Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка40/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   63

ПАРАФІZЛЬНІ ШКÓЛИ – початкові школи у Київській Русі (відомі з ХІ ст.) і дорево­люційній Росії, що відкривалися при церковних парафіях. Назву “парафіяльні” дістали за стату­том 1804 р. Належали духовному відомству. Серед учителів було багато осіб духовного стану. Існували такі типи П. ш. – школи грамоти (однорічні), однокласні (2−3 роки навчання), двокласні (4−5 років). У цих школах дітей селян та ін. “нижчих” верств населення навчали елементарної грамоти. Основну увагу приділя­ли Закону Божому, церковно­слов’янському читанню і церков­ним співам. З російської мови та арифметики школи давали недо­статні знання – учні виходили з них майже не письменними. Більшість шкіл не мала присто­сованих приміщень та необхід­ного навчального обладнання. У 1884 р. П. ш. дістали назву “церковнопарафіяльних” (“цер­ковноприходських”). Кількість П. ш. в Росії на поч. 20 ст. стано­вила бл. 46,5 % усіх початкових шкіл. У тих губерніях, де не було земств (Київській, Волинській, Подільській, Бессарабській), цер­ковнопарафіяльні школи 1900 р. становили бл. 80 % усіх почат­кових шкіл. Існували П. ш. до 1917 р. Постановою Наркомосу РРФСР від 15(28) ХІІ. 1917 р. всі церковні школи реорганізовано в загальноосвітні світські школи.

ПАРПУРА Максим Йосипо­вич (1763−23.VІ.1828) – укр. культурно-освітній діяч, лікар. Нар. в м. Конотопі в сім’ї дворя­нина. Учився спочатку в Київ­ській академії, а з 1783 р. – у Петербурзькому генеральному госпіталі на лікаря. Працював у Петербурзі в ряді медичних за­кладів, зокрема з 1793 р. завіду­вав друкарнею медичної колегії. В кінці 80-х рр. розпочав літе­ратурно-перекладацьку, а згодом і видавничу діяльність. У 1798 р. підготував і видав своїм коштом у Петербурзі “Енеїду” І. Котля­ревського – без відома автора, який відобразив П. за це в піз­нішій редакції твору в сатирич­ному образі “мацапури”. Проте видання П. мало величезне зна­чення, оскільки це була перша книга, надрукована сучасною укр. мовою. Помер П. на Харків­щині, заповівши значні кошти на лікарню, школи і Харківський університет.

ПАРТÉСНИЙ СПІВ (від лат. pars – множина, partes – частина, участь) – вид хорового співу, поширений в укр. та росій­ській церковній музиці 17−18 ст. П. с. властиве багатоголосся переважно акордового складу, з розподілом хору на окремі пар­тії. Виникнення П. с. в Україні (наприкінці 16 ст.) пов’язане з боротьбою проти католицизму. На противагу католицькому бо­гослужінню (з хором, солістами та органом) у православній церкві під впливом народнопі­сенних традицій виробилися форми хорового співу а капела. Теоретичні основи П. с. розро­бив М. Ділецький. П. с. відіграв важливу роль у розвитку укр. та російської музики.

ПАРХÓМЕНКО Терентій Макарович (1872−23.V.1910) – укр. кобзар і лірник. Нар. в с. Волосківцях (нині Менсько­го р-ну Чернігівської обл.). Брав участь у Всесвітньому ХІІ архео­логічному з’їзді у Харкові (1902). Багатий репертуар (думи, псал­ми, історичні, побутові, жартів­ливі пісні), вправна гра, приєм­ного тембру тенор і виразне виконання сприяли його попу­лярності. П. перший запровадив у репертуар кобзарів історичну пісню про Морозенка.

ПÁССЕК Вадим Васильович (1808−1842) – історик, етнограф, археолог. Закінчив Московський університет. Жив у Харківській губернії, вивчав укр. старовину. Видав науково-популярний збір­ник з історії, археології, етно­графії “Нариси Росії” (кн. 1−5, 1838−1842). Автор праць “Істо­рико-статистичний опис Харків­ської губернії 1836 року”, “Міста Харківської губернії”, розробив широкий план дослідження ар­хеологічних пам’яток на терито­рії Російської імперії, здійснив опис городищ і курганів кількох повітів Хар­ківської губернії. У “Нарисах Росії” дав низку роз­відок про Різдво, купальські піс­ні тощо. Писав про рослинний світ Слобожанщини, про Курязь­кий монастир та ін. пам’ятки архітектури.

ПÁЩЕНКО Василь (1822− 5.ІІ.1891) – укр. композитор. Проживав і працював в Одесі. Перші твори П. – невеличкі фор­тепіанні п’єси: вальси, мазурки, польки, ліричні романси на слова російських поетів. Пізніше звернувся до укр. тематики і написав твори, у яких викорис­тав укр. музичний фольклор (“За Німан іду”, “Дума про Україну”, “Полонез на смерть Т. Шевчен­ка”, “Так, як море тяжко стогне”, “Ой пішла я в поле жати” та ін.).

ПÁЩЕНКО Дмитро Романо­вич (1759−1809) – укр. історик, автор “Опису Чернігівського на­місництва” (1779−1781) – цінно­го джерела для вивчення со­ціально-економічного становища народних мас Лівобережної України 2-ї пол. 18 ст. Нар. у сім’ї військового товариша Га­дяцького полку. З 1774 р. – пол­ковий канцелярист, з 1777 р. – канцелярист Малоросійської ко­легії, з 1783 р. – полковий писар, із 1802 р. – підкоморій Городнян­ського повіту Малоросійської гу­бернії. У 1779 р., будучи членом комісії, що готувала матеріали для проведення губернського по­ділу, склав “Опис” (був знайде­ний і частково опублікований О. М. Лазаревським 1868 р.). На його матеріалах О. Ф. Шафон­ський написав “Чернігівського намісництва топографічний опис”. Повністю рукопис праці П. досі не розшукано.

ПЕРЕВÉРЗЄВА Анастасія Андріївна (бл. 1836−27.ІІ.1894) – укр. актриса. Сценічну діяльність почала в 60-х рр. в російських провінційних трупах. 1886 р. вступила до укр. театру, в трупу М. Кропивницького. У 1888− 1894 рр. грала в трупі М. Садов­ського. Серед кращих ролей П. – Риндичка, Морозиха (“По реві­зії”, “Дай серцю волю...” Кропивницького), Сірчиха (“За двома зайцями” Старицького), Палажка (“Мартин Боруля” Карпенка-Карого), Шкандибиха (“Лимерівна” Панаса Мирного).

ПЕРЕСУВНBЙ ТЕÁТР – театр, що дає вистави в різних населених пунктах. Мандрівний характер мала діяльність біль­шості народних театрів різних країн світу з давніх-давен (ан­тичні міми, скоморохи, вертеп). Але як особлива форма профе­сійного видовища П. т. поширив­ся в 19 ст. у багатьох країнах Європи і Америки. В Україні царський уряд забороняв існу­вання укр. стаціонарного театру. Тому майже вся діяльність укр. театрів (крім театру М. Садов­ського у Києві 1907−1917) відбу­валася в умовах частих переїздів.

ПÉРЕТЦ Володимир Мико­лайович (31.І.1870−24.ІХ.1935) – російський та укр. історик літе­ратури. З 1914 р. – академік Петербурзької академії наук, з 1919 р. – академік АН України. Нар. у Петербурзі. Закінчив Пе­тербурзький університет (1893). У 1903−1914 рр. – професор Київ­ського університету. Був голо­вою філологічної секції Укр. наукового товариства у Києві, редактором “Записок Укр. нау­кового товариства”. П. – до­слідник давньої, переважно вір­шованої, укр. літератури, укр. народної пісні, російської народ­ної словесності, апокрифічної літератури, ро­сійської драми, історії російського, укр. та поль­ського театрів. Він досліджував взаємозв’язки російської та укр. літератур (“Гоголь і мало­російська літературна традиція”, 1902, та ін.), зібрав цінний ма­теріал про поширення давньо­руських повістей в Україні. П. писав про Ф. Прокоповича, ви­дав вірші Климентія Зиновієва (“Пам’ятки укр.-руської мови і літератури”, т. 7, Львів, 1912). Багатством матеріалу відзнача­ються його праці про “Слово о полку Ігоревім”. П. належить “Нарис бібліотеки Києво-Софій­ського собору” (1901). Автор праць із джерелознавства, істо­ріографії, бібліографії, тексто­логії, палеографії. Наукову цін­ність становлять також статті “Нариси поетичного стилю в Росії” та “Короткий нарис мето­дології історії російської літера­тури” (1922). Твори – “Куколь­ный театр на Руси” (СПб., 1895); “Материалы к истории апокрифа и легенды” (вип. 1−2, СПб., 1899−1901); “Малорусские вир­ши и песни в записях ХVI−ХVІІІ вв.” (СПб., 1899); “Историко-литера­турные исследования и материа­лы” (т. 1−3, СПб., 1900−1902); “Очерки ста­ринной малорусской поэзии” (СПб., 1903); “Новые данные для истории старинной украинской лирики” (СПб., 1907); “Слово о полку Ігоревім” (К., 1926).

ПЕРЕZСЛАВСЬКА РÁДА 1654 – загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмель­ницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємо­відносини між Україною та Мос­ковською державою. Під час Визвольної війни укр. народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. уряд Гетьманщи­ни підтримував дипломатичні стосунки та укладав воєнно-політичні союзи з багатьма дер­жавами – Кримським ханством, Туреччиною, Московською дер­жавою, Молдавією та ін. Постій­ні зради Кримського ханства, ненадійність ін. союзників штов­хали гетьмана на підтримання тісних контактів із Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Укра­їні. Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.Х (2.ХІ).1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Поспо­литій. Для ведення переговорно­го процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19).Х.1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. У його складі були також околь­ничий І. Олфер’єв, дяк Л. Лопу­хін, представники духовенства. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31.ХІІ.1653 р. (10.І.1654). Б. Хмель­ницький разом із гене­ральною старшиною прибув 6 (16).І.1654 р. У Переяславі від­булася 8 (18).І.1654 р. старшин­ська рада, а згодом − генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків і жителі Переяслава. Не було представни­ків від селян, міщан (крім Пере­яслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти геть­маном старшина та посли пішли до Успенського собору, де духо­венство мало привести їх до присяги. Однак Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли прися­гу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обо­ма державами. Боярин В. Бутур­лін рішуче відмовився скласти присягу, у зв’язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишилися чекати в соборі. В ході наради полковники переяслав­ський П. Тетеря та миргород­ський Г. Лісницький приходили і просили В. Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одно­часно керівник посольства двічі стверджував, що цар охороняти­ме всі права України і заявляв, що “царское слово переменно не бывает”. Після тривалої наради, враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, укр. сторона склала присягу. Всього у день П. р. присягу склали 284 осо­би. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки геть­манської влади: військовий пра­пор – хоругву, булаву та шапку. Після П. р. представники мос­ковського посольства побували в 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними, присягу скла­ли 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати деякі представники козацької старши­ни, зокрема полковник І. Богун, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козаць­кі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також укр. духо­венство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті П. р. й наступних переговорів між геть­манським та царським урядами було укла­дено воєнно-політич­ний союз двох держав. Необхід­ність виходу з-під польської за­лежності спонукала Б. Хмель­ницького піти на визнання про­текторату москов­ського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збере­ження державних прав України.

ПЕРЕZСЛАВСЬКИЙ КО­ЛÉГІУМсередній навчальний заклад, відкритий 1738 р. в м. Переяславі (нині Київська обл.). Основною метою заснування П. к. була підготовка духівництва до боротьби з наступом унії і католицизму на Правобережжі. Навчання в П. к. було організо­вано за зразком Київської колегії (академії). Термін навчання складав шість років. Учні діста­вали бого­словську і загально­освітню підготовку. В колегіумі навчались діти духівництва, ко­зацької старшини, міщан і селян. У різні часи в П. к. викладали відомі діячі освіти того часу: Я. Мемлевич, І. Козлович, І. Ле­ванда, А. Козачківський та ін. У 1753 р. викладачем поетики був Г. С. Сковорода. З кінця 30-х рр. 18 ст. П. к. було названо семі­нарією. З 1800 р. П. к. втратив загальноосвітній характер, став суто богословським навчальним закладом. У 1862 р. його переведено в Полтаву.

ПЕРЕZСЛАВСЬКІ СТАТ­ТÍ 1659 – міждержавний договір, укладений гетьманом України Ю. Хмельницьким і представни­ками московського уряду на чолі з князем О. Трубецьким у м. Пе­реяславі 17.Х.1659 р. Після дру­гого обрання на гетьманський престол Ю. Хмельницького ко­зацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, між­старшинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відносини з Московською дер­жавою. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком за­пропо­нувало проект договору (т. зв. Жердевські статті), в осно­ву якого була покладена укр. версія Березневих статей 1654 р. з деякими змінами. Умови запро­понованого договору передбача­ли приєднання до Гетьманщини Північної Чернігівщини; заборо­ну царським воєводам втруча­тись у внутрішні справи країни; право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з інозем­ними державами. Однак Тру­бецькой настояв на тому, щоб сам гетьман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.Х.1659 р. на неповній Генеральній військовій раді (бу­ли повністю відсутні правобе­режні полковники), в оточенні 40-тисячного московського вій­ська, Ю. Хмельницький був зно­ву обраний гетьманом і виму­шений підписати нав’язаний укр. стороні новий договір між Геть­манщиною та Московською дер­жавою. В основу було покладено сфальсифікований московською стороною текст Березневих ста­тей 1654 р. Складався із 19 ста­тей, зміст яких свідчив про намі­ри московського уряду значно обмежити суверенні права Геть­манщини та зміцнити свої права в Україні. За П. с. гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорізь­ким не дозволялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Укр. залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди цар­ського уряду) переобрати геть­мана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полков­ників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність москов­ського патріарха і новообраному митрополиту заборо­нялося при­ймати посвяту від константино­польського патріарха. Для поси­лення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Укра­їні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєвода­ми розташовувались у Переясла­ві, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. П. с. викликали величезне обурення серед широких верств укр. суспільства. Вже восени 1660 р. Ю. Хмельницький розір­вав воєнно-політичний союз із московським царем та уклав но­вий договір із Річчю Посполи­тою.

ПЕРÓВСЬКА Софія Львівна (1(13).ІХ.1853−3(15).ІV.1881) – революціонерка-народниця, одна з відомих діячів “Народної волі”. Нар. у Петербурзі. Батько П. (внук К. Розумовського) був у 1865−1867 рр. петербурзьким губернатором. У 1869−1870 рр., навчаючись на Алчинських жі­ночих курсах у Петербурзі, по­знайомилась із радикально на­строєною молоддю, що привело в кінці 1870 р. до розриву з родиною. У 1871−1872 рр. була серед організаторів гуртка “чай­ковців”. У 1872−1873 рр. брала участь у “ходінні в народ”, вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квар­тири. У січні 1874 р. заареш­тована і на 6 місяців ув’язнена у Петропавлівській фортеці. У 1877−1878 рр. проходила по “про­цесу 193-х”, але була виправ­дана. Влітку 1878 р. П. знову заарештували і в адміністратив­ному порядку вислали у Пове­нець Олонецької губернії. По дорозі на заслання П. втекла і перейшла на нелегальне стано­вище. З 1878 р. П. – член “Землі і волі”, а після розколу (1879) – член виконавчого комітету “На­родної волі”. Брала активну участь у терористичних акціях народовольців, готувала замах на Олександра ІІ під Москвою (ли­стопад 1879), в Одесі (весна 1880) та в Петербурзі (1.ІІІ.1881). У 1880 р. разом з А. Желябовим заснувала “Робітничу газету”. Після арешту А. Желябова очо­лила всю організаційну роботу з підготовки і здійснення замаху 1.ІІІ.1881 р. на Олександра ІІ. Заарештована 10(22).ІІІ.1881 р. За вироком особливої наради Сенату була страчена (повішена) 3.ІV.1881 р. разом з ін. органі­заторами вбивства царя – А. Же­лябовим, Т. Михайловим, М. Ки­бальчичем і М. Рисаковим.

ПЕРÓВСЬКИЙ Олексій Олексійович (1787−1836) – пись­менник, освітній діяч. Нар. у Москві. Походив із роду Розу­мовських. Позашлюбний син О. Розумовського (1748−1822), попечителя Московського на­вчального округу, міністра на­родної освіти. За часів царюван­ня Олександра І діти М. Собо­левської (матері П.) дістали дво­рянське звання і прізвище Пе­ровських (від підмосковного ма­єтку Розумовських – “Перово”). Закінчив Московський універси­тет зі ступенем доктора філоло­гічних та словесних наук. Перша літературна робота – переклад німецькою мовою повісті “Бед­ная Лиза” М. Карамзіна (присвя­чена графу О. К. Розумовсько­му). У січні 1808 р. вступив на службу у Сенат. Був членом Товариства дослідників природи і Товариства історії та старо­житностей російських. З 1812 р. – секретар міністра фінансів від департаменту зовнішньої торгів­лі. Під час Вітчизняної війни 1812 р. – штаб-ротмістр 3-го Укр. полку, учасник закордон­них походів російської армії (брав участь у битвах під Дрез­деном та біля Кульма). З жовтня 1813 р. – ад’ютант при генерал-губернаторові Саксонського ко­ролівства М. Рєпніні. Після по­вернення до Петербурга – чинов­ник департаменту духовних справ (1816−1822). 1820 р. обра­ний членом декабристського Вільного товариства любителів російської словесності. На поч. 1820-х рр. оселився у родовому маєтку Погорільці на Чернігів­щині, де почав писати під псевдонімом Антоній Погорель­ський. Написав “Лефортівську маківницю” – першу російську науково-фантастичну повість на побутовому матеріалі. У цей же період займався вихованням си­на своєї сестри, у майбутньому відомого письменника і поета О. К. Толстого. Співпрацював з “Літературною газетою”, де була опублікована частина його най­відомішого твору – роману “Мо­настирка”. 1826 р. П. затвердже­ний на посаді попечителя Хар­ківської шкільної округи, згодом його призначено членом Комі­тету з упорядкування навчаль­них закладів, а потім і головою Комітету з розгляду навчальних посібників. Сприяв обмеженню автономії Харківського універ­ситету. 1826 р. домігся права за власним розсудом запрошувати професорів, призначати ректора “без строку”, впливав на процес обрання почесних членів. Голов­не у творчій спадщині П. – художня проза, опублікована в 1825−1833 рр. Окремі образи й мотиви у творах П. запозичені в Гофмана (ймовірно, П. був зна­йомий з ним особисто) і, частко­во, в ін. німецьких романтиків. 1829 р. видав повість “Черная курица, или подземные жители”, яка стала класичним твором ди­тячої літератури. Член Росій­ської академії наук (1829). Това­ришував з О. Пушкіним, І. Кри­ловим, М. Карамзіним, В. Жу­ковським, П. В’яземським. По­мер у Варшаві під час подорожі до Західної Європи.

ПЕРÓВСЬКІ – дворянський рід, який походив від гетьмана К. Розумовського та його сина О. Розумовського. Володіли од­ним із вищих дворянських титу­лів – графів.

Василь Олексійович П. (9(20).ІІ.1795−8(20).ХІІ.1857) – російський війсь­ковий діяч, генерал-ад’ютант (1833), генерал від інфантерії (1843), граф (з 1855). Нешлюбний син О. Розу­мовського. Закінчив Москов­ський університет. У 1818−1822 рр. – ад’ютант великого князя Миколи Павловича (згодом Микола І). Протягом 1832−1842 і 1851− 1857 рр. П. – оренбурзький гене­рал-губернатор і командир Окре­мого Оренбурзького корпусу. У 1839−1840 рр. командував невда­лим походом російських військ проти Хіви. У 1853−1857 рр. заснував ряд укріплень на Сир-Дар’ї та організував Аральську військову флотилію. Недобро­зичливо ставився до засланого Т. Шевченка. Поет охарактери­зував його у “Щоденнику” як “бездушного сатрапа і наперсни­ка царя”.

Лев Олексійович П. (9(20).ІХ.1792−9(21).ХІ.1856) – російський державний діяч, гене­рал від інфантерії. У 1811 р. закінчив Московський універси­тет. Учасник Вітчизняної війни 1812 р. і закордонних походів російської армії 1813−1814 рр. Був членом ранніх організацій декабристів, але згодом від руху відійшов. У 1823−1826 рр. слу­жив у Колегії іноземних справ, у 1826−1840 рр. − у департаменті та Міністерстві уділів (з 1840 – товариш міністра). У 1841−1852 рр. − міністр внутрішніх справ, очолював Міністерство уділів. Керував роботою Комісії для до­слідження старожитностей. Брав участь у розкопках у Криму та Новгороді. Зібрав велику ну­мізматичну колекцію (зберіга­ється в Ермітажі (Петербург, Росія).

Олексій Олексійович П. (див. статтю вище).

До цього роду належала Со­фія П. (1853−1881) – революціо­нерка-народниця. Нащадком П. (по жіночій лінії) був Лев Михайлович Жемчужников.



ПÉРША МАЛОРОСÍЙСЬКА КОЛÉГІЯ – орган, утворений за указом Петра І 1722 р. для кон­тролю за діяльністю гетьмана та генеральної старшини з метою обмеження автономії України. На П. М. к. було покладено на­гляд за суда­ми, прийняття скарг на судові та адміністративні ор­гани, відання листуванням геть­мана, доходами, видатками то­що. П. М. к. підпорядковувалася Сенатові.

ПÉРШІ МАРКСBСТИ. 1883 р. Г. Плеханов організував у Женеві групу “Визволення праці”, яка вважала своїм за­вданням підготувати умови для розвитку соціал-демократичного руху в Російській імперії. Група ця налагодила зв’язки з рево­люціонерами у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а також із суспільно-політичними діячами в Галичині. Протягом 10-річчя на укр. землях у складі Росії було поширено понад 10 росій­ськомовних видань творів К. Мар­кса і Ф. Енгельса. Деякі з них розмножувалися гектографічним способом у Києві, Одесі, в Чер­нігівській губернії. Наприкінці 80-х рр. у промислових центрах України почали працювати пер­ші марксистські гуртки. У київських – діяли П. Запорожець, А. Луначарський, Ю. Мельни­ков, Б. Ейдельман та ін. У Катерино­славі розгорнув революційну пропаганду висланий із Санкт-Петербурга П. Точиський. Со­ціал-демократи Катеринослава 1894 р. зробили перші спроби агітаційної роботи серед про­мислових робітників.

ПÉСТЕЛЬ Павло Іванович (24.VІ(5.VІІ).1793−13(25).VІІ.1826) – дворянський революціонер, ідеолог декабристського руху, полковник. Нар. у Москві, в лютеранській сім’ї. Батько обій­мав високі посади в царській ад­міністрації, з 1806 р. був сибір­ським генерал-губернатором. Пав­ло дістав пристойну домашню освіту, потім виховувався у Дрездені. 1810 р. екстерном склав іспити до Пажеського кор­пусу (числився пажем з 1803). За успіхи у навчанні його прізвище занесли на мармурову дошку. Після випуску як прапорщик лейб-гвардійського Литовського полку брав участь у Вітчизняній війні 1812 р. та закордонних по­ходах російської армії 1813− 1814 рр. Був тяжко поранений під Бородіно і нагороджений за хоробрість золотою шпагою. З 1813 р. – ад’ютант генерала П. Вітгенштейна. З 1818 р. слу­жив при штабі 2-ї армії в Туль­чині ад’ютантом головнокоман­дувача армії. У справах, пов’яза­них з антитурецьким повстанням у Греції, тричі виконував від­повідальні таємні доручення в Бессарабії. Восени 1821 р. отри­мав звання полковника й посаду командира В’ятського піхотного полку, що стояв у с. Лінці Туль­чинського повіту (нині м. Іллінці на Вінничині). З 1812 р. П. – масон, член санкт-петербурзьких лож “Поєднані друзі” і “Три до­брочесності”. Знався з О. Пуш­кіним, який згадав його у чер­нетках свого роману у віршах “Євгеній Онєгін”. П. був членом Союзу порятунку – першого таємного товариства декабрис­тів, створеного 1816 р. у Санкт-Петербурзі групою молодих офі­церів, був автором його статуту, членом Корінної ради Союзу благоденства, засновником і керівником його Тульчинської (Південної) управи 1818 р. До­бився прийняття членами органі­зації республіканської програми. У березні 1821 р. створив та очо­лив Південне товариство дека­бристів. З 1821 р. розробляв проект соціально-економічних та політичних перетворень у Росій­ській імперії (у 1821 р. названий ним “Руською пра­вдою”), який став полі­тичною програмою Пів­денного товариства. П. виступав за проведення військового пере­вороту без участі широких верств народу. Висловлювався за зни­щення всієї імператорської сім’ї. Програма П. містила вимоги не­гайного повалення самодержав­ства та встановлення республі­канського правління (причому після перевороту необхідно було встановити революційну дикта­туру для здійснення перетворень у країні); знищення кріпосного права та наділення селян зем­лею; ліквідацію станових приві­леїв та надання політичних прав усім чоловікам віком від 20 ро­ків; обмеження поміщицького землеволодіння; створення двох земельних фондів – державного і приватного (з частини помі­щицьких і державних земель мав бути створений волосний фонд, з якого кожен громадянин міг отримати наділ). Згідно із запис­кою П. “Конституція. Держав­ний заповіт” вищим законодав­чим органом держави ставав однопалатний парламент – “Народне віче”, виконавча влада мала належати Державній думі. У вирішенні національного пи­тання П. заперечував право неросійських народів Російської імперії на самовизначення (крім поляків) та був противником пе­ребудови Росії на федеративних засадах. Негативно ставився до діяльності Малоросійського та­ємного товариства та засуджував пропаговану ним ідею політич­ної незалежності України. Украї­ну називав лише Малоросією і не визнавав за нею державних прав. “Малороссия навеки с Россиею пребудет неразрывно, − наголошував він, − и никакая сила не отторгнет Малороссии от России”. П., заарештованого за доносом 13.ХІІ.1825 р. в Туль­чині, кинули до Петропавлів­ської фортеці й засудили до страти. Там-таки в ніч на 13 лип­ня 1826 р. його повісили разом із чотирма іншими керівниками декабристів.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка