Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка46/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   63

ПОЧÁЇВСЬКА ДРУКÁРНЯ – видавничий заклад при монас­тирі у Почаєві на Волині (нині Тернопільська обл.), важливий осередок укр. культурного життя у 18 – на поч. 19 ст. З 1618 р. у Почаєві діяла мандрівна друкар­ня К. Т. Ставровецького. Бл. 1730 р. засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпис­копа Ф. Лубенецького-Рудниць­кого та ігумена Г. Козубського. Першим великим книжковим виданням П. д. був Служебник (1734−1735). Крім літургійних книг, видавалися проповіді, по­вчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків нале­жать: збірка “Гора Почаєвська”, яка включала, зокрема, житіє Йо­ва Заліза (кілька видань), нотний Ірмологіон (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей “Народові­щаніє” (1-ше вид. 1768), “Бого­словія нравоучителная” П. Антуа­на (1-ше вид. 1776), Богоглас­ник, Біблія (1798, передрук із київсько­го видання). Наприкінці 18 ст. П. д. була єдиною друкар­нею, що випускала книжки укр. мовою, близькою до розмов­ної (правила доброго тону “Політика світська”, порадник І. Лемкевича “Книжиця для господарства...”, “Науки парохіяльнія” Ю. Добри­ловського, 1792, 1794 та ін.). Ви­давалися повчальні і бого­слов­ські твори укр. письменників, які писали церковнослов’янською (Й. Кроковський, Й. Торжевський, А. Крижанівський), латинською (М. Ольшавський, К. Срочин­ський, Т. Щуровський), поль­ською (П. Важинський, П. Куль­чицький, Г. Фи­липович) мовами. Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василіанських мона­стирях у Луцьку й Підгірцях, документи з історії укр. церкви, каталоги ченців, польською – посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п’єси і промови польсько­го письменника В. Жевуського, програми вистав із Володимир­ської василіянської школи. Дру­кувалися також книги на замов­лення російських старообрядців. У 18 − на поч. 19 ст. П. д. надрукувала більше оригіналь­них творів укр. письменників, ніж усі інші друкарні в Україні. Всупереч вказівкам ієрархії П. д. підтримувала зв’язки з Києво-Печерською друкарнею, обміню­валася з нею працівниками і виданнями, сприяла розповсюд­женню книжок. У різний час префектами (керівниками) П. д. були А.-А. Громачевський (1739− 1741), С. Коберський (кін. 18 ст.), редакторами і коректорами – А. Лясковський, А. Сіницький. До оформлення друків залуча­лися визначні гравери А. Голота, Й. Гочемський, Ф. Стрільбиць­кий. З 1831 р. монастир передано Російській православній церкві і названо лаврою. У 2-й пол. 19 − на поч. 20 ст. (до 1914) П. д. друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у т. ч. перевидан­ня “Богогласника”), “Волынские епархиальные ведомости”, чор­носотенний “Почаевский листок”.

ПОЧÁЇВСЬКА ЛÁВРА – православний монастир у м. По­чаєві (нині Кременецький р-н Тернопільської обл.). Вперше згадується в писемних джерелах у 1527 р. У 1597 р. укр. шляхтян­ка Анна Гойська подарувала монастирю великі земельні угід­дя. На поч. 1618 р. при Почаїв­ському монастирі засновано дру­карню (перша видрукувана книга датована 1618 р.). У 1649 р. на кошти подружжя Ф. і Я. Дома­шевських збудовано Свято-Тро­їцьку церкву. У 17 ст. монастир неодноразово зазнавав нападів турків і татар. З поч. 18 ст. П. л. була підпорядкована чину васи­ліан, які розгорнули широку ку­льтурно-освітню та видавничу діяльність. Після придушення Польського визвольного пов­стання 1830−1831 рр. російський уряд передав монастир право­славному духівництву. У 1833 р. монастирю надано статус лаври. У 2-й пол. 19 – поч. 20 ст. П. л. була оплотом русифікаторської політики російського царизму на Волині. З 1887 р. у лаврі вида­вався антиукр. за своїм змістом журнал “Почаївський листок” (із 1906 − орган Союзу руського народу). У міжвоєнний період монастир підпорядкувався вар­шавському митрополиту. У тепе­рішній час П. л. – православний чоловічий монастир. Величний архітектурний ансамбль П. л. складають: Успенський собор (1771−1791, проект арх. Г. Гарт­мана; з 1775 будівництвом керу­вали Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовські, скульптурні ро­боти – М. Полейовський (1781− 1786), трапезна (18 ст.) у стилі бароко, дзвіниця (1860) у стилі класицизму і Троїцький собор (1906, арх. О. Щусєв) у стилі новгородської архітектури 12− 13 ст. Під час перебування у Почаєві 1846 р. Т. Г. Шевченко зробив чотири акварельні ма­люнки лаври.

ПОЧАТКÓВІ УЧBЛИЩА – загальноосвітні навчальні за­клади, в яких здійснюється на­вчання елементарної грамоти. Існують у багатьох країнах світу. Назву “початкові училища” в Росії було встановлено Статутом 1864 р. Школи початкової освіти відомі зі стародавніх часів. У 988 р. існувала школа у Києві, 1054 р. – в Новгороді, 1086 р. в Києві було відкрито перше жіноче училище. Школи й училища існували при церквах, монастирях і князів­ських дворах у Смоленському, Полоцькому, Владимирському та ін. князівствах. Головна увага в П. у. приділялася читанню моли­товних книг. Крім того, навчали письма, лічби та ін. В Україні і в Білорусії такі школи в 16−17 ст. засновувалися братствами. Зо­крема, Львівське братство про­вадило в школах і при церквах навчання дітей основ читання, письма, моральних правил тощо. У Лівобережній Україні існували т. зв. козацькі школи. Петро І заснував т. зв. полкові (гар­нізонні) і цифірні школи. У 2-й пол. 19 − на поч. 20 ст. до П. у. в Росії і Україні належали міні­стерські, земські, міські, заліз­ничні, фабричні, парафіяльні та ін. школи; на західних землях України – народні, парафіяльні тощо. Більшість П. у. були “тупиковими” (не давали права вступу до середніх навчальних закладів). У Росії зберігали та­кий характер до 1917 р.

ПОЧÁТОК ПРОФСПІЛ­КÓВОГО РУХУ пов’язаний із революційними подіями 1905 р. Робітники стали об’єднуватися за професійними ознаками або родом діяльності всупереч чин­ному законодавству, щоб захис­тити свої економічні інтереси. Першою в Україні організацією професійного типу став Комітет Південно-Західного відділення Всеросійського залізничного со­юзу. Він виник у Києві у травні 1905 р. Керували ним більшо­вики О. Шліхтер, Г. Кржижанов­ський і Л. Скорняков. Масовий профспілковий рух розпочався в ході Жовтневого політичного страйку. В Миколаєві до кінця 1905 р. налі­чувалося вісім про­фесійних організацій, переважно робітників одного підприємства. Навпаки, в Одесі утворилося бл. 30 профспілок, які об’єднува­ли здебільшого усіх робітників однорідних підприємств за про­фесійною ознакою. Союзи оде­ських друкарів і машинобудів­ників налічували понад 1000 осіб у кожному. У Києві діяло 18, а в Катеринославі – вісім профспі­лок. У Харкові за прикладом ім­перських столиць виникло Цен­тральне бюро, яке керувало 13 галузевими профспілками. Координацію діяльності спілок в ін. містах брали на себе ради робітничих депутатів. Загалом в Україні налічувалося в цей час не менше 80 профспілок, які об’єднували кілька десятків ти­сяч осіб.

ПРАВÁ, ЗА ЯКBМИ СE­ДИТЬСЯ МАЛОРОСÍЙСЬКИЙ НАРÓД” – збірник норм права 18 ст., що діяли в Лівобережній Україні. На територію Гетьман­щини на підставі Березневих статей 1654 р. не було поширено діяння московського права, і за­лишалися чинними т. зв. по­пе­редні права, тобто звичаєве пра­во, польсько-литовське законо­давство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто супе­речили одна одній і давали судо­вим органам України можливість за одними і тими ж правами виносити різні рішення залежно від того, на яке джерело вони побажали послатися, що, своєю чергою, призводило до різного роду зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське за­конодавство, намагаючись тим самим добитися якнайшвидшої ліквідації політичної автономії України. Все це і послужило причиною видання царського указу від 28.VІІІ.1728 р. про скликання кодифікаційної комі­сії. До складу комісії на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті – генеральним обозним Я. Лизогубом) спочатку увійшли 12, а пізніше – 18 чле­нів. Робота зі складання проекту кодексу продовжувалася 15 ро­ків і завершилася у 1743 р. створенням обширного збірника під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Однак проект кодексу не був офіційно затверджений. Основ­ною причиною такого ставлення російського уряду до складеного кодексу слід уважати те, що його зміст не відповідав політиці російської влади щодо України. Кодифікатори творчо використа­ли першоджерела, пристосував­ши їх до норм і судової прак­тики, що діяли в Україні. Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул, тобто, статтю і 1 716 пунктів. До нього було при­кладено “Інструкцію кодифіка­ційній комісії” та “Степенний малоросійського військового зва­ння порядок після гетьмана”, тобто перелік службових вій­ськових і цивільних чинів Геть­манщини. Кодекс має пояснення цитат, що наводяться у тексті, алфавітний реєстр, тобто покаж­чик, та заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою і внутрішньою структурою він відрізнявся від усіх джерел, якими користувалася комісія, а також чинних тоді пам’яток пра­ва Російської імперії. Обробка різноманітних за походженням, змістом, мовою і характером збірників, тлумачення і форму­вання основних юридичних по­нять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікацій­ної комісії, їхню ерудицію і загальний високий рівень роз­витку юриспруденції в Україні. Кодекс укр. права 1743 р. знав інститу­ти власності і володіння, сервітути та заставне право. Він роз­різняв право власності на ру­хоме майно, на спадкове набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобо­в’язальне право. Розрізнялися зобов’язання з договорів і зобо­в’язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися до­говори купівлі-продажу, міни, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, збері­гання. Важливою рисою кримі­нального права був його приват­но-правовий характер. Переслі­дування злочину, навіть тяжкого, було здебільшого приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а за від­сутності останнього – від вимог його родичів. Але з бігом часу щораз вільніше проявлялась іні­ціатива самих судів у розсліду­ванні злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти “честі і влади мо­наршої”, проти життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі. У кримі­нальному праві гетьманської до­би з’являються цілком нові по­няття, пов’язані з ускладненням суспільних відносин та розвит­ком правових ідей: з’являється поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доко­наного злочину; розрізнення го­ловного злочинця і співучасни­ків, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що виключають або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп’яніння тощо); поняття рецидиву і т. д. В Україні існували такі види пока­рань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, вто­плення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (пові­шення, відрубання голови) види, калічницькі і бо­лісні кари, тюремне ув’язнення, позбавлення честі (шельмуван­ня), вигнання, відсторонення від посади, майнові покарання − конфіскація і викуп, церковні кари, серед яких найбільш по­ширеним було ув’язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука, які прико­вувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) й ув’язнен­ня в монастир, примусове одру­ження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування кари зазвичай виконувалися пу­блічно. Для розгляду справ скла­лася своя судова система. Найви­щим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основ­ну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування і за­твердження усіх смертних вироків. Для міських жителів у непривілейованих міс­тах, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих – магістратовий. Всі названі судові органи фор­мально бу­ли виборними. Вибори суддів як таких, однак, не прово­дились, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративни­ми. В укр. процесі, який також був детально регламентований “Правами”, досить чітко прово­дилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних і кримінальних спра­вах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах – прин­цип слідчого процесу. Дуже ста­ранно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази. Такими були влас­не признання, письмові докази, показання свідків, присяга, тор­тури і мучення. Від останніх звільнялися “знатні чесні люди”, божевільні, особи старші 70 ро­ків і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в криміналь­них справах називалися декрета­ми і могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого су­ду, за винятком справ про без­спірні зобов’язання і вироків, ви­несених на підставі власного при­знання. Цінність кодексу 1743 р. полягає в тому, що норми, вмі­щені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керува­лися судові установи. В процесі становлення єдиної правової сис­теми Російської імперії у 1-й пол. 19 ст. було остаточно покінчено з автономією найважливіших ін­ститутів укр. права Гетьманщини.

ПРÁВДА” – укр. літератур­но-науковий і політичний жур­нал, спершу щомісячник. Вихо­див у Львові (з перервами) 1867−1898 рр. Виходив у Львові 1867 р. – тричі на місяць, 1868− 1870 рр. – чотири рази на місяць, 1872−1878 рр. – двічі на місяць, 1879 р. – щомісячно, 1880 р. – нерегулярно, 1884 р. – 1 т. за ред. В. Барвінського та І. Франка, 1888−1893 рр. – щомісячно, 1894− 1896 рр. – двічі на місяць. Фінансову допомогу у виданні “П.” надавали П. Куліш та О. Ко­ниський. До заснування “Діла” (1880) часопис був провідним органом народовців. У 1860− 1870 х рр. із “П.” співпрацювали майже всі відомі укр. громад­сько-культурні діячі та письмен­ники з Галичини і Наддніпрян­ської України, зокрема І. Фран­ко, О. Огоновський, О. та В. Бар­вінські, С. Воробкевич, О. Пар­тицький, В. Навроцький, Ю. Федь­кович, М. Подолинський, О. Тер­лецький, О. Кониський, М. Дра­гоманов, П. Куліш, Г. Барвінок, Марко Вовчок, М. Старицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Ка­рий, І. Нечуй-Левицький, С. Ру­данський, О. Стороженко, Ю. Ро­манчук, В. Антонович. Із різкою критикою політичної платформи “П.” виступали М. Драгоманов, П. Житецький і особливо І. Фран­ко та М. Павлик.



ПРАВЛÍННЯ ГÉТЬМАН­СЬКОГО EРЯДУ – орган, створений російсь­ким урядом у 1734 р. для управління Геть­ман­щиною. Після смерті Д. Апос­тола (1734) для дальшого обме­ження державних прав України російська цариця Анна Іванівна заборонила обрання нового геть­мана і своїм указом передала правління Лівобережною та Сло­бідською Україною т. зв. Прав­лінню гетьманського уряду, яке складалося із шести чоловік. До складу цього органу увійшли три представники російської колоніа­льної адміністрації в Україні – царський резидент князь О. Шахов­ський, князь І. Ба­рятинський, пол­ковник Гур’єв та троє представ­ників козацької старшини – гене­ральний обозний Я. Лизогуб, ге­неральний підскарбій А. Марко­вич, генеральний осавул Ф. Ли­сенко (за деякими даними, замість одного з двох останніх входив генеральний суддя М. Забіла). Фор­мально чле­ни правління мали рів­ні права, але фактичним головою став князь О. Шаховський (1736; з 1737 – І. Барятинський). Діяль­ність П. г. у. призвела до поси­лення контролю і втручання з боку російського уряду у вну­трішні справи Гетьманщини. Іс­нувало до обрання в 1750 р. гетьманом К. Розумовського.

Одне із завдань П. г. у. поля­гало в тому, щоб затримати роз­давання земель і селян стар­шині і тим притупити гостроту класо­вих суперечностей в Україні. Проте роздавання земель (у т. ч. й російським поміщикам) та закрі­пачення селян і козаків прова­дились і далі.



ПРАВОБЕРÉЖНА УКРАЇ­НА (Правобережжя, Правобічна Україна) – історико-географічна назва частини території України на правому березі Дніпра в 1667− 1793 рр. Термін П. У. з’явився після Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Лівобережна Украї­на з Киє­вом і 30−40-верстною зоною навколо нього залишилась у складі Росії, а територія на Захід від Дніпра відійшла до Польщі. Займала територію су­часних Волинської, Рівненської, Вінницької, Житомирської, Кіро­воградської, Київської та ча­стково Черкаської і Тернопіль­ської областей. Термін “Пра­во­бережна Україна” трапляється в історичних документах з 2-ї пол. 17 ст. В результаті поразок у війні проти Туреччини польський уряд змушений був підписати Бучацький мирний договір 1672 р., за яким П. У. було поділено на три частини: Західне Поділля захопила Туреччина, Південна Київщина і Брацлавщина пере­йшли під владу васала турець­кого султана гетьмана П. Доро­шенка, а решта території П. У. залишилася у складі шляхетської Польщі. Для визволення П. У. з-під турецько-татарського гніту 1674 р. було організовано похід російського війська та укр. ліво­бережних козацьких полків, уна­слідок якого 10 правобережних козацьких полків (Черкаський, Канівський, Корсунський, Уман­ський, Білоцерківський, Брац­лавсь­кий, Могилівський, Каль­ницький, Чигиринський і Паво­лоцький) возз’єдналися з Лівобе­режною Україною. Турецько-та­тарські агресори зробили на П. У. два т. зв. Чигиринські по­ходи 1677 і 1678 рр. Проте російські війська і укр. козаки відбили ворожу навалу. Султан­ська Туреччина змушена була відмовитися від своїх зазіхань на Лівобережну Україну. За Бахчи­сарайським мирним договором 1681 р. кордон між Московською державою і Туреччиною вста­новлювався по Дніпру і під сул­танську владу потрапляли Пів­денна Київщина, Брацлавщина та Поділля. В результаті війни проти Туреччини після поразки турецької армії під Віднем (1683) за умовами Карловицького кон­гресу 1698−1699 рр. Польща знову встановила своє панування над П. У. Польсько-шляхетські загарбники на П. У. насильно покатоличували і поло­нізували населення. У 1696 р. польський сейм прийняв постанову про за­провадження в судах і діловод­стві польської мови замість укр., а на Поділлі офіційні записи почали вести латинською мовою. На території П. У. відбувалися великі національно-визвольні по­встання укр. народу проти поль­ських понево­лювачів. Під прово­дом С. Палія і його соратників на Київщині, Брацлавщині, Поділлі і Волині відбулося велике пов­стання козаків і селян. Після укладення Прутського трактату 1711 р. на П. У. знову поверну­лися польські магнати і шляхта. Як і раніше, більшість міст пере­бувала у приватній власності магнатів. Між окремими магна­тами точилися міжусобиці, що супроводилися розоренням сіл і міст. Посилився національний гніт. У 18 ст. у П. У. широкого розмаху набрав гайдамацький рух (1734, 1750 i 1768). Визволь­на боротьба в П. У., що тривала до кінця 18 ст., була однією з причин занепаду шляхетської Польщі. З ослаблення Польщі скористалися Австрія і Пруссія. До них приєдналася Росія. Вна­слідок 2-го поділу Речі Посполи­тої (1793) П. У. було визволено з-під гніту Польщі і возз’єднано з іншими укр. землями. За умо­вами Ризького мирного договору 1921 р. частина земель Право­бережжя (територія сучасних Во­линської, Рівненської та північ­них районів Тернопільської обл.) була анексована Польщею, у складі якої вони перебували до 1939 р. З вересня 1939 р. – у складі УРСР. Терміни “Правобережна Україна”, “Правобережжя” вжи­ваються і в сучасній літературі.

ПРИВÁТ-ДОЦÉНТ (нім. pri­vatdozent, від лат. privatum do­cens – той, що навчає приватно) – вчене звання позаштатного викладача вищої школи в Росії до 1917 р. та країнах Західної Європи, яке відповідало званню доцента. З 1884 р. в Росії П.-д. почали називатися також штатні викладачі, які читали факуль­тативні (необов’язкові) курси.

ПРИКÁЗНА МЕДИЦBНА – система медичного обслугову­вання у царській Росії. Запровад­жена 1755 р. у зв’язку зі ство­ренням у губерніях Приказів громадського піклування, до скла­ду яких входили представники адміністрації та станів. Прикази мали організовувати медичні і благодійні установи (лікарні, аптеки, богадільні, притулки для сиріт тощо) і керувати ними. Можливості та сфера діяльності П. м. були дуже обмеженими (зокрема, через брак коштів і кадрів), організація лікувальної справи відзначалася низьким рів­нем. Безплатна медична допо­мога надавалася лише окремим групам міського населення, напр. солдатам, звільненим з армії у зв’язку з хворобою, для інших груп було встановлено досить високу плату. Заможні верстви населення послугами закладів П. м. звичайно не користувалися. В 2-й пол. 19 ст. П. м. припинила своє існування у зв’язку з організацією земських медичних закладів. Проте в Україні, у Ки­ївській, Волинській та Поділь­ській губерніях, де земства було запроваджено пізніше, П. м. збе­реглася до початку 20 ст.

ПРИПИСНÍ СЕЛZНИ – численна група державних селян у Росії, в т. ч. й в Україні, у 18−19 ст., які жили в державних маєтностях і бу­ли приписані цар­ським урядом цілими селами до казенних і приватних промисло­вих підприємств. В Україні працею П. с. обслуговувалися казенні підприємства: Межигір­ська фаянсова фабрика, Катери­нославська суконна і панчішна мануфактури, Луганський ливар­ний та Шосткинський пороховий заводи. Працюючи на мануфак­турах, фабриках і заводах, П. с. відробляли належні з них подуш­ну подать і оброк. Тривале пере­бування на підприємствах, мізер­ність заробітної плати спричи­нили розорення особистого гос­подарства П. с. В умовах нарос­тання боротьби П. с. царський уряд змушений був указом 1807 р. проголосити з 1813 р. звільнення їх від обов’язкових робіт, вико­нання яких було покладено на особливу групу постійних робіт­ників, набраних із числа П. с. Проте звільнення П. с. від вико­нання повинностей на промисло­вих підприємствах тривало аж до селянської реформи 1861 р.

ПРИРОДОЗНÁВЦІВ ТО­ВАРBСТВА В УКРАЇНІ – нау­кові об’єднання, які працювали в Україні до 1917 р. і в перші роки радянської влади. Мета това­риств полягала у сприянні роз­витку вітчизняної науки, зокрема у вивченні тваринного і рослин­ного світу, корисних копалин, а також у поширенні природничо-наукових знань. П. т. в У. під назвою “Товариства дослідників природи” були організовані спер­шу при університетах (за рішен­ням Першого з’їзду російських природодослідників і лікарів, що відбувся у Петербурзі наприкінці 1867 – на початку 1868 рр.), а потім і в інших формах. На західних землях України працю­вала математико-природничо-ме­дична секція Наукового товарис­тва ім. Т. Шевченка. Київське товариство природознавців було створено 1869 р. за ініціативою К. Ф. Кесслера та О. О. Ковалев­ського. Об’єднувало від 22 (1869) до 184 (1918) членів, серед них зоологи О. О. Коротнєв, В. К. Со­винський, М. В. Бобрецький, О. М. Сєверцов, І. І. Шмальгау­зен; ботаніки С. Г. Навашин, І. Ф. Шмальгаузен, М. Г. Холод­ний; геологи і палеонтологи К. М. Феофілактов, П. А. Тутков­ський, М. І. Андрусов; хіміки М. А. Бунге, С. М. Реформатський та ін. Товариство було органі­затором досліджень природних багатств України, флори і фауни Чорного, Азовського і Каспій­ського морів; далеких експеди­цій – О. О. Ковалевського на Червоне море, В. О. Караваєва до Африки і Південної Азії, О. О. Коротнєва на оз. Байкал тощо. Праці товариства друкува­лись у “Записках Киевского общества естествоиспытателей” (1870−1929), “Записках Київ­ського товариства природознав­ців” (1926−1928), “Сборнике на­учных работ Киевского общес­тва естество­испытателей” (1921− 1928). Харківське товариство до­слідників природи було створено 1869 р. Об’єднувало від 40 (1869) до 212 (1927) членів. Активними членами товариства були: зооло­ги О. В. Чернай, П. П. Сушкін, О. М. Нікольський; ботаніки О. А. Гросгейм, В. І. Талієв, А. М. Краснов, фізіологи В. Я. Да­нилевський, О. В. Нагорний; гео­логи І. Ф. Леваковський, О. В. Гу­ров та ін. Товариство провело велику роботу щодо вивчення флори і фауни Хар­ківщини і прилеглих до неї територій, а також Півдня Росії; дослідження геологічної будови України, зо­крема Донецького кряжа; 1914 р. організувало Донецьку гідробіо­логічну станцію. Товариство ви­давало “Труды общества испыта­телей природы при Харьковском университете” (1869−1925), “Тру­ди Харківського товариства до­слідників природи” (1927−1930), а також “Протоколы заседаний общества испытателей природы при Харьковском университете” (1869−1872) та “Протоколы об­щества испытателей природы при Харьковском университете” (1912−1914).

Новоросійське (Одеське) то­вариство природознавців було організоване 1870 р. за ініціати­вою Л. С. Ценковського. Членами товариства були зоологи І. І. Меч­ников, О. О. Ковалевський, В. В. Заленський, ботанік Л. С. Ценковський; фізіологи І. М. Сєченов, Б. Ф. Вериго; гео­лог М. О. Головкінський та ін. Товариство провадило роботу щодо вивчення фауни, флори і гідрології Чорного моря, а також фауни, флори, геологічної будо­ви і корисних копалин Півдня України. У 1871−1872 рр. Ново­російським товариством приро­дознавців за активною участю Л. С. Ценковського відкрито пер­шу в Росії Севастопольську біологічну станцію. Новоросій­ське товариство було також ор­ганізатором перших глибокомір­них чорноморських експедицій на військових суднах “Чорно­морець” (1890) та “Донець” і “Запорожець” (1891). Товарис­тво видавало “Записки Новорос­сийского общества естествоис­пытателей” (1872−1918), “За­писки Одеського товариства при­родознавців” (1928). Крім това­риств природознавців, що були організовані при університетах, в Україні існували Товариство по­дільських природознавців і лю­бителів природи (засн. 1910), Кримське товариство природо­знавців і любителів природи (засн. 1910), Товариство дослід­ників Волині. Ці товариства про­водили дослідження природи, популяризували природничі знан­ня, організовували природничо-історичні музеї, бібліотеки тощо. Видавали “Записки общества Подольских естествоиспытате­лей и любителей природы”, “Записки Крымского общества естествоиспытателей и любите­лей природы”, “Труды общества исследователей Волыни”. Това­риства природознавців сприяли розвитку природничих наук в Україні.



ПРОГІМНÁЗІЇ – в Росії до 1917 р. неповні середні навчаль­ні заклади. Засновані за статутом 1864 р. в місцевостях, де не було гімназій. Окремо існували чоло­вічі, жіночі та військові П. Тер­мін навчання в П. був 4−6 років. За навчальними планами і про­грамами П. відповідали таким же класам гімназії. Осіб, які закін­чили П., приймали до наступних класів гімназії без екзаменів.

ПРОДАМÉТ” (Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів) – одне з найбільших монополістичних об’єднань у промисловості до­революційної Росії. Створений у липні 1902 р. з початковим капіталом 900 тис. крб. Керувала “П.” рада, яка містилася в Харкові, потім – у Петербурзі. Фінансувався іноземними (фран­цузькими, бельгійськими) і ро­сійськими (Азовсько-Донський, Міжнародний, Російський торго­вельно-промисловий та ін.) бан­ками. Всередині “П.” провідне місце посідали великі металур­гійні підприємства, розташовані на Півдні України – Юзівський, Олександрівський, Дніпровський, Петровський і Донецько-Юр’їв­ський заводи, які давали майже 41 % виплавки чавуну в Росії. Пізніше до синдикату увійшли заводи, розташовані в Польщі, Прибалтиці, на Уралі та ін. Це дало можливість “П.” 1913 р. об’єднати 90 % усіх металургій­них підприємств країни (крім уральських). Синдикат мав ос­нов­ний капітал близько 174 млн крб і зосередив близько 80 % вироб­ництва та 85 % продажу загаль­норосійської продукції металур­гійних заводів. Підприємства, що входили до синдикату, нале­жали переважно французьким, бельгійським, німецьким капіта­лістам. Для підвищення цін на метал на ринку “П.” штучно обмежував виробництво (в 1900−1917 в Україні не було збудовано жодного металургій­ного заводу). Постійне обме­ження виробництва металу при­зводило до т. зв. “металевого го­лоду”, що негативно відбивалося на всій економіці Росії. В роки Першої світової війни “П.”, ви­користовуючи урядовий апарат, одержував величезні прибутки на воєнних поставках. За поста­новою ВРНГ від 22.І.1918 р. підприємства “П.” націоналізо­вано.

ПРОДАРEД” (Товариство для продажу руд Півдня Росії) – монополістичне об’єднання влас­ників залізорудних підприємств Криворізького басейну. Створе­не 1908 р. До складу “П.” уві­йшло шість найбільших залізо­рудних підприємств України (Н. С. Колачевського, товариства “Дубової балки”, това­риства “Жовтої ріки”, Криворізького товариства, М. С. Копилова, на­щадків Ю. А. Галковського), які сконцентрували переважну час­тину видобутку усієї руди руд­ними підприємствами Криворіж­жя (1907 р. – 80 %). Фінансували “П.” іноземні (французькі, бель­гійські) і російські (Азовсько-Донський) банки. В 1913−1915 рр. “П.” поступово розпався, а його підприємства увійшли до складу інших монополістичних об’єднань.

ПРОДВАГÓН” (Товариство для торгівлі виробами росій­ських вагонобудівних заводів) – монополістичне об’єднання зі збуту вагонів у царській Росії. Створений 1904 р. У 1907−1910 рр. “П.” об’єднував 14 заводів, які виготовляли вагони для держав­них і приватних залізниць. У 1905 р. він збув 97,5 %, 1906 р. – 97 % продукції вагонобудівної промисловості Росії. “П.” був зв’язаний із державним апаратом через комітет розподілу замов­лень для залізниць. Закріплення замовлень за одними й тими ж підприємствами стримувало ви­никнення нових заводів, а вста­новлення урядом цін, вищих за ринкові, забезпечувало “П.” ве­ликі прибутки. Ліквідовано “П.” після 1917 р.



ПРОДВУГÍЛЛЯ” (Това­риство для торгівлі мінеральним паливом Донецького басейну) – монополістичне об’єднання цар­ської Росії з видобутку і збуту вугілля. Заснували “П.” у травні 1904 р. франко-бельгійські під­приємці як акціонерне товарис­тво з початковим капіталом 1 млн крб. Фактично почало свою діяльність 1906 р. Об’єднувало 36 великих вугільних акціонер­них товариств Донбасу, біль­шість яких належала франко-бельгійським капіталістам (25 товариств). Керівний орган “П.” перебував у Парижі (т. зв. Па­ризький комітет). “П.” об’єд­нувало в 1906 р. – 11, в кінці 1909 р. – 24 підприємства, на які припадало від 40 % до 60 % ви­добутку донецького вугілля. Щоб підвищити ціни на вугілля та одержати надприбутки, “П.” штучно стримувало видобуток вугілля. Це призвело до вугіль­ного голоду напередодні і під час Першої світової війни. Обмеження “П.” видобування вугілля викликало невдоволення акціо­нерів. У 1914 р. учасники монополій Південноросійського дніпровського металургійного то­вариства і товариства Государе­во-Байрацьких кам’яновугільних копалень порушили судову спра­ву проти правління “П.” На за­хист “П.” виступили французькі банківські та промислові магна­ти, французький уряд, впливові представники російського моно­полістичного капіталу. Справу було припинено. Створення на­передодні Першої світової війни великих металургійних підпри­ємств із власною сировинною базою значно ослабило позиції “П.”. У 1913−1914 рр. число його контрагентів скоротилося до 19. У 1916 р. “П.” припинило свою діяльність.

ПРÓЗОРОВ Григорій Ми­хайлович (1803−20.І.1885) – віт­чизняний лікар. Нар. на Черні­гівщині. Навчався у Чернігів­ській семінарії. Закінчив Меди­ко-хірургічну академію в Петер­бурзі (1825). З 1835 р. – викладач ветеринарії у цій академії (з 1836 – професор). П. є одним з осно­воположників учення про зооно­зи. Інші праці П. присвячені питанням прорізування зубів у дітей, лікування скарлатини, си­філісу, сказу, а також історії Петербурзької медико-хірургіч­ної академії тощо. Заповідав Військово-медичній академії ка­пітал для оплати навчання сту­дентів родом із Чернігівщини.

ПРОКОПÓВИЧ Петро Іва­нович (10.VІІ.1775−3.ІV.1850) – укр. бджоляр. Нар. в с. Митчен­ках (нині Бахмацького р-ну Чер­нігівської обл.) у сім’ї свяще­ника. Закінчив Київську акаде­мію. З 1794 р. перебував на військовій службі. З 1798 р. – у відставці. Повернувся у с. Мит­ченки і зайнявся бджолярством. У 1814 р. П. винайшов рамковий (“втулковий”) вулик, першим у світі одержав чистий стільнико­вий мед без розплоду і без по­переднього знищення бджіл. П. створив і очолював (1828−1850) першу в Росії школу бджільниц­тва, яку 1830 р. було переведено із с. Митченків у сусіднє с. Паль­чики. У 1843 р. у П. гостював Т. Г. Шевченко.

ПРОКОПÓВИЧ Феофан (Тео­фан; справжнє ім’я − Єлеазар; 8(18).VІ.1681−8(19).ІХ.1736) – видатний укр. церковний і гро­мадський діяч, філософ, просві­титель, історик, письменник, учений-енциклопедист. Нар. у Києві в купецькій родині. Зали­шившись сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Проко­повича, ректора Києво-Могилян­ської академії. В 1698 р. закінчив Києво-Могилянську академію і став студентом колегії Св. Афа­насія у Римі. Згодом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. Вивчав філософію та теологію у польських школах і Римському єзуїтському коле­гіумі Св. Афанасія. 1702 р. він повернувся в Україну, спершу до Почаєва, через два роки перебра­вся до Києва, прийняв правосла­в’я, вступив до братст­ва і постригся у ченці, прибравши ім’я та прізвище свого дядька. З 1705 р. П. – професор Києво-Могилянської академії, викладач філософії, богослов’я, риторики, піїтики. Був видатним богосло­вом, засновником в Україні та Росії філологічного й історично­го (замість колишнього схолас­тичного) напрямів у вивченні Біблії та ін. основоположних праць християнства. Був при­хильником І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму “Володимир” (1705), у якій в образі князя Володимира зобра­жено І. Мазепу. У своїх числен­них проповідях прославляв геть­мана і звеличував Київ, назива­ючи його “другим Єрусалимом”. П. належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами, писав вірші. В 1711 р. П. призначено ректором Київської академії. Раптово його життя різко змінилося. 1716 р. П. на запрошення Петра І, котрий угледів у ньому здібну людину, що поділяла його державницькі та просвітницькі погляди й ідеї, переїхав до Петербурга, де зро­бився найближчим радником ца­ря з питань релігії, освіти, куль­тури, церковної реформи (допо­міг ліквідувати патріархію і створити “послушний” царю Си­нод) та державної політики. В богословському творі “Духовний регламент” обґрунтував нову систему управління церквою (узаконювала владу царя над церковною організацією) під ке­рівництвом Синоду замість патріарха. Це було зроблено 1721 р., і П. на першому засідан­ні святійшого Синоду виголосив програмну промову. Петро І при­значив його одним із двох віце-президентів Синоду (президент – С. Яворський). П. завзято про­пагував петровські реформи. З 1724 р. П. – архієпископ новго­родський. У політико-філософ­ських трактатах “Слово про власть і честь царську” (1718) і “Правда волі монаршої” (1722) П. розвинув ідеї освіченого абсо­лютизму: в обґрунтуванні полі­тичних поглядів використовував ідею природнього права і сус­пільного договору. П. сприяв розвитку освіти в Російській імперії, брав участь в організації і створенні Академії на­ук. Після смерті Петра І він зумів утри­матися на верхівці цер­ковної ієрархії, запопадливо служив Ка­терині І, Петру ІІ та Анні Іванівні. Очолював т. зв. “Учену дружину”, до якої вхо­дили А. Кантемір, В. Татищев та ін., об’єднував навколо себе інтелек­туальну еліту. Протегував М. Ло­моносову. П. вражав сучасників ученістю, розумом, жвавою уявою. Писав ліричні та патріо­тичні вірші, створив оду “Епі­нікон”, де оспівав Полтавську перемогу над шведами. П. одним із перших у Росії розпочав нау­кові спостереження, використо­вував мікроскоп і телескоп. Відомий як видатний публіцист, драматург і поет. П., будучи знавцем не лише філософії і богослов’я, написав низку істо­ричних, юридичних, педагогіч­них і літературно-теоретичних праць (“Историю императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии” (бл. 1713), передмову до “Морського ста­туту”, “Коротку книгу для на­вчання отроків” та ін.). Залишив після себе Російській академії наук велику бібліотеку (бл. 30 тис. книг) та значну колекцію картин (бл. 170 полотен). Похований у Софійському соборі в Новгороді (Росія).

ПРОРBВ ÁВСТРО-НІ­МÉЦЬКОГО ФРÓНТУ 1916 – наступальна операція російських військ Південно-Західного фрон­ту під керівництвом О. О. Бру­силова з 4.VІ. по 13.VІІІ. 1916 р. під час Першої світової війни. В прориві брали участь війська 7−9-ї та 11-ї армій. Для маску­вання головного удару 8-ї армії на Луцьк наступ розгорнувся на п’яти напрямках на фронті зав­довжки 480 км. На поч. серпня війська Південно-Західного фрон­ту зайняли майже всю Північну Буковину (25 тис. кв. км). Було розгромлено чотири австрійські армії. Через нестачу резервів наступ російських військ припи­нився. До кінця війни австрійські війська втратили можливість проводити серйозні наступальні операції і змушені були перейти до стратегічної оборони.

ПРОСВÍТА” – укр. куль­турно-освітнє товариство, засно­ване у Львові групою народовців 8.ХІІ.1868 р. Основним завдан­ням товариства стало сприяння просвіті укр. народу в культур­ному, національно-політичному та економічному напрямах. За­сновувалися представниками різ­них політичних течій – від лібе­ральних до соціал-демократич­них, а також організаціями непо­літичного характеру, відомими громадськими та культурними діячами. За своєю структурою “П.” спочатку була одноступе­невою організацією – Голов­ний відділ у Львові. Статут 1870 р. надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія була відкрита в с. Бортники у 1875 р.). На поч. 1890-х рр. “П.” отримала можливість відкривати власні читальні. Структуру – головний відділ, філія, читальня − това­риство зберегло до кінця свого існування. Ново­утворені філії керували просвітнім рухом у повітах, засновували читальні та допомагали в їхній роботі. Діяль­ність філій координував голов­ний відділ у Львові та його канцелярія. У 1914 р. власні чи­тальні діяли у 75 % укр. населе­них пунктів Галичини, в 1939 р. мережею філій та читалень “П.” було охоплено 85 % західноукр. земель (1914 р. – 75 філій, 2944 читалень, бл. 200 тис. членів; 1939 р. – 83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів). Діяльність “П.” регламентувалася статутами, які затверджували загальні збори товариства. Визначальними у їх роботі були статути, прийняті у 1870, 1891 і 1924 рр. Перший статут скасував планований рані­ше науковий характер діяльності товариства і дав змогу поширити свій вплив на райони; другий скерував роботу на піднесення економічного добробуту укр. се­ла і в 1924 р. товариство повер­нулося до культурно-освітньої праці. “П.” сприяли виданню україномовних книг і газет, засновували установи клубного типу з бібліотеками і читальня­ми, які також називали “П.”, влаштовували лекції з україно­знавства, музичні вечори, благо­дійні концерти. Головами “П.” були визначні постаті Галичини – А. Вахнянин (1868−1870), Ю. Ла­врівський (1870−1873), В. Федо­рович (1873−1877), О. Огонов­ський (1877−1894), Ю. Романчук (1896−1906), Є. Олесницький (1906), П. Огоновський (1906− 1910), І. Кивелюк (1910−1932), М. Галущинський (1923−1931), І. Брик (1932−1939, Ю. Дзерович (1939). Вагоме місце займала “П.” не тільки в культурному, а й політичному житті Галичини, особливо в кінці 19 ст. Найбільш значного політичного забарвлен­ня набуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Ю. Лаврівського, ко­трий намагався дійти порозумін­ня між українцями і поляками, народовцями і москвофілами. “П.” виступала представником народовського напряму у спра­вах погодження укр. партій, була ініціатором створення пресового органу народовців – газети “Діло” (1880), а також політич­ної організації − Народної ради (1885). У 1869 р. “П.” добилася допомоги з краєвих фондів на видання укр. книжок, спричи­нилася до заснування укр. шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови як уря­дової (1868), надсилала петиції у справі заснування кафедри укр. історії у Львівському універси­теті. Правлячі кола імперії не змінили після царського мані­фесту ставлення до укр. слова – мовленого чи друкованого. Змі­нилися, та й то далеко не завжди, лише методи – від брутально відвертої заборони перейшли до сабо­тажницької політики щодо “П.” Клуби, бібліотеки під різ­ними приводами закривалися. Продаж книг укр. мовою, вклю­чаючи видане Синодом Єван­геліє, не допускався. Забороня­лися концерти на ненависному чиновникам-шовіністам “мало­российском наречии”. Нищились укр. афіші, вивіски, таблички на дверях тощо. Працівникам дер­жавного апарату “не рекоменду­валося” передплачувати укр. пресу. Діяли таємні циркуляри не брати на посади вчителів і професорів університетів так званих “мазепинців” (тих, хто бажав викладати рідною мовою). 1908 р. 37 депутатів ІІІ Держав­ної думи внесли законопроект про перехід на укр. мову нав­чання у початковій школі, однак йому не дали ходу. Виступи в Думі представників різних сус­пільно-політичних сил (О. Ке­ренського, П. Мілюкова, єписко­па Никона, Г. Петровського) на захист національних прав укр. народу блокувалися урядовою більшістю. У листопаді 1918 р., коли українці проголосили на руїнах Австро-Угорщини Захід­ноукр. Народну Республіку, то­вариство “П.” стало основою Державного секретаріату освіти ЗУНР. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функ­цію, “П.” дала початок числен­ним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. Великою є заслуга товариства у роз­витку економіки краю. По­клавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя укра­їнців як необхідну умову їх культурного розвитку, “П.” за­снувала при читальнях крамниці, кооперативи, молочарні, ощад­но-позичкові каси, проводило за­ходи для піднесення агротехніч­ної культури, забезпечувала дру­кованою продукцією теоретичні та практичні народногосподар­ські програми. Економічною ді­яльністю у 1906 р. займалася окрема господарсько-промисло­ва комісія. Велика увага при­ділялася економічній освіті укр. села. “П.” відкрила Торговельну школу у Львові (1911), Жіночу школу господарства в Угерцях-Винявських (1912) та Господар­ську школу в Миловані (1912). Для здібної молоді товариство призначало стипендії та влашто­вувало стажування в Європі. Но­вим етапом у розробці економіч­них програм у Галичині став організований “П.” І Укр. просвітньо-економічний конгрес 1909 р., в якому взяли участь діячі освіти та економіки з усіх укр. земель. Великого значення протягом усього часу існування “П.” надавала видавничій діяль­ності як основі поборювання неграмотності та ширення про­світи серед укр. населення Гали­чини. Перша книжка під назвою “Зоря” вийшла 1889 р. тиражем 2 тис. пр. За 60 років “П.” видала близько 1000 назв видань, пере­важно популярного змісту. З 1877 р. товариство видавало що­місячні книжечки, які розсилало в обмін на член­ські внески. З допомогою урядо­вих дотацій “П.” з 1869 до 1876 р. підготувала та видала 22 підручники для укр. гім­назій (загальний тираж 15 100 пр.), що дало поштовх для розвитку укр. на­ціональної освіти. У 1878 р. у “П.” виходить перший укр. мо­литовник, написаний народною мовою. Високим рівнем підго­товки вирізнялися серійні видан­ня товариства. Усього “П.” вида­ла вісім серій – “Руська пись­менність” (пізніше “Укр. пись­менство”, 1904−1928 рр., 25 т., загальний тираж 172 тис. пр.); “Просвітні листки” 1907−1927 рр., 8 кн., 23 тис. пр.); “Народна бібліотека” (1920−1927 рр., 38 кн., 203 тис. пр.); “Загальна бібліо­тека” (1920−1925 рр., 8 кн.); “Учітеся, брати мої...” (1921− 1929 рр., 9 кн., 45 тис. пр.); “Історична бібліотека” (1925− 1928 рр., 10 кн., 48 тис. пр.); “Бібліотека “Життя і знання” (1925−1939 рр., 53 кн., 158 тис. пр.). Для ширення просвіти і розвитку теорії та практики укр. книжко­вої справи “П.” видавала сім періодичних органів – “Письмо з “Просвіти” (1876−1879, 1891− 1894, 1907−1914, 1921−1933), “Читальня” (1894−1896), “Ама­торський театр” (1925−1927), “Бібліотечний порадник” (1925− 1926), “Народна просвіта” (1922− 1927), “Життя і знання” (1927− 1939). Редакторами книг та пе­ріодичних видань “П.” були ві­домі громадські і культурні діячі, зокрема Ю. Романчук, Ом. Пар­тицький, Я. Веселовський, І. Фран­ко, С. Шах, В. Левицький (Ва­силь Лукич), П. Огоновський, К. Левицький та ін. Художньої цінності книгам “П.” додають ілюстрації художників Ю. Пан­кевича, І. Труша, П. Ковжуна. З 1869 р. при централі “П.” функ­ціонувала наукова бібліотека, яка після передачі в 1909 р. знач­ної частини фондів бібліотеки НТШ була реорганізована в публічну бібліотеку. Велика кіль­кість книг поступала із Наддні­прянської України шляхом кни­гообміну та доброчинних по­жертв. Власні бібліотеки мали понад 50 % читалень “П.” Одно­часно з виданням популярної літератури “П.” організувала в регіоні широку мережу книго­розповсюдження. Книги розси­лалися поштою, вперше органі­зовано виїзну торгівлю (“ман­дрівні бібліотеки” – 1924), про­водилися виставки-ярмарки укр. книги. Незважаючи на матері­альні труднощі, велику кількість книжок “П.” поширювала як благочинну допомогу, а також розсилала у віддалені місця ком­пактного проживання українців. У 1930-х рр. товариство відкри­ває власну книгарню у Львові. Одночасно з бібліотекою при “П.” засновано музей та архів, де зберігалося чимало реліквій, ко­трі згодом були передані НТШ та Національному музею. Джере­лом прибутків “П.” були член­ські внески (бл. 30 %), пожертви громадян, краєві та державні дотації, прибутки з влас­них уста­нов. Переважна більшість поля­ків у Галицькому сеймі перешко­джала виділенню державної до­помоги товариству, а після Пер­шої світової війни 1914−1918 рр. будь-які дотації припинилися. Польська влада чинила опір під час реєстрації нових філій та читалень, не дозволяла поширю­вати роботу на північно-західні землі. У вересні 1939 р. діяль­ність “П.” припинено, знач­ну кількість майна і книжкових фондів товариства знищено.

Діяльність львівської “П.” ви­кликала широке зацікавлення за межами Галичини, передусім у Наддніпрянській Україні. Засну­вання аналогічних товариств тут стало можливим тільки після революції 1905 р. Перше освітнє товариство за прикладом галиць­кого, також під назвою “П.”, виникло у жовтні 1905 р. в Кате­ринославі. Товариство відкрило чотири філії, розпочало видавни­чу діяльність (часопис “Добра порада”). В її роботі брали участь Д. Яворницький, В. Біднов, Д. До­рошенко та ін. Восени 1914 р. закрито за “поширення сепара­тизму”. Активно почала свою діяльність “П.” в Одесі (листо­пад 1905 р.). Товариство від­крило бібліотеку, книгарню, му­зей, проводило літературно-му­зичні вечори, розпочало видав­ничу діяльність (часопис “На­родна справа”). В 1906 р. завдя­ки “П.” в Одеському універси­теті проводилися виклади історії України М. Грушевського укр. мовою. Проте в 1908 р. її діяльність заборонили. У травні 1906 р. відкрилася “П.” у Києві, яка згодом стала керівним цен­тром для інших товариств. Захо­дами Б. Грінченка, М. Лисенка, Лесі Українки, С. Єфремова та ін. київська “П.” розгорнула широку видавничу діяльність (34 кн. накладом 163 760 пр.), відкрила бібліотеку-читальню, проводила лекції, концерти, виставки. У київській “П.” діяло три комісії – артистична, шкільно-лекційна, бібліотечна, які визначали ос­новні напрями її діяльності. Окрема підкомісія займалася роз­робкою національних програм для дошкільних закладів, почат­кової школи, народного універ­ситету. Проте в 1910 р. влада ліквідувала товариство. В 1906− 1911 рр. “П.” діяли в Кам’янці-Подільському, Житомирі, Черні­гові, Миколаєві, Мелітополі та ін. містах України. У 1917−1922 рр. “П.” стали центрами укр. націо­нального життя на центрально- та східноукр. землях. 20.ІХ.1917 р. у Києві відбувся з’їзд “П.”, на якому було утворено Всеукр. спілку. У 1922 р. понад 4 тис. філій “П.” було ліквідовано. На поч. 20 ст. “П.” діяли на Під­ляшші, Холмщині, Волині, За­карпатті, в ряді країн Європи, Пів­нічної та Південної Америки. Всі вони в міру своїх можли­востей підтримували зв’язки зі Львівським товариством, намага­лися налагодити книгообмін. У вересні 1990 р. товариство від­новило свою роботу під назвою Товариство укр. мови ім. Т. Г. Шев­ченка “Просвіта”.



ПРОСВÍТНИЦТВО – ідео­логія періоду епохи переходу від феодального до гро­мадянського суспільства, становлення капіта­лістичних від­носин, згідно з якою становлення нового сус­пільного ладу можливе за допо­могою реформ та освіти. Носії цієї ідеології – просвітники – мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності лю­дини, критика церкви, патріо­тизм, осуд експлуатації лю­дини людиною, утвердження самосві­домості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. Просвіт­ники критикували феодальний лад та його культуру, рішуче виступали проти крі­посництва в усіх його проявах, вимагали встановлення нових прогресивні­ших суспільних порядків, висту­пали на захист народних мас, за поліпшення їхніх життєвих умов, за їхнє право на освіту і куль­туру. Ідеологами прогресивної буржуазії були французькі про­світники 18 ст. Ш.-Л. Монтеск’є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Голь­бах, К. Гельвецій, Д. Дідро та ін., які виступали проти необмеже­ної монархії та втручання церкви в політичне життя, за ліквідацію станових привіле­їв, доводили правомірність знищення феода­лізму. Ідеї П. у 18 ст. розви­валися також в Англії, Німеч­чині, країнах Північної Америки та ін. Розвиток просвітництва в Росії 18 ст. пов’язаний з ім’ям великого ро­сійського ученого М. В. Ломоносова, письменників М. І. Новикова, Д. І. Фонвізіна, І. А. Крилова, які засуджували жорстокість кріпосників, прагну­ли полегшити долю народу, вбачаючи при цьому єдиний шлях до визволення селян від кріпосництва в поширенні осві­ти. Значно радикальнішим був російський просвітник О. М. Ра­дищев, який викривав феодаль­но-кріпосницький лад, закликав до боротьби проти самодержав­ства і кріпосництва. Ідеї О. М. Ра­дищева і передових російських просвітників 18 ст. були важли­вим джерелом формування світо­гляду декабристів, рух яких став першою спробою втілити рево­люційним шляхом у життя ідеали П. Знач­ну роль у боротьбі проти фео­дально-кріпосницької ідеології відіграли дворянські просвітники. 30−40-х рр. 19 ст. П. Я. Чаа­даєв, М. В. Станкевич, Т. М. Гра­новський. В укр. філо­софській думці виділяється етап раннього П., яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть 18 ст.). Соціально-еконо­мічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гу­манізму і Реформації, не затушо­вуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки тео­логії, інтерес до природознав­ства, відхід від спекулятивно­го мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з ос­новних ідей П. – ідея залежності сус­пільного прогресу від поширен­ня освіти. Укр. П. мало своїм ідейним під­ґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів – Вольтера, Дідро, Руссо, Ламерті, Мон­теск’є, Маблі та ін. Власні традиції – це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Моги­лянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носі­ями ідей П. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою “Зібрання”, яке дбало про пере­клад іноземних книг російською мовою (керував Г. Козицький). За 15 років (1768−1783) видали 173 томи (112 назв) творів фран­цузьких просвітників, “Енцикло­педію” Дідро. Своєрідність укр. П. полягає в тому, що тут ще не було середнього класу – но­сія ідей П. в Європі. Тому укр. просвітники – це ліберально-різночинна інтелігенція, об’єдна­на вірою у перетворювальну силу освіти. Критикуючи тодіш­ній суспільний лад, вони вима­гали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільського­сподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації сус­пільства. У своїх маєтках просві­тники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це тракту­валось особливо під час правлін­ня “філософа на троні” – Катери­ни ІІ, коли роль Києво-Моги­лянської академії в Україні було зведено до звичайного учи­лища “єпархіальних євреїв”, закрито Харківський, Переяславсь­кий і Чернігівський колегіуми. Члени “Попівської академії” (у с. По­півцях на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори фран­цузьких просвітників. Тут ви­никла ідея створення Харків­ського університету, яку здій­снив у 1805 р. член гуртка В. Ка­разін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. В. Каразін виділявся серед про­світників глибоким інтересом до природничих наук, упроваджен­ням їх досягнень у життя. У своєму маєт­ку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування про­дуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Су­часники називали його “укр. Ломоносовим”. Каразін обсто­ював здійснення ре­форм лібе­рального характеру для поліп­шення становища селян і сол­датів, підкреслював вирішальне значення освіти народних мас для розвитку суспільства. В. Кап­ніст – відомий поет − боровся за покращення моралі в суспіль­стві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуа­тацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабуз­ництво. Серед просвітників – ви­пускників Києво-Могилянської академії − були літератори, пере­кладачі, публіцисти, зокрема М. Мото­ніс, В. Рубан, Г. Поле­тика, Я. Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей сво­боди, рівності і власності. Ви­сувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філо­софське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі “Філософські речення”. Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітники у своїх творах, торкаються суспіль­ного прогресу. Зокрема, С. Дес­ницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу ле­жить вкладене в людину від природи “повсякчасне прагнення до вищого стану”. Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті – прагнення до­сконалості. С. Десницький, який працював професором Москов­ського університету, розробив теорію членування історії на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господар­ська діяльність. У зв’язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 – полювання, живлення плодами землі; 2 – па­стуший стан; 3 – хліборобський стан; 4 – комерційний стан. Зі своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджу­вати відповідно до стану наро­дів. Природа – основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверд­жуються природним правом. При феодалізмі, робить висновок просвітник, це неможливо, то­му цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права. До укр. просвітників зара­ховують і Петра Лодія – першого викладача філософії від­критого для українців у 1787 р. при Львівському університеті Студіум Рутенум. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав укр. мовою твір Х. Баумейстера “Мо­ральна філософія”. Із низки праць про­світників виділяється “Історія Русів”. На позиціях П. стояли і такі представники суспільної дум­ки в Україні, як перший рек­тор Харківського університету І. С. Риж­ський, видатні укр. пись­менники І. П. Котляревський, М. С. Шашкевич, закарпатські бу­дителі О. В. Духнович, О. І. Пав­лович.

П. 18 ст. – це якісно новий етап у розвитку укр. філософ­ської думки. Він характеризуєть­ся поширенням ідей класичного західноєвропейського П., а та­кож утвердженням в Україні двох типів ідеології П.: 1) ідео­логія дворянського П., яка вира­жала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення ро­зуму як запоруки історичного поступу людства. Це – науково-освітній напрям; 2) етико-гума­ністичний напрям як вираз про­тесту широких мас проти пер­вісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноб­лення. Цей напрям найповніше втілює Г. Сковорода. Він відки­дає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя лю­дини через моральне вдоскона­лення, духовне просвітлення. Він гостро критикував кріпосниць­кий лад, відстоював ідею ство­рення суспільства, побудованого на засадах загальної рівності, ідею людського щастя, що ґрун­тується на праці відповідно до природних нахилів людини. Згодом, у 1-й пол. 19 ст. ідеї П. становили основний зміст сус­пільно-політичної діяльності ро­мантиків. Величезний вплив на розвиток передової суспільно-політичної думки, ідей рево­люційного П. в Україні та Росії мав великий рево­люціонер-демо­крат, поет і мислитель Т. Г. Шев­ченко, який нещадно боровся проти цариз­му і кріпосництва, за визволення укр. народу від соці­ального і національного гноблен­ня. Послідовниками і продовжу­вачами справи Т. Г. Шев­ченка були укр. революційні демокра­ти П. А. Грабовський, М. М. Ко­цюбинський, Панас Мирний, Леся Українка, І. Я. Франко, С. А. Подолинський, О. С. Тер­лецький та ін.

ПРОЦÉС КОРÓТКИЙ ПРИКÁЗНИЙ” – збірник норм феодально-кріпосницького права України, складений 1734 р. За своїм змістом та призна­ченням близький до збірника “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Складався зі вступу, 13 параграфів, додатка та характе­ристики порядку винесення ви­років. Основну частину “П. к. п.” складали нормативні акти, що регулювали тогочасний судовий процес. “П. к. п.” використовува­ли як посібник для працівників судових та адміністративних установ. Упорядковано збірник при гетьманській канцелярії (укла­дач невідомий); офіційного зна­чення не мав. Відомо кілька редакцій “П. к. п.”. Вперше опу­блікував його М. В. Ка­лачов 1861 р.

ПРУТ” – навчальне судно Чорноморського флоту, команда якого брала активну участь у революції 1905−1907 рр. З 1904 р. на “П.” існувала соціал-демокра­тична організація. У червні 1905 р. її очолив член центрального флотського комітету Севасто­польської військової організації РСДРП більшовик О. М. Петров. Довідавшись про події на “По­тьомкіні”, команда “П.” під керівництвом О. М. Петрова 19.VI(2.VII) підняла повстання і заволоділа судном. Матроси обрали суднову комісію на чолі з О. М. Петровим. “П.” пішов до Одеси, щоб з’єднатися з “По­тьомкіним”, але броненосець уже вирушив до Румунії. “П.” повернув до Севастополя, щоб підняти там повстання. По доро­зі неозброєний “П.” був затри­маний двома міноносцями, які, загрожуючи торпедуванням, про­конвоювали повстале судно до Севастополя. 42 активних учас­ників повстання віддали до суду. Керівники повстання О. М. Пе­тров, І. Ф. Адаменко, І. А. Чор­ний, Д. М. Титов були засуджені до страти і 24.VІІІ(6.ІХ).1905 р. розстріляні в Севастополі. 16 матросів засуджено до каторги, решту переведено в арештант­ські роти і дисциплінарні ба­тальйони. “П.” став плавучою тюрмою. З 1909 р. був мінним за­городжувачем. 30.Х(12.ХІ).1914 р. “П.” затоплений командою під час сутички з німецьким крей­сером.



ПРEТСЬКИЙ МBРНИЙ ДÓГОВІР 1711 – мирний договір між Московською державою та Османською імперією, підписа­ний 12(23).VII.1711 р. у військо­вому таборі на р. Прут біля Ясс у ході московсько-турецької війни 1711−1713 рр. З московської сто­рони переговори вів П. Шафіров, з турецької – Баталджі-паша. Зазнавши поразки під час Прут­ського походу 1711 р., московсь­кий уряд зобов’язувався переда­ти Туреччині частину укр. зе­мель – Азов з прилеглою терито­рією; зруйнувати нещодавно збу­довані фортеці – Таганрог, Кам’яний Затон на Дніпрі та Новобогородицьку в гирлі р. Са­мари; не втручатися у справи Речі Посполитої; Московсько­му царству заборонялося мати свого посла у Константинополі. Туреч­чина мала дозволити московсь­кій армії на чолі з Петром І вільно вивести свої війська з артилерією та обозом із Молда­вії. У ході переговорів досягнено угоди про обмін полоненими та вільну сухопутну торгівлю між обома державами. Виконання умов П. м. д. розтягнулося на два роки і їх так і не було повністю реалізовано. Умови П. м. д. було покладено в основу московсько-турецького договору, підписа­ного 5(16).ІV.1712 р., та Адріа­нопольського мирного договору 1713 р., за якими Московська держава зобов’язувалася переда­ти Османській імперії Азов із прилеглими територіями по р. Орелі та вивести свої війська з Правобережної України.

ПРEТСЬКИЙ ПОХÍД 1711 – воєнний похід московського війська на чолі з Петром І у Молдавію під час московсько-турецької війни 1711−1713 рр. У листопаді 1710 р. Туреччина, прагнучи повернути втрачений Азов та повністю відновити вплив в Українському Причорномор’ї, 20.ХІ.1710 р. оголосила війну Московському царству. Напере­додні початку московсько-ту­рецьких воєнних дій відбувся спільний похід військ П. Орлика та його союзників – загонів кримських татар і польських хоругов Й. Потоцького в Пра­вобережну Україну. Після ряду вдалих бойових операцій проти полків І. Самойловича та мос­ковських військ П. Орлик через чергову зраду татар був змуше­ний відступити у турецькі воло­діння. Навесні 1711 р. москов­ська армія вирушила через укр. землі на Молдавію. Вступивши на територію Правобережної України, царські підрозділи за наказом Петра І нищили укр. міста і села, катували місцеве населення, десятками тисяч пе­реганяючи його в Лівобережну Україну. У червні 1711 р. основ­ні сили московського війська (46 тис. осіб, 120 гармат) під ко­мандуванням Петра І та загони його союзника молдавського гос­подаря Д. Кантемира (5 тис. осіб) правим берегом р. Прут підсту­пили до м. Ясс. На поч. липня 1711 р. у район Фальчі (Фаль­чіце) підійшла турецька армія (бл. 120 тис. осіб, 440 гармат) та 70-тисячна кіннота кримського хана Девлет-Гірея. 8−9.VІІ. біля с. Станілешти відбулася вирі­шальна битва, вна­слідок якої московська армія була повністю оточена в урочищі Нові Ста­нілешти. Становище оточених мос­ковських військ було критичним і її капітуляція стала неминучою. Однак московським агентам вдалося підкупити головнокомандувача турець­кої армії (страчений після повер­нення в Стамбул), який пого­дився піти на переговори з мос­ковським командуванням. Мирні переговори закінчилися укладен­ням Прутського мирного догово­ру 1711 р. Воєнний стан між Московським царством та Осман­ською імперією продовжувався до підписання Адріанопольсько­го мирного до­говору 1713 р.

ПРZШІВСЬКЕ ЛІТЕРА­ТEРНЕ ТОВАРBСТВО (“Ли­тературное заве­дение” в Пря­шеві) – добровільна культурно-освітня організація закарпатської укр. інтелігенції у Пряшеві. Засноване 1850 р. О. В. Духно­вичем. П. л. т. підтримували й окремі представники прогресив­ної чеської та словацької інте­лігенції. Основною метою това­риства було поширення освіти серед укр. населення тодішньої Австро-Угорщини. У своїй діяльності зазнало впливу “мос­квофілів”. На кошти, зібрані із членських внесків та пожертв населення, товариство підготу­вало і видало підручники для початкових шкіл – буквар, географію та граматику, автором яких був О. В. Духнович, альма­нахи, перші “руські” календарі на Закарпатті тощо. Товариство збирало експонати для пер­шого укр. музею, а також народні пісні та казки. У 1852 р. П. л. т. припинило своє існування через вороже ставлення до нього австро-угорської влади.

ПСТРАК Ярослав Васильо­вич (1878−1920) – укр. худож­ник. Нар. у селищі Гвіздці (нині Городенківського р-ну Івано-Франківської обл.) у родині різь­бяря. Вчився у Краківській та Мюнхенській академіях мис­тецтв. У своїх творах (“Лірник”, “Бездомні”, “Через кладку”, “Гу­цулка зі свічкою”, “Гуцул”, “Старий гуцул”, “Мати з дити­ною”, “Косар” та ін.) показав побут і звичаї гуцулів, різні народні типи. П. виконав декіль­ка історичних картин (“Козак з полоненим яничаром”, “Козак-литаврист”, “Олекса Довбуш”), портретів (Т. Шевченка, Л. Тол­стого), ілюстрацій до повістей І. Франка “Захар Беркут”, М. Го­голя “Тарас Бульба” та ін. Помер у Харкові.

ПСЬОЛ Глафіра Іванівна (в одруженні – Дуніна-Борковська; 24.X.1823−26.IV.1886) – укр. ху­дожниця. Нар. в с. Псьолівці (нині с. Псільське Миргород­ського р-ну Полтавської обл.) у поміщицькій родині. Малярства навчалася вдома. У 1843 р. в Яготині познайомилася з Т. Г. Шевченком і користувалася його художніми порадами. Напи­сала портрети В. О. Рєпніної, М. Г. Рєпніна, В. М. Рєпніної, П. Д. Дуніна-Борковського (ос­танні два портрети помилково приписувалися пензлю Т. Шев­ченка). Відомо, що П. працювала над портретом Т. Г. Шевченка.

ПСЬОЛ Олександра Іванівна (1817−27.X.1887) – укр. поетеса. Сестра Г. Псьол. Нар. в с. Псьо­лівці (нині с. Псільське Мирго­родського р-ну Полтавської обл.). У 30−40-х рр. жила в Яготині, де 1843−1844 рр. зустрічалася з Т. Г. Шевченком, пізніше листу­валася з ним, посилала йому на заслання свої вірші. Т. Г. Шев­ченко позитивно оцінив одну з її поезій “Свячена вода”. Відгу­куючись на розгром Кирило-Мефодіївського товариства, 1847 р. написала три вірші, пройняті глибоким співчуттям до учасни­ків товариства, зокрема до Т. Г. Шевченка. У 1860 р. вірші були опубліковані в альманасі “Хата” під назвою “Три сльози дівочі” (“Заплакала Україна”, “Ой, коли б я голос соловейка мала”, “Віє вітер над Києвом”). Вірш П. “До сестри” (“Не питай ти моїх пісень”) у 80-х рр. помилково вважався Шевчен­ковим і тому увійшов до деяких видань “Кобзаря”.

ПУЗBНА Костянтин (чер­нецьке ім’я – Філадельф; 1790− 1850) – укр. поет, церковно-освітній діяч. Нар. на Полтав­щині. Закінчивши духовну ака­демію в Петербурзі (1814), працював професором духовних семінарій в Україні та Росії, ректором Кишинівської духовної семінарії; був також настоятелем ряду монастирів. Основний літературний твір П. – сатирична ода “Малоросійський селянин”, у якій виражено ідею захисту знедоленого і поневоленого селянства. Викриваючи соціаль­ну нерівність, П. продовжував традиції Г. Сковороди та І. Ко­тляревського. Серед інших вір­шів П. відомі – “Від малороса до малороса” та “Малоросійська ода на смерть найсвітлішого кн. Кутузова-Смоленського”, а також казання (“Слово про мир” тощо). Помер у Видубицькому монастирі під Києвом.

ПУЛXЙ Іван Павлович (2.II.1845−31.I.1918) – видатний укр. фізик та електротехнік, учений-винахідник, громадський діяч. Нар. у с. Гримайлові (нині Підволочиського р-ну Терно­пільської обл.). У 1864 р. закін­чив Тернопільську гімназію. На­вчався на теологічному (1864− 1869) і філо­софському (1869− 1872) факультеті Віденського університету. У 1873−1875 рр. П. працював викладачем кафедри фізики, математики і механіки Військово-морської академії у Фіуме (нині Рієка, Хорватія). Деякий час вивчав електро­техніку в Страсбурзькому уні­верситеті, де у 1877 р. захистив дисертацію та отримав ступінь доктора філософїї. У 1877−1882 рр. – приват-доцент Віденського університету, згодом – технічний директор електротехнічного бю­ро у Відні. З 1884 р. і до виходу на пенсію (1916) займав посаду професора експериментальної фізики у Празькому політехніч­ному інституті, в 1889−1890 рр. – ректор інституту. У 1902 р. П. був обраний деканом першого в Європі електротехнічного фа­культету. П. – член-засновник електротехнічних товариств у Відні і Празі, довгий час очолю­вав останнє. П. активно цікавив­ся укр. національно-культурним життям. Ще в студентські роки став одним з організаторів укр. студентських об’єд­нань у Відні. Пізніше виступав за створення укр. університету у Львові, пу­блікував статті на захист укр. мови, функціо­нування якої в Російській імперії було заборо­нено Емським указом 1876 р. У роки Першої світової війни 1914− 1918 рр. П. виступав за віднов­лення укр. державності, очолю­вав разом з І. Горбачевським роботу Коміте­ту допомоги утікачам у Празі. Помер і похований у Празі.

Наукові дослідження П. сто­суються електричних розрядів у газах, моле­кулярної фізики та електротехнічних змінних стру­мів. Надзвичайно вагомим є вне­сок П. в дослідження процесів у газорозрядних трубках, зокрема катодних променів та променів, що пізніше дістали назву рентге­нівських. За твердженням деяких дослідників, П. був першим ви­нахідником “рентгенівської труб­ки” (здійснив своє відкриття у 1883 р., В.-К. Рентген − у 1895 р.), ставши таким чином співзаснов­ником рентге­нології. П. – ви­нахідник багатьох електротехніч­них приладів, наприклад точного апарата для визначення механіч­ного еквіва­ленту тепла, фосфо­ресційної лампи тощо. Автор понад 50 наукових та науково-популярних праць, написаних укр., німець­кою та англійською мовами. П. добре знав стародавні мови. Спільно з П. Кулішем та І. Не­чуєм-Левицьким працював над перекладом Псалтиря і Єван­гелія. У 1871 р. П. у Відні вперше опублікував молитовник укр. мовою.



ПУРІЄВИЧ Костянтин Адріа­нович (28.V.1866−31.VIII.1916) – укр. фізіолог рослин. Нар. в м. Житомирі. У 1890 р. закінчив Київський уні­верситет, в якому працював з 1893 р. приват-доцентом, а з 1900 р. до кінця життя – професором. Важливі наукові праці – “Утворення і розподіл органічних кислот у вищих рослин” (1893), “Фізіо­логічні дослідження над спорож­ненням вмістищ запасних речо­вин при проростанні” (1898), а також праці щодо дослідження дихального коефіцієнта та енер­гетики фотосинтезу. Автор по­сібника з ботаніки.

ПУШКÁР Мартин (Пушка­ренко; р. н. невід. − 1(11).VІ.1658) – полтавський полковник (1648− 1658). До 1648 р. П. перебував на Запоріж­жі. На поч. Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. приєднався до укр. ар­мії, брав участь у ряді битв. У березні 1651 р. П. на чолі козацьких полків прийшов на допомогу І. Богуну, який обороняв Вінни­цю. Учасник Охматівської битви 1655 р. Належав до тієї частини козацької старшини, яка, виходя­чи з вузьких особистих інтересів, виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою. Після смерті Б. Хмель­ниць­кого вороже поставився до держав­ницької політики гетьмана І. Ви­говського. П., діючи в тісному зв’язку з московським урядом, який шляхом поглиблення супе­речностей в укр. суспільстві намагався поширити свій вплив на Геть­манщині, в кінці 1657 р. спільно з кошовим Я. Барабашем очолив збройний виступ проти гетьманської влади. У червні 1658 р. заколотники були роз­громлені урядовими військами в бою під Полтавою, в якому заги­нув і сам П.

ПУШКАРZ І БАРАБАШÁ ЗАКОЛОТ 1657−1658 – зброй­ний виступ проти влади гетьмана І. Виговського, очолений полтав­ським полковником М. Пушка­рем та запорізьким кошовим Я. Барабашем у Лівобережній Україні в 1657−1658 рр. Після смерті Б. Хмельницького у жовт­ні 1657 р. гетьманом України став І. Виговський. Новообраний гетьман, про­довжуючи політику свого попередника, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, зосере­дився на пошуках противаги всезростаючим впливам Москви у Гетьманщині та досягне­нні рівно­правних відносин з Річчю Посполитою. Намагаючись зміц­нити гетьманську владу, І. Ви­говський орієнтувався у своїй вну­трішній політиці на козацьку старшину, укр. шляхту та духо­венст­во, чим викликав невдово­лення серед рядових козаків та селянст­ва. Водночас у середови­щі козацької старшини були ок­ремі представники, які для реа­лізації своїх особистих амбіцій­них планів намагалися створити протигеть­манську опозицію, спи­раючись при цьому на політичні сили за межами України. Діяльність І. Виговського, спря­мована на посилення ролі ко­зацької старшини, постійне під­бурювання селян і козаків аген­тами московського уряду, який намагався ще більше поглибити

суперечності в укр. суспільстві, та антидержавні дії групи ко­зацької старшини спричинили заворушення серед частини коза­ків та селянства на Полтавщині. Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Пол­тавського полку і підняв проти­гетьманський заколот. До М. Пуш­каря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, що були незадо­волені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скористав­шись демагогічними лозунгами, Пушкар зумів залу­чити на свій бік більше 20 тис. учасників селянського повстан­ня, що значно посилило загони заколотників. 26.I(6.II) загони Пушкаря і Барабаша, які нарахо­вували бл. 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під коман­дуванням І. Богуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершила­ся невдачею. У травні 1658 р. регулярні частини при підтримці загону кримських татар після боїв під Красним Лугом (по­близу Говтви) і Пустозером при­мусили М. Пушкаря і Я. Ба­рабаша відступити до Полтави. 1(11).VІ.1658 р. загони заколот­ників у бою під Полтавою були розбиті. М. Пуш­кар загинув у цьому бою, а Я. Барабаш незаба­ром був захоплений козаками у полон і страчений.



ПЧÍЛКА Олена (літ. псев­донім Косач Ольги Петрівни; 17.VII.1849−4.X.1930) – укр. письменниця. Мати Лесі Україн­ки, сестра М. Драгоманова. Член-кор. АН УРСР (з 1927). Нар. у Гадячі на Полтавщині. Закінчила Київський інститут шляхетних дівчат. Друкуватися почала у 80-х рр. Разом із Н. Кобринською видала альма­нах “Перший вінок” (1887). Була редактором-видавцем журналу “Рідний край” та додатка до нього “Молода Україна” (1908− 1914). З 1921 р. постійно жила і працювала у Києві. П. – автор поетичних творів (збірка “Дум­ки-мережанки”, 1885), оповідань (”Світло правди й любові”, “То­варишки” та ін.), п’єс (“Світова річ”, 1908). В поемі “Козачка Олена” (1884) створено образ дівчини-патріотки. Письменниці належать спогади про М. Ста­рицького (1904), М. Лисенка (1914), М. Драгоманова (1926). Перекладала зі слов’янських лі­тератур, писала твори для дітей. З етнографічних праць найваж­ливіші – “Український орна­мент” (1876), “Українські узори” (1912, 1927).


1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка