Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка44/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   63

ПОЛІТBЧНІ ПÁРТІЇ НА ЗАХІДНОУКР. ЗЕМЛЯХ. За ініціативою І. Франка і М. Пав­лика 1890 р. в Галичині було створено Укр.-руську радикаль­ну партію. В її програмі-мінімум висувалася вимога передати се­лянам якнайбільше землі. Мобі­лізація земельних ресурсів пе­редбачалася шляхом викупу. В програмі-максимум декларувала­ся схильність радикалів до вста­новлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюцій­ним шляхом. Партія видавала для селян газети “Хлібороб” і “Громада”. Для пропаганди про­грамних настанов було випуще­но серію брошур під загальною назвою “Радикальна тактика” (авт. І. Франко). Велику увагу радикали приділяли пропаган­дистській роботі в народних чи­тальнях, подоланню впливу мос­квофілів і народовців на селян, завоюванню громадських сво­бод. Соціалісти Галичини зібра­лися на свій І з’їзд у Львові в січні 1892 р. Він проголосив злиття соціалістичних гуртків у єдину організацію Галичини в рамках Соціал-демократичної партії Австрії. 1896 р. виникла Буковинська організація соціал-демократів, яка також увійшла до Австрійської соціал-демокра­тичної партії. 1899 р. соціал-де­мократи укр. частини Галичини виділилися в самостійну партію. Радикальна партія наприкінці 19 ст. переживала кризу. 1899 р. від неї відкололася група, яка увійшла до складу Укр. соціал-демокра­тичної партії. Ін. група разом із народовцями утворила Націо­нально-демократичну партію. Одним із її засновників був М. Грушевський. Лише невелика частина партії радикалів зберег­ла відданість старій програмі.

ПОЛІТКÓВСЬКИЙ Федір Герасимович (1756−13.VI.1809) – вітчизняний лікар. Нар. на Чернігівщині. Закінчив медич­ний факультет Московського університету (1778). У 1781 р. при Лейденському університеті захистив докторську дисертацію (про гноєутворення). З 1785 р. – професор Московського універ­ситету, при якому заснував му­зей натуральної історії (викладав ботаніку, хімію, практичну меди­цину тощо). З 1803 р. читав у Москві курс публічних лекцій з питань природознавства. П. на­лежав до ранніх пропагандистів ідей профілактичної медицини. Праці П. присвячені взаємозв’яз­ку медицини з іншими галузями природознавства, питанням гігіє­ни та історії медицини.

ПОЛКОВÁ КАНЦЕЛZРІЯ – центральна установа полкової адміні­страції в Україні 17−18 ст. Через П. к. полковник здійсню­вав свою військову і цивільну владу. Керував П. к. полковий писар, якому підпорядковували­ся канцеляристи (10−12 і навіть 16 осіб).

ПОЛКОВÁ РÁДА – орган полкового самоврядування у Гетьманщині в 2-й пол. 17−18 cт. У П. р., яка скликалася полков­ником або полковою старшиною, брали участь усі городові козаки, вписані до компутів (списків) полку, які мали бажання та змо­гу з’явитися на місце її проведення. Раду вів полковник за допомо­гою старшини (зокрема осаву­лів), що були посередниками між полковою адміністрацією та ко­зацтвом. Часто в роботі ради брали участь представники геть­мана або царські чиновники, які мали значний вплив на її рішен­ня. На раді відбувалось обрання полкової та сотенної старшини, вирішувалися питання військо­вого та адміністративного харак­теру, що стосувалися полку. Формально го­лосування не про­водилося, питання вирішувалося голосними окликами, підкидан­ням шапок тощо. У 2-й пол. 17 ст. повноваження П. р. по­стійно обмежувалися гетьман­ською та царською адміністра­ціями, полковою старшиною, до компетенції яких поступово перейшли основні функції ради. У 18 ст. П. р. скликалися дедалі рідше і остаточно були скасовані внаслідок ліквідації польським урядом автономного устрою укр. земель у 1780-х рр.

ПОЛКОВBЙ СУД – в Украї­ні в 2-й пол. 17−18 ст. суд на території полку, що розглядав кримінальні та цивільні справи рядового козацтва та сотенної старшини. П. с. складався з пред­ставників полкової старшини, ін­тереси якої він захищав. Звичай­но головував у П. с. полковий суддя; вирішальний голос мав полковник. Апеляційною інстан­цією для П. с. був Генеральний суд. П. с. діяв і як воєнно-польо­вий суд, а у вузькому складі – як суд полкової канцелярії. Ліквідо­ваний у 2-й пол. 18 ст.

ПÓЛОЦЬКИЙ Симеон (до постригу в ченці – Самуїл Оме­лянович Петровський-Ситніано­вич; 1629−25.VIII.1680) – біло­руський та російський церков­ний діяч, письменник, педагог. Нар. в м. Полоцьку (Білорусія). Освіту здобув у Києво-Могилян­ській колегії. З 1656 по 1664 рр. викладав у Полоцькій братській школі. У 1664 р. переїхав у Мос­кву, де вчив дітей царя Олексія Михайловича. Брав участь у полеміці з розкольниками, а та­кож у складанні проекту органі­зації Слов’яно-греко-латинської академії у Москві. П. – осново­положник російської силабічної поезії, автор збірок віршів (“Вер­тоград многоцвітний” і “Рифмо­логіон”), шкільних драм (“Коме­дія притчі про блудного сина” та ін.). П. надавав великого значення вихованню, виступав за поширення світської освіти то­що. Свої педагогічні погляди П. виклав у збірках “Обід душев­ний” і “Вечеря душевна”.

ПОЛТÁВСЬКА БBТВА 1709 – велика битва між шведською армією і московськими вій­ськами 27.VI(8.VII).1709 р. біля м. Полтави під час Північної війни 1700−1721 рр. Після успіш­ного завершення воєнних дій на терито­рії Речі Посполитої та Саксонії король Швеції Карл ХІІ вирішив завдати остаточної по­разки Московській державі. Для цього навесні 1708 р. його армія розпочала похід через білоруські зем­лі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія москов­ських військ та хід таємних переговорів Карла ХІІ та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початко­вий план воєнних дій. Укр. гетьман зважився на ведення переговорів для створення укр.-шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військо­вих та інших тягарів, яких за­знавала Гетьманщина під час Північної війни з боку москов­ської адміністрації, а також ви­мога царського уряду повернути Правобережну Україну до скла­ду Речі Посполитої. Крім того, І. Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 р. шведська армія вступила на укр. землі. Такий розвиток подій змусив І. Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ та об’єднатися з ними для ведення війни з Московією. Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та ін. причини не дали можливості гетьману надати шве­дам суттєву допомогу. Сувора зима 1708−1709 рр., серія військо­вих невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили стано­вище армії Карла ХІІ. Лише підтримка кошового отамана За­порізької Січі К. Гордієнка, який на чолі восьмитисячного загону козаків у квітні 1709 р. приєд­нався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл ХІІ вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Значною перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. За­хищав місто російський гарнізон – 4 300 осіб, який очолював пол­ковник О. Келін, а також 2 600 жителів міста. На поч. травня 1709 р. шведські війська здійсни­ли спробу штурмом здобути міс­то, але невдача змусила їх при­ступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла ХІІ і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. осіб було вбито). Це дало можливість московському ко­мандуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував про­вести 29.VІ(10.VІІ).1709 р. Цар­ськими військами було збудова­но укріплений табір, підступи до якого охороняли шість попе­речних та чотири поздовжніх редути. Армія Петра І нарахову­вала 42 500  осіб та 102 гармати. Крім того, вірне цареві укр. ко­зацьке військо гетьмана І. Скоро­падського перетинало шведам шлях до відступу в напрямі Дніпра. Шведська армія склада­лася із 31 000 осіб та шести гармат. Гетьманські війська без­посередньої участі у П. б. не брали. Вони охороняли швед­ський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла ХІІ або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл ХІІ, дізнавшись вночі 26.VІ про мож­ливість прибуття на допо­могу Петру І 40-тисячного війська хана Аюки, вирішив випередити московське командування і пер­шим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельд­маршалу К. Г.  Реншильду. О 5 год ранку 27.VІ(8.VІІ). 1709 р. шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута мос­ковською кавалерією. Вступив­ши у бій, шведська кіннота успішно вела боротьбу з кава­лерією противника, але під силь­ним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупува­лась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла ХІІ обійти редути з півночі також зазнала невда­чі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищин­ського лісу. Близько 9 год ранку обидві армії, перегрупувавши свої сили, вступили у руко­пашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 год ранку битва закінчилась цілкови­тою пора­зкою шведського війська. У П. б. шведи втратили 9 234 осо­би вбитими та 2 874 особи пора­неними. У полон потрапили фельдмаршал К. Г. Реншильд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіце­рів. Утрати московської армії становили 1 345 осіб убитими і 3 290 осіб пораненими. Рештки шведського війська під команду­ванням генерала А.-Л. Левенгауп­та відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Перево­лочної Карл ХІІ, І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50 старшин разом із загонами шве­дів та козаків (усього бл. 3 000 осіб) переправилися через Дні­про і відійшли у ту­рецькі воло­діння. 30.VІ(11.VІІ). 1709 р. армія А.-Л. Левенгаупта (16 000 осіб) у районі Переволочної була оточе­на кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася в полон. Згідно з актом капітуляції укр. козаки, які були у складі швед­ського війська, передавалися московському командуванню. Більшість із них тут же стратили, решту заслали в Сибір. Наслід­ком П. б. стало посилення цар­ських репресій, обмеження авто­номних прав Гетьманщини, зро­стання національного і соціаль­ного гніту в Україні.

ПОЛТÁВСЬКО-ХÁРКІВ­СЬКЕ СЕЛZНСЬКЕ ПОВ­СТÁННЯ 1902 – масові антипо­міщицькі збройні виступи селян Полтавської і Харківської губер­ній. Причиною селянських ви­ступів були масове безземелля, обтяжливі викупні платежі, чи­сленні податки, жорстока помі­щицька експлуатація. Тяжке еко­номічне становище значно погір­шив неврожай 1901 р., внаслідок якого вже наприкінці зими – на поч. весни 1902 р. селяни зали­шилися без продуктів харчуван­ня. Безпосереднім приводом для виступів була відмова царських урядовців і поміщиків відпусти­ти селянам посівний матеріал для засіву ділянок. Початком руху став напад 12(25).III.1902 р. селян на економію поміщика Меклен­бурга-Стрелицького в Карлівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Слідом за цим селяни Варварівки, Макси­мівки, Мар’янівки та ін. сіл роз­громили ще вісім маєтків цього поміщика, спалили гуральню і крохмальний завод, поділили між собою поміщицьку худобу та продукти харчування, захопи­ли і зорали близько 2 тис. деся­тин поміщицької землі. Невдовзі селянські виступи охопили ряд сіл Костянтиноградського пові­ту. В кінці березня – на поч. квітня рух поширився на Вал­ківський і Богодухівський повіти Харківської губернії. В П.-Х. с. п. взяло участь 19 волостей із насе­ленням понад 160 тис. осіб. Було розгромлено 105 економій і са­диб, у т. ч. в Полтавській губер­нії – 79 і в Харківській – 26. Царський уряд кинув проти пов­сталих селян дев’ять батальйонів піхоти і 10 козачих сотень. Після збройних сутичок селян із ка­ральними загонами повстання було жорстоко придушено. До суду було віддано 960 осіб. Виїз­ні сесії Харківської і Київської судових палат, які засідали у Валках, Полтаві, Костянтиногра­ді, засудили до різних строків тюремного ув’язнення 836 учас­ників заворушень, у т. ч. бага­тьох підлітків і жінок. За указом Миколи ІІ селян примусили за­платити поміщикам контрибуцію у розмірі 800 тис. крб. Під впливом П.-Х. с. п. розгорнулися селянські заворушення в Чер­нігівській, Київській, Харківській, Катеринославській, а також у ряді російських губерній.

ПОЛТОРÁЦЬКИЙ Марко Федорович (17(28).IV.1729− 26.XI.1795 (за ін. даними 13(24).IV.1796) – укр. співак (ба­ритон), хоровий диригент і музичний діяч. Нар. у с. Сосниці (нині Чернігівська обл.). Навчав­ся у латинській школі в Черні­гові та Київській бурсі. 1745 р. граф О. Розумовський привіз йо­го до Петербурга. У 1746−1762 рр. – співак і диригент (з 1753) при­дворного хору, 1750−1770 рр. – соліст імператорської італійської опери, з 1763 р. – директор Придворної співацької капели. Учнями П. були видатні укр. композитори М. Березовський та Д. Бортнянський.

ПОЛУБÓТОК Павло Леон­тійович (бл. 1660−18(29).ХІІ.1723) – наказний гетьман Лівобереж­ної України (1722−1723). Похо­див із козацько-старшинського роду Полуботків, син Л. Полу­ботка. Навчався у Києво-Моги­лянській колегії. Служив у ко­зацькому війську, з 1689 р. – значковий товариш. У 1691 р. П. разом із батьком брав участь у старшинській змові проти геть­мана І. Мазепи, за що був заарештований, позбавлений ма­єтностей і надовго усунений від державної діяльності. З 1706 р. – полковник чернігівський. У 1708 р. П. був одним з претендентів на гетьманство, але через недовіру до нього Петра І кандидатура чернігівського полковника була відхилена московським урядом, а гетьманом обрано І. Скоропад­ського. В цей період отримав значні земельні володіння у Чернігівському, Лубенському та ін. полках. Ставши після смерті І. Скоропадського (1722) наказ­ним гетьманом, П. активно під­тримував домагання укр. стар­шини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську коле­гію, яка, втручаючись у фінан­сові, судові, військові справи Гетьманщини, поступово пере­бирала на себе все адміністра­тивне правління в Лівобережній Україні. Рішучі протести козаць­кої старшини, підтримувані всім укр. суспільством, проти колоніа­льної політики російської адмі­ністрації в Україні, активні спро­би П. обмежити владу Мало­російської колегії (реорганізація судів на засадах колегіальності, встановлення порядку судової апеляції, сувора заборона хабар­ництва та волокити, призначення інспекторів для нагляду за ви­конанням розпоряджень гетьма­на, політика пом’якшення соціа­льної напруженості в суспільстві тощо) та активна протидія захо­дам президента колегії С. Ве­льямінова-Зернова викликали не­задоволення російського уряду. Влітку 1722 р. П. разом із гене­ральним писарем С. Савичем і генеральним суддею І. Чарни­шем був викликаний до Петер­бурга. В Петербурзі гетьман вручив Петру І нову петицію про відновлення державних прав України. Після повторних звер­нень до царя з проханням дозво­лити обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію та по­дання Коломацьких петицій 1723 р. П. за наказом Петра І було за­арештовано. П. і кількох стар­шин (полковник Д. Апостол, ге­неральний бунчужний Я. Лизо­губ, генеральний осавул В. Жу­раковський, управитель Генераль­ної військової канцелярії Д. Во­лодковський та ін.) було ув’яз­нено в Петропавловській форте­ці, де він 18(29).ХІІ.1723 р. по­мер (за твердженням деяких дослідників, П. було закатовано).

ПОЛУСМÁКОВА Ликера Іванівна (1842−1917) – наречена Т. Шевченка. Нар. у с. Безуглівці (нині Ніжинського р-ну Чернігів­ської обл.). Була кріпачкою. Ви­везена до Петербурга поміщиком. Одержавши волю, була в панів наймичкою. У червні 1860 р. П. зустрілася з Т. Шевченком, який хотів одружитися з нею. Він при­святив їй поезії – “Ликері” та “Л.” (“Поставлю хату і кімнату”). Ос­танні роки П. проживала у Каневі.

ПОЛЬ Олександр Миколайо­вич (20.VIII(1.IX).1832− 26.VII. (7.VIII).1890) – укр. краєзнавець. Нар. у с. Малоолександрівському (нині Малоолександрівка Верхньо­дніпровського р-ну Дніпропет­ровської обл.). Мати П. була онукою П. Полуботка. У 1854 р. закінчив юридичний факультет Дерптського (нині Тартуського) університету (Естонія). Прово­див археологічні розкопки на території колишньої Катери­нославської губернії, зібрав ве­лику колекцію предметів старо­вини (бл. 5 тис.), що стала осно­вою для створення музею його імені в Катеринославі (матеріали музею згодом увійшли до ко­лекцій Дніпропетровського дер­жавного історичного музею). Опублікував кілька історичних розвідок, зокрема “Мішурин Рог” у “Записках” Одеського товариства історії і старожит­ностей (1872). Сприяв розвитку гірничої справи в Україні, від­крив великі залізорудні родови­ща в Криворіжжі та заснував акціонерне товариство для їхньї розробки.

ПÓЛЬСЬКЕ ПОВСТÁННЯ 18301831 НА ПРАВОБЕРЕЖ­ЖІ (Листопадове повстання 1830) – національно-визвольний рух проти російсь­кого панування у Королівстві Польському, що поширився на території з не­польським населенням. Розпоча­лося 29.XI.1830 р. у Варшаві (його розпочало Варшавське та­ємне товариство молодих поль­ських офіцерів), охопило Коро­лівство Польське і поширилося на землі Правобережної України та Білорусії. П. п. вибухнуло на хвилі європейських революцій­них і національних рухів, спря­мованих проти домінації трьох абсолютистських імперій на кон­тиненті – Росії, Австрії та Прус­сії. Безпосередніми причинами повстання стало порушення да­рованої царем Олександром I Конституції Королівства Поль­ського (1815), придушення лібе­ральної польської опозиції і па­тріотичних організацій, запро­вадження цензури і репресивно-поліційних порядків. Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відправку польського війська на придушен­ня Липневої революції 1830 р. у Франції. 17(29).XI.1830 р. група змовників із числа патрі­отично настроєної шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військо­вим товариством у школі під­хорунжих, яке очолював П. Ви­соцький, напали на палац на­місника великого князя Костян­тина Павловича – Бельведер і казарми російських військ. Уна­слідок захоплення міського арсе­налу та озброєння міських низів, переходу на бік змовників части­ни польських військ повстання набуло масового характе­ру. Не­забаром Варшава опини­лася в руках повстанців, які не створили нового уряду, а переда­ли владу Адміністративній раді королівства. Угодовськи настро­єні представники ради (Ф. Лю­бецький, А. Чарторийський та ін.) прагнули домовитись із царем Миколою I на засадах збережен­ня автономії королівства у складі імперії. 1.XII.1830 р. демокра­тично настроєні кола польського населення створили Патріотичне товариство на чолі з Й. Леле­велем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалеж­ності Польщі та здійснення де­мократичних реформ. Під його тиском Адміністративна рада на початку грудня перетворилася на Тимчасовий уряд, а сейм 18.XII.1830 р. затвердив диктато­ра ген. Ю. Хлопицького. Консер­вативне керівництво повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Мико­лою I, але вони не дали резуль­тату. 18.I.1831 р. Хлопицький зрікся диктаторства, створено Національний уряд (Жонд наро­дови) на чолі з князем А. Чарто­рийським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської дер­жави у кордонах 1772 р., тобто включаючи Правобережну Укра­їну. Патріотичне товариство 25.I провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Ми­коли I з польського престолу. В ці дні вперше з’явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло “За вашу і нашу свободу”. Російський уряд кинув на придушення пов­стання значні військові сили. За його наказом малоросійський ге­нерал-губернатор князь М. Рєп­нін швидко організував і озброїв вісім козацьких полків по 1 тис. осіб у кожному. Добровольців вистачало, бо обіцяно було зали­шити їх у козацькому стані на­завжди. Водночас головнокоман­дувач російської армієї звернув­ся до селян Правобережжя із закликом заарештовувати пов­станців. Селян запевняли, що їх більше не повернуть під владу панів-бунтівників. Укр. селян­ство участі у повстанні на Пра­вобережжі не брало (за винятком 1 273 осіб), вважаючи його “пан­ською справою”. На початку лю­того 1831 р. російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібича почали наступ на Вар­ша­ву, однак у битвах під Сточ­ком, Ваврем і особливо Гроху­вом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831 р. вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусії і Правобережній Україні. В укр. землях польські повстанці зу­стріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно зі шляхти повстанські групи С. Вор­целя на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні− травні 1831 р. розгромлені цар­ськими військами. 26.V.1831 р. головні польські сили під коман­дуванням ген. Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остроленкою. З травня 1831 р. повстання увійшло в смугу кри­зи – частина аристократії і шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від пов­стання. Зусилля Патріотичного товариства наштовхувались на сильну протидію консерватив­них кіл в уряді, сеймі і війську. Політична боротьба влітку 1831 р. призвела до стихійних завору­шень вар­шавського населення, яке 15−16.VІІІ вчинило розправу над підозрюваними у зраді керів­никами. Національний уряд упав, а влада перейшла у руки ген. Я. Круковецького, який, прого­лосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень у місті і заборонив Патріотичне товариство. Тим ча­сом російські війська під коман­дуванням фельдмаршала І. Пас­кевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Незва­жаючи на запеклий опір повста­лих, 27.VІІІ (8.ІХ).1831 р. Вар­шава змушена була капіту­лювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордо­ни Австрії та Пруссії, де були інтерновані. Царизм вдався до жорстоких репресій проти учас­ників повстання, скасував Кон­ституцію королівства й одночас­но більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності). Споді­вання селян на вихід із кріпосної залежності не справдилися. З повстанцями уряд Миколи І по­вівся набагато м’якше ніж із де­кабристами. Конфісковані маєт­ки разом із селянами передава­лися родичам або здавалися в оренду. Переформовані козацькі полки стали частиною регуляр­ної армії. Два з них перевели на Кавказ, у Терське козаче військо. Дозволити існування козацького війська на території України уряд не наважувався. Після повстання він вирішив викоренити поль­ський вплив на Правобережжі. В листопаді 1831 р. Микола І ство­рив у Києві комісію на чолі з В. Кочубеєм, яка мала завдання “зробити відповідними до вели­коруських губерній усі західні землі в усіх галузях життя”. Російська мова стала офіційною. Протягом кількох місяців на неї перевели польськомовні школи, закрився відомий польський лі­цей у Кременці. Не менш відомий польський ліцей у Києві перетворено на російський уні­верситет. Замінюючи польський культурний вплив на російський, власті ретельно дбали про те, щоб не розвивалася укр. культу­ра. Якраз у цей час зникли за­лишки укр. національних еле­ментів у місцевому самовряду­ванні. Було розформовано київ­ську міську міліцію чисельністю 2 тис. осіб, яка традиційно носила козацький одяг. 1838 р. посаду київського генерал-губернатора посів Д. Бібіков. Він показав себе не лише жорстоким, а й винахідливим борцем проти поль­ських впливів у краї. Особлива комісія, що діяла під його без­посереднім керівництвом, у 1840−1845 рр. виключила з дво­рянського стану 64 тис. шлях­тичів, котрі не могли докумен­тально довести своїх прав на дворянство, й приписала їх до селян чи міщан. Водночас гене­рал-губернатор передав у казну конфісковані після пов­стання й заселені кріпосними селянами маєтки. Їх здавали в оренду шляхтичам та євреям-лихварям. Заходами Бібікова орендні дого­вори було скасовано, а селян пе­реведено на становище оброч­них. Вони мали платити певний податок у казну і не більше. Фактично їх звільнили від крі­посної залежності. Близько 3 тис. конфіскованих маєтків пертвори­лися на військові поселення. 1840 р. було скасовано Литов­ський статут – кодекс за­конів, що опирався на юридичні норми, запозичені із західноєвропейської середньовічної практики. Суди мали керуватися лише імперськи­ми законами. Д. Бібіков продов­жив розпочате ще Катериною ІІ навернення греко-католиків у православ’я. На Правобережжі церква, підпоряд­кована Папі Римському, встигла вже глибоко вкоренитися. Однак місцева ад­міністрація, вдаючись до репре­сій, домоглася-таки переходу громад до державної православ­ної церкви. Римо-католицькі гро­мади взагалі розпускались, а костьоли закривались. Щоб оста­точно підірвати польський націо­нально-визвольний рух на Пра­вобережжі, Бібіков протиставив панів укр. кріпакам. У 1847− 1848 рр. було прове­дено інвен­тарну реформу. Селяни мали працювати на поміщиків лише вста­новлену кількість днів, ін. роботи останні мусили оплачува­ти за розцінками, затвердженими урядом. Натуральні побори забо­ронялися. Обме­жувалася помі­щицька сваволя стосовно селян­ських шлюбів, заслання непокір­них у Сибір або здачі їх у ре­крути. 1852 р. цар призначив Бібікова міністром внутрішніх справ. Його наступник на посаді київського генерал-губернатора князь Васильчиков дотримувався інвентарних правил лише про людське око. Звичайно, він не співчував настроям польських панів, але солідаризувався з ни­ми як поміщик. Становище крі­паків стало ще гіршим, ніж до реформи.

Незважаючи на пораз­ку, Лис­топадове повстання сприяло зро­станню національної самосвідо­мості поляків, утвердженню ідеї національної державності, поши­ренню демократичних ідей і на­строїв, які проявились у праг­ненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська громад­ськість із симпатією поставилася до боротьби поляків із росій­ським деспотизмом, а польське питання від того часу ототож­нювалося зі справою боротьби проти реакції та абсолютизму, за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийня­ли численну польську еміграцію.


1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка