Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка42/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   63

ПІВДÉННО-ЗÁХІДНИЙ ВÍДДІЛ ІМПЕРÁТОРСЬКОГО РОСÍЙСЬКОГО ГЕОГРАФÍЧ­НОГО ТОВАРBСТВА (Юго-Западный отдел императорского русского географического об­щества в Киеве) – фактично са­мостійне наукове товариство, створене у Києві 13(25).ІІ.1873 р. для вивчення географії, етногра­фії, економіки і статистики України. Першим головою това­риства був Г. Галаган, пізніше – В. Антонович. У роботі това­риства брали участь Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубин­ський. Видало два томи “Запи­сок” (1874−1875). Окремими до­датками у “Записках” були опуб­ліковані думи та пісні банду­риста О. Вересая. Заходами това­риства видавалися збірки чу­мацьких пісень І. Рудченка (1874), істо­ричних пісень В. Антоновича та М. Драгоманова (1874−1875), підготовлено видання укр. на­родних переказів та оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876−1880). У березні 1874 р. товариство провело перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані у 1875 р. У серпні 1874 р. за ініціативою товариства відбувся ІІІ Археологічний з’їзд у Києві, а в березні 1875 р. товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі. З 1874 р. почалося цькування керівників товариства російськи­ми шовіністами, посипалися звинувачення в “українофіль­стві” та “неблагонадійності”. Після обрання В. Антоновича го­ловою, а П. Чубинського заступ­ником (1875) переслідування по­силилось. Товариство змушене було обмежити свою діяльність. На підставі Емського акту 1876 р. російський уряд у червні 1876 р. ліквідував товариство. Його му­зей увійшов до складу Архео­логічного товариства при Київ­ській духовній академії, бібліо­теку частково передано Комер­ційному інститутові.

ПІВДÉННО-ЗÁХІДНИЙ КРАЙ – адміністративно-тери­торіальна область в Україні в 1832−1914 рр., що об’єднувала Київську, Подільську та Волин­ську губернії.

ПІВДЕННОРОСÍЙСЬКИЙ РОБІТНBЧИЙ СОXЗ – неле­гальна робітнича організація народницького напряму в Києві. Заснована навесні 1880 р. ко­лишніми членами “Чорного пе­реділу” Є. М. Ковальською і М. П. Щедріним. Написана ними програма проголошувала необ­хідність боротьби за створення такого суспільного устрою, при якому земля, фабрики, заводи оголошувалися б народною влас­ністю і передавалися б вироб­ничим робітничим і селянським асоціаціям. Усім членам суспіль­ства надавалося б рівне право в керівництві державою, встанов­лювалися б свобода особи, сво­бода слова, зборів, спілок і друку, регулярна армія заміню­валася місцевими народними ополченнями. Для здійснення цих програмних завдань робітни­ки повинні були спиратися на селянство і революційні органі­зації. Основним засобом бороть­би програма вважала фабричний терор (убивство окремих цар­ських чиновників, власників або адміністраторів підприємств), за допомогою якого члени Союзу сподівалися добитися від підпри­ємців поступок – скорочення робочого дня, збільшення заро­бітної плати, права страйків, по­ліпшення умов праці. П. р. с. роз­горнув на ряді підприємств Киє­ва підпільну діяльність, органі­зовував сходки робітників, у нелегальній друкарні друкував листівки, які розповсюджував серед робітників, зокрема на заводі “Арсенал”. Агітаційною і пропаган­дистською діяльністю союзу було охоплено бл. 1 тис. робіт­ників на Півдні України, переважно в Києві. Після арешту у жовтні 1880 р. Є. М. Коваль­ської та М. П. Щедріна П. р. с. очолювали С. М. Богомолець, І. М. Кашинцев та ін. Союз нама­гався встановити зв’язки з рево­люціонерами ін. міст країни, намітився перехід від фабрич­ного терору до посилення пропа­ганди та агітації серед робітни­ків. У січні 1881 р. П. р. с. роз­громили жандарми, його керів­ників було засуджено на різні строки каторги.

ПІВДЕННОРОСÍЙСЬКИЙ СОXЗ РОБІТНИКÍВ – перша проле­тарська організація в Росії і Україні. Заснована 1875 р. в Оде­сі Є. Й. Заславським. До складу П. с. р. входило 50−60 осіб. Близько 200 осіб перебувало у сфері його впливу. Найактивні­шими учасниками організації були робітники Ф. І. Кравченко, М. Б. Наддачин, М. П. Сквері та ін. Статут організації проголошував необхідність перевороту, який би знищив будь-яку соціальну нерівність і зробив працю осно­вою особистого та суспільного добробуту. Члени П. с. р. вели пропаганду на робітничих сход­ках, розповсюджували нелегаль­ну літературу, брали участь у проведенні страйків на підпри­ємствах Одеси. Союз налагодив зв’язки з робітниками Петербур­га, Миколаєва, Харкова, Сева­стополя, Орла, Таганрога, Керчі. В Ростові-на-Дону було створено філію П. с. р. Проте в діяльності організації був помітний вплив ідеології народництва. Члени ор­ганізації, зокрема, поділяли на­родницькі ілюзії про створення у сільських місцевостях поселень революціонерів, щоб завоювати довір’я селян і таким чином під­няти їх на революцію. У грудні 1875 р. близько 60 членів орга­нізації на чолі з Є. Й. Заслав­ським (основний склад органі­зації) було заарештовано, 15 із них віддано до суду, який від­бувся у травні 1877 р. в Петер­бурзі. Є. Й. За­славського було засуджено до 10 років каторги, ін. – до різних строків каторги, тю­ремного ув’язнення та поселення в Сибіру.

ПІДВИСÓЦЬКИЙ Володи­мир Валеріанович (5.VІ.1857− 4.ІІ.1913) – укр. патолог. Нар. в с. Максимівці (нині Ічнянсько­го р-ну Чернігівської обл.) у дво­рянській сім’ї. Закінчив медич­ний факультет Київського уні­верситету (1884). У 1887−1900 рр. – професор Київського універ­ситету; 1900−1905 рр. – профе­сор університету в Одесі; 1905− 1913 рр. – директор Інституту експериментальної медицини у Петербурзі. Праці П. присвячені вивченню мікроскопічної будови підшлункової залози, процесу регенерації (зокрема, залоз), про­блемам загальної патології, ін­фекції та імунітету, етіології, злоя­кісних пухлин (досліджував роль паразитів і механічних по­дразнень), питанням ендокрино­логії, мікробіології тощо. П. – автор посібника із загальної та експериментальної патології. З наукової школи П. вийшли відо­мі вчені – Д. К. Заболотний, І. Г. Савченко, Л. О. Тарасевич, С. М. Щасний та ін. Багато уваги П. приділяв боротьбі з епідемією холери у Києві (1892). Брав ак­тивну участь в організації ме­дичного факультету університе­ту в Одесі (1900).

ПІДВИСÓЦЬКИЙ Кость Осипович (28.VІ.1856−12.VІ.1904) – укр. актор, режисер і дра­матург. Нар. в с. Коржові (нині Бережанського р-ну Тернопіль­ської обл.). 1875 р. вступив до театру товариства “Руська бе­сіда” у Львові. У 1888−1892 рр. виступав у трупі М. Кропив­ницького і М. Старицького, а 1897−1900 рр. – у трупах І. Мо­розова та О. Суходольського. П. уперше на галицькій сцені по­ставив п’єси “Невольник” і “Зальоти соцького Мусія” Кро­пивницького, “Бурлак” і “Ха­зяїн” Карпенка-Карого, оперу “Катерина” Аркаса. П. – перший виконавець ролі Миколи Задо­рожного в “Украденому щасті” Франка. Кращі ролі П. – Бичок, Кукса (“Глитай, або ж Павук”, “Пошились у дурні” Кропивниць­кого), Панас Казибрід, Омелько Ткач (“Рябина”, “Учитель” Франка), П. – автор п’єси “Під­шиванець” (1888) та кількох драм-переробок.

ПІДГОРÉЦЬКИЙ Борис Во­лодимирович (1874−19.ІІ.1919) – укр. композитор, музичний кри­тик, педагог. Нар. в м. Лубнах (нині Полтавської обл.). Музич­ну освіту здобув у Варшавській консерваторії. На початку 1900 р. оселився у Москві. Виїздив в Україну, де записав понад 120 пісень. З 1915 р. – викладав хо­ровий спів у Московській народ­ній консерваторії, працював як музичний критик. Серед музич­них творів П. опери “Купальна іскра” (на лібрето Л. Яновської, вперше поставлена у Києві 1901 р.), “Бідна Ліза” (1916), хори та ін. твори для фортепіано, понад 100 романсів. Серед кри­тичних праць – дослідження про творчість П. Сениці та ін.

ПІДДEБИК-СУЩÉВСЬКИЙ Петро Карпович (4.ІХ.1756−1811) – укр. лікар. Нар. у Чернігівській губернії у сім’ї міщанина. Закін­чив Чернігівський колегіум і школу при Петербурзькому адмі­ралтейському госпіталі (1781). Після перебування на військовій службі працював оператором Чернігівської лікарської управи (з 1797). Праці П.-С. присвячені питанням лікування переломів кісток (1805), вивченню правця, розробці протиепідемічних захо­дів.

ПІДКОМÓРСЬКИЙ СУД –із 16 ст. суд для вирішення ме­жових спорів між землевласни­ками, що діяв у феодальній Польщі, Литві і на території України, захопленій ними. Після приєднання України до Росії Ли­товський статут в Україні припи­нив свою дію, у зв’язку з чим межові спори розв’язувалися спеціальними комісарами, які діяли за дорученням полкових чи генерального суду на підставі резолюції гетьмана. З розвитком феодального землеволодіння, в результаті реформи 1763 р., за якою в Лівобережній Україні знову було запроваджено Литов­ський статут, П. с. було створено в кожному повіті. Обирався землевласниками на території полку і полковою старшиною. До складу суду довічно входили підкоморій, коморник та писар. Підкоморій розглядав важливі­ші, а коморник дрібні справи. Рішення коморника міг зміню­вати підкоморій, а рішення під­коморія міг переглядати гене­ральний суд. У 1783 р. П. с. ліквідовано, а 1796 р. знову від­новлено. З 1834 р. П. с. діяв в Україні під назвою межового суду до його остаточної ліквіда­ції 1840 р.

ПІДПОМІЧНИКB – неза­можна, позбавлена козацьких привілеїв, частина укр. козацтва у 18 ст. Виникли внаслідок май­нового і соціального розшару­вання козацтва на заможну вер­хівку і збіднілих козаків, неспро­можних відбувати військову службу за власний рахунок. Майновий поділ лівобе­режного козацтва юридично закріпив 1735 р. указ Правління гетьман­ського уряду, затверджений Се­натом. За указом усіх лівобереж­них козаків, залежно від їхньої участі у відбуванні вій­ськової служби, було поділено на приві­лейованих виборних козаків і позбавлених козацьких привілеїв П. Останні були зобов’язані виконувати такі самі повинності, як і посполиті селяни, але вдвічі менші. Вони мали постачати козацькому військові провіант, фураж, обробляти землі вибор­них козаків під час їхнього пере­бування на військовій службі. За ревізією 1763−1764 рр. у дев’яти лівобережних полках (крім Пол­тавського) налічувалося 177 415 козаків-П., що становило пере­важну більшість козацького на­селення Лівобережної України. У результаті військової реформи 1732−1737 рр. козацькі привілеї втратила перева­жна більшість рядового козацтва Слобідської України. За даними 1734 р., у п’яти слобідських полках налічу­валося бл. 25 тис. П. Перефор­мувавши 1765 р. слобідські ко­зацькі полки на регулярні полки російської армії, царський уряд перетворив П. Слобідської Укра­їни на військових обивателів. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від 3.V.1783 р.) у Лівобережній і Слобідській Україні П. були при­рівняні до державних селян.

ПІКІНÉРСЬКІ ПОЛКB – військовопоселенські полки, сформовані російсь­ким урядом для оборони Новоросійської гу­бернії (створені в 1764 р.) від ту­рецько-татарських нападів. Пікі­нери мали на озброєнні рушниці і списи-піки (звідси і їх назва). Протягом 1764−1776 рр. з укр. козаків та частково сербських по­селенців було сформовано шість П. п.: Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський і Харківський. Пе­ретворені на пікінерів козаки втрачали свої ко­зацькі права, ставали солдатами і прирівнюва­лись до селян-посе­ленців (спла­чували податки, відбували дер­жавні повинності тощо). Ще більше погіршилося становище П. п. із початком російсько-турецької війни 1768−1774 рр. Пікінери повинні були брати участь безпосередньо у бойових діях, поставляти для російської армії коней, підводи, фураж, провіант. Усе це викликало ве­лике незадоволення серед пікіне­рів, яке у жовтні 1769 р. перерос­ло у повстання Дніпровського і Донецького П. п. Почавшись у містечку Соколівці (нині с. Пра­вобережна Соколівка Кобеляцько­го р-ну Полтавської обл.), неза­баром поширилося на Китай­город, Нехворощ, Орлик, Маяч­ку і Царичанку. Кількасот пов­станців перейшло на територію Запоріжжя та, об’єднавшись із запорізькими козаками, спіль­но чинили опір російським караль­ним загонам. На поч. 1770 р. по­встання було придушене, а його керівники (Я. Головатий та ін.) й учасники жорстоко покарані. У 1783 р. після захоплення Росій­ською імперією Криму П. п. ліквідовано.

ПЛАТÓНОВ Харитон Пла­тонович (1842−5.ІХ.1907) − укр. художник, академік з 1893 р. Нар. в с. Вороні Молозького повіту Ярославської губернії. Закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1859−1870). Із 70-х рр. 19 ст. оселився у Києві. Близь­кий до передвижників. У його картинах відтворено селянське горе (“Жебрак”, 1874; “Погоріль­ці”, 1876), поневіряння дітей (“Маленька няня”, 1881; “Жебрач­ка”, 1884; “Наймичка”, 1887; “Купіть ягід”, 1888, та ін.). П. створив також портрет кобзаря О. Вересая (1885). У 1880−1900 рр. П. викладав у Київській малю­вальній школі М. Мурашка.

ПЛЕZДА” – літературний гурток укр. молоді. Виник у кін­ці 80-х рр. 19 ст. у Києві, існував до середини 90-х рр. До “П.” входили Леся Українка, В. Са­мійленко, М. Обачний (М. Ко­сач), М. Комарова, Грицько Гри­горенко (О. Судовщикова) та ін. Члени “П.” обговорювали питан­ня розвитку укр. літератури, вла­штовували творчі вечори, пра­цювали над перекладами (зокре­ма, Леся Українка і М. Славин­ський перекладали поезії Гейне, В. Самійленко – твори Мольєра і Данте, Є. Тимченко – “Калевалу”). Три збірки – “Весна”, “Десна” і “Спілка” були заборонені цензу­рою. Плеядівці підтримували творчі зв’язки з М. Лисенком, М. Коцюбинським, М. Стариць­ким, І. Франком, М. Павликом та ін. За політични­ми поглядами “П.” була неодно­рідною.



ПЛОХBНСЬКИЙ Михайло Мелетійович (1864 1906) – укр. історик-архівіст. Нар. у Курській губернії у селянській сім’ї. За­кінчив історико-філологічний факультет Харківського універ­ситету. В 1888−1897 рр. працю­вав архіваріусом Історико-філо­логічного товариства при Хар­ківському університеті, а також викладачем історії в гімназії. У 1893 р. П. обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства. До­сліджував соціально-економічну історію Лівобережної України 2 ї пол. 17 − 18 ст. У найзнач­нішій праці П. – “Иноземцы в Старой Малороссии. Ч. 1. Греки, цыгане, грузины” (М., 1905), як і в низці його заміток, опубліко­ваних здебільшого в “Збірниках Харківського історико-філоло­гічного товариства”, міститься багато документальних матеріалів.

ПЛОШÉВСЬКИЙ Влади­слав Казимир (1853−29.І.1892) – укр. актор і театральний декора­тор. Нар. в с. Нижанковичах (нині Львівської обл.). Дебюту­вав на польській сцені у Львові. У 1874 р. вступив до укр. театру товариства “Руська бесіда” у Львові. Талант П. яскраво виявив­ся в ролях трагічного плану. Ви­ступав також у комедії та опере­ті. Кращі ролі П. – Франц Моор (“Розбійники” Шиллера), Хлопов (“Ревізор” Гоголя), Гаспар (“Кор­невільські дзвони” Планкета), Дурницький, Фуяркевич (“Гуси й гусочки”, “Відкритий дім” Балуцького).

ПЛОЩÁНСЬКИЙ Венедикт Михайлович (1834−1902) – істо­рик Гали­чини і публіцист, “москвофіл”. У 1871−1887 р. ре­дагував у Львові газету “Слово”, що заперечувала право укр. на­роду на самостійний національ­ний розвиток. У 1887 р. П. емігрував до Росії. Служив у Віленській комісії для розгляду стародавніх актів, а також цен­зором. З 1874 р. П. − член-кореспондент Московського ар­хеологічного товариства. Автор праць з історії західноукр. земель: “Минуле Холмської Русі за архівними документами ХV− ХVІІІ ст. та іншими джерелами” (1899), “Акти Холмських судів ХVІ−ХVІІ ст. як джерела для історії та етнографії Руського Забужжя” (надрукована в “Тру­дах ІХ археологического съезда”), “Самбір у Галичині, за даними з історії, топографії, статистики і етнографії”, “Деякі села Галиць­кої Русі” (1872) та ін., які мають донині деяке довідкове значення.

ПОВІТÓВІ УЧBЛИЩА – в Росії до 1917 р. підвищені почат­кові школи у повітових і губерн­ських містах, відкриті за стату­том 1804 р. Створені з метою готувати юнацтво до вступу в гімназії, дати дітям різних станів початкові знання. Мали дворіч­ний термін навчання, курс від­значався багатопредметністю – учні вивчали Закон Божий, гра­матику, історію (переважно ро­сійську), арифметику, початкові курси фізики і природознавства, навчались малювання, каліграфії тощо. Між парафіяльними шко­лами, повітовими училищами і гімназіями мала існувати наступ­ність, проте фактично її не було. У 1828 р. в П. у. встановлено трирічний термін навчання, вони увійшли до системи елементар­ної освіти, призначеної для дітей купців, міщан, ремісників та ін. Викладання фізики і природо­знавства було припинено. Про­тягом півстоліття в Росії від­крито лише 438 П. у., хоча передбачалося створити їх у кожному повіті. При окремих П. у. створювалися курси професій­ної підготовки. П. у. були в губернських центрах і в повіто­вих містах України. У 1872 р. їх реорганізовано в міські училища.

ПОВСТÁННЯ НА БРОНЕ­НОСЦІ “ПОТЬÓМКІН” – один із найяскравіших епізодів рево­люції в Росії 1905−1907 рр. Прагнучи відвернути революцію, царизм 1904 р. розпочав війну на Далекому Сході. Виявилося, од­нак, що російська армія і флот не готові до бойових дій. Тому російсько-японська війна лише прискорила революційні події. 9 січня 1905 р. за наказом Мико­ли ІІ війська розстріляли робіт­ничу демонстрацію у Санкт-Пе­тербурзі. Звістка про це блиска­вично облетіла країну. День, названий “кривавою неділею”, став першим днем революції. У січні в імперії страйкувало 440 тис. робітників, тобто більше ніж за попереднє десятиліття. Кількість страйкарів в Україні перевищила 70 тис. Робітничий клас ставав на боротьбу під гас­лом “Геть самодержавство”. Влітку до робітничих виступів приєдналося селянство. У червні селянські заворушення відбулися у 64 з 91 повіту дев’яти укр. губерній. Під впливом виступів робітників і селян захиталася остання опора царизму – армія. На ІІІ з’їзді РСДРП у Лондоні (квітень 1905) більшовики взяли курс на під­готовку збройного повстання. Ця підготовка поча­лася і в Чорноморській ескадрі. Однак повстання на броненосці “Потьомкін” спалахнуло стихій­но. 14 червня матроси перебили офіцерів і підняли над броненос­цем червоний прапор. “Потьом­кін” прибув в Одеський порт, але команда не знала, що робити далі. Тим часом до Одеси на­дійшла ескадра у складі 12 бойо­вих кораблів, яка дістала наказ розстріляти бунтівний бронено­сець. Останній сміливо рушив назустріч і двічі під вигуки “Ура” пройшов крізь стрій усіх кораблів. Налякане командуван­ня звеліло ескадрі терміново повернутися до Севастополя. Броненосець “Георгій Побідоно­сець” вийшов зі строю ескадри і приєднався до “Потьомкіна”. По­всталі матроси обох броненосців вирішили об’єднатися зі страй­куючим одеським пролетаріатом. Але офіцери “Георгія Побідо­носця” посадили його на мілину. Після довгих дискусій потьом­кінці скерували корабель у ру­мунський порт Констанцу за вугіллям і провіантом. Там вони оприлюднили за допомогою лі­дера румунських соціал-демо­кратів Х. Раковського два доку­менти – “До всього цивілізова­ного світу” і “До всіх європей­ських урядів”. Не діставши згоди румунського уряду на закупівлю провіанту та вугілля, “Потьом­кін” мусив узяти курс на Феодосію. Серед команди вже починався розбрід. 24 червня броненосець знову опинився у Констанці і здався властям. Команда висадилася на берег, а судно було передано російсько­му урядові. Частина потьомкін­ців осіла в Румунії, інші емігру­вали за океан. Незважаючи на невдачу, повстання на броненос­ці “Потьомкін” мало велике зна­чення. Це був перший масовий виступ у збройних силах, пер­ший випадок переходу військо­вої частини на бік революції.

ПОГÓДІН Михайло Петрович (11(23).ХІ.1800−8(20).ХІІ.1875) – російський історик, письменник і журналіст, академік Петербур­зької АН (з 1841). Один з ідео­логів теорії російської “офіційної народності”. У 1821 р. закінчив Московський університет. У 1825 р. захистив магістерську дисертацію “Про походження Русі”. Виступаючи з позицій норманської теорії, заперечував положення про автохтонність слов’янського походження Київ­ської Русі. У 1826−1844 рр. – професор Московського універ­ситету. У 1827−1830 рр. видавав журнал “Московський вісник”, у 1841−1856 рр. разом з С. Шеви­рьовим – “Москвитянин”. У своїх працях висунув низку помилкових тверджень з історії України. П. доводив, що до та­тарської навали Подніпров’я бу­ло заселене великоросами, а українці (вихідці з-під Карпат) осіли на обезлюднілій території над Дніпром лише в 16 ст. На думку П., укр. козаки були окре­мим племенем – сумішшю сло­в’янських елементів з тюркськи­ми. П. заперечував факт існуван­ня укр. народу. У дискусії, яка розгорнулася навколо поглядів П., укр. історики та філологи (М. Максимович, В. Антонович, М. Грушевський, О. Котлярев­ський, П. Житецький, А. Крим­ський) переконливо довели їх безпідставність і ненауковість. П. став також духовним батьком галицького москвофільства. Піс­ля відвідин П. Львова у 1835 і 1838−1840 рр. під його ідейним впливом і фінансовою допомо­гою виник гурток прихильників етнічної і мовної єдності Галиць­кої Русі з Російською імперією, відомий під назвою “Погодин­ская колония”. У 1860-х рр. П. виступив одним з ідеологів ро­сійського панславізму. М. О. Мак­симович першим піддав науковій критиці ці твердження П. і довів, що, незважаючи на монголо-татарську навалу, територія України не була безлюдною, і тут відродилися міста і села задовго до загарбання її литов­ськими і польськими феодалами, що виникнення козацтва пов’я­зане з певним етапом історії укр. народу – початком його визволь­ної боротьби проти турецько-татарської агресії і польсько-шляхетського панування.

ПОГОРÉЦЬКИЙ Петро Іва­нович (1740−1780) – вітчизняний лікар. Нар. в с. Чорногородці (нині Макарівського р-ну Київ­ської обл.) у сім’ї священика. Закінчив Київську академію і школу при Петербурзькому адмі­ралтейському госпіталі (1759). У 1765 р. при Лейденському уні­верситеті захистив докторську дисертацію (про лікування вира­зок). Згодом працював лікарем у Москві. Як помічник Д. С. Са­мойловича брав активну участь у боротьбі з епідемією чуми (1771); легко перехворів на чуму; саме спостереження за хворим П. на­вели Самойловича на думку про можливість протичумних щеп­лень. П. належить низка перекла­дів із французької “Енциклопе­дії” 18 ст. (статті медичного ха­рактеру); П. опрацьовував також питання російської медичної тер­мінології.

ПОГРЕБНZК Яким (рр. н. і см. невід.) – укр. народний май­стер-будівничий 18 ст. Родом із Нової Водолаги на Харківщині. Збудував Троїцький собор у Новомосковську (1773−1779, пе­ребудований 1888). Собор являє собою складну дев’ятизрубну, дев’ятиглаву споруду, яка є одним із найвиз­начніших зразків укр. дерев’яної архітектури. За народними переказами, П. зро­бив з очерету велику модель цієї споруди, яку показав замовни­кам – запорізьким козакам – і за якою провадилося будівництво.

ПОДВÍРНЕ ОПОДАТКУ­ВÁННЯ – система оподаткуван­ня населення в Російській дер­жаві (зокрема, в Лівобережній Україні) прямими податками, при якій одиницею оподаткуван­ня був двір. Запроваджене 1679 р. замість посошного оподаткуван­ня, П. о. значно посилило фео­дальну експлуатацію залежного населення. Внаслідок застосу­вання П. о. збільшилася кількість платників податків за рахунок оподаткування т. зв. “задвірних” і “ділових людей”, половників тощо, які ра­ніше не сплачували податків. Уряд визначав зага­льну суму податків за П. о., а сільська громада чи міський посад розкладали податки між окремими дворами. В Росії П. о. зберігалося до запровадже­ння подушної податі (1724), у Ліво­бережній Україні – до 2-ї пол. 18 ст. Система оподаткування, подібна до П. о., існувала за часів фео­далізму і в ін. країнах Європи.

ПÓДЖІО – декабристи, бра­ти Йосип Вікторович (10.ІХ. або 3.ХІІ.1792 − 18 або 20.І.1848), штабс-капітан у відставці та Олександр Вікторович (8.V.1798− 18.VІ.1873), підполковник у від­ставці. Нар. у поміщицькій сім’ї (їхній батько – вихідець з Італії). У 1821 р. Олександр вступив до Північного товариства декабрис­тів. Члени Південного товарис­тва декабристів – Олександр з 1823 р., Йосип з 1824 р. Олек­сандр належав до його найбільш революційного крила, поділяв погляди П. І. Пестеля, здійсню­вав зв’язок між Північним та Південним товариствами і вико­нував важливі конспіративні до­ручення. Брати висловлювалися за знищення царської сім’ї і встановлення республіки. Були заарештовані 1826 р. Олександра засуджено до смертної кари, яку замінено 20 роками каторги, Йосипа – до 12 років каторги. Олександр каторгу відбував у Читинському острозі, 1839− 1859 рр. жив на поселенні в Іркутській губернії. З 1863 р. кілька років перебував за кордо­ном, де зблизився з О. І. Гер­ценом. Перед смертю повернув­ся до Росії. Помер у с. Вороньках (нині Бобровицького р-ну Черні­гівської обл.). Автор спогадів “Записки декабриста” (М.; Л., 1930). Йосип покарання відбував у Шліссельбурзькій фортеці. З 1834 р. перебував на поселенні у Східному Сибіру. Помер в Іркутську.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка