Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка50/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   63

РОЗУМÓВСЬКИЙ Олексій Григорович (28.ІІІ.1709−17.VІІ. 1771) – російський державний діяч, генерал-фельдмаршал (з 1756), граф Римської і Російської імперій (з 1744). Нар. в с. Леме­шах (нині Козелецького р-ну Чер­нігівської обл.) у сім’ї городового козака Г. Розума. У 1731 р. зав­дяки своєму голосу був узятий до придворної капели в Петер­бурзі і став фаворитом Єлизаве­ти Петрівни. Після палацового перевороту 1741 р. і вступу Єли­завети Петрівни на престол Р. дістав високі чини (камергера, генерал-поручика), великі земель­ні володіння і 10 тис. кріпаків. У 1742 р. таємно обвінчався з Єли­заветою Петрівною. Не займа­ючи офіційних постів в уряді, мав великий вплив при царсько­му дворі. Він добився пільг для укр. козацької старшини, сприяв відновленню гетьманства в Ліво­бережній Україні та обранню свого брата К. Г. Ро­зумовського гетьманом. За активної участі Р. в 1745 р. відновлено Київську митрополію. Після смерті Єлиза­вети Петрівни вийшов у відстав­ку. Жив в Анічковому палаці у Петербурзі. У палацовому пере­вороті Катерини ІІ участі не брав. Р., зберігаючи певний вплив при дворі, допомагав відстою­вати права укр. козацтва. Полі­тичної ролі не відігравав. Помер у Петербурзі.

РОЗУМÓВСЬКИЙ Олексій Кирилович (23.ІХ.1748−17.ІV. 1822) – російський державний діяч, граф. Син укр. гетьмана К. Розумовського. Нар. у Петер­бурзі. Його учителем був німець­кий історик, член Росій­ської АН А. Шльоцер. Вчився у Страс­бурзькому університеті. 1769− 1775 рр. служив при дворі Катерини ІІ, з 1786 р. – сенатор. У 1795 р. вийшов у відставку. З 1807 р. – по­печитель Москов­ського університету (за його на­казом ректора стали обирати не на рік, а на три). У 1810−1816 рр. – міністр народної освіти. Сприяв збільшенню кількості початко­вих середніх шкіл (зокрема, у той час було відкрито гімназію у Києві, грецьке училище в Ніжи­ні, Товариство наук при Харків­ському університеті). Був покро­вителем Товариства дослідників природи. За його сприяння від­крито Царськосельський ліцей, Історико-філологічне товариство при Харківському університеті. Р. заборонив прийом у гімназії та педагогічні інститути дітей кріпаків, увів богослов’я як головну дисципліну в програми всіх нав­чальних закладів. Був прихильником русифікації націо­нальних районів Ро­сії, зокрема України. Заснував під Москвою ботанічний сад. У 1807 р. – по­печитель Московського навчаль­ного округу. В Московському університеті було створено ка­федру слов’янської філології, відкрито Московське товариство історії і старожитностей. Був членом масонської ложі, віце-президентом Російського біблій­ного товариства. Після відставки жив у Підмосков’ї, а в останні роки в Україні у м. Почепі Мглинського повіту на Старо­дубщині (нині у складі Брянської обл. Росії), де і помер.

РОМОДÁНІВСЬКИЙ ШЛЯХ, Ромодан – старовинний торговий шлях, що проходив Лівобереж­ною Україною з півночі на пів­день через Ромни−Лохвицю− Лубни−Кременчук. Був частиною великого шляху з Росії до Кри­му. Характерною особливістю Р. ш. була порівняно незначна кіль­кість переправ через річки, він минав також піщані місця і ве­ликі населені пункти. До побудо­ви залізниць у 60− 80 х рр. 19 ст. Р. ш. був одним із найважливі­ших шляхів, яким чумаки Ліво­бережжя ходили в Крим по сіль. У 19 ст. Р. ш. використовували і для прогону з України в цен­тральні губернії Росії гуртів худоби. Походження назви Р. ш. невідоме. За переказами, його назва пішла від прі­звища воєво­ди Г. Г. Ромодановського, який 1674 р. вів цим шляхом російські війська проти турецького ставле­ника гетьмана П. Дорошенка.

РОМОДÁНОВСЬКИЙ Гри­горій Григорович (р. н. невід. − 25.V.1682) – російський держав­ний і військовий діяч, боярин (із 1665). Був учасником Земського собору 1653 р. У складі росій­ського посольства, яке очолював В. В. Бутурлін, Р. брав участь у Переяславській раді 1654 р. У 1654−1656 рр. був воєводою російських військ в Україні у війні проти Польщі. Очолював Бєлгородський приказ. Після смерті Б. Хмельницького Р., ви­користовуючи суперечності між стар­шинськими угрупованнями, домагався виборів гетьманів, угодних царському урядові (І. Брю­ховецького, Д. Многогрішного та ін.). Командував російськими військами у боротьбі проти ту­рецького ставленика гетьмана П. Дорошенка, в Чигиринських походах 1677 і 1678 рр. Потім служив при царському дворі. У червні 1659 р. очолювані Р. та О. Трубецьким московські вій­ська були розбиті укр. армією під командуванням гетьмана І. Виговського у Конотопській битві 1659 р. Р. вбили стрільці під час бунту в Москві.

РОСÍЙСЬКА ІМПÉРІЯ – офіційна назва Російської держа­ви, встановлена 1721 р. у зв’язку з прийняттям Петром І титулу ім­ператора після перемоги Росії у Північній війні 1700−1721 рр. Назва існувала до перемоги Лют­невої буржуазно-демократичної революції 1917 р.

РОСÍЙСЬКЕ МУЗBЧНЕ ТОВАРBСТВО (з 1873 р. – Імператорське російське музичне товариство) – музичне товарис­тво, що існувало в 1859−1917 рр. Організоване в Петербурзі за ініціативою А. Рубінштейна для сприяння розвитку музичної культури і музичної освіти в Росії. Існувало за рахунок внес­ків дійсних членів і членів-від­відувачів. В Україні відділення Р. м. т. були відкриті у Києві (1863), Харкові (1871), Одесі (1884) та ін. містах. У 60−90-х рр. вони заснували музичні учили­ща. В концертах товариства бра­ли також участь укр. компози­тори М. Лисенко (з 1865, 1872− 1873 рр. − член Дирекції київ­ського відділення), В. Пухаль­ський, В. Сокальський та ін. Великодержавницькі настрої окре­мих керівни­ків відділень унемо­жливлювали діяльну участь укр. композиторів у Р. м. т., і деякі з них, зокрема М. Лисенко, віді­йшли від товариства.

РОСЛÁВСЬКИЙ-ПЕТРÓВ­СЬКИЙ Олександр Петрович (1816−1872) – російський статис­тик та історик. Нар. в с. Сла­биному поблизу Чернігова. У 1837 р. закінчив Харківський університет. Був професором і ректором цього університету. Основні твори – “Лекції статис­тики” (1841), “Посібник зі ста­тистики” (1844, перевид. 1856 р.), який дістав позитивну оцінку на сторінках “Современника” та ін. журналів, “Спроба порівняння успіхів народонаселення в Росії та в деяких інших європейських державах” (1845). Написав кіль­ка праць з історії стародавнього світу. Р.-П. вів боротьбу з реакційними поглядами німець­кої школи державознавства. На противагу основній тезі цієї шко­ли нібито статистика дає тільки опис держави, Р.-П. вважав, що метою статистики є вивчення кількісних закономірностей. Не­зважаючи на непослідовність у теоретичних поглядах, Р.-П. був прогресивним статистиком 19 ст.

РОСÍЙСЬКІ РЕФÓРМИ 1860−1870-х рр. Вирішальним поштовхом, який змусив цар­ський уряд узятися за реформи, була поразка Росії у Кримській війні 1854−1856 рр. Урядова програма передбачала відміну кріпосного права, реорганізацію армії, реформування суду, фінан­сової і шкільної систем, ство­рення міського та земського са­моврядування тощо. У 1860− 1864 рр. здійснено фінансову реформу, яка охопила кредитно-банківську систему оподаткуван­ня, бюджет і державний фінансо­вий контроль. Реформа розпоча­лася з утворення 1860 р. Держав­ного банку. Замість середньовіч­ної відкупної системи було запроваджено акциз на спиртні напої і збільшено непрямі подат­ки на товари масового споживан­ня. Сформувався єдиний держав­ний ревізійний центр із широ­кими правами контролю за над­ходженням податків. Створюва­лася мережа державних кас, через які проводилися всі над­ходження і витрати фінансових коштів, передбаче­них бюджетом.

Найважливішою була земська реформа, запроваджена 1864 р. У півден­них та лівобережних гу­берніях України почали діяти шість губернських і понад 60 по­вітових земських управ. У трьох правобережних губерніях, де переважали польські поміщики, земська реформа розгорнулася лише 1911 р. Земство скла­далося з губернських і повітових зем­ських зібрань та їхніх виконав­чих органів – управ. Брати участь у земському самоврядуванні могли стани, які мали земельну влас­ність, − дворянство, духівниц­тво, міщанство і селянство. До складу повітових земських зібрань входили гласні, що обиралися на зборах виборців по куріях: на з’їзді землевласників, зборах міських власників і волос­них се­лянських сходах. Гласні, обрані на повітових земських зібраннях, утворювали губернське земське зібрання. Більшість гласних ви­сували поміщики. Кошти земств складалися за принципом само­обкладання, пропорційно до зе­мельної власності. Вони заснову­вали лікарні і надавали населен­ню безкоштовну медичну допо­могу, організовували школи, тех­нічні училища і курси, влашто­вували сільськогосподарські ви­ставки, турбувалися про поліп­шення шляхів сполучення. Зем­ські установи висунули чимало громадських і політичних діячів, сприяли консолідації національ­ної інтелігенції.

1864 р. Олександр ІІ здійснив судову реформу. Раніше суд був становим, закритим і залежним від властей. Тепер запроваджува­лись принципи безстановості су­дів, гласності судочинства, зма­гальності сторін у відкритих за­сіданнях. Уводився суд при­сяжних. Його ухвали вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Вироки, винесені без участі присяжних, могли оскаржуватись у судову палату. Укр. губернії були поділені між трьома палатами – Київською, Харківською та Одеською. Для розгляду дрібних справ утво­рювався інститут мирових суд­дів. Вони обиралися на триріч­ний термін на зборах земських і міських гласних або признача­лися урядом.

1864 р. відбулася шкільна ре­форма. Початкові школи дозво­лялося відкривати як державним, громадським установам та відом­ствам, так і приватним особам. Право вчитися у гімназіях і реальних училищах надавалося всім охочим незалежно від статі, стану і віросповідання. Керів­ництво навчальним процесом не вважалося приватною справою. Його здійснювали повітові та губернські шкільні ради, що складалися з чиновників Міні­стерства народної освіти та його периферійних ланок, а також із представників земств і духів­ництва. Система вищої освіти не була єдиною. В університетах мали право вчитися тільки осо­би, які закінчили класичні гім­назії. Випускники реальних учи­лищ могли вступати до вищих технічних шкіл. Для осіб жіночої статі вища освіта не передба­чалася. Університетам надавала­ся академічна автономія. Їхнім життям, зокрема наглядом за студентами, керувала професор­ська рада.

Було лібералізовано нагляд за друком. Столичні періодичні ви­дання відповідно до нового цен­зурного статуту 1865 р. звільня­лися від попередньої цен­зури. Порушення правил цензури ка­ралося засобами адміністратив­ного впливу – попередженням, тимчасовим припиненням вихо­ду і, нарешті, забороною видан­ня. Провінційні періодичні ви­дання цензурувалися.

1870 р. було реорганізовано систему міського самоврядуван­ня. Вибори гласних до міських дум почали здійснюватися за майновим, а не за становим цен­зом. Виборче право надавалося власникам нерухомого майна, які платили податки. Вибори гласних проводилися за трьома куріями залежно від обсягу спла­чуваних податків, і кожна з них мала право на 1/3 гласних незалежно від кількості тих, хто брав участь у виборах. Дума обиралася на чотири роки. Голова її виконавчого органу – міської управи – затверджувався в гу­бернських центрах міністром внутрішніх справ, а в ін. містах – губернатором. Міські управи займалися благоустроєм, розвит­ком промисловості й торгівлі.

1874 р. завершилася здійсню­вана тривалий час військова ре­форма. Було запроваджено за­гальну військову повинність. Тривалість військової служби скорочувалася з 25 до шести (на флоті – до семи) років. Особам, які мали освіту, дозволялося проходити службу на правах добровольців (“вольноопределя­ющихся”) терміном від шести місяців до чотирьох років.

Реформи 1860−1870-х рр. до­корінно змінили соціальні відно­сини в Росії і відкрили перед нею шлях до поступового фор­мування громадянського су­спільства. Проведені згори само­державною владою реформи не усунули до кінця наявних супе­речностей. Соціально-економіч­на модернізація була несподіван­кою. Пережитки кріпосницьких відносин, найголовнішим з-по­між яких залишалася самодер­жавна влада царя, загрожували поверненням до минулого.



РОСІЙСЬКО-ШВЕДСЬКА (ПІВНІЧНА) ВІЙНА 1700− 1721 рр. і УКРАЇНА. Росія на­магалася повернути собі загар­бані Швецією північно-руські землі, утвердитись у Прибалтиці та вийти до Балтійського моря. До цього її спо­нукали політичні та економічні інтереси. Швеція прагну­ла заволодіти більшою частиною північноруських тери­торій і позбавити Росію міжна­родного впливу. Війна розпо­чалася із битви під Нарвою у листопаді 1700 р., в якій швед­ська армія, одна з кращих у Європі, перемогла погано озброєне і нашвидкуруч зібране військо Петра І. Ця поразка стала наукою для російського уряду – він реформував і переозброїв армію. Вже в 1701−1704 рр. вона завдала Швеції кількох відчут­них ударів, завдяки чому було відвойо­вано північні землі Росії та північ Прибалтики з Нарвою і Тарту. В цих звитяжних опера­ціях брали участь козацькі полки Лівобережної України.

У вересні 1708 р. на вмовлян­ня Мазепи Карл ХІІ у ході війни з Росією, попри заперечення ге­нералів, привів військо в Ліво­бережну Україну. Спочатку він навіть здобув кілька невеликих перемог, але вже наприкінці мі­сяця російське військо під Ліс­ною розгромило корпус ген. Ле­венгаупта, розвіявши надії коро­ля на поповнення людьми, оз­броєнням і провіантом. Перехід Мазепи з прибічниками і верхів­кою Запорізької Січі на бік Карла ХІІ не поліпшив стано­вища шведів. Під час зимової кампанії 1708−1709 рр. шведське військо дуже постраждало від ударів російських загонів, напа­дів укр. партизанів, лютих моро­зів, відсутності продовольства, епідемій та нестачі корму для коней.

Роздратований усім цим, Карл ХІІ вирішив закінчити кам­панію одним ударом. Наприкінці червня 1709 р. він дав Петру І генеральний бій під Полтавою. Полководницьке мистецтво ро­сійських генералів, стійкість, мужність та ратне вміння їхніх воїнів узяли гору над хваленою шведською силою. До того ж ро­сійське військо мало чисельну перевагу. Розгромлена ворожа армія в паніці відступала. Її за­лишки потрапили в полон на дніпровській переправі біля Пе­рево­лочної. Лише Карлу ХІІ й Мазепі із частиною прибічників пощастило втекти до Туреччини.

Полтавська битва докорінно змінила хід Північної війни. Щоправда, бойові дії тривали ще 10 років. Відтоді, здобуваючи перемоги, російська армія відво­ювала всю Прибалтику. Швед­ський уряд (Карл ХІІ загинув 1718 р. під час походу до Нор­вегії) був змушений 1721 р. підписати вкрай невигідний для нього мир, за яким Росія закрі­пила за собою всі територіальні надбання.



РОСТОЦЬКИЙ Теодосій (бл. 1724−1805) – укр. церковний діяч, греко-католицький митро­полит Київський (1788−1805). Походив із білоруської шляхти. У молодому віці став ченцем, вступивши до чину Св. Василія Великого. З 1750 р. навчався у Римі в Колегії Св. Атаназія. 1754 р. прийняв священичий сан. Із се­редини 1750-х рр. викладав філо­софію і теологію у Володимирі-Волинському, згодом – ректор шкіл міста. Виконував обов’язки адміністратора Жидичинської ар­хімандрії, генерального секрета­ря чину василіян. 1772 р. капітул чину обрав його протоігуменом Литовської провінції; займав цю посаду і в 1776−1784 рр. 1784 р. призначений Холмським єписко­пом. Одночасно став коад’юто­ром (помічником із правом на­ступництва) митрополита Я. Смо­горжевського та архімандритом Києво-Печерської лаври. З 1788 р. – митрополит Київський. 1790 р. Р. став першим уніатським ми­трополитом, який був членом сенату Речі Посполитої. Після третього поділу Польщі (1795) і заходів російського уряду, спря­мованих на ліквідацію греко-като­лицької церкви, Р. змушений був поселитися у Петербурзі із забороною підтримувати контак­ти з духовенством і вірними (міг листуватися лише дипломатич­ним шляхом через австрійське посольство у Росії). Після трива­лих переговорів Риму з ро­сійським урядом 1804 р. Р. було дозволено виконувати обов’язки митрополита. Помер у Петербурзі.

РEБАН Василь Григорович (14(25).ІІІ.1742−24.ІХ (5.Х).1795) – укр. видавець, історик, поет, письменник. Нар. у м. Бєлгороді (нині Бєлгородська обл., Росія). Навчався у Києво-Могилянській академії (у Георгія Кониського), у Московській духовній академії (бл. 1754−1755) та Московсько­му університеті (1759−1761). 1761 р. виступав із перекладами в журналі М. Хераскова “Полез­ное увеселение”. Друкував вірші та оди. Видавав у Петербурзі журнал “Ни то, ни се” (1769), “Трудолюбивый муравей” (1771), збірник “Старовина та новина” (ч. 1−2, 1772−1774), путівники, описи Петербурга (1779) і Москви (1782). Видав подорожні записки В. Григоровича-Барського (1778), кілька наукових праць (за допо­могою О. Безбородька) – “Корот­кі географічні, політичні та істо­ричні відомості про Малу Росію” (1773), “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777) та ін.

РУБÉЦЬ Олександр Іванович (1(13).Х.1838−28.ІV(11.V).1913) – укр. фольклорист, хоровий ди­ригент і композитор. Нар. у Чу­гуєві (нині Харківська обл.). По­ходив із відомого старшинського роду, представники якого займа­ли військові посади в Стародуб­ському полку (зокрема були пол­ковниками). Одним із предків Р. був наказний гетьман П. Полубо­ток. 1866 р. закінчив Петербур­зьку консерваторію. Згодом ви­кладав у цій консерваторії тео­рію музики і хоровий спів. 1880− 1895 рр. – професор. У середині 1890-х рр. втратив зір і оселився у родовому маєтку під Старо­дубом у Чернігівській губ., де на власні кошти утримував музичну і художню школи. Видав “Збір­ник 100 укр. пісень”, “216 укр. народних наспівів”. Допомагав П. Чайковському у створенні опер “Мазепа”, “Черевички”, М. Рим­ському-Корсакову – опери “Май­ська ніч”. Поклав на музику вірш Т. Шевченка “Думи мої, думи мої”. Р. належить ідея проведен­ня з’їзду спадкоємців П. Полу­ботка (відбувся 15.І.1908 р. у Стародубі), який обговорював питання про повернення з Англії скарбів гетьмана, що нібито 1720 р. були здані його синами на збе­рігання в банк Ост-Індської ком­панії. Р. – автор музично-педаго­гічних посібників із теорії музи­ки та хорового співу.

РУБЧАКÓВА Катерина Ан­дріївна (Рубчаківна; 29.ІV.1881− 22.ХІ.1919) – укр. драматична актриса і співачка (ліричне сопрано). Нар. у Чорткові (нині Тернопільська обл.). У 1896− 1918 рр. працювала в театрі “Руська бесіда” у Львові. В 1918− 1919 рр. організувала власну трупу, з якою гастролювала по Буко­вині, Галичині та Поділлі. Сценічна майстерність відзнача­лася емо­ційністю, драматизмом, глибиною психологічного трак­тування образів, здебільшого лірико-героїчних. Серед кращих ролей Р. – Галя (“Назар Стодоля” Т. Шев­ченка), Оришка (“Поши­лись у дурні” М. Кропивниць­ко­го), Ма­руся (“Маруся Богуслав­ка” та “Ой, не ходи, Грицю...” М. Ста­рицького), Анна (“Укра­дене щастя” І. Франка), Соня і Галя (“Хазяїн” і “Бурлака” І. Кар­пенка-Карого), Тетяна (“Міща­ни” М. Горького) та ін. З успіхом виступала в оперних партіях – Оксана (“Запорожець за Дунаєм” П. Гулака-Артемовського), Кате­рина (“Катерина” М. Аркаса), Маженка (“Продана наречена” Б. Сметани), Баттерфляй (“Ма­дам Баттерфляй” Дж. Пуччіні), Маргарита (“Фауст” Ш. Гуно). Створила образи Дідо­ни, Лавінії та Еврідіки в опері “Еней на мандрівці” Я. Лопатинського.

РУДÁНСЬКИЙ Степан Ва­сильович (7.І.1834−4.V.1873) – видатний укр. поет-демократ. Нар. у с. Хомутинцях (нині – с. Руданське Калинівського р-ну Вінницької обл.) у сім’ї свяще­ника. У 1841−1849 рр. навчався у Шаргородській бурсі, 1849− 1855 рр. – у Подільській духов­ній семінарії у м. Кам’янці-Подільському. Був рекомендова­ний до Петербур­зької духовної академії, однак усупереч рішен­ню прав­ління се­мінарії та волі батька вступив до Петербурзької медико-хірургіч­ної академії, яку закінчив 1861 р. зі званням док­тора медицини. У Петербурзі захворів на туберкульоз і попрохав призначення лікарем у Ялту. У Ялті працював завіду­вачем лікарні, лікарем у маєтках князя Воронцова, карантинним лікарем, лікарем Ялтинського повіту. 1869 р. був обраний по­чесним мировим суддею Сімфе­ропольсько-Ялтинської мирової округи. Р. залишив по собі добру пам’ять серед бідного населення як лікар-гуманіст. Під час пере­бування в Ялті Р. лікував М. Щеп­кіна, близько зійшовся зі славно­звісним артистом. У 1872 р. в Криму спалахнула епідемія холе­ри. Р., не шкодуючи себе, вів боротьбу з пошестю. Зрештою і сам захворів на холеру. Саме в цей час унаслідок інтриг поча­лося безпідставне переслідуван­ня по­ета з боку крайового на­чальства. Фізичне знесилення, тяжка моральна травма призвели до загострення туберкульозу. За кілька місяців він помер. Похо­ваний у Ялті. Друкуватися Р. почав у 1859− 1861 рр. в журналі “Русский мир” та “Основа”. Пер­ші літературні спроби поета бу­ли в жанрі балади (“Розбійник”, “Вечорниці”, “Упир”, “Люба” та ін., написані 1851−1854). У ліричних поезіях Р. дуже відчут­ний вплив народнопісенної твор­чості. Як і Т. Шевченко, Р. ви­ступав проти кріпаччини (“Над колискою”, 1857; “Не кидай мене”, 1860). У вірші “Наука” (1860) поет протиставляв два види громадської моралі – оби­вательське пристосовництво та активну боротьбу за кращу долю народу. Закликаючи боротися з бур’янами, що засмічують жит­тєву народну ниву (“Гей, бики”, 1859), Р. недвозначно натякав на необхідність знищення феодаль­но-кріпосницької системи. Тип нової людини – борця змальо­вано в алегоричному образі мо­гутнього дуба (“Нехай гнеться лоза”, 1859). Р. – автор пісні “Повій, вітре, на Вкраїну”, що стала народною. Він написав та­кож кілька історичних поем (1860), поему-казку “Цар-Соло­вей” (1857) і космогонічну атеїс­тичну поему “Лірникові думи” (1856), яка була заборонена цар­ською цензурою. Визначне місце в літературній спадщині Р. по­сідають його приказ­ки-співомов­ки, написані в 1857−1859 рр. Це коротенькі гумористично-сати­ричні вірші-мініатюри з трьох− чотирьох строф, яким надано коломийкову форму. В них, за висловом І. Франка, поет виявив себе “найоригінальнішим і зара­зом найбільш народним”. Поет гостро викривав хабарниц­тво (“Засідатель”), порочність усієї самодержавно-кріпосниць­кої системи з її чиновниками-бюро­кратами, сутяжниками і здирщи­ками (“Лошак”). У співомовках показано моральну перевагу про­стих людей над панами (“Добре торгувалось”, “Почому дурні?”, “Пан і Іван в дорозі”, “Що кому годиться”). Часто героєм співо­мовки виступає колоритна по­стать козака-запорожця в дусі народ­нопісенної традиції (“Ахмет ІІІ і запорожці”, “Козак і король”, “Запорожці у короля”, “Кошовий у цариці”). Значна група співо­мовок Р. має виразний антикле­рикальний і навіть антирелігій­ний характер (“Пекельна смола”, “Страшний суд”, “Тільки допечи”, “Варвара”, “Сповідь”, “Чорт” та ін.). Викриваючи кріпосниць­ку дійсність, Р. відобразив воле­любні прагнення народу, його мрії про вільне життя без панів і визиску (“Три царі”). Р. відомий і як перекладач. Він переклав укр. мовою “Слово о полку Іго­ревім”, уривки з “Краледвор­ського рукопису”, “Іліаду” Гоме­ра, “Енеїду” Вергілія, частини поеми “Де­мон” М. Лермонтова, “Сни” Г. Гейне. За словами І. Франка, Р. – “вели­кий пое­тичний талант”. Основу літера­турної спадщини Р. становлять три рукописні збірки – “Співо­мовки козака Вінка Руданського. Книжка пер­ша, з 1851 року по 1857”, “Співо­мовки козака Вінка Руданського. Книжка друга, 1857, 1858, 1859”, “Співомовки Вінка Руданського, 1859−1860. Петрополь”. Виразне антиімпер­ське спрямування мають гумо­рески “Гусак”, “Москаль з по­лотном”, “Варенікі, варенікі”, “На вадапой”, “Малчі”, “Добрий челавек”, “Московська ікра” та ін. Р. створив своєрідну “поетичну хроніку Гетьманщини”, написав­ши у 1860 р. шість історичних поем – “Мазепа, гетьман україн­ський”, “Іван Скоропада”, “Пав­ло Полуботок”, “Велямін”, “Пав­ло Апостол”, “Мініх”. Крім того, за відомими літературними взір­цями створив поеми – “Олег – князь Київський”, “Ігор – князь Сіверський”, “Костьо – князь Острозький”. До найвизначні­ших творів Р. належить поема “Лірникові думи” (спроба народ­но-апокрифічної версії Старого Завіту).

РEДЧЕНКО Іван Якович (літ. псевд. – Іван Кивайголова, Іван Руїна, І. Яковенко, Іван Білик; 2.ІХ.1845−1.VІ.1905) – укр. фольклорист, критик і пись­менник. Брат Панаса Мирного. Нар. у Миргороді (нині Полтав­ської обл.) у сім’ї дрібного уря­довця. Вчився у Миргородсько­му та Гадяцькому повітових учи­лищах. У 1860−1865 рр. працю­вав дрібним урядовцем у Гадячі та Полтаві. У 1865−1867 рр. був вільним слухачем історико-філо­логічного факультету Київського університету. З 1867 р. знову вступив на службу. Друкуватися почав 1862 р. в “Основі”. Р. зробив цінний вклад в укр. фольклористику, зібравши та опублікувавши “Народні півден­норосійські казки” (1868, 1870), “Чумацькі народні пісні” (1874) тощо. Як літературний критик стояв на демократичних пози­ціях, боровся проти епігонства, псевдонародності, обстоював принципи реалізму і народності. Р. – співавтор роману “Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?”; виступав як поет. Перекладав укр. мовою твори І. Тургенєва, М. Чернишевського, А. Міцкеви­ча, Г. Гейне, Дж.  Байрона та ін.

РУQНА – період історії України кінця 17 ст., що відзна­чився розпадом укр. державності і загальним занепадом. Деякі історики (напр., М. Костомаров) пов’я­зують її з правлінням трьох гетьманів – ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Много­грішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663− 1687 рр. та територіально – Ліво­бережною Україною. Інші істо­рики (наприклад, Б. Крупниць­кий) вважали, що Р. стосувалась як Лівобережжя, так і Право­бережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи (1657−1687). Під час Р. Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві частина ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й укр. політика харак­теризувалась намаганням підтри­мувати приязні стосунки з тією чи ін. окупа­ційною силою. Укр. православну церкву 1686 р. було підпорядко­вано Московському патріарха­тові. Укр. лідери цього періоду були переважно людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної під­тримки (І. Брюховецький, М. Хо­менко, Ю. Хмельницький, Д. Мно­гогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сом­ко, П. Суховій, П. Тете­ря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепа­ду: І. Виговський, П. До­рошенко.

РУМZНЦЕВ (Задунайський) Петро Олександрович (4.І.1725− 8.ХІІ.1796) – російський полко­водець, граф, генерал-фельдмар­шал. Нар. у Москві. Службу в армії розпочав 1740 р. Під час російсько-шведської війни 1741− 1743 рр. перебував у чині під­поручика в діючій армії у Фінляндії. З 1743 р. – командир Воронезького піхотного полку. Під час Семилітньої війни 1756− 1763 рр. коман­дував бригадою та дивізією, брав участь у боях під Гросс-Єгерсдорфом (1757) і Ку­нерсдорфом (1759), керував об­логою фортеці Кольберг (1761). З 1764 р. до кінця 90-х рр. 18 ст. – президент Малоросійської ко­легії і генерал-губернатор Мало­росії. Займаючи ці посади, Р. здійснював на Україні коло­нізаторську політику царизму. За розпорядженням Р. в Україні було прове­дено перепис майно­вого стану населення (Генераль­ний опис Лівобережної України), запекло викорінювались рештки автономно­го устрою України. За розпорядженням Р. було прове­дено реформи козацької служби, поштової справи. В період правління Р. було ліквідовано сотенно-полковий устрій (1781) і запроваджено загальноімперську систему адміністративно-полі­тич­ного управління (поділ на наміс­ництва; 1781−1783), скасовано укр. козацькі полки і створено замість них регулярні карабінер­ські полки за російським зраз­ком, проведено секуляризацію монастирських маєтків (1786), встановлено подушний пода­ток, остаточно покріпачено укр. се­лянство (1783), поширено на Україну дію “Жалуваної грамоти дворянству”. Володів величезни­ми маєтками в Лівобережній Україні. Під час російсько-ту­рецької війни 1768−1774 рр. Р. командував російськими армія­ми, що влітку 1770 р. розгро­мили турецьку армію в битвах під Рябою Могилою, на річках Ларга і Кагул. У 1771 і 1773− 1774 рр. вів бойові дії в Болгарії, змусив Туреччину укласти Кю­чук-Кай­нарджийський мирний договір 1774 р. (за це Р. отримав титул графа і прізвище “Заду­найський”). Під час російсько-турецької війни 1787−1791 рр. командував армією (більшість солдатів ста­новили українці), од­нак через конфлікт з Г. Потьом­кіним та особисту неприязнь до нього Катерини ІІ був усунений від командування. 1794 р. Р. очо­лив російські війська, що діяли в Польщі. Похований в Успен­ському соборі Києво-Печерської лаври.

РУМ’ZНЦЕВСЬКИЙ ÓПИС МАЛОРÓСІЇ 1765−1769 (Гене­ральний опис Лівобережної Укра­їни, Генеральний опис Мало­росії) – перепис майнового стану населення Лівобережної України (пізніше Чернігівської, Новго­род-Сіверської і Полтавської губ.) для запровадження підвищеного дер­жавного оподаткування і поши­рення на укр. землі загально­імперського законодавства. 4(15).XI.1763 р. Катерина ІІ під­писала указ про перепис в Украї­ні, відповідно до якого Сенат розробив інструкцію про поря­док перепису. Проведений за розпорядженням гене­рал-губер­натора Малоросії графа П. Ру­м’янцева. Розпочався у жовтні 1765 р. і був припинений наказом П. Рум’янцева 10(21).II.1769 р. у зв’язку зі вступом Росії у війну з Туреччиною. Перепис проводив­ся у полках і сотнях, і, за ви­нятком Ки­ївського полку, не був закінчений. У кожному пол­ку для проведення перепису було створено спеціальну комісію на чолі з російським офіцером. Опис містив дані про чисель­ність і склад населення, опис населених пунктів (міст, місте­чок, слобід, сіл, хуторів), корон­них, урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козаць­ких володінь, відомості про хліборобство, скотарство, про­мисли населення, торгівлю, а та­кож опис промислових підпри­ємств (із зазначенням розміру прибутків від них). Наводилися дані про повинності і по­датки. Окремо подавалися документи, що підтверджували права на володіння населеними пунктами і прилеглими землями із сере­дини 17 ст. (царські грамоти, гетьманські універсали, купчі, за­повіти, дарчі записи тощо). Р. о. М., матеріали якого збереглися не повністю, подає відомості про 3,5 тис. населених пунктів. Ма­теріали перепису містять важли­ві відомості з історії соціально-економічних і суспільних відно­син у Лівобережній Україні в 1760-х рр. Зберігається у ЦДІА України в Києві.

РУСÁЛКА ДНІСТРÓВАЯ” – укр. альманах “Руської трійці”. Була заборонена до видання у Львові 1834 р. (первісна назва – “Зоря”), опублікована 1837 р. в Будапешті. “Р. Д.” – збірка укр. фольклорних записів та літера­турно-публіцистичних творів, біль­шість яких належала М. С. Ша­шкевичу, Я. Ф. Головацькому та І. М. Вагилевичу. “Р. Д.” висвіт­лювала досягнення в галузі укр. фольклористики та літератури в Росії та Наддніпрянській Украї­ні; публікувала історичні пісні та документи, що розкривали геро­їчне минуле укр. народу, розви­вали його визвольні прагнення, вселяли надію на возз’єднання Західної України з тією, що перебувала у складі Росії. Аль­манах містив розділи – “Пісні народні”, “Складання” (оригі­нальні твори), переклади (з чесь­кої та сербської мов), публікації. Містить укр. народні пісні з передмовою І. Вагилевича (зо­крема, про Морозенка, Конов­ченка, Довбуша, про взяття коза­ками Варни, веснянки, колядки); анотований покажчик давніх рукописів бібліотеки Онуфріїв­ського василіянського монастиря у Львові; укр. грамоту 1424 р. та рецензію М. Шашкевича на фольклорний збірник Й. Лозин­ського “Руське весілля”. Девізом книги стали слова Я. Коллара: “Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія”. У передмові (“Передслів’ї”) М. Шаш­кевич розцінив альманах як яви­ще загальноукр. національно-культурного відродження, вітав почин Наддніпрянської України щодо розвитку нової літератури, закликав галицьких громадсько-культурних діячів підтримати, збагачувати та розвивати її. “Р. Д.” стала маніфестом національного відродження і засвідчила поча­ток нової літератури на західно­укр. землях. І. Я. Франко високо оцінив значення “Р. Д.” у станов­ленні нової укр. літератури. За словами І. Франка, збірка “була свого часу явищем наскрізь революційним”.



РУСBНИ – назва українців Галичини, Буковини та Закарпат­тя, що набула найбільшого по­ширення під час їхнього перебу­вання під владою Австро-Угор­щини. Слово “русини” походить від назви “Русь”. Називаючи се­бе русинами”, українці західно­укр. земель підкреслювали спо­конвічний зв’язок цих земель з усією Україною, з усіма східни­ми слов’янами. Ця назва відобра­жала рішучий опір західноукр. населення асиміляторським на­маганням іноземних загарбників, які проводили щодо нього полі­тику соціального і національного гноблення, понімечування, поло­нізації, мадяризації та руму­нізації.

РУСЛАН” – щоденна су­спільно-політична газета консер­вативного народовського напря­му, що видавалася під керів­ництвом О. Барвінського у Льво­ві в 1897−1914 рр. “Р.” був офі­ційним друкованим органом Ка­толицького руського народного союзу (з 1911 – Християнсько-суспільної партії). Друкувалися матеріали про події суспільно-політичного життя, зокрема ін­формація про діяльність Галиць­кого сейму та парламенту у Від­ні, громадські організації тощо. Публікувалися також художні твори, переклади з польської, німецької, чеської, угорської, французької, датської, наукові розвідки, спогади, листування. Серед публікацій – “Ярошенко” О. Маковея, новели Б. Лепкого, опові­дання Д. Мордовця, твори О. Кониського, М. Старицького, Л. Лопатинського, Я. Гордин­ського, П. Карманського, пере­клади творів відомих європей­ських поетів 19 ст. В. Щурата, дослідження А. Метлинського про укр. мову та К. Студинсько­го про творчість Т. Шевченка, історичні розвідки про укр. гетьманів І. Нечуя-Левицького, спогади О. Барвінського та О. Ле­вицького, публікація О. Барвін­ським “Матеріалів до національ­но-політичного і культурного руху русинів” (листи О. і В. Бар­вінських, М. Грушевського, С. Качали, І. Нечуя-Левицького, В. Навроцького, О. Огоновсько­го, Т. Окуневського, М. Стариць­кого, Ю. Федьковича, М. Шаш­кевича та ін.). Редагували газету Т. Барановський (1897), С. Куль­чицький (1897−1898), Л. Лопа­тинський (1898−1907), С. Горук (1907−1914), В. Барвінський (1914).



РEСОВ Олександр Олексан­дрович (7.ІІ.1847−8.Х.1915) – укр. земський статистик, етно­граф, фольклорист і прогресив­ний громадський діяч. Нар. у Києві. Після закінчення 1868 р. історико-філологічного факуль­тету Київського університету Р. кілька років був викладачем, за­ймався етнографією і видавни­чою діяльністю. У 1874 р. брав участь у підготовці перепису на­селення Києва. У 1882−1892 рр. Р. очолював оціночно-статистич­ну роботу в Херсонській і Хар­ківській губерніях; 1893−1898 рр. розробляв економічний баланс Чернігівської губ. У 1899−1902 рр. Р. працював зав. статистичного бюро Полтавського губернсько­го земства. Під його керівниц­твом здійснено подвірний пере­пис Полтавської губернії і оці­ночний опис її повітів та міст. У 1902−1908 рр. Р. працював зав. статистичного відділу Петербур­зької страхової контори і в ста­тистичній комісії Вільного еко­номічного товариства. У 1908− 1915 рр. Р. викладав статистику в Київському комерційному інституті. Є автором бл. 40 праць в галузі статистики та етногра­фії. Великий інтерес викликають його праці “Русские трактаты в конце 17 и начале 18 веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого сто­летия” (1876), “Нежинский уезд: статистико-экономическое опи­сание” (1880), “Описание Черни­говской губернии” (2 т., 1898− 1899), “Краткий обзор развития рус­ской оценочной статистики” (К., 1909), Р. написав низку цікавих розвідок з укр. фолькло­ристики (“Кобзарь Вересай, его музыка и песни, которые испол­няются им” (1874); “Торбанисты Грегор, Кастан и Франц Витор­ды” (1892); “Дещо про “панів” у колядках” (1907)). Йому належить також праця про творчу діяль­ність М. В. Лисенка (“Киевская старина”, 1903). Ще під час на­вчання в університеті був чле­ном “Старої громади”. Протягом 1854−1876 рр. співпрацював у газеті “Киевский телеграф”, був активним членом Південно-За­хідного відділу Імператорського російського географічного това­риства. Неодноразово виїжджав на навчання за кордон. 1878− 1880 рр. працював у Ніжинсько­му земстві. Під час перебування у Празі 1875−1876 рр. редагував разом з Ф. Вовком перше ви­дання Шевченкового “Кобзаря” (у 2-х т.), з яких російська цен­зура пропустила лише 1-й том.

РEССКАЯ СТАРИНÁ” – щомісячний історичний журнал, видавався 1870−1918 рр. у Пе­тербурзі. В журналі широко ви­світлювались питання суспільно-політичного руху і культур­ного життя Росії 18−19 ст. Поряд з історич­ними розвідками і до­слідженнями “Р. с.” публікувала різноманітні історичні джерела, офіційні акти, мемуари, записки, листування видатних державних, політичних і військових діячів, вміщувала твори відомих пись­менників, пам’ятки народної творчості, а також цінний ілю­стративний матеріал. Чимало міс­ця було відведено висвітленню різних періодів історії України; низка публікацій пов’язана з іме­нами Г. С. Сковороди, Т. Г. Шев­ченка, В. Н. Каразіна, О. М. Бо­дянського. В журналі друкували свої праці укр. історики та крає­знавці М. І. Костомаров, П. О. Ку­ліш, О. М. Лазаревський, П. С. Єфи­менко та ін. Вміщувались рецен­зії та анотації на книги з історії України.



РУСТИКÁЛЬНІ ЗÉМЛІ (від лат. rusticus − селянський) – селянські земельні наділи у феодальній Австрії та на загар­баних нею західноукр. землях (у Східній Галичині – з 1772 р., на Буковині – з 1774 р.). Р. з. пере­бували у спадковому користу­ванні селян. Юридичними влас­никами Р. з. вважалися володіль­ці домінікальних земель (помі­щики, держава, церква), на користь яких селяни були зобов’язані відбувати панщину, виконувати різноманітні натуральні і грошо­ві повинності та сплачувати дер­жаві поземельні податки. Незва­жаючи на урядову заборону (законодавчі акти 13.ХІ.1783, 7.І і 6.V. 1785, 2.ІV.1787 рр. – для Галичини, 24.ІІ.1787 р. – для Буковини), поміщики під різни­ми приводами перетворювали Р. з. на свою власність. У Галичині, за офіційними даними, протягом 1787−1847 рр. поміщики захопи­ли 5,6 % Р. з. Урядовим декре­том від 25.ХІ.1846 р. за поміщи­ками було закріплено Р. з., віді­брані у селян протягом 1787− 1820 рр. За селянською рефор­мою 1848 р. селянські земельні наділи було перетворено на осо­бисту власність селян, унаслідок чого поділ на Р. з. і домінікальні втратив колишнє значення.

РУСТBЦЬКИЙ Йосип Олек­сандрович (12.ІV.1839−26.ІV.1912) – укр. хірург. Нар. в Україні у дворянській сім’ї. Закінчив ме­дичний факультет Київського університету (1861). Працював лікарем у Києві, згодом у Петер­бурзі (був помічником П. Ф. Лес­гафта). Брав участь у російсько-турецькій війні. З 1874 р. – спів­робітник Київського універси­тету, з 1889 р. – професор Казан­ського, а з 1898 р. – Київського університетів. Праці Р. присвя­чені вивченню поранень рогівки (1870), нагноювальних процесів у кістках, злоякісних пухлин (зо­крема пухлин твердої мозкової оболонки), питанням історії хі­рургії тощо.

РEСЬКА БÉСІДА” – 1) культурно-освітні товариства ліберально-буржуазного напря­му в Галичині (1861−1939). Пер­ша “Р. б”. заснована у Львові в січні 1861 р. Ю. Лаврівським на базі гуртка львівської інтеліген­ції “Молода муза”. 1891 р. нара­ховувалося 34 товариства. Зго­дом такі товариства виникли в ін. містах (1912 р. їх було 32). Вони утримували клуби, театральні трупи, читальні зали і бібліоте­ки, влаштовували концерти, роз­ваги тощо. У віданні львівської “Р. б.” перебував пересувний му­зично-драматичний театр (1864− 1922). Керівниками львівської “Р. б.” були Ю. Лаврівський (1861−1873), В. Шухевич (1895− 1910), Л. Шехович, І. Кокурудз (1920−1932), Ю. Савчак та І. Ко­пач. Із 1913 р. товариства почали міняти назву на “Укр. бесіда” (1913 р. – у Жовкві, 1929 р. – у Львові). Внаслідок пересліду­вань польської буржуазної влади їхня кількість зменшувалась. Ці товариства відіграли позитивну роль у поширенні знань, підне­сенні театральної культури;

2) перше укр. культурно-освітнє товариство на Буковині (1869−1940). Засноване як това­риство клубного типу за іні­ціативою єпископа Е. Гакмана 26.І.1869 р. у Чернівцях. У перші роки існування перебувало під впливом москвофілів. У 1870− 1871 рр. видавало журнал “Буко­винська зоря”. З приходом до керівництва товариством 1884 р. народовців “Р. б.” поступово пе­ретворилася на громадсько-куль­турницьку та освітню організацію (офіційно з 1889). 1875 р. “Р. б.” відкрила при філологічному фа­культеті Чернівецького універси­тету кафедри укр. мови і літе­ратури. За ініціативою “Р. б.” виходила газета “Буковина”, ви­давалися щомісячні книжки – “Бібліотека для молодежи, селян і міщанства” (1885−1895), дитя­чий журнал “Ластівка” (1894− 1896), “Читальня” (1911−1914), “Буковинський православний ка­лендар” (1874−1918), “Укр. лас­тівка” (1933−1938) та ін. “Р. б.” виступила засновником культур­но-освітніх організацій “Міщан­ська читальня” (1880), “Народ­ний дім”, “Руська школа” (1887; з 1908 р. – “Укр. школа”), “Буко­винський боян” (1895), “Жіноча громада” та ін. З 90-х рр. 19 ст. організовувало філії і читальні в містах і селах Буковини (1914 р. було дев’ять філій і 150 читалень із 13 тис. членів). У діяльності то­вариства активну участь брали Ю. Федькович, С. і Г. Воробке­вичі, Н. Кобринська, О. Маковей та ін. Після окупації Північної Буковини буржуазною Румунією (1918) було закрито всі філії та читальні “Р. б.” В 1922−1940 рр. “Р. б.” діяла лише в Чернівцях. Після захоплення буковинських земель радянськими військами діяльність “Р. б.” повністю забо­ронена. Товариство у різний час очолювали В. Продан (1869− 1878), С. Воробкевич (1878−1881), О. Калужняцький (1881−1884), Є. Пігуляк (із 1884), О. Попович (із 1888), М. Івашко (1938−1940).

РEСЬКА ІСТОРBЧНА БІ­БЛІОТÉКА” – збірники праць з історії України 15−18 ст. (24 т.; 1886−1904). Виходили укр. мо­вою спочатку в Тернополі, потім (із 16-го тому) у Львові. В “Р. і. б.” друкувалися переважно праці укр. істориків (В. Б. Антонович, М. І. Костомаров та ін.). Вміще­но також окремі публікації ро­сійських істориків-великодер­жавників Д. І. Іловайського (з історії Київської Русі 9−12 ст.) та І. А. Линниченка (з історії Га­лицької Русі 14−15 ст.). Порівня­но невелику частку у “Р. і. б.” становлять праці укр. істориків ліберально-буржуазного напря­му − О. Я. Єфименко, Д. І. Бага­лія, історика права М. Ф. Влади­мирського-Буданова, літературо­знавця М. П. Дашкевича, в яких використано цінні документальні першоджерела з історії України 16−18 ст.

РEСЬКА ПРÁВДА” П. ПÉСТЕЛЯ (“Заповідна дер­жавна грамота великого народу російського, що служить завітом для удосконалення Росії і містить вірний наказ як для народу, так і для тимчасового верховного прав­ління”) – основний програмний документ Південного товариства декабристів, складений П. Песте­лем і ухвалений керівниками то­вариства на з’їзді в Києві 1823 р. Названа так П. Пестелем 1824 р. “Р. п.” готувалась як наказ тим­часовому революційному уряду Росії. Передбачала знищення кріпацтва і наділення селян без­оплатно землею за рахунок дер­жавного фонду, для поповнення якого передбачалася часткова конфіскація поміщицьких зе­мель, ліквідація станового ладу і рівність усіх громадян перед законом, установлення республі­канського правління. Майбутня революційна республіка мала бути єдиною і неподільною дер­жавою з централізованою вла­дою. Політичну самостійність могла отримати лише Польща за умови, якщо вона повстане одночасно з декабристами, здій­снить у себе ті ж революційні перетворення і вступить у тісний союз із Росією. Вперше “Р. п.” була видана П. Щоголевим 1906 р. Її повний текст опубліковано у 7 му томі документальної серії “Восстание декабристов” (1958).

РEСЬКА РÁДА – 1) громад­сько-політична організація моск­вофільського спрямування 1870− 1914 рр. в Галичині. Заснована у Львові для продовження тради­цій Головної руської ради. На поч. 1870-х рр. потрапила під вплив москвофілів, які й відігра­вали провідну роль у діяльності організації (В. Ковальський, Я. Шведзинський, Т. Павликів та ін.). Друкованими органами Р. р. були газети “Русская Рада” (ви­ходила в 1871−1912 рр. в Коло­миї; ред. І. Наумович) та “Галиц­кая Русь” (1891−1892 рр.; ред. О. Марков). Народовці протягом тривалого часу, не маючи своєї політичної організації, намагали­ся домовитись про спільні дії з Р. р. Однак після нищівної по­разки кандидатів від Р. р. на парламентських виборах 1879 р. та процесу над галицькими русофілами 1883 р. (т. зв. процес О. Грабар) виявив повну проро­сійську орієнтацію лідерів орга­нізації в Галичині. Це примусило народовське крило укр. суспіль­но-політичного руху в Галичині припинити контакти з Р. р. і створити 1885 р. власну політич­ну організацію − Народну раду. На поч. Першої світової війни 1914−1918 рр. припинила своє існування. Через нечисельність і малу активність помітної ролі у політичному житті Галичини не відігравала;

2) політична організація на Буковині, що існувала в 1870− 1923 рр. Заснована у Чернівцях членами “Руської бесіди”. Пер­шим головою був о. В. Продай. Спочатку перебувала під впли­вом буковинських москвофілів. Із 1885 р. провідну роль відігра­вали народовці, зокрема І. Оку­невський, Є. Пігуляк, О. Попо­вич, І. Тимінський. У 1904− 1914 рр. роботою організації ке­рував С. Смаль-Стоцький. Своїм завданням уважала піднесення національної свідомості місцево­го укр. населення та забезпечен­ня перемоги своїх кандидатів на виборах до місцевого сейму та австрійського парламенту. Після появи на Буковині укр. політич­них партій не відігравала значної ролі у суспільно-політичному житті краю. 1913 р. налічувала 842 члени. 1898−1908 рр. вида­вала у Чернівцях двотижневик (згодом тижневик) “Руська прав­да” (ред. І. Созанський), у 1909− 1915, 1921, 1923 рр. – тижневик “Народний голос” (ред. Л. Когут, із 1909−1910 р. – Ю. Сербинюк, 1921 р. – І. Созанський). 1923 р. діяльність Р. р. заборонена ру­мунською окупаційною владою.

РEСЬКА ТРÍЙЦЯ” – про­гресивне літературне угрупован­ня західноукр. письменників, учених, молоді, яке очолювали М. С. Шашкевич, Я. Ф. Голо­вацький та І. М. Вагилевич. Утво­рилася на поч. 30-х рр. 19 ст. у Львові серед студентів універси­тету та семінарії і проіснувала до кінця 30-х рр., не маючи чіткої організаторської структури. По­ява і громадсько-політична та культурна діяльність “Р. т.” пов’язані з прогресивним рухом у літературі та науці Європи. Гуртківці із симпатією ставилися до передової російської, поль­ської, чеської, сербської та ін. культур, деякі з них (Я. Ф. Го­ловацький та І. М. Вагилевич) налагодили зв’язки зі східноукр., російськими, чеськими ученими – І. І. Срезневським, М. О. Мак­симовичем, П. Я. Лукашевичем, М. Ф. Погодіним, П. Шафари­ком, друкували свої праці за кор­доном. “Р. т.” відіграла важливу роль у підтриманні і розвитку прагнень укр. народу до свого возз’єднання. Художня творчість письменників “Р. т.” мала про­гресивно-романтичний характер. У своїй поезії члени “Р. т.” за­кликали боротися за долю наро­ду, працювати для розвитку рід­ної культури. У творах і науко­вих працях члени “Р. т.” зверта­лися до історії, що було своєрід­ним прийомом агітації читачів на прикладах героїчного минуло­го (вірші “С. Наливайку”, ”Хмель­ницького обступлення Львова” М. С. Шашкевича, поема “Ма­дей” І. М. Вагилевича тощо). Ви­значною була фольклористична і видавнича діяльність “Р. т.” (брошура М. С. Шашкевича “Аз­бука і Абецадло” (1834); альма­нахи “Русалка Дністровая” (1837); “Вінок русинам на обжинки” (1846−1847); фольклористичні збірки та ін.). Твори діячів “Р. т.” поклали початок новій укр. літе­ратурі в Галичині. Деякі члени “Р. т.” – М. Ількевич, М. Куль­чицький та ін. – входили до складу повстанських груп під час польського повстання 1830− 1831 рр. Близько до “Р. т.” стоя­ли в 30−40-х рр. західноукр. письменники М. Устиянович, А. Могильницький та ін. “Р. т.” приділяла багато уваги збиранню та вивченню народної творчості, відстоювала право на існування народної мови, виступала проти різних шовіністичних проявів у Галичині в поглядах на розвиток укр. культури. Боротьба за укр. мову виявилась у власній худож­ній творчості діячів “Р. т.”, у поетичних перекладах, у ряді мовознавчих праць і “Граматик”. У статті “Розвідка про південно­руську мову” І. Вагилевич спрос­товував твердження реакціонерів про “вимирання” укр. мови. Він доводив, що укр. мова розвива­ється, встановлював її спільність зі слов’янськими мовами і не­повторну своєрідність, показу­вав, що мова укр. народу у схід­ній і західній частинах України – єдина, лише має окремі діалекти.

РEСЬКА ШКÓЛА” – 1) укр. педагогічне товариство на Буко­вині. Засноване 1887 р. в Чернів­цях. Із 1908 р. перейменоване на товариство “Укр. школа”. В складних умовах іноземного па­нування товариство було єдиною організацією на Букови­ні, що поширювала освіту серед укр. населення, готувала вчителів-українців, видавала підручники рідною мовою. У 1910−1922 рр. товариство утримувало ряд дитя­чих притулків і жіночу семіна­рію. У 20-х рр. 20 ст. “Р. ш.” припинила свою діяльність уна­слідок поліцейських репресій;

2) укр. науково-педагогічний журнал буржуазно-ліберального напряму. Орган товариства “Р. ш.”. Виходив у Чернівцях у 1888−1891 рр. У журналі друку­валися статті з педагогіки та методики, з історії укр. школи тощо. “Р. ш.” відстоювала впро­вадження в школах Галичини і Буковини фонетичного правопи­су. В журналі публікувались окремі праці І. Франка, М. Дра­гоманова та ін.

РEСЬКИЙ БАТАЛЬЙÓН ГІРСЬКBХ СТРІЛЬЦÍВ – сформований 1849 р. з ініціативи Головної руської ради для охорони карпатських переходів в Угорщину, де вибухнуло пов­стання проти Австрії. На ав­стрійську військову службу було прийнято майже 1,5 тис. галиць­ких українців, з яких було ство­рено батальйон (600 осіб). Вій­ськове формування мало свою уніформу. Послане до Словаччи­ни, де солдати несли допоміжну охоронну службу. 1850 р. час­тину їх демобілізовано.

РEСЬКИЙ СОБÓР” – по­літична організація, створена у Львові під час буржуазної рево­люції 1848 р. в Австрії за ініціа­тивою Центральної ради народо­вої на противагу Головній русь­кій раді з метою спрямувати укр. національно-визвольний рух в інтересах польської шляхти і буржуазії. Складався перважно з представників польської шляхти (Л. Сапєга, Дзедушицький, Ябло­новський та ін.) і буржуазної інтелігенції та чиновництва, да­лекі предки яких були укр. по­ходження. В “Р. с.” брав участь також І. М. Вагилевич. “Р. с.” не мав чітко сформульованої полі­тичної програми. У своїх відо­звах і листівках схвалював обме­жену аграрну реформу 1848 р., засуджував антипоміщицькі ви­ступи селян. Критикуючи Габ­сбургів, “Р. с.” водночас вислов­лював готовність співробітничати з австрійською владою, сподіва­ючись за її допомогою добитися відновлення незалежності Поль­щі із включенням до її складу укр. земель. Заперечував право галицьких українців на самостій­ний національний розвиток. Ви­давав газету “Дневник руський”. Діяльність “Р. с.” не мала успіху серед укр. народних мас. Припи­нив своє існування на поч. листо­пада 1848 р. після придушення Львівського збройного повстання 1848 р. у зв’язку із забороною австрійським урядом усіх полі­тичних організацій і товариств.



РEСЬКІ РÁДИ В ГАЛИ­ЧИНÍ (1848−1849) – громад­сько-політичні організації укр. населення в Східній Галичині під час революції 1848−1849 рр. в Австрії. 2.V.1848 р. у Львові було створено Головну руську раду, а згодом за її ініціативою почали виникати місцеві руські ради. Організаторами та актив­ними учасниками Р. р. були літе­ратори, громадсько-політичні та освітні діячі І. Бірецький, Т. Бо­рисикевич, Г. Гинилевич та ін. Усього було організовано близь­ко 50 Р. р. в містах і містечках Східної Галичини (з них 12 окру­жних). За своїм складом місцеві Р. р. були демократичнішими від Головної руської ради і ради­кальнішими за характером своєї діяльності. Вони подавали актив­ну підтримку селянам у їхній боротьбі за повернення загарба­них поміщиками земель, агіту­вали населення домагатися авто­номії Східної Галичини, добива­тися створення укр. національної гвардії, демократизації освіти, запровадження викладання укр. мовою в школах, поширювали серед народу газету “Зоря Га­лицька”, укр. книги, влаштову­вали перші укр. театральні ви­стави тощо. Формували для укр. депутатів програму демократич­них перетворень, реалізації якої вони мали намір добиватися у рейхстазі. Організували збір підписів серед населення під заявою з вимогою відокремлення Східної Галичини від Західної і перетворення її в окрему провін­цію з власним сеймом та урядом.

РEСЬКО-УКРАЇНСЬКА РАДИКÁЛЬНА ПÁРТІЯ – про­гресивна селянська партія, ство­рена у Східній Галичині 1890 р. Засновниками і керівниками її були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький. Дру­ковані органи – журнали “На­род”, “Хлібороб”, газета “Гро­мадський голос”. У партії йшла боротьба двох напрямів – лівого крила на чолі з І. Франком, М. Павликом, що відстоювало інтереси сільської бідноти і місь­кого ремісничого люду, і право­го крила на чолі з С. Дани­ловичем. РУРП відіграла важ­ливу роль у розвитку демокра­тичного руху в Галичині. Ради­кали на початку своєї діяль­ності очолили ряд селянських висту­пів, виступали за єдність дій трудящих різних національнос­тей у боротьбі за свої права. В кінці 19 ст. відбувся розкол партії. 1899 р. частина членів РУРП разом з народовцями об’єдналася в Укр. національно-демократичну партію проавстрій­ського напряму.

РУТКÓВИЧ Іван (рр. н. і см. невід.) – видатний укр. ху­дожник. Близько 1667−1708 рр. жив і працював у Жовкві (нині Львівська обл.). Відомі підписні твори Р. – іконостас у Волиці-Деревлянській, частина іконо­стаса у Волі-Висоцькій, окремі ікони з Потелича, Вижлова (1680− 1689); монументальний іконо­стасний комплекс із Скваряви-Нової (1697−1699 рр.). Твори на релігійні теми Р. писав як світ­ські картини; вони відзначають­ся декоративністю та насиченіс­тю колориту. Єдиний тогочасний

західноукр. майстер, після якого збереглася значна кількість достовірних творів. Із середини 1670-х рр. перебував у Кам’янці-Струмиловій (нині Ка­м’янка-Бузька Львівської обл.), де пра­цював у майстерні маляра Романа Могильницького. З 1680 р. Р. жив у Жовкві, був членом церковного братства, виконував функції лавника. Перші ікони майстра – “Жертвоприношення Авраама” та “З’явлення Христа Марії Магдалині”. Р. – автор розпису частини іконостасів та “Молінь” у церквах Зішестя Свя­того Духа (1680) і Святої Трійці (1683) (обидва з унікальними для укр. мистецтва портретами по­дружжя фундаторів), “Втілення” (1690), ікони Св. Дмитрія (1693, церква Св. Дмитрія у Львові) та намісного Спаса у церкві Ми­хаїла у с. Солова (Львів, Музей народної архітектури та побуту). Головна пам’ятка творчості Р. – іконостас Жовківської церкви Різдва Христового (1697−1699, Національний музей у Львові).



РEЦЬКИЙ Ілля Васильович (1741−2.X.1796) – укр. та росій­ський лікар. Нар. на Київщині. Закінчив Київську академію (1761) та школу при Петербурзькому генеральному госпіталі (1766). Як військовий лікар брав участь у російсько-турецькій війні (1768−1774). Згодом працював у Петербурзькому генеральному госпіталі та Московській аку­шерській школі. У 1781 р. при Страсбурзькому університеті за­хистив докторську дисертацію про чуму (дістала високу оцінку Д. С. Самойловича). Р. – актив­ний учасник боротьби з чумою на півдні України.


1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка