Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка43/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   63

ПÓДІЛ ПРÁЦІ – розчлену­вання сукупної праці на її різні корисні види, що задовольняють різні суспільні потреби. Розріз­няють кілька його типів: загаль­ний П. п., тобто поділ суспіль­ного виробництва на найбільші галузі людської діяльності, такі як промисловість, сільське гос­подарство, транспорт та ін.; частковий П. п. – поділ цих галузей на вужчі підрозділи – важку промисловість, легку, хар­чову, землеробство, тваринниц­тво, залізничний, повітряний транспорт та ін. Усередині під­приємств на основі професійної спеціалізації робітників існує одиничний (індивідуальний) П. п. Існує також територіальний, або географічний, П. п. між района­ми всередині країни, а також між окремими країнами (міжнарод­ний).

Найпростіші форми П. п. за статтю і віком були за первісно­общинного ладу. Дорослі чолові­ки займалися полюванням, ри­бальством, жінки – збиранням плодів, домашнім господар­ством, старі – виготовленням знарядь праці. Із розвитком сус­пільства із загальної маси пле­мен виділились пастуші племе­на. Відбулося відокремлення скотарства від землеробства. Це був пер­ший великий суспільний П. п. Другим великим суспіль­ним П. п. було відокремлення ремесла від земле­робства. В рабовласниць­кому суспільстві розвиток ремесла і обміну привів до утворен­ня міст, відокремлен­ня міста від села і виникнення протилеж­ності між містом і селом. Процес відокремлення міста від се­ла і розвиток проти­лежності між ними займають особливо велике місце в еконо­мічній історії суспільства. Одно­часно в умовах експлуатації рабів – людей фізичної праці – рабовласниками розумова праця стає привілеєм і монополією останніх. Виникає протилеж­ність між розумовою та фізичною пра­цею, з розширенням ринку і зростанням обміну відбувся тре­тій великий суспільний П. п. – торгівля відокремилася від ви­робництва, виникло купецтво. Прогресуючий суспільний П. п. створив передумови виникнення приватної власності на засоби виробництва, зародження класів, появи держави. Він відіграв вирі­шальну роль у технічному про­гресі і загалом у розвитку про­дуктивних сил, у виникненні великої машинної індустрії. Мануфактура як перша форма великої промис­ловості була за­снована на П. п. і ручній техніці. У мануфактурний період відбу­лося розчленування про­цесу ви­робництва на низку простих механічних операцій, з’явили­ся спеціалізовані знаряддя, вмілі робітники і майстри. Це підготу­вало перехід до великої машин­ної індустрії. На її ос­нові при капіталізмі з небаченою раніше швидкістю і глибиною розвину­лася вся система П. п. Відбулося повне відокремлення промисло­вості від землеробства. На основі спеціалізації стихійно сформува­лося багато нових галузей вироб­ництва, особ­ливо в промисло­вості. Далі розвинувся терито­ріальний П. п. В Україні у період розвитку капіталізму це прояви­лось у спеціаліза­ції землеробства й утворенні районів товарного зернового господарства, скотар­ства, льонарства та ін.



ПÓДІЛИ РÉЧІ ПОСПОЛB­ТОЇ ТА ВОЗЗ’IДНАННЯ ПРА­ВОБЕРÉЖНОЇ УКРАQНИ З ЛІВОБЕРÉЖНОЮ. Підписане в січні 1667 р. в с. Андрусові пере­мир’я закріпило за Росією тільки Лівобережну Україну. Правобере­жна ж залишалась у складі Речі Посполитої. Вся 2 га половина 17 ст. та майже все 18 ст. минули у безперервній боротьбі народу Правобережної України за возз’єднання з Ліво­бере­жною. Спалахували селян­ські і козацькі повстання, що не раз переростали у визвольні війни на зразок Коліївщини. Однак несприятливе міжнародне становище і внутрішні суспіль­но-економічні негаразди довгий час не давали змоги російському урядові розпочати боротьбу за об’єднання основних укр. зе­мель. Становище народних мас Правобережної України під гні­том магнатів і шляхти Речі Посполитої у 18 ст. було, як і раніше, надзвичайно тяжким і принизливим. Невпинно зроста­ла феодальна експлуатація, що супроводжувалася знущаннями та брутальним насильством із боку панів, дедалі активніше наступали на мову й релігію православного народу католиць­кі та уніатські церкви, чинилися всілякі перепони зв’язкам між Правобережною та Лівобереж­ною Україною. Слід зауважити, що, прагнучи зібрати укр. землі у складі Російської держави, її верхівка ставила насамперед ім­перські, загарб­ницькі цілі. Але об’єктивно така діяльність спри­яла возз’єднанню розірваної ще в 14 ст. Польщею, Литвою, Угор­щиною та Молдовою території укр. народу. На поч. 70-х рр. 18 ст. Річ Посполита прийшла в занепад унаслідок соціально-еко­номічної відсталості і політичної анархії, що послабили країну також і у віськовому аспекті. Скориставшись із цього, су­сідні Австрія, Пруссія і Росія 1772 р. здійснили її 1-й по­діл. Росії ді­сталася частина Білорусії, Ав­стрії – Східна Галичина і Буко­вина. 1792 р. Росія і Пруссія ввели до Речі Посполитої свої війська і наступного року про­вели її 2-й поділ, за яким до складу Росії увійшла Правобе­режна Украї­на. Нарешті 1795 р. Австрія, Росія і Пруссія втретє поді­лили Річ Посполиту, поклав­ши край її існуванню. За третім поділом до Росії відійшли Схід­на Волинь і Західна Білорусія.

ПОДÍЛЬСЬКА ГУБÉРНІЯ – адміністративно-територіальна одниця на Правобережній Украї­ні з кінця 18 по 1-шу чверть 20 ст. Створена 1797 р. за цар­ським указом від 12(23).ХІІ.1796 р. До П. г. увійшли сім повітів Подільського намісництва, де­в’ять повітів Брацлавського намісництва та чотири повіти (три частково) Вознесенського намісництва. На поч. 20 ст. до складу П. г. входили 12 повітів – Балтський, Брацлавський, Він­ницький, Гайсинський, Кам’я­нецький, Летичівський, Літин­ський, Могилівський, Ольгопіль­ський, Проскурівський, Ушиць­кий і Ямпільський. Межувала П. г. з Волинською, Київською, Хер­сонською губерніями та Ав­стрією (з 1867 р. – Австро-Угор­щиною). Адміністративним цен­тром було м. Кам’янець-Поділь­ський. За переписом 1897 р. в П. г. було 7 207 населених пунктів, у т. ч. 17 міст та 120 містечок, на­селення – 3 031 513 осіб. П. г. була аграрною. Щороку з П. г. виїжджали на заробітки десятки тисяч безземельних і малозе­мельних селян. Промисловість, крім цукрової (52 заводи), була розвинута слабко. 2/3 населення були неписьменні. У 20−30-х рр. 19 ст. на Поділлі розгорнувся селянський рух під проводом У. Кармалюка. З 1919 р. губерн­ським центром П. г. фактично стала Вінниця. За постановою ВУЦВК від 3.VІ.1925 р. П. г. ліквідовано. Її територія увійшла до складу Вінницького, Кам’я­нець-Подільського, Могилів-По­дільського і Тульчинського округів.

ПОДÍЛЬСЬКЕ ЄПАРХІÁЛЬ­НЕ ІСТÓРИКО-АРХЕОЛОГÍЧ­НЕ ТОВАРBСТВО – утворене 1865 р. у Кам’янці-Подільському під назвою “Комітет для істо­рико-статистичного опису По­дільської єпархії”. Пізніше пере­йменований на Подільський єпархіальний історико-статис­тичний комітет, у 1903 р. був реорганізований у П. є. і.-а. т. Видавало “Праці” (вип. 1−12, 1876−1916), в яких поряд із відо­мостями про церкви, представ­ників вищого духівництва і шляхти було вміщено матеріали з історії Поділля, зокрема істо­рико-статистич­ні описи населе­них пунктів. Припинило свою діяльність 1921 р.

ПОДОЛBНСЬКИЙ Василь Іванович (15.І.1815−24.VІІІ.1876) – укр. громадсько-політичний діяч у Галичині, публіцист. Нар. у Біличах (нині Старосамбір­ського р-ну Львівської обл.). Се­редню освіту здобув у Львові, Перемишлі і Чернівцях. Навча­ючись у 1837−1841 рр. у Львів­ському університеті, належав до польсько-укр. революційної та­ємної організації “Сини Вітчиз­ни”. З 1843 р. був священиком. Під час революції 1848−1849 рр. в Австрійській імперії написав і намагався видати брошуру “Сло­во перестороги” (єдиний друко­ваний примірник знайдено у 1913 р.), в якій обґрунтовував право укр. народу на національ­ну незалежність у контексті на­ціонального визволення ін. поне­волених народів, насамперед слов’янських. Виступав за нала­годження на засадах рівноправ’я і взаємоповаги міжнаціональних стосунків, зокрема укр.-поль­ських у Галичині. Ідеалом П. була незалежна Україна у феде­ративному зв’язку слов’янських демократичних республік. Після революції П. не переставав ціка­витись укр. рухом, поглиблював свої знання з історії. 1859 р. заснував у Маневі першу і єдину на цілий Ліський повіт народну школу. У 1868 р. опублікував у львівському журналі “Правда” історичне дослідження “Марко­мани”, у якому, виявивши ґрун­товне знання історичних джерел, відстоював слов’янське поход­ження племені маркоманів, відо­мого своїми війнами проти Риму в 1−2 ст. н. е.

ПОДОЛBНСЬКИЙ Сергій Андрійович (31.ХІ.1850−12.VІІ. 1891) – укр. прогресивний уче­ний, громадсько-політичний діяч. Нар. в с. Ярославці (нині Шпо­лянського р-ну Черкаської обл.) у поміщицькій сім’ї. У 1871 р. закінчив природничий відділ фі­зико-математичного факультету Київського університету. У сту­дентські роки познайомився з М. Драгомановим та М. Зібером, з якими пізніше тісно співпра­цював. У 1871 р. виїхав за кор­дон, де брав участь у діяльності російської революційної емігра­ції, продовжував навчання в університетах Парижа, Цюриха та Бреслау (нині Вроцлав, Поль­ща), де 1876 р. захистив доктор­ську дисертацію з медицини. В 1872−1874 рр. співпра­цював із П. Лавровим у журналі “Впе­ред”, обстоюючи необхідність формування укр. соціалізму. Не знайшовши розуміння з націо­нального питання, відійшов від журналу і почав створювати Укр. соціал-демократичну партію. Влітку 1874 р. повернувся до Росії, брав участь у “ходінні в народ” і діяльності укр. громад. У 1875−1876 рр. з допомогою О. С. Терлецького організував у Відні видання соціалістичної лі­тератури укр. мовою, видав свої праці “Парова машина” та “Про багатство і бідність” – перші соціалістичні видання укр. мо­вою, які відіграли важливу роль у розвитку укр. соціально-полі­тичного руху. Після розгрому австрійською поліцією віден­ського видавництва повернувся в Україну. 1877 р. виїхав до Фран­ції, оселився у Монпельє, де, не припиняючи громадсько-політич­ної діяльності, відкрив лікарську практику і викладав у медичній школі. Підтримував зв’язки з женевським укр. со­ціалістичним гуртком. У 1880 р. разом із М. П. Драгомановим і М. І. Пав­ликом видав у Женеві два номе­ри журналу “Громада”. Світо­гляд П. формувався під впливом творів Т. Г. Шевченка, а також західноєвропейської соціалістич­ної думки. П. був відомою постат­тю у європейському соціалістич­ному русі, вів ділове листування з К. Марксом та Ф. Енгельсом. Був знайомий з Є. Бернштейном, який залишив свої спогади про П., ін. лідерами європейського соціалістичного руху. П. створив власну систему поглядів на то­дішній суспільно-політичний лад та шляхи й умови усунення недоліків. Обстоював необхід­ність тісного поєднання ідеї со­ціального та національного ви­зволення, при цьому виступав за забезпечення прав і свобод лю­дини, за правову рівність, рівні політичні та громадянські права, скасування станового поділу су­спільства, рівної вартості кожної корисної для громади праці. П. займався питаннями економічної історії і теорії. У своїх працях “Про ба­гатство та бідність” (1876), “Про хліборобство” (1877), “Ре­месла і фабрики на Україні” (1880) та ін. П. ґрунтовно розгля­нув розвиток ремесла, мануфак­турного і фаб­ричного виробниц­тва в Україні, соціально-еконо­мічний розвиток України 60− 70 х рр. 19 ст. П. належать праці з історії укр. та світового соці­алізму (“Нарис розвитку Міжна­родної асоціації робітників” (1873), “Нігілізм в Росії” (1879), “Соціалісти-укра­їнці в Австрії” (1881). Суспільні погляди П. були близькі до народництва. Автор оригінальної теорії про співвідношення між сонячною енергією та додатковою еконо­мічною вартістю, яку виклав у творі “Людська праця та її від­ношення до розподілу енергії” (1880), “Життя і здоров’я людей в Україні” (1879). Тяжка хвороба на поч. 1882 р. обірвала його наукову і громадську діяльність. Помер і похований у Києві.

ПОДEШНЕ (подушний по­даток, подушна подать) – основ­ний прямий податок у Російській імперії (у т. ч. в Україні) у 18− 19 ст. Запроваджений Петром І у 1724 р. (указ про П. 1722) за­мість подвірного оподаткування. П. сплачувало все чоловіче насе­лення країни, крім дворян, духо­венства та осіб, що перебували на державній службі. Застосу­ванню П. передував перепис на­селення (ревізія) у 1718−1724 рр. Розмір податку визначався су­мою, необхідною для утримання армії і флоту. Розмір податку про­тягом 18−19 ст. постійно збіль­шувався (із селян – із 70 коп. у 1794 р. до 1 крб 15 коп. − 2 крб 16 коп. (у різних районах) у 1876 р.). У 18 ст. П. становило бл. 50 % усіх податків у бюджет держави. На Україну П. поши­рено в 2-й пол. 18 ст. (1765 – Слобідська Україна, 1783 – Ліво­бережжя, 1795 – Правобережжя). У 1775 р. купцям П. було замі­нено сплатою процентного збору з капіталу; в 1863 р. від П. було звільнено міщан і цехових реміс­ників (крім Сибіру і Бессарабії). Внаслідок цього П. стало виключ­но становим селянським подат­ком. Було скасовано в європей­ській частині Російської імперії (у т. ч. в Україні) з 1887, Сибіру – з 1899 р.

ПÓЗЕН Леонід Володими­рович (10(22).VІІ.1849−8.І.1921) – укр. скульптор. Нар. у містечку Оболоні (нині Полтавська обл.). Спеціальної художньої освіти не мав. Із 1891 р. – член Товариства передвижників, із 1894 р. – дійс­ний член Петербурзької академії мистецтв. Автор численних скульптурних груп та статуеток на теми з життя та історії укр. народу – “На волах” (бл. 1882), “Шинкар”, “Кобзар” (обидві 1883), “Переселенці” (1884), “Жебрак” (1886), “Запорожець у розвідці” (1887), “Скіф” (1889); портретних бюстів – Г. М’ясоєдова (1890), Ф. Стравинського (1897), М. Яро­шенка (1898, 1899) та ін. Вико­нав пам’ятники І. Котляревсько­му (відкритий 1903) і М. Гоголю (фігура 1913, встановлений у 1 й пол. 1930-х рр.) у Полтаві.

ПОКАЗÁНЩИНА – податок за виробництво алкогольних на­поїв у Лівобережній Україні в 2 й пол. 17–18 ст. Запроваджено на поч. Визвольної війни 1648− 1657 рр. Одиницею оподаткуван­ня був казан для варіння горілки, пива або меду, місткість якого обчислювалась у відрах. Розміри П. не були сталими. П. сплачували на корить військового скарбу всі власники та орендарі гуралень, за винятком окремих старшин і монастирів, які дістали від гетьманів універсали на право пропінації. П. було скасовано на поч. 80-х рр. 18 ст. у зв’язку із запровадженням царським уря­дом у Лівобережній Україні за­гальноросійської системи оподат­кування.

ПОКРÓВСЬКИЙ Василь Тимофійович (1839−31.І.1877) – вітчизняний терапевт. Нар. побли­зу м. Калуги у сім’ї священика. Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію (1861); 1866−1867 рр. – доцент цієї ж академії; з 1867 р. – професор Київського університету та орди­натор військового госпі­талю. П. був учнем С. П. Боткіна, сприяв поширенню в Україні його ідей. Праці П. присвячені вивченню впливу окису вуглецю на орга­нізм, питанням боротьби з епіде­міями, диференціальної діагнос­тики тифозних захворювань то­що. Під час роботи у Києві П. почав застосовувати в клінічній практиці лабораторний метод дослідження. Під керівництвом П. у Київському універ­ситеті викладались курси педіатрії, шкір­них хвороб, оториноларинголо­гії, нервових і психічних хвороб. У 1877 р. П. очолював боротьбу з тифозними епідеміями у Києві, саме тоді захворів на тиф і помер.

ПОЛÉТИКА Василь Григо­рович (1765−1845) – збирач до­кументальних матеріалів з історії України 16−18 ст. Нар. у Пе­тербурзі. Син Г. А. Полетики. За­кінчив Віленський університет. До 1790 р. служив у російській армії. Був предводителем дво­рянства Роменського повіту Пол­тавської губернії (1802, 1805− 1812). Написав компілятивну працю зі стародавньої історії Єгипту, Ассирії, Мідії, Персії. На думку укр. історика О. М. Ла­заревського, П. та його батько були авторами “Історії Русів”.

ПОЛÉТИКА Григорій Андрій­ович (1725−27.XІ(8.ХІІ).1784) – укр. громадсько-політичний і культурний діяч, письменник. Нар. у м. Ромнах Полтавської губ. (нині Сумська обл.) у сім’ї заможного козака, бунчукового товариша Лубенського полку Андрія Івановича П. Брат І. По­летики. 1745 р. закінчив Києво-Могилянську академію, викладав німецьку і латинську мови у Петербурзі, працював переклада­чем із латинської і німецької мов у Петербурзькій АН. У 1764− 1773 рр. працював головним інспектором дворянського мор­ського корпусу. У 1767 р. П. був обраний депутатом комісії для складання “Нового уложення” від шляхетства Лубенського пол­ку. На засіданнях комісії та у своїх творах обстоював автоном­ний устрій Лівобережної Украї­ни і права укр. шляхетства. Однак його пропозиції, як зреш­тою і всіх інших делегатів від України, царський уряд відхилив як вияви “малоросійського сепа­ратизму”. П. – автор праць: “Сборник прав и привилегий ма­лороссийского шляхетства”, “За­писка, как Малая Россия во время владения польского разде­лена была и об образе ее управ­ления”, “Возражения на поста­новление Малороссийской коле­гии господину депутату Д. На­тальину” (опубл. 1851), “Мнение на читаный в 1768 г. в комиссии “Проэкт прав благородных” (опубл. у 1926), “Записка о на­чале Киевской Академии”, “О начале, возобновлении и распро­странении учения и училищ в России”, склав “Словарь на шес­ти языках: на российском, гре­ческом, латинском, французком, немецком и английском” (1763), перекладав грецьких філософів. Досліджуючи історію свого на­роду, П. поступово зібрав одну з найкращих у той час наукових бібліотек. Чимало вчених і досі поділяють думку О. Лазаревсько­го, що саме П. разом із сином Василем написав знамениту “Ис­торию Руссов”, видану під ім’ям Г. Кониського. Цей твір обстою­вав ідею державної незалежності України і сприяв подальшому розвиткові національно-визволь­ного руху народу. Помер у Петербурзі, похований в Олек­сандро-Невській лаврі.

ПОЛÉТИКА Іван Андрійо­вич (18(29).VІІІ.1722−3.V.1783) – укр. лікар і вчений. Нар. в м. Ромнах (нині Сумської обл.) в сім’ї бунчукового товариша. Брат Г. А. Полетики. Навчався у Київ­ській академії, Кільському уні­верситеті (Німеччина) та в школі при Петербурзькому генераль­ному госпіталі. У 1754 р. при Лейденському університеті за­хистив докторську дисертацію “Про спадкові хвороби”. У 1755 р. П. обрано професором Кільського університету. З 1756 р. П. пра­цював лікарем у російській армії; з 1763 р. очолював Ва­сильківський карантин і одно­часно брав участь у роботі Київ­ського карантинного госпіталю; був учасником боротьби з епіде­мією чуми 1770−1771 рр. З 1756 р. очолював Петербурзький сухо­путний госпіталь та медичну школу.

ПОЛÉТИКИ – укр. козаць­ко-старшинський рід у Лівобе­режній Україні. Відомий із 17 ст. Представники:

Іван П. (рр. н. і см. невід.) – козак Лубенської сотні (1649 р.).

Павло П. (р. н. невід. – 1709) – значковий товариш Лубенсько­го полку.

Андрій Павлович П. (бл. 1692− 1773) – війт роменський (1727− 1729), значковий товариш Лу­бенського полку, з 1749 р. – бунчуковий товариш.

Григорій Андрійович П. (1725− 1784) – укр. політичний діяч (див. статтю вище).

Андрій Андрійович П. (бл. 1741−1798) – укр. громад­ський діяч, брат Г. Полетики. Нар. у Ромнах (нині Сумської обл.). З 1758 р. – військовий канцелярист. 1767 р. призначе­ний помічником генерального бунчужного – бунчуковим това­ришем. У 1784, 1797−1798 рр. – предводитель дворянства Ромен­ського повіту, в 1785−1788 рр. – предводитель дворянства Черні­гівської губ. Автор “Дневника пребывания Екатерины ІІ в Киеве в 1787 г.”.

Іван Андрійович П. (1722− 1783) – укр. лікар і вчений (див. статтю вище).

Василь Григорович П. (1765− 1845) – укр. історик і громад­ський діяч. (див. статтю вище).

Михайло Іванович П. (1768 – 1824) – син І. А. Полетики. Був секрета­рем імператриці Марії Федорівни.

Петро Іванович П. (27.VІІІ. 1778−7.ІІ.1849) – дипломат, син І. А. Полетики. З 1798 р. служив у Колегії закордонних справ у Петербурзі. 1802−1803 рр. – кан­цлер російської місії у Стокголь­мі, Неаполі (1805), радник місії у Філадельфії (1809−1811), Ріо-де-Жанейро (1812−1814), Лондоні (1816−1817). 1817−1822 рр. – надзвичайний посол російського уряду в США. З 1822 р. – член американського філологічного то­вариства у Філадельфії. Згодом був сенатором (із 1825), служив у Міністерстві закордонних справ. Автор праці “Нарис вну­трішніх умов у США і їх полі­тичних стосунків з Європою” (1826) та спогадів, опублікованих у “Руском архиве” (т. 3, 1885).

Григорій Іванович П. (бл. 1735− 1798) – укр. дипломат, двоюрід­ний брат Г. А. Полетики. Закін­чив Київську і Московську академії. З 1755 р. служив пере­кладачем у Колегії закордонних справ, з 1762 р. секретар росій­ського посольства у Римі, з 1770 р. – радник російського посольства в Австрійській імперії. Австрій­ський імператор Йосиф ІІ надав П. дворянський титул. Автор статті про запорізьких козаків, надрукованої 1788 р. у Відні.

Володимир П. (1886 − р. см. невід.) – укр. громадський діяч, дипломат. Був земським діячем на Полтавщині. В 1918−1919 рр. – перший секретар укр. посоль­ства в Австрії.

ПОЛЄК Йоганн (1843−1915) – австрійський історик і бібліо­граф. 1893 р. – хранитель (кус­тош), 1904−1912 рр. – директор бібліотеки Чернівецького універ­ситету. Автор досліджень з еко­номічної, політичної і культур­ної історії, етнографії, історіо­графії, бібліографії та статистики Буковини кінця 18 – поч. 19 ст., у додатках до яких опублікував багато документів. Головні праці – “Здобуття Буковини Австрією” (1889), “Мандрівка Йосифа ІІ до Галичини і Буковини та її зна­чення для останньої провінції” (1895), “Старообрядці на Буко­вині” (1896−1899), “Об’єднання Буковини з Галичиною в 1786 р.” (1900) та низка історико-етногра­фічних нарисів про національні меншини Буковини (німців, вірмен, циган, євреїв).

ПОЛÍССЯ УКРАQНСЬКЕ – частина Полісся, що лежить у межах України. Південна межа П. У. (його межа з Лісостепом) проходить приблизно до лінії Во­лодимир-Волинський−Луцьк−Рів­не−Корець−Шепетівка−Чуднів− Житомир−Київ−Ніжин−Глухів. На захід від Шепетівки до Рави-Руської відгалужується смуга т. зв. Малого Полісся, яке з пів­ночі обмежоване Волинським плато, а з півдня – Подільським плато. П. У. займає бл. 20 % те­риторії України. Характерними рисами природних умов П. У. є низовинний рельєф із широкими, здебільшого заболоченими доли­нами, позитивний баланс вологи, густа річкова мережа, перева­жання дерново-підзолистих і бо­лотних ґрунтів, високий рівень ґрунтових вод, значне поширен­ня соснових лісів із домішкою широколистяних порід. П. У. від­значається великою мозаїчністю природних комплексів (краєви­дів), які, не займаючи великих площ, швидко змінюють одні од­них. Майже 1/4 території вкрита лісами. На П. У. є понад 1 250 тис. га боліт і заболочених земель. П. У. багате на корисні копалини. Тут добувають: вугіл­ля, торф, руди металів, лабрадо­рит, граніти, кварцити, базальт, топаз, моріони, каолін, фосфори­ти, мергель, крейду та ін. У східній частині П. У. можливі поклади нафти та газу. За фізи­ко-географічними умовами окре­мих частин П. У. поділяється на Волинське (Західне), Мале, Жи­томирське, Київське, Чернігів­ське та Новгород-Сіверське По­лісся.

ПОЛІТBЧНА РЕАКЦІЯ 1907−1910. Запроваджений Ми­колою ІІ виборчий закон від 3 червня 1907 р. давав поміщи­кам майже половину голосів ви­борців, а багатомільйонному се­лян­ству – близько чверті. Але найбільше обмежувалися вибор­чі права робітників. Лише в Харківській і Катеринославській губерніях, де чисельність робіт­ничого населення була найви­щою, власті утворили самостійні робітничі курії, в яких виборці з числа робітників дістали право направ­ляти в Думу по одному депутату. Не дивно, що біль­шість депутатських місць у Державній думі посіли поміщики й проми­словці. Вибори не дали абсолют­ної більшості жодній політичній партії. Царський уряд дістав можливість маневрувати між суперечливими інтересами помі­щицтва і торговельно-промисло­вих кіл, використовуючи два думських політичних блоки – октябристів і правих (або октя­бристів і лібералів). Це була ти­пово бонапартистська політика влади, змуше­ної балансувати між різними політичними сила­ми. Водночас царизм широко за­стосовував репресивний апарат, щоб придушувати революційні виступи. За звинуваченнями у політичних злочинах у 1907− 1909 рр. засуджено понад 26 тис. осіб. Смертні вироки дістали понад 5 тис. осіб. Заохочувалася провокаційна активність чорно­сотенних організацій – Союзу російського народу, Союзу Ми­хаїла Архангела та ін. У боротьбі зі страйкарями підприємці засто­совували локаути і “чорні спис­ки”. Профспілки та інші легальні організації робітників закривали­ся. Наприклад, із 80 профспілок Катеринослава лишилося лише чотири. Організаторів селянських виступів без суду і слідства батожили або відправляли на заслання у віддалені губернії. Автономію вищих навчальних закладів було скасовано. Бага­тьох студентів виключили з “во­вчими квитками”. Заборонялося викладання укр. мовою у шко­лах, запроваджене в роки рево­люції явочним порядком. Скасо­вувався дозвіл Міністерства на­родної освіти “використовувати малоросійську мову для роз’яс­нення того, що учні не розу­міють”. Спеціальний циркуляр не рекомендував учителям спіл­куватися з учнями укр. мовою навіть поза школою. Не дозво­лялося публічне виконання укр. пісень або навіть мелодій. Власті перешкодили збиранню коштів для спорудження пам’ятника Т. Шевченку на його могилі у Каневі. В період реакції чисель­ний склад політичних партій різ­ко скоротився. Зокрема, РСДРП до початку 1908 р. зменшилася вдесятеро. Немало меншовиків пропонували переглянути пар­тійну програму та відмовитися від нелегальних форм роботи. Їх називали ліквідаторами. Навпа­ки, багато більшовиків ставили вимогу відкликати з ІІІ Держав­ної думи соціал-демократичну фракцію і припинити роботу в легальних організаціях, щоб зо­середитися на підпільній діяль­ності. Вони дістали назву “одзо­вістів”, або “ліквідаторів нави­воріт”. Ще більшою мірою полі­тична реакція позначилася на становищі партій укр. демокра­тії. Ліквідаторські настрої приве­ли “Спілку” 1909 р. до розпаду. Розпад охопив також УСДРП. У ній майже не лишилося діючих місцевих організацій. 1908 р. багато діячів національного руху об’єдналися незалежно від пар­тійних програм у міжпартійний блок ТУП (Товариство укр. по­ступовців). Основу його стано­вили члени Укр. трудової партії, що самоліквідувалася 1908 р. Лідери ТУП М. Грушевський, С. Єфремов і Є. Чикаленко за­кликали всі укр. політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка