Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка47/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   63
Р


РÁВИЧ Іван (1677−1762) – визначний укр. майстер-золотар. Проживав і працював у Києві на Подолі. Був лавником і райцею (радником) Київського магістра­ту. 1742 р. побував у Німеччині, де ознайомився із золотарською справою. Виконував різноманіт­ні замовлення на вироби (зде­більшого зі срібла) для мона­стирів, гетьманів І. Мазепи та К. Розумовського, приватних осіб. У музеях України (Національний музей історії України, Націо­нальний художній музей, Києво-Печерський державний історико-архітектурний заповідник, Пол­тавський художній музей, Хар­ківський державний історичний музей, Чернігівський державний історичний музей) та Росії збе­рігається понад 50 робіт Р. з іменним клеймом у вигляді ла­тинських літер “JR” (на ранніх виробах) та “IR” (пізній період). Зберігалися датовані вироби, починаючи з 1717 р. Ранній пе­ріод діяльності Р. репрезентують – оправа Євангелія Видубицько­го монастиря (1717), водосвятна чаша (1720), оправа Євангелія Лубенського Мгарського монас­тиря (1721), свічники з великої Успенської церкви Києво-Печер­ської лаври (1721), чаша з церкви Різдва Богородиці в с. Остапівка (1722). До пізнього періоду твор­чості Р. належать – чаша фун­дації глухівського ігумена Ники­фора Грибовського (1738), гроб­ниця фундації ігумені Єлени Дезкантен (1743), свічник з ака­демічної церкви у Києві (1747), чаша з Предтеченської церкви в с. Милютинці (1749).

РАВÍТА Франтішек (псевдо­нім Гавронського; 4.XI.1845− 16.IV.1930) – польський історик і літератор. Нар. в с. Степашках (нині Гайсинського р-ну Він­ницької обл.). Освіту здобув у Відні. Автор історичних праць – “Історія гайдамацьких рухів” (Варшава, 1899−1901), “Богдан Хмельницький” (Вар­шава, 1908− 1909), “Козацька Україна у Речі Посполитій” (Варшава, 1923) та низки повістей, у т. ч. “Пан геть­ман Мазепа” (Варшава, 1888). У своїх працях намагався виправ­дати агресивну політику шляхет­ської Польщі щодо України, усіляко принизити й очорнити антифеодальну, визвольну бо­ротьбу укр. народу проти поль­ських загарбників. Деякий нау­ковий інтерес викликають опу­бліковані Р. джерела з історії Визвольної війни укр. народу 1648−1654 рр., зокрема хроніка Ганновера, листи Б. Хмельниць­кого, А. Кисіля тощо.

РÁДА” – літературно-нау­ковий альманах, упорядкований і виданий М. Старицьким у Києві у двох випусках (1883, 1884). У “Р.” публікувалися переважно твори укр. демократичної літера­тури – М. Старицького (драма “Не судилось”), Панаса Мирного (дві частини роману “Повія”), І. Нечуя-Левицького (повість “Микола Джеря”) та ін. Тут ви­ступали з творами також Б. Грін­ченко, Олена Пчілка, Ганна Барвінок. У “Р.” було вміщено науково-публіцистичну статтю “Про хліборобські спілки” В. Ва­силенка, у якій висвітлювалось зубожіння і диференціація в укр. селі. “Р.” опублікувала “Бібліо­графічний покажчик нової укр. літератури 1798−1883” М. Кома­рова, який уперше на багатому бібліографічному матеріалі пока­зав досягнення укр. літератури.



РÁДА” – укр. щоденна га­зета. Виходила з 15(28).IX.1906 до 20.VII. (2.VIII).1914 р. у Києві після закриття газети “Громад­ська думка”. В газеті співробіт­ничали Б. Д. Грінченко, С. В. Ва­сильченко та ін. На сторінках “Р.” вміщували свої твори укр. письменники М. М. Коцюбин­ський, А. Ю. Тесленко, Панас Мирний та ін. В окремі роки як додаток передплатники “Р.” одержували “Кобзар” Т. Г. Шев­ченка та ін. видання. Була єди­ною щоденною громадсько-полі­тичною газета укр. мовою у підросійській Україні. Видава­лась на кошти Є. Чикаленка за деякою матеріальною допомо­гою В. Симиренка і Л. Жебуньо­ва. “Р.”, не будучи ніколи офіційним партійним органом, відстоювала на своїх шпальтах політичну лінію Товариства укр. поступовців. Головними ре­дакторами “Р.” були Ф. Мату­шевський (1906−1907), М. Пав­ловський (1907−1913), А. Ніков­ський (1913−1914), секретарями редакції – С. Петлюра, В. Ко­ролів, П. Сабалдир. До складу редакції газети входили М. Во­роний, М. Гехтер, П. Гай, Д. До­рошенко, С. Єфремов, О. Кузьмин­ський, М. Лозинський, О. Олесь, О. Панасенко, Л. Пахаревський, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Співробітниками “Р.” були М. Гру­шевський, І. Франко, В. Винни­ченко, В. Дурдуківський та ін. Газета, висвітлюючи громадсько-політичне і культурне життя на укр. землях, відіграла значну роль у формуванні національної свідомості в Наддніпрянській Україні. На поч. Першої світової війни 1914−1918 рр. російський уряд заборонив видання газети. З березня 1917 р. замість “Р.” видавалась газета “Нова рада” (виходила до січня 1919 р.; ред. А. Ніковський і С. Єфремов).

РÁДА ГЕНЕРÁЛЬНОЇ СТАР­ШBНИ – у Лівобережній Украї­ні від часів Народно-визвольної війни 1648−1657 рр. і до лікві­дації 1764 р. Генеральної вій­ськової канцелярії вузький до­радчий орган при гетьмані. Скла­дався з осіб, що входили до гене­ральної старшини. Вперше Р. г. с. почали скликати за гетьмана Б. Хмельницького. Р. г. с. фактич­но становила вищу палату стар­шинської ради – колегію гене­ральної старшини. Кожен із чле­нів колегії керував окремою ділянкою роботи. Значення Р. г. с. зростало у період відсутності гетьмана. Тоді керівну роль віді­гравав генеральний обозний або писар, а рішення оформлялися від імені Генеральної військової канцелярії. Р. г. с. здійснювала переважно управління поточни­ми справами держави. За необ­хідності для участі у Р. г. с. за­прошувалися полковники і пол­кова старшина, сотники і навіть міські урядники.

РÁДА З’ЇЗДІВ ГІРНИЧО­ПРОМИСЛÓВЦІВ ПÍВДНЯ РОСÍЇ – по­стійний виконавчий орган організації власників під­приємств металургійної, кам’я­новугільної та залізорудної про­мисловості Донецько-Криворізь­кого басейну. Заснована на І з’їз­ді гірничопромисловців 1874 р. в Таганрозі. Після V з’їзду (1880) постійним місцем перебування ради став Харків. Вона відіграла певну роль у створенні великих капіталістичних монополій, зо­крема синдикатів “Продамет” і “Продвугілля”. Через своїх упов­новажених у багатьох урядових установах впливала на еконо­мічну політику царизму. Спри­яла підвищенню цін на метал та вугілля, що забезпечувало високі прибутки промисловцям. Вида­вала періодичний друкований орган “Горнозаводской листок”, пізніше – “Горнозаводское де­ло”. Ліквідована 1918 р. після націоналізації промисловості.

РÁДА СТАРШBНИ – в Лівобережній Україні від часів Визвольної війни 1648−1657 рр. і до 1764 р. дорадчий орган при гетьмані. До її складу входила старшинська верхівка – генераль­на старшина та полковники горо­дових полків. Р. с. схвалювала податки, оренди, відала справа­ми військово-оборонного харак­теру тощо. У 2-й пол. 18 ст. по­чала присвоювати собі правомоч­ність Генеральної військової ради.

РАДЗИВÍЛЛ (Radziwiłł; Ра­дивил, Радвіла) Альбрехт Стані­слав (1.VІІ.1593−12.ХІ.1656) – литовський магнат, князь. Нар. в Олиці (нині смт Волинської обл.). З 1619 р. – литовський підканц­лер, з 1623 р. – великий литов­ський канцлер. Власник значних земельних маєтків на Волині. Насаджував католицизм в Украї­ні. Автор “Мемуарів” латинською мовою, що охоплюють період історії Польщі 1632−1656 рр. (опубліковано неточний поль­ський переклад, т. 1−2, Познань, 1839). В мемуарах є відомості про події Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. Р. відзна­чав всенародний характер війни в Україні, змушений був визнати героїзм укр. селянсько-козаць­ких військ.

РАДЗИВÍЛЛИ – литовські магнати, власники великих зе­мельних маєтностей у Литві, Польщі, Білорусії, Україні (Во­лині) в 15 – на поч. 20 ст. Корис­тувалися в 16−18 ст. привілеями удільних феодальних князів, ма­ли своє надвірне військо (до 6 тис.), власні фортеці. Займаючи високі урядові посади, Р. підтримували шляхетсько-католицьку агресію і брали безпосередню участь у за­гарбницьких війнах шляхетської Польщі і феодаль­ної Литви, спрямованих на поне­волення укр. і білоруського народів.

Януш Р. (1612−1655) – ли­товський коронний гетьман. Під час Визвольної війни 1648− 1657 рр. керував придушенням народних повстань у Білорусії. Після поразки селянсько-козаць­ких військ у Берестецькій битві 1651 р. очолюване Янушем Р. литовсько-шляхетське військо захопило у серпні 1651 р. Київ і вчинило жорстоку розправу над мирним населен­ням. У 1654 р. його загони були розбиті укр.-російськими полками у Білорусії.

Кароль-Станіслав Р. (1734− 1790) – литовський коронний гетьман. Учасник Барської кон­федерації 1768 р., що виступала за збереження у Польщі шля­хетської анархії. Після поразки барських конфедератів перейшов на бік царського уряду. Участь Кароля-Станіслава Р. у боротьбі магнатів за владу сприяла полі­тичному знесиленню і втраті Польщею національної незале­жності в кінці 18 ст.

РÁДИ РОБІТНBЧИХ ДЕ­ПУТÁТІВ – політичні органі­зації робітничого класу, що виникли в ході Російської рево­люції 1905−1907 рр. Досить широка популярність цих суто класових організацій у робітни­чому середовищі була зумовлена насамперед відсутністю в країні елементів демократії, надзвичай­ною соціальною загостреністю та відвертою підтримкою з боку держави панівних класів. Не маючи змоги апелювати до вер­хів (цар дав подібним спробам наочний урок “кривавою неді­лею” у Санкт-Петербурзі), робіт­ники мусили покладатися тільки на себе. З перших місяців рево­люції на підприємствах стали утворюватись комітети для ке­рівництва страйками. У Кате­ринославі страйккоми назива­лися “делегатськими зборами”, у Миколаєві – “зборами робіт­ничих депутатів”, у Харкові – “комісіями виборних від робіт­ників”, у Кадіївці, за прикладом Іваново-Вознесенська, – “радами робітничих депутатів”. Остання з цих назв закріпилася за загально­міськими зборами делегатів від страйкуючих підприємств. Їх по­кликав до життя загальний полі­тичний страйк у жовтні 1905 р. Загальноміські ради робітничих депутатів виникли у 50 містах і робітничих селищах імперії. В Україні перша рада з’явилася в Катеринославі. Секретарем її ви­конавчого комітету обрали біль­шовика Г. Петровського. Ради були утворені також у Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. В Донбасі загальноміські ради організаційно не встигли сфор­муватися, тобто не утворили постійно діючих виконавчих комітетів. У Харкові створенню загальноміського органу робіт­ни­чої влади перешкодили мен­шовики. Більшовики розглядали ради як органи революційно-демократичної диктатури мас і відповідно вимагали будувати їх на всіх рівнях – від районного до загальнодержавного. Ленін вва­жав, що ради повинні залучати до свого складу поряд з робіт­никами представників від матро­сів, солдатів, селян, інтелігенції. Говорячи про необхідність по­повнення майбутнього радян­ського уряду представниками усіх революційних (але не лібе­ральних) партій і демократів, він зазначав: “Без об’єднання проле­таріату і селянства, без бойового зближення соціал-демократів і революційних демократів не­можливий повний успіх великої російської революції”. Хто ж мав здійснювати селекцію цих не­пролетарських елементів за ознакою їхньої рево­люційності й висувати відповідні кандидатури на суд мас? Ленін не сумнівався в тому, що це – обов’язок і право партії робітничого класу, тобто його власної партії, бо вона так себе називала. Це означає, що вже в найперших вимогах про організацію радянської влади остання безпосередньо пов’язу­валася не з вибор­цями, які делегували своїх представників до рад, а з партією, яка моно­польно пропонувала виборцям свої власні кандидатури. Інакше кажучи, робітничі маси, що брали участь у виборчій кампа­нії, не розглядалися як суве­ренна сила, від якої походить влада. Навпаки, меншовики бажали, щоб революція замінила само­державство демократією, а тому вбачали майбутнє країни не в диктатурі, а в парламентаризмі. Вони не заперечували проти розширення первинних функцій рад робітничих депутатів, що полягали у керівництві страй­ком, і вважали можливим існу­вання цих організацій на тимча­совій основі. Водночас меншови­ки висловлювалися проти побу­дови влади на класовій основі, тобто не визнавали радянську владу. Виходячи з цього, вони вважали недо­речним створення рад робітничих депутатів у мас­штабі великих міст. Отже, рево­люція 1905 р. підірвала само­державство – тип влади, що зберігався в Російській імперії як пережиток кріпосницької епохи. У країні одночасно ви­никли зародки двох нових типів влади. Державна дума являла собою форму парламентаризму, тобто магістрального шляху політич­ної еволюції, властивої для високорозвинутих країн. Ради, які розглядалися як влада тільки більшовиками, були специфіч­ною організацією класового зміс­ту, саме виникнення якої стало можливим в умовах виняткового загострення соціальних супереч­ностей.

РАДИВИЛÓВСЬКИЙ Ан­тоній (р. н. невід. − 20.XII.1688) – укр. пись­мен­ник, культурно-освітній діяч. У 40-х рр. 17 ст. вчився у Києво-Могилянській колегії, після закінчення якої прийняв чернечий сан і деякий час був архідияконом у Черні­гові. З 1656 р. став проповідни­ком Києво-Печерської лаври, 1671 р. – намісником лаври, в кінці 1683 р. – ігуменом Микіль­ського монастиря в Києві. Автор двох книг проповідей: “Огоро­док Маріи Богородицы...” (К., 1676) і “Венец Христов...” (К., 1688). У проповідях Р. трапля­ються згадки про розбрат між ко­зацькою старшиною і посполи­тими, про важке становище жін­ки в сім’ї, про порушення правосуддя. Р. – визначний тео­ретик і практик тогочасного укр. красномовства, борець проти уніатів та єзуїтів.

РАIВСЬКА-ІВАНÓВА Ма­рія Дмитрівна (1840−1912) – укр. художниця і педагог. Нар. в с. Гаврилівці (нині Ізюмського р-ну Харківської обл.). Живопису вчилася в Дрездені. Р.-І. – перша жінка в Росії, якій Петербурзька академія мистецтв надала звання художника (1868). Живописні акварельні твори Р.-І. відзнача­ються чіткістю малюнка і відчут­тям колориту (“Автопортрет”, 1866; “Смерть селянина в Укра­їні”, 1868 та ін.). Р.-І. також ав­тор “Абетки малювання для сім’ї і школи” (1879). У 1869 р. Р.-І. відкрила в Харкові приватну малювальну школу, на базі якої 1896 р. було утворено міську школу малювання й живопису, а з 1912 р. – художнє училище.

РАIВСЬКИЙ Аркадій Олек­сандрович (1848−28.ХІ.1916) – вітчизняний ветеринарний лікар, один з організаторів ветеринар­ної справи і ветеринарної освіти в Росії. Нар. у Воронежі. У 1871 р. закінчив у Петербурзі ветери­нарний відділ Медико-хірургіч­ної академії (з 1879 р. був там професором), а 1884 р. – Військо­во-медичну академію. З 1884 р. – професор і директор Харківсько­го ветеринарного інституту. Пра­ці з питань ветеринарної мікро­біології, епізоотології, патологіч­ної анатомії та гістології. Засну­вав при Харківському ветери­нарному інституті (разом із Л. С. Ценковським) ветеринар­но-бактеріологічну станцію, де виготовлялись вакцини проти сибірки та інших інфекційних хвороб тварин, зоогігієнічну ла­бораторію, а також курси для вдосконалення земських ветери­нарних лікарів. У 1916 р. з ініціативи Р. було проведено ре­форму вищої ветеринарної осві­ти в Росії, згідно з якою ветери­нарні інститути зрівняли в пра­вах з університетами. Праці Р. – “Руководство к изучению инфек­ционных болезней домашних животных” (СПб., 1880); “Пато­логическая анатомия и гистоло­гия домашних животных” (СПб., 1882).

РАIВСЬКИЙ Володимир Фе­досійович (8.IV.1795−20.VII.1872) – декабрист, письменник. Нар. в с. Хворостянці (нині Староосколь­ського р-ну Бєлгородської обл.) у сім’ї поміщика. У 1811 р. за­кінчив Благородний пансіон при Московському університеті. Учас­ник Вітчизняної війни 1812 р. В кінці 10-х – на поч. 20-х рр. жив в Україні (в Тульчині, Кам’янці-Подільському). В чині ма­йора служив у Кишиневі ад’ютантом у командира 16-ї піхотної дивізії генерал-майора М. Ф. Орлова. Член Союзу благоденства, зго­дом – Південного товариства декабристів. Один із засновників Кишинівської управи декабрис­тів. Друг О. С. Пушкіна. За про­паганду серед солдатів Р. 1822 р. було заарештовано. У 1827 р. його вислали до Сибіру, де він помер. Вірші, публіцистичні тво­ри, мемуари та політичні замітки Р. (“Про рабство селян”, “Про суть законів Монтеск’є”, “Про політику”, “Про солдата”, 1821− 1822 рр.) свідчать про респуб­ліканський та антикріпосниць­кий напрям його думок. Автор спогадів.

РАКEШКА-РОМАНÓВ­СЬКИЙ Роман Онисимович (Ракущенко; 28.ІІІ.1623−1703) – імовірний автор “Літопису Само­видця”. Походив з ніжинських реєстрових козаків. Брав участь у Народно-визвольній війні 1648− 1657 рр. У 1658−1663 рр. Р.-Р. – ніжинський сотник, 1663−1668 рр. – генеральний підскарбій. Через вороже ставлення до нього геть­мана Д. Многогрішного Р.-Р. змушений був переселитися в м. Брацлав, де був протопопом міської церкви. Після скинення з гетьманства Д. Многогрішного Р.-Р. в 1672 р. повернувся в Ліво­бережну Україну і до кінця життя був священиком Мико­лаївської церкви в м. Стародубі.

РАЛЬЦÍ (одн. – ралець) – натуральна, згодом грошова да­нина, яку кілька разів на рік сплачували козаки, посполиті се­ляни та міщани на користь полкової та сотенної старшини та міської адміністрації в Ліво­бережній Україні. Розмір Р. не був сталий. Формально Р. вважа­лися добровільними подарунка­ми, але насправді були обов’яз­ковими. На поч. 18 ст. гетьман­ське управління кілька разів скасовувало Р., проте збирали їх до ліквідації політичної автоно­мії Лівобережної України на поч. 80-х рр. 18 ст. У містах, зокрема Києві, збирання Р. з міщан тривало і в 20-х рр. 19 ст.

РÁНГОВІ МАIТНОСТІ – земельні маєтності на Лівобе­режній Україні, що їх надавали російські царі та укр. гетьмани козацькій старшині й царським чиновникам “на ранг”, “на уряд”, тобто як винагороду за службу на час перебування на тій чи іншій посаді. В Україні Р. м. з’явилися під час Народно-ви­звольної війни 1648−1657 рр. За Зборівським договором 1649 р. і за царським “Привілеєм Війську Запорізькому” 1654 р. козацькій старшині на­давали “на ранг” тільки млини і лише гетьман одержував “на булаву” Чигирин­ське староство. Згодом Р. м. почали надавати всій козацькій старшині. В 2-й пол. 17 – на поч. 18 ст. розміри Р. м. на кожну посаду не були чітко визначені. Лише 1732 р. було встановлено розміри Р. м. залежно від служ­бового становища козацької стар­шини. Так, генеральному обоз­ному було визначено 400 дворів рангових селян, генеральному судді та генеральному підскар­бію – по 300 дворів і т. д. Росій­ські чиновники також одержува­ли Р. м. Зокрема, президент Ма­лоросійської колегії П. О. Ру­м’янцев 1764 р. одержав ряд рангових сіл “на генерал-губер­наторський уряд”. Р. м. були формою феодального землеволо­діння. За правовим статусом вони були близькими до т. зв. старостинських маєтностей, які польсько-шляхетський уряд на­давав у 16−18 ст. магнатам і шляхті за службу. Рангові селяни змушені були відбувати панщи­ну, сплачувати різні натуральні й грошові данини. Козацька стар­шина наполегливо прагнула пе­ретворити Р. м. на приватно­власницькі. Користуючись своїм багаторічним перебуванням “на уряді”, козацька старшина доби­валася різними способами цар­ських жалуваних грамот або дарчих гетьманських універсалів на Р. м. Процес привласнення Р. м. відбувався швидко. Так, у Ні­жинському полку із 45 Р. м., що були 1730 р., на 1764 р. залиши­лось тільки 20. Система надання Р. м. була скасована на поч. 80 х рр. 18 ст. у зв’язку з оста­точною ліквідацією політичної автономії Лівобережної України. Залишки Р. м. були перетворені на дер­жавні маєтності, а рангові селяни – на державних селян.

РÁНГОВІ СЕЛZНИ – кате­горія феодально залежних селян на Лівобе­режній і Слобідській Україні в 2-й пол. 17−18 ст., що жили в рангових маєтностях. За користування землею Р. с., крім загальнодержавних повинностей, були зобов’язані відбувати т. зв. “послушенство” на користь козацької старшини – обробляти землю, косити сіно, збирати врожай тощо і сплачувати ренту продуктами. Після юридичного оформлення кріпосного права в Лівобережній і Слобідській Україні за царським указом від 3(14).V.1783 р. Р. с. було пере­творено на державних селян або поміщицьких кріпаків.

РАСТРÉЛЛІ Варфоломій Вар­фоломійович (Бартоломео Фран­ческо; 1700−1771) – відомий архітектор, основний представ­ник архітектури російського ба­роко середини 18 ст. За поход­женням італієць. Нар. у Парижі. 1716 р. приїхав до Петербурга зі своїм батьком скульптором В. К. Растреллі. В 1725−1730 рр. навчався за кордоном, можливо, в Італії. 1730−1763 рр. – при­дворний архітектор. Серед ос­новних творів Р.: у Латвії – палаци Бірона в Рундалі (1736− 1740) та Мітаві (нині Єлгава; 1738−1740), у Петербурзі – ком­плекси Смольного монастиря (1748−1764) та Зимового палацу (1754−1762), палаци М. Ворон­цова (1749−1757) і С. Строганова (1752−1754) та ін. У Києві за проектами Р. збудовано Андріїв­ську церкву (1747−1753) та цар­ський (Маріїнський) палац (1752− 1755). Для споруд Р. характерна пластична виразність архітектур­них форм, пишність і святковість інтер’єрів, багатство скульптур­ного оздоблення. Творчість Р. мала значний вплив на укр. ар­хітекторів. Помер у Петербурзі.

РАФАЛÓВИЧ Артем Олек­сійович (25.XI.1816−15.V.1851) – укр. лікар, дослідник країн Пів­нічної Африки та Південно-За­хідної Азії. Член Російського географічного товариства. Нар. на Поділлі. Закінчив медичний факультет Берлінського універ­ситету (1838). З 1839 р. працю­вав лікарем і викладачем у Рі­шельєвському ліцеї в Одесі. У 1846−1848 рр. подорожував краї­нами Близького Сходу (Туреччи­на, Сирія, Палестина, Єгипет) та Тунісом і Алжиром. Крім епіде­міологічних робіт, провів цінні етнографічні та географічні до­слідження, зокрема в долині та дельті Нілу. Автор книги “По­дорож по Нижньому Єгипту та внутрішніх областях дельти” (1850), що була однією з перших у Росії праць, присвячених Єгип­ту. Зібрані Р. під час подорожі колекції увійшли до складу Одеського міського музею старо­житностей. Наукові праці Р. при­свячені також питан­ням бороть­би з чумою, медичної географії, санітарної статистики, курорто­логії.

РАЧBНСЬКИЙ Гаврило Андрійович (1777−18.III.1843) – укр. і російський скрипаль і композитор. Нар. в м. Новгороді-Сіверському у сім’ї музиканта. Вчився у Київській академії (1789−1795) та в гімназії Мос­ковського університету (1795− 1797), де після закінчення до 1805 р. був учителем вищого музичного класу. З 1805 р. кон­цертував як скрипаль спочатку у Москві, потім в інших містах Росії та України (Петербург, Ниж­ній Новгород, Київ, Полтава, Харків та ін.). До своїх концерт­них програм (крім творів Й. Гайдна, В. Моцарта) Р. вводив і власні твори – варіації на народні пісні (укр., російські й польські). Р. належить бл. 50 творів, серед яких “За горами, за долами”, “Віють вітри, віють буйні”, “Не белы снеги во чистом поле забелелися”, “Среди долины ровныя” та ін. Помер у Новгороді-Сіверському.

РЕÁЛЬНІ УЧBЛИЩА – середні навчальні заклади у ряді західноєвропейських країн та в царській Росії, в т. ч. в Україні. В Україні виникли 1872 р. На відміну від класичних гімназій в Р. у. не вивчали класичних (латинської і грецької) мов. Го­ловна увага приділялася викла­данню математики, фізики, при­родознавства, малювання, крес­лення, рідної та іноземних (фран­цузької, німецької, англійської) мов. Термін навчання тривав 6−7 років.

РЕВÍЗІЇ (від лат. revisio − перегляд) – у Російській імперії у 18−19 ст. переписи населення (селян, міщан, купців, цехових людей та ін.), яке було зобов’я­зане платити подушний податок і відбувати рекрутську повин­ність. Р. про­водились періодично (з 1719) за розпорядженням цар­ського уряду. Р. прово­дились кілька років і охоплювали близь­ко 95 % населення країни. Всьо­го, починаючи з 1718 р., було проведено 10 Р., з них в Україні: 4-ту Р. за указом царського уряду 1781 р., 5-ту – 1794 р., 6-ту – 1811 р., 7-му – 1815 р., 8-му – 1833 р., 9-ту – 1850 р., 10-ту – 1857 р. Р. не підлягали дворяни та чиновники, особовий склад армії і флоту, а також іноземці. Ряд переписів не реєстрував жіночого населення. У ревізькі казки записували поіменно всіх осіб чоловічої статі (ревізькі душі), за кількістю яких визнача­ли поду­шну подать. За 3−5-ю і 7−10-ю Р. було записано в “ре­візькі казки” також жінок “для відому”. Не проводилися Р. у Фінляндії, Польщі і Закавказзі. У ході Р. складались поіменні спис­ки – ревізькі казки, куди запису­вались особи чоловічої статі – ревізькі душі. Згідно з Р. 1857 р. в Україні налічувалось понад 2,6 млн кріпаків чоловічої статі. Незважаючи на неповноту ста­тистичних відомостей, дані Р. є цінними історичними джере­лами.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка