Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка55/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   ...   63

СЛОБІДСЬКÓ-УКРАЇН­СЬКА ГУБÉРНІЯ – 1) адміні­стративно-територіальна одини­ця в 2-й пол. 18 ст. Створена в Слобідській Україні царським ма­ніфестом від 28.VІІ(8.VІІІ).1765 р., за яким було ліквідовано Ізюм­ський, Охтирський, Острогозь­кий, Сумський і Харківський слобідські козацькі полки. Адмі­ністративним центром С.-У. г. був Харків. С.-У. г. складалася з Ізюмської, Охтирської, Остро­гозької, Сумської, Харківської провінцій. Військовому губерна­торові С.-У. г. було також підпо­рядковано укр. населення Землі Війська Донського, Бєлгород­ської, Воронезької, Казанської, Саратовської та Астраханської губерній. За переписом 1773 р. в С.-У. г. налічувалося 670 населе­них пунктів. У 1780 р. С.-У. г. ліквідовано і, за винятком Острогозької провінції, вона уві­йшла до складу Харківського намісництва;

2) адміністративно-територі­альна одиниця в Україні в 1796− 1835 рр.



СЛОБОДBЩЕНСЬКИЙ ТРАКТÁТ 1660 (Чуднівський трактат) – договір, укладений 17(27).Х.1660 р. гетьманом Украї­ни Ю. Хмельницьким із Поль­щею у містечку Слободищі біля м. Чуднова (нині Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Провідну роль у виробленні умов договору від укр. сторони відіграли ко­зацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький, митрополит Д. Ба­лабан; із польської – коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський. Ска­сував невигідні для України Пе­реяславські статті 1659 р. Згідно з умовами договору, Гетьман­щина розривала союз із мос­ковським царем і відновлювала державний зв’язок України з Річ­чю Посполитою на основі Га­дяцького договору 1658 р. Зали­шаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з коро­лівським урядом, польська сто­рона не погодилася на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах із Польщею і Литвою до складу федеративного державного утво­ру – Речі Посполитої. За умо­вами С. т. Україна одержувала тільки автономію з гетьманом на чолі. Укр. війська зобов’язува­лися брати участь у воєнних діях польської армії проти Москов­ського царства і не нападати на Кримське ханство. Козацька ра­да у Корсуні схвалила С. т., але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодилися з умовами договору і висловилися за збереження со­юзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Геть­манської держави на Правобе­режну і Лівобережну частини.

СЛÓВО” – суспільно-полі­тична і літературна газета русо­фільського (москвофільського) спрямування. Виходила у Львові у 1861−1887 рр. (до 1872 р. – двічі на тиждень, пізніше – тричі). Засновник і перший редактор Б. Дідицький, згодом – В. Пло­щанський (1871−1887). “С.” друкувалося етимологічним правописом (“язичієм”) за мате­ріального сприяння М. Качков­ського і митрополита Г. Яхимо­вича. З 1876 р. газета фінансува­лася російським урядом, що позначилося на її політичному спрямуванні і відповідно призво­дило до конфліктів з австро-угорською владою, котра часто конфісковувала як окремі мате­ріали, так і цілі випуски видання. Популярністю користувався ряд додатків до “С.”, зокрема “Гали­чанин”, “Письмо до Громади” та ін. У “С.” друкувалися спогади Б. Дідицького, праці Я. Голо­ваць­кого, А. Петрушевича, А. До­брянського. Багатий інформацій­ний матеріал, поданий у “С.”, є цінним джерелом для дослід­ження історії Галичини, вивчен­ня народного і політичного життя 2-ї пол. 19 ст.



СЛОВ’ZНОСÉРБІЯ – адмі­ністративно-територіальна об­ласть в Україні в 50−60-х рр. 18 ст. Створив її 1753 р. цар­ський уряд, щоб зміцнити захист південних кордонів Російської держави від турецько-татарської агресії. До складу С. входили частини територій нинішніх До­нецької, Полтавської областей. На Сході межувала із Землею Війська Донського, на Заході – із Запорізькою Січчю, на Півночі – з Полтавським та Ізюмським полками, на Півдні – з володін­нями Кримського ханства. В С. були поселені сербські військові загони на чолі з полковниками Р. Прерадовичем та І. Шевичем. Але основну масу військових поселенців становили укр. і ро­сійські селяни та козаки. З вій­ськових поселенців С. було сформовано два гусарські (Ба­хмутський і Луганський) та два пікінерські (Донецький і Дні­провський) полки, які відбували гарнізонну службу на Укр. лінії. Адміністративно-територіальним центром С. було м. Бахмут. Ко­мандири поселенського війська, спираючись на підтримку царсь­кого уряду, заснували поміщиць­кі слободи. Вони намагалися розширити територію С. за раху­нок загарбання земельних воло­дінь Запорізької Січі. В 1764 р. С. було ліквідовано і включено до складу Катерининської про­вінції Новоросійської губернії.

СЛОВ’ZНСЬКИЙ З’ЇЗД 1848 (Слов’янський конгрес) у Празі – перший з’їзд представників сло­в’янських національних рухів Австрійської монархії. Ставив за мету скоординувати та об’єднати зусилля слов’янських народів, землі яких входили до складу Австрійської імперії, для захисту національних інтересів перед не­безпекою наступу пангерманіз­му. Відбувся 2−12.VІ.1848 р. у Празі. У С. з. взяли участь 363 делегати, в т. ч. 61 у складі польсько-української групи з Галичини. Галицьких українців представляла делегація Головної руської ради у складі І. Борис­кевича, О. Г. Гинилевича, О. За­клинського, Закарпаття – А. До­брянський, поляків – делегація Центральної ради народової та Руського собору на чолі з князем Є. Любомирським за участю Л. Сапіги, К. Ценглевича та ін. Засідання С. з. відбувалися у трьох комісіях: чехо-словацькій, польсько-укр. та південносло­в’янській. Укр. делегація домага­лася визнання за українцями рівних прав і свобод поряд з іншими народами, прийняття до майбутньої слов’янської федера­ції і висловлювала прагнення закласти у Галичині основу для національного розвитку всіх укра­їнців імперії та забезпечити визнання національної ідентич­ності всієї укр. нації. Позиція укр. делегації, підтримана ін. слов’я­нами, забезпечила і мо­ральну перемогу – визнання польською делегацією справед­ливості її вимог. Свідченням цього стало укладення компро­місної угоди між обома делега­ціями (7.VІ.1848 р.), що гаран­тувала рівноправність представ­ників усіх національностей і віро­визнань у Галичині в адміністра­тивній та освітній справах; ство­рення спільної укр.-польської на­ціональної гвардії; єдиного сейму та органу виконавчої влади. Спірне питання про поділ Гали­чини на дві окремі провінції (укр. і польську) відкладалося до вирішення його соймом. С. з. прийняв “Маніфест до європей­ських народів”. У документі за­суджувалися будь-які форми на­ціонального гноблення, вищими цінностями проголошувалися сво­бода, громадянська і національна рівноправність та визначалася програма демократичних пере­творень, спрямованих на забез­печення рівноправності та само­врядування слов’янських наро­дів. С. з. виробив (не встиг при­йняти) звернення на ім’я імпе­ратора, в якому висловлювалась ідея перетворення Австрійської монархії на федерацію рівно­правних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів. На С. з. було розроб­лено проект федеративного сою­зу австрійських слов’ян для взаємного захисту та підтримки їхніх національних прав, консти­туції і свободи. Припинив робо­ту 12.VІ у зв’язку з початком пов­стання у Празі та обстрілом міста австрійським військом. Участь у роботі С. з. укр. пред­ставників стала першою мані­фестацією на міжнародному рів­ні незалежницьких прагнень від­родженого українства, його не­похитної волі до боротьби за політичні та національні права.

СНІГУРСЬКИЙ Іван (18.V. 1784−24.ІХ.1847) – укр. греко-католицький церковний діяч, філантроп і меценат. Нар. у с. Берестянах на Самбірщині у родині священика. 1800 р. закін­чив гімназію в Самборі. Вивчав теологію у Львівському універ­ситеті та Віденському конвікті. З 1808 р. священик церкви Св. Варвари у Відні. 1812 р. здобув ступінь доктора богослов’я, з 1817 р. – декан богословського факультету Віденського універ­ситету. У 1818−1847 рр. – пере­мишльський єпископ. З його іме­нем пов’язане заснування дяко-вчительського інституту (1818), єпархіальної друкарні (1829), запровадження хорового співу в кафедральній церкві та відкриття музичної школи, заснування че­твертого курсу богослов’я ду­ховної семінарії (1845). Разом з І. Могильницьким сприяв засну­ванню народних шкіл (1833 р. було 380 пара­фіяльних, 24 три­віальні і дві головні школи). С. виявляв жвавий інтерес до наці­онально-культурного життя. Дбав про комплектування новими ви­даннями і утримання єпархі­альної бібліотеки; запровадив викладання для перемишльських богословів церковнослов’янської мови і був ініціатором створення її граматики; заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті укр. мову; надавав моральну і матеріальну підтримку літераторам (Й. Ле­вицькому, Й. Лозинському, Я. Го­ловацькому, А. Добрянському). У своєму заповіті виділив кошти на утримання дяко-вчительсько­го інституту, 50 стипендій для бідних учнів, заснував фонд для убогих вдів та сиріт. С. підтри­мував дружні взаємини з видат­ним славістом, прихильником національної незалежності укра­їнців Варфоломієм Копітаром, виступав посередником у його контактах з укр. філологами І. Лаврівським, Й. Левицьким, Й. Лозинським, істориком Д. Зу­брицьким та ін. Ініціа­тиви С. сприяли створенню атмосфери високої духовності та формуван­ню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який запо­чаткував укр. національне від­родження у Галичині.

СОБÓР РEСЬКИХ УЧÉ­НИХ 1848 – перший з’їзд діячів української науки, освіти і куль­тури Галичини під час революції 1848−1849 рр. в Австрійській ім­перії. Відбувся 19−25.Х.1848 р. у Львові. Скликаний за ініціа­ти­вою письменника М. Устияно­вича та заступника голови Го­ловної руської ради І. Бориси­кевича для об’єднання зусиль укр. інтелігенції для підвищення освітнього рівня народу. У собо­рі взяло участь 118 осіб, серед яких письмен­ники, вчені, вчите­лі, журналісти, дрібні службовці, юристи, студенти, представ­ники духівництва. На пленарних засі­даннях виступили І. Борисике­вич, Я. Головацький, І. Гушале­вич, Й. Левицький, Й. Лозин­ський, Р. Мох, М. Устиянович та ін. Їхні виступи “дихали сво­бодою і патріотизмом”, засвід­чили готовність працювати над утвердженням укр. незалежності на засадах М. Шашкевича і Т. Шевченка. На засіданнях сек­цій було вироблено пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охоро­ну пам’яток історії та культури, видання популярного підручника з історії України. Секція шкіл накреслила програму розвитку укр. шкільництва. У секції мови і літератури виникла гостра дис­кусія щодо мови письменства. Більшість учасників обговорення висловилася за літературну мо­ву, близьку до народної, “граж­данський” шрифт і фонетичний правопис, зберігши, однак, за прихильниками церковносло­в’янської мови (були в меншос­ті) право на використання цер­ковнослов’янської мови в науко­вих працях та етимологічного пра­вопису. На засіданні 25.Х.1848 р. було засновано Товариство на­родної освіти, члени якого уві­йшли до складу правління “Га­лицько-руської матиці”.

СОКÁЛЬСЬКИЙ Петро Пе­трович (26.IX.1832−11.IV.1887) – укр. композитор, музично-гро­мадський діяч і фольклорист. Нар. у Харкові в сім’ї професора. 1852 р. закінчив природничий факультет Харківського універ­ситету. У 1862−1863 рр. навчався у Петербурзькій консерваторії. У 1864 р. брав участь в організації в Одесі Товариства аматорів музики і 1866 р. – музичної школи при ньому. У творчому доробку С. – опери “Мазепа” (1859) за О. С. Пушкіним, “Май­ська ніч” (1876) та “Облога Дуб­на” (1878) за М. В. Гоголем, кан­тата “Бенкет Петра Великого” (1859) на текст О. С. Пушкіна. С. – автор балади “Слухай”, фор­тепіанних п’єс (“Віють вітри, віють буйні по степу широкому”, “Роздуми на березі Дніпра”, “На Україні”, 1883), музичного цик­лу “Слов’янський альбом” (1873), фантазії для оркестру “На луках. Відголоски України” (1861) та ін. Написав понад 40 романсів, серед яких, зокрема, на слова Т. Шевченка (“Утоптала стежеч­ку”, “Полюбила молодого козака дівчина”, “Єсть на світі доля”). Посмертно видано збірник “Малоросійські і білоруські піс­ні, зібрані П. Сокальським” (1903) з авторською передмо­вою, в якій С. виклав свої погля­ди на принципи обробки народ­них пісень. 1855 р. здобув звання магістра в галузі хімії. 1856 р. призначений чиновником депар­таменту сільського господарства у Петербурзі. У 1856−1857 рр. працював особистим секретарем російського консула у Нью-Йорку. З 1858 р. жив у Одесі. 1859 р. відновив діяльність Філармонічного товариства, спів­пра­цював у газеті “Одесский вестник”, у 1871−1876 рр. – ре­дактор видання. С. підтримував добрі стосунки з В. В. Стасовим, М. О. Балакіревим, Ц. А. Кюї і особливо з О. С. Даргомижським.

СÓКІЛ” – спортивно-фіз­культурні товариства в Західній Україні кінця 19 – поч. 20 ст. Ідею створення спортивного то­вариства, яке поряд із фізичним вихованням сприяло б пробуд­женню національної свідомості та національно-патріотичному ви­хованню, висунув чех Мирослав Тирш. 1862 р. у Празі виникло перше товариство “С.” Згодом створені аналогічні організації в ін. слов’янських народів (польське товариство “С.” у Львові органі­зовано 1867 р.). Перше товарис­тво засновано 1892 р. в с. Куп­чинцях (нині Козівського р-ну Тернопільської обл.). Масова ор­ганізація товариств “С.” розгор­нулася після створення 1895 р. у Львові гімнастичного товариства “С.” 1907 р. вони об’єдналися у Всеслов’янський сокільський союз. Статут укр. “С.” був роз­роблений В. Лаврівським і опу­блікований 8.XII.1892 р. (затвер­джений Міністерством внутріш­ніх справ 26.VII.1893 р.); зміни і допов­нення до статуту внесено в 1926 і 1929 рр. Завданням това­риства було фізичне вдоскона­лення його членів, проведення культурно-просвітницьких захо­дів для виховання почуття націо­нальної єдності. Товариство створено на загальних зборах, що відбулися 11.II.1894 р. у Львові. Члени товариства займа­лися різними видами спорту: велосипедний, веслування, фех­тування, стрільба (з 1912), про­ходили протипожежну підготов­ку, могли відвідувати заняття з музики і співу. Пізніше серед спортивних дисциплін, якими займалися члени товариства, з’явилися лижний спорт (леща­тарство), ковзанярський та сан­ний спорт, хокей (гаківка), футбол (копаний м’яч), волейбол (сітківка), баскетбол (кошиківка), а також бокс (стусан) та туризм (мандрівництво). З 1903 р. львів­ський “С.” готував викладачів фізичного виховання. Осередки “С.” організовували та опікували гуртки музики, співів, аматорські театри. 1912 р. за ініціативою С. Горука організовано стрілецькі сокільські курені, які займалися військовою підготовкою. Особ­ливе значення не лише для роз­витку фізкультури і спорту, а й для національної консолідації, піднесення рівня національної свідомості мали сокільські зльо­ти, т. зв. здвиги, які у повоєнний період проводилися майже що­річно. У 2-му Крайовому Шев­ченківському здвизі у Львові (червень 1914) взяло участь близько 12 тис. осіб, у т. ч. чле­нів “Січі”, “Пласту”, товариств укр. січових стрільців. Ідеї “С.” знайшли підтримку серед укр. населення. Осередки товариства виникли у багатьох містах і селах Галичини та Буковини (саме на ці два регіони, згідно зі статутом, поширювалася діяль­ність “С.”). 1914 р. на західно­укр. землях діяли 974 місцевих осередки, які об’єднували близь­ко 33 тис. членів – представників інтелігенції, студентства, селян­ства, робітництва, духо­венства. На поч. 20 ст. товариства “С.” виникли і в Росії, зокрема сім товариств в Україні (у Харкові, Києві, Одесі, Кам’янці-Поділь­ському та ін.). Для залучення до занять спортом усього населення 1902 р. створено жіночий рухан­ковий відділ. Завдяки діяльності І. Боберського фізична культура стала обов’язковим предметом в укр. гімназіях. Разом із розвит­ком фізичної культури та спорту велика увага приділялася розвит­ку протипожежної безпеки, що знаходило особливу підтримку серед селянства. За ініціативою і під керівництвом членів “С.” проводилися урочисті вечори з нагоди пам’ятних історичних дат, готувалися концерти, стави­лися аматорські вистави (у теа­тральній секції розпочав свою діяльність Л. Курбас), організо­вувалися публічні виступи. У 1910−1930-х рр. “С.” відігравав вагому роль в організації спор­тивного і національно-культур­ного життя укр. населення Гали­чини і Буковини. Згідно зі статутом, “С.” мав власний пра­пор (лев у синьому полі), гімн (“Соколи, соколи, ставайте в ряди”), гасла-кличі (“Всі вперед – всі враз”, “У здоровому тілі –здорова душа”, “Де сила – там воля”) та сокільський привіт – “Гаразд”. Очолювали “С.” В. На­гірний (1894−1900), А. Будзи­новський, І. Боберський (1910− 1914); у міжвоєнний період – М. Заячківський (1922−1933), М. Хронов’ят (1933−1939). Чле­нами “С.” були І. Белей, М. Шу­хевич, Б. Лепкий, сини І. Франка − Петро, Тарас та Андрій, Є. Ко­новалець, І. Крип’якевич та ін. “С.” проводив активну видавни­чу діяльність. На середину 1930 р. “С.” видав понад 130 назв літе­ратури, у т. ч. підручників, по­сібників, правил змагань, описів вправ, ка­лендарів тощо. Початок цій діяльності було покладено В. Лаврівським, який 1895 р. ви­дав календар для “С.” та правила гри у футбол. Пізніше вийшла низка ін. праць, зокрема І. Бобер­ського “Рухові ігри і забави”, “18 м’ячевих ігор”, І. Мриця “Наука їзди на лещатах”, Д. На­вроцької “Вправи вільноруч для жінок”, Т. Франка “Історія і теорія руханки”, П. Франка “Під­ручник шведської руханки”, Є. Жарсько­го “Самооборона” та ін. “С.” видавав низку періо­дичних видань: “Сокільські віс­ті” (1908−1909 рр., як додаток до “Свободи”; 1928−1939), “Вісти з Запорожа” (1910−1914 рр.; ред. І. Боберський) – самостійний місячник руханкових і пожежних товариств із влас­ним додатком “Пластовий табор”.

У міжвоєнний період укр. сокільські організації існували в еміграції (зокрема, в Чехо-Словаччині, Югославії, Аргенти­ні) й об’єднувалися у Союз укр. сокільництва за кордоном. Проте укр. сокільський рух в еміграції не набув значного розвитку, і в роки Другої світової війни осе­редки “С.” фактично припинили існування. Після війни “С.” ква­ліфікувався як “буржуазна орга­нізація” і був ліквідований у всіх країнах “соціалістичного табору”.



СОЛÉНИК Карпо Трохимо­вич (травень 1811−7(19).X.1851) – видатний укр. актор, один з основоположників укр. реаліс­тичного театру. Нар. у м. Лепелі (Вітебська обл., Білорусь) у дворянській родині. Навчався у Віленському університеті на ма­тематичному факультеті, але кур­су не закінчив. На поч. 1830-х рр. вступив до відомої укр. актор­ської трупи І. Штейна (Харків). 1832 р. дебютував у ній як актор. Із 1835 р. працював у трупі Л. Млотковського (Харків). За кілька років наполегливої праці С. самостійно опанував актор­ську техніку. Преса одностайно визнала С. одним із найпопуляр­ніших акторів провінції, май­стром художнього перевтілення, правдо­подіб­ного вживання в сценічний образ. С. не раз запро­шували на сцену столичного Александринського театру, зо­крема М. Гоголь. У різні часи гастролював у Курську, Киши­неві, Воронежі та ін. містах, але здебільшого його діяльність про­ходила в Україні – Харкові, Одесі (трупа Соколова), Києві, Полтаві, Сумах та ін. містах. Створив на сцені багато класич­них, переважно комедійних обра­зів. Серед кращих – Виборний, Возний, Чупрун (“Наталка Пол­тавка”, “Москаль-чарівник” І. Кот­ляревського), Шельменко, Стець­ко (“Шельменко-денщик”, “Шель­менко – волосний писар”, “Сва­тання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка), Фамусов (“Лихо з розуму” О. Грибоєдова), Хлес­таков, Осип, Бобчинський, Коч­карьов (“Ревізор”, “Одруження” М. Гоголя), Блазень (“Король Лір” В. Шекспіра). С. у ролі Чу­пруна бачив на ярмарку у Ром­нах Т. Шевченко, який у своєму “Щоденнику” назвав С. геніаль­ним актором. На поч. 1850-х рр. відомий як режисер. Помер у Харкові. Творчість С. високо цінували М. Щепкін, М. Гоголь, Т. Шевченко. С. наділяв своїх героїв властивим йому натхнен­ням, дотепним гумором і життє­радісністю у поєднанні з опти­містичним ставленням до долі людини. Похований у Харкові.

СОМКÓ Яким Семенович (р. н. невід. – 28.ІХ.1663) – на­казний гетьман Лівобережної України (1660−1663). Походив з міщан м. Переяслава (нині Пе­реяслав-Хмельницький Київ­ської обл.). Його сестра Ганна була першою дружиною Б. Хмель­ницького. У 1652 р. обіймав посаду прилуцького полковника. Призначений 1660 р. наказним гетьманом, С. виступав про­ти підписаного Ю. Хмельниць­ким Слободищенського трактату 1660 р., за яким Україна пори­вала зв’язки з Росією і перехо­дила під владу шляхетської Польщі. С. та його прихильники домагалися від царського уряду зміцнення політичної влади ко­зацької старшини і розширення автономії Лівобережної України в складі Російської держави. С. очолив укр. козацьке військо, яке разом із російськими збройними силами 1660−1662 рр. вело во­єнні дії проти польського війська та його союзників кримських татар. У 1662 р. прихильники С. на старшинській раді в Козельці (нині смт Чернігівської обл.) обрали його гетьманом України. Проти С. виступило старшинське угруповання, яке висувало геть­маном ніжинського полковника В. Золотаренка. Запідозрений у сепаратизмі, С. викликав невдо­волення царського уряду. Цар­ський уряд відмовився затвер­дити С. гетьманом. На Чорній раді 1663 р. гетьманом Лівобе­режної України обрали І. Брюхо­вецького. С. та ряд його при­хильників звинувачено в таєм­них зв’язках із правобережним гетьманом П. Тетерею та поль­ським урядом і за судовим виро­ком страчено в м. Борзні.

СОРÓЧИНСЬКА ТРАГÉ­ДІЯ 1905 – кривава розправа царських військ із повсталими селянами у с. Сорочинцях (нині с. Великі Сорочинці Миргород­ського р-ну Полтавської обл.). Безпосереднім приводом до пов­стання був арешт у Сорочинцях 17(30).ХІІ члена місцевої селян­ської спілки Г. Безвіконного. 18(31).ХІІ селяни, зібравшись на мітинг, роззброїли поліцію, за­арештували пристава, вимагали звільнення з-під арешту Г. Без­віконного. Було обрано селян­ський комітет у складі М. Ко­зиленка, Г. Мухи, Ф. Вільченка та ін., який очолив повстання. Наступного дня в село прибув каральний загін. Його зустріли близько 5 тис. селян, озброєних вилами і косами. Під час збройної сутички було вбито командира карального загону і поранено двох козаків. Втрати селян становили 63 особи вбити­ми і пораненими. Через два дні до Сорочинців за розпоряджен­ням губернатора прибув новий каральний загін козаків із двома гарматами. За наказом керівника каральної експедиції Ф. Фі­лоно­ва усіх сорочинських селян зі­гнали на площу, де вони протягом чотирьох годин стояли навко­лішках на снігу. Багатьох пов­станців було прилюдно висічено різками, 19-х − засуджено до тюремно­го ув’язнення та ка­торжних робіт. Кривава розправа над селянами викликала обурен­ня і протест демократичної гро­мадськості. Видатний російський письменник В. Г. Короленко у “Відкритому листі статському радникові Філонову”, надрукова­ному в газеті “Полтавщина”, ви­магав суду над карателем. На основі зібраного документаль­ного матеріалу В. Г. Короленко написав книгу “Сорочинська тра­гедія”, в якій розкрив справжні обставини кривавих подій у Сорочинцях і рішуче засудив дії царських військ.

СÓТЕННИЙ СУД – в Україні в 2-й пол. 17 – 18 ст. суд на території сотні, що розглядав кримінальні та цивільні справи. Спочатку діяв разом із ратушним судом у складі представників сотенної старшини та міської знаті (війта, городового отамана, бурмистрів, лавників, райців). У кінці 1-ї пол. 18 ст. С. с. відокре­милися від ратушних. Проводив розслідування справ на місці, переглядав рішення сільських судів, перед С. с. укладалися й різні цивільні угоди. Важливіші справи С. с. передавав на розв’я­зання полкового суду, який затверджував і окремі вироки С. с. Під час війни або походу діяв у складі сотенної старшини як воєнно-польовий суд.

СОЦІÁЛ-ДЕМОКРАТBЧ­НОГО РУХУ КОНСОЛІДА­ЦІЯ. Восени 1895 р. бл. 20 санкт-петербурзьких соціал-де­мократичних гуртків об’єдна­лися під керівництвом В. Леніна в Союз боротьби за визволення робітничого класу. В березні 1897 р. такий же Союз боротьби створили київські соціал-демо­крати. Керівне становище в цій організації посіли Ю. Мельни­ков, Б. Ейдельман, П. Тучапський. Союз налагодив випуск і поши­рення нелегальної загальноросій­ської “Рабочей газеты”. Листівки і прокламації, що закликали робітників боротися за свої пра­ва, засипали підприємства Києва. Консолідація гуртків стала кро­ком на шляху створення загаль­норосійської соціал-демократич­ної партії. Першу спробу об’єд­натися в партію зробили москов­ські соціал-демократи ще на початку 1896 р. У березні 1897 р. у Києві відбулася нарада, що мала передувати з’їздові. Але цим спробам завадили арешти. На І з’їзді соціал-демократичних ор­ганізацій Росії в Мінську (1− 3 березня 1898) були присутні дев’ять делегатів від шести орга­нізацій. З’їзд проголосив урочис­тим “Маніфестом” створення Російської соціал-демократичної робітничої партії і визнав “Рабо­чую газету” її центральним орга­ном. “Маніфест”, яким заявила про своє існування РСДРП, стурбував царську владу. В ніч на 12 березня жандарми і поліція вдалися до репресій у 27 містах. Зокрема, було заарештовано 142 членів Київського комітету РСДРП, розгромлено друкарню, де виходила “Рабочая газета”. Соціал-демократичний рух знову став роз’єднаним.
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка