Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка45/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   63

ПÓЛЬСЬКЕ ПОВСТÁННЯ 1863−1864 (Січневе повстання 1863 р.) – національно-визвольне повстання поляків проти Росії, яке охопило терени Королівства Польського, Литви і частково Білорусії та Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення передової час­тини польського суспільства здо­бути національну незалежність і відновити державність. Підне­сенню польського національного руху сприяли успіхи у визволен­ні та об’єднанні Італії, зростання демократичних сил у європей­ських країнах, утворення та ді­яльність таємних радикально-де­мократичних організацій у Росії. Польські патріотичні орга­нізації, що виникли в кінці 1850-х рр. у середовищі студен­тів та офіцерів російської армії, розпочали під­готовку повстання у порозумінні з російськими змовниками. На кінець 1861 р. у національному русі склалися два головні полі­тичні табори, які отримали назву партій “білих” і “червоних”. “Бі­лі” представляли переважно по­мірковані шляхетські та буржу­азні кола, виступали за ведення тактики “пасивної опозиції”, яка б дозволила здобути політичну автономію королівства і приєд­нати, відповідно до кордонів 1772 р., литов­ські, білоруські та укр. землі. “Червоні” включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об’єднувало прагнення здо­бути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 р. (тільки частина “червоних” ви­знавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консерва­тивно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О. Вельо­польським, висту­пали за досяг­нення угоди з царизмом за раху­нок певних поступок на користь автономії королівства. У червні 1862 р. “червоні” утворили Цен­тральний національний комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, З. Падлев­ський, Б. Шварце, А. Гіллер (роз­робив план збройного повстан­ня). У підготовці до повстання брали участь члени Комітету російських офіцерів у Польщі, одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстан­ня у Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863 р. ЦНК утворив таємні комітети в Королівстві Польському, а також у Литві, Білорусії і Правобережній Украї­ні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаю­чись послабити організації “чер­воних”, уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив по­зачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими спис­ками, в яких було чимало змов­ників, що послужило приводом до повстання. 10(22).I.1863 р. ЦНК проголосив початок націо­нального повстання, а себе іме­нував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та про­голошення селян власниками своїх наділів із подальшою ком­пенсацією поміщикам за втра­чені землі. У лютому 1863 р. ЦНК звернувся до укр. селян із закликом приєднатися до пов­стання. Однак селяни не підтри­мали виступ, не поділяючи зазі­хань польської шляхти на укр. землі. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Най­більші з цих загонів під прово­дом В. Рудницького, Е. Ружиць­кого намагалися чинити опір царським військам, але вже в кінці травня змушені були пере­йти австрійський кордон. У трав­ні 1863 р. ЦНК перетворився у Національний уряд (НУ), ство­рив розгалужену підпільну адмі­ністративну мережу (поліція, по­датки, пошта тощо), яка трива­лий час успішно діяла па­ралельно з царською адміністра­цією. Від початку повстання виявилися значні розбіжності між “білими” і “червоними”. “Білі” розраховували на інтер­венцію західних держав і про­тистояли радикальним соціаль­но-політичним планам “черво­них”. Спроби поставити на чолі повстання диктаторів – спочатку Л. Мєрославського від “черво­них”, а потім М. Лянгевича від “білих” – не дали бажаних на­слідків. Західні держави обмежи­лися дипломатичними демарша­ми. 17.X.1863 р. “червоні”, опа­нувавши НУ, призначили нового диктатора – ген. Р. Траугутта. Спроби останнього посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 р. цар призначив ге­нерал-губернатором Литви і Біло­русії (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником королівства – Ф. Берга, які для придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору. Одночасно на початку березня 1864 р. уряд оголосив укази про селянську реформу, яка прово­дилася на більш вигідних для селян умовах, ніж в інших зем­лях імперії. До вересня 1864 р. повстання було придушене, тіль­ки окремі загони протрималися до початку 1865 р. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання – сотні поляків були страчені, тисячі вислані до Сибіру або віддані до армії, а їх майно конфісковане. Російський уряд скасував залиш­ки автономії королівства. Січне­ве повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польських національно-визволь­них змагань 19 ст., сприяло зро­станню національної свідомості все ширших верств польського суспільства.

ПОНОМАРЬÓВ Степан Іва­нович (3.VIII.1828−31.X.1913) – укр. і російський бібліограф. Нар. у Конотопі в родині службовця. У 1852 р. закінчив Київський університет. Поєдну­вав педагогічну і науково-бібліо­графічну діяльність. Працював у Полтаві, з 1872 р. – в Конотопі. Активно співробітничав у жур­налах “Киевская старина”, “Оте­чественные записки”. П. – автор багатьох праць про укр. учених і письменників – “Михаил Алек­сандрович Максимович (Библио­графический и историко-литера­турный очерк”), СПб., 1872; “Во­семь писем Шевченко к разным особам” (“Киевская старина”, 1883); розвідок про Л. Борови­ковського, про зв’язки М. Гоголя з Україною та ін. Склав докладні бібліографічні покажчики про М. Ломоносова, М. Гоголя, М. Ка­рамзіна, О. Грибоєдова, М. Не­красова та ін. Був редактором першого повного зібрання творів М. Некрасова, склав словник псев­донімів російських письменників, літературний календар тощо.

ПОНЯТÓВСЬКИЙ (Ponia­towski) Станіслав Август (17.І.1732−12.ІІ.1798) – останній польський король (1764−1795). Походив із магнатського роду Понятовських. 1755 р. П. у ранзі секретаря британського посоль­ства перебував у Петербурзі. 1757−1762 рр. – посол Саксонії та Речі Посполитої в Російській імперії. За підтримки Катерини ІІ, прусського короля Фрідріха ІІ та магнатського угруповання на чолі з А. Чарторийським був обраний 7.ІХ.1764 р. королем Польщі. Проводив політику, яка повністю відповідала інтересам Росії, що значною мірою спри­чини­лося до утворення Барської конфедерації 1768 р. За правлі­ння П. у Правобережній Україні відбулося велике національно-визвольне повстання – Коліїв­щина. Нерішуче і непослідовно здійснював реформи, спрямовані на зміцнення державного ладу Речі Посполитої. За П. відбулися поділи Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) між Австрією, Прус­сією та Росією, внаслідок яких Правобережна Україна і Волинь були захоплені Російською імпе­рією, а Галичина − Австрією. 25.ХІ.1795 р. П. зрікся престолу. Останні роки життя провів у Гродно і Петербурзі, де й помер.

ПОПКÓ Іван Діомидович (1819−1893) – укр. історик, етно­граф Чорноморського козацько­го війська. Нар. у сім’ї свяще­ника, який походив з укр. коза­ків, переселених із Лівобережної України та Запоріжжя у 90-х рр. 18 ст. на Північний Кавказ. Після закінчення 1841 р. Московської духовної академії П. вступив у Чорноморське козацьке військо і дослужився до генерал-лейте­нанта. Пізнавальне значення мають твори П. “Статистическое описание Черноморского вой­ска” (СПб., 1840), “Черномор­ские казаки в их гражданском и военном быту” (СПб., 1859).

ПОРУЧBТЕЛЬСТВО – один із засобів забезпечення цивіль­ного зобов’язання. Зміст П. по­лягає в тому, що третя особа (поручитель) бере на себе зобо­в’язання перед кредиторами виконати зобов’язання головного боржника, якщо той не зробить цього в обумовлений термін. Зобов’язання поручителя, що ви­никає за договором П., є додат­ковим. Воно настає в разі, коли боржник своєчасно не виконав своїх зобов’язань, і втрачає силу з припиненням головного зобо­в’язання. Кредитор може заявити вимогу до поручителя протягом трьох місяців із дня настання строку виконання головного бор­гу. Якщо такий строк не встанов­лено, П. зберігає силу протягом року з дня укладення договору П. Поручитель, що виконав зобо­в’язання замість боржника, має право пред’явити йому зворотну вимогу.

ПОСЕСÍЙНІ ПІДПРИIМ­СТВА (від лат. possessio – воло­діння) – мануфактурні проми­слові підприємства у 18 – 1-й половині 19 ст., засновані на експлуатації прикріплених до них припи­сних казенних і посе­сійних селян, землі, надр тощо. Перебували іноді безпосередньо у віданні державних установ, а більше – в руках приватних осіб (“держальників”) за правом обу­мовленого спадкового користу­вання. Відчужувались або пере­давались завжди разом із селя­нами, а також із землями, лісами, будівлями і лише з дозволу уряду. П. п. виникли в умовах слаборозвинутого приватновлас­ницького підприємництва як ре­зультат заохочувальних заходів царизму, розрахованих на задо­волення зрослих потреб дворян­ської держа­ви в промислових виробах. Корис­туючись певними пільгами, П. п. протягом трива­лого часу відігравали вирішаль­ну роль у виконанні замовлень держави на сукно, метал та ін. вироби. Найпоширеніші П. п. були в гірничій промисловості Уралу та в легкій про­мисловості Центру Росії. В Україні існували лише дві посесійні суконні ману­фактури (Глушківська та Ряшків­ська), які у 18 ст. були найбіль­шими постачальниками сукна державі. За своїм характером П. п. України дуже наближалися до підприємств вотчинного типу. З розвитком капіталізму, особливо з переходом до великої машин­ної індустрії, П. п. занепадають. Остаточно були ліквідовані указа­ми царського уряду від 16.ІІІ.1861, 3.ХІІ.1862 та 27.V.1863 р.

ПОСЕСÍЙНІ СЕЛZНИ – категорія феодально залежних селян у Росії 18−19 ст., які були куплені підприємцями (переваж­но недворянського походження) і прикріплені царським урядом до посесійних підприємств. По­чаток створенню П. c. було по­кладено указом Петра І від 18 січня 1721 р. Хоча П. c. вва­жалися власністю держави і їх не можна було продати окремо від підприємства, проте вони повніс­тю залежали від посесорів (вот­чинний суд тощо). Враховуючи домагання дворянства на ви­ключне право користуватись пра­цею кріпаків, царський уряд об­межував застосування праці П. с. (укази 1752, 1762, 1802, 1808 рр.). У 1816 р. було остаточно заборо­нено купувати селян для підпри­ємств. Напередодні реформи 1861 р. П. с. налічувалося близь­ко 186 тис. (чол. статі), з яких бл. 163 тис. осіб працювали на гірничих заводах. Працю П. с. перестали застосовувати у зв’яз­ку з проведенням селянської ре­фор­ми 1861 р. На західноукр. землях посесійних підприємств не було. Посесійними там нази­вали державних селян, яких (до 1848) держава надавала оренда­рям (по­сесорам) державних ма­єтків для використання їх на роботі в цих маєтках.

ПОСПОЛBТІ (від пол. pospolity – загальний, звичайний) – “військові піддані”, “піддані Війська Запорізького низового” – некозацьке населення (се­лян­ство) Запоріжжя за часів Нової Січі (1734−1775). Після росій­сько-турецької війни 1735−1739 рр. почалося інтенсивне заселення Запоріжжя укр. селянами-втіка­чами і козаками. Переселенці-одинаки вступали до січового війська, а сімейні оселялися в слободах і переходили на стано­вище податного населення – П. Займалися П. хліборобством, го­родництвом. Оскільки рибаль­ство, добування солі, мисливство вважалися привілеєм козаків, на цих промислах П. могли працю­вати тільки наймитами. П. не були однорідною соціальною гру­пою. За майновим становищем вони поділялися на тяглих і пі­ших. Тяглі, своєю чергою, скла­далися із заможної верхівки, в господарствах якої застосовува­лася наймана праця, і з серед­нього прошарку, що мав робочу худобу і власними силами об­робляв землю. Піші П. стано­вили сільську бідноту (30−40 % селянства Запоріжжя), яка поді­лялася на т. зв. “нищетних”, що мали лише хати й городи, і “крайньонищетних” – підсусід­ків та наймитів, у яких не було ніякої власності. П. не служили в Запорізькому війську, а нато­мість сплачували “військовий збір” та ін. грошові податки, а також відбували шляхову, під­водну, військового постою та ін. повинності, залучалися кошовою старшиною до косіння сіна на військових луках, будівництва форпостів, бекетів, ремонту ку­ренів тощо. Розмір податків та повинностей П. визначався Ко­шем, причому заможна верхівка намагалася перекласти податко­вий тягар на бідноту. Перехід П. в козаки формально нічим не обмежувався. Заможні П., бажа­ючи дістати козацькі привілеї, вступали в козаки і, навпаки, розорені козаки записувалися в посполитські громади. Проте під час татарських нападів на Запо­ріжжя П. повинні були брати участь у боротьбі проти агре­сорів. Після ліквідації Нової Січі (1775) частина П. разом із невдо­воленими козаками переселилася в турецькі володіння в пониззі Дунаю. Більшість П., що лиши­лися на Запоріжжі, царський уряд перетворив на військових поселенців, державних селян, поміщицьких кріпаків.

ПОСПОЛBТІ СЕЛZНИ – назва селянства Лівобережної і Слобідської України 2-ї полови­ни 17−18 ст. Термін “посполи­тий” походить від польського “pospolity” – загальний, звичай­ний. “Посполитими”, “поспіль­ством” у Польщі 16−18 ст. нази­вали трудове населення (реміс­ників, міську бідноту) міст та містечок. В Україні до середини 17 ст. посполитими імену­вали селянство та населення міст. Зго­дом ця назва закріпилася лише за селянами. П. с. поділялися на ряд груп: 1) селяни вільних вій­ськових сіл, що проживали у військових маєтностях і безпо­середньо підлягали гетьмансько-старшинській адміністрації; 2) ран­гові селяни, які жили у маєтнос­тях, що надавалися старшині “на ранг” у тимчасове користування як платня за службу; 3) магі­стратські (ратушні) селяни – у маєтностях, які належали магі­стратам і ратушам; 4) монастир­ські селяни – у монастирських маєтностях і 5) приватновлас­ницькі селяни – у приватновлас­ницьких маєтках козацької стар­шини та поміщиків. Значну гру­пу П. с. становили підсусідки, більша частина яких не мала власного господарства і працю­вала у багатих селян, одержуючи за свою працю певну частку врожаю. Були козацькі, панські, монастирські підсусідки. Стано­вище П. с. було неоднаковим. У 2-й пол. 17 ст. порівняно кра­щим було становище П. с. вільних козацьких сіл, гіршим у ранго­вих маєтностях і найважчим у приватновласницьких і монас­тирських маєт­ностях. У 2-й пол. 18 ст. панщина ста­ла масовим явищем і становила 4−5 днів на тиждень. Гетьманським універ­салом 1760 р. і царським указом 1763 р. було обмежено переходи і заборонено П. с. продавати зе­мельні наділи та вступати у коза­ки. Після юридичного оформ­лення кріпосного права в Ліво­бережній Україні царським ука­зом 3(14).V.1783 р. і закріпачен­ня укр. селянства поступово зни­кла в Україні назва посполитих селян.

ПÓСТУП” – науково-попу­лярний тижневик ліберально-просвітниць­кого напряму. Вихо­див у Коломиї в 1903−1905 рр.; редагували “П.” Я. Весоловський, А. Веретельник, О. Гринюк. У тижневику друкувались матеріа­ли з історії економіки, мистец­тва, географії та природознав­ства, серед яких відзначаються редакційна стаття “Французька революція” (своєрідний відгук на революцію в Росії) та праця І. Франка “Що таке поступ?”. У літературній частині “П.” вмі­щувалися твори Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Руданського, І. Нечуя-Левицького, С. Коваліва, Т. Бордуляка, Марка Черемши­ни, А. Чехова, Л. Толстого, В. Короленка та західноєвропей­ських реалістів.



ПОСZДА Іван Якович (По­сяденко; 28.III (9.IV).1823− 14(24).X.1894) – укр. політичний діяч, педагог, член Кирило-Ме­фодіївського братства (з 1846). Нар. у Зінькові (нині Полтавська обл.). У 1843 р. вступив на філо­софський факультет Київського університету. 1846 р. став чле­ном Кирило-Мефодіївського брат­ства, належав до радикально-демократичного крила, очо­люва­ного Т. Шевченком. У 1847 р. П. заарештували і вислали під нагляд поліції у Казань. У 1847− 1849 рр. навчався у Казанському університеті. З 1849 р. працював помічником управителя канцеля­рії рязанського губернатора, згодом – урядовцем у Петер­бурзі. У 1856−1865 рр. перебував за кордоном. Після повернення учителював у Петербурзі і Полоцьку. У 1869−1873 рр. – директор учительської гімназії у Києві, 1873−1880 рр. – у Коро­стишеві. У 1880−1891 рр. – ди­ректор народних училищ у Воро­нежі (до 1895) та Оренбурзькій губернії. Після виходу у відстав­ку повернувся в Україну. Помер у Коростишеві (нині Житомир­ська обл.).

ПОТЕБНZ Андрій Олексан­дрович (23.V.1870−7.III.1919) – укр. ботанік. Нар. у м. Харкові; син філолога О. О. Потебні. За­кінчив Харківський університет 1894 р. У 1898−1903 рр. – бота­нік-садовод у Нікітському бота­нічному саду. З 1903 р. – викла­дач Харківського університету; одночасно з 1913 р. – завідувач відділу фітопатології Харківської обласної сільськогосподарської дослідної станції. Основні науко­ві праці присвячені вивченню біології, морфології і система­тики паразитних грибів, зокрема аскоміцетів. Вивчаючи генетичні зв’язки між різними формами грибів, П., уперше в Росії, під час проведення дослідів застосу­вав метод чистих культур.

ПОТЕБНZ Андрій Опанасо­вич (31.VIII.1838−4.III.1863) – укр. демократ. Нар. у с. Пере­копівці (нині Роменського р-ну Сумської обл.) в сім’ї офіцера. Брат О. О. Потебні. У 1856 р. за­кінчив Костянтинівський кадет­ський корпус у Петербурзі. В столиці зблизився з польськими демократами Я. Домбровським і З. Падлевським. Був прапорщи­ком, потім підпоручиком Шліс­сельбурзького полку. Перебува­ючи з полком у Польщі, П. 1861 р. створив таємну революційну ор­ганізацію − Комітет російських офіцерів у Польщі, яка в листо­паді 1862 р. увійшла до това­риства “Земля і воля”. П. вста­новив зв’язки з польськими таємними революційними орга­нізаціями і домовився з ними про спільну підготовку повстання про­ти царизму. 27.VI (9.VII).1862 р. вчинив замах на царського на­місника в Польщі. Після цього змушений був перейти на неле­гальне становище. Брав участь у складанні деяких листівок комі­тету, зокрема прокламації “Офі­церам російських військ від Ко­мітету російських офіцерів у Поль­щі”, опублікованої 1(13).12.1862 р. в газеті “Колокол”. Учасник поль­ського визвольного повстання 1863−1864 рр. Загинув у бою проти царських військ біля Пі­щаної Скелі (нині Польща). М. П. Огарьов присвятив П. “Над­гробне слово” (опубл. в “Коло­коле” 1(13).V.1863 р.).

ПОТЕБНZ Олександр Опа­насович (10(22).IX.1835− 29.XI (11.XII).1891) – видатний укр. філолог. Нар. у с. Гаврилівці (за ін. даними, хуторі Манів біля Гаврилівки, нині с. Гришине Роменського р-ну Сумської обл.). У 1856 р. закінчив історико-філологічний факультет Харків­ського університету. 1860 р. за­хистив магістерську дисертацію (“Про деякі символи в слов’ян­ській народній поезії”), а 1874 р. – докторську (“Із записок з ро­сійської граматики”), яка знач­ною мірою ґрунтувалася на да­них укр. мови. З 1875 р. – про­фесор Харківського університе­ту. Був головою Харківського історико-філологічного товарис­тва. На поч. 60-х рр. 19 ст. брав активну участь у діяльності Хар­ківської укр. студентської грома­ди, був учасником фольклорних експедицій на Полтавщині та в Слобідській Україні. Розробляв питання теорії мовознавства, фольклору та етнографії, пере­важно загального мовознавства, фонетики, морфології, синтакси­су. Основоположник т. зв. психо­логічного напряму в укр. мово­знавстві. Вивчав психологію сло­весно-художньої творчості, був творцем лінгвістичної поетики. Багато зробив у галузі слов’ян­ської діалектології і порівняль­но-історичної граматики. У за­гальнотеоретичному плані до­сліджував переважно проблеми взаємовід­ношення мови і мис­лення, мови і нації, походження мови. У своїх працях П. висвіт­лив питання історичного розвит­ку укр. мови, гостро виступав проти денаціоналізації українців. Автор праць – “Думка і мова”, “Записка про малоруське наріч­чя” (1870), “Із записок з росій­ської граматики” (т. 1−2, 1874; т. 3, 1899; т. 4, 1941), “Мова і народність” (1895), “Із записок з теорії словесності” (1905) та ін. П. обстоював ідеї братерства на­родів, рівноправність їхніх куль­тур і мов, вказуючи, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку. В умо­вах царської Росії П. виступав на захист пригноблених мов, зокре­ма укр. Праця П. “Із записок з російської граматики” – видат­ний вклад у мовознавство. Вона є блискучим зразком порівняль­но-історичного дослідження гра­матичної будови і всієї системи російської мови у її зв’язках з іншими мовами, мова в ній роз­глядається у тісному зв’язку з історією народу. П. належать також праці з фольклору та етно­графії “Пояснення малоруських і споріднених народних пісень” (т. 1−2, 1883−1887) та ін. За його редакцією виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гула­ка-Артемовського, І. Манджури, перекладав на укр. мову “Одіссею” Гомера.

ПОТÓЦЬКИЙ (Potocki) Ста­ніслав Ревера (1579−27.II.1667) – польський державний і військо­вий діяч, полководець. Походив із магнатського роду Потоць­ких. Володів значними земельними маєтностями в Галичині та на Поділлі. Обіймав високі урядові посади в Речі Посполитій. Був старостою галицьким (1627), каш­теляном кам’янець-подільським (1628), воєводою брацлавським (1631) і подільським (1636). Брав участь у Цецорській (1620) і Хотинській (1621) битвах. У 1637−1638 рр. командував поль­ськими військовими підрозділа­ми під час придушення козаць­ких повстань під проводом П. Па­влюка, Д. Гуні і Я. Острянина. 1652 р. призначений польним гетьманом, 1653 р. – київським воєводою. З 1654 р. – великий гетьман коронний Речі Поспо­литої. Очолював польську армію в Охматівській битві 1655 р. У 1658 р. – краківський воєвода. Влітку 1660 р. П. разом із Ю. Лю­бомирським командував корон­ними військами, які розгромили московську армію в боях під Любаром та Чудновом (нині Жи­томирська обл.) Помер у Під­гайцях (нині Бережанський р-н Тернопільської обл.).

ПОТÓЦЬКИЙ Ян (8.III.1761− 2.XII.1815) – польський дворян­ський історик і письменник, граф. Нар. у с. Ликові (нині Ка­линівського р-ну Вінницької обл.). Опублікував французькою мовою низку праць, у яких є зведення відомостей античних авторів із питань стародавньої і середньо­вічної історії слов’ян та історич­ної географії Східної Європи, в т. ч. й України – “Дослідження про Сарматію” (т. 1−4, Варшава, 1789−1791), “Історичні та гео­графічні матеріали про Скіфію, Сарматію і слов’ян” (т. 1−4, 1796), “Стародавня історія Хер­сонської губернії” (1804); “Ста­родавня історія Подільської гу­бернії” (1805), “Стародавня істо­рія Волинської губернії” (1805). У своїх працях П., зокрема, об­стоював тезу про автохтонність слов’ян. У фантастично-філо­софському романі “Рукопис, знай­дений у Сарагосі” П. пропагував філософські ідеї французьких просвітителів 18 ст.

ПОТÓЦЬКІ – польський маг­натський рід у 17−20 ст. Мав великі земельні володіння в Польщі і Україні. В 17−18 ст. П., обіймаючи високі посади в Речі Посполитій, сприяли агресії польських феодалів у Росію та Україну. Брали активну участь у боротьбі магнатів за владу, яка призвела до політичної анархії і втрати Польщею у 1795 р. націо­нальної незалежності. Найвідо­міші:

Микола П. (р. н. невід. − 1651) – великий коронний гетьман.

Стефан П. (р. н. невід. − 1648) – син Миколи П. Командував авангардом польсько-шляхетсько­го війська, розгромленого в Жов­товодській битві 1648 р. селян­сько-козацьким військом на чолі з Б. Хмельницьким. Загинув під час битви.

Станіслав Щенсний, Фелікс П. (1751−15.ІІІ.1805) – руський (га­лицький) воєвода (1782−1788), генерал-лейтенант артилерії. Був одним із керівників Торговицької конфедерації 1792 р. За його наказом наприкінці 18 ст. в Умані кріпаки посадили дендро­парк “Софіївка”.

Андрій П. (1861−12.ІV.1908) – намісник Галичини (1902− 1908), ставленик австро-угор­ських загарбників.

ПОТЬÓМКІН Григорій Олек­сандрович (13(24).ІХ.1739− 5(16).Х.1791) – російський дер­жавний і військовий діяч, ди­пломат, генерал-фельдмаршал (із 1784), князь. Нар. у с. Чижово Духовщинського повіту (нині Смо­ленська обл., Росія). Із 1756 р. навчався у Московській універ­ситетській гімназії, звідки в 1760 р. виключений. Військову службу розпочав у кінній гвардії. За участь у палацовому перевороті 1762 р., внаслідок якого Катери­на ІІ здобула російський пре­стол, отримав чин гвардійського підпоручика. З 1765 р. − пору­чик, із 1766 р. – командир роти. 1767 р. брав участь у роботі Уло­женої комісії як опікун депутатів від татарських та інших “іновір­ців”. Учасник російсько-турецької війни 1768−1774 рр. За “хороб­рість та досвідність у військових справах” при Хотині йому було надано чин генерал-майора (1768). Брав участь у битвах при Рябій Могилі, під Ларгою і Кагулом. З 1771 р. – генерал-поручик. Тоді ж отримав високу оцінку П. Ру­м’янцева. З 1770 р. став фавори­том Катерини ІІ, набув вирі­шального впливу на внутрі­шньо- та зовнішньополітичні справи Російської імперії. Особиста при­хильність імператриці зробила П. одним із наймогутніших людей в імперії (академік Є. Тарле нази­вав П. єдиною лю­диною, яка мала вплив на Кате­рину ІІ). Займав ряд високих державних і військових посад – член Держав­ної ради, генерал-ад’ютант (із 1774) та генерал-фельдмаршал (із 1784), президент Військової колегії (з 1784). Виявив себе активним адміністратором, неза­мінним помічником імператриці у справі зміцнення абсолютист­ської держави (з 1774 р. засідав в імператорській раді). 1772 р. на одній з козацьких рад П. був записаний до Коша Запорізької Січі почесним козаком під прізвиськом Грицько Нечеса. 1774 р. брав участь в організації каральних заходів проти заго­нів О. Пугачова. В 1775 р. за ініціа­тивою П. ліквідовано Запорізьку Січ. Із 1776 р. – князь Священної Римської імперії. З 1776 р. гене­рал-губернатор Новоросійської, Азовської та Астраханської гу­берній. У 1783 р. − П. реалізував проект загарбання Криму Росій­ською імперією, за що дістав титул князя Таврійського. З 1783 р. П. управляв новоствореним Ка­теринославським намісництвом, до складу якого увійшла значна частина південно-укр. земель. П., будучи добрим адміністратором, володіючи фактично необмеже­ною владою, здійснював заходи для колонізації Півдня України і Криму, чимало зробив для госпо­дарського освоєння Північного Причорномор’я. У 1776 р. П. наказав не повертати селян-уті­качів із Лівобережної та Право­бережної України, чим сприяв заселенню та господарському освоєнню краю (особливо після юридичного запровадження крі­пацтва у 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині). Сприяв пере­селенню сюди болгар, волохів, сербів та ін. балканських наро­дів. У період правління П. по­чалося будівництво Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Сева­стополя, розпочато вивчення по­кладів руд і кам’яного вугілля на півдні України. Під його керів­ництвом будувалися фортеці, російський військовий та торго­вельний флоти на Чорному морі. П., розуміючи постійну загрозу російсько-турецького воєнного конфлікту (особливо після за­хоплення Росією території Крим­ського ханства) та спостерігаючи перехід колишніх запорожців на підвладні Туреччині землі, вва­жав за потрібне відновити укр. козацтво. З 1783 р. вів перегово­ри з представниками колишньої запорізької старшини (С. Білим, Г. Легкоступом, З. Чепігою) про створення нового добровільного козацького формування. У 1788 р. П. підтримав проект В. Капніста про необхідність відновлення козацьких полків і сприяв орга­нізації Катеринославського ко­зацького війська та Війська вір­них козаків (згодом – Чорномор­ське козацьке військо). Указом від 8 липня 1787 р. “на згадку подвигу його у приєднанні об­ласті Таврійської до Російської імперії і зусиль у заселенні та відбудові цієї області” до його прізвища додавалося слово “Та­врійський”. 1790 р. П. присвоєно титул великого гетьмана Катери­нославського і Чорноморського козацьких військ. Незважаючи на те, що в останні роки його життя фаворитом Катерини ІІ був П. Зубов, П., як і раніше, зберігав величезний вплив. Під­тримував контакти з відомими діячами укр. культури В. Золот­ницьким, В. Рубаном, Л. Січкарі­вим та ін. У 1786 р. добився затвердження проекту відкриття університету в Катеринославі (не встиг його реалізувати). Толе­рантно ставився до діяльності греко-католицької церкви, під­тримував єдиного в Російській імперії уніатського єпископа полоцького І. Лі­совського. Був головнокомандувачем російської армії під час російсько-турецької війни 1787−1791 рр. Під час мирних російсько-турецьких пе­реговорів 1791 р. П. захво­рів і помер на шляху з Ясс до Ми­колаєва. Тіло його було анато­мовано і бальзамовано, після чого відправлено до Херсона. Могила П. знаходиться у Спась­кому (Катеринославському) со­борі у Херсоні.

ПОТЬÓМКІН” (“Князь По­тьомкін-Таврійський”) – еска­дрений броненосець російського Чорноморського флоту, на якому 14−25.VI (27.VI−8.VII).1905 р. від­булося повстання матросів. (Див. статтю “Повстання на бро­неносці Потьомкін”).


1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка