Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка51/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   63
С


САБАНIЄВ Іван Федорович (19.X.1856 − бл. 1928) – вітчиз­няний хірург. Нар. у Москві у дворянській сім’ї. Закінчив медичний факультет Київського університету (1882). Із 1887 р. працював в Одесі, брав участь в організації міської лікарні; орга­нізував інтернат для молодих лікарів (1908 р. залишив дер­жавну службу під тиском чор­носотенців). Праці С. присвячені переважно питанням пластичної хірургії; запропонував операцію вилущення го­лінки в колінному суглобі (набула значного поши­рення і названа ім’ям С.). Роз­робляв питання лікування тубер­кульозу, зшивання кровоносних судин тощо.

САБЛУКÓВ (Саблучок) Іван Семенович (бл. 1735 − р. см. не­від.) – укр. художник і педагог. У дитинстві був співаком При­дворної капели в Петербурзі. У 1753 р. вчився живопису в І. Ар­гунова, з 1759 р. – в Петер­бурзькій академії мистецтв, ака­деміком якої став із 1760 р., професором − із 1761 р., дійсним членом – із 1765 р. В 1767 р. переїхав до Харкова, де очолив художні класи при Харківському колегіумі і викладав там до 1773 р. Його учнями були Л. Калинов­ський, С. Маяцький, В. Немину­щий. Із творів С. зберігся лише портрет Юр’єва.

САВÉЛЬЄВ Рафаїл Микола­йович (1851−26.III.1903) – віт­чизняний метеоролог. У 1872 р. закінчив інститут інженерів шля­хів у Петербурзі. У 1883 р. за­пропонував проект метеорологіч­ного обслуговування залізниць України. С. брав активну участь у розробці нових конструкцій термоелектричних актино­метрів. Із 1898 р. – професор Київського політехнічного інституту (викла­дав курс геодезії). У 1888−1895 рр. під його керівництвом у Києві вперше провадились регулярні актинометричні спостереження. Такі ж спостереження він орга­нізував у Єлисаветграді та Льго­ві. За допомогою цих спосте­режень визначив сонячну сталу. Разом з О. П. Бородіним видавав журнал “Инженер”.

САВBЦЬКИЙ Омелян Ми­хайлович (1845−18.VIII.1921) – укр. педагог. Нар. в с. Грабівці Калуського повіту (нині Івано-Франківської обл.) у сім’ї свя­щеника. Закінчив філософський факультет Львівського універси­тету. У 1871−1914 рр. викладав математику і фізику в гімназіях Львова та Тернополя. Автор перших у Галичині підручників із математики і фізики для середніх шкіл та гімназій, напи­саних живою народною мовою. Працював над укр. фізико-мате­матичною термінологією.

СÁВИЧ Микола Іванович (1808−1.VI.1892) – член Кирило-Мефодіївського товариства, на­лежав до радикального крила, очолюваного Т. Г. Шевченком. Нар. у Гадяцькому повіті Пол­тавської губернії в сім’ї помі­щика. Закінчив філософський факультет Харківського універ­ситету. У 1827−1831 рр. був на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні 1828− 1829 рр. Вийшовши у відставку, С. У 1831−1834 рр. прослухав курс лекцій у Колеж де Франс у Парижі. Вивчав праці французь­ких просвітителів і соціалістів-утопістів. У 40-х рр. 19 ст. збли­зився з фундаторами Кирило-Мефодіївського товариства – М. І. Костомаровим, М. І. Гула­ком, Т. Г. Шевченком. У 1846 р. став одним з найактивніших чле­нів товариства. Під впливом ідей декабристів і Т. Г. Шевченка був прихильником повалення само­державства, скасування кріпац­тва, створення федерації сло­в’янських республік. У 1847 р., поширюючи за кордоном ідеї товариства, С. передав А. Міцке­вичу революційну поему Т. Г. Шевченка “Кавказ”. У 1847 р. С. було відкликано з-за кордону, заарештовано і вислано в маєток під нагляд поліції. З 1848 р. С. жив в Одесі, виступав зі стат­тями переважно з економічних питань, став одним з найактив­ніших поширювачів вітчизняної прогресивної культури.

СÁВИЧ Олексій Миколайо­вич (9.III.1810−27.VIII.1883) – вітчизняний астроном і матема­тик, академік Петербурзької АН (із 1862). Нар. в с. Пушкарівці (ни­ні Сумського р-ну Сумської обл.). Навчався в Харківському універ­ситеті. Закінчив Московський університет (1829) і Професор­ський інститут при Дерптському (нині Тартуському) університеті (1839). У 1839−1880 рр. С. – про­фесор Петербурзького універси­тету. Основні праці С. присвя­чені визначенню орбіт комет, планет та їхніх супутників. Пра­цював також у галузі практичної астрономії та геодезії. С. – автор понад 100 наукових праць, у т. ч. посібників з астрономії та мате­матики.

САДÓВО-ПÁРКОВЕ БУ­ДІВНBЦТВО (садово-паркове мистецтво) – створення садів, парків та ін. ділянок зелених на­саджень, призначених для задо­волення гігієнічних потреб, есте­тичного поліпшення краєвиду і для відпочинку населення. В Україні С.-п. б. найвищого роз­витку досягло у 18−19 ст. На поч. 18 ст. створювалися регу­лярні парки. Найстарішими пар­ками такого типу є колишній царський сад у Києві (закла­дений 1735 р.). У кінці 18−19 ст. в Україні поширилися краєвидні парки, основу яких складав при­родний краєвид. Кращими зраз­ками такого типу парків є “Софіївка” в Умані (1796−1800), “Олександрія” у Білій Церкві (1793 або 1797−1798), Алупкин­ський парк у Криму (1830−1844), Тростянецький парк у Чернігів­ській обл. (1834), парк у м. Ска­латі Тернопільської обл. (1-ша пол. 19 ст.), Стрийський парк у Львові (1876−1894), Веселобоко­веньківський парк у Кіровоград­ській обл. (1893).

САДÓВСЬКА (справжнє прі­звище – Тобілевич, по чоловікові – Садовська-Барілотті) Марія Карпівна (IV.1855−27.III.1891) – видатна укр. співачка та дра­матична актриса. Сестра І. Кар­пенка-Карого, М. Садовського та П. Саксаганського. Нар. в с. Кос­туватому на Херсонщині (нині Миколаївської обл.). Після закін­чення приватної гімназії в Єли­саветграді вчителювала у народ­ній школі. Маючи виняткової краси голос (сопрано), брала участь в аматорських гуртках Єлисаветграда. Сценічну діяль­ність почала 1876 р. у трупі М. Кропивницького, де виступа­ла переважно в оперетковому репертуарі. Пізніше грала в ман­дрівних російських опереткових трупах. Із 1883 р. повернулася на укр. сцену до трупи М. Кропив­ницького, далі працювала в трупах М. Старицького, М. Са­довського, П. Саксаганського. Серед кращих ролей та партій С.: Наталка (“Наталка Полтавка” Котляревського), Одарка (“Запо­рожець за Дунаєм” Гулака-Арте­мовського), панночка (“Утопле­на” Лисенка), Кулина (“Чорно­морці” Старицького), Проня (“За двома зайцями” Старицького), Маруся (“Дай серцю волю, за­веде в неволю” Кропивницько­го), Варка, Софія, Харитина (“Безта­ланна”, “Наймичка” Карпенка-Карого).

САДÓВСЬКИЙ Іван Михай­лович (6.VI.1855−10.VIII.1911) – укр. ветеринарний лікар, анатом і мікробіолог, один з організа­торів ветеринарної справи в Росії і Україні. Нар. в с. Степанівці (ни­ні Сумського р-ну Сумської обл.) у селянській сім’ї. 1879 р. закінчив Харківський ветеринар­ний інститут, з 1890 р. – профе­сор цього ж інституту. У 1904− 1907 рр. був директором Вар­шавського ветеринарного інсти­туту. В 1907−1911 рр. завідував ветеринарно-бактеріологічною ла­бораторією Міністерства вну­трішніх справ. Праці з питань ветеринарної анатомії, хірургії та епізоотології (сап, чума великої рогатої худоби та ін.). Разом із Л. С. Ценковським вивчав сибір­ку, один із перших виготовив і застосував вакцину проти цієї хвороби, відому під назвою “вак­цина Ценковського”. Твори – “О сибирской язве в овцеводствах Херсонской губ. и о мерах борь­бы с ней” (“Архив ветеринарных наук”, 1885, кн. 4); “Об одном из условий, способствующих уси­лению вирулентных свойств ослабленных культур контагия” (“Сборник трудов Харьковского ветеринарного института за 1888 г.”, т. 2, Х., 1889).

САДÓВСЬКИЙ Микола Кар­пович (справжнє прізвіще – То­білевич; 1(13).XII.1856−7.II.1933) – великий укр. актор і режисер, один з основоположників дожовт­невого укр. театру. Нар. в с. Ко­стуватому (нині Братського р-ну Миколаївської обл.) в сім’ї упра­вителя поміщицьких маєтків. Брат І. К. Карпенка-Карого та П. К. Саксаганського. Вчився в Єлисавет­градсь­кому реальному училищі. Брав участь в аматор­ських драматичних гуртках. У 1877 р. пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, де за хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом. У про­фесійному театрі з 1881 р. У 1888−1889 рр. керував трупою, виступаючи як актор і режисер. У 1898 р. його трупа об’єдналася з трупою П. К. Саксаганського і 1900 р. – М. Кропивницького. Десятиріччя 1888−1898 рр. було періодом становлення і зростан­ня С. як актора, режисера та організатора театральної справи. Уже в ці роки виявилося праг­нення митця розширити репер­туар укр. театру запровадженням до нього і західноєвропейської класики. У 1905 р. С. дістав за­прошення очолити театр това­риства “Руська бесіда” у Львові. За рік роботи в Галичині він разом із М. Заньковецькою під­ніс мистецький рівень західно­укр. театру на вищий щабель. Користуючись деяким послаб­ленням обмежень щодо укр. культури, яке принесла револю­ція 1905−1907 рр., С. приїхав до Києва здійснити свою давню мрію – організувати стаціонар­ний укр. театр. У 1906 р. засну­вав стаціонарний укр. театр (спо­чатку був мандрівним, а з осені 1907 р. перебував у Києві). В репертуар запроваджував укр. класику, твори сучасних укр. і російських драматургів, сприяв розвиткові укр. опери (ставив твори М. В. Лисенка, Д. В. Сі­чинського). Як актор був пред­ставником реалістичної школи. Створив образи Гната, Панаса (“Безталанна”, “Бурлака” Кар­пенка-Карого), Карася (“Запоро­жець за Дунаєм” П. Гулака-Ар­темовського), Командора (“Ка­мінний господар” Лесі Україн­ки), Городничого (“Ревізор” Гоголя), Богдана Хмельницького (однойменна драма Старицько­го), Тараса Бульби (за Гоголем) та ін. Велика заслуга С. полягає і в тому, що він поставив на міцний професійний і художній ґрунт справу розвитку укр. опери. Поряд із драматичними виставами у театрі йшли опери Лисенка, Січинського, Козачен­ка, Монюшка, Сметани, Мас­каньї. На високий рівень С. поставив художнє оформлення вистав, до якого вперше в Украї­ні залучалися майстри образо­творчого мистецтва (напр., В. Кри­чевський). С. досконало володів майстерністю художнього слова; був чудовим виконавцем укр. пісень, дум та укр. народного танцю. Вершиною його актор­ської творчості були трагедійні образи Сави Чалого (однойменна драма Карпенка-Карого), Тараса Бульби (за Гоголем) і остання робота актора – отаман Сірко (“Про що тирса шелестіла” Чер­касенка). С. був літературно об­дарованою людиною. Він є авто­ром перекладів Гоголя (“Тарас Бульба”, “Ревізор” та ін.), спо­гадів про російсько-турецьку війну, театральних спогадів “Мої театральні згадки” тощо. Напи­сав лібрето до опери “Енеїда” Лисенка (за Котляревським). У 1921−1926 рр. жив в Ужгороді та Празі. Завдяки клопотанню Г. Юри та О. Ватулі одержав дозвіл на приїзд в Україну. Після повернення виступав у різних театрах, знявся у кінофільмі “Вітер з порогів” (1929).

САКСАГÁНСЬКИЙ Панас Карпович (справжнє прізвіще – Тобілевич; 15.V.1859−17.IX.1940) – великий укр. актор і режисер, народний артист СРСР (з 1936). Нар. в с. Кам’яно-Костуватому (нині Братського р-ну Миколаїв­ської обл.) у сім’ї управителя по­міщицьких маєтків. Брат І. К. Кар­пенка-Карого та М. К. Садов­ського. Початкову освіту здобув у Бобринецькій пові­товій школі та в Єлисаветградському реаль­ному училищі. Сценічну діяль­ність почав в аматорському гурт­ку. Постійно на професійній укр. сцені з 1883 р., спочатку в трупі М. П. Старицького, пізніше – в трупах М. Л. Кропивницького та М. К. Садовського. З 1889 р. роз­почав режисерську діяльність. 1918 р. заснував Народний театр у Києві (нині Львівський держав­ний академічний театр ім. М. Зань­ковецької). Ролі – Возний, Вибор­ний (“Наталка Полтавка” Котля­ревського), Карась (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Арте­мов­ського), Бонавентура, Пеньон­жка, Гнат Голий, Бондар (“Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Сава Чалий”, “Бондарівна” Карпенка-Карого), Богдан, Яре­ма, Богун (“Богдан Хмельницький” Ста­рицького); вистави – “Назар Сто­доля” Шевченка, “Розбійники” Шиллера та ін. С. вражав диво­вижною наполегливістю у роботі над образом. Невтомна праця С. свідчила про його виняткову ерудицію з питань історії та теорії мистецтва. Створені С. сценічні образи стали класич­ними зразками акторської техні­ки та майстерності перевтілення. Свої думки про створення сце­нічного образу С. виклав у статті “Моя робота над роллю”. Народний артист СРСР (1936).

САМÁРСЬКИЙ ПУСТBН­НО-МИКОЛÁЇВСЬКИЙ ВІЙ­СЬКÓВИЙ МОНАСТBР – православний монастир Запорізь­кої Січі. Заснований у 80-х рр. 17 ст. поблизу слободи Самарчук (нині м. Новомосковськ Дніпро­петровської обл.). Підлягав без­посередньо Кошу Запорізької Січі і був шпиталем для поране­них і старих козаків. Тому, зокре­ма, й іменувався військовим монастирем. Одержав від Коша Запорізької Січі значні земельні маєтності. Постачав Запорізькій Січі хліб та ін. продукти. Після ліквідації 1775 р. царським уря­дом Запорізької Січі приєднаний до Межигірського Спасо-Пре­ображенського монастиря. У 1786 р. його закрито у зв’язку із секуляризацією монастирських земель. Із будівель монастиря залишився в Новомосковську Троїцький собор (1773−1779, арх. Я. Погребняк).

САМОЙЛÓВИЧ Данило Са­мійлович (11(22).XII.1742 (за ін. даними − 1743, 1744, 1745) − 20.II.1805); справжнє прізвище Сущинський) – видатний укр. лікар, засновник епідеміології в Російській імперії. Нар. у с. Янівці Чернігівської губ. (нині с. Іванів­ка Чернігівського р-ну Чернігів­ської обл.) у сім’ї священика. 1755−1761 рр. навчався у Київ­ській академії. 1765 р. закінчив Петербурзьку медичну школу. З 1767 р. (за ін. даними − 1768) працював лікарем у Петербур­зькому адміралтейському шпита­лі. З липня 1768 р. під час росій­сько-турецької війни 1768−1774 рр. перебував у діючій армії. Як пол­ковий лікар Капорського (1768) та Оренбурзького (1770) полків брав участь у всіх походах, до­бився значного зниження захво­рюваності та смертності у вій­ськах. Наприкінці 1770 р. після важкої хвороби С. змушений був звільнитися з польової служби і був призначений у Московський сухопутний генеральний шпи­таль. У 1770−1771 рр. брав участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві, був членом протичумної комісії і завідувачем чумних лікарень у Симоновому, Данило­вому і Дівочому монастирях. Із 1776 р. С. поглиб­лював свої знання в галузі медицини за кордоном, зокрема у Гол­ландії, Франції, Німеччині, Італії та Англії. У жовтні 1780 р. видав роботу з хірургічного акушер­ства (“Про перевагу операції симфізіотомії у порівнянні з кесаревим розтином”), за яку в Лейденському університеті йому присвоєно ступінь доктора меди­цини. У Парижі опублікував наукові праці (“О трениях льдом в качестве лечебного средства при заболеваниях чумою”, “О прививках при чуме с описанием трех курительных противочум­ных порошков”, “О чуме в Мос­кве, свирепствовавшей в 1771 г.”, “Краткое описание микроскопи­ческих исследований о существе яду уязвленного” та “Способ са­мый удобный повсеместного врачевания смертельной язвы, заражающей чумы ко благу все­общественному предлагает Д. Са­мойлович”), в яких висунув ряд нових пропозицій у сфері профі­лактики, діагностики і лікування чуми. У своїх роботах перекон­ливо доводив, що зараження цією небезпечною хворобою від­бувається за безпосереднього контакту з хворими чи уражени­ми речами та предметами, роз­робив систе­му заходів для бо­ротьби з чумою (ізоляція хворих, дезинфекція), обґрунтував необ­хідність прове­дення щеплення населення для запобігання захво­рюванню. Пра­ці С. стали пер­шими науковими публікаціями укр. і російських учених-медиків за кордоном. Його практичні заходи і наукові дослідження бу­ли високо оцінені європейськи­ми медичними колами. С. був визнаний одним із найбільших тогочасних світових авторитетів із питань епідеміології чуми та обраний членом Паризької, Мар­сельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Туринської, Па­дуанської та ін. хірургічних ака­демій. Після повернення у Москву продовжував працювати в Московському сухопутному шпиталі. Як дивізійний лікар брав участь у російсько-турець­кій війні, після закінчення якої залишився в Україні. 1784 р. боровся із чумою у Кременчуці, Херсоні (у 1785 р. за енергійні практичні заходи з ліквідації чу­ми отримав чин колезького рад­ника), Єлисаветграді, Одесі та на Кримському півострові (1796− 1799). У 1793−1799 рр. обіймав посаду головного лікаря каран­тинів на Півдні України, а з 1800 р. – інспектора Чорноморської ме­дичної управи. Автор науково-популярних робіт “Городская и деревенская бабка” і “Новейший способ лечения с наставлением простому народу как лечиться от угрызения беше­ной собаки и от уязвления змеи...” (обидві – 1780). Помер у Миколаєві. Твори С. видані в 1949−1952 рр.

САМОЙЛÓВИЧ Іван Самій­лович (р. н. невід. – 1690) – гетьман Ліво­бережної України в 1672−1687 рр. Походив із сім’ї священика Самійла Самойлови­ча з Ходоркова на Житомирщині (звідси прізвисько “Попович”). Освіту здобув у Києво-Могилян­ській колегії. Службу в козаць­кому війську розпочав сотенним військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником Гадяцько­го полку, сотником красно­коля­динським (1665) Чернігівського полку. Потім, поступово підні­маючись службовими щаблями, став чернігівським полковником, а з 1669 р. – генеральним суддею (один із вищих постів у геть­манському уряді). Виконував важливі дипломатичні доручен­ня гетьмана І. Брюховецького, зокрема 1663 р. їздив із посоль­ством до Москви. Отримав зван­ня значкового товариша. Брав участь у повстанні 1668 р., ак­тивно виступав проти москов­ської влади в Україні. Після загибелі гетьмана І. Брюховець­кого приєднався до наказного гетьмана Д. Многогрішного, ді­став царське прощення. У 1668− 1669 рр. був наказним полковни­ком та полковником чернігів­ським. Брав участь у старшин­ській змові проти гетьмана Д. Многогрішного, яку підтри­мували царські воєводи. На стар­шинській раді в Козачій Діброві 17.VІ.1672 р. був обраний геть­маном і володів гетьманською булавою 15 років. Виступав за соборність укр. земель. Був влад­ною, зарозумілою і корисливою людиною, але добре розумівся на військовій справі. Вів тривалу і запеклу боротьбу з геть­маном Правобережної України П. Доро­шенком, здобув низку перемог. 1674 р. його військо разом із ро­сійським здійснило похід на Пра­вобережну Україну, наслідком якого стало приєднання 10 розта­шованих там полків (Черкасько­го, Канівського, Білоцерківсько­го та ін.) до Лівобережної Украї­ни. Того самого року старшин­ська рада у Переяславі про­голосила С. гетьманом і Право­бережної України. Під час ту­рецької і татарської навали в 1677 і 1678 рр. С. хоробро бився із загарбниками на чолі козаць­ких полків. Унаслідок Чигирин­ських походів 1677 і 1678 рр. та укладення Бахчисарайського мир­ного договору 1681 р. С. втратив владу над Правобережною Украї­ною (південна Київщина, Брац­лавщина і Поділля залишалися за Ю. Хмельницьким, який визна­вав протекторат Туреччини). С. негативно поставився до “Вічно­го миру” 1686 р., який остаточно закріпив поділ України між Річ­чю Посполитою і Московською державою. За правління С. Укр. православна церква втратила незалежність і в 1686 р. була під­порядкована московському па­тріархові. С. був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління внаслідок масо­вого переселення правобережно­го населення на Лівобережжя по­ступово відроджується економіч­не життя Гетьманщини. Розши­рюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли. Розширюються наявні та створюються нові промислові підприємства – рудні, селітряні варниці, поташні заводи (буди), млини, скляні гути, винокурні тощо. Авторитарний спосіб пра­вління С., великі податки на утримання в Гетьманщині мос­ковських залог та регулярних військ, які важким тягарем ляга­ли на укр. населення, викликали незадоволення як серед козаць­кої старшини, так і серед ря­дового козацтва. За підтримки московських урядовців, недо­вір’я яких до гетьмана зростало через відверті негативні оцінки дій царсь­кого уряду щодо Украї­ни, старшинська верхівка стала писати цареві доноси на гетьма­на, звинувачуючи його у зло­вживанні владою, таємних зно­синах з Кримським ханством і військовій зраді. Влітку 1687 р., скориставшись із невдалого спіль­ного походу московської армії та укр. козацького війська на Крим під командуванням князя Голі­цина, старшина звинуватила С. у його провалі (хоча С. намагався переконати царський уряд у тому, що слід провести серйозну підготовку і розпочинати похід ранньої весни) та звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від влади. І. Мазепа, що входив до його оточення, вміло скориставшись із невдоволення старшини все­владним гетьманом, який не терпів заперечень, домігся-таки усунення С. і зайняв його місце. 23.VІІ.1687 р. ставка гетьмана була оточена російськими полка­ми. С. заарештували і заслали до Тобольська, де він і помер 1690 р. І. Мазепа жорстоко розправився з його родиною.

САМОСТÍЙНА УКРАЇНА” – друкований орган Укр. на­родної партії. Перший і єдиний номер газети вийшов нелегально у вересні 1905 р. з допомогою галицьких радикал-демократів у Львові. Видавцями були М. Міх­новський, В. Шемет, М. Шемет, О. Макаренко. “С. У.” містила матеріали з партійного і громад­ського життя у Наддніпрянській Україні, статті з оцінкою рево­люційних подій, проект консти­туції “С. У” (авт. М. Міхнов­ський). У вересні 1918 р. газета із такою ж назвою почала вихо­дити у Києві. Вийшов єдиний номер. Відповідальним редакто­ром був лідер Укр. партії соці­алістів-самостійників О. Мака­ренко.



САМУЇЛ МИСЛАВСЬКИЙ (світське ім’я – Семен; 24.V.1731−5.І.1796) – визначний церковний діяч, митрополит Київ­ський (1783−1796), проповідник. Походив із родини священика Глухівського полку. Освіту здо­був у Києво-Могилянській ака­демії, після закінчення якої 12.VІ.1754 р. прийняв постриг у Софійському монастирі в Києві. Із січня 1756 р. працював на викладацьких посадах в академії. З листопада 1757 р. – префект та викладач філософії, з 1759 р. – викладач богослов’я. 10.ІІ.1762 р. висвячений у сан архімандрита Києво-Братського монастиря і призначений ректором академії та членом Київської митрополи­чої консисторії. 1768 р. був пере­ведений до київського Пустин­но-Миколаївського монастиря. Восени 1768 р. С. М. у Петер­бурзі був висвячений на Білго­родського єпископа. У вересні 1771 р. переведений на посаду Крутицького єпископа. Займався справою відновлення москов­ських соборів, за що 1775 р. був нагороджений Катериною ІІ ал­мазною панагією та призначе­ний членом Синоду. 17.ІІІ.1776 р. С. М. переведений до Ростова, де очолив єпархію. 22.ІХ.1779 р. внесений до сану архієпископа. З 22.ІХ.1783 р. С. М. – Київський митрополит. Імператорським ука­зом від 13.ХІ.1783 р. йому було дозволено носити білий клобук. С. М. здійснив реформу системи викладання у Києво-Могилян­ській академії. Запровадив низку нових навчальних дис­циплін – алгебру, геометрію, архітектуру, географію, російську та фран­цузьку мови, малювання; направ­ляв на навчання за кордон най­більш здібних студентів. Під тиском російського уряду здій­снював русифікацію академії і всього церковно-релігійного жи­ття митрополії. Запровадив ви­кладання різних предметів росій­ською мовою, для чого запрошу­вав викладачів із Москви. Нака­зував священикам розмовляти російською мовою, русифікував богослужіння. Оста­точно змінив статус Київської митрополії за зразком звичайних російських єпархій. 10.ІV.1786 р. С. М. було надано титул архімандрита Киє­во-Печерської лаври. В 1770− 1780-х рр. доповнив і видав догматичні твори Ф. Прокопови­ча (т. 1−6). У рукописі залишив­ся твір С. М. “Короткий історич­ний опис Києво-Печерської лав­ри” (опубл. 1817). Помер у Киє­ві. Похований у Софійському соборі.

САМEСЬ Самійло Іванович (справжнє прізвище та рр. нар. і см. невід.) – один з керівників визвольного руху проти поль­ських загарбників у Правобе­режній Україні кінця 17 – поч. 18 ст. Походив з Переяславсько­го полку. З 80-х рр. 17 ст. був полковником Богуславського пол­ку. В 1692 р. польський уряд призначив його наказним гетьма­ном Правобережної України з резиденцією у Вінниці. В кінці 80-х рр. С. разом із С. Палієм та З. Іскрою почав боротьбу проти польських панів та урядовців. Після рішення польського сейму 1699 р. про ліквідацію правобе­режних козацьких полків поль­ське військо провело проти коза­ків ряд кривавих каральних екс­педицій, які викликали у Право­бережній Україні велике селян­сько-козацьке повстання (пов­стання Палія 1702−1704 рр.). Ко­заки під командуванням С. брали участь в облозі і визволе­нні Білої Церкви, Немирова, Бердичева та ін. міст. Після поразки селян­сько-козацького повстання С. пе­рейшов на Лівобережжя, брав участь у боротьбі проти швед­ських за­гарбників 1708−1709 рр. За народними переказами, С. похований разом із С. Палієм у Межигірському Спасо-Преобра­женському монастирі.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка