. 1664 р. Т. вдалося з допомогою польських військ під командою С. Чарнецького при­мусити І. Брюховецького разом із московськими військами відсту­пити у Лівобережжя. Т. нама­гався стабілізувати становище і політичними засобами – вимагав від короля переговорів з Моск­вою, усунути кількох представ­ників польської адміністрації на Правобережжі, звіль­нити з ув’язнення Ю. Хмельницького і митрополита Й. Тукальсь­кого-Нелюбовича (заарештовані під час походу Яна-Казимира). Про­тягом 1664−1665 рр. Т. намагав­ся опанувати ситуацію, поборю­ючи своїх противників, зокрема полковників І. Сербина, В. Дроз­денка, С. Опару. Через постійну боротьбу з противниками Т. не міг розраховувати на широку підтримку укр. народу, оскільки частина населення неприхильно ставилася до нього (вбачала в ньому ставленика Польщі). У липні 1665 р., зневірившись в успіху, Т. призначив наказним гетьманом М. Ханенка і з неве­ликим почтом виїхав до Польщі (гетьманства він ніколи не зрік­ся), жив у Варшаві. 1667 р. всту­пив до Львівського ставро­пі­гійського братства. За правління короля Міхала Вишневецького Т. зазнав численних пересліду­вань з боку польських магнатів: його маєтки були конфісковані, а він засуджений до вигнання з держави. Деякий час жив у Мол­дові, у Яссах. 1670 р. зустрічався в Адріанополі (Едірне) з турець­ким султаном Мохаммедом ІV і переконав його розпочати війну проти Польщі. (Мохаммед ІV призначив Т. пенсію та вручив султанський прапор – санджак). Отруєний у квітні 1671 р. По­хований, імовірно, в одній з православних церков у Едірне.

ТИМЧАСÓВА КОМÍСІЯ ДЛЯ РÓЗГЛЯДУ ДÁВНІХ ÁКТІВ у Києві – наукова установа, створена 1843 р. при канцелярії київського, поділь­ського і волинського генерал-губернатора для збирання і ви­дання документальних матеріа­лів. Комісія розшукувала доку­менти в архівах державних уста­нов, магістратів та монастирів і приватних архівах польських та російських поміщиків Київщини, Волині і Поділля та за межами України (в Москві, Петербурзі, Варшаві і за кордоном). Зібрані документи лягли в основу ство­реного 1852 р. Київського цен­трального архіву давніх актів. У 1845 р. після ліквідації Тимча­сового комітету для розшукуван­ня старожитностей у Києві (існу­вав з 1835 р. при Київському навчальному окрузі), на комісію було покладено обов’язки вияв­ляти і досліджувати археологічні пам’ятки. Але за браком коштів археологічні розкопки провади­ли лише 1845−1848 рр. та 1909− 1910 рр. Комісія опублікувала низку важливих джерел з історії України 14−18 ст. (“Пам’ятки, видані тимчасовою комісією для розгляду давніх актів”, т. 1−4 (1845−1859); “Старожитності, видані Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів”, зошити 1−3 (1846); “Літопис Самовидця” (1878); “Збірник матеріалів з історичної топографії Києва і його околиць” (1874); “Архів Південно-Західної Росії”, ч. 1−8 (1859−1914); “Палеографічний ізборник: Матеріали з історії південноруського письма в ХV− ХVІІІ ст.”, вип. 1 (1899); “Збір­ник статей і матеріалів з історії Південно-Західної Росії” (вип. 1−2 (1911−1916) та ін.). В роботі комісії брали участь відомі вчені М. Ф. Владимирський-Буданов, М. В. Довнар-Запольський, М. Д. Іванишев, В. С. Іконников, І. М. Каманін, М. І. Костомаров, О. М. Лазаревський, Ф. Г. Лебедин­цев, О. І. Левицький, М. О. Мак­симович та ін. У 1845−1847 рр. співробітником комісії був Т. Г. Шевченко. У 1921 р. комі­сія влилася до Археографічної комісії Академії наук УРСР.

ТИМЧАСÓВИЙ КОМІТÉТ ДЛЯ РÓЗШУКУ СТАРОЖBТ­НОСТЕЙ У КBЄВІ (1835− 1843) – заснований за ініціати­вою ректора Київського універ­ситету М. Максимовича. Під йо­го головуванням провадив до­слідження і розкопки археологіч­них пам’яток княжої доби у Києві (Михайлівський і Кири­лівський монастирі, церква Св. Михайла, садиба Св. Софії). 1835 р. організував археологіч­ний музей при Київському уні­верситеті. Під керівництвом Т. к. працювали аматори – археологи А. Аннен­ков, М. Берлинський, К. Лох­вицький, Г. Турчанінова.

ТИМЧАСОВОЗОБОВ’ЯЗАНІ СЕЛЯНИ – колишні поміщицькі селяни, яких після скасування кріпосного права 1861 р. було звільнено від кріпацтва, але ще не переведено на викуп. З часу укладення викупної угоди селя­ни переставали бути тимчасово­зобов’язаними і переходили в розряд т. зв. селян-власників. Ма­ніфест і Положення 19.ІІ(3.ІІІ). 1861 р. зберігали на весь період т. зв. тимчасовозобов’язаного ста­ну, який тривав від двох до дев’яти років, а в ряді маєтків понад 20 ро­ків, виконання селя­нами найтяж­чих для них повин­ностей – грошової (оброк) і від­робітної (панщина). У Правобе­режній Україні, намагаючись за­побігти піднесенню селянського руху під час польського визволь­ного повстання 1863−1864 рр. і привернути на свій бік селян­ство, царський уряд оголосив про припинення тут усіх обов’яз­кових відносин між поміщиками і Т. с. з 1(13).ІХ.1863 р. Відтоді Т. с. Правобережної України пе­ревели в розряд селян-власників і зобов’язали сплачувати викупні платежі за надільні землі. Оста­точно стан Т. с. в Росії й Україні було ліквідовано указом від 28.ХІІ.1881 р., за яким усіх без винятку селян до 1(13).І.1883 р. в обов’язковому порядку переводили на примусовий викуп надільних земель, який тривав до 1907 р.

ТОБІЛÉВИЧІ – родина ви­датних діячів укр. театральної культури. До родини Т. належали:

Іван Карпович Т. (див. статтю Карпенко-Карий).

Марія Карпівна Т. (див. стат­тю Садовська Марія Карпівна).

Микола Карпович Т. (див. статтю Садовський Микола Кар­пович).

Панас Карпович Т. (див. стат­тю Саксаганський Панас Карпо­вич).



Софія Віталіївна Т. (дівоче прізв. – Дітковська; 3(15).Х.1860− 7.Х.1953) – укр. актриса, пись­менниця. Дружина І. Карпенка-Карого. Племінниця польського революціонера З. Сераковського. Нар. у с. Новоселиця (нині Жме­ринський р-н Вінницької обл.). У 1883−1885 рр. співала в аматор­ському хорі М. Лисенка. Грала у трупах М. Старицького (1883− 1884), М. Садовського (1888− 1890), П. Саксаганського (1890− 1907) та І. Карпенка-Карого. 1908−1916 рр. виступала як дра­матична акторка у театрі М. Са­довського у Києві. Кращі ролі – Тетяна (“Суєта” І. Карпенка-Ка­рого), Лимериха (“Лимерівна” Панаса Мирного), Терпилиха (“Наталка Полтавка” І. Котля­ревського). Автор книжок “Жит­тя Івана Тобілевича” (1945 р.), “Корифеї українського театру” (1947), “Мої стежки і зустрічі” (1957) та ін.

ТОВАРBСТВО ОБ’IДНА­НИХ СЛОВ’ZН – таємна орга­нізація декабристів в Україні. За­снували товариство на поч. 1823 р. в м. Новограді-Волинському ко­лишні організатори “Товариства першої згоди” офіцери-артиле­ристи брати А. І. та П. І. Борисо­ви й учасник польського ви­звольного руху Ю. К. Люблін­ський. Члени товариства походи­ли здебільшого з дрібнопомісних дворян. До його складу увійшли офіцери 8-ї та 9-ї артилерійських бригад і 8-ї та 9-ї піхотних дивізій, які дислокувалися на Во­лині і Київщині: В. О. Бечаснов, І. І. Горбачевський, П. Ф. Гром­ницький, О. С. Пестов, В. М. Со­ловйов, О. І. Тютчев і А. Д. Кузь­мін, пізніше вступили М. О. Ще­цилло, Я. М. Андрієвич та ін. У програмних документах Т. о. с. (“Правила”, “Клятвена обіцянка”), незважаючи на їхню політичну незрілість, виразно виступали за ідею добровільного об’єднання слов’янських народів і вимогу боротьби проти деспотизму й кріпосництва, за встановлення демократичного республікансько­го ладу. Основним завданням Т. о. с. проголошувало утворен­ня федеративної республіки сло­в’янських, а також деяких сусід­ніх народів у межах від Адріа­тичного і Чорного до Балтійсько­го і Білого морів. До федерації мали увійти Росія, Польща, Богемія, Моравія, Сербія, Мол­давія, Волощина, Далмація, Угор­щина і Трансильванія. Верховну владу у федерації мало здій­снювати зібрання представників усіх об’єднаних народів. Кожно­му з них належало створити свою окрему конституцію. Вес­ною 1825 р. на засіданні членів товариства у м. Черникові (біля Житомира) П. І. Борисова було обрано головою, а І. І. Іванова – секретарем товариства. Члени товариства проводили агітацію серед солдатів. Вони намагалися вчинити некровопролитний пе­реворот за допомогою армії. Проте товариство було малоак­тивним через абстрактність про­грами, дворянську обмеженість задуму про об’єднання всіх слов’ян, серед яких не називали ні укр., ні білоруський народи. Товариство налічувало бл. 50 членів. Прагнучи до активних дій, члени Т. о. с. за пропози­цією С. І. Муравйова-Апостола, М. П. Бе­стужева-Рюміна у верес­ні 1825 р. в Ліщинському таборі (під Житомиром) влилися до Васильківської управи Південно­го товариства декабристів. Деякі колишні члени Т. о. с. взяли активну участь у Чернігівського полку повстанні. Вплив ідей Т. о. с., зокрема про єдність сло­в’янських народів, позначився на програмі Кирило-Мефодіївсько­го товариства. Передбачалося подолання незгод між слов’ян­ськими народами, чітке означен­ня кордонів між національними державами. Кожна з них мала право самостійно вирішувати пи­тання політичного устрою, орга­нізації виконавчих органів вла­ди, прийняття основних законів. Кожен народ – член федерації має свою демократичну консти­туцію, свій уряд і самостійно ви­рішує всі питання внутрішнього життя. Щодо українців та біло­русів, то їх зарахували до “рус­ского” народу, в чому виявилася обмеженість національної про­грами та самосвідомості членів.

ТОВАРBСТВО ПРИ­ХBЛЬ­НИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕ­РАТEРИ, НАEКИ І ШТEКИ у Львові – громадська організація, створена 1904 р. за ініціативою М. Грушевського. Основним за­вданням товариство вважало спри­яти розвиткові укр. культури і науки, підтримувати інтеліген­цію з усіх укр. земель. Головою товариства незмінно був М. Гру­шевський, заступником – І. Фран­ко, секретарем – І. Труш. Напе­редодні Першої світової війни воно налічувало 36 членів, що походили з Галичини та Над­дніпрянської України (В. Вин­ниченко, І. Джиджора, М. Васи­ленко, М. Заньковецька, О. Кан­диба, І. Кревецький, В. Липин­ський, І. Нечуй-Левицький, М. Са­довський, В. Симиренко та ін.). Товариство популяризувало тво­ри укр. митців і науковців шля­хом їх видання, влаштовувало лекції, виставки тощо. 1904 р. товариство орга­нізувало наукові курси, 1905 р. – виставку творів ужиткового мистецтва. Члени товариства організували відзна­чення ювілею І. Нечуя-Левиць­кого, а 1907 р. – вшанування М. Садовського. Надавало премії укр. митцям (І. Франку, Ф. Вов­ку, М. Шкрібляку, В. Доманиць­кому, С. Томашівському), пенсії (М. Коцюбинському). Видало низку праць І. Франка, перекла­дів В. Щербаківського, поезії Г. Чупринки, дослідження С. То­машівського, планувало широко­масштабні видання творів Лесі Українки, В. Леонтовича, В. Ли­пинського, О. Левицького, Мар­ка Вовчка. Частину коштів пере­давало на підтримку Укр. видав­ничої спілки. З початком Першої світової війни 1914−1918 рр. припинило діяльність.

ТОВАРBСТВО УКРАЇН­СЬКИХ ПОСТУПÓВЦІВ (ТУП) – нелегальна міжпартійна гро­мадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні 1908−1917 рр. Створена на поч. 1908 р. в Києві за іні­ціативою членів Укр. демокра­тично-радикальної партії для координації діяльності укр. на­ціонального руху в період наро­стання реакції в Російській імпе­рії. До ТУП, крім демократів-радикалів, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. Вязлов, Є. Чика­ленко, А. Ніковський, Ф. Мату-шевський та ін.) організацій, які об’єднались у ній на засадах парламентаризму та конститу­ціоналізму. Керівним органом ТУП була рада (перебувала у Києві), яка обиралася на щоріч­них з’їздах організації. Осередки організації – громади ТУП − діяли по всій Україні (бл. 60), а також у Петербурзі та Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП вхо­дили Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Ма­тушевський, О. Вязлов, В. Леон­тович, О. Ніковський, Л. Янов­ська, В. Прокопович, Д. Доро­шенко, Л. Старицька-Черняхів­ська, О. Корчак-Чепурківський, Л. Жебуньов, П. Холодний. Не­офіційними друкованими орга­нами ТУП були газета “Рада” та журнал “Украинская жизнь” (ви­ходив у Москві 1912−1917 рр., ред. О. Саліковський та С. Пе­тлюра). На щорічних нелегаль­них з’їздах обговорювалися на­зрілі політичні та культурні пи­тання. Основні напрями діяль­ності – культурна робота (ство­рення “Просвіт”, клубів, поши­рення видань), виховання націо­нальної свідомості, створення блоків з ін. організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Дер­жавної думи, поширення коопе­ративного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкіль­ництва, запровадження укр. мови у серед­ній школі, судочинстві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог – парла­ментаризму, перебудови Росій­ської держави на федеративних засадах, національно-територіаль­ної автономії України. З по­чат­ком Першої світової війни 1914−1918 рр. виникли розход­ження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ні­ковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні, інша (Л. Яновська) була прихильни­цею розгрому Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прий­нято компромісне рішення – ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком “На­ша позиція” з вимогами припи­нення війни, надання Україні автономного статусу у федера­тивній Росії, забезпечення куль­турно-національних і політичних прав укр. народу тощо. Рада ТУП підтримала ноту Вільсона у справі примирення воюючих держав. ТУП встановило тісні зв’язки з думськими фракціями трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які підтри­мали укр. домагання у сфері культурно-національного само­визначення та виступили в Думі щодо заборони святкування у Києві 100-ліття від дня народ­ження Т. Шевченка. Після Лют­невої революції 1917 р. Рада ТУП разом з представниками інших громадських і політичних організацій утворили УЦР, обравши на посаду голови М. Гру­шевського. 25−26.III.1917 р. у Києві відбувся з’їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петер­бурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з’їзду містила такі вимоги: підтримувати Тимчасо­вий уряд; домагатися легальни­ми засобами автономії України у складі демократичної Російської держави і в зв’язку з цим змі­нити назву організації на Союз укр. автономістів-федералістів; забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП уві­йшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У червні 1917 р. Союз було перетворено на Укр. партію соціалістів-федералістів.

ТОВÁРИШтитул рядового козака, повноправного члена сі­чового товариства. У 18 ст. за військові заслуги гетьман при­своював титул “військовий Т.” (прирівнювався до сотника). Вій­ськові Т. виконували особисті доручення гетьмана і мали право брати участь у раді старшини. У 17−18 ст. в укр. війську існував титул бунчукового Т. У Геть­манщині в 2-й пол. 17 ст. − наприкінці 18 ст. існував титул значковий Т., який надавався гетьманом або Генеральною вій­ськовою канцелярією. Козаки, які служили під полковою хоруг­вою “значком”, мали титул знач­кових Т.

ТÓРЧИНСЬКИЙ МАНІ­ФÉСТ” 1767 – звернення, спря­моване проти феодально-кріпос­ницького ладу в шляхетській Польщі. Знайдений 3(14).VІ.1767 р. в містечку Торчині (нині смт Волинської обл.), звідси й дістав назву. “Т. м.” складено поль­ською мовою групою анонімних авторів, що відображали інтере­си пригнобленого селянства та міщанства і невдоволеної засил­лям магнатів дрібної шляхти. Вказуючи на загрозу вибуху загальнонародного повстання проти магнатів і шляхти, “Т. м.” пропонує панівним колам шля­хетської Польщі піти на посту­пки пригнобленим масам – ска­сувати кріпацтво й запровадити буржуазні порядки. Історичне значення “Т. м.” в тому, що він є першою конкретною політичною програмою знищення феодально-кріпосницького устрою і вста­новлення буржуазного ладу в шляхетській Польщі, Литві та на загарбаних ними укр. і білорусь­ких землях.



ТРÉТІЙ ВÍДДІЛ (Третій від­діл власної його імператорської величності канцелярії) – орган політичного розшуку і слідства у царській Росії. Утворений 3(15). VII.1826 р. за наказом Миколи I замість особливої канцелярії Мі­ністерства внутрішніх справ. Т. в. складався з п’яти експедицій (відділів), у функції яких вхо­дила боротьба з революційними та прогресивними організаціями, нагляд за слідством у політичних справах, за учасниками револю­ційного руху, політичними тюр­мами, відання цензурою (до 1865). Виконавчим органом Т. в. був окремий Корпус жандармів, створений у квітні 1827 р. Т. в., зокрема, керував арештом і слід­ством у справі Кирило-Мефо­діївського товариства. Всі губер­натори і жандармські установи повинні були інформувати Т. в. про політичні настрої народних мас та державних службовців. Ліквідовано Т. в. 6(18).VII.1880 р., а його функції передано створе­ному в Міністерстві внутрішніх справ департаменту поліції.

ТРЕТЬОЧЕРВНÉВИЙ ПЕ­РЕВОРÓТ 1907 – контррево­люційний політичний акт росій­ського царизму, що призвів до розгону 3(16).VI ІІ Державної думи, арешту думської соціал-демократичної фракції та видан­ня нового виборчого закону, який забезпечив неподільне пануван­ня поміщиків і великої буржуазії в ІІІ Державній думі. Т. п., про­ведений з ініціативи реакційної поміщицької Ради об’єднаного дворянства та октябристів, зна­менував закінчення революції 1905−1907 рр. і початок періоду столипінської реакції. Новий виборчий закон, опублікований без погодження з Державною думою і Державною радою, що було грубим порушенням цар­ського маніфесту 17(30).Х.1905 р. та основних державних законів 1906 р., ще більше обмежив ви­борчі права робітників і селян. Кількість виборщиків від робіт­ників і селян зменшилася із 46 % до 24,8 %, тоді як число вибор­щиків від поміщиків і великої буржуазії зросло до 64,5 %, міської дрібної буржуазії – до 10,7 %. Народи Середньої Азії, Казах­стану, Якутії, Сибіру за новим законом було оголошено “політично незрілими”, їхні ви­борчі права ще більше урізано. Більше ніж удвічі скорочувалося представництво у Думі від насе­лення Кавказу і Польщі. Загаль­ну кількість депутатів ІІІ Дер­жавної думи порівняно з ІІ Ду­мою було зменшено. ІІІ Дума, обрана на підставі цього закону і скликана в листопаді 1907 р., за своїм складом була чорносотен­но-кадетською.

ТРЕЩАКІВСЬКИЙ Лев (1810−17.V.1874) – укр. громад­сько-політичний діяч, греко-ка­толицький священик. Нар. у м. Станіславі. Вивчав теологію у Львівському університеті, пізні­ше закінчив духовну семінарію. Після висвячення 1840 р. був священиком у селах Коршів (по­близу Коломиї), Рудно (біля Льво­ва) та в Городку. 1848−1851 рр. – один із найдіяльніших членів Голов­ної руської ради, укладач багатьох її документів (звернень до парламенту та уряду у Відні, інструкцій для депутатів рейхстагу, протестів, відозв до поляків і німецьких поселенців). Т. – послідовний борець за впро­вадження в офіційний ужиток укр. мови, поділ Галичини за етнічним принципом на дві про­вінції, ініціатор спорудження па­м’ятника Б. Хмельницькому та заснування Народного дому у Львові. Під час роботи Собору руських учених у Львові виго­лосив доповідь про необхідність піднесення землеробства. У лип­ні 1848 р. виступив одним із співзасновників “Галицько-русь­кої матиці”. 1861−1866 рр. – депутат Галицького сейму. Т. – автор численних статей у часо­писах “Зоря галицька”, “Галичо-рускій вестник” та першого укр. підручника з пасічництва – “Наука о пчоловодстві” (1855).

ТРОПÍНІН Василь Андрійо­вич (19(30).ІІІ.1776−3(15).V.1857) – видатний російський худож­ник-портретист. Нар. у с. Кар­пово Новгородської губернії. Був кріпаком графа А. Мініха, потім – Маркова. 1798 р. вступив до Петербурзької академії мистецтв, де навчався у С. Щукіна. 1804 р. І. Марков, побоюючись втратити талановитого кріпака, відкликав його з академії. До 1823 р. проживав здебільшого в Україні у с. Кукавці (нині Могилів-По­дільського р-ну Вінницької обл.). У період творчості, пов’язаний з Україною, Т. створив жанрову картину “Весілля в Кукавці” (1810), портрети укр. селян – “Дівчина з Поділля”, “Українець”, “Українка”, “Молодий укр. селя­нин”, “Хлопчик з топірцем”, а також портрети Н. та І. Марко­вих (бл. 1813), портрет сина (бл. 1818). 1823 р. звільнений із кріпацтва, оселився у Москві. 1824 р. отримав звання акаде­міка. Т. написав портрети П. Бу­лахова (1823), К. Равича (1825), О. Пушкіна (1827), А. Мазуриної (1829), К. Брюллова (1836), Ю. Самаріна (1846), полотна “Мереживниця” (1823 ), “Старий жебрак” (1823), “Гаптарка” (1826), “Гітарист” (1823, 1832) та ін. Твори Т. зберігаються у Держав­ній Третьяковській галереї у Москві, Київському музеї укр. мистецтва, Львівському музеї укр. мистецтва.

ТРОЩBНСЬКИЙ Дмитро Прокопович (1754−1829) – дер­жавний діяч Російської імперії, меценат укр. культури. Походив з укр. старшинського роду Тро­щинських. Син військового това­риша Прокопія Трощинського. Після закінчення Києво-Моги­лянської академії служив у Ма­лоросійській колегії в м. Глухові. 1773 р. – гадяцький полковий писар. Наприкінці російсько-турецької війни 1768−1774 рр. був відряджений у Молдову в розпорядження командувача окремого корпусу князя М. Рєп­ніна для виконання секретар­ських обов’язків. Перебував на цій посаді 13 років, доки М. Рєп­нін був російським послом у Стамбулі, смоленським, а потім псковським генерал-губернато­ром. З 1784 р. – керуючий спра­вами канцелярії графа О. Безбо­родька, згодом – член Головного поштового управління у званні статс-секретаря. 1793 р. призна­чений статс-секретарем Катери­ни ІІ. Отримав у власність містечко Кагарлик на Київщині, а згодом – великі земельні володіння на Полтавщині, Київ­щині та Воронежчині. За царю­вання Павла став сенатором. На початку царювання Олександра I призначений членом Державної ради. 1802−1806 рр. – міністр уділів. Дея­кий час перебував у відставці, мешкав у своєму маєт­ку в с. Кибенцях Миргородсько­го повіту Полтавської губ. 1812− 1814 рр. – полтавський губерн­ський предводитель дворянства. Завдяки підтримці Т. у Ніжин­ському ліцеї навчався М. Гоголь. 1814−1817 рр. – міністр юстиції Російської імперії. З 1817 р. – у відставці. Т. був шанувальником укр. старовини. У Кибенцях за­снував приватний театр, кілька творів для якого написав Гоголь-Яновський – батько М. Гоголя. У м. Кагарлику Т. збудував палац, створив бібліотеку і посадив великий парк. Зібрана Т. багата бібліотека після його смерті була розпродана, частина бібліотеки і папери з його особистого архіву 1833 р. передані його племінни­ком цареві Миколі I. Т. надавав підтримку діячам укр. науки, літератури та мистецтва – Я. Мар­ковичу, В. Ломиковському, В. Кап­ністу, В. Го­голю, В. Боровиков­ському, А. Веделю та ін. Т. став одним з ініціаторів видання 1798 р. “Енеїди” І. Котляревського.

ТРУТÓВСЬКИЙ Костянтин Олександрович (9.II.1826−29.III. 1893) – укр. живописець-реаліст, академік Петербурзької академії мистецтв (із 1860). Нар. у Кур­ську. Виховувався у родинному маєтку в с. Полівці на Харків­щині (нині Охтирський р-н Сум­ської обл.). У 1845−1849 рр. був вільнослухачем Петербурзької академії мистецтв. Спів­працював як художник-графік у багатьох періодичних виданнях (“Русский художественный листок”, журн. “Искра”). Творчість Т. мала де­мократичне спрямування. Автор творів – “Хоровод у Курській губернії” (1860), “Колядки на Україні” (1864), “Кобзар над Дніпром” (1875), “Весільний ви­куп” (1881), “Збір недоїмок на селі” (1886) та ін. Ілюстрував твори укр. і російських письмен­ників, зокрема Гоголя (альбом літографій до “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”, 1874 р.), Т. Шевченка (до біографії, 1885 р., “Гайда­маків”, 1886), Марка Вовч­ка (1860), О. Пушкіна, М. Лер­монтова, І. Крилова (1864). 1861− 1862 рр. разом з Л. Жемчужни­ковим, І. Соколовим, О. Бойде­маном, В. Верещагіним подав свої малюнки до “Живописної України”. Помер у с. Яковлівці (ни­ні Обоянський р-н Курської обл., Росія). Твори Т. зберігаються у Музеї укр. мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві.

ТУГÁН-БАРАНÓВСЬКИЙ Михайло Іванович (21.I.1865− 22.I.1919; за ін. даними, 20.I.1865− 21.I.1919) – укр. учений-еконо­міст, історик, політичний діяч. Нар. у с. Солоному Куп’янського повіту Харківської губ. у дворян­ській родині. Навчався у гімна­зіях Києва та Харкова. 1884 р. вступив на фізико-математичний відділ Харківського університе­ту, який закінчив екстерном 1888 р. 1892 р. стажувався в Англії. Займався науковою діяльністю з окремих проблем економічної теорії: кон’юнктури, кооперації, обґрунтування періодичності кри­зових явищ. Читав лекції з економіки у вищих навчальних закладах Петербурга та Москви. Із 1906 р. був головним редак­тором журналу “Вестник коопе­рации”, згодом редагував серійне видання “Новые идеи в эконо­мике” (вийшло 5 випусків). У ранній період діяльності захоп­лювався ідеями “легального мар­ксизму”, однак на поч. 20 ст. відмовився від попередніх погля­дів. Належав до партії кадетів. У 1901−1905 рр. жив на Полтавщи­ні, співпрацював із земськими установами. 1917 р. переїхав до Києва. Вступив до Укр. партії соціалістів-федералістів. У пе­ріод Укр. революції брав актив­ну участь у формуванні укр. фінансових інституцій. 3.IX.1917 р. був призначений генеральним секретарем фінансів УЦР. Пере­буваючи на цій посаді, деякий час жив у Петрограді, а в грудні подав у відставку. Т.-Б. був автором декларації Генерального секретаріату УЦР−УНР “Еконо­мічна політика” (30.VIII.1917 р.). З липня 1918 р. – редактор журналу “Укр. кооперація”, до якого писав статті укр. мовою. Був го­ловою на установчому з’їзді Центрального укр. коопе­ративного комітету (1−3.IX.1918). На початку жовтня 1918 р. очо­лив його керівний орган – раду. 1917−1918 рр. – професор Дер­жавного укр. університету в Києві. У липні−вересні 1918 р. працював у комісії з вироблення законопроекту про заснування Укр. академії наук. Із 22.XI.1918 р. – дійсний член ВУАН, на поч. 1919 р. очолив соціально-еконо­мічний відділ академії. Організа­тор Укр. кооперативного інсти­туту. У період Директорії УНР входив до складу спеціальної комісії, яка розробляла проект проведення грошової реформи. У січні 1919 р. призначений радником з економічних питань делегації УНР на Паризькій мир­ній конференції 1918−1919 рр. Т.-Б. – автор праць з економічної теорії (“Промышленные кризисы в современной Англии, их при­чины и влияние на народную жизнь”, 1894; “Русская фабрика в прошлом и настоящем”, 1898; “Бумажные деньги и металл”, 1917), історії економічних док­трин (“Очерки по истории поли­тической экономии”, 1901−1902; “Очерки по новейшей истории политической экономии”, 1903, 1915; “Теоретические основы марксизма”, 1905 та ін.), з тео­ретичних засад кооперативного руху (“Социальные основы коо­перации”, 1916, 1919; “Коопе­рація, її природа і мета”, 1919; “О кооперативном идеале”, 1918), підручників (“Основы полити­ческой экономии”, 1907, 1919, 1924), біографічних нарисів (“Прудон, его жизнь и деятель­ность”, 1891; “Д. С. Милль, его жизнь и учено-литературная дея­тельность”, 1892). У 1914−1916 рр. разом із М. Грушевським, Ф. Вов­ком, М. Ковалевським, А. Крим­ським, О. Шахматовим брав участь у підготовці енциклопе­дичного довідника “Украинский народ в его прошлом и насто­ящем”.

ТУЛЬЧBНСЬКА УПРÁВА – філія Південного товариства декабристів. Організована 1818 р. П. І. Пестелем як філія Союзу благоденства в Тульчині Поділь­ської губ. (нині райцентр Він­ницької обл.). Після розпуску в березні 1821 р. Союзу благоден­ства члени Т. у. створили Пів­денне товариство. З утворенням Кам’янської (1822) та Василь­ківської управ (1823) Т. у. стала головною управою Південного товариства. До Т. у. входили О. П. Юшневський, О. П. Баря­тинський, В. Н. Івашов, М. І. Ло­рер, М. В. Басаргін, М. О. Крю­ков, А. В. Янтальцев, брати П. С. і М. С. Бобрищеви-Пушкіни та деякі ін. офіцери 2-ї армії. Члени Т. у. були прихильниками рес­публіканських ідей, стояли за повалення самодержавства та скасування кріпосного права шляхом революційного перево­роту. Всі члени Т. у. схвалили проект майбутньої конституції – “Руську правду”, складену П. І. Пестелем, в основу якої бу­ло покладено республікансько-буржуазні ідеї. Після перевороту планували встановити револю­ційну диктатуру для здійснення перетворень у країні. З націо­нального питання члени Т. у. поділяли погляди П. Пестеля, який заперечував право неро­сійських народів імперії на само­визначення (крім поляків) та був противником перебудови Росії на федеративних засадах. Після арешту П. І. Пестеля в грудні 1825 р. і поразки повстання Чернігівського полку в січні 1826 р. Т. у. припинила своє існування.

ТУМÁНСЬКИЙ Федір Йо­сипович (бл. 1757 − листопад 1810) – укр. письменник, пере­кладач і видавець. Нар., мо­жливо, у Глухові. 1773 р. всту­пив до Кенігсберзького універ­ситету, де вивчав право у Д. Лестока та філософію у Д. Бука. Був обраний членом Ко­ролівського прусського німець­кого товариства. Бл. 1778 р. повернувся в Україну, 1779 р. висунув проект влаштування у Глухові академічної книгарні та запропонував заснувати Акаде­мічне товариство як зародок Академії наук. За дорученням П. Рум’янцева розробив проект всебічного вивчення Лівобе­режної України, на основі якого складено “Топографічний опис” А. Шафонського та “Опис” Д. Па­щенка. Переїхавши до Пе­тер­бурга, одержав посаду директора Державного позичкового банку (1789−1793). У 1787−1789 рр. видавав тижневики “Зеркало све­та” (ч. 1−6, разом з П. Богдано­вичем) та “Лекарство от скуки и забот”. У 1792−1794 рр. видавав журнал “Российский магазин”, де вмістив низку статей з історії України. Вперше видав “Літопис Грабянки” (у другій, пізнішій ред.) під назвою “Летописец Малыя России” (1793, ч. 2−3), який став джерелом для праць Д. Бантиш-Каменського, М. Мар­кевича та ін. Вивчав історію Росії. Переклав російською мо­вою “Путешествие по разным провинциям Российской импе­рии” П. Палласа (1786), видав праці першого російського афри­каніста М. Коковцева “Описа­ние Архипелага и Варварийского берега” (1786) та “Достоверные известия об Алжире” (1787). Т. написав оди на честь П. Зава­довського і Г. Потьомкіна-Та­врійського. У жовтні 1779 р. був обраний чл.-кор. Петербурзької АН, з січня 1794 р. – чл.-кор. Королівського Геттінгенського наукового това­риства. Помер на хуторі Родіонівка Глухівського повіту.

ТУПТÁЛО Данило Савич (Тупталенко; після постригу − Ди­митрій Ростовський; 11.ХІІ.1651− 28.Х(8.ХI).1709) – укр. церков­ний діяч 17 ст., письменник-ен­циклопедист, проповідник. Нар. у містечку Макарові на Київщині в козацькій родині. Початкову освіту здобув удома. З 1662 р. навчався у Києво-Могилянській колегії. Учень відомого богосло­ва Іоаникія Галятовського. У зв’язку із захопленням Києва 1665 р. поляками Т. змушений був залишити навчання та по­вернутися додому. 9.VІІ.1668 р. прийняв чернечий постриг у Києво-Кири­лівському монастирі під ім’ям Димитрія. 25.ІІІ.1669 р. Київський митрополит Й. Ту­кальський-Нелюбович висвятив його у сан ієродиякона. У Кири­лівському монастирі перебував до 1675 р. Під час перебування у Густинсько-Успенському мона­стирі архієпископа Лазаря Бара­новича 23.V.1675 р. був висвя­чений у сан ієромонаха. Пропо­відував у Віленському Святоду­хівському та Слуцькому мона­стирях. На запрошення гетьмана І. Самойловича у лютому 1679 р. повернувся в Україну. 1684 р. за сприяння архімандрита Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського розпочав роботу над життєписом святих “Четьї-Мі­неї”. Був ігуменом Максаків­ського Преображенського (1681− 1682), Ми­колаївського Батурин­ського (1682−1683, 1686−1692), Києво-Кирилівського (1697), Чер­нігівського Єлецького Успен­ського (1697−1699), Спаського Новгород-Сіверського монасти­рів. На поч. 1701 р. Петро І запросив Т. до Москви, де 23.ІІІ.1701 р. його висвячено на митрополита Сибірського і То­больського. 4.І.1702 р. призна­чений митрополитом у Ростові Ярославсь­кому. Входив у групу укр. ієрархів Російської право­славної церкви, очолювану мит­рополитом С. Яворським, котра боролася проти старовірів та ін. сект, що відкололися від церкви після реформ царя Олексія, од­нак не сприймала радикальніших реформ, пропонованих Петром І, особливо нової системи управ­ління церквою (узаконювала вер­ховенство ца­ря над церковною організацією). Дбав про поліп­шення духовного життя вірних своєї єпархії, видав два листи до священиків, закликаючи їх по­ліпшити стан справ у парохіях. Заснував школу на 200 учнів у Ростові. Т. – автор чи­сленних богословських праць, пропові­дей, літературних творів. Перша друкована праця – “Руно оро­шенное” (1680). Найвідоміший твір – велика збірка з чоти­рьох книг “Четьї-Мінеї” (1689−1705, багато разів перевидава­лася). Се­ред ін. праць: “Вопросы и ответы краткие о вере”, “Ро­зиск о рас­кольніческой бринской вере” (1709), “Зерцало право­славного исповедения” (1805), “Поклоне­ние Пресвятой Богородице”, “О причащении Святых Тайн”, “Ал­фавит духовный”, “Диарий” (що­денник за 1689−1703), “Каталог киевских митрополитов” та ін. Похований у Ростовському Свято-Яковлівському монастирі. 22.ІV.1757 р. кано­нізований.

ТУРБАQВСЬКЕ ПОВСТÁН­НЯ 1789−1793 – один із най­визначніших селянських висту­пів в Україні в 2-й пол. 18 ст. Відбулося в с. Турбаях Мирго­родського полку (нині Глобин­ського р-ну Полтавської обл.). На поч. 18 ст. жителі Турбаїв були козаками. Згодом полков­ник Д. Апостол (із 1727 р. − гетьман) виписав їх з козацького реєстру і перетворив на своїх феодально-залежних селян. У 1776 р. Турбаї купили поміщики Базилевські, які жорстоко екс­плуатували селян, чинили над ними свавільний суд і розправу. У відповідь на це турбаївці почали настійно добиватися у місцевих і центральних урядових установах повернення їх у стан козаків. У 1788 р. Сенат прийняв рішення про переведення в стан козаків лише 76 турбаївських родин, які 50 років тому були записані в козацький реєстр. Це викликало загальне обурення селян, і вони вирішили добитися волі своїми силами. Відмовив­шись 5 (16).І.1789 р. виконувати панщину, вони створили сільське самоврядування на чолі з селя­нами Н. Оліфером, Г. Яструбен­ком і Т. Довженком. Для “роз­гляду справи про козацтво тур­баївців” і придушення селянсь­кого руху в травні 1789 р. в село прибув Голтвянський нижній земський суд із військовою ко­мандою. Селяни рішуче заявили суддям, що всі вони козаки і що Базилевські не мають права ви­магати від них виконання пан­щини. Коли урядовці з допомо­гою військового загону вдалися до арештів, селяни підняли 8(19).VІ.1789 р. збройне пов­стання. Його очолили А. Бондар, Г. Ракша, С. і Л. Рогачки, Мусій і

Манойло Пархоменки, Г. Велич­ко та ін. Повстанці вбили Бази­левських, зруйнували їхню сади­бу і підприємства, розібрали пан­ське майно, заарештували суд­дів, домігшись від них розписки, що селян “добровільно переве­дено в козаки”. До 1793 р. тур­баївці не визнавали ніякої влади. Найважливіші громадські справи розв’язувалися на зборах села, виконавчу владу здійснювали виборні отаман, суддя та писар. Т. п. вплинуло на навколишні села. Селянські заворушення від­булися в Остап’ї, Кринках й Очеретуватому. Царський уряд сподівався без застосування військової сили умовити пов­сталих припинити опір. Але одностайність селян зірвала ці плани. Царський уряд вирішив придушити Т. п. збройною силою. У червні 1793 р. в Турбаї всту­пили з двома гарматами військові частини, які провели масові арешти. З початку липня 1793 р. до кінця січня 1794 р. тривав суд над турбаївцями. Багатьох із них було засуджено до побиття канчуками і довічних каторжних робіт у Сибіру. Царські сатрапи, щоб остаточно знищити пам’ять про с. Турбаї перейменували його на Скорбне. Селян було переселено в сте­пи Херсонської і Таврійської губер­ній. Лише під час громадянської війни 1918−1920 рр. постановою сільського сходу від 22.ІV.1919 р. було відновлено давню назву села – Турбаї.



ТУЧÁПСЬКИЙ Павло (1869− 1922) – діяч укр. та російського соціал-демократичного руху. Нар. у с. Бесідка Таращанського повіту Київської губ. Навчався у Київському університеті. Напри­кінці 1880-х – на поч. 1890-х рр. – член нелегального укр. сту­дентського просвітницького гурт­ка “Хрестоматія”. Активно спів­працював з виданнями Русько-укр. радикальної партії у Гали­чині. На поч. 1890-х рр. пере­йшов на марксистські позиції. З 1896 р. – член київської соціал-демократичної групи “Рабочее дело” та київського Союзу бо­ротьби за визволення робітни­чого класу, редактор “Рабочей газеты”. Делегат першого (1898) з’їзду Російської соціал-демо­кратичної партії. З 1904 р. – діяч та ідеолог Укр. соціал-демокра­тичної спілки. Видавав журнал “Правда” у Львові (1905). У 1903−1910 рр. був близьким до більшовицької течії в РСДРП. З 1910 р. зблизився з російськими меншовиками. В 1921−1922 рр. працював бібліотекарем в УВАН. Автор брошури “Шевченкові ідеа­ли і українська дійсність” (1891) та спогадів “Із пережитого. Дев’я­ності роки” (1923, 1931).


1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка