Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка52/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   63

САН-СТЕФÁНСЬКИЙ МBР­НИЙ ДÓГОВІР 1878 – до­говір, укладений між Росією і Туреч­чиною після російсько-турецької війни 1877−1878 рр. Підписаний 19.ІІ(3.ІІІ) в Сан-Стефано (по­близу Константинопо­ля). За С. С. м. д. Румунії, Сербії та Чорногорії, які до того залежали від Туреччини, надавалася неза­лежність. Румунія одержала Пів­нічну Добруджу, Боснія і Герце­говина дістали автономію в складі Туреччини. Болгарію було визнано автономним князівством, лише номінально залежним від Туреччини. До складу Болгарії увійшли Фракія і Македонія. Турецькі війська ви­водилися з Болгарії, а російські залишалися на два роки для охорони порядку до створення земського війська. До Росії відійшли міста Карс, Ардаган, Батум, Баязет і пів­денно-західна частина Бессара­бії. Туреччина мала сплатити Росії 310 млн крб контрибуції, розширити місцеве самовряду­вання в Албанії, Епірі та Фес­салії, здійснити адміні­стративні реформи в турецькій Вірменії. Англія і Австро-Угорщина, не­вдоволені зміцненням позицій Росії на Балканах, добилися ого­лошення С.-С. м. д. прелімінар­ним і перегляду його на Бер­лінському конгресі 1878 р.

САФОНÓВИЧ Феодосій (поч. 17 ст. − 1676) – культурний і церковний діяч, видатний історик. Нар. у Києві на поч. 17 ст. Вчився у Київській брат­ській школі (з 1633 р. – Києво-Могилянський колегіум), потім викладав у ній богослов’я. С. працював пліч-о-пліч з І. Гізе­лем, І. Галятовським, В. Ясин­ським та ін. відомими вченими. Бл. 1649 р. постригся в ченці. У 1653−1655 рр. був ректо­ром Києво-Могилянського колегіуму. Навесні 1655 р. С. обрали ігуме­ном Києво-Михайлівського Зо­лотоверхого монастиря: зали­шався ним до 1676 р. Як вважає частина дослідників, у 60-х – на поч. 70-х рр. С. керував право­славною церквою у Києві та в Лівобережній Україні.

С. працював одночасно над філософськими, богословськими та історичними творами. Свою головну працю “Кройніка з літо­писців стародавніх” завершив 1672 р. Основну її частину ста­новить “Кройніка о Русі”, при­свячена історії східного слов’ян­ства, насамперед України. Фак­тично це – один з перших уза­гальнюючих творів з укр. історії. І хоч за тогочасними канонами він багато в чому компілятив­ний, є підстави вважати, що автор створив власну оригіналь­ну концепцію і схему розвитку історії укр. народу, який бере свій родовід від народу Київ­ської Русі. “Кройніка” С. справи­ла великий (з деяких проблем визначальний) вплив на станов­лення і розвиток укр. історіо­графії кінця 17 – поч. 19 ст. Вона лягла в основу першого підруч­ника з вітчизняної історії – київського “Синопсиса”.



Володів латинською, грець­кою, польською, церковносло­в’янською мовами. Добився на­дання Михайлівському Золото­верхому монастирю ряду маєтків від гетьманів Б. Хмельницького та І. Виговського. С. був при­хильником збереження прав та привілеїв православної церкви в Україні. Разом з іншими київ­ськими ігуменами добивався від московського царя дозволу са­мостійно обирати митрополита. Після призначення місцеблюсти­телем митрополичого престолу архієпископа Чернігівського Л. Ба­рановича той доручив виконання своїх обов’язків С. Керуючи справами Укр. православної церк­ви у Лівобережній Україні та в Києві, С. докладав зусилля для зміцнення мате­ріального стано­вища церкви, сприяв піднесенню рівня освіти духовенства. Ви­ступав проти сваволі царських воєвод у Києві. Засудив політи­ку гетьмана П. Доро­шенка щодо його союзу з Туреччиною. С. – автор низки церковно-історичних творів, богословських писань та житій святих, переписав, упоряд­кував та доповнив пом’яник Михайлівського Золотоверхого монастиря. Уклав “Мучения ве­ликомученицы Варвары” та “По­весть о преславных чудах”. Історичні праці С. створені на підставі вивчення великої кіль­кості лі­тописів та хронік. С. – автор “Кройники о початку и назвиску Литвы...” (1673), “Крой­ники о земли Польской...” (1673), “Летописца албо кройника о земле Полской” (1673). У 1667 р. видав твір “Виклад о церкви”, який згодом кілька разів пере­видавався.

СВИДНBЦЬКИЙ Анатолій Патрикійович (літ. псевд. − Па­триченко; 1(13).ІХ.1834−18.VІІ. 1871) – укр. письменник, громад­ський діяч, етнограф, фолькло­рист. Нар. у с. Маньківці Гайсин­ського повіту на Поділлі (нині Вінницька обл.) у сім’ї сільсько­го священика. У 1843−1851 рр. навчався у Крутянському духов­но­му училищі, в 1851−1856 рр. – у Подільській духовній семінарії в м. Кам’янці-Подільському. На­прикінці 1856 р. вступив на медичний факультет Київського університету, з лютого 1857 р. навчався на історико-філологіч­ному факультеті. Належав до таємного студентського товарис­тва, був одним із організаторів Новостроївської недільної шко­ли. У грудні 1859 р. через не­сплату за навчання був звіль­нений з університету. Склав іспити на звання учителя ро­сійської словесності. З кінця 1860 р. працював у Миргородсь­кій повітовій школі. У липні 1862 р. переїхав на Чернігівщи­ну, де отримав посаду акцизного чиновника у Козельці. 1862 р. служив у Чернігові. З 1869 р. – помічник завідувача Київським центральним архівом. Помер у Києві. Літературну діяльність розпочав, ще навчаючись в університеті. Відомими були вірші-пісні С. “Україно, мати наша...”, “В полі доля стояла...”, “Росте долом березина...”, “Коли хочеш нам добра...”, спрямовані проти соціального та національ­ного гноблення України росій­ським самодержавством. Особ­ливо гостро звучала пісня “Вже більш літ двісті...”, що засуджу­вала діяльність Б. Хмельницько­го та рішення Переяславської ради 1654 р. З усіх поезій за життя автора була опублікована лише “Горлиця” (1860). Написав для журналу “Основа” низку фольклорно-етнографічних на­рисів, зокрема “Злий дух”, “Відь­ми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду укр.”, “Великдень у подо­лян” (1861). Створив кілька опо­відань: “Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана”, “Іван Дороба­ло”. У газетах “Киев­лянин” та “Одесский вестник” друкувалися його нариси (російською мовою) з життя сільського духівництва (“Прошлый быт православного духовенства”, “На похоронах”, “Арендарь”, “Гаврусь и Катру­ся”, “Два упрямых”), дрібного чинов­ництва (“Попался впросак”), пригодницькі оповідання з життя жебраків, конокрадів, контрабан­дистів, шахраїв, розбійників (“Жебраки”, “Конокрады”, “Пач­ковозы”, “Железный сундук”, “Шинкарь”, “За год до холеры”, “Неразгаданный преступник”). Окреме місце у творчості пись­менника посідають авто­біогра­фічні твори: “Хоч з мосту та в воду”, “Туда и обратно”. Найви­датніший твір С. – перший укр. соціально-психологічний роман “Люборацькі”. Написаний для “Основи” (1861−1862), був опуб­лікований І. Франком у журналі “Зоря” 1886 р. (скорочений ва­ріант). Повне видання твору з’явилося 1901 р. в Києві. У ро­мані трагедія родини Любораць­ких розкривається на широкому тлі соціально-національних від­носин у Правобережній Україні. Автор показує процес занепаду патріархальної родини сільсько­го священика під тиском нових суспільно-економічних умов се­редини 19 ст. У романі пись­менник засудив русифікаторську політику царизму, що через зрусифіковані навчальні заклади намагався знищити національно свідоме духовенство, позбавити укр. народ його духовних прово­дирів; зображено не менш згуб­ний вплив польської шляхти на укр. молодь, показано моральну звироднілість представників офі­ційного російського православ’я та польської “кресової культу­ри”. “Люборацькі” знаменували новий етап розвитку укр. прози, її еволюцію до гостропроблем­них широкомасштабних епічних полотен.

СВЯТОПÓЛК-ЧЕТВЕРТÉН­СЬКИЙ Гедеон (світське ім’я – Григорій; р.н. невід. − 6.ІV.1690) – луцький єпископ, згодом Київ­ський православний митрополит. Походив зі стародавнього укр.-білоруського княжого роду. У 1663−1684 рр. був Луцьким та Острозьким православним єпи­скопом. У зв’язку з пересліду­ваннями з боку польського уряду переїхав до Києва, а 1685 р. – до гетьманської столиці − Батурина. Був прихильно зустрінутий геть­маном І. Самойловичем, який шукав кандидата на кафедру Київського митрополита. Поява С.-Ч., котрий доводився родичем гетьману і засвідчив готовність служити мос­ковському уряду та патріарху, виявилася доречною. У липні 1685 р. С.-Ч. було обра­но митрополитом Київським. Новообраний митрополит визнав верховенство Московського па­тріарха. У жовтні 1685 р. з великою делегацією виру­шив до Москви. 8.ХІ.1685 р. патріарх Йоахим висвятив С.-Ч. і прийняв від нього присягу на вірність Московській патріархії. Цим ак­том було порушено єдність Укр. православної церкви із Вселен­ським Константинопольським па­тріархом і підпорядковано Київ­ську православну митропо­лію юрисдикції Московської патріар­хії. У травні 1686 р. московський уряд за допомогою підкупу до­бився згоди на визнання цього акту Константинопольським па­тріархом Діонісієм. Із 27.І.1688 р. Київському митрополитові було заборонено вживати титул “ми­трополит Київський, Галицький і всієї Русі” (дозволено іменувати­ся “митрополитом Київським, Галицьким та Малої Росії”) і суттєво обмежено майнові права митрополії. Найбільші монастирі (Києво-Печерська лавра, По­лоцький Богоявленський та Ме­жигірський монастирі) отримали ставропігію і разом із Чернігів­ською єпархією були вилучені з-під юрисдикції митрополита та підпорядковані безпосередньо Московському патріархові.

СЕВАСТÓПОЛЬСЬКЕ ЗБРÓЙНЕ ПОВСТÁННЯ 1905 – одне з найбільших збройних повстань в армії і на флоті під час Першої російської революції 1905−1907 рр. Почалося стихій­но 11(24).XI у флотській дивізії як протест проти спроби коман­дування флотом учинити розпра­ву над учасниками багатотисяч­ного мітингу матросів і солдатів. 12−14(25−27).XI до повсталих матросів приєдналися частина солдатів 49-го піхотного полку, саперна рота Севасто­польської фортеці, портові робітники, а та­кож команди 12 суден Чорно­морського флоту, в т. ч. крейсера “Очаків”, броненосця “Панте­леймон” (колишній “Потьом­кін”), контрміноносця “Свірєпий”. На чолі повсталих частин стали матрос Петров і солдати Фролов, Баришев. Повсталі обрали раду матроських, солдатських та ро­бітничих депутатів і висунули низку політичних вимог. Керів­ництво С. з. п. узяла у свої руки Се­вастопольська військова орга­ніза­ція РСДРП. Основною базою повстання став крейсер “Очаків”, на який прибув запрошений ра­дою для керівництва повстанням лейтенант П. П. Шмідт. Тим часом царський уряд стягнув до Сева­стополя війська, привів у бойову готовність більшу части­ну флоту, що не приєдналася до повстанців. 16(29).ХІ повстання було придушено. В 1906 р. від­булися судові процеси над учас­никами С. з. п. 12 осіб, зокрема керівників повстання П. П. Шмід­та, С. П. Частника, О. І. Гладкова і М. Г. Антоненка, було засудже­но до смертної кари, бл. 400 осіб – до різних строків каторги.

СЕЗÓННІ РОБІТНИКB (се­зонники, заробітчани; російський аналог – відхідники) – категорія найманих робітників. Статус за­робітчан визначала сезонна пра­ця – тимчасові заробітки, не пов’язані з основним видом ді­яльності та соціальним поход­женням. С. р. становили окрему, перехідну соціальну групу (пере­важно із селян європейської частини Російської імперії, зо­крема України), що була обкла­дена великими викупними плате­жами і податками. Через це зму­шені були вдаватися до пошуку додаткових джерел заробітку, зазвичай у тих галузях вироб­ництва, які мали сезонний харак­тер і нескладну технологію. С. р. використовувалися у сільському господарстві, на будівництві за­лізниць, у промисловості (цукро­ві заводи, гуральні, броварні, цегельні), а також на будівель­них і земляних роботах, вирубці лісу тощо, де заробітчани стано­вили бл. 85−90 % усіх працюю­чих. С. р., на відміну від кадро­вих, здебільшого були приватни­ми власниками засобів вироб­ництва, не володіли робітничими професіями, мали відмінні типи психології та соціальних інтере­сів. За соціальним походженням С. р. здебільшого були селянами, хоча певну частину їх скла­дали міщани, ремісники, військові, кадрові робітники та ін. За національною прина­лежністю серед С. р. домінували українці, близько 20−30 % складали ро­сіяни, білоруси, поляки та євреї. У Південній та Лівобережній Україні від­соток неукраїнців був вищий. На сезонні роботи най­малися особи віком 17−40 років (64−70 %); діти становили 4−8 %. За ознаками статі та віку заробіт­чани поділялися на кілька кате­горій: “повні” робітники – чоло­віки 20−55 років, “півробітники” – жінки та підлітки 12−20 років, робітники “малої допомоги” – діти 8−12 років та особи літнього віку (понад 55 років). У проми­словості С. р., які володіли грамотою, становили бл. 41 %. Організація сезонної праці поді­лялась на організовану та не­організовану. 1-й вид передбачав укладення договорів на майбутні роботи, переважно з допомогою посередників-підрядників. Дру­гий вид – самостійні пошуки заробітку. Виробничо-технічні умови праці та побуту С. р. ви­значалися сезонним характером найму і могли задовольнити най­мінімальніші потреби. Ситуація ускладнювалася низьким рівнем медичного обслуговування С. р., яке було налагоджене лише на цукрових заводах, будівництві залізниць та в окремих великих маєтках (із 1866 р. законодавство зобов’язувало працедавця утри­мувати лікарні при підприєм­ствах, що мали понад 100 робіт­ників). Житлові приміщення для С. р. складалися переважно з ка­зарм, землянок, халабуд, бараків тощо. Заробітна плата С. р. була почасовою або відрядною. Інко­ли її сплачували натурою, що було характерним для сільсько­господарських робіт під час жнив. Денний заробіток у сільському господарстві становив 10 коп. – 1 руб. У промисловому вироб­ництві зарплата була більш ста­більною і коливалася у межах 4−12 руб. у місяць. Найвищим був заробіток у будівельників – 100−170 руб. за сезон (весна− осінь). У середньому за сезон С. р. заробляли від 10 до 70 руб., чого в більшості випадків вистачало на покриття викупних платежів і податків, рідко на придбання по­бутових речей, одягу. Регіонами додаткового заробітку для укр. сезонних робітників (також ро­сійських та білоруських) до 1890-х рр. були тільки укр. гу­бернії. Наймасовіший потік С. р. спрямовувався у південні райони України – Херсонську, Катери­нославську, Таврійську губернії, а також у Бессарабію. Значним ринком сезонної праці були правобережні та лівобережні гу­бернії, де заробітчани працювали в сільськогосподарських еконо­міях, на цукрових заводах, будів­ництві залізниць тощо. З 1890-х рр. започатковано рух заробітчан в Область Війська Донського, на Кубань, а також у Мінську, Са­ратовську, Тамбовську губернії.

СЕЛÓ” – укр. щотижнева ілюстрована газета. Виходила з вересня 1909 по лютий 1911 р. в Києві. Заснована з ініціативи М. Грушевського та організацій­ними заходами Ю. Тищенка (Сі­рого). Видавець-ре­дактор – Г. Ям­польська. Редактори – І. Малич, В. Товстоніс. Перше число газе­ти вийшло 3.ІХ.1909 р., розпов­сюджувалася за передплатою накладом 4−4,5 тис. примірни­ків. Серед активних співробітни­ків – М. Грушевський (автор передовиць), М. Гехтер (хроні­ка), М. Залізняк, В. Дорошенко (огляд галицького та європейсь­кого життя), Ю. Сірий (світові новини, літературно-критичні за­мітки, біографії найвидатніших укр. письменників), П. Смуток (П. Стебницький; матері­али про укр. питання на засіданнях Дер­жавної думи), М. Шаповал (ви­датні події укр. життя, літера­тури, науки). На сторінках газети друкувалися твори В. Винничен­ка, О. Кобилянської, Л. Мартови­ча, О. Олеся, В. Стефаника, А. Тесленка, Т. Чупринки, С. Чер­касенка. Невеликі замітки попу­лярного характеру вміщував у газеті М. Грушевський (“Київ”, “Аскольдова могила”, “Ржищів”, “Олександер Кониський”, “Ми­кола Костомаров”, “Пантелей­мон Куліш”, “Іван Нечуй-Ле­вицький”, “Пам’ятник Шевчен­ку” та ін.). Широко висвітлюва­лися сільськогосподарські та ко­оперативні новини. На сторінках газети регулярно вміщувалася реклама відомих укр. часописів, що виходили у Києві (“ЛНВ”, “Записки Українського науково­го товариства у Києві”, “Рада”, “Світло” тощо), книгарень, ін­формація про видання нових праць з історії України М. Гру­шевського, книжок популярної ілюстрованої бібліотеки “Лан”. 1911 р. вийшло лише вісім чисел газети. Переслідувана царською адміністрацією, газета була за­крита у лютому 1911 р. Її наступницею в 1911−1912 рр. стала укр. народна ілюстрована газета “Засів”. Видавалася що­тижня у Києві, зберігаючи кон­цепцію, програму, тематичну структуру, зміст та авторський колектив попередниці. Перше число “Засіву” вийшло 4.ІІІ.1911 р. Редактори-видавці – В. Товсто­ніс (1911), О. Степаненко (1912), редакційно-адміністративну ро­боту вів Ю. Сірий. Окрім ху­дожніх творів, численних ілю­страцій художників О. Сла­стіо­на, І. Бурячка, постійних рубрик “Українське житє”, “По світу”, “З закор­донної України”, “Діяль­ність Державної думи”, “Селян­ська кооперація”, традиційно ба­гато місця відводилося інфор­мації про видання нових укр. книг, подіям з ушанування па­м’яті діячів укр. літератури, науки та культури. Читачі по­стійно інформувалися про збір коштів на спорудження пам’ят­ника Т. Шевченкові у Києві. Фінансову підтримку газеті “За­сів” надавав відомий укр. меценат В. Симиренко. 1912 р. газета вмістила анкету для чи­тачів, відповіді на яку свідчили про популярність справді народ­ної укр. газети. Припинила своє існування через постійні цензур­ні та адміністративні утиски.



СЕЛZНСЬКА РЕФÓРМА 1848 в Галичині, на Буковині і в Закарпатті – скасування кріпос­ного права, проведене австрій­ським урядом під час революції 1848 р. для пристосування еко­номіки до потреб капіталістич­ного розвитку. В Галичині фео­дальну залежність селян скасова­но відповідно до закону австрій­ського імператора Фердинанда І від 17.ІV.1848 р. Окремим декре­том від 1.VІІ.1848 р. дію цього закону уряд поширив на Букови­ну, підтвердивши його законом від 9.VІІІ.1848 р. Селянські де­путати в австрійському парла­менті від Східної Галичини і Буковини І. Капущак, Л. Коби­лиця разом з ін. депутатами лівого крила рішуче виступили проти виплати викупу поміщи­кам. Але більшістю голосів пар­ламент ухвалив скасувати фео­дальні повинності за викуп. На підставі цієї постанови 7.ІХ.1848 р. видано закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав гро­мадян держа­ви і права власності на ту землю, якою за панщини вони користу­валися на правах спадковості. Закон передбачав повну компен­сацію селянами на користь помі­щиків 20-кратної вартості всіх річних кріпацьких повинностей. За “звільнення” селян поміщики одержували ве­ликий викуп – у Східній Галичині – 58,9 млн гуль­денів (145,6 млн крб), на Буковині – 5,5 млн гульденів (13,9 млн крб.). За законом 7.ІХ.1848 р. у власність селян­ства Східної Галичини і Букови­ни перейшло менше половини земельних угідь краю. Значну частину селян (халупників і ко­мірників) було “звільнено” зов­сім без землі і вони відразу по­трапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність по­міщиків перейшли майже всі ліси і пасовиська, за користуван­ня якими селяни були змушені відробляти або платити. Для практичного здійснення реформи уряд видав додаткові законо­давчі акти – 4.ІІІ.1849 р. для всіх країв Австрійської монархії, 15.VІІІ.1849 і 4.Х.1850 рр. тільки для Галичини, 23.Х і 12.ХІ.1853 р. для Буковини. На Закарпатті, як і по всій Угорщині, феодальну залежність селян було скасовано законом, який ухвалив угорсь­кий сейм 18.ІІІ.1848 р. і підтвердив 1853 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І. Поміщики одер­жали викуп у розмірі 20-кратної вартості річних повинностей се­лян.

СЕЛZНСЬКА РЕФÓРМА 1861 – буржуазна реформа, що скасувала крі­посне право в Росії. Здійснена царським урядом під впливом економічного роз­витку країни, поразки царизму у Кримській війні 1853−1856 рр., яка наочно продемонструвала гнилість і відсталість феодальної Росії, та зростаючих із року в рік масових селянських заворушень. Панівні протягом багатьох віків фео­дально-кріпосницькі відно­си­ни в 40−50-х рр. 19 ст. вступили в конфлікт зі зростаючими про­дуктивними силами і перестали їм відповідати. Криза кріпос­ницької системи виявилася в під­риві монополії власності дворян на землю, в занепаді їхніх госпо­дарств, в обезземеленні і розша­руванні селянства, в занепаді поміщицьких мануфактур при одночасному зростанні капіта­лістичних підприємств і розвит­ку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Прагнучи відвернути назріваючу революцію, царський уряд змушений був приступити до підготовки скасування кріпос­ного права, доручивши цю спра­ву місцевому дворянству. З цією метою 3(15).І.1857 р. створено Таємний комітет, реорганізова­ний 8(20).І.1858 р. в Головний комітет у селянській справі, а 1858 р. – дворянські губернські комітети для вироблення про­ектів С. р. До цих комітетів в Україні було обрано 323 поміщи­ки. Складені ними проекти С. р. розглядалися в редакційних ко­місіях, заснованих у березні 1859 р. для створення єдиного проекту С. р. Розгляд проектів С. р. су­проводився боротьбою між окре­мими групами поміщиків. Біль­ша частина їх, переважно дрібно­помісне дворянство і великі зе­мельні магнати, виступали проти скасування кріпосного права або за звільнення селян без землі. Менша частина – переважно по­міщики, зв’язані з ринками, та ліберальна буржуазія – відсто­ювала необхідність звільнення селян із наділом, але з обов’яз­ковою винагородою поміщикам не лише за землю, а й за втра­чене право на особу кріпосного селянина. Розроблені Маніфест і Положення про реформу 28.І(9.ІІ).1861 р. були схвалені Дер­жавною радою, 19.ІІ(3.ІІІ).1861 р. підписані Олександром ІІ й об­народувані у столиці 9(21).ІІІ, в містах України з 9(21) по 19(31).ІІІ. Згідно з цими законо­положеннями 22,5 млн кріпос­них селян звільнялися від осо­бистої залежності. За поміщи­ками закріплялося право влас­ності на всі належні їм землі. Селянам виділялися садиби й польові наділи, за які вони мали внести викуп. Норми наділу встановлювалися різні – залежно від місцевості і якості землі. Там, де земля давала низькі прибутки, норми наділу були вищі, в місце­востях із високими прибутками – нижчі. У Південній і Лівобереж­ній Україні поміщики відрізали у селян 1 млн десятин землі, або 28 % їхнього надільного доре­форменого земле­володіння. У Правобережній Україні, Біло­русії та Литві, де царський уряд під впливом польського визволь­ного повстання 1863−1864 рр. змушений був дещо пом’якшити умови С. р., та в ряді нечорно­земних губерній площа земле­користування селян трохи зро­сла. Зокрема в Правобережній Україні вона збільшилася на 18 %. Проте й тут селяни не одержали повного інвентарного на­ділу, яким вони користувалися за інвентарними правилами 1847−1848 рр., і вийшли “на волю” з малими ділянками землі, що не забезпечували їхнього прожиткового мінімуму. Помі­щики позбавляли селян лісу, па­совиськ, водопоїв та ін. угідь, закріплювали за собою моно­польне право на володіння на­драми землі, користування лі­сами, ріками, озерами тощо. До переходу на викуп селяни пере­бували в тимчасово зобов’яза­ному стані, виконували тяжкі повинності – грошові (оброк) і відробіткові (панщину). Їхній розмір, порядок виконання, як і кількість землі, що відводилася селянам, фіксувалися в спеціаль­них документах – уставних грамотах. Усі спірні питання між селянами й поміщиками мали вирі­шуватися в губернських у селянських справах присутстві­ях. Унаслідок застосування гра­біжницької системи викупу селя­ни змушені були вносити помі­щикам і казні величезні суми викупних платежів, що більше як у 3−4 рази перевищували про­дажну ціну земельного наділу. Розмір викупу, нарахованого на селян України, становив понад 500 млн крб. Хоч С. р. надавала селянам особисту волю і право розпоряджатися майном, що було безперечним кроком уперед на шляху перетворення феодаль­ного права на буржуазне, проте в їхньому правовому становищі зберігалися значні пережитки кріпосництва. Сільське й волос­не управління після С. р. пере­бували у значній залежності від місцевих поміщиків і були дуже обмежені у своїх функціях. Дво­рянство здійснювало безпосеред­ній вплив на них через інститут мирових посередників. Селян­ство зараховувалося у розряд податного стану і, на відміну від приві­лейованих станів, було зобов’язане нести весь податко­вий тягар і виконувати рекрут­ську, гужову, шляхову та інші повинності. Зберігалися сільська община з її круговою порукою, окремі суди для селян, що мали право аж до 1904 р. засуджувати їх до принизливого покарання різками. С. р. була обмеженою і половинчастою, але вона відігра­ла значну роль в історії Росії.

СЕЛZНСЬКИЙ ПОЗЕ­МÉЛЬНИЙ БАНК – державний іпотечний банк у царській Росії. Заснований царським урядом 1882 р. для забезпечення помі­щикам найвигідніших умов про­дажу землі. Був тісно зв’язаний із Дворянським банком. До 1895 р. діяльність С. п. б. обмежувалася наданням сільським громадам позичок для купівлі землі на ка­бальних для трудового селянства умовах (7,5−8,5 % на рік). У 1895 р. С. п. б. було надано право купу­вати землі. З 1906 р. царський уряд використовував С. п. б. як одне з головних знарядь сто­ли­пінської аграрної політики, спря­мованої на перетворення замож­ного селянства, якому було нада­но значні банківські кредити для купівлі землі на пільгових умо­вах, в соціальну опору царизму. С. п. б. мав відділення в усіх гу­берніях України. Декретом радян­ського уряду від 25.ХІ(8.ХІІ).1917 р. С. п. б. ліквідовано.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка