Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка53/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   ...   63

СЕЛZНСЬКИЙ СОXЗ – політична організація селянства, утворена влітку 1905 р. на хвилі могутнього селянського руху. Організації Селянського союзу засновувалися есерами. І з’їзд Всеросійського селянського сою­зу відбувся уже в червні 1905 р. – есери будували його “згори”. Після цього різко прискорилося формування місцевих структур, у т. ч. в укр. губерніях. Тут ви­никло сім губернських і 12 пові­тових комітетів, понад 120 пер­винних організацій у селах або волостях. У листопаді 1905 р. в Москві відбувся ІІ з’їзд Селян­ського союзу, який висунув ви­могу ліквідувати приватну влас­ність на землю і проголосив бойкот виборам у Державну ду­му. Комітети Селянського союзу діяли по-революційному. Так, Сумський комітет установив фак­тичний контроль над повітом – звільняв посадових осіб у селах і волостях, замі­нював їх власними кандидату­рами, створив народну міліцію. Між організаціями Се­лянського союзу і радами робіт­ничих депутатів почала нала­годжуватись взаємодія. Одеська рада встано­вила тісні зв’язки з навколишніми селами і навіть включила представників від се­лян до свого складу.

СЕМБРАТОВИЧ Йосиф (8.ХІ.1821−23.Х.1900) – галиць­кий митрополит греко-католиць­кої церкви, архімандрит Львів­ський, граф (із 1870). Нар. у с. Криниці на Лемківщині в ро­дині священика. Початкову осві­ту здобув у с. Мушині, пізніше навчався в гімназії у Новому Сончі. Закінчив теологічний фа­культет Віденського універси­тету, доктор теології. 1845 р. висвячений у сан священика Пе­ремишльським єпископом І. Сні­гурським. Після повернення в Галичину – префект духовної семінарії у Перемишлі, з 1850 р. – у Львові. 1852−1860 рр. С. перебував у Відні, де його було призначено заступником ректора греко-католицької духовної семі­нарії, а також парохом церкви Св. Варвари. З 1860 р. – профе­сор теології Львівського універ­ситету. У березні 1865 р. Папа Рим­ський Пій ІХ іменував С. титулярним архієпископом. У 1867−1870 рр. – адміністратор Перемишльської єпархії. Після смерті митрополита С. Литвино­вича у травні 1870 р. призна­чений Галицьким митрополитом (27.VІ.1870 р. Папа затвердив це рішення). С. приділяв велику увагу піднесенню духовності укр. народу, особливо катехізації та проповідницькій діяльності. Здійснив реставрацію собору Св. Юра у Львові. 1876 р. видав митрополичий лист “Про велику гідність людини”, у якому висту­пив за тверезий спосіб життя, заохочував до організації това­риств тверезості. Польські помі­щики, які могли втратити при­бутки через діяльність С., розпо­чали акцію дискредитації митро­полита. Польські інтриги при віденському дворі, поширення русофільства, ідеї якого підтри­мувала частина галицького духо­венства, перехід на православ’я о. І. Наумовича та парохії с. Гни­лички Збаразького повіту при­звели до усунення С. з митро­поличої кафедри. У грудні 1882 р. Папа Римський підтвердив це рішення і надав С. титул архі­єпископа Теодозіопольського. С. виїхав до Риму, працював у кон­грегаціях пропаганди віри, над­звичайних справ, очолював комі­сію з ревізії церковних книг. Помер у жовтні 1900 р.

СЕМБРАТОВИЧ Сильвестр (3.ІХ.1836−4.VІІІ.1898) – митро­полит Га­лицький греко-като­лицької церкви, архієпископ Львівський, римський граф (1894), кардинал (1895). Нар. у Дошниці на Лемківщині в родині свя­щеника. З 1850 р. навчався в гімназії у Перемишлі, згодом – у Львівській та Віденській гімна­зіях. У жовтні 1853 р. вступив до Колегії Св. Атаназія в Римі, де вивчав філософію і богослов’я. 1860 р. був висвячений на священика, у червні 1861 р. за­хистив докторську дисертацію з теології. Після повернення у Галичину призначався помічни­ком пароха у с. Флоринку та Тиличі (Перемишльська єпар­хія). 1862 р. переїхав до Львова, працював катехитом та капе­ла­ном монастиря василіянок. У 1863−1870 рр. – префект Львів­ської духовної семінарії. З 1869 р. – професор догматики Львівського університету, 1873 і 1879 рр. – декан богословського факуль­тету Львівського університету. 1877 р. призначений радником митрополичої капітули, а з 1878 р. – її архіпресвітером. Брав участь у діяльності укр. культурно-просвітніх організацій. 1870 р. разом з о. Ю. Пелешем заснував богословський журнал “Руський Сіон”, видав “Изборник благо­потребних церковних чинов и служб” (спільно з о. Ю. Пелешем і о. О. Лепким), 1879 р. – перший молитовник укр. народною мовою. У лютому 1878 р. при­значений Львівським єпископом-по­мічником. Після зречення Й. Сембратовича в листопаді 1882 р. призначений адміністра­тором Галицької митрополії, а 26.ІІІ.1885 р. став Галицьким митрополитом. С. був імперським таємним радником, членом Га­лицького сейму і двічі його головою, членом Палати панів у Відні. Значну увагу приділяв вихованню молодих священиків, збудував приміщення для духов­ної семінарії у Львові (1889). Добився створення 1885 р. Станіславської єпархії, завершив реформу чину Св. Василія Вели­кого. Заснував священиче Това­риство Св. Павла, яке допома­гало бідним парохіям у споруд­женні та відновленні церков. Під час проведення пастирських візитацій звертав увагу на рівень освіти народу, стан шкіл та культурно-просвітницьких за­кладів, зокрема читалень “Про­світи”. 1884 р. заснував дівочий інститут у Львові. Брав активну участь у політичному житті Га­личини, був прихильником полі­тики “нової ери”. Похований у Львові в крипті собору Св. Юра.

СЕМÉНОВ Олексій (рр. н. і см. невід.) – керівник селянсько­го руху 1826 р. в Уманському повіті Київської губернії, солдат 2-го батальйону Дніпровського піхотного полку. Походив із се­лян с. Хмельова Орловської гу­бернії. Повертаючись у січні 1826 р. з тимчасової відпустки у свій полк, що перебував у міс­течку Соколівці (нині село Жаш­ківського р-ну Черкаської обл.), С. зробив невдалу спробу підня­ти повстання селян у с. Окопі (нині Гребінківського р-ну Пол­тавської обл.). У квітні 1826 р. С. очолив масовий антикріпосниць­кий селянський рух, який охопив села Мошурове, Іваньки, Рома­нівку та ін. села Уманського повіту. Царський уряд жорстоко придушив селянський рух. С. засуджено до смертної кари, яку замінено покаранням канчуками і засланням на каторгу. Дальша його доля невідома.

СЕРАКÓВСЬКИЙ Зигмунт (Sierakówski; 18(30).V.1826− 15(27).VI.1863) – діяч польсько­го і російського визвольного ру­ху. Нар. у с. Лісовому (нині Ма­невицький р-н Волинської обл.) у родині збіднілого польського шляхтича, який загинув під час польського повстання 1830− 1831 рр. 1845 р. закінчив Жито­мирську гімназію. З 1845 р. на­вчався у Петербурзькому універ­ситеті, з якого 1848 р. був виключений за участь у таємних студентських гуртках і висланий рядовим до арештантської роти Оренбурзького військового кор­пусу. На засланні познайомився і заприятелював із Т. Шевченком, а також польськими та росій­ськими політичними поселенця­ми – Б. Залеським, Я. Станкеви­чем, Л. Турно, О. Ханиковим та ін. Після амністії 1856 р. повер­нувся до Петербурга. 1859 р. закінчив Академію Генерального штабу, служив офіцером особли­вих доручень у Генштабі. Під­тримував тісні зв’язки з росій­ськими радикальними демокра­тами (М. Чернишевським, М. До­бролюбовим, співпрацював у ча­сописі “Современник”), а також демократичною еміграцією, що готувала повстання в усіх поль­ських землях. Був прихильником польсько-російсько-укр. співпра­ці в інтересах повалення само­державства й утворення демо­кратичної федерації цих народів. 1857 р. в Петербурзі керував польським військовим гуртком, до якого належали офіцери ро­сійської армії, що ставили собі за мету проведення демократичних реформ у Росії та підтримували ідею надання незалежності Поль­щі. Брав участь у підготовці поль­ського повстання 1863−1864 рр. як однієї із ланок демократичної революції в Російській імперії. Налагодив зв’язки між польськи­ми (Партія червоних) і росій­ськими (“Земля і воля”, Комітет російських офіцерів у Польщі) таємними організаціями. У груд­ні 1862 р. Центральним націо­нальним комітетом був призна­чений керівником повстанських загонів Жемайтії (північно-захід­на частина Литви), а після по­чатку повстання створив на Ковенщині (нині Каунас) велике повстанське з’єднання. Після кількох переможних сутичок з урядовими військами загін С. наприкінці квітня 1863 р. був розбитий. Поранений, він потра­пив у полон і за вироком польо­вого суду повішений у Вільно (нині Вільнюс, Литва).

СЕРДЮКB – козаки найма­них піхотних (сердюцьких) пол­ків у Лівобережній Україні в останній чверті 17 – 1-й чверті 18 ст. Набирали С. із доброволь­ців (охотників) селян і козаків-утікачів із Правобережної Украї­ни, волохів, сербів та ін. Прийом селян і козаків Лівобережної Укра­їни в сердюцькі полки заборо­нявся. За службу С. одержували платню й були на повному утри­манні. Сердюцькі полки (в різні часи їх було 3−4) підлягали без­посередньо гетьманському управ­лінню, виконували військову та поліцейську службу – охороняли гетьманську резиденцію та гене­ральну артилерію в Глухові, при­кордонні митниці тощо. Їх також використовували для придушен­ня антифеодальних рухів. За цар­ським указом від 14(25).VII.1726 р. сердюцькі полки ліквідовано.

СИГBДА Надія Костянти­нівна (дівоче прізв. − Малаксіано; 1862−8(20).XI.1889) – револю­ціонерка-народниця. Нар. у Та­ганрозі в сім’ї міщанина. Закін­чила гімназію. Працювала вчи­телькою у міському училищі. Брала участь у народовольсько­му гуртку (діяв із 1885 р. у Катеринославі), створеному для відновлення розгромленої цариз­мом “Народної волі”. Вступивши у фіктивний шлюб із Я. Сигидою, стала господаркою квартири, де збиралися народовольці. Невдов­зі організувала у квартирі неле­гальну друкарню та зберігала ручні бомби. 23.I (4.II)1886 р. заарештована та ув’язнена в Петропавловській фор­теці. В грудні 1887 р. засуджена до стра­ти, яку замінено восьмирічною каторгою. В січні 1889 р. прибула на Карійську каторгу. На знак протесту проти сваволі й знущань тюремної адміністрації над політичними в’язнями С. разом із М. Ковалевською, М. Ка­люжною, Н. Смирницькою, І. Ка­люжним, С. Бохановим та ін. вчинила самогубство. Укр. поет П. Грабовський, який разом із С. був відправлений етапом на ка­торгу, присвятив їй збірку поезій “Пролісок” та окремі вірші.

СИМИРÉНКИ – відомий рід укр. промисловців-цукроварни­ків, меценатів укр. культури.

Його засновником був запо­різький козак Степан Андрійо­вич С. (1765 − р. см. невід.). Понад 20 років перебував на Січі. Відмовився присягнути на вірність Катерині ІІ, позбавлений козацьких вольностей і власного маєтку. Деякий час чумакував. Помер наприкінці 18 ст.



СИМИРÉНКО Василь Фе­дорович (7.ІІІ.1835−1.ХІІ.1915) – відомий укр. підприємець-цукро­вар, учений, меценат. Молодший брат П. Симиренка. Нар. у Мліє­ві. Здобув професію інженера. З 1867 р. очолював фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, однак через постійні суперечності з кредиторами 1873 р. залишив посаду голови адміністрації (у 1880-х рр. фірма припинила існування). Спорудив у с. Сидо­рівці Київської губ. цукроварню, обладнав машинами, устаткуван­ням власної конструкції. Одним із перших в імперії запровадив виробництво пастили та марме­ладу. 10 % усіх своїх прибутків віддавав на розвиток укр. куль­тури. Заснував народний театр, фінансово підтримував “Киев­скую старину”, “ЛНВ”, “Украї­ну”, “Раду”, “Громадську дум­ку”, видавництво “Вік”, видання М. Драгоманова, О. Кістяківсько­го, М. Коцюбинського, Б. Грін­ченка, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Був членом ки­ївської “Громади”. Увесь свій маєток у 10 млн крб заповів на розвиток укр. справи під опіку Товариства допомоги укр. літе­ратурі, мистецтву, науці, яке заснував особисто. Похований на Аскольдовій могилі у Києві.

СИМИРÉНКО Лев Платоно­вич (18.ІІ.1855−6.І.1920) – укр. уче­ний, помолог і плодовод. Нар. на Платоновому хуторі по­близу с. Млієва Черкаського по­віту Київської губ. (нині Чер­каська обл.). Син цукропроми­словця П. Ф. Симиренка. 1873 р. із золотою медаллю закінчив Одеську гімназію. Деякий час навчався у Київському універ­ситеті. Підтримував зв’язки з укр. культурницькими колами, через що під загрозою арешту змушений був виїхати до Одеси. Продовжував навчання на при­родничому факультеті Новоро­сійського університету, який за­кінчив у 1878 р. В Одесі С. зблизився з місцевими револю­ціонерами, яких очолював А. І. Желябов. У 1879 р. С. за­арештували і заслали до Сибіру. В 1880−1887 рр. перебував на засланні у Красноярську та Іркутській губернії. На засланні займався садівництвом, за його ініціативою було закладено місь­кий парк у Красноярську. Після повернення 1888 р. на Чер­кащину був позбавлений права займатися науковою роботою в державних наукових установах та вищих навчальних закладах. Створив у Млієві колекційний сад і приватний помологічний розсадник, який згодом перетво­рився на науковий центр садів­ництва і став однією з найба­гатших у Європі помологічних колекцій плодових та ягідних культур. У симиренківському роз­саднику зібрано понад 900 сортів яблунь, 889 – груш, 84 – слив, 350 – вишень і черешень, 927 сортів троянд. С. створив свою систему вирощування садового матеріалу, поліпшував селекцій­ним способом якість місцевих і акліматизовував зарубіжні сорти. Розробив програму сортовивчен­ня на основі господарсько-біоло­гічних ознак – урожайності, зимо­стійкості, швидкоплідності, стій­кості до хвороб, шкідників, тер­мінів дозрівання плодів, їхніх смакових якостей, зовнішного вигляду, транспортування та при­датності до технічної переробки. Займався клоновим відбором. Вивів сорт яблуні, відомий під назвою Ренет Симиренка. 1901 р. перші результати вивчення по­мологічної колекції свого роз­садника узагальнив у “Генераль­ному каталозі” (“Ілюстровані опи­си маточних колекцій розсад­ника”), який містив опис 1580 сор­тів плодових та ягідних культур, 31 сорту винограду і 811 сортів та видів декоративних рослин. Понад 20 років С. вивчав садів­ництво Криму і на підставі ба­гаторічних досліджень підготу­вав капітальну працю “Кримське промислове плодівництво” (1912). Підтримував наукові контакти майже з усіма науковими закла­дами, розсадниками та плодови­ми фірмами світу. За видатні успіхи в науковому сортознав­стві С. було нагороджено Вели­кою золотою медаллю Фран­цузького помологічного товарис­тва. Брав участь у багатьох між­народних виставках із садівниц­тва, за свої експонати багато­ра­зово отримував найвищі нагоро­ди. За плідну наукову і громад­ську діяльність С. 1894 р. було обрано чл.-кор. Бельгійського товариства садівництва, 1895 р. – членом Французького національ­ного помологічного товариства. Після жовтневих подій 1917 р. усі сади, маточні колекції, роз­садники С. було націоналізовано. Наказом Черкаського повітового земель­ного відділу розсадник у Млієві було перетворено на дер­жавне дослідне господарство, а С. призначено директором і науковим керівником. Учений продов­жував працювати над за­вершен­ням своєї найзначнішої наукової праці “Помологія”. Ру­копис на 2 500 сторінках (завер­шений 1919 р.) вміщував опис майже 2 тис. сортів (із 9927 синоніма­ми) плодових культур, апробова­них ученим протягом 32 років науково-дослідницької діяльності. Проте видати цю унікальну книгу не встиг. У січні 1920 р. С. став жертвою політич­ного терору, який розгорнув більшовицький режим в Україні. У Різдвяну ніч 1920 р. С. убили співробітники ЧК. Тривалий час ім’я визначного ученого замов­чувалось. У 1921 р. на базі роз­садника Л. Симиренка було орга­нізовано першу в країні Мліїв­ську садово-городню дослідну станцію, якій лише в 1958 р. надано його ім’я і створено ме­моріальний музей.

СИМИРÉНКО Платон Фе­дорович (1821−1863) – укр. під­приємець-цукровар. Син Ф. С. Си­миренка. Нар. у м. Смілі (нині райцентр Черкаської обл.). Закін­чив приватний пансіон в Одесі. На поч. 40-х рр. 19 ст. вивчав у Франції цукрове виробництво. Після повернення в Україну був одним із технічних керівників заводів фірми “Брати Яхненки і Симиренко”. З 1859 р. мав друж­ні стосунки з Т. Г. Шевченком. Матеріально допомагав поетові у виданні “Кобзаря”.

СИМИРÉНКО Федір Степа­нович (нар. у 80-х рр. 18 ст. − 1867) – один із перших в Україні цукропромисловців. Нар. в с. Горо­дищі (нині місто Черкаської обл.) в сім’ї селянина-кріпака. Вику­пившись із кріпацтва, С. у 20− 30-х рр. 19 ст. разом із братами Яхненками орендував млини в Смілі, Умані, вів оптову торгів­лю хлібом, худобою та проми­словими виробами. На поч. 40 х рр. 19 ст. став співзасновни­ком промислової фірми “Брати Яхненки і Симиренко” (існувала до 80-х рр. 19 ст.). Фірма збуду­вала 1843 р. в с. Ташлику (нині Смілянського р-ну Черкаської обл.) першу в Україні парову цукро­варню, а 1848 р. поблизу с. Мліє­ва (нині Городищенського р-ну Черкаської обл.) – цукро­варню і машинобудівний завод.

СИМОНÓВСЬКИЙ Петро Іванович (1717−1809) – укр. істо­рик. Походив із козацької стар­шини. 1747 р. закінчив Київську академію. В 1747−1751 рр. учив­ся в університетах Кенігсберга, Галле, Віттенберга, Пари­жа. Повернувшись в Україну 1753 р., служив перекладачем у Генеральній військовій канце­лярії. 1757−1764 рр. – сотник Київського полку, бунчуковий товариш. Після ліквідації геть­манства 1764 р. подав у від­ставку. Пізніше був земським суддею Остерського повіту (з 1764), членом Генерального суду (1767−1781). В 1782−1792 рр. очолював один із департаментів Київського земського суду. Ав­тор “Краткого описания о казац­ком малороссийском народе и о военних его делах..” (1847 р. видано О. М. Бодянським у Мос­кві). У цій праці з історії України від найдавніших часів до 1750 р. С. виступив як прихильник геть­манського устрою та політичної автономії України. Головною рушійною силою історії України вважав гетьманів, козацьку стар­шину. Вороже ставився до анти­феодальних селянських рухів. Помер у Києві.

СИНДИКÁТ ЦУКРОПРО­МИСЛОВЦІВ – одна з перших великих капіталістичних моно­полій у Росії. Створений у квітні 1887 р. на з’їзді цукропроми­словців у Києві. Бюро синдикату містилося у Києві, його філіал – у Варшаві. У 1892−1893 рр. об’єднував 203 заводи в Право­бережній Україні і в районах Чорноземного центру Росії. За­води синдикату виробляли понад 90 % цукру в Росії. Основною метою синдикату була боротьба за одержання високих надпри­бутків цукропромисловцями. Син­дикат скорочував виробництво цукру та орга­нізовував експорт “лишків” цукру за кордон, під­тримуючи високі ціни на цукор усередині країни. Цукор, який експортувався, царський уряд звільняв від акцизу, а продаж його за кордоном за низькими цінами компенсував виплатою цукропромисловцям попудних (пуд) премій. С. ц. не раз роз­падався. Остаточно С. ц. ліквіду­вала радянська влада у травні 1918 р. в результаті націоналіза­ції цукрової промисловості.

СИНÓПСИС” (“Київський синопсис”) – перший короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті 17 ст. Укладення “С.” де­які вчені приписують І. Гізелю. Вперше надрукований 1674 р. Перевидавався близько 30 разів і розповсюджувався не лише в Україні та Росії, а й за кордоном. “С”. до 19 ст. був офіційним підручником вітчизняної історії. Значну увагу в “С” приділено. висвітленню боротьби укр. наро­ду проти турецької і татарської агресії. У додатку до “С.” вмі­щено перелік російських князів, польських воєвод в Україні, ко­зацьких гетьманів та київських митрополитів. Поява “С.” була певним етапом у розвитку істо­ричної думки в Україні і Росії в 17 ст.



СІРКÓ Іван Дмитрович (між 1605−1610−1(11).VІІІ.1680) − один із найзна­менитіших запорожців за всю історію козацтва, кошо­вий отаман Запорізької Січі. Нар. в Слобідській Україні, в с. Ме­рефі (нині місто Харківської обл.), ймовірно, в козацькій родині. Деякі дослідники ототожнюють С. із усердським “черкаським” отаманом на царській службі Іва­ном Дмитріївим, який бл. 1644 р. керував будівництвом Ольшан­ського острогу (пізніше м. Оль­шанськ). Імовірно, як старшина загону запорізьких козаків, яких найняв уряд французького коро­ля Людовіка ХІV, брав участь у здобутті фортеці Дюнкерк на півночі Франції (є згадки під 1646 р.). Відзначався військовим талантом і винятковою хоробріс­тю. Брав участь у Народно-визвольній війні 1648−1657 рр., у боротьбі проти турецько-татар­ських загарбників. У 1658−1660 рр. був вінницьким полковником, із 1663 р. багато разів обирався кошовим отаманом Запорізької Січі. 1659 р. виступив проти політики гетьмана І. Виговсько­го. Організував військовий похід на Акерман, що призвело до розпаду укр.-польсько-татарської коаліції, спрямованої проти Мос­ковського царства, і не дало змоги гетьману І. Виговському скористатися наслідками пере­моги під Конотопом (Конотоп­ська битва 1659) для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політику гетьмана Ю. Хмельницького, але після підписання Слободищенського трактату 1660 р. виступив проти нього. На поч. 1660-х рр. з’яв­ляється на Запорізькій Січі. 1663 р. С. став кошовим отаманом і до 1670 р. обирався на цю посаду вісім разів. У жовтні та грудні 1663 р. організував два великих походи на Перекоп. У січні 1664 р. разом із московськими військами вів воєнні дії проти правобе­режного гетьмана П. Тетері та польських військ під команду­вання С. Чарнецького. Внаслідок протиріч із гетьманом І. Брюхо­вецьким повернувся на Слобо­жанщину. Протягом 1660-х рр. заснував слободу Артемівку, хутір Сірківку (Сєріковку, нині у межах м. Мерефи). З 1665 р. – харківський полковник. Непри­язно ставився до московських воєвод і тому мешкав не у пол­ковому місті, де розташовувала­ся також воєводська резиденція, а поблизу, на своєму хуторі та в Мерефі (це було характерним для багатьох харківських полкових козаків того часу). У 2-й пол. 1660-х рр. брав участь у боротьбі проти претендента на гетьман­ську булаву П. Суховія. Коли за Андрусівським договором 1667 р. Росія була змушена залишити Правобережну Україну під вла­дою Речі Посполитої, С. відмо­вився служити цареві й підтри­мав ставленика турецького сул­тана, правобережного гетьмана П. Дорошенка. Втім, невдовзі пе­реконавшись, що останній не захищає народних інтересів, пор­вав із ним стосунки і повернувся на російську службу. У 1672 р. С. очолював старшинську опози­цію, яка не бажала обрання І. Са­мойловича гетьманом Лівобе­режної України. За намовою І. Самойловича та за зв’язки з керівником селянської війни у Московській державі С. Разіним С. 1672 р. був заарештований полтавським полковником Ф. Жу­ченком, переданий царському уряду і згодом засланий у То­больськ. Улітку 1673 р. у зв’язку зі зростанням турецько-татар­ської загрози за клопотанням січового товариства і навіть поль­ського уряду С. було звільнено. Повернувшись через кілька міся­ців на Запоріжжя, він здійснив чимало успішних походів на Кримське ханство й міста ту­рецького узбережжя Чорного мо­ря, визволивши з полону тисячі українців, росіян, південних сло­в’ян тощо. 1676 р. під час зре­чення П. Дорошенка С. прийняв від нього гетьманські клейноди. Боровся проти турецько-татар­ських військ і загонів Ю. Хмель­ницького під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр.

Героїчну боротьбу запорізь­ких козаків під проводом С. відо­бражено в численних народних переказах і думах. С. щиро вва­жали “характерником”, своєрід­ним чаклуном, якого не бере ворожа куля. З іменем С. пов’я­заний переказ про лист запорож­ців, у якому вони, відкидаючи вимогу підкоритися Туреччині, з великою дотепністю і гумором висміяли султана Магомета ІV, виявили непримиренну нена­висть до загарбників і непохитну волю до перемоги над ворогами. Цей лист став сюжетом для відо­мої картини І. Ю. Рєпіна “Запо­рожці пишуть листа турецькому султанові”. Про життя його ро­дини у Мерефі існує дума “Про вдову Сірчиху”. Анонімний су­часник присвятив йому героїчну поему польською мовою “Корот­кий опис Сіркових діянь”. Діяль­ність С. висвітлено у книзі Д. Яворницького “Іван Дмитро­вич Сірко, славний кошовий ота­ман війська запорізьких низових козаків”. Героїчний обрав кошо­вого С. відтворений у багатьох художніх творах: В. Ку­лаков­ського “Іван Сірко”, А. Химка “Засвіти”, В. Малика “Таємний посол”, Ю. Мушкетика “Яса”. Пам’ятники С. споруджені у с. Капулівці та м. Мерефі. Похо­вано С. поблизу Старої (Чортом­лицької) Січі на території ниніш­нього с. Капулівки Нікополь­сько­го р-ну Дніпропетровської обл.



СІЧ” – укр. фізкультурно-спортивна організація в 1900− 1930 рр. у Галичині, Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша фізкультурна організація “С.” заснована К. Трильовським у травні 1900 р. в с. Заваллє Снятинського повіту (нині Івано-Франківська обл.). Згодом фіз­культурно-оздоровчі організації під цією назвою виникли в ін. повітах Галичини і Буковини. З утворенням 1908 р. центрального органу – Головного січового ко­мітету, перейменованого 1912 р. на Укр. січовий союз (розміщу­вався з 1908 р. у Станіславі, 1912−1924 рр. – у Львові; гене­ральний отаман – К. Трильов­ський, головний осавул – Я. Ве­селовський, головний писар – Я. Балицький, головний обозний – Д. Катамай, головний четар – Ф. Калинович), рух січовиків охопив велику кількість молоді. 1913 р. в Галичині діяло понад 900 первинних орга­нізацій “С.”, у яких налічувалося бл. 80 тис. членів. Члени “С.” були зобов’я­зані працювати над своїм фізич­ним і моральним оздоровленням, дотримуватися національного стилю одягу, приходити на спор­тивні змагання і свята в одно­строях, із малиновою стрічкою через плече. Сільські і повітові “С.” мали свої прапори. У роботі товариств наголошувалося на необхідності розвивати історичні традиції укр. народу, навіть назви керівників різних відділів і структурних підрозділів звучали як на Запорізькій Січі. Найбільш масовими виховними формами діяльності “С.” було проведення сільських, повітових і крайових демонстрацій та спортивних зма­гань. У спортивному святі, про­веденому у Львові 1914 р., брало участь близько 12 тис. членів “С.”, “Сокола”, “Пласту”, а та­кож представники чеських, хор­ватських, словенських і румунсь­ких спортивних товариств. Такі масові заходи сприяли патріо­тичному і фізичному вихованню укр. молоді. У 1913 р. засновано стрілецьку секцію “С.” для бойової підготовки молоді, час­тина якої у серпні 1914 р. всту­пила добровольцями в Легіон укр. січових стрільців і пізніше відіграла активну роль у фор­муванні Укр. галицької армії та в боротьбі за укр. державність. Патріотичному вихованню та оздоровчій роботі молоді спри­яли також періодичні видання Укр. січового союзу (“Зоря”, “Хлопська правда”, календарі “Отаман”, “Запорожець” та ін.). Під час виз­вольних змагань 1917−1921 рр. уряд України намагався організувати фізкуль­турно-оздоровчі товариства “С.” на всій території держави. У затвердженому в лютому 1919 р. статуті гімнастично-спортивного товариства “С.” підкреслювало­ся, що “метою товариства є фі­зичне оздоровлення укр. нації і виховання національного почут­тя дисципліни і громадськості”. У статуті пропонувалося розви­вати такі основні види спорту, як гімнастика, верхова їзда, фехту­вання, плавання, веслування, футбол, волейбол. У лютому 1919 р. у Вінниці завдяки К. Три­льовському та О. Андрієвському засновано перше товариство “С.” у Над­дніпрянській Україні. Вна­слідок поразки Укр. Народної Республіки реалізувати програму створення широкої мережі “С.” не вдалося. На окупованих Поль­щею західноукр. землях діяль­ність товариств “С.” була забо­ронена 1924 р. (у с. Горбачах поблизу Львова “С.” проіс­нувала до 1930 р.).

На Буковині першу “С.” орга­нізували у Кіцмані 1903 р. С. Яричевський та О. Попович. 1914 р. у краї налічувалося 112 товариств “С.” Після румун­ської окупації Буковини товарис­тва “С.” були змушені припини­ти свою діяльність. Традиції “С.” використовувалися товариства­ми на Закарпатті та в діаспорі. Першу “С.” у Закарпатті було утворено 1920 р. Розгортання сі­чового руху в 1920−1930-х рр. на Закарпатських землях сприяло створенню в 1938−1939 рр. Зброй­них сил Карпатської України – “Карпатської Січі”. У діаспорі найбільш численні та активні організації “С.” були у США, Канаді, Чехо-Словаччині, Німеч­чині. Укр. січовий союз входив у міжвоєнний період до Соціа­лістичного спортивного інтерна­ціоналу. Його представники бра­ли участь у міжнародних робіт­ничих олімпіадах у Празі (1927) та Відні (1931).


1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка