Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка57/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   ...   63

СРЕЗНÉВСЬКИЙ Ізмаїл Іванович (13.VI.1812−21.II.1880) – укр. і російський філолог, славіст, історик, палеограф, ака­демік Петербурзької АН (із 1849). Нар. у Ярославлі в сім’ї росій­ського літератора І. С. Срезнев­ського. У 1829 р. закінчив Хар­ківський університет, де навчав­ся на етико-політичному відді­ленні філософського факультету. Після закінчення факультету пра­цював у Харківському дворян­ському депутатському зібранні, займався приватною педагогіч­ною практикою. 1837 р. С., за­хистивши магістерську дисер­тацію “Опыт о сущности и содержании теории в науках политических”, одержав посаду ад’юнкта на кафедрі політичної економії та статистики філософ­ського факультету Харківського університету. 1839 р. опубліку­вав докторську дисертацію “Опыт о предмете и элементах статистики и политической эко­номики”, захистити яку йому не вдалося. Протягом 1839−1842 рр. із науковою метою та у зв’язку з підготовкою до професорського звання зі славістики відвідав ряд слов’янських земель, вивчаючи слов’янські мови та фольклор. 1842 р. став першим професо­ром-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії та слов’янських мов. 1846 р., захистивши дисертацію “Святи­лища и обряды языческого бого­служения древних славян по свидетельствам совре­менным и преданиям”, став першим у Росії доктором слов’янської філології. Протягом 1847−1880 рр. – про­фесор кафедри слов’янознавства Петербурзького університету. З 1851 р. – екстраординарний, а з 1854 р. – ординарний професор Петербурзької АН. Ініціатор і редактор “Известий” (т. 1−10, 1852−1863) та “Ученых записок” (т. 1−7, 1854−1863) Відділення російської мови АН. С. – заснов­ник Петербурзької школи славіс­тів, автор численних праць з історії давньоруської та росій­ської мов, історії південносло­в’янських літератур, міфології, палеографії. 1849 р. опублікував працю “Думки про історію ро­сійської мови”, в якій звертав увагу на необхідність опису па­м’яток, укладання регіональних словників, вивчення тогочасної літературної мови та діалектів, підго­товку історичного словника та історичної граматики із залу­ченням історії ін. слов’янських мов, дав також опис основних особливостей укр. мови. Вчений уперше розробив теоретичні за­сади слов’янської палеографії, поставивши її вивчення на на­укову основу. Опублікував бага­то пам’яток давньоруського та давньослов’янського письмен­ства (“Київські глаголичні урив­ки” та ін.). С. цікавився укр. старовиною і фольклором. Ще наприкінці 1820-х рр., навчаю­чись у Харківському універси­теті, С. разом із братами Ф. та О. Євецькими, І. Розковшенком, О. Шпигоцьким заснував літера­турний гурток поетів-романти­ків. Його учасники винятково велике значення надавали фольк­лорним творам, що зберегли подих минулих епох. Зокрема, С. у фольклорі “вбачав багатюще джерело для майбутніх поетів”. Зібрані на території Харківської, Полтавської та Кате­ринослав­ської губерній тексти укр. народ­них пісень і дум С. опублікував у трьох збірниках “Запорожская старина” (1833−1838). Разом з І. Розковшенком видавав “Укра­инский альманах” (1831) та “Украинский сборник” (1838− 1841), які відіграли важливу роль у подальшому розвитку літера­турного процесу в Україні. Автор статті “Історичний огляд цивіль­ного устрою Слобідської Украї­ни (ХVІІ – 1768)”. У статті “Погляд на пам’ятки укр. на­родної словесності” (1834) та ін. С. обґрунтував самостійність укр. мови (хоча під кінець життя розглядав її як наріччя росій­ської). С. – автор численних праць з історії південнослов’ян­ських літератур, історії росій­ської мови, міфології, палеогра­фії, народної творчості тощо. Світове визнання йому принесли праці “Думки про історію ро­сійської мови”, “Матеріали для словника давньоруської мови”, “Державні пам’ятки російського письма і мови (Х−ХIV ст.)”, від­криті ним пам’ятки давньорусь­кого письменства – “Савина книга” та “Київські листки” (на­писані кирилицею). Йому нале­жать прозові та поетичні твори укр. тематики, написані укр. мо­вою (оповідання “Майоре, майо­ре”, балада “Корній Овара” та ін.).

СТАВРОПІГÍЙСЬКИЙ ІН­СТИТEТ у Львові – громадська організація клерикального спря­мування, яка діяла у Львові в 1790−1939 рр. Об’єднувала світ­ську інтелігенцію греко-като­лицького обряду. Після скасу­вання 1788 р. австрійською вла­дою Львівського братства його школа й Успенська церква пере­йшли до обраних греко-като­лицьким населенням опікунів, які з 1790 р. отримали статус Ставропігійського інституту. На відміну від Львівського братства, яке об’єднувало міщан централь­ної частини Львова, С. і. при­ймав до свого складу представ­ників греко-католицької інтелі­генції з усієї Галичини. С. і. мав право користуватися власним гербом із зображенням трира­менного патріаршого хреста (наданий братству Константино­польським патріархом Ієре­мією 1587 р.). Спочатку С. і. не мав власного статуту, а керувався у своїй діяльності статутами, зви­чаями, традиціями Львівського братства і декретами та розпо­рядженнями місцевої влади. Власний статут вироблено у 1864 і 1912 рр. Найвищим керів­ним органом С. і. була рада старійшин, яку очолював сень­йор (голова). Серед найвідомі­ших − І. Бачинський (1801− 1816), Й. Хоминський (1861− 1866), В. Ковальський (1871− 1884), І. Шараневич (1885−1905). У 1-й пол. 19 ст. інститут стояв на лояльних позиціях щодо ав­стрійської влади. Його членами були діячі науки, куль­тури та державні службовці – Д. Зуб­рицький, І. Товарницький, І. Ба­чинський, І. Борискевич, Я. Го­ловацький, А. Павенцький, Севе­рин Шехович та ін. Під час ре­волюційних подій 1848−1849 рр. члени С. і. брали участь у діяль­ності Головної руської ради. Ма­теріальною основою діяльності С. і. були доходи з нерухомого майна, друкарні, книгарні і до­бровільні пожертвування грома­дян. С. і. опікувався функціону­ванням Успенської церкви. Його заходами в храмі було проведено реставраційні роботи (на поч. 19 ст., у середині 19 ст. і на поч. 20 ст.). Друкарня С. і. від часу заснуван­ня і до 1820-х рр. друкувала переважно релігійну літературу; з 1830-х – також літературу світського характеру, підручни­ки для народних і середніх шкіл; першою серед друкарень Львова використала гражданський шрифт (1837). У друкарні С. і. друкува­лися наукові праці відомих га­лицьких істориків – Д. Зубриць­кого, А. Петрушевича, І. Шара­невича та ін., перша в Галичині газета укр. мовою “Зоря Галиць­ка” (1848−1851). 1864 р. при С. і. засновано літографічну майстер­ню. Школа С. і. мала релігійний характер. При інституті діяла школа (бурса), в якій дітей на­вчали церковного обряду і цер­ковнослов’янської мови (у 20 ст. – російської), готували до духов­ного чину (ін. предмети учні вивчали в державних шко­лах). Заходами І. Шараневича 1887 р. засновано музей С. і., базу для якого становили предмети, мате­ріали і документи братського архіву, Успенської церкви та монастирів Галичини. 1888 р. в музеї було влаштовано першу в Галичині археологічну бібліогра­фічну виставку. Навколо С. і. об’єднувалися консервативні ко­ла укр. інтелігенції, серед яких були діячі науки, культури, високопоставлені урядові особи, зокрема П. Лодій, Д. Зубриць­кий, Я. Головацький, З. Авдиков­ський, А. Петрушевич, І. Бачин­ський, І. Зарицький, М. Юрис­товський, І. Борисякевич, Ю. Ро­манчук, І. Гушалевич, Ю. Лав­рівський та ін. У 2-й пол. 19 ст. С. і. поступово перейшов на по­зиції москвофільства. У діловод­стві використовувались здебіль­шого латинська, німецька, поль­ська мови; з 1850-х рр. – “язичіє”, а в 20 ст. – російська мова. У 1914−1915 рр. керівниц­тво С. і. підтримувало російську окупаційну владу в Галичині, відстоювало ідею єдиного “рус­ского” народу, заперечувало іс­нування укр. нації. 1915 р. москвофільське правління С. і. емігрувало в Росію і вивезло із собою найцінніші матеріали і документи (1929 р. їх повернуто до Льво­ва). 1915 р. австрійський уряд передав управління С. і. представникам укр. національно­го табору, правління яких три­вало до 1922 р. Членами С. і. в цей час були Ю.  Січинський, С. Федак, О. Барвінський, І. Го­лубович, К. Левицький, В. Щу­рат. 1920 р. управа С. і. зверну­лася до митрополита А. Шеп­тицького з пропозицією про про­ведення широкої церковної українізації (переклад церковної літератури укр. мовою). 1921 р. керівництво С. і. висловило протест поль­ському урядові з приводу реквізиції укр. церков на Холм­щині та Волині, що викликало негативну реакцію Вар­шави. Розпорядженням Львівсько­го воєводського управління від 25.II.1922 р. укр. управа С. і. була розпущена й установи повернуто москвофілам. Його провід очо­лювали москвофільські діячі – А. Копистянський, А. Сивуляк, В. Ваврик та ін. С. і. мав власне періодичне видання – “Времен­ник Института Ставропигий­ского” (за 1864−1915 і 1923− 1938). 1921 р. було видано “Збір­ник Львівської Ставропігії” за редакцією К. Студинського. С. і. припинив діяльність 1940 р. Му­зейні та архівні матеріали інсти­туту зберігаються у Львівському історичному музеї та ЦДІА України у Львові.

СТАРBЦЬКИЙ Михайло Пе­трович (14.XII.1840−27.IV.1904) – видат­ний укр. письменник, театральний і культурно-громад­ський діяч. Нар. в с. Кліщинцях (нині Чорнобаївського р-ну Чер­каської обл.) в поміщицькій сім’ї. Після смерті батьків вихо­вувався в родині Лисенків. Закін­чивши 1858 р. навчання у Пол­тавській гімназії, поступив разом із М. Лисенком до Харківського університету. 1860 р. перейшов до Київського університету. На­вчався спочатку на фізико-мате­матичному, а згодом – на юри­дичному факультеті, який закін­чив 1865 р. Працював у Київ­ському історичному архіві, Пів­денно-Західному відділенні Ро­сійського географічного товарис­тва. Був одним із найактивніших діячів київської “Громади”. Ра­зом із М. Лисенком організував Товариство укр. сценічних акто­рів. У 1883−1884 рр. видав два випуски альманаху “Рада”, який став, за словами І. Франка, “мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і зане­паду”. 1883 р. очолив першу укр. професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький, а до її складу входили талановиті ак­тори – М. Заньковецька, М. Са­довський, П. Саксаганський, І. Кар­пенко-Карий, М. Садовська-Барі­лотті, Г. Затиркевич-Карпинська та ін. Щоб мате­ріально підтри­мати театр, продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. В 1886−1887 рр. трупа С. прове­ла тріумфальні гастролі в Москві та Петербурзі. 1893 р. у зв’язку з погіршенням здоров’я залишив театр і цілком присвя­тив себе літературній роботі. Російська академія наук призна­чила йому персональну пенсію “За літера­турні праці рідною мовою”. 1897 р. виступив на І Всеукр. з’їзді сценічних діячів із доповіддю про тяжке становище театраль­ного мистецтва в Україні через постійні переслідування цар­ським урядом укр. культури. З 1903 р. готував до видання альманах “Нова рада”, який вийшов уже після його смерті. Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі.

Літературну творчість розпо­чав як поет, надрукувавши у львівських часописах “Нива” і “Правда” кілька віршів під псев­донімом Гетьманець. Перекладав укр. мовою твори Г.-Х. Андер­сена, І. Крилова, М. Лермонтова та ін. 1883 р. вийшли дві частини єдиної прижиттєвої збірки оригі­нальних поезій “З давнього зшитку. Пісні і думи”. Поетич­ний світ С. утверджував високу громадянську місію художнього слова (“Поету”, “До Шевченка. Сповідь перед поетом”, “На спо­мин Т. Г. Шевченка”, “Хай тепер рида в мене кобза сумна...”, “Ой знущались з мого слова...”), зма­льовував трагічну долю України (“Нема правди”, “За лихими вла­дарями”, “Що не день, то гірша мир трух­лявий...”, “До молоді”, “До України” та ін.), підносив національно-визвольний рух у Російській імперії (“Борвій”, “Занадто вже. Чим дихати нема”, “На ріднім попелищі”, “Дочка Ієфая”, “Добраніч”). Кілька пое­тичних творів написано на істо­ричну тематику (балада “Хре­щенська ніч” та романтична поема “Morituri”). До справжніх перлин інтимної лірики належать вірші “Виклик” (“Ніч яка, Госпо­ди, місячна, зоряна...”), “Ждан­ня”, “На озері”, “В садку” та ін.



Драматургічна творчість пись­менника безпосередньо пов’язана з діяльністю тeатру, для якого обробив та інсценізував відомі твори М. Гоголя (“Різ­двяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба”), “Чорноморський побут на Кубані” Я. Кухаренка (у С. – “Чорноморці”), “На Кожум’я­ках” І. Нечуя-Левицького (у С. – “За двома зайцями”; 1961 р. на Київській кіностудії створено однойменний фільм), “Перемуд­рив” Панаса Мирного (у С. – “Крути, та не перекручуй”), “Ха­та за селом” Ю. Крашевського (у С. – “Циганка Аза”), “Боротьба за право” К. Францова (у С. – “Юрко Довбиш”) та ін. Серед оригінальних творів актуальніс­тю проблематики, психологіч­ною достовірністю характерів, природністю конфліктів вирізня­ються соціально-психологічні драми “Не судилось” (1881), “У темряві”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (обидві – 1892), “Талант” (1893). Великою популярністю у глядачів корис­тувалися водевілі “Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка” (1882), “По-модньому” (1887), “Чарівний сон” (1889) та ін. Не­зважаючи на цензурні заборони історичної тематики в укр. драматургії, С. створив цикл яскравих істо­ричних драм – “Богдан Хмельницький”, “Мару­ся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Осада Дубна”, “Гаркуша”. Прозова спадщина письменника складає бл. 70 опо­відань, повістей і романів. Біль­шість із них написані на історич­ні сюжети. Перший прозовий твір “Осада Буши (Эпизод из времен Хмельнищины”) з’явився 1881 р. Укр. мовою ця повість була надрукована у львівському часописі “Зоря” (1894−1895). Найбільший і найвидатніший твір С. – історична трилогія “Богдан Хмельницький”: “Перед бурею” (1894), “Буря” (1896), “У пристані” (1897). Це монумен­тальна епопея про Національно-визвольну війну укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. У 1898−1903 рр. написав ще чотири романи – “Молодість Мазепи”, “Руїна”, “Останні орли”, “Розбійник Кар­мелюк”. У гостросюжетних по­вістях “Червоний диявол” (1898) та “Перші коршуни” (1900) зма­льовано складний і захоплюю­чий світ середньовічного Києва. Для історичної прози С. харак­терне поєднання реалістичного і романтичного стилів, історична правдивість та психологічна до­стовірність, пригодницька фабу­ла та любовна інтрига. Натомість у суворо реалістичній манері написані соціально-психоло­гічні повісті “Розсудили”, “Безбатчен­ки”, оповідання “Дохторит”, “Остроумие урядника”, “Лихо”, “Будочник”, “Пан капитан”, “Верба”, “Горькая правда”, “Не­удачница” та ін.

СТЕБНBЦЬКИЙ Петро Яну­арійович (псевдонім П. Смуток, А. Ірпенський, Малоросіянин, Малорос, П. Хмара та ін.; 25.XI.1862−14.III.1923) – укр. громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист. Нар. у с. Гореничі Київського повіту. 1881 р. закінчив 1-шу київську гімназію. У 1881−1888 рр. на­вчався на фізико-математичному факультеті Київського універси­тету. Працював на різних поса­дах у Міністерстві фінансів і Торгово-телеграфному агентстві у Петербурзі. Друкував статті з економіки у “Вестнике финан­сов”, “Торгово-промышленной газете”, “Русском экономичес­ком обозрении”. В Петербурзі очолював укр. “Громаду”, місце­вий осередок ТУП. Допомагав у роботі депутатам укр. фракцій у І та ІІ Державних думах. 1898 р. створив разом з О. Лотоцьким Доброчинне товариство для ви­дання загальнокорисних і деше­вих книжок, посприявши таким чином публікації укр. видань, насамперед творів Т. Шевченка, енциклопедії “Укр. народ в его прошлом и настоящем” (1914− 1915). Співробітничав із часопи­сами “Киевская старина”, “Укр. жизнь”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада” та ін. Після Лют­невої революції 1917 р. очолю­вав Укр. національну раду в Петрограді. Разом з О. Лотоць­ким підготував для Тимчасового уряду записку про нагальне задо­волення національних інтересів укр. народу, яка обговорювалася 17 і 23.III.1917 р. на зустрічі представників Укр. національної ради з прем’єр-міністром Г. Льво­вим. Належав до УПСФ. 15.VII.1917 р. на Малій раді був затверджений на посаду пред­ставника Генерального секрета­ріату УЦР−УНР при Тимчасово­му уряді. Доклав багато зусиль до розв’язання конфліктних і суперечливих проблем, що вини­кали між міністерствами Тимча­сового уряду і генеральними се­кретарствами України. Переїхав­ши до Києва у травні 1918 р., увійшов до складу укр. делегації на мирних переговорах із РСФРР. У серпні 1918 р. був призначений сенатором Адміні­стративного суду державного сенату Укр. держави. У жовтні− листопаді 1918 р. – народний міністр освіти Укр. держави. Йому належала важлива роль у створенні Укр. академії наук. З 1919 р. очолював постійну комі­сію біографічного словника УАН. Автор літературних і публіцис­тичних творів, зокрема “Під сте­лями Думи” (1907), “Українська справа” (1917), “Поміж двох революцій” (1918).

СТЕМПКÓВСЬКИЙ Іван Олексійович (1789−1832) – відо­мий археолог. Нар. у с. Рязанов­ка Саратовської губ. (нині Росія). У 1814−1826 рр. служив у росій­ській армії в піхотному полку, з 1808 р. виконував обов’язки ад’ютанта герцога А. де Рішельє. Брав участь у військових експе­диціях російської армії на Кавка­зі. 1815 р. проживав у Парижі, де багато часу присвятив вивченню стародавньої історії та перекла­дам праць античних авторів. Обраний членом-кореспондентом Паризької академії написів та словесності. У 1820-х рр. С. мешкав у Одесі, де став одним з ініціаторів створення центру з вивчення стародавньої історії Південної України. 1823 р. звер­нувся до генерал-губернатора Новоросійського краю М. Во­ронцова із запискою, в якій обґрунтував необхідність регіо­нальних заходів щодо охорони пам’яток археології та організа­ції музеїв старожитностей. За­вдяки ініціативі та наполегли­вості С. засновано міські музеї в Одесі (1825) та Керчі (1826). Із 1826 р. призначений градона­чальником Керчі. Проводив ар­хеологічні дослідження залишків античних міст у Криму. Зібрав значну колекцію античних мо­нет. Основні праці – “Исследова­ния о местоположении древних греческих поселений на берегах Понта Евксинского между Тира­сом и Борисфеном, учиненные по случаю найденных в 1823 г. останков древности в Одессе” (1826), “Известия о древностях, найденных в Одессе в течение 1826 года” (1827), “Мысли отно­сительно изыскания древностей в Новороссийском крае” (1827).

СТЕПНZК Сергій (літ. псевд. Кравчинського Сергія Михайло­вича; 1(13).VII.1851−11(23).XII. 1895) – революціонер-народник, письменник. Походив зі старо­винного укр. роду із с. Новий Стародуб (нині Петрівського р-ну Кіровоградської обл.). 1870 р. за­кінчив Михайлівське артилерій­ське училище в Петербурзі. У 1871−1873 рр. навчався у Лісно­му інституті. Революційну робо­ту розпочав серед слухачів військових училищ у Петербурзі. Нале­жав до гуртка чайковців. Брав участь у “хо­дінні в народ”. Вів пропаганду серед селян Тверської, Тульської губерній. Був одним з орга­нізаторів “Землі і волі”. 1874 р. нелегально емі­грував за кордон. Учасник Гер­цоговинського повстання 1875 р., працював у бакунінському ви­давництві “Робітник” у Женеві. Написав народницькі пропаган­дистські казки – “Казка про ко­пійку” (1874), “Мудриця Нау­мовна” (1875) та ін. 1877 р. брав участь у повстанні в провінції Беневетто (Італія). З весни 1878 р. жив у Петербурзі. 4.VIII.1878 р. убив шефа жандармів Мезенце­ва, після цього знову емігрував за кордон. Жив у Швейцарії, Італії, Англії. Автор серії істо­рико-публіцистичних та літера­турних творів на тему російсько­го революційного руху, зокрема “Підпільна Росія” (1882), “Росія під владою царів” (1885), “Закор­донна агітація” (1892), “Чого нам потрібно” (1892), “Цар-чурбан і цар-чапля” (1895), роману “Ан­дрій Кожухов” (1889) та повісті “Хатинка на Волзі” (1896). Тво­ри С. неодноразово видавались у Західній Європі та США. У 1880-х рр. С. відійшов від народ­ників і почав засуджувати терор як метод політичної боротьби. Згодом наблизився до європей­ської соціал-демократії. 1890 р. організував у Лондоні Товарис­тво друзів російської свободи, ре­дагував журнал. 1891 р. заснував фонд Вільної російської преси. С. цікавився творчістю Т. Г. Шев­ченка, популяризував його твори на Заході, листувався з М. Драгомановим. Видавав у Лондоні заборонені твори В. Ко­роленка, В. Берві-Флеровського та ін. Загинув трагічно у Лондоні.

СТЕПОВBЙ Яків Степано­вич (справжнє прізвище Якимен­ко; 8(20).X.1883−4.XI.1921) – відомий укр. композитор, педа­гог і музичний критик. Нар. у Харкові в сім’ї співака церков­ного хору. В 1895−1902 рр. спі­вав у Петербурзькій придворній капелі. 1909 р. закінчив Петер­бурзьку консерваторію. Під час навчання написав музику на тексти Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся; вокаль­ний цикл “Барвінки”, куди уві­йшов пройнятий патріотичним настроєм романс “Степ” (на сло­ва М. Чернявського). У 1909− 1913 рр. створив музичні мініа­тюри, сонату, вокальний цикл “Пісні настрою” (1907−1909, на слова О. Олеся). Один із найвиз­начніших фортепіанних творів С. – “Прелюд пам’яті Т. Шевчен­ка”, сповнений глибокого драма­тизму і пристрасті. З 1917 р. жив і працював у Києві, викладав у консерваторії, виступав як му­зичний критик. Створив вокальні композиції “Каменяр”, “У долині село лежить”, “Земля” (на слова І. Франка). Написав романси та пісні на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, дві сюїти для симфонічного оркестру на теми укр. народних пісень. За коротке життя композитор устиг гармонізувати 50 укр. народних пісень для хору, видав збірники дитячих пісень “Проліски”, “Кобзар”, “Малим дітям”.

СТЕФÁНИК Василь Семе­нович (14.V.1871−7.XII.1936) – видатний укр. письменник і гро­мадський діяч. Нар. в с. Русові (нині Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) у сім’ї замож­ного селянина. Вчився на медич­ному факультеті Краківського університету (1892−1900). Брав активну участь у діяльності організованої І. Я. Франком та М. І. Павликом Русько-укр. ра­дикальної партії (до її розколу). С. боровся за демократичні пра­ва народу, проти його соціаль­ного і національного поневолен­ня. Друкуватися почав 1897 р. В історію укр. і світової літе­ратури увійшов як видатний майстер соціально-психологічної новели. Автор збірок “Синя книжечка” (Чернівці, 1899), “Камінний хрест” (Л., 1900), “Дорога” (Л., 1901), “Моє слово” (Л., 1905), “Земля” (Л., 1926), в яких відтво­рено тяжку долю галицького се­лянства. Творчість С. високо цінили І. Я. Франко, Леся Укра­їнка. Твори письменника пере­кладено багатьма мовами наро­дів світу. У 1956 р. у Русові, 1959 р. у Снятині, 1971 р. у Львові С. встановлено пам’ятни­ки. В 1971 р. 100-річчя з дня на­родження С. відзначало все про­гресивне людство.

СТЕФАНÓВИЧ Яків Васи­льович (10.XII.1854−14.IV.1915) – революційний народник. Нар. в с. Дептівці (нині Конотопсько­го р-ну Сумської обл.) у сім’ї священика. Вчився на медично­му факультеті Київського уні­верситету. У 1873−1874 рр. вхо­див до гуртків чайковців і “Київ­ської комуни”. Учасник “ходіння в народ” в Україні. З 1874 р. перебував на нелегальному ста­новищі. У 1875 р. один з орга­нізаторів гуртка “південних бунтарів” і 1877 р. один з ініціа­торів створення “Таємної дружи­ни”. 1877 р. разом із Л. Дейчем та І. Бохановським зробив спробу підняти селянське повстання у Чигиринському повіті Київської губ., використовуючи віру селян у “доброго” царя і склавши під­роблений царський маніфест (“Чигиринська змова” 1877). У вересні 1877 р. С. заарештовано й ув’язнено в Лук’янівській тюр­мі у Києві, звідки у травні 1878 р. він утік. Емігрував за кордон. Повернувшись до Росії, в липні 1879 р. вступив до організації “Земля і воля”, а після її розколу приєднався до “Чорного переді­лу”. У 1879−1880 рр. вів пропа­ганду серед робітників Одеси. З листопада 1881 р. С. – член виконавчого комітету “Народної волі”. У лютому 1882 р. С. було заарештовано в Москві. За “про­цесом 17-ти” (1883) засуджений до восьмирічної каторги, яку від­бував на Карі. З 1890 р. пере­бував на поселенні в Якутській обл. Брав участь у наукових експедиціях, учителював. 1905 р. повер­нувся в Чернігівську губер­нію. В останні роки життя у зв’язку з тяжкою хворобою віді­йшов від політичної діяльності. Помер у с. Красний Колядин (нині Талалаївський р-н Черні­гівської обл.).

СТЕЦÉНКО Григорій Ан­дрійович (квітень 1710 або 1712− 11.II.1781) – укр. художник. Нар. у Ромнах Лубенського полку (нині Сумська обл.). Навчався, ймовірно, у золотаря і живопис­ця А. Атовича. З ранніх творів збереглася ікона Богоматері, по­дарована Роменському собору. Протягом 1742−1744 рр. викону­вав настінні розписи у будинку Розумовських у садибі “Покор­щина” в Козельці. З 1752 р. – придворний живописець гетьма­на К. Розумовського. Створив портрети О. та К. Розумовських (1753) та, ймовірно, Наталії Ро­зумовської (1746). У 1758− 1768 рр. робив розписи Козелецького со­бору. Найвідоміша робота С. – іконостас Спасо-Преображен­ського собору в Почепі (1758− 1759; нині Брянська обл., Росія), виконаний у стилі укр. бароко. З 1766 р. – значковий товариш Лу­бенського полку. В останні роки життя малював картини (“Покла­дення в труну”, “Іоан Богослов”), ікони для палаців (зокрема “Ро­менська мадонна”) та портрети сучасників. Помер у Ромнах.

СТЕЦÉНКО Кирило Григо­рович (12.V.1882−29.IV.1922) – видатний укр. композитор, гро­мадський діяч і диригент. Нар. в с. Квітках (нині Корсунь-Шев­ченківського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї художника-самоука. 1902 р. закінчив Київську духовну семі­нарію. Музики навчався в музич­ному училищі Російського му­зичного товариства і в Музично-драматичній школі М. Ли­сенка (1903−1907). Проживаючи 1908− 1911 рр. у Білій Церкві та Тиврові, С. організував аматор­ські музичні колективи, диригу­вав хоровими концертами, писав музичні твори. С. – автор хорів “Бурлака”, “Заповіт” і “Рано-вранці новобранці”, солоспівів “Плавай, плавай, лебедонько”, “Вечірня пісня”, опери “Карма­люк”, дитячої опери “Івасик-Телесик”, музики до поеми Т. Г. Шевченка “Гайдамаки”, об­робок народних пісень, музики до драматичних вистав. У 1901− 1904 рр. написав свої перші чоловічі хори “Бурлака” та “Мо­гила”, здійснив обробку народ­них пісень “Світять зорі”, “То не буйний вітер”. До 35-річчя му­зично-творчої діяльності М. Ли­сенка написав кантату “Слава Лисенкові” (1903). Волелюбні мотиви у таких творах, як хори “Заповіт” (на слова Т. Шевчен­ка), “Содом”, “Прометей” (на слова О. Коваленка) та участь у національному русі стали при­чиною арешту С. та вислання його з Києва в 1907 р. У цей період С. написав музику до п’єс “Сватання на Гончарівці” Г. Квіт­ки-Основ’яненка (1909), “Про що тирса шелестіла” С. Черка­сенка. 1912 р. С. прийняв сан священика та оселився у с. Голо­во-Русява (нині Вінницька обл.). У творчому доробку компози­тора – 50 обробок колядок та щедрівок, літургійні твори, чис­ленні музикознавчі дослідження. Помер у с. Веприк (нині Фас­тівський р-н Київської обл.), де і похований.

СТЕШÉНКО Іван Матвійо­вич (псевдонім І. Сердешний, І. Степура, І. Січовик, Світленко; 24.VI.1873−30.VII.1918) – гро­мадсько-політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник. Дійсний член НТШ з 1917 р. Нар. у Полтаві. Закінчив Пол­тавську класичну гімназію. У 1892−1896 рр. навчався на істо­рико-філологічному факультеті Київського університету. У Киє­ві познайомився з родинами Ста­рицьких, Лисенків, Косачів. Був членом літературно-мистецького гуртка “Плеяда”. За сприяння О. Кониського видрукував у Львові укр. мовою “Метамор­фози” Овідія та власну поему “Мазепа” (1896). 1896 р. С. ра­зом із М. Коцюбинським, П. Ту­луб, П. Тучапським, М. Ковалев­ським став засновником однієї з перших укр. соціал-демократич­них організацій. Після закінчен­ня університету працював лекто­ром Фундуклеївської жіночої гімназії, але за політичну діяль­ність був заарештований і висла­ний із Києва. Згодом С. обрано членом київської “Старої грома­ди”. Брав участь у роботі РУП, належав до Укр. демократичної партії, пізніше – УСДРП. Протя­гом 1897−1900 рр. перебував на Чернігівщині, де займався пере­кладацькою та науковою працею. Досліджував творчість І. Котля­ревського, критично відредагував його поему “Енеїда”. У 1898− 1900 рр. видав кілька спеціаль­них досліджень (“Поэзия И. П. Котляревского”, “И. П. Ко­тляревский, автор украинской “Энеиды” та ін.). 1899 і 1901 рр. побачили світ збірки його поезій “Хуторні сонети” та “Степові мотиви”. Через заборону викла­дацької діяльності працював в управлінні Південно-Західної за­лізниці, згодом – у Київській міській думі. 1907 р. повернувся до викладацької роботи, викла­дав історію укр. та західноєвро­пейських літератур у Київській комерційній школі, на Вищих жіночих курсах, у Музично-драматичній школі М. Лисенка. У цей час С. опублікував ґрун­товні наукові розвідки (“Історія української драми”, 1908; “Укра­инские шестидесятники”, 1908), досліджував творчість укр. пись­менників О. Стороженка, М. Го­голя, Лесі Українки, Панаса Мир­ного, М. Старицького, М. Коцю­бинського, П. Куліша. Уклав разом із дружиною О. Стешенко укр.-російський словник (1909). 1908 р. був обраний секретарем, а згодом – товаришем голови Укр. наукового товариства у Києві. У 1913−1914 рр. редагував педаго­гічний часопис “Сяйво”, який видавали С. Русова, В. Про­копович та Д. Антонович. У 1914−1918 рр. вийшли друком ґрунтовні дослідження творчості Т. Шевченка (“Т. Шевченко яко великий митець слова”, 1914; “До характеристики творчості Т. Шевченка”, 1915; “Життя і тво­ри Т. Шевченка”, 1918, та ін.). 1917 р. С. виступив одним із організаторів УЦР, керував ро­ботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої ради. В 1917−1918 рр. очолював рух за укр. школу. З червня 1917 р. призначений генеральним секретарем освіти. Рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню укр. підручників і навчальних про­грам, організації укр. гімназій (зокрема, із 39 відкритих 1917 р. гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства. Після від­ставки кабінету В. Винниченка працював головним інструкто­ром Міністерства освіти. У черв­ні 1918 р. перебував у Полтаві, де був смертельно поранений невідомими злочинцями. Похо­ваний на Байковому кладовищі у Києві.

СТОЛBПІН Петро Аркадійо­вич (2(14).IV.1862−5(18).ІХ.1911) – російський державний діяч, ре­форматор. Відзначався крайніми шовіністичними поглядами, ак­тивний захисник самодержав­ства. Нар. у Дрездені (Німеччи­на). Походив зі старовинного дворянського роду. 1884 р. закін­чив природничий факультет Пе­тербурзького університету. Слу­жив у Міністерстві внутрішніх справ. Із 1902 р. – гродненський губернатор, у 1903−1906 рр. – губернатор Саратовської губер­нії. Під час революції 1905− 1907 рр. жорстоко розправлявся із селян­ськими виступами. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 р. – головою Ради міністрів. У серпні 1906 р. на С. вчинено замах (загинуло 27 осіб), викори­станий урядом для розгортання репресивної політики. У червні 1907 р. уряд на чолі зі С. роз­пустив ІІ Державну думу та опублікував новий закон про вибори, який забезпечив цілко­виту перевагу в ІІІ Думі великих землевласників та підприємців. Повністю були позбавлені пред­ставництва в Думі 10 областей і губерній азіатської частини Ро­сії, Кавказу надавалося 10 місць замість 29. Такий виборчий за­кон забезпечив у ІІІ Думі вели­коросам 77 % місць, і вона стала “істинно ро­сійською”. С. був ініціатором обмеження автономії Фінляндії, натхненником ство­рення націоналістичних росій­ських організацій, зокрема Все­російського національного сою­зу, основною метою якого було сприяння “пануванню російської народності”. С. проводив анти­укр. політику. У січні 1910 р. уряд С. заборони створення на­ціональних (зокрема й укр.) то­вариств, клубів, видання рідною мовою газет. С. розсилав циркуляри, в яких наказував боротися з “ідеєю відродження старої України та устрою на національно-територіальних за­садах”. Антиукр. по­літика С. призвела до закриття низки “Просвіт”, припинення ви­дання укр. газет (“Наша дума”, “Рідний край”, “Воля” та ін.), заборонив вшанування пам’яті Т. Шевченка тощо. С. підготував і провів аграрну реформу, яка мала вирішити земельне питання в Російській імперії. Більша час­тина реформаторських заходів С. була не завершена. Діяльність С. викликала незадоволення край­ніх правих, які 1911 р. поставили питання про його відставку. У вересні 1911 р. С. убитий у Київському оперному театрі аген­том охранки есером Д. Богровим.

СТОЛBПІНСЬКА РЕФÓР­МА. Кріпосницький лад завжди спирався на дві основи: помі­щицьке землеволодіння та селян­ську общину. Після реформи 1861 р. станова община зберегла­ся. Общинні порядки, включа­ючи кругову поруку, допомагали владі контролювати настрої се­лян. Однак після революції 1905−1907 рр. з ініціативи голо­ви уряду П. Столипіна царизм відмовився від політики, спрямо­ваної на консервацію кріпос­ницьких пережитків, і вдався до руйнування общини. Затримува­ти штучними засобами об’єктив­ний процес поширення товарно-грошових відносин у селянсько­му господарстві новий голова уряду вважав безглуздям, тому низкою законодавчих актів до­зволив закріплювати у приватну власність ділянки общинної зем­лі, що були в користуванні се­лян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можли­вість об’єднати свої ділянки в одну – так званий відруб – і або залишався на старому помеш­канні, або виселявся на хутір, побудований на власній землі.

Столипін правильно розраху­вав соціально-економічні й полі­тичні наслідки аграрної рефор­ми. Завдяки виникненню цілого прошарку “міцних і сильних”, за висловом прем’єр-міністра, се­лянських господарств уряд одер­жував нову опору на селі. Однак Столипін зустрів сильний опір як із боку правих, які не були зацікавлені в руйнуванні тради­ційного сільського укладу, так і з боку соціалістів (насамперед есе­рів та більшовиків), які в роз­рахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціаль­ної напруженості на селі. Селян­ські маси, побоюючись розорен­ня, теж чинили опір реформі. Найуспішніше вона просувалася в Україні, хоч і тут общину не вдалося зруйнувати остаточно. Питома вага господарств, що вийшли з общини, становила на Правобережжі 48 %, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – тільки 16,2 %.



У ході столипінської рефор­ми активізувалася діяльність створеного ще у 80-х рр. 19 ст. Селянського поземельного бан­ку. Він скуповував за високими цінами землю у великих земле­власників, подрібнював її на ді­лянки і на виплат продавав селя­нам. Поміщики охоче продавали землю. Деякі з них звільнилися від надлишків, переходячи до капіталістичних методів госпо­дарювання, інші розорялися або ліквідовували маєтки з остраху перед майбутньою революцією. В Україні з 1906 по 1910 рр. через банк було продано понад 480 тис. десятин землі, переваж­но поміщицької. Виходячи з об­щини, чимало селян продавали землю і рушали за кращою до­лею до Сибіру. Укр. губернії протягом 1906−1912 рр. дали близько мільйона переселенців. Майже 1/4 переселенців повер­нулася в рідні місця і поповнила лави безземельного сільського пролетаріату.

СТОРОЖÉНКО Андрій Во­лодимирович (24.VIII.1857 − не раніше 1914) – укр. історик, ет­нограф, літературознавець. Нар. в с. Великій Кручі (нині Пиря­тинського р-ну Полтавської обл.) у сім’ї поміщика. 1879 р. закін­чив історико-філологічний фа­культет Київського університету. У 1886−1892 рр. – голова повітової земської управи, в 1892−1913 рр. (з перервами) – гласний переяславських і пиря­тинських земських зборів. Автор праць: “Нариси Переяславської старовини. Дослідження, доку­менти і замітки” (К., 1900), “Стефан Баторій і дніпровські козаки. Дослідження, пам’ятки, документи і замітки” (К., 1904) та ін. С. упорядкував і видав документи фамільного архіву (“Стороженки”, т. 1−8, К., 1902− 1910).

СТОРОЖÉНКО Олекса (Олексій) Петрович (літ. псевд. Межигородський дід; С-о А.; 12(29).XI.1805−6(18).XI.1874) – укр. письменник та етнограф. Нар. у с. Лисогорах Чернігів­ської губ. (нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). Походив зі старовинного козацького роду. Дитин­ство минуло у с. Великих Будищах Зіньківського повіту на Полтав­щині. В 1821−1823 рр. на­вчався у Харківському пансіоні для дворянських дітей. Протягом 1824−1850 рр. перебував на вій­ськовій службі. Учасник росій­сько-турецької війни 1828−1829 рр. Із 1851 р. працював чиновником з особливих доручень при київ­ському генерал-губернаторові, згодом – при міністрі внутрішніх справ, пізніше – урядовцем у Варшаві. В 1864−1868 рр. – слід­чий у кримінальних справах при віленському генерал-губернато­рові. Після виходу у відстав­ку оселився на хуторі Горішин поблизу Берестя. Писати почав російською мовою, друкувався у петербурзьких журналах “Север­ная пчела”, “Библиотека для чтения” (в останньому опубліку­вав, зокрема, “Рассказы из крес­тьянского быта малороссиян”, 1858), у журналі “Отечественные записки”. З появою журналу “Основа” (1861) став його спів­робітником і почав писати твори укр. мовою. 1863 р. опублікував у Петербурзі “Українські опові­дання” у 2-х т. В основу багатьох творів С. покладено народні пе­рекази, анекдоти, прислів’я; за змістом і стилем вони близькі до народних оповідань (“Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав”, “Вчи лі­нивого не молотом, а голодом”, “Скарб”, “Жонатий чорт”, “Два брати”, “Дурень” та ін.). Окремі оповідання С. написані на основі етнографічних та історичних ма­теріалів (“Матусине благослове­ння”, “Закоханий чорт”, “Межи­горський дід”, “Голка” тощо). С. – автор незавершеної повісті “Марко Проклятий” (опубл. 1879), що поєднує легендарно-міфоло­гічний та конкретно-історичний матеріал, і драми “Гаркуша” (1862).

СТУДÉНТІВ КBЇВСЬКО­ГО УНІВЕРСИТÉТУ ВB­СТУП 1900 – масовий виступ студентів проти сваволі адміні­страції. Приводом до виступу було виключення з університету учасників студентської сходки 18.XII, які вимагали усунення одного з реакційних професорів. 20.XII в університеті відбулися демонстрації, сходки. Студенти вимагали повернення в універ­ситет виклю­чених товаришів. Увечері в університет було вве­дено війська і поліцейські заго­ни. За розпорядженням міністра освіти М. П. Боголєпова 183 сту­дентів було віддано в солдати. Розправа царського уряду над студентами викликала обурення прогресивної громадськості Росії та Західної Європи. В Петербур­зі, Москві, Києві, Харкові в лю­тому−березні 1901 р. відбулися робітничо-студентські політичні демонстрації.

СУДÓВÁ РЕФÓРМА 1864 – буржуазна реформа судової си­стеми, кримінального та цивіль­ного судочинства, яку здійснив царський уряд відповідно до потреб капіталістичного розвит­ку Росії. Проведення С. р. було оформлено судовими статутами. Проекти їх затвердив цар у листопаді 1864 р. Відповідно до цих статутів було утворено за­гальний та формально рівний для всіх суд: суди окружної юстиції (окружний суд – судова палата – Сенат) та суди мирової юстиції (одноособовий дільнич­ний мировий суддя – повітовий з’їзд мирових суддів – Сенат). Запроваджено інститут присяж­них засідателів. С. р. проголошу­вала ряд формальних принципів: виборність, незалежність і не­змінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, ус­ність; засновувалася адвокатура. Пристосувавши суд до потреб російської буржуазії, С. р. одно­часно зберегла деякі залишки феодально-станового судочинства (станові суди – церковні, вій­ськові, волосні; станових пред­ставників при судових палатах; адміні­стративну юстицію, дво­рянський склад суддів тощо). Дія С. р. поширювалася переважно на центральні губернії. Судово-адміністративною реформою 1889 р. царизм значно обмежив С. р. 1864 р.

СУДÓВО-АДМІНІСТРА­ТBВНА РЕФÓРМА 1889реакційний захід, здійснений ца­ризмом для зміцнення влади поміщиків. С.-а. р. фактично лі­квідувала систему мирової юсти­ції, передбачену судовою рефор­мою 1864 р. Замість цієї системи в сільській місцевості почали діяти земські начальники з правом остаточного рішення у багатьох справах, у містах – призначувані міські судді. З відання суду присяжних було вилучено низку найважливіших справ, насамперед про державні злочини. Нагляд за діяльністю сільського і волосного управлін­ня повністю переходив до зем­ських начальників. С.-а. р. ціл­ком підпорядковувала селян владі дворян-поміщиків, у руках яких була зосереджена судова та адміністративна влада.

СУМЦÓВ Микола Федоро­вич (18.IV.1854−12.IX.1922) – укр. фольклорист, етнограф і лі­тературознавець, чл.-кор. Петер­бурзької АН (з 1905), академік АН УРСР (з 1919), член Чеської АН і ряду наукових товариств у Росії та за кордоном, доктор філологічних наук (з 1885), про­фесор (з 1889). Нар. у Петербурзі у дворянській сім’ї. У 1875 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського універ­ситету. З 1889 р. – професор Харківського університету. З 1905 р. завідував Етнографічним музеєм при цьому університеті. Досліджував питання укр. фоль­клору та етнографії, народного мистецтва, історії, літератури, образотворчого мистецтва, ви­вчав творчість І. П. Котлярев­ського, Т. Г. Шевченка, І. І. Ман­жури, М. В. Гоголя, Л. М. Тол­стого, А. П. Че­хова та ін. Твори – “Хлеб в обрядах и песнях” (Х., 1885); “Местные названия в украинской народной словес­ности” (К., 1886); “Современная малорусская этнография” (ч. 1, К., 1893); “Діячі українського фольклору” (Х., 1910); “Слобід­сько-українські історичні пісні” (К., 1914); “Слобожани. Історич­но-етнографічна розвідка” (Х., 1918); “Народна словесність” (Х., 1919).

СУСПÍЛЬНО-ПОЛІТИЧ­НОГО РУХУ ПОСИЛЕННЯ. Антикріпосницькі виступи селян знаходили підтримку серед пере­дової різночинної інтелі­генції, особливо молоді. В середовищі студентів Київського універси­тету 1854 р. виникло таємне товариство “Друзі людства”. За “Київської козаччини” його учас­ники в національному вбранні вирушили в села піднімати на­род на боротьбу проти поміщи­ків. Поліція і жандарми заареш­тували агітаторів. Товариство було розгромлено.

У Харківському університеті 1856 р. також утворилося таємне товариство, учасники якого ви­ступали за визволення селян і повалення самодержавства. Воно довго було нерозкритим. 1858 р. частина його членів перевелася на навчання до Київського уні­верситету, але зберегла зв’язки з тими, хто залишився у Харкові. Студенти нелегально випускали рукописні журнали “Гласность” (у Києві), “Свободное слово” (у Харкові) та ін., організовували недільні школи для неписьмен­ного населення, де пропагували свої ідеї. Для цих шкіл П. За­вадський склав укр. буквар. Його вдалося надрукувати у Харкові. В січні 1860 р. більшість учасни­ків товариства були заареш­товані і засуджені до заслання. 1863 р. воно припинило своє існування.

Великий вплив на укр. су­спільно-політичне життя мав Т. Г. Шевченко. Після повернен­ня із заслання 1857 р. він осе­лився в Петербурзі, бо жити на батьківщині йому заборонялося. У своїх віршах, які поширюва­лися у рукописах, поет закликав селян не вірити в царську ласку, а будити волю усією громадою, добре вигостривши сокиру. Не раз звертаючись до козацьких часів, Шевченко зазначав, що Україна втратила свою держав­ність не лише внаслідок агре­сивної політики російських ца­рів, а й через зрадництво старшини. Надії на повалення царизму та визволення України він пов’язував із майбутнім відродженням козацтва. 1859 р. Т. Шевченко здійснив кілька­тижневу поїздку в Україну. Під час його зустрічей у Києві з членами Харківсько-Київського таємного товариства йшлося, зо­крема, про заснування недільних шкіл. Поет висловив бажання створити для них підручники з читання, географії та історії Укра­їни. Однак устиг упорядкувати і видати власним коштом лише буквар.

Наприкінці 50-х рр. 19 ст. імперська столиця стала духов­ним центром укр. національного відродження. Сприяло цьому по­слаблення царської влади після поразки у Кримській війні. Ім­ператор Олександр ІІ на відміну від своїх попередників дозволив приїхати до Санкт-Петербурга членам-засновникам Кирило-Ме­фодіївського товариства. Тут бу­ло створено першу укр. громаду. Провідну роль у ній відігравали М. Костомаров і П. Куліш. Багаті укр. поміщики Тарновські − батько і син та Г. Галаган надали П. Кулішеві матеріальну допомо­гу в організації видавничої спра­ви. У Санкт-Петербурзі почали друкуватися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті моло­дої письменниці М. Вілінської, добре знаної під чоловічим псев­донімом Марко Вовчок, твори Г. Квітки-Основ’яненка, I. Ко­тляревського, П. Куліша, пропо­віді панотця В. Гречулевича,



нотні записи укр. народних пісень. У 1861−1862 рр. виходив суспільно-політичний і літера­турний журнал “Основа” – пер­ший україномовний друкований періодичний орган. Ці видання розходилися по всій імперії, за­кликали інтелігенцію працювати в народі, щоб пробудити його свідомість, боротися за державні права українців. У листі в Лон­дон до видавців першої росій­ської революційної газети О. Гер­цена і М. Огарьова М. Косто­маров писав: “У майбутньому слов’янському союзі, в який ми віримо і якого сподіваємось, на­ша південна Русь повинна стано­вити окрему державну цілісність на всьому просторі, де народ розмовляє укр. мовою. Нехай же ні росіяни, ні поляки не визна­ють своїми земель, заселених нaшим народом”. Цей лист, своє­рідний маніфест укр. національ­но-визвольного руху, було опу­бліковано в “Колоколе” на поч. 1860 р.


1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка