Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка41/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   63

ПЕТРАШÍВ Петро Васильо­вич (1738−19.ІІІ.1772) – укр. ху­дожник, що працював на Запо­різькій Січі. Нар. в с. Рибцях (нині Полтавської обл.) у родині запорізького козака Петраша. Кращі твори П. – розпис іконо­стаса Успенської церкви в м. Кременчуку (1767); картини для будинку генерала Ісакова в Кременчуку (1768); портрети та ікони на замовлення Кочубея в с. Диканьці (1768); іконостас со­бору в м. Лохвиці (1770), вико­наний на замовлення П. Кални­шевського – останнього кошово­го Запорізької Січі; ікона “По­крова”, на якій П. зобразив козаків і духівництво (1772). У своїх творах, особливо в їх ком­позиційному рішенні, П. вико­ристовував традиції укр. народ­ної картини.

ПÉТРИК (Іваненко Петро Іванович; Петро Петричевський; рр. н. і см. невід.) – укр. полі­тичний діяч кінця 17 – поч. 18 ст., керівник виступу запо­рожців проти гетьмана Лівобе­режної України І. Мазепи, пре­тендент на гетьманство. Нар. у Нових Санжарах на Полтавщині. Походив зі старшинського роду Полтавського полку (як стверд­жував І. Мазе­па, П. походив із жебраків). Служив старшим пи­сарем у Генеральній військовій канцелярії (що ставить під сум­нів достовірність версії І. Ма­зепи). 1691 р. або на поч. 1692 р. втік до Криму. Виступав проти союзу України як з Московською державою, так і з Польщею. Засуджував тогочасну політику гетьмана І. Мазепи. Прихильник союзу з Кримським ханством. 28.V.1692 р. уклав від імені “Удільського князівства Київ­ського, Чернігівського і всього Війська Запорозького Городо­вого і народу малоросійського” у Бахчисараї договір з кримським ханом Селімом-Гіреєм І про за­хист спільних інтересів і взаємну оборону від посягань Москов­ської держави і Речі Посполитої та про перехід Лівобережної України під протекторат Туреч­чини. У договорі стверджува­лося, що до складу князівства мала увійти Гетьманщина, Пра­вобережна Україна і частина Слобідської України, обумов­лювалося право вільної торгівлі для обох сторін без сплачування мита. Невдовзі потому оголосив себе гетьманом. Після укладення договору хан визнав П. гетьма­ном і послав йому на допомогу кількатисячну орду. Того самого року, повернувшись на Запоріж­жя, опозиційно настроєний до Мазепи, підбурював козаків до виступу проти гетьмана Лівобе­режної України, панства і багаті­їв, звідти П. почав розсилати універсали, закликаючи народ до повстання проти московської влади і власної старшини. Дові­давшись про це, Мазепа зажадав його видачі. Але запорізька стар­шина, побоюючись, либонь, простих січовиків, більшість яких підтримувала П., відмовила гетьманові, пославшись на те, що Січ ніколи нікого нікому не видавала. Заручившись допомо­гою кримського хана, П. зібрав військо на Січі, яке проголосило його гетьманом. Чимало міст, містечок і сіл Лівобережжя під­тримали бунтівника. Однак за ним стояла незначна військова сила. В 1692−1694 рр. П. при підтрим­ці кримсько-татарських військ здійснив кілька походів на Гетьманщину, проте реальних успіхів не досяг. Зазнавши не­вдачі після 1696 р., П. зійшов з політичної арени. За деякими відомостями, П. загинув від рук підісланого Мазепою вбивці, за іншими – був живий ще 1708 р., коли Мазепа перейшов на бік шведів. Загадкова постать П., одного з найвідоміших політич­них авантюристів кінця 17 – поч. 18 ст., до цього часу є мало­дослідженою.

ПЕТРÓВ Артем Іванович (31.Х.1779−15.Х.1849) – вітчиз­няний учений у галузі вете­ринарії, лікар. Нар. в с. Хомутці (нині Миргородського р-ну Пол­тавської обл.) у сім’ї священика. У 1807 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. З 1809 р. – професор, а з 1837 р. – заслужений професор та акаде­мік ветеринарного відділу Мос­ковської медико-хірургічної ака­демії. Праці з питань ветеринарії і медицини (про утримання і розведення коней, про паруваль­ну хворобу, про цингу і способи її лікування тощо). З хірургічних праць заслуговує на увагу “Клі­нічне медико-хірургічне спосте­реження за успішним відтинан­ням стегна” (1821), де згадується про застосування антисептичних засобів.

ПЕТРÓВ Микола Іванович (12.ІV.1840−20.VІ.1921) – укр. літературознавець, член-корес­пондент Петроградської академії наук (з 1916), академік АН України (з 1919). Нар. в с. Воз­несенському (нині Макар’ївсько­го р-ну Костромської обл.) у сім’ї дяка. Після закінчення Київської духовної академії (1865) викладав словесність у Волин­ській духовній семінарії, з 1870 р. у Київській духовній академії – теорію словесності, російську та іноземні літератури (з 1876 р. – професор). У своїх дослідженнях П. дотримувався порівняльно-історичного методу в літературо­знавстві. Перша наукова праця П. “Про словесні науки і літера­турні заняття в Київській акаде­мії” (1866). П. – автор “Нарисів з історії укр. літератури ХVІІІ сто­ліття” (1880) та “Нарисів історії укр. літератури ХІХ ст.” (1884). Досліджував творчість Г. С. Ско­вороди, І. Котляревського та ін. письменників. Дослідник істо­рії Київської академії. П. належить також багато статей з археології, етнографії, музейної справи, образотворчого мистецтва в Україні тощо. Праці П. цінні своїм фактичним матеріалом.

ПЕТРУШÉВИЧ Антоній Степанович (1821−1913) – ви­датний укр. історик, філолог та етнограф. Нар. у с. Добряни на Стрийщині. Освіту здобув у Львівському університеті та гре­ко-католицькій теологічній семі­нарії у Львові (1845). Висвяче­ний 1847 р., став священиком у Перегінську, потім на запрошен­ня митрополита М. Левицького перейшов до Унівського васи­лі­янського монастиря. 1851 р. отримав титул радника конси­сторії, був особистим секретарем кардинала М. Левицького у Львові. 1848 р. був одним із за­сновників Головної руської ради і товариства “Галицько-руська матиця”, брав участь у Соборі руських учених. Протягом 1858 р. впорядкував у Перемишлі біб­ліотеку та архів греко-католиць­кого капітулу, створив систе­матичні каталоги. Об’їздив Гали­чину, Буковину, Закарпаття, Че­хію, де збирав стародруки і давні церковні рукописи. З 1861 р. – крилошанин собору Св. Юра у Львові, керував митро­поличою канцелярією, з 1873 р. – охоро­нець і бібліотекар митрополичо­го архіву. Як депутат Галицького сейму (1861−1877) та австрій­ського парламенту (1873−1878) виступав із вимогою надання укр. мові в Галичині статусу офіційної та запровадження її у шко­лах, судах, адміністрації. П. був провідним діячем укр. від­родження у Галичині, доводив окремішність укр. народу від польського та російського. Вів активну публіцистичну, культур­но-просвітницьку діяльність. У 1850-х рр. під впливом Д. Зу­брицького перейшов на позиції москвофільства, писав т. зв. “язичієм”, яке вважав “прарусь­ким язиком”. Однак згодом віді­йшов від москвофільства. Пер­шим почав збирати і публікувати недосліджені джерела з історії Галичини. Видав, зокрема, Га­лицько-Волинський літопис 1201− 1291 рр., Львівський літопис, шеститомну “Сводную Галицко-Рускую летопись” (1874−1897), опублі­кував грамоти Лева Дани­ловича (1854), документи Львів­ського братства (1879), моногра­фії з історії церкви в Галичині й Буковині, з найдавнішої історії Львова, розвідки про друкарство. П. започаткував укр. археологію в Галичині, написав монографію (1888) та розвідки про давній Га­лич, дослідження про Збруць­кого ідола та ін. знахідки. Трива­лий час займався складанням етимологічного словника сло­в’янських мов порівняно з індо­європейською (всі матеріали до нього подарував Російській АН), записував приповідки, повір’я, байки, пісні, притчі у селах Галичини. Багато працював як редактор видань “Галицько-русь­кої матиці”, редагував два видан­ня “Читанки” М. Шашкевича. Займався перекладами з поль­ської та німецької мов, переклав “Слово о полку Ігоревім”. П. був членом Краківської, Богемської та Петербурзької АН, почесним членом АН у Бухаресті, Одесь­кого товариства історії та старо­житностей, Історичного товарис­тва Нестора Літописця у Києві та ін. Велика колекція книг, ру­кописів, карт, творів мистецтва та археологічних знахідок експо­нувалася в Народному домі у Львові, згодом у музеї Петру­шевича. Частину цінних старо­друків передав до АН Росії, бібліотеки Київського універси­тету, Церковного музею у Льво­ві. Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Автор розвідок “Декілька слів, написа­них на захист укр. нації” (1848), “Про місто Галич за Луквою”, “Походження емблеми і гербу “Льва” та “Погоні” (1886), “Крат­кое историческое известие о времени введения христианства в Галичской Руси…” та ін.

ПЕЩÁНСЬКИЙ Володимир Павлович (10.ХІ.1873−26.VІІІ. 1926) – укр. архітектор, реста­вратор та мистецтвознавець. Нар. в м. Переяславі (нині м. Пе­реяслав-Хмельницький). Закінчив Петербурзький інженерно-архі­тектурний інститут. Під керів­ництвом П. проведено реставра­цію військового Миколаївського собору, церкви Спаса на Бере­стові у Києві. З 1922 р. П. жив у Львові і працював в укр. Націо­нальному музеї, де керував реставрацією старовинного іко­нопису та упорядкуванням па­м’яток народного мистецтва. В цей період П. опублікував праці: “Давні килими України” (1925); “Дещо про укр. та великоруські ікони” (1926); “Скит Манявський і Богородчанський іконостас” (1926, у співавт. з М. Драганом та І. Свенцицьким).

ПИЛЯВÉЦЬКА БBТВА 1648 – переможна битва укр. армії, очолюваної Б. Хмель­ницьким, проти польських військ під Пи­лявцями (нині село Пилява Ста­рокостянтинівського р-ну Хмель­ницької обл.). Невдовзі після блискучих перемог укр. армії у Жовтоводській та Корсунській битвах 1648 р. національно-ви­звольний рух охопив усю Украї­ну, внаслідок чого влітку 1648 р. Київське, Брацлавське, Чернігів­ське і частина Подільського воєводств були звільнены з-під влади шляхетської Польщі. Знач­но активізувалися дії повстанців у Галичині і на Волині. На поч. червня 1648 р., порушуючи умо­ви перемир’я (від 2.VІ.1648), у Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Виш­невецького, до якого приєднали­ся підрозділи шляхтичів Тишке­вича, Осинського, Заславського та ін. В боях під Махнівкою (нині Козятинського р-ну Він­ницької обл.) 16−18.VІІ.1648 р. та Старокостянтиновом 25− 27.VІІ.1648 р. козацькі полки на чолі з М. Кривоносом розгроми­ли шляхетські загони і визво­лили частину Поділля і Волині. Протягом серпня 1648 р. поль­ський уряд для придушення все­народного повстання в Україні сформував у районі Глинян (по­близу Львова) та біля замку Чов­ганський Камінь (нині Теофіполь Хмельницької обл.) 40-тисячну армію, а з урахуванням допоміж­ного складу – бл. 100 тис. осіб. Для керівництва військом було обрано трьох полководців (регі­ментарів) – князя Д. Заслав­ського, коронного підчашого М. Остророга і коронного хорун­жого О. Конецпольського. На поч. вересня 1648 р. коронне військо виступило з місць свого базування на Волинь. Назустріч йому із р-ну Маслового Ставу (нині Маслівка Миронівського р ну Київської обл.) через Білу Цер­кву−Паволоч−Погребище−Хміль­ник на Старокостянтинів рушила укр. армія (бл. 100 тис. осіб) і загін буджацьких татар (бл. 600 осіб). Під Пилявцями, на право­му березі р. Ікви (за ін. даними, Пиляви) укр. військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил укр. армії, розташувалася кінно­та М. Кривоноса. Козацька піхо­та зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки, і збудувала на ній шанці. 9(19).VІ.1648 р. надійшло польське військо і стало табором на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалася 11(21).ІХ.1648 р. запеклими боями за греблю че­рез р. Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Йордана і Осин­ського розпочали штурм укр. табору і зуміли від­кинути козацькі застави, що обо­роняли греблю. Коронні підроз­діли відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подаль­шого наступу. Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13(23).ІХ.1648 р. у козацький та­бір прибув на допомогу 4-ти­сячний загін буджацьких татар (за ін. даними, бл. 20 тис. осіб), очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули ли­ше 15 (25).ІХ.1648 р., а гучні ви­гуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмель­ницького, ввести в оману польське коман­дування). Вранці 13(23).ІХ.1648 р. укр. армія (лівим флангом ко­мандував М. Кривоніс, правим – Півторакожух, центром – І. Чер­нята вишикувалася у бойові по­рядки на полі бою. Першою завдала удару шляхетська кінно­та. Витримавши потужний на­тиск ворожих хоругов, укр. піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки шви­дко оволоділи греб­лею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові по­рядки. Не витримавши натиску і піддавшись паніці, польські вій­ська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгро­му, польське командування від­кликало з поля бою всі підроз­діли і розпорядилося підготува­тись до відходу табором. Під вечір у погоні за ворогом укр. піхота на чолі із самим геть­маном Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14(24).ІХ.1648 р. польське командування розпоча­ло відступ, який незабаром пере­творився на панічну втечу. Укр. армія захопила всю ворожу арти­лерію (бл. 100 гармат) та вели­чезний обоз із матеріальними цінностя­ми. Блискуча перемога укр. армії в П. б. мала велике воєнно-політичне значення. В результаті П. б. польську армію було розгромлено, повністю звіль­нено Волинь і Поділля, створи­лись сприятливі умови для ви­зволення всіх західноукр. земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали “пиляв­чиками”.

ПBЛЬЧИКІВ (Пильчиков) Дмитро Павлович (26.Х(7.ХІ). 1821−5(17).Х.1893) − укр. гро­мадський і культурний діяч, педагог. Нар. на Херсонщині. Після закінчення у 1863 р. істо­рико-філологічного факультету Київського університету П. пра­цював помічником бібліотекаря у цьому ж університеті. У 1846− 1864 рр. викладав у Полтавсько­му кадетському корпусі. У 1846 р. познайомився з Т. Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіїв­сько­го братства. У 1860−1870-х рр. брав участь у національно-демо­кратичному русі, був членом та активним пропагандистом украї­нофільства у полтавській “Гро­маді”. У 1870-х рр. підтримував зв’язки з галицькими громад­ськими і культурними діячами та з М. Драгомановим. У 1873 р. П., перебуваючи у Львові, став фун­датором Літературного товарис­тва ім. Т. Шевченка (згодом – Наукове товариство ім. Т. Шев­ченка). Помер у Харкові.

ПBЛЬЧИКОВ Микола Дми­трович (21.V.1857−19.V.1908) – укр. фізик. Нар. в м. Полтаві. Закінчив Харківський універси­тет (1880), там же готувався до здобуття професорського звання. Професор Харківського (1889− 1894), Новоросійського (Одеса, 1894−1902) університетів, Хар­ківського техноло­гічного інсти­туту (1902−1908). П. належать праці з геофізики, оптики, радіо­техніки та рентгенографії. За дослідження Курської магнітної аномалії Російське географічне товариство присудило 1884 р. П. срібну медаль. Є дані про те, що П. 1898 р. уперше в Росії прова­див досліди з питань радіотеле­керування, винайшов прилад для усунення впливу атмосферних перешкод на радіопередачі тощо. П. був членом багатьох вітчизня­них та іноземних наукових товариств.

ПИМОНÉНКО Микола Корнилович (25.ІІ(9.ІІІ).1862− 13(26).ІІІ.1912) – видатний укр. художник, академік Петербур­зької академії мистецтв (з 1904). Нар. у Києві в сім’ї іконописця. Художню освіту здобув у іконо­писній школі Києво-Печерської лаври, в малювальній школі М. Мурашка (1878−1882) та Пе­тербурзькій академії мистецтв (1882−1884) у В. Орловського. З 1884 р. викладав у Київській ма­лювальній школі. У 1900 р. став співзасновником і викладачем Київського художнього учили­ща. З 1893 р. – експонент, а з 1899 р. – член Товариства пере­движників. П. – майстер реаліс­тичного жанрового живопису. Один із перших в укр. малярстві зумів поєднати побутовий жанр із поетичним національним пей­зажем. П. – автор бл. 715 картин і малюнків. Найбільш відомі кар­тини П. – “Весілля в Київській губернії” (1891), “Свати” (1892), “По воду”, “Ворожіння”, “Про­води рекрутів” (усі 1893), “Жни­ва” (1896), “Ярмарок” (1898), “Жертва фанатизму” (1899), “Брід” (1901), “Ревнощі” (1901), “У похід”, “Продавщиця полот­на” (обидві 1902), “Біля річки” (1905), “Укр. ніч”, “Перед гро­зою” (обидві 1906), “Збирання сіна в Україні” (1907), “Суперни­ці. Біля колодязя” (1909), “Го­пак” (1910), портрети – “Авто­портрет”, “Портрет батька ху­дожника” (1880), “Молодиця”. Його учнями були Г. Дядченко, С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.

ПBНТЯ (Пинта; рр. н. і см. невід.) – ватажок загону оприш­ків. У 1701−1704 рр. очолював у Закарпатті опришківський загін. У 1704 р. до П. приєднався загін опришків І. Пискливого. Об’єд­наний загін опришків (бл. 86 осіб) діяв у Коломийському повіті, здобув Косів (нині Івано-Фран­ківська обл.). Брав участь у на­ціонально-визвольному русі угорського народу під керівниц­твом Ференца Ракоці ІІ проти влади Габсбургів. Дальша його доля невідома. Біографічних да­них про П. немає. За народними легендами і піснями, П. – бога­тир, його не бере ні куля, ні шаб­ля, не втримують і стіни в’язниці.

ПИРОГÓВ Микола Іванович (25.ХІ.1810−5.ХІІ.1881) – видат­ний ро­сійський хірург, анатом і педагог, основоположник воєн­но-польової хірургії, член-корес­пондент Петербурзької АН (з 1847), доктор медицини (з 1832), професор (з 1836). Нар. у Москві у сім’ї чиновника. У 1828 р. закінчив медичний факультет Московського університету. З 1836 р. – професор Дерптського (нині Тартуський) університету. У 1841−1856 рр. зав. кафедри хірургії Петербурзької медико-хірургічної академії. Як хірург і організатор військово-медичної служби брав участь у Севасто­польській обороні 1854−1855 рр. У 1856 р. П. було призначено на посаду попечителя Одеського, а 1858 р. – Київського навчального округу. У 1862−1866 рр. перебу­вав у науковому відрядженні за кордоном. З 1866 р. жив пере­важно в Україні. Праці П. при­свячені клінічним питанням хі­рургії. У 1847 р. уперше застосу­вав ефірний наркоз під час хірургічних операцій. Розробив основи кістково-пластичних опе­рацій. Помер у своєму маєтку в с. Вишні (нині с. Пирогове Він­ницького р-ну Вінницької обл.), де його й поховано.

П. здійснив дослідження, при­свячене перев’язуванню великих артерій під час хірургічних опе­рацій (1829), і захистив доктор­ську дисертацію (1832). Праці П. періоду 1837−1839 рр. присвяче­ні клінічним питанням хірургії та анатомії артеріальних стовбу­рів та фасцій. Названі праці визначили шляхи дальшого роз­витку хірургічної анатомії. У 1841−1856 рр. П. підготував і частково видав низку капіталь­них праць, зокрема “Повний курс прикладної анатомії люд­ського тіла” (1843−1848) і “То­пографічну анатомію, ілюстрова­ну розрізами, проведеними крізь заморожене тіло людини в трьох напрямах” (1851−1854). Застосу­вавши новий метод – т. зв. льо­дову анатомію, П. з’ясував низку особливостей взаєморозташуван­ня органів за нормальних та патологічних умов і довів мож­ливість експериментальних до­сліджень на трупі. П. здобув всесвітню славу після виходу у світ “Топографічної анатомії”. У 1847 р. П. перебував у діючій армії на Кавказі. Там він уперше застосував ефірний наркоз під час хірургічного лікування, опрацював питання про транс­портування поранених. Відкрит­тя і настанови в галузі воєнно-польової хірургії П. пізніше уза­гальнив у низці праць, серед яких найголовніша “Засади за­гальної воєнно-польової хірур­гії” (нім. вид. – 1864, рос. – 1865−1866; згодом 1871, 1879). Основи теорії і практики воєнно-польової хірургії П. поповнив у результаті вивчення матеріалів франко-прусської і російсько-турецької воєн. Крім праць з анатомії та воєнно-польової хірургії, П. залишив дослідження у галузі патологічної анатомії, широко опрацьовував проблеми знеболювання і наркозу; розро­бив основи кістково-пластичних операцій, запропонував гіпсову пов’язку; передбачив виникнен­ня медичної бактеріології (актив­но боровся з рановою інфек­цією); значно збагатив методику хірургічних втручань тощо. У промові, присвяченій П., І. П. Па­влов (1906) охарактеризував його як геніальну людину, що від­крила природничо-наукові осно­ви хірургії. П. відомий також як педагог і діяч народної освіти 2 ї пол. 19 ст. У своїх творах критикував станово-кріпосниць­ку систему освіти і виховання у тогочасній Росії, обстоював ідею єдиної загальноосвітньої школи і розроблену ним систему шкіл-ступенів. Працюючи попечите­лем Одеського і Київського навчальних округів, багато зро­бив для поширення освіти серед народу, сприяв організації пер­ших недільних шкіл у Києві, порушив питання про відкриття університету в Одесі та ін. Різ­ностороння освітня діяльність П. викликала незадоволення пред­ставників реакції. У 1861 р. він змушений був піти у відставку. У 1947 р. садибу П. було пере­творено на музей; забальзамо­ване тіло П. зберігається у склепі при музеї.



ПИСКЛBВИЙ Іван (р. н. не­від. − 1705) – ватажок загону опришків. У 1701 р. організував загін покутських опришків, що діяв у Коломийсько­му повіті (нині Івано-Франківська обл.). У 1704 р. приєднався до загону закарпатських опришків, очолю­ваних Пинтею. Брав участь у здобутті Косова. Під час одного з боїв із загоном урядових військ був схоплений і незабаром стра­чений у Станіславові (нині Іва­но-Франківськ).

ПІВДÉННЕ ТОВАРBСТВО ДЕКАБРBСТІВ – таємна рево­люційна організація декабристів в Україні. Створена у березні 1821 р. членами Тульчинської управи колишнього Союзу бла­годенства (П. Пестель, О. Юш­невський, О. Баратинський та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, О. Юшневський від П. т. д. ста­новили т. зв. Директорію. Неза­баром членами цього товариства стали брати С. і М. Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін та ін. офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні. Протягом 1822−1825 рр. щорічно в Києві, під час контрактового ярмарку, відбу­валися з’їзди ке­рівних діячів Південного това­риства, які вирішували органі­заційні та програмні питання. З’їзд 1822 р. остаточно затвердив створення товариства. На з’їзді 1823 р. схвалено поділ товарис­тва на три управи (філії) – Туль­чинську на чолі з П. Пестелем (пізніше О. Баратинським), Ка­м’янську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильків­ську на чолі з С. Муравйовим-Апостолом та М. Бестужевим-Рюміним. Учасники з’їзду 1824 р. обговорили і схвалили програму товариства – “Руську Правду”, написану П. Пестелем, що перед­бачала знищення кріпосництва, встановлення респуб­ліканського ладу, знищення станів, рівність громадян перед законом неза­лежно від національності, свобо­ду слова, друку, пересування, віросповідання. Щодо неруських народів Росії Пестель неправиль­но гадав, що всі вони (крім поляків) мають у майбутньому русифікуватися. На з’їзді 1825 р. обговорювалися питання про можливість організації повстан­ня в армії проти царизму. У 1823 р. Бестужев-Рюмін установив зв’яз­ки з діячами польського Патріо­тичного товариства С. Кржижа­новським і О. Хоткевичем. Було домовлено про спільний виступ проти царизму. Польські патріо­ти дістали від П. т. д. обіцянку про визнання незалежності Поль­щі в разі перемоги повстання. Керівники Пів­денного товарис­тва прагнули об’єднатися з Північним товариством декабри­стів. Навесні 1824 р. П. Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного това­риства, але йому не вдалося схилити їх до об’єднання на основі “Руської Правди”, хоч північні декабристи готові були прийняти респуб­ліканський прин­цип, а П. Пестель – ідею Уста­новчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного прав­ління. Було досягнуто домовле­ності про спільність дій у разі початку повстання та про скли­кання в 1826 р. об’єднавчого з’їзду. У вересні 1825 р. до Південного товариства увійшло Товариство об’єд­наних слов’ян, яке склало в ньому Слов’янську управу. Готуючи повстання, члени П. т. д. вели агітацію серед солдатів. Особливо активно го­тували солдатів до повстання С. Муравйов-Апостол, М. Бесту­жев-Рюмін і колишні члени Товариства об’єднаних слов’ян. Виступ декабристів, намічений на літо 1826 р., був прискорений несподіваною смертю Олексан­дра І. Обстановка “міжцарів’я” та загроза викриття змусили керівників Південного товарис­тва перенести пов­стання на 1(13).І.1826 р. Після арешту 13(25).ХІІ.1825 р. П. І. Пестеля, а пізніше й О. Юшневського, по­разки повстання 14(26).ХІІ.1825 р. у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку 3(15).І.1826 р. Південне това­риство було розгромлене.

ПІВДÉННІ БУНТАРÍ” – народники, що діяли в Україні у 2-й пол. 70-х рр. 19 ст. і пере­бували під впливом анархічних ідей М. О. Бакуніна. Спочатку вони становили окремий гурток, що його організували 1875 р. В. К. Дебогорій-Мокрієвич і Я. В. Стефанович. До його скла­ду увійшло бл. 20 уцілілих від арештів членів “Київської кому­ни”, чайковців. Погляди “П. б.” були близькими до програми організації “Земля і воля”. Члени гуртка організовували в селах на Південній Київщині і на Північ­ній Херсонщині “поселення” на­родників для підготовки там селянських повстань. Ця спроба зазнала невдачі, і наприкінці 1876 р. гурток розпався. У 1877 р. окремі “П. б.” створили на Чиги­ринщині нелегальну селянську організацію − “Таємну дружи­ну”, яка невдовзі була розкрита і розгромлена поліцією. Пізніше брали участь у терористичній бо­ротьбі проти представників цар­ської влади. У 1878−1879 рр. деякі колишні “П. б.” вступили до “Землі і волі” (М. Ф. Фролен­ко, Л. Г. Дейч, Я. В. Стефанович, В. І. Засулич та ін.).


1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка