Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка54/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   63

СІЧBНСЬКИЙ Денис Воло­димирович (2.Х.1865−26.V.1909) – укр. композитор і хоровий ди­ригент. Нар. в с. Клювинцях (ни­ні Гусятинського р-ну Тернопіль­ської обл.). Вчився у Львівській консерваторії. Перший професій­ний композитор у Західній Укра­їні. Активний діяч музич­ного товариства “Боян”. У 1902 р. в Станіславі заснував першу в Галичині укр. музичну школу. Один з ініціаторів створення Спілки співацьких і музич­них товариств Галичини (1903). Автор опери “Роксолана” (1909), кантат “Дніпро реве” і “Лічу в неволі”, “Думи про Нечая”, хорів на слова Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, романсів, пісень, п’єс для фортепіано, музики до п’єс, обробок народних пісень.

СКАЛЬКÓВСЬКИЙ Апол­лон Олександрович (13.І.1808− 9.І.1899) – російський та укр. дворянський історик, статистик, економіст, етнограф, письменник і публі­цист, чл.-кор. Російської АН (із 1856). Нар. у Житомирі в сім’ї дрібнопомісного дворяни­на. У 1819−1823 рр. навчався у Житомирському повітовому учи­лищі. У 1827 р. закінчив юри­дичний факультет Московського університету. З 1828 р. – на державній службі в Одесі. Пра­цював чиновником канцелярії новоросійського і бессарабсько­го генерал-губернатора М. Во­ронцова, за підтримки якого у середині 1830-х рр. розпочав істо­ричне та статистичне вивчення Півдня України. 1839 р. відкрив і зберіг для науки архів Коша Нової Січі. Один із засновників Одеського товарис­тва історії і старожитностей. С. зібрав цінні історичні докумен­ти, в т. ч. архівні матеріали з історії Запо­різької Січі, які не втратили наукового значення і нині. С. вважав запорізьке козацтво нега­тивним явищем в історії Украї­ни. Т. Г. Шевченко у вірші “Холодний Яр” дав різку відпо­відь на фальсифікації С. історії гайдамацького руху. 1845 р. очо­лив Головний статистичний ко­мітет Новоросійського краю. Після відставки 1863 р. продов­жував займатися краєзнавством. Із 1856 р. – чл.-кор. Петербур­зької академії наук. Автор праць “Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730−1823” (ч. 1−2. Одеса, 1836− 1838); “Первое тридцатилетие истории города Одессы. 1795− 1825” (Одеса, 1837); “История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” (ч. 1−3, Одеса, 1846); “Опыт статисти­ческого описания Новороссий­ского края” (ч. 1−2. Одеса, 1850− 1853) та ін. Майже всі твори С. (бл. 300) присвячені історії та статистиці Південної України 18−19 ст. С. – автор численних публіцистичних статей, історич­них романів. Висвітлював події укр. історії з позицій російської офіційної науки. Цінним істо­ричним джерелом є неопубліко­ваний щоденник С., який він вів протягом 1830−1890-х рр.

СКАСУВÁННЯ КРІПОС­НОГО ПРАВА. У березні 1856 р. Олександр ІІ під час зустрічі з московськими дворянами заявив: “Нинішній порядок володіння душами не може залишатися незмінним. Краще скасувати крі­посне право згори, ніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу”. Цар діяв обережно й поступово. Спочатку було створено Секретний комі­тет, який рекомендував звільни­ти селян від кріпосної залеж­ності і наділити їх за викуп присадибними ділянками, а реш­ту землі залишити у власності поміщиків. За рішенням комітету до розробки проектів положення про скасування кріпацтва плану­валося залучити дворян усіх губерній. 1858 р. Секретний ко­мітет було виведено з “підпілля” і перейменовано на Головний комітет у селянській справі. Він керував роботою губернських комітетів із розробки положень про реформу, в кожному з яких було по кілька десятків уповно­важених від дворян. За такої організації роботи нівелювалися розбіжності в позиціях, зумов­лені особливостями господарю­вання, матеріального становища і навіть світогляду цих уповно­важених. Готувалася реформа, яка мала якнайповніше відпо­відати корпоративним інтересам усього дворянського стану, але з урахуванням можливості соці­ального вибуху в разі абсолют­ної невідповідності розроблю­ваних законів інтересам і споді­ванням селян. Зокрема, не діста­ли підтримки пропозиції бага­тьох поміщиків Поділля, Черні­гівщини та Полтавщини звільни­ти селян без землі й перетворити їх на вічних орендарів чи най­митів у маєтках землевласників. Було відкинуто й іншу пропо­зицію – наділити селян лише присадибною землею. За 1,5 ро­ку роботи комітетів селянський рух набув такої грізної сили, що подібні ідеї уявлялися нереаль­ними. Наприкінці 1858 р. Голов­ний комітет у селянській справі під головуванням Олександра ІІ ухвалив концепцію реформи, яка зводилася до кількох основних положень: селяни-кріпаки негай­но і без викупу одержують осо­бисту свободу і включаються до вільного сільського стану; в ад­міністративному відношенні се­ляни утворюють сільські общи­ни, які обирають органи общин­ного самоуправління; поміщик у всіх матеріальних розрахунках повинен мати справу з общиною, а не з окремим селянином; селя­ни повинні одержати наділи по­льової землі у постійне користу­вання, яке регламентуватиметься общиною, з можливістю у пер­спективі викупити землю в при­ватну власність; до укладення викупної угоди на землю між поміщиками та общиною звіль­нені від кріпосної залежності селяни перебувають у тимчасово зобов’язаному стані й виконують регламентовані повинності у по­міщицьких маєтках. А оскільки ця концепція розходилася з більшістю побажань, викладених у проектах губернських коміте­тів, було ство­рено редакційні комісії з тих-таки поміщиків для узгодження основних параметрів реформи і підготовки пакета за­конодавчих актів. Після завер­шення цієї роботи Олександр ІІ на засіданні Державної ради, (консультативний законопідго­товчий орган при особі царя-са­модержця з пожиттєвим стату­сом його членів) у січні 1861 р. небезпідставно заявив: “Я споді­ваюся, панове, що під час роз­гляду проектів, представлених у Державну раду ви переконає­тесь: усе, що можна було зро­бити для забезпечення вигод поміщиків, зроблено”. 19 лютого 1861 р. цар підписав маніфест і “Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залеж­ності”. У містах і селах України ці документи оприлюднювалися поступово, з 9 березня по 2 квіт­ня. Поліцейсько-жандармський апарат був готовий до приду­шення заворушень селян, не до­пущених до обговорення поло­жень реформи. Маніфест прого­лошував надання селянам права на отримання садиби й польової землі. До оформлення викупу вони протягом двох років мали відбувати панщину або сплачу­вати оброк. Для розгляду супере­чок між двома станами утворю­валися губернські у селянських справах присутствія та інститут мирових посередників. До скла­ду цих двох інстанцій селяни не входили. Крім особистої свобо­ди, колишні кріпаки отримували громадянські права. Тепер вони могли купувати у приватну влас­ність землю та нерухоме майно, займатися торгівлею і промис­лами, будувати фабрики, заводи, залізниці, брати державні підря­ди тощо. Головний зміст рефор­ми полягав у тому, щоб зменши­ти на користь поміщиків земель­ний фонд, який перебував у користуванні селян до 19 лютого 1861 р. 94 % колишніх помі­щицьких селян дістали наділи, менші за 5 десятин. Вони пере­ходили у розпорядження селян­ської общини за викуп. Гроші поміщикам повертала держава – готівкою або у формі цінних па­перів, які можна було пере­творити на готівку. При цьому з поміщицьких маєтків, здебіль­шого заставлених, вираховувався борг. Селяни мали сплачувати викуп державі. Виплата розрахо­вувалася на 49 років, а фактично тривала до першої російської ре­волюції. Укр. селяни до 1906 р. встигли заплатити (з відсотками) 382 млн крб, тоді як ринкова вартість землі, що підлягала ви­купові, становила на початку 20 ст. 128 млн крб. Отже, фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю. Якщо селяни виявляли бажання вику­пити землю у приватну влас­ність, поміщик мав право відрі­зати собі 2/3 норми наділу. Він міг також виділити за домовле­ністю з общиною без викупу 1/4 наділу, а решту залишити собі. Община мусила гарантувати на засадах кругової поруки оплату кожним селянином численних податків. Найобтяжливішими з них були викупні платежі й по­душна подать. У Чернігівській, Полтавській і почасти Харків­ській губерніях селян наділяли землею за принципом спадково-сімейного землекористування. Тобто розподіл землі всередині сільської общини здійснювався не на зрівняльних засадах із регулярними переділами на на­явні чоловічі душі, як в інших місцевостях, а шляхом виділення спадкових сімейних ділянок. Так звані “відрізки” до реформи ста­новили 15 % селянського земле­користування. В лівобережних і південних губерніях селяни втратили внаслідок реформи 1 млн десятин землі, якою раніше користувалися. Так виникло ма­лоземелля. В наступні десятиріч­чя становище ускладнилося че­рез швидкий природний приріст сільського населення, тому помі­щикам неважко було утримувати селян в орбіті напівкріпосниць­кої експлуатації. Лише на Пра­вобережжі селянські наділи піс­ля реформи збільшилися при­близно на 1/5 за рахунок помі­щицької землі. Уряд свідомо пішов на це, щоб убити клин між селянами і поміщиками. Останні були тут переважно поляками. Таким чином підривалася еконо­мічна основа польського впли­ву в правобережних губерніях України.

Реформа 1861 р. стосувалася поміщицьких селян, які станови­ли в Україні половину сільського населення. 1866 р. вийшов закон про поземельний устрій для дер­жавних селян. Вони також могли викупити свій наділ, а доти мали сплачувати державі оброчний податок. Землезабезпеченість дер­жавних селян була дещо біль­шою, ніж колишніх поміщиць­ких, але не набагато. 58 % дер­жавних селян отримали наділи, менші за 5 десятин.

Селянська реформа ліквідува­ла монопольне право дворян­ського стану на землю, яке корі­нилося у виробничих відносинах феодального типу. Активізувало­ся надходження землі в ринко­вий обіг. Склалися умови для перетворення поміщицьких ма­єтків на капіталістичні економії. Поміщики, які не скористалися наданою урядом можливістю мо­дернізувати своє господарство, рано чи пізно опинялися перед необхідністю продавати землю. Покупці, здебільшого підприєм­ці, поміщики і навіть селяни, створювали на цій землі госпо­дарства, призначені для вироб­ництва товарної продукції на вну­трішній або зарубіжний ринок.

До скасування кріпосництва промисловість розвивалася по­вільно через відсутність справ­жнього ринку робочої сили. Значна частина промислової про­дукції вироблялася на поміщиць­ких або посесійних фабриках та заводах руками кріпаків. Але примусова праця заводських і фабричних селян була не ефек­тивнішою за працю рабів в античних ергастеріях. Ліквідація кріпосної залежності різко збіль­шила місткість ринку робочої сили. Швидкими темпами почав формуватися робітничий клас. Складалися умови для перетво­рення ремесла й мануфактури на фабрику. Застосування у широ­ких масштабах машин і вільно­найманої робочої сили знамену­вало собою промислову револю­цію. Завдяки цьому продуктив­ність суспільної праці почала зростати. В Російській імперії з’явилася можливість наздогнати високорозвинуті країни.



Аж до скасування кріпосного права поміщики України трима­ли селян на панщині. Навпаки, поміщики центральних росій­ських губерній надавали пере­вагу оброкові і дозволяли селя­нам займатися торгівлею та про­мислами, навіть на стороні. Ця різниця у формі експлуатації селянської праці полягала в докорінній відмінності між дво­ма регіонами за якістю землі. Господарювання на чудових укр. чорноземах давало незрівнянно більший зиск, ніж землеробство на ґрунтах Центральної Росії. Тому укр. міста заселялися пе­реважно росіянами. Як власники, так і наймана робоча сила в укр. фабрично-заводській промисло­вості, а також у кустарних про­мислах та торгівлі були пере­важно неукраїнцями. Поява рин­ку робочої сили змінила ситуа­цію, але не кардинально. Укр. хлібороби, яким не вистачало землі, нерідко воліли пересели­тися за сотні верст на Мали­новий Клин чи навіть за тисячі верст на Зелений Клин, що ме­жував з узбережжям Тихого океану, щоб займатися своєю звичною справою, ніж іти на будівництво сусідньої залізниці або працювати на шахтах і рудниках Донбасу. І все-таки після реформи почала збільшува­тися частка українців у складі підприємців та робітничого кла­су і відповідно серед міського населення України загалом.

СКОВОРОДÁ Григорій Са­вич (3.12.1722−9.11.1794) – ви­датний укр. філософ, просвіти­тель і поет. Нар. в с. Чорнухи (нині райцентр Полтавської обл.) у сім’ї малоземельного козака. Освіту здобув у Київській акаде­мії, де вчився в 1734−1741, 1744− 1745 та 1751−1753 р. У 1741− 1744 рр. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єли­завети Петрівни у Петербурзі. У 1751 р. – викладач поетики у Переяславському колегіумі. В 1754 і 1755−1759 рр. працював до­машнім учителем у поміщика С. Томари в с. Ковраї на Пере­яславщині. Тут почав писати вірші укр. та латинською мова­ми, які стали основою його пое­тичної збірки “Сад божествен­ных песней”. У 1745−1750 рр. перебував в Угорщині, подоро­жував по Австрії, Словакії та ін. країнах. Оригінальний мисли­тель, він нестандартно, часто всупереч церковним догмам, тлумачив історію, філософію, богослов’я, за що до кінця днів своїх зазнавав переслідувань із боку світських властей та духів­ництва. Переслідуваний світською та духовною владою, залишив педагогічну діяльність і останні 25 років свого життя (з 1769 р.) мандрував по Україні, пропо­відуючи свої філософські погля­ди серед народу. Як філософ С. відомий насамперед своїми про­світительсько-етичними ідеями. У своїх філософських працях С. виходив з постулату рівності між людьми. Ідеал суспільного устрою він вбачав у республіці. С. виходив із визнання пізнаван­ності реального світу. Важливо­го значення надавав практиці, людсь­кому досвідові, але на перший план висував проблеми пізнання людиною самої себе. Центральним питанням філософ­ського вчення С. була проблема людини, її щастя. Суспільно-по­літичні погляди С. були прогре­сивними для свого часу, в основу їх було покладено ідеї гуманізму і демократизму. С. викривав по­роки феодального суспільства. У своїх філософських творах дово­див, що всі рівні і кожна людина незалежно від її соціального ста­новища має право на щастя, проголосив свободу найвищим досягненням людини. Ідеал су­спільства він зобразив в образі “горнєй республіки”, в якій існує загальна рівність людей і досяг­нуто загального щастя. Шлях до цього ідеалу – у вихованні нової людини через самопізнання, на основі праці, що відповідає її життєвому покликанню, на благо суспільства. Вихід з існуючого становища С. вбачав не в актив­ній боротьбі проти порядків, які заважають людині бути щасли­вою, а у втечі від ненависного світу зла і досягненні свободи у сфері духу.

С. – філософ доби Просвіт­ництва, метою якої було через розум і поглиблення освіти зро­бити людину кращою і щасли­вішою, вдосконалити суспільні відносини. С., на відміну від своїх сучасників, уважав, що людину може ощасливити не ро­зум чи знання, а серце й душа. Прагнучи вказати шлях до щас­тя, він розробив теорію “спорід­неної праці”, в основі якої ле­жить сократівська ідея самопі­знання, розкриття своїх нахилів і таланту. Людина осягне щастя лише тоді, коли пізнає свою невидиму природу – сутність, посяде у суспільному організмі визначене їй місце і буде задо­волена результатами своєї праці. С. щиро вірив, що такий шлях приведе не лише до щастя окре­мої людини, а й до вдоско­налення суспільства в цілому. Протягом усього життя С. ви­вчав Біблію. Вважав, що у Біблії зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів із Біблії, на­магаючись розкрити сучасникам і потомкам їхній таємничий сим­волічний світ. На цій основі С. розробив своє вчення про дві природи і три світи. Дві природи – видиме й невидиме – є у кожній речі чи явищі. Видима відразу впадає у вічі, а невидима – це справжня сутність, прихо­вана від спостерігача поверхо­вого, дошукатися її може лише допитливий розум. Розкриття та­ємниць прихованої природи до­ступне лише зацікавленим, ду­ховно багатим людям, особис­тостям, які не вдовольнилися ми­нущими матеріальними благами, а прагнули осягнути і збагнути щось вище, вічне, невмируще. Вічне, на думку С., є у кожній речі, насамперед у душі людини. С. не визнавав зовнішніх, показ­них атрибутів пошанування Бо­га, був переконаний, що пишні обряди та вишукано оздоблені храми не є ознакою глибокої релігійності людини. Для С. важ­ливим було визнання Бога як основи гуманності, толерантнос­ті, високої моральності, чесноти, справедливості. Всі ці ознаки прита­манні істинній людині, яку С. порівнював з Богом. Три сві­ти у вченні С. – це Всесвіт, Біблія і Людина. Всесвіт-макросвіт за­шифрований у світі символіч­ному – Біблії, який належить піз­нати людині – мікросвітові. У Біблії прихована і сконцентро­вана уся мудрість Всесвіту, а пізнати її належить людині. С. патріот виховував у народу па­тріотичні почуття, був добре обізнаний з історичним минулим України, її побутом і культу­рою. Він прославляв діяльність Б. Хмельницького. Був прибіч­ником дружби між людьми, ми­ру між народами. С. – автор пое­тичної збірки “Сад божественних песней”, збірки байок “Басни Харьковскія”, філософських тво­рів: “Наркісс. Разглагол о том: узнай себе” (бл. 1769−1770), “Симфоніа, нареченная книга Асхань, о познаніи самого себе” (1770−1771), “Беседа, наречен­ная двое...” (1772), двох діалогів під назвою “Сіон” (1772−1773), “Разговор пяти путников о ис­тинном щастіи в жизни” (1773− 1774), “Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира” (1774), “Икона Алкивиадская” (1776), “Брань архистратига Михаила со Сатаною...” (1783), “Благодар­ный Еродій” (1787), “Убогій Жайворонок” (1787), “Діа­лог, имя ему – Потоп зміин” (1788−1791). Висока освіченість, знання кла­сичних мов давали йому змогу перекласти тогочасною укр. тво­ри стародавніх авторів, зокрема Цицерона і Плутарха. Незадовго до смерті С. склав список своїх праць (18 оригінальних та сім перекладів, чотири з яких досі не знайдені). За життя твори С. не видавалися. Перші публікації з’явилися до 100-річчя з дня смерті С., а зібрання творів здій­снив Д. Багалій 1894 р. Твори С. написані у бароковій формі роз­мови дійових осіб, тому біль­шість із них названі діалогами. Збережені в численних списках твори С. неодноразово публіку­валися як в оригіналі (а писав він тогочасною книжною укр. мовою, а також латинською та грець­кою), так і в перекладах. До 250 річчя від дня народження мислителя було опубліковано два томи повного зібрання творів, а також переклад їх російською мовою. 1994 р. вперше було здійснено ви­дання усіх творів С. у перекладі сучасною укр. мовою.

С. відіграв визначну роль у розвитку демократичної громад­сько-політичної думки 18 ст. Його твори мали великий вплив на розвиток письменства пізні­шого часу, зокрема на творчість І. П. Котляревського, Г. Ф. Квіт­ки-Основ’яненка, Т. Г. Шевченка та ін. 1972 р. у Сковородинівці було відкрито літературно-мемо­ріальний музей. 1977 р. у Києві встановлено пам’ятник С. (скульп­тор І. Кавалерідзе).



СКОРОІІÁДСЬКИЙ Іван Ілліч (1646−14.VІІ.1722) – геть­ман Лівобережної України. Нар. в м. Умані в старшинській роди­ні. Його дід під час Визвольної війни бився на боці Б. Хмель­ницького. С. пізно зробив стар­шинську кар’єру, лише 1706 р. дослужившись до полковника Стародубського полку. В 1675− 1676 рр. – військовий канцеля­рист у гетьмана І. Самойловича. Виконував важливі дипломатич­ні доручення гетьмана у його зносинах з царським урядом. 1681−1694 рр. – чернігівський полковий писар. Брав участь у Кримських походах 1687 і 1689 рр. Із 1698 р. – генеральний бунчуж­ний, з 1701 р. – генеральний оса­вул. У 1706−1708 рр. – полковник Стародубського полку. Був од­ним із наближених до Мазепи людей. Той часто посилав його з різними дорученнями до царя. С. із його вишуканими манерами та привітністю подобався суворому Петру І. Цей полковник відмо­вився взяти участь у змові Мазе­пи й став одним із його головних супротивників серед козацької верхівки. Після переходу І. Ма­зепи до Карла ХІІ на козацькій раді у Глухові за рекомендацією Петра І С. було одностайно об­рано на гетьмана. Він очолив укр. козацькі полки, які допомог­ли російській армії розбити шве­дів під Полтавою. Був великим землевласником, володів 20 тис. селянських дворів, охоче розда­вав землі на Лівобережній Украї­ні царським вельможам. Особли­во багато одержав від нього фаворит Петра І Меншиков. С. підготував проект нової міждер­жавної угоди між Гетьманщи­ною і Московською державою (Решетилівські статті 1709 р.), що передбачав зміцнення дер­жавно-правового становища Геть­манської держави, однак не був затверджений Петром І. За прав­ління С. московський уряд знач­но обмежив державні права Гетьманщини. 1709 р. для нагля­ду і контролю за діяльністю гетьмана та його уряду було прислано з Москви царського резидента А. Ізмайлова (згодом його замінили Ф. Протасьєв і Вінніус). Для надійного забезпе­чення своєї влади московський уряд розмістив на території Геть­манщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення. Заборонивши С. самостійно при­значати генеральну і полкову старшину, Петро І ставив на ці посади російських воєвод та вельмож. Землі Лівобережної України конфісковувалися у їхніх власників (зокрема, при­хильників гетьмана І. Мазепи) і щедро роздавалися царським урядом урядовцям і фаворитам (Меншикову, Толстому, Головкі­ну, Шереметєву та ін.). У Геть­манщині проводилися численні мобілізації козаків для участі у бойових діях під час Північної війни 1700−1721 рр. та для важ­ких робіт на будівництві укріп­лень, каналів (Ладога, Волга− Дон) і нової столиці московської держави − Санкт-Петербурга. Обмежуючи владу С. та проводя­чи колоніальну економічну полі­тику щодо України (заборонено торговельні відносини Гетьман­щини з країнами Західної Євро­пи і Запоріжжям, гальмувався розвиток укр. промислів тощо), царський уряд вдавався до дискримінаційних заходів щодо укр. культури та церкви. Зокре­ма, 1720 р. за розпорядженням Петра І заборонено друкувати книжки укр. мовою. Для вста­новлення остаточного контролю над державним життям України царським маніфестом від 16(27).V. 1722 р. створено Малоросійську колегію, якій підпорядковували­ся адміністративні та судові органи Гетьманщи­ни, що фак­тично позбавляло гетьмана реаль­ної влади. Протягом свого прав­ління С. намагався протестувати проти колоніальної політики цар­ського уряду та обстоювати за­лишки автономії Гетьманщини, однак, позбавле­ний реальної влади, він не міг впливати на становище в Украї­ні. Похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

СЛАВИНÉЦЬКИЙ Єпіфа­ній (р. н. невід. − 20.ХІ.1675) – укр. філолог, педагог, письмен­ник і церковний перекладач, ієромонах, професор Києво-Мо­гилянської колегії. Родом із Київщини. До 1632 р. вчився у Київській братській школі, потім здобував освіту за кордоном. Повернувшись із-за кордону, прийняв чернецтво і бл. 1642 р. став учителем у Києво-Могилян­ській колегії. За викликом царя Олексія Михайловича виїхав 1649 р. до Москви, де виправив і надрукував багато книг (“Слу­жебник”, “Часослов”, “Псалтир” та ін.). Переклав слов’янською мовою низку книг із географії, історії, медицини та ін. наук, склав слов’яно-латинський слов­ник “Лексикон греко-славяно-латинский” і словник “незро­зумілих слів” − “Лексикон фи­лологический”. Написав посіб­ник для вчителів і батьків “Громадянство звичаїв дитячих”. Крім великої кількості перекла­дів церковно-богословської літе­ратури та перекладів світських книг, написав чимало передмов до церковнослужбових книг, ви­даних у Москві, 50 оригінальних проповідей та два лексикони. У 1653 р. заснував у Чудовому мо­настирі першу в Москві греко-латинську школу і був її рек­тором. Відомий як проповідник.

СЛАСТІÓН (Сластьон) Опа­нас Георгійович (1.І.1855− 24.ІХ.1933) – укр. художник, мистецтвознавець та етнограф. Нар. в м. Бердянську в сім’ї ма­ляра. Після закінчення петербур­зької Академії мистецтв (1882) жив у Києві, на Волині та Чер­нігівщині. У 1900−1928 рр. пра­цював у Миргороді в художньо-промисловій школі. У 1883− 1885 рр. С. створив серію ілю­страцій до поеми Т. Г. Шевченка “Гайдамаки”. В середині 90-х рр. працював над літографіями аль­бома “Старовина українська і за­порізька”, у 1875−1928 рр. ство­рив галерею портретів укр. коб­зарів. Автор картин “Маруська” (1878), “На Січ” (1898, “На жни­вах” (1899), “Миргород” (1901) та ін. Друкував статті про укр. етнографію та фольклор у жур­налах “Киевская старина”, “Рід­ний край” та ін.

СЛОБІДСЬКÁ УКРАЇНА – історична область, що із 17 ст. перебувала у складі Російської держави. До С. У. входила тери­торія нинішніх Харківської, схід­ної частини Сумської (до р. Сей­му), північної частини Донецької (до р. Бахмутки), південно-схід­ної частини Воронезької (право­бережжя Дону від м. Коротояка до м. Богучара; заплава р. Підгір­ної з м. Калач на лівому березі Дону), південно-західної частини Бєлгородської (м. Грайворон, Хотмизьк), південної частини Курської (м. Глушково, м. Суд­жа) областей. Територія С. У. була заселена людьми ще в добу раннього палеоліту (стоянка біля с. Яремівки Ізюмського р-ну Хар­ківської обл.). Кам’яні знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Богодухівському, Балаклійсько­му та Ізюмському р-нах. Знай­дено також поселення часів нео­літу та бронзового віку, дослід­жувалися пам’ятки скіфів, чер­няхівської культури, поселення сіверян 8−9 ст. З кінця 9 ст. територія С. У. увійшла до скла­ду Київської держави; з II ст. належала до Чернігівського, піз­ніше – Переяславського та Нов­город-Сіверського князівств. Із часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною. Із 2-ї пол. 16 ст., особливо з 30-х рр. 17 ст., її почали поступово засе­ляти укр. селяни і козаки Ліво­бережної та Правобережної України, які, щоб позбутися гні­ту польських феодалів, перехо­дили на територію Російської держави. Зокрема, 1638 р. сюди переселилися учасники селян­сько-козацького повстання на чолі з Я. Острянином, які осели­лися в Чугуєві, 1652 р. – велика група селян і козаків Чернігі­вського і Ніжинсь­кого полків на чолі з І. Дзиковським, що за­снувала Острогозьк, 1652 р. – пере­селенці з містечка Ставище Білоцерківського полку на чолі з І. Кондратьєвим, які оселилися на Суминому городищі, заснува­ли Суми. Використовуючи укр. переселенців для економічного освоєння та охорони південних кордонів Російської держави від нападів кримських і ногайських татар, царський уряд постачав їм зброю, продовольство, на пільго­вих умовах наділяв їх землею та іншими угіддями, зберігав за переселенцями козацькі привілеї і самоврядування. Поселення, які заснували укр. переселенці, на­зивалися слободами (звідси – назва “Слобідська Україна”). Од­ночасно С. У. заселяли російські служилі люди, які перебували під управлінням царських воє­вод. У 50-х рр. 17 ст. царський уряд сформував з укр. пересе­ленців козацькі слобідські пол­ки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харків­ський. У 1685 р. було створено Ізюмський полк. Полки поділя­лися на сотні, яких 1734 р. налічувалося 98. Полкове управ­ління складалося з полковника і полкової стар­шини – обозного, судді, осавула, хорунжого, двох писарів; сотенне управління – із сотника, отамана, осавула, хо­рунжого і писаря. Адміністра­тивними, судовими, фінансови­ми і військовими справами в полках відали полковники, в сот­нях – сотники. В 2-й пол. 17 ст. козацьку старшину обирали із заможної козацької верхівки на козацьких радах. У 18 ст., посту­пово обмежуючи козацьке само­врядування, царський уряд при­значав старшину з верхівки ко­зацтва. Царська адміністрація із самого початку створення сло­бідських полків намагалася втру­чатися у їхні внутрішні справи та обмежувати автономію. У сере­дині 17 ст. слобідські полки було підпорядковано Розрядному при­казові, а з 1688 р. – Великоро­сійському відділу Посольського приказу. З 1718 р. Охтирський, Харківський полки підпорядко­вуються київському, а Ізюмський та Острогозький – воронезькому вій­ськовому губернаторові. Із 1726 р. козацькі полки С. У. було передано у відання Військової колегії, у кожному полку ство­рю­валася регулярна рота.

1732 р. указом цариці Анни Іванівни козацькі полки перетво­рено на армійські, полковників названо прем’єр-майорами, лі­квідовано право займанщини, запроваджено подушний податок, заборонено вільний вихід із С. У. Імператриця Єлизавета Петрівна 1743 р., скасувавши указ 1732 р., відновила автономію С. У., од­нак зобов’язувала утримувати там чотири армійських полки. 1749 р. коза­кам заборонено не лише покидати С. У., а й за­лишати свої полки. Маніфестом Катери­ни ІІ 28.VІІ (8.VІІІ)1765 р. слобідські козацькі полки були ліквідовані, а замість них ство­рю­валися Харківський улан­ський, Сумський, Острогозький, Охтир­ський та Ізюмський гусар­ські полки. Козаків позбавлено давніх привілеїв і перетворено на військових обивателів, зму­шених платити подушний пода­ток. Козацька старшина могла вийти у відставку або, вступив­ши у регулярні полки, змінити свої чини на армійські. Полков­ники, що особливо відзначилися у битвах, отримували звання полковника, обозні – прем’єр-майора, судді – секунд-майора, осавули, хорунжі та сотники – поручика; козацькі старшини, що не брали участі в бойових діях, отримували звання чином нижче. У 2-й пол. 17 – 1-й пол. 18 ст. на С. У. робили наскоки кримські і ногайські татари. В 1711 р. кримські татари разом із загонами П. Орлика кілька разів грабували Нову Водолагу, Коло­мак та чимало ін. міст і сіл. Небезпека татарських нападів змусила цар­ський уряд 1731 р. почати будівництво Укр. лінії. Лише переможне закінчення ро­сійсько-турецьких воєн у 18 ст. поклало край багатовіковій бо­ротьбі укр. та російського наро­дів проти турецько-татарської агресії. Внаслідок розвитку зем­леробства, скотарства, ремесла, торгівлі засновані в 17 ст. вій­ськові опорні пункти Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чу­гуїв перетворилися у 18 ст. на торгово-ремісничі центри. У 18 ст. у С. У. виникли Охтирська тютюнова, Глушківська суконна, Чугуївська чин­барна та ін. мануфактури.



На території С. У. 1765 р. була створена Слобідсько-Укр. губернія з адміністративним цен­тром у Харкові, до складу якої увійшли Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Харківська та Сум­ська провінції. Згідно з перепи­сом 1773 р., у цій губернії проживало понад 660 тис. осіб, у т. ч. 390 тис. військових обива­телів, 226 тис. державних і помі­щицьких селян. 1783 р. підпоміч­ники були прирівняні до держав­них селян. 1780 р. Слобідсько-Укр. губернія була ліквідована і, за винятком Острогозької про­вінції, увійшла до складу Харків­ського намісництва. 1796 р. замість Харківського намісниц­тва знову створе­но Слобідсько-Укр. губернію, до якої було включено також Куп’янський повіт Воронезького намісництва. 1835 р. Слобідсько-Укр. губер­нію перейменовано в Харківську губернію із центром у Харкові. Харківська губернія складалася з 11 повітів: Харківського, Богоду­хівського, Сумського, Валків­ського, Старобільського, Вовчан­ського, Охтирського, Зміївсько­го, Ізюмського, Куп’янського, Лебединського. 1817 р. понад 17 тис. державних селян та вій­ськових обивателів Харківсько­го, Ізюмського, Зміївського пові­тів було приписано до військо­вих поселень, що стало причи­ною повстань (Чугуївське пов­стання 1819 р., Шебелинське повстання 1829 р.). Після аграр­ної реформи 1861 р. швидкими темпами розвивалися ринкові відносини. Наприкінці 19 ст. С. У. з виробництва промислової продукції посідала одне з провід­них місць в Україні. Тут налічу­валося понад 900 промислових підприємств. Споруджено великі підприємства транспортного ма­шинобудування – Харківський і Луганський паровозобудівні за­води, на яких до 1900 р. побу­дували 233 паровози. У 1884 р. відкрито Катерининську залізни­цю, що з’єднала Донбас із Кри­воріжжям. Організовувалися іно­земні акціонерні компанії (заво­ди сільськогосподарських зна­рядь Гельферік-Саде і Мельгозе у Харкові та ін.). Якщо до 1870-х рр. у С. У. провідною галуззю про­мисловості було цукроваріння, то з 1870-х рр. – металообробка і машинобудування. На поч. 19 ст. С. У. стала центром укр. націо­нально-культурного відроджен­ня. 1805 р. у Харкові засно­вано перший на укр. землях у складі Російської імперії універ­ситет. За перші 50 років його існування вищу освіту в університеті здо­було 2800 осіб. Із 1816 до 1819 р. у Харкові видавався перший в Україні масовий популярний журнал “Украинский вестник” (заснований Євграфом Філома­фітським), який започаткував друкування наукових матеріалів укр. мовою. 1834 р. у Харкові видано “Малоросійські оповідан­ня” Г. Квітки-Основ’яненка, яко­го називали “батьком укр. про­зи”. У С. У. діяв укр. поетичний гурток “Харківських романти­ків” (Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олек­сандр Корсун та ін.), видавалися альманахи “Молодик”, “Україн­ський альманах”, “Сніп” та ін., в яких публікувалися твори П. Гу­лака-Артемовського, Є. Гребін­ки, М. Костомарова, І. Галки, Я. Щоголіва. У Харкові виходи­ла фольклорна збірка І. Срезнев­ського “Запорожская старина” (1833−1838) і була опублікована стаття І. Срезневського “Взгляд на памятники украинской народ­ной словесности” – перший дру­кований публічний виступ на захист укр. мови. Розвідками з укр. історії та історії укр. пись­менства розпочав свою наукову діяльність у Харкові М. Косто­маров. У 1810−1840-х рр. з’яви­лися перші праці з історії С. У., зокрема І. Квітки “Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 р.” (1812); Г. Квітки-Основ’яненка – “Істо­рико-статистичний опис Слобо­жанщини”, “О слободских пол­ках”, “Украинцы”, “История театра в Харькове”; І. Срезнев­ського – “Историческое изобра­жение гражданского устроения Слободской Украины”. Церков­ну історію С. У. досліджував архієпископ Харківський Філа­рет. У 2-й пол. 19 ст. науковими дослідженнями в галузі укр. мо­вознавства та етнографії займав­ся професор Харківського уні­верситету О. Потебня та його учень М. Сумцов, працювали ви­датні історики Д. Багалій, Петро та Олександра Єфименки. Із 2-ї пол. 1850-х рр. на Слобожанщині розпочалося активне політичне життя. 1856 р. група студентів Харківського університету на чо­лі з А. Бекманом, М. Мурав­ським, П. Єфименком і П. Завад­ським організували таємне полі­тичне товариство (Харківсько-Київське таємне товариство). Члени товариства в журналах “Свободное слово” і “Гласность” піддавали критиці самодержав­ний устрій, вимагали звільнення селян із кріпацтва, створили кілька недільних шкіл, у яких вивчалися твори Т. Шевченка. Товариство було розгромлене 1860 р. У середині 1860-х рр. у найбільших містах С. У. активно діяли громади, які займалися національно-культурним просвіт­ництвом. Улітку 1891 р. харків­ські студенти І. Липа, М. Ба­зилевич та студенти Київського університету В. Боровик, М. Міх­новський створили таємну орга­нізацію – Братство тарасівців. 1897 р. у Харкові виникла таєм­на Укр. студентська громада, членами якої були Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко та ін. Подібні студентські громади діяли в Києві, Полтаві, але за чисельністю (100 членів) харків­ська була найбільшою. У січні 1900 р. на зборах студентських громад Харкова створено першу в підросійській Україні політич­ну партію – Революційну укр. партію. На поч. 1880-х рр. у Хар­кові діяв військовий гурток “На­родної волі”, а на поч. 1890 х рр. виникли перші марксистські гурт­ки. У 1898 р. створено Харків­ський комітет РСДРП. У період революції 1905−1907 рр. в С. У. відбувся ряд політичних страйків і збройних виступів робітників (Люботинське повстання 1905 р., Харківське повстання 1906 р.).
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка