Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка56/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   52   53   54   55   56   57   58   59   ...   63

СОЦІÁЛЬНО-ЕКОНОМÍЧ­НИЙ РÓЗВИТОК ЗАХІДНО­УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Хоч Австрійська монархія не була колоніальною імперією, регіони, що входили до неї, мали окрес­лені етнічні кордони. Тому в соціально-економічній політиці центрального уряду існували певні орієнтири й преференції. Найменше уваги Відень приділяв занедбаним територіям Східної Галичини, Буковини та Закарпат­тя. Відстаючи від Австрії, Угорщини і Чехії за всіма еконо­мічними показниками, цей укр. регіон випереджував усі ін. за темпами приросту населення. Протягом ХІХ ст. його селянство потроїлося, а це ще більше загос­трило соціально-економічні про­блеми. Найголовнішою з-поміж них залишалося малоземелля. Після аграрної реформи 1848− 1849 рр. укр. селяни отримали землі не більше ніж це було необхідно для регулярного здій­снення платежів (вони замінили дореформену феодальну ренту й перевищували прибуток від гос­подарювання) і виплати податків поміщикам та державі. Селяни тіснилися на невеличких клапти­ках землі, тоді як у руках магна­тів зосереджувалися колосальні земельні багатства. Зокрема, в Галичині граф Лібіх мав 67 тис. га, граф Потоцький – до 50 тис. га, граф Бадені – 23 тис. га. На Закарпатті графові Шенберну-Бухгейму належало 232 тис. га (21 % усіх місцевих земельних угідь).

Зате аграрна реформа покла­ла край кріпосницьким відноси­нам у сільському господарстві. Земля перестала бути монополь­ною власністю привілейованих станів і поступово входила в ринковий обіг. Розпочалася пар­целяція (подрібнення на невеликі ділянки) поміщицьких маєтків, які занепадали, з продажем цих земельних клаптиків селянам. Банкрутували поміщики, не спро­можні господарювати по-новому. Їхня кількість у Гали­чині скоротилася із 4,5 тис. у 1893 р. до 3 тис. у 1902-му.

Наприкінці 19 ст. в поміщиць­ких маєтках замість відробітків переважала вільнонаймана пра­ця. У Східній Галичині в сіль­ському господарстві налічувало­ся понад 110 тис. постійних робітників і 173 тис. поденників, у Північній Буковині – відпо­відно 11 тис. і 33 тис., на Закар­патті – 76 тис. трудівників обох категорій. Десятки тисяч селян залишали рідний край і в пошу­ках заробітків вирушали до сусідніх губерній Росії, а також до Німеччини та Румунії. Поши­рилась еміграція, особливо до Канади, США та Бразилії. В 2 й пол. 19 ст. зі Східної Гали­чини та Північної Буковини емігрувало за океан близько 250 тис. осіб. Протягом 30 років (1871−1900) назавжди залишило Закарпаття 170 тис. осіб. У 20 ст. масштаби еміграції збільшилися. З Галичини й Буковини в 1900− 1910 рр. виїхало майже 300 тис. селян, а із Закарпаття у 1905− 1914 рр. – понад 40 тис. осіб.

Унаслідок економічної від­сталості промисловість на захід­ноукр. землях розвивалася по­вільно. За браком тут кваліфіко­ваної робочої сили іноземний капітал надавав перевагу ін. регіонам Австро-Угорщини. Од­нак у 70-х рр. в Галичині почала розвиватися фабрично-заводська промисловість, переважно видо­бувні галузі. З освоєнням 1887 р. нової технології глибинного буріння Східна Галичина посіла важливе місце у світовому наф­товидобутку. 1874 р. було вибра­но 21 тис. тонн нафти (за допо­могою вкрай примітивних руч­них засобів), а 1900-го – 326 тис. тонн. Щоб забезпечити роботу австрійських та угорських наф­топереробних заводів, централь­ний уряд перешкоджав налагод­женню переробки сировини без­посередньо в Галичині.

Східна Галичина, починаючи із середньовіччя, була одним з найбільших у Європі районів со­левидобутку. В 60-х рр. на соле­варнях Калуша, Косова і Стеб­ника з’явилися парові машини. Видобуток солі 1900 р. становив 146 тис. тонн.

Провідною галуззю проми­словості на західноукр. землях була заготівля деревини. Зде­більшого вона надходила на деревообробні заводи Австрії та Угорщини або експортувалась як сировина до Німеччини, Франції та ін. країн. Розвиток деревооб­робної промисловості на Закар­патті й Буковині гальмувався відсутністю капіталів.

Для переробки зерна, яке час­то-густо не знаходило збуту, бу­ло споруджено сотні гуралень. Спирт-сирець вивозився в ін. ре­гіони Австро-Угор­щини і за кор­дон. Чимало галузей промисло­вого виробництва було представ­лено у регіоні лише дрібними кустарно-ремісничими закла­дами.

З розвитком промисловості формувався робітничий клас. Його лави поповнювали пролета­ризовані селяни та ремісники. Наприкінці 19 ст. чисельність фабрично-заводського пролета­ріату досягла 55 тис. осіб. За ра­хунок продажу своєї робочої си­ли у Східній Галичині жило 470 тис., У Північній Буковині – 72 тис., а в Закарпатті – 14 тис. осіб.



СОЦІÁЛЬНО-ЕКОНОМÍЧ­НИЙ РÓЗВИТОК ПІСЛЯ РЕ­ФОРМИ 1861. За 40 порефор­мених років населення дев’яти укр. губерній зросло з 13,4 до 23,4 млн осіб. Найінтенсивніше примножувалася людність Пів­денної України. На Херсонщині 1797 р. густота населення була ще незначною (1 особа на 1 кв. км), а через століття вона становила вже 49 осіб (при пере­січній в Україні – 52). Відчу­ваючи земельний голод, укр. селянство мігрувало в південно-східному напрямку, особливо інтенсивно – в райони Кубані. Після скасування 1881 р. коло­нізаційних обмежень десятки ти­сяч укр. селян почали освоювати вільні землі в Сибіру і на Да­лекому Сході.

Незважаючи на існування по­міщицьких латифундій і відсталу систему общинного землекорис­тування у селян, товарно-гро­шові відносини дедалі глибше проникали в сільське господар­ство. Це виявлялося передовсім у зміні структури землеволодін­ня. Протягом 1863−1902 рр. в Україні надійшло в ринковий обіг 25,6 млн десятин приватно­власницьких земель. Власниками більшості проданої землі були поміщики. Усе ж поміщицьке землеволодіння скоротилося на 1/3. Земля, що вийшла за межі дворянського стану, потрапила до рук селян, меншою мірою – підприємців, купців. Із 1877 по 1905 рр. селяни викупили в поміщиків до 4,5 млн десятин землі. За цей час селянське приватне землеволодіння зросло в чотири рази. Більшість приват­новласницьких земель (майже 11 млн десятин) залишалася в руках поміщиків. Відчуваючи зе­мельний голод, селяни нерідко шукали долю на чужині, але еміграція не могла розв’язати назрілих проблем. Соціальні від­носини на селі ставали дедалі напруженішими. На Лівобереж­жі, де переважали дрібномаєтні, економічно слабкі господарства, поміщики часто трималися за докапіталістичні форми господа­рювання. Тут набули поширення відробітки, коли селяни брали для обробітку власним інвен­тарем поміщицьку землю. За зимову позичку, дозвіл на випас худоби або користування землею для посіву вони змушені були працювати на поміщика, як у часи панщини. На Правобереж­жі, де власники латифундій, ве­ликих гуралень і цукрових заво­дів мали у своєму розпорядженні капітал, щоб перейти на ма­шин­ну техніку, пережитки кріпос­ницьких відносин зникали швид­ше. У південних губерніях по­міщицьке господарство, найкра­ще адаптоване до ринкових умов, широко використовувало працю сезонних робітників і машинну техніку. Наприкінці 90-х рр. від­робіткова система переважала лише на Чернігівщині. У помі­щицьких господарствах Полтав­ської і Харківської губерній за­стосовувалася змішана система обробітку поміщицької землі, а в усіх інших використовувалася вільнонаймана праця. Кількість найманих робітників у сільсько­му господарстві (разом із тим­часовими і поденними) досягла 2 млн осіб. Щорічно в південні губернії прибувало близько 900 тис. осіб на сільськогоспо­дарські роботи.

У пореформену епоху одним із найважливіших чинників роз­витку продуктивних сил стало інтенсивне будівництво заліз­ниць. Перший його етап припав на 60−70-ті рр. Тоді було прокла­дено магістралі Одеса−Балта− Кременчук−Харків, Курськ−Хар­ків−Ростов-на-Дону, Курськ−Київ− Балта, Козятин−Бердичів−Брест, Знам’янка−Миколаїв, Лозова− Севастополь. Утворилися великі транспортні центри – Київ, Хар­ків, Одеса. Розташування заліз­ничної мережі визначалося на­самперед інтересами укр. помі­щиків, зацікавлених у вивозі товарного хліба – у південному напрямку – на експорт, у північ­ному – на загальноросійський внутрішній ринок. Величезні ка­пітали, необхідні для залізнич­ного будівництва, надходили з-за кордону. Позики брала не дер­жава безпосередньо, а створюва­ні для побудови та експлуатації залізниць акціонерні товариства. Вона лише гарантувала виплату відсотків і погашення позик. Під машкарою акціонерних това­риств залізницями розпоряджа­лася невелика групка ділків-кон­цесіонерів. На території України вони привласнили близько 1/3 надходжень за іноземними пози­ками, тобто до 150 млн крб золо­том. Концесіонери більше розра­ховували на привласнення пози­ченого за кордоном будівельного капіталу, ніж на прибуток від експлуатації магістралей. Тому під тиском широких кіл дворян­ства і торговельно-промислової буржуазії наприкінці 80-х рр. уряд ліквідував приватновлас­ницьку монополію на транспорт без зміни форми власності. Ак­ціонерні товариства перетвори­лися із підприємницьких органі­зацій на напівдержавні установи. Формальне збереження приват­ної власності на залізниці пояс­нювалося прагненням уряду ви­користати акціонерні товариства для додаткового залучення чу­жоземного капіталу. Одно­часно шляхом викупу багатьох приват­них залізниць і нового казенного будівництва було організовано велике державне залізничне госпо­дарство. 1900 р. державні заліз­ниці становили 3/4 залізничної мережі України.

Другий етап інтенсивного за­лізничного будівництва припав на 90-ті рр. За густотою заліз­ничної мережі Україна 1900 р. поступалася лише прибалтійським і центральним сільськогосподар­ським губерніям. Під час нового будівництва враховувалися пере­важно інтереси промисловості. За небагатьма винятками воно відбувалося або безпосередньо в Донецько-Криворізькому районі, або було спрямоване на його сполучення з основними еконо­мічними районами імперії. У 90 х рр. у залізниці влилося май­же стільки капіталів, як у про­мисловість. Попит на рейки, рухомий склад (паровози та вагони) і кам’яне вугілля став стрижнем промислового буму.

Підприємницька лихоманка в Донецькому басейні розпочалася в 70-х рр. Перша акціонерна компанія за участю французь­кого капіталу з’явилася в басейні 1872 р. До кінця століття налічу­валося вже два десятки компаній, утворених за допомогою іно­земного капіталу. Вуглевидобу­ток зріс із 6 млн пудів у 1860 р. до 671 млн пудів у 1900 р., що ста­новило 90 % загальноімперського видобутку (за винятком Польщі).

На Півдні України було знай­дено великі поклади руд; особ­ливо залізних і марганцевих. За допомогою переважно франко-бельгійського капіталу видобу­ток залізної руди збільшився із 23 млн пудів у 1890 р. до 210 млн пудів у 1900 р. Перший великий металургійний завод у Донбасі почав будувати англій­ський підприємець Дж. Юз. Ро­сійський уряд забезпечив йому сприятливі фінансові умови, і 1877 р. завод виробив майже 1,5 млн пудів заліза й сталі. По­ряд із заводом виросло селище Юзівка (сучасний Донецьк). На поч. 20 ст. в Україні вже працю­вало 17 великих металургійних заводів, які давали 92 млн пудів чавуну.

Великими темпами розвива­лося машинобудування, переду­сім сільськогосподарське, транс­портне, металургійне. В цукро­вій промисловості заводи заста­рілої технології (вогневі) було ліквідовано або реконструйова­но. 1887 р. виник всеросійський синдикат цукропромисловців із центром у Києві, який поділив ринки збуту і забезпечив під­приємцям монопольно високий прибуток. За 40 років виробниц­тво цукру в Україні зросло майже в п’ять разів. Уходження Росії в ринкову економіку супро­воджувалося промисловим пере­воротом. Мануфактурне вироб­ництво в промисловості у 90-х рр. було остаточно витіснено фаб­рично-заводським. З’явився і по­сів помітне місце в соціальній структурі суспільства робітни­чий клас. За даними перепису 1897 р., продажем своєї робочої сили жили 1480 тис. осіб (17 % загальноросійського пролетаріату). Зокрема, у промисловості налі­чувалося 330 тис. робітників, на транспорті – 60 тис., як прислуга працювало близько 430 тис., а чор­норобами – до 200 тис. У сіль­ському господарстві було зареє­стровано 425 тис. найманих ро­бітників. Проте більшість остан­ніх не належали до категорії про­летарів. Вони мали землю, але не могли прогодуватися за рахунок власних засобів виробництва.

Перепис 1897 р. не реєстру­вав національності, тому про національний склад робітничого класу можна судити лише при­близно, за відповідями на запи­тання про рідну мову. У проми­слово розвинутіших губерніях (Київській, Полтавській, Харків­ській, Херсонській, Катерино­славській і Таврійській) 33,4 % робітників назвали своєю рідною мовою російську, 36,9 % – укр., 29,7 % – інші. У менш розвину­тих губерніях (Волинській, По­дільській, Чернігівській) укр. мо­ву визнали рідною 43,3 % робіт­ників.

Кількість міст в Україні не збільшилася – у 1863 р. їх було 129, у 1897 р. – 130. Питома вага міського населення залишалася низькою – 11 % у 1863 р., 13 % – у 1897 р. Але статистика не включала до міст фабрично-за­водські селища типу Юзівки, Кам’янського, Кривого Рогу. Во­ни й справді мало нагадували поселення міського типу, але їхні жителі майже повністю ві­дірвалися від сільського госпо­дарства. Наприкінці 19 ст. в Україні налічувалося чотири ве­ликих міста – Одеса (404 тис. жителів), Київ (248 тис.), Харків (174 тис.) і Катеринослав (113 тис.). Розвиток залізниць зумовив по­яву міст нового типу – залізнич­них вузлів. Найбільшими серед них були Знам’янка, Жмеринка, Козятин, Лозова, Люботин, Ше­петівка, Ясинувата. Яскраво ви­раженими торговельними міста­ми можна назвати Білу Церкву, Бердичів, Жито­мир, Ромни.

На поч. 20 ст. в усіх галузях промисловості Росії утворюють­ся монополістичні об’єднання. Оскільки законодавство заборо­няло змову підприємців (моно­полію) або робітників (страйк), ці об’єднання діяли переважно як синдикатські контори для збу­ту продукції. Основною вироб­ничою базою найбільших моно­полій була важка промисловість Донецько-Придніпровського ре­гіону, але контори для збуту розташовувались у Санкт-Петер­бурзі. 1904 р. виникло товарис­тво “Продвагон”, яке об’єднува­ло чи не всі вагонобудівні заводи країни, а ще раніше (1902-го) – товариство “Продамет”, що мо­нополізувало продаж виробів ме­талургії. 1904 р. було затвердже­но статут синдикату “Продвугіл­ля”. Зазвичай фабриканти-моно­полісти знаходили спільну мову з чиновниками державного апа­рату і домагалися вигідних для себе замовлень.

У передвоєнні роки роль за­лізничного будівництва в підне­сенні промисловості зменшила­ся. В Україні в 1910−1913 рр. бу­дувалося в середньому по 200 км залізниць за рік проти 270 км у 1895−1899 рр. і 500 км у 1900− 1904 рр. Товарні перевезення значно інтенсифікувалися, а їхня питома вага у загальноросійських перевезеннях зросла до 31 %.

Відбувалася концентрація про­мисловості. На поч. 1914 р. в укр. губерніях налічувалося 42 про­мислових підприємства з чисель­ністю працівників понад 1 тис. Найбільшими серед них були Дніпровський металургійний за­вод у Кам’янському (понад 10 тис. робітників), суднобудів­ний завод “Наваль” (понад 9 тис.), Брянський металургійний завод у Катеринославі (бл. 9 тис.), Петровський металургійний за­вод у Єнакієвому (8,4 тис. осіб). За рівнем концентрації проми­слового робітництва Росія по­сідала перше місце в світі.

Імпорт капіталу у виробничій формі протягом перших 15 років 20 ст. не мав такого великого значення, як раніше, бо в Росії на той час уже сформувався влас­ний ринок капіталів, одначе питома вага чужоземного усе ж залишалася суттєвою, особливо у важкій промисловості України.

Чисельність індустріального пролетаріату (в промисловості і на транспорті) 1913 р. досягла 800 тис. осіб, а робітників – 1,5 млн. За цими показ­никами Катеринославська губернія була третьою в імперії після Москов­ської і Санкт-Петербурзької (211 тис. осіб). Кількість робіт­ників-українців збільшилася в багатьох галузях. Норма експлу­атації робітництва (понад 100 %) залишалася тут вищою, ніж у промислово розвинутих країнах, унаслідок низької продуктивнос­ті праці, неорганізованості робіт­ників (перші профспілки з’яви­лися щойно після революції 1905 р.), а також спрямованості царського законодавства на за­хист інтересів капіталістів. У Росії виробництво фабрично-за­водського типу здебільшого на­в’язувалося “згори”, тож очіку­вати зваженішого ставлення вла­ди до працедавців і працюючих не доводилося.



Україна, як тлумачила радян­ська історіографія 20-х рр. (М. Яворський, М. Волобуєв та ін.), була об’єктом колоніаль­ної експлуатації з боку Росії. Згодом, коли такі твердження стали непопулярними, вказува­лося на те, що російський уряд сприяв швидкому розвиткові укр. промисловості. Хоч обидві ці суперечливі точки зору на­чебто аргументувалися вагомим фактичним матеріалом, із ними навряд чи можна погодитись. Некоректним є саме питання про метрополію і колонії, коли йдеться про Російську імперію, яка суттєво відрізнялася від на­селення Середньої Азії та інших регіонів, яким царизм дозволяв жити власним життям, тобто можна сказати, ці частини імпе­рії мали колоніальний статус. До України й Білорусії, які не ви­знавалися поневоленими (сукуп­ність укр. губерній чиновники взагалі не сприймали як окреме національне утворення – йшлося лише про деякі розбіжності в історичному розвитку), не засто­совувалася особлива політика, в тому числі колоніальна. Це аж ніяк не означало, що в становищі центру й російської периферії не існувало відмінностей. Укр. регіон, позбавлений політичних прав, був об’єктом експлуатації для місцевих російських і чужо­земних підприємців. Але най­більше страждало населення від різних державних податків – прямих і опосередкованих. Здій­снюючи політику “насаджуван­ня” сучасного машинного вироб­ництва із залученням чужозем­ного капіталу, царський уряд потребував коштів для виплати гарантованих ним відсотків за облігаціями. Ще більші суми йо­му потрібні були для утримання великої армії та розга­луженого чиновницького апарату. На поч. 20 ст. М. Грушевський писав: “Уряд, експлуатуючи до остан­ньої можливості платіжні сили укр. населення, повертає Україні всього лише половину коштів, які збирає з неї, але й те, що по­вертає, призначає не на розвиток продуктивних сил, не на потреби культурного розвитку населення, а на зміцнення ворожого народ­ному життю режиму”.

СОШÉНКО Іван Максимо­вич (2.VІ.1807−18(30).VІІ.1876) – укр. живописець і педагог. Нар. у м. Богуславі (нині Київська обл.). Один із найближчих друзів Т. Шевченка. У 1834−1838 рр. на­вчався в Петербурзькій академії мистецтв. 1835 р. познайомився з Т. Шевченком у Літньому саду в Петербурзі. Одним із перших звернув увагу на художній хист Т. Шевченка, сприяв викупові поета з кріпацтва. 1839 р. повер­нувся в Україну, викладав малю­вання у гімназіях Ніжина (з 1839), Немирова (з 1846), Києва (1856). С. – автор полотен “Портрет бабусі М. Чалого”, “Жіночий портрет”. Пензлеві С. належать також жанрові картини (“Продаж сіна на Дніпрі”, 1857; “Хлопчи­ки-рибалки”, 1857), пейзажі. По­мер і похований у Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський Чер­каської обл.). Залишив спогади про Т. Шевченка, опубліковані в журналі “Основа” 1862 р.

СОXЗ БЛАГОДÉНСТВА – таємне революційне товариство декабристів. Засноване на поч. 1818 р. в Петербурзі колишніми членами Союзу порятунку. С. б. очолювала т. зв. Корінна управа, якій підлягали місцеві управи, зокрема в Україні Тульчинська управа на чолі з П. І. Пестелем. Були спроби утворити управи в Одесі та Полтаві. До С. б. вхо­дило близько 200 членів, зокрема О. Муравйов, М. Орлов, Н. Тур­генєв, П. Пестель, І. Якушкін, С. Трубецькой, М. Лунін, С. Вол­конський та ін. Активні діячі товариства – брати Семен та Олексій Капністи, С. Муравйов-Апостол, М. Муравйов-Апостол, Василь і Лев Перовські, С. Крас­нокутський, П. Горленко, А. Род­зенко, В. Лукашевич, М. Філіпович та ін. Більшість членів товарис­тва були дворянами за поход­женням, брали участь у війні проти наполеонівської Франції та обіймали керівні по­сади в армії або місцевій адміні­страції. Програма товариства для конспі­рації поділялася на дві частини. Перша, відома всім членам товариства “Зелена книга”, пе­редбачала освітні і благодійні заходи, друга, таємна, – ліквіда­цію кріпосництва і самодержав­ства, а з 1820 р. – створення революційним шляхом республі­ки. Члени товариства прагнули активно впливати на формування громадської думки. У своїх ви­ступах вони критикували безза­коння судів, деспотизм, аракче­євські порядки в армії, поширю­вали вільнодумні твори, а також публікували статті на політичні та економічні теми. У січні 1821 р. Корінна управа прийняла рішен­ня про розпуск товариства. Най­активніші члени С. б. увійшли до складу Північного та Південного товариств декабристів.

СОXЗ ВBЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ) – політична організація емігрантів із Над­дніпрянської України, що виник­ла 14.VIII.1914 р. у Львові. З вересня 1914 до 1918 р. діяла у Відні. Керівне ядро СВУ склада­лося з провідних лідерів Револю­ційної укр. партії, Укр. соціал-демократичної робітничої партії, “Спілки”, які в роки столипін­ської реакції емігрували з під­ро­сійської України. Діяльність СВУ організовувала президія у складі Д. Донцова, В. Дорошен­ка, А. Жука, М. Меленевського, О. Скоропис-Йолтуховського. У серпні−вересні 1914 р. СВУ опу­блікував свої програмні доку­менти – “Наша платформа”, ві­дозви “До укр. народу”, “До гро­мадської думки Європи”, а також звернення до болгар, турків, ру­мунів, шведів і чехів. У них під­креслювалося, що СВУ, пред­ставляючи інтереси українців Російської імпе­рії, виступає обо­ронцем їхніх політичних і соці­ально-економічних інтересів і своєю головною метою ставить побудову Укр. держави. Ство­рення Укр. самостійної держави діячі СВУ пов’язували з воєн­ною поразкою Росії у Першій світовій війні. У документі “Наша платформа” відзначалося, що “Об’єктивна історична ко­нечність вимагає, щоб між Захід­ною Європою і Московщиною повстала самостійна Укр. держа­ва”. СВУ розгорнув широку інформаційну і дипломатичну діяльність у державах Четвер­ного союзу і в деяких ней­тральних європейських країнах, спрямовану на визволення Укра­їни з-під гніту російського ца­ризму. Центральним друкованим органом організацій був тиж­невик “Вісник Союзу визволення України” (виходив у Відні 1915− 1918; із 1918-го − “Вісник політи­ки, літератури і життя”, ред. В. Дорошенко, А. Жук, М. Воз­няк). Програмні документи та інформаційні матеріали про різні сторони наці­онального життя укр. народу поширювалися та­кож через іноземні періодичні видання. Розповсюдженню відо­мостей про Україну сприяли окремі видання СВУ англійською, французькою, шведською, бол­гарською, хорватською, чеською, турецькою мовами та окремих праць М. Грушевського, С. Руд­ницького, М. Возняка, Д. Донцо­ва, Ф. Вовка, К. Левицького та ін. СВУ мав своїх повноважних представників у ряді європей­ських країн. Популяризували ідеї укр. державності і вели перего­вори на її підтримку в Туреччині – М. Меленевський, Болгарії – Л. Ганкевич, Італії – О. Семенов, Швеції і Норвегії – О. Назарук, у Німеччині – О. Скоропис-Йолту­ховський. СВУ в захисті інте­ресів України тісно співпрацю­вав із галицькими політичними організаціями – Головною укр. радою, а з 1915 р. – Загальною укр. радою (членами ЗУР були В. Дорошенко, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. Од­ним із найважливіших завдань президія СВУ вважала захист ін­тересів полонених українців ро­сійської армії, проведення націо­нально-просвітницької роботи серед них і укр. населення Російської імперії. Завдяки СВУ значну кількість військовополо­нених українців було переведено до окремих таборів у Австро-Угорщині (Фрайштадт, Дуна-Сардагель) та Німеччини (Вец­ляр, Зальцведель, Раштат). У цих таборах із допомогою відомих діячів науки і культури проводи­лися різні форми національно-культурницької та політично-просвітницької роботи. У табо­рах, де перебувала значна кіль­кість українців, було відкрито читальні, школи, діяли хори, ко­оперативні та господарські кур­си. СВУ розповсюджував серед полонених укр. газети, журнали, окремі друковані видання, ви­пускав тижневик “Рідне слово”. Великим тиражем було видано “Кобзар” Т. Шевченка. За спри­яння СВУ полонені допомагали збирати кошти для відкриття укр. шкіл на Волині та Під­ляшші. У 1916−1918 рр. із допо­могою СВУ та його Львівського бюро (очолював І. Крип’якевич) на Волині велася культурно-освітня діяльність, було відкрито бл. 100 шкіл з укр. мовою на­вчання на Підляшші. 1918 р. за активної участі СВУ сформовано з укр. полонених дві дивізії – Сірожупанників і Синьожупан­ників, які пізніше брали участь у боротьбі за незалежність Укр. держави.

СОXЗИ ЗЕМСТВ І МІСТ (Всеросійський земський союз допомоги хворим та пораненим воїнам і Всеросійський союз міст) – громадські організації у Російській імперії під час Пер­шої світової війни 1914−1918 рр. У липні−серпні 1914 р. у Москві органами місцевого самовряду­вання (губернськими земствами та міськими думами) були ство­рені Земський союз і Союз міст, що мали виконувати допоміжну роль в організації роботи тилу для потреб російсь­кої армії. У липні 1915 р. для координації діяльності було створено Об’єд­наний комітет союзів, який одно­часно був впливовою політич­ною організацією ліберального напряму. Діяли повітові, губерн­ські, а також фронтові комітети союзів. С. з. і м. організовували допомогу пораненим (формували санітарні поїзди, створювали лазарети, готували медперсонал) і біженцям (гуманітарна опіка тощо). З 1915 р. почали викону­вати замовлення інтендантських служб із постачання армії білиз­ни, одягу, взуття, військового спорядження (мобілізували для цього легку і кустарну проми­словість), будували дороги у прифронтовій смузі тощо. В Україні діяв С. з. і м. Південно-Західного фронту з осідком у Києві (до червня 1915 р. – у Львові, голова – бессарабський губернатор С. Урусов). До скла­ду київського комітету Союзу міст, який з літа 1915 р. очолю­вав барон Ф. Штейнгель, уві­йшли А. В’язлов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Матушев­ський, І. Красковський та ін. відомі укр. діячі. Роботою київського комі­тету Земського союзу керував С. Шлимкевич. Київський комі­тет С. з. і м., використовуючи державні кошти (бюджет київ­ського комітету 1916 р. становив 42 млн крб), крім медико-сані­тарної допомоги пораненим вій­ськовикам і біженцям із Гали­чини та Буковини, сприяв діяль­ності укр. початкових шкіл і гімназій, організовував притулки для дітей, що втратили батьків (фактично були укр. народними школами), видавав укр. мовою брошури практичного змісту тощо. С. з. і м. припинили існу­вання наприкінці 1917 р.

СПІВДРEЖНІСТЬ ПÓЛЬ­СЬКОГО НАРÓДУ” – таємна польська буржуазно-демократич­на організація, що боролася за визволення Польщі від іно­земного гніту та здійснення про­гресивних, буржуазних перетво­рень. Заснована 11.II.1835 р. С. Гощинським, Ш. Конар­ським, Л. Лукашевичем. До її складу входили ліберальна шляхта, бур­жуазна інтелігенція, студентська молодь. Керівним органом були Головні збори, які спочатку містилися в Кракові, а з 1836 р. – у Львові. Хибними місцями про­грами організації були намаган­ня відновити Польщу в кордонах 1772 р., невизнання національ­них прав українців, білорусів, литовців. В організації точилася гостра боротьба між лібераль­ною і демократичною течіями. Організації “С. п. н.” існували в Королівстві Польському, Краків­ській республіці, Литві, Біло­русії, Правобережній Україні і Галичині. У Галичині в рамках організації “С. п. н.” існувало окреме “Руське коло”, що об’єд­нувало укр. студентську молодь. У 1837 р. керівництво Головни­ми зборами захопили ліберали. У зв’язку з цим частина демократів вийшла із “С. п. н.” й утворила самостійну організацію. Головні збори незабаром оголосили про розпуск “С. п. н.” Частина членів організації 1.IX.1837 р. заснува­ла нову організацію “Молода Сарматія” (перейменовану зго­дом на “Змову польських демо­кратів”), що поширила свою ді­яльність на Галичину. У 1838− 1839 рр. організації “С. п. н.” в Україні, Литві та Білорусії роз­громив царський уряд. У Гали­чині австрійський уряд репресу­вав членів “С. п. н.” після роз­грому галицького революційного підпілля 1840−1841 рр.



СПРÁВА ПРО ВІЛЬНО­ДEМСТВО” В НÍЖИНСЬКІЙ ГІМНÁЗІЇ ВBЩИХ НАEК (1827−1830) – політичне розслі­дування, що його проводили над групою професорів Ніжинської гімназії вищих наук. Виступ декабристів справив велике вра­ження в середовищі прогресив­ної інтелігенції. Передові профе­сори гімназії (М. Г. Білоусов, К. В. Шапалинський, С. М. Ан­друщенко та ін.) в лекціях і особистих бесідах з гімназис­тами (серед них були й майбутні письменники М. В. Гоголь та Є. П. Гребінка) пропагували ідеї Французької буржуазної револю­ції кінця 18 ст., матеріалістичні та атеїстичні переконання, засуд­жували самодержавно-кріпос­ницький лад. Реакційні викла­дачі виступили проти “вільно­думства” прогресивної групи професорів. Після розслідування, проведеного Міністерством на­родної освіти, п’ятьох прогре­сивних професорів, звинуваче­них у політичному і релігійному вільнодумстві, за наказом царя було позбавлено посад і вислано під нагляд поліції.
1   ...   52   53   54   55   56   57   58   59   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка