Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка5/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

БÉЙЛІСА СПРÁВА – про­вокаційний судовий процес у Києві, орга­нізований царським урядом у вересні−жовтні 1913 р. проти прикажчика цегельного заводу єврея Менделя Бейліса, звинуваченого чорносотенцями та агентами охоронного відділу у вбивстві в березні 1911 р. з ри­туальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Справжні організатори вбив­ства Ющинського – чорносотенці – були приховані від слідства, що тривало 2,5 роки. У зв’язку зі слідством у цій справі розгор­нуто антисемітську агітацію в ІІІ Державній думі і чорносотен­ній пресі. Слухання Б. с. мало відбутися 1912 р., але з огляду на піднесення робітничого руху в країні і вибори до IV Державної думи було відкладене. Б. с. була виразом чорносотенної політики царського уряду. Демократична громадськість створила в Петер­бурзі комітет на чолі з Макси­мом Горьким і Г. Короленком для боротьби проти антисеміт­ської політики уряду. Комітет опублікував відозву та органі­зував захист Бейліса на суді. Під тиском незаперечних доказів і протестів громадськості суд при­сяжних засідателів, незважаючи на численні лжесвідчення чорно­сотенців, виправдав Бейліса. Піс­ля провалу Б. с. органи царської влади спробували організувати подібний процес у Фастові. Однак слідство встановило, що 27.ХІ.1913 р. там було вбито не християнського, а єврейського хлопчика.

БЕНДÉРСЬКА КОНСТИ­ТУЦІЯ (Див. Конституція П. Орлика 1710).

БЕРЕЗНÉВІ СТАТТÍ 1654 (статті Богдана Хмельницького) – комплекс документів, які ре­гламентували політичне і право­ве становище Гетьманщини піс­ля Переяславської ради і вход­ження України до складу Мос­ковського царства. У ході пере­говорів між гетьманським уря­дом та Москвою укр. сторона постійно добивалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорізького Війська, укр. шлях­ти, православного духовенства та міст. У відповідь царські пос­ли запевняли гетьмана Б. Хмель­ницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Од­нак уже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяслав­ської ради виникли непорозу­міння між обома сторонами. Так, зокрема, московський посол боя­рин В. Бутурлін відмовився від будь-яких зобов’язань на ко­ристь України, у т. ч. і від складення присяги від імені царя про гарантування прав і приві­леїв козацтва, шляхти, духовен­ства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельниць­кого та старшину, які вирішили добитися письмового підтверд­ження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. “Просительні статті” гетьман доручив відвезти до Москви по­сольству, яке очо­лювали генеральний суддя Вій­ська Запорізького С. Богдано­вич-Заруд­ний та переяславський полковник П. Тетеря. У цьому документі йшлося про підтверд­ження прав, привілеїв та воль­ностей Війська Запорізького та укр. шляхти (ст. 1, 3, 7, 13), укла­дення 60-тисячного козацького реєстру (ст. 2), платню старшині та кошти на утримання козаць­кого війська (ст. 8−12, 21), збере­ження місцевої адміністрації та збір нею податків (ст. 4, 15), на­дання гетьманові у рангове воло­діння Чигиринського староства (ст. 5), право Війська Запорізь­кого обирати гетьмана (ст. 6), право зносин гетьмана з інозем­ними державами (ст. 14), невтру­чання московських чиновників у справи України (ст. 16), під­твердження козацьких та шля­хетських привілеїв (ст. 17), збереження прав київського ми­трополита (ст. 18), надіслання царського війська проти військ Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19), утримання військових залог на кор­донах України і Польщі (ст. 20), оборону України від нападів татар (ст. 22), утри­мання козацької залоги у фортеці Кодак (ст. 23). Посольство виру­шило до Москви наприкінці лю­того 1654 р. і відразу ж після приїзду розпочалися інтенсивні переговори, які тривали шість днів. У результаті проект був значно змінений і скорочений до 11 пунктів. 21.ІІІ.1654 р. статті представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені ними. Згідно з цим документом, який був го­ловним в усьому ком­плексі документів і увійшов в історію під назвою “Березневі статті”, передбачалося таке:

1) встановлювалась платня вій­ськовому писарю та підпискам (1000 польських злотих), вій­ськовим суддям (300 польських злотих), судовим писарям (100 польських злотих), полковим пи­сарям і хорунжим (50 польських злотих), сотенним хорунжим (30 польських злотих) та гетьман­ському бунчужному (50 злотих);

2) козацькій старшині, писа­рю, двом військовим суддям, усім полков­никам і військовим та полковим осавулам надава­лись у володіння млини;

3) збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести укр. урядникам;

4) установлювалася платня генеральному обозному (400 зло­тих) та генеральному хорунжому (50 злотих);

5) заборонялися зносини геть­мана з турецьким султаном та польським королем;

6) підтверджувалося право київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

7) московський уряд зобов’я­зувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 р.;

8) передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

9) гетьманський уряд просив установити платню полковникам (100 єфімків-талерів), полковим осавулам (200 польських злотих), військовим осавулам (300 поль­ських злотих), сотникам (100 поль­ських злотих) і кожному козакові (30 польських злотих), однак це про­хання було відкладено до перепису всіх прибутків, що ма­ли поступати до царської скарб­ниці з України, а також до укла­дення реєстру в кількості 60 тис. козаків;

10) у випадку татарських на­падів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи України та Московії;

11) гетьманський уряд просив встановити утримання для коза­цької залоги у фортеці Кодак (400 осіб) та для запорожців, але виконання цього прохання також було відкладене.

Тут же містилася вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до Моск­ви. Частина вимог гетьмана Б. Хмельницького та укр. уряду була розглянута царським уря­дом окремо, і деякі з них під­тверджені царськими указами 27.ІІІ.1654 р.

Згідно з Б. с. Україна зберіга­ла значні права – мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користува­лася власним правом тощо. Од­нак відчутним було обмеження її політичного та економічного су­веренітету: гетьманське управ­ління підпорядковувалося мос­ковському уряду, заборонялося підтримувати дипломатичні зно­сини із сусідніми державами – Річчю Посполитою та Туреччи­ною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка пов­ністю контролювалася царськи­ми чиновниками.



Б. с. були чинними лише про­тягом п’яти років. У 1659 р., між укр. урядом і Москвою укладено нові, т. зв. Переяславські статті, які ще більше обмежували суве­ренітет України. Оригінали Б. с. до наших днів не збереглися (до речі, їх не було вже в 1659 р.). Відомими є тільки копії та чор­новики, що зберігаються у фон­дах Посольського приказу Цен­трального державного архіву давніх актів у Москві.

БЕРЕЗÓВСЬКИЙ Максим Созонтович (16(27).Х.1745− 22.ІІІ.(2.IV)1777) – видатний укр. композитор. Нар. в м. Глухові (нині Сумська обл.). Освіту здобув у Київській академії, де й почав писати музику. Завдяки гарному голосу 1758 р. отримав запрошення співати у придворну капелу в Петербурзі. З 1762 р. – співак італійської оперної трупи в Орієнбаумі. В 1765−1774 рр. жив у Італії, де завершив музич­ну освіту у відомого теоретика музики Дж. Мартіні. В 1771 р. Б. був обраний академіком Болон­ської філармонічної академії. В цей період життя Б. написав опе­ру “Демофонт”, яка в 1778 р. бу­ла поставлена з великим успіхом у Ліворно. 1774 р. повернувся у Петербург, написав чимало ду­ховних концертів, позначених високою майстерністю. Автор опери “Іфігенія”, багатьох духов­них концертів (“Не отвержи меня во время старости...”, “Отче наш”, “Вірую”), в яких відчутні впливи укр. народних пісень і київських церковних співів. По­стійні придворні інтриги і не­можливість знайти застосування своїм творчим си­лам привели Б. до самогубства. Б. відіграв важ­ливу роль у становленні укр. класичної музики, хорового кон­церту, часто побудованого на народнопісенних інтонаціях. Творчість Б. була цінним внес­ком в укр. та російську культуру.

БЕРЕСТÉЦЬКА БBТВА 18.VI−10.VII.1651 – битва укр. армії на чолі з Б. Хмельницьким у період Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. з поль­ськими військами 18(28).VI− 30.VI(10.VII).1651 р. поблизу м. Берестечка (нині Горохівсько­го р-ну Волинської обл.). Від­булася в один з кульмінаційних моментів Визвольної війни. На початку лютого 1651 р., підступ­но порушивши Зборівську мирну угоду 1649 р. між урядом Речі Посполитої і Б. Хмельницьким, польське військо під проводом М. Кали­новського вдер­лося на козацьку територію і протягом місяця облягало Вінницю. Пов­станські загони І. Богуна розби­ли нападників, примусивши їх відступити на Волинь. Там 12 травня вони з’єдналися з ос­новними силами Речі Посполи­тої на чолі з королем Яном-Кази­миром. Польська армія налічува­ла 150 тис. осіб, у т. ч. 20 тис. іноземних найманців. У червні до Берестечка наблизився і Б. Хмельницький із козаками та союзниками − татарами крим­ського хана Іслам-Гірея ІІІ. У війську Б. Хмельницького було близько 100 тис. козаків і 50 тис. татар. Селянсько-козацьке вій­сько і кримські татари розташу­валися табором на лівому березі р. Стиру. Б. б. почалася 28.VI окремими сутичками козаків з ворогами. 29.VI козаки пере­йшли в наступ. Польське військо не змогло прорвати правого флангу Хмельницького, де стоя­ли козаки, тому вдарило по лівому. Татари, які там оборо­нялися, не витримавши артиле­рійського вогню і натиску регу­лярного війська, несподівано для козаків 30.VI залишили табір і, грабуючи укр. населення, відсту­пили Чорним шляхом на Крим. Б. Хмель­ницький намагався умо­вити Іслам-Гірея ІІІ продовжу­вати боротьбу, але хан захопив гетьмана у полон і відпустив його лише через кілька днів за великий викуп. Після зради татар залишене без полководця укр. військо було поставлене у надзвичайно скрутне становище: їхній табір було оточено з трьох боків переважаю­чими силами ворога, а з четвертого – шлях заступало непролаз­не баговиння. Оборону козацького табору очо­лювали Ф. Джалалій, М. Глад­кий, І. Бо­гун та інші полковники. Обложені протягом деся­ти днів мужньо захи­щалися, героїчно відбивали всі атаки поля­ків і контратаками завдавали ворогові значних втрат. На 8.VII козаки готували прорив позицій поль­сько-шляхетського війська, але велика злива перешкодила його здійсненню. У зв’язку з тяжким становищем селянсько-козацько­го війська старшина почала пере­говори з польським командуван­ням про припинення воєнних дій. Оскільки польська шляхта вимагала видачі Б. Хмельниць­кого і полковників та ліквідації всіх завоювань укр. народу, за­кріплених Зборівським догово­ром 1649 р., козацькі керівники відмовилися капітулювати і вирі­шили з боєм прорвати вороже оточення. Під командуванням наказного гетьмана І. Богуна че­рез непрохідні болота і р. Пля­шівку з возів, хомутів, сідел і одягу було збудовано три пере­прави. Під час відступу з табору чимало козаків героїчно полягло в нерівній боротьбі. Проте воро­гові не вдалося розгромити го­ловні сили селянсько-козацького війська. Козацькі полки, втратив­ши майже весь обоз і частину гармат (28 із 115, загинуло близь­ко 30 тис. козаків), відступили на Київщину, де Б. Хмельницький гуртував сили для оборони Укра­їни. Поразка під Берестечком негативно вплинула на подаль­ший хід Визвольної війни. На­слідком невдалої для козаків Б. б. було укладення Білоцерківського договору 1651 р. Героїчній бороть­бі козаків у Б. б. Т. Г. Шевченко присвятив вірш “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?”.

БЕРÉТТІ – російські архі­тектори:

Вікентій Іванович (14.VII.1781− 18.VIII.1842) – академік (з 1809 р.), професор (з 1831 р.). Закінчив Петербурзьку академію мистецтв, працював під керівництвом архі­тектора Томона на будівництві біржі, а згодом у комітеті міських будівель у Петербурзі. Б. був автором проекту перебудови частини Києва, де зосереджено кращі споруди, збудовані ним, – університет (1837−1843), інсти­тут шляхетних дівчат (1839− 1843), які характеризують Б. як видатного майстра архітектури російського класицизму;

Олександр Вікентійович (1816− 1895) − син Вікентія Івановича Б., викла­дав історію архітектури в Київському університеті, автор будинку колишньої 1 ї київської гімназії (1850) (нині бульвар Т. Г. Шевченка, 14), співавтор проекту Володимирського собо­ру (1850–1896) у Києві та ін.

БЕРЛBНСЬКИЙ Максим Федорович (6.VІІІ.1764−6.І.1848) – укр. історик та археолог. Нар. в с. Новій Слободі (нині Путивль­ського р-ну Сумської обл.) в сім’ї священика. 1786 р. закінчив Київську академію, потім учився в Петербурзькій учительській се­мінарії. У 1788−1834 рр. учите­лював у Києві. У 1834 р. з від­криттям Київського університету – голова університетського прав­ління. Був членом ряду історич­них наукових товариств. З 1828 р. – член Московського товариства історії та древностей російських, з 1843 р. – почесний член Тим­часової комісії для розбору дав­ніх актів у Києві. З 1833 р. – інспектор Київської першої гім­назії. Викликають інтерес праці Б. з історії Києва, в яких використано цінні документальні матеріали і дані археологічних розкопок. Автор “Краткого опи­сания Киева” (СПб., 1820), “Ис­торического описания Малорос­сии и города Киева” (частково опубл. в альманасі “Молодик” за 1844 р.). Б. − автор “Истории российской для употребления юношеству” (М., 1800) – пер­шого шкільного підручника, в якому подано відомості з історії від часів монгольської навали 13 ст. до 1654 р. Ряд статей Б. з історії та археології Києва опуб­ліковано в “Киевской старине” та виданнях наукових товариств. У своїх працях ідеа­лізував історичне минуле України.

БЕСТEЖЕВ-РЮМІН Михай­ло Павлович (1803−25.VII.1826) – декабрист, підпоручик. Служив у Кавалергардському (з 1818) і Се­меновському (з 1820) гвардій­ських полках. Після повстання Семеновського полку переведе­ний у кінці 1820 р. до Полтав­ського піхотного полку. З 1823 р. – член Південного товариства декабристів. Разом із С. Мурав­йовим-Апостолом очолював Ва­сильківську управу Південного товариства. Брав участь у з’їздах і нарадах декабристів у Києві, Кам’янці, в Ліщинському таборі під Житомиром (1823−1825). У 1823 р. встановив зв’язок з поль­ським Патріотичним товарис­твом, підтримував зв’язки між членами та управами Південного товариства. Влітку 1825 р. ус­пішно завершив переговори про приєднання Товариства об’єдна­них слов’ян до Південного това­риства. Керував Слов’янською управою. Підтримував складену П. І. Пестелем республіканську програму “Руської правди”, був прихильником повалення само­державства та ліквідації кріпос­ництва шляхом воєнного перево­роту. Вів антимонархічну агіта­цію серед солдатів. Співавтор відозви і “Православного катехі­зису” (популярного викладу про­грамних положень Південного товариства декабристів), які читали солдатам і поширювали серед селян Київської губернії. Один з керівників повстання Чернігівського полку. Б.-Р. було заарештовано у Білій Церкві і засуджено до страти. Повішено в Петербурзі разом із чотирма ін­шими керівниками декабристів.

БЕЦ Володимир (1834−1894) – видатний укр. лікар-анатом, педагог і громадський діяч, про­фесор Київського університету, член багатьох наукових това­риств. Б. залишив понад 10 тис. зразкових анатомічних препара­тів і близько 50 наукових праць, зокрема “Атлас человеческого мозга” (1890). Анатомічні праці Б. принесли йому світову славу. Найвидатніші з них перевидані в книзі “Анатомические и гистоло­гические исследования: Избр. тр.” (1950). Разом із В. Антоновичем написав книгу “Исторические деятели Юго-Западной России” (1883), яка в урядових колах була сприйнята як вияв протесту проти російської політики. В результаті конфлікту Б. був зму­шений залишити Київський уні­верситет, віддавши йому 30 ро­ків праці.

БÍБІКОВ Дмитро Гаврило­вич (1792−22.II(6.III).1870) – ро­сійський державний діяч, гене­рал від інфантерії, учасник Віт­чизняної війни 1812 р. На вій­ськовій службі з 1808 р. У Боро­дінському бою 1812 р. втратив руку. У 1819−1825 рр. – влади­мирський, саратовський і мос­ковський віце-губернатор, 1825− 1835 рр. – директор департа­менту зовнішньої торгівлі. У 1837−1852 рр. – київський, по­дільський і волинський генерал-губернатор. У 1852−1855 рр. – мі­ністр внутрішніх справ. Для зміцнення позицій російського самодержав­ства в Україні Б. активно проводив політику ро­сійського великодержавного шо­вінізму. Брав участь у розгромі Кирило-Мефодіївського товарис­тва, скасував дію Литовського статуту 1588 р. (1840) та ліквіду­вав греко-католицьку церкву (1839) в Правобережній Украї­ні, конфіскував маєтки католиць­кого духовенства. З метою руси­фікації України здійснив заміну місцевих чиновників на росій­ських. У 1847−1848 рр. провів Інвентарну реформу, яка законо­давчо закріплювала поміщицьку земельну власність. При Б. було проведено перевірку за архівни­ми документами дворянських прав польських поміщиків та шляхти. Б. звільняв з державних установ поляків, секуляризував земельні володіння ка­то­лицького духівництва. Для використання з політичною метою архівних ма­теріалів державних установ 16− 18 ст. Б. підтримав ініціативу М. О. Мак­симовича щодо органі­зації в Києві Тимчасової комісії для розбору стародавніх актів (1843) і створення Київського архіву стародавніх актів (1852). Б. нещадно придушував селян­ські виступи проти поміщиків. Характеристику Б. як сатрапа російського самодержавства дав Т. Г. Шевченко у поемі “Юро­дивий”.

БІЛОЗÉРСЬКИЙ Василь Ми­хайлович (1825−20.II.(4.III).1899) – укр. громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. Нар. на хуторі Мотронівці на Чер­нігівщині у дворянській сім’ї. Вищу освіту здобув у Київсько­му університеті св. Володимира (1843−1846). В 1846−1847 рр. – учитель Петровського кадетсько­го корпусу в Полтаві. Разом з М. Косто­маровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні “Статуту Слов’янського братства св. Ки­рила і Мефодія”. Був автором “Записки” – пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї христи­янського соціалізму, виступав за об’єднання всіх слов’янських народів у республіканську феде­рацію, в якій провідну роль від­водив Україні. В Кирило-Мефо­діївському товаристві Б. належав до поміркованої частини. У 1847 р. Б. був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському правлінні. 1856 р. був звільне­ний. Жив у Петербурзі. У 1861− 1862 рр. Б. – редактор журналу “Основа”. Згодом служив у Варшаві. Підтримував зв’язки з Галичиною, співпрацював у газетах “Мета” і “Правда”. Автор програми для сільських шкіл, пристосованої до потреб селян­ства. Останні роки життя провів на хуторі Мотронівці.

БІЛОЦЕРКÍВСЬКИЙ МBР­НИЙ ДÓГОВІР 1651 – угода між польським урядом і гетьма­ном України Б. Хмельницьким, укладена в м. Білій Церкві 18(28).ІХ.1651 р. після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви 1651 р. За Б. м. д. в Україні відновлювалася польсько-шляхетська влада. Чис­ло реєстро­вого війська зменшу­валося з 40 тис. до 20 тис. Вилучені з реєстру козаки по­верталися під владу польських панів. Козаць­кою територією ви­знавалося лише Київське воєвод­ство. У Брацлавське і Чернігів­ське воєводства поверталася польська адміністрація, а магна­там і шляхті повертались їхні маєтки. Реєстрові козаки виселя­лися з Брацлавського та Черні­гівського воєводств у королів­ські маєтності Київського воє­водства. Гетьман зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з інозем­ними державами. Б. Хмельниць­кий залишався геть­маном, але після його смерті король дістав право признача­ти і звільняти гетьманів. Тяжкі умо­ви Б. м. д. Б. Хмельницький роз­глядав як тимчасову поступку, необхідну для підго­товки укр. народу до дальшої боротьби проти поль­сько-шляхетських загарбників. Б. м. д. дав можли­вість укр. народові зібрати сили для від­новлення боротьби проти Поль­щі. У зв’язку з нападом шляхетської Польщі у травні 1652 р. на Україну Б. Хмель­ницький анулював Б. м. д.

БІЛЯШÍВСЬКИЙ Микола (1867−1926) – визначний архео­лог і музеєзнавець, дійсний член ВУАН, член Всеукр. археологіч­ного комітету і дійсний член НТШ. У 1890 р. проводив роз­копки на городищі Княжа Гора біля Канева, розкопки слов’ян­ських селищ і могил на Волині, досліджував селища трипіль­ської культури в с. Борисівці на Київщині (1904). Організував музей барона Штейнгеля в Го­родку на Волині. 1902−1923 рр. – незмінний директор Київського міського художньо-промислово­го і наукового музею (пізніше Державного музею, згодом – Центрального історичного му­зею), для створення і розвитку якого доклав багато зусиль. У 1906 р. – член І Державної думи, належав до Укр. клубу. Під час Першої світової війни був упов­новаженим від Російської акаде­мії наук для охорони пам’яток культури в Галичині та Буковині, голова Центрального комітету охорони пам’яток ста­ровини і мистецтва на Україні (з 1917). Був редактором “Археологичес­кой летописи Южной России” (1897−1905). Найвидатніші праці – “Могильник в урочище Остро­ня” (“КСТ”, 1888), “Следы пер­вобытного человека на бере­гах р. Днепра вблизи Киева” (“Труды VІІІ Археологического съезда”), “Княжа Гора” (“КСТ”, 1890), “Борисівське городище” (“Ко­роткі звідомлення ВУАК”, 1925).

БІЛЬШОВИКB І МЕНШО­ВИКB – антагоністичні течії в російському соціал-демократич­ному русі. Більшовизм догматич­но відтворював гасло К. Маркса про встановлення диктатури про­летаріату насильницьким, рево­люційним шляхом. Меншовизм був російським різновидом євро­пейської соціал-демократії, яка, піддаючи ревізії з кінця 19 ст. політичну платформу Маркса, відмовилася від його революцій­них гасел і прагнула захищати інтереси людей найманої праці в рамках закону і парламентариз­му. Творець більшовизму В. Ульянов-Ленін у середині 1900 р. виїхав за кордон і на­лагодив випуск загальноросій­ської соціал-демократичної газе­ти “Искра”. Вона, за його заду­мом, мала підготувати ідейно-політичні та організаційні пере­думови відтворення соціал-демо­кратичної партії. Розрахунок виправдався. В багатьох містах, у т. ч. в Харкові, Києві, Полтаві, було організовано іскрівські гру­пи, які стали серцевиною май­бутніх партійних комітетів. Не­забаром іскрівці взяли гору в Катеринославському, Одеському та ін. комітетах РСДРП. Агенти “Искры” в Україні М. Бауман, Р. Землячка, В. Ногін, М. Скрип­ник, О. Цюрупа, О. Шліхтер та ін. вели активну пропагандист­ську роботу. В перших 50 номе­рах ця газета вмістила понад 500 матеріалів про події в Україні.

Тим часом у країні розгор­тався революційний рух. Навесні 1902 р. селянські заворушення в Полтавській і Харківській губер­ніях переросли у повстання, спрямовані проти поміщиків і місцевої адміністрації. Влітку 1903 р. робітничий рух на Півдні Росії набув форми загального політичного страйку.

У липні−серпні 1903 р. в Брюсселі і Лондоні відбувся ІІ з’їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася плат­форми, яку пропагувала “Искра”. Найважливішими її елементами були тези про диктатуру проле­таріату і про побудову партії на засадах т. зв. “демократичного централізму”. На практиці це означало жорстку підпорядкова­ність місцевих комітетів цен­тральному керів­ництву. Ленін негативно ставився до демокра­тичної побудови соціал-демокра­тичних партій Західної Європи і розглядав створювану РСДРП як інструмент завоювання політич­ної влади і здійснення диктатури від імені робітничого класу. Не згодні з платформою “Искры” соціал-демократи (“економісти”, бун­дівці) залишили з’їзд і тим забезпечили іскрівцям абсолют­ну перевагу серед депутатів. Однак самі іскрівці розкололися на “твердих” і “м’яких”. Лінія розколу проходила у питаннях організаційної побудови партії. Прибічники Леніна, тобто “твер­ді” іскрівці, обстоювали необхід­ність створення централізованої партії “нового типу”. Вони вва­жали, що тільки організація про­фесійних революціонерів, яка підтримує у своїх лавах залізну дисципліну і постійно очища­ється від інакомислячих, може бути ефективним інструментом боротьби проти царизму. Т. зв. “м’яким” іскрівцям, що гурту­валися навколо Ю. Мартова, по­добалася демократична побудова європейських партій парламент­ського типу. Вибори централь­них органів партії закріпили перемогу ленінців, яких відтоді почали називати більшовиками. Відповідно “м’яких” іскрівців пойменували меншовиками.

Після з’їзду відбулося розме­жування на фракції більшовиків і меншовиків у місцевих органі­заціях РСДРП. Більшовицька фракція виявилася численнішою в Катеринославському, Мико­лаївському та Одеському комі­тетах. Навпа­ки, у Харківському та Київському, а також у Союзі гірничозаводських робіт­ників було більше меншовиків. У міру того, як розвивалася революція, шляхи більшовиків і меншовиків дедалі відчутніше розходилися.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка