Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка4/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

БÁНКИ ДОРЕВОЛЮЦÍЙ­НІ В УКРАЇНІ. До кінця 18 ст. в Україні кредит провадився лише у формі лихварських операцій. У ролі лихварів, які за високий процент позичали гроші, висту­пали поміщики, купці, а на Правобережжі також католицькі монастирі. Кредитна система в Україні почала складатися на­прикінці 18 ст. З 1783 р. в Україні розгорнув діяльність Дворянський банк, який давав позички дворянам під заставу “душ” (1786 р. реорганізований у позичковий банк). Поряд з ним укр. поміщиків кредитували “со­хранные казны” і “приказы об­щественного призрения”. До 1856 р. укр. поміщики забор­гували банкам 77 млн крб, що становило 20 % заборгованості всього російського дворянства. Це було проявом розвитку рин­кових відносин.

У 1806 р. в Одесі та Феодосії відкрилися дисконтні контори (філіали заснованої в Петербурзі в 1798 р. Дисконтної контори). У 1817 р. дисконтні контори було реорганізовано в Державний комерційний банк. В Україні цей банк мав контори в Одесі (з 1819), Києві (з 1839), Харкові (з 1843), Полтаві (з 1852). Поряд з установами державних банків у дореформений період діяли при­ватні “банкіри” та “дисконтери”. Крім того, провадились операції з дисконту векселів і видавалися позички під заклад майбутнього врожаю на т. зв. київських кон­трактах. Більшість місцевих бан­ків, що виникли пізніше, в 70−90-х рр. 19 ст., були поглину­ті великими “столичними” Б. До 1917 р. в Україні було лише три місцеві комерційні акціонерні банки – Київський приватний комерційний, Одеський купець­кий і Одеський дисконтний, основний капітал яких становив близько 10 млн крб. Головні по­зиції в економіці України зайня­ли столичні банки – Державний (на його контори в Україні припадало близько 13−15 % усіх його вексельних і комерційних операцій), Петербурзький міжна­родний (мав у 1914 р. в Україні 35 філій), Об’єднаний (31 філія), Азовсько-Донський (23 філії), Російський для зовнішньої тор­гівлі (17 філій). У 90-х рр. 19 ст. з розвитком монополістичного капіталу і в Україні відбувається інтенсивне зрощування банків­ського капіталу з промисловим. Петербурзький міжнародний і дисконтний банки були пов’язані з укр. металургією і кам’янову­гільним Донбасом. Азовсько-Донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості України. Значне місце серед кредитних установ посідали іпотечні банки, які обслуговували переважно помі­щиків. Поряд із конторами дер­жавних Дворянського і Селян­ського банків після реформи 1861 р. в Україні виникло кілька місцевих земельних банків, які мали такий основний капітал – Бессарабсько-Таврійський в Оде­сі – 6,5 млн крб, Харківський – 8 млн крб, Київський – 5 млн крб, Полтавський – 4 млн крб, Херсонський земський в Одесі – 8 млн крб.



Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. в Україні утворюються товарис­тва взаємного кредиту (в 1915 р. їх було 418), а також ощадно-позичкові каси. Товариства вза­ємного кредиту акумулювали кошти середньої та дрібної бур­жуазії міст, каси – верхівки ре­місництва, крамарів та заможних селян. Вони відіграли певну роль у розвитку ринкових відносин на селі. Банківська система в Украї­ні, як і по всій Росії, базу­валася на внутрішньому нагромадженні капіталів. Іноземний капітал віді­гравав значну роль переважно у формуванні акціонерних капіта­лів російських банків. Французь­кі банки вклали великі суми у створення “Прода­мету” і “Прод­вугілля”. Іноземні Б., діючи че­рез російські банки або безпо­середньо, намагалися контролю­вати окремі російські банки і використати їхні кошти. Створе­ння великих російських банків і поширення їхнього впливу на економіку України віді­грало значну роль у швидкому розвит­ку в Україні промислового капі­талізму, який у кінці 19 – на поч. 20 ст. вступив у стадію імперіа­лізму. Це також вплинуло на швидке класове розшарування населення, загострення супереч­ностей капіталістичного вироб­ництва.

БАРАБÁШ Яків Федорович (р. н. невід. − 1658) – кошовий отаман Запорізької Січі (1657− 1658). Разом з полтавським пол­ковником М. Пушкарем очолю­вав опозицію серед старшини проти політики старшинсько-шляхетської верхівки і гетьмана І. Виговського, спрямованої на відрив України від Росії. На­прикінці 1657 р. став співорга­нізатором заколоту Пушкаря і Барабаша 1657−1658 рр. проти гетьмана І. Виговського. Для придушення повстання І. Ви­говський закликав кримських та­тар. Після поразки основних сил повстанців 16.VI.1658 р. (за ін­шими даними 15.V) і загибелі в бою під Полтавою М. Пушкаря (11.VI.1658) Б. із запорожцями продовжував боротьбу, намагав­ся утекти до наступаючих на Лівобережжя московських військ. Захоплений козаками у полон у серпні 1658 р. Б. згодом був стра­чений за наказом І. Виговського.

БАРАНÓВИЧ Лазар (бл. 1620− 3(13).ІХ.1693) – укр. церковний, політичний, освітній діяч і пись­менник 2-ї пол. 17 ст. Освіту здобув у Київській братській школі та в колегіумах Вільна (нині Вільнюс, Литва) і Каліша (нині Польща). В 40-х рр. 17 ст. був викладачем, 1650−1657 рр. – ректором Києво-братської коле­гії. Висвячений на чернігівського архієпископа (1657), Б. деякий час виконував обов’язки київ­ського митрополита. В 1657, 1659− 1661, 1670−1685 рр. – місцеблю­ститель Київської митрополичої кафедри. В церковних справах проводив політику орієнтації на Московську патріархію, проте не погодився вийти з-під юрисдик­ції константинопольського па­тріарха і висвятитися на митро­полита у Москві. Висловлювався за незалежність укр. духівництва від московського патріарха і співчував намаганням укр. стар­шинської верхівки зберегти полі­тичну автономію України у скла­ді Росії. В 1674 р. заснував друкарню і колегіум у Новгороді-Сіверському, які переведені 1679 р. до Чернігова. Автор численних казань, віршів, полемічно-бого­словських трактатів. У збірках казань “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674) та ін., прославляючи пра­вослав’я та захищаючи його від наступу католицизму та унії, рекомендував панівним класам не доводити своїх підданих до повного розорення і зубожіння, пам’ятаючи, що “овець треба так стригти, щоб не зачепити за живе і щоб вовна росла”. У збірці віршів “Лютні Аполлона” (1671), написаних польською мо­вою, пропагував патріотичні по­чуття до вітчизни, до свого на­роду, закликав укр., російський, польський народи та слов’янські країни Балканського півострова до об’єднання для боротьби про­ти агресії султанської Туреччини і Кримського ханства.

БАРБАРЕУМ – греко-като­лицька духовна семінарія в 1774−1784 рр. у Відні, заснована імператрицею Марією-Терезією. Діяла при церкві Св. Варвари. В Б. навчалися відомі укр. греко-католицькі церковні діячі Гали­чини та Закарпаття (А. Анге­лович та ін.).

БАРВÍНОК Ганна, А. Нечуй-Вітер (літ. псевдоніми Білозер­ської-Куліш Олександри Михай­лівни, 5.V.1828−6.VІІ.1911) – укр. письменниця. Нар. в с. Мо­тронівці на Чернігівщині. Автор­ка оповідань із селянського життя, що друкувалися в “Хаті”, “Основі”, “Правді” та інших укр. виданнях. Твори Б. присвячені переважно жіночій долі (“П’я­ниця”, “Хатнє лихо”, “Не було змалку, не буде й до останку”, “Молодича боротьба”, “Русалка” та ін.). Оповідання її написані соковитою народною мовою.

БАРВÍНСЬКИЙ Олександр (6.VІ.1847−1927) – визначний укр. громадсько-політичний діяч, педагог та історик, дійсний член НТШ (з 1899 р.). Нар. в с. Шлях­тинцях на Тернопільщині у ро­дині священика. В 1857−1865 рр. учився у Тернопільській гімназії. У 1865 р. вступив до Львівського університету, вивчав історію, укр. мову та літературу. Добре володів німецькою та кількома слов’янськими мовами. В сту­дентські роки очолював львів­ський осередок “Громади”, спів­працював з укр. періодичними виданнями “Правда”, “Мета”, “Русь”, “Русалка”. Був знайомий з М. Лисенком. З 1868 р. Б. займався педагогічною діяльніс­тю, викладав у гімназіях Бере­жан, Тернополя, з 1888 – про­фе­сор державної учительської семі­нарії у Львові. У 1889−1918 рр. – член Крайової шкільної ради, в 1891−1896 рр. – голова Укр. педагогічного товариства, за­ступ­ник голови товариства “Про­світа” (1889−1895) у Львові. В 1886 р. Б. розпочав видавати “Руську історичну бібліотеку” (вийшло 24 томи). Б. разом з О. Кониським та В. Антонови­чем ініціював реорганізацію Лі­тературного товариства ім. Т. Шев­ченка в Наукове товариство ім. Т. Шевченка, а в 1892−1897 рр. очолював його. Б. брав активну участь у громадсько-політично­му житті Галичини. Намагався досягнути порозуміння з австрій­ським урядом і польськими політичними колами, впровад­жуючи в життя політику т. зв. нової ери, яка, однак, зазнала невдачі. В 1891−1907 рр. входив до складу австрій­ського парла­менту (з 1917 р. – довічний член Ради панів), у 1894−1904 рр. – депутат Галицького сейму. 1896 р. виступив засновником Католиць­кого руського народного союзу, який у 1911 р. перетворився на Християнсько-суспільну партію. В 1918−1919 рр. Б. очолював Дер­жавний секретаріат освіти й віросповідань Західноукр. На­родної Республіки в уряді К. Левицького (з 9.ХІ.1918 до 4.І.1919). Після оку­пації Галичини польськими вій­ськами відійшов від політичної діяльності. Б. – автор і видавець кількох підручників для укр. на­родних і середніх шкіл – “Виїмки з українсько-руської літератури”, “Вибір з української літератури”, “Історія української літератури” (1920) та ін.

БÁРСЬКА КОНФЕДЕРÁ­ЦІЯ 1768 – реакційний рух частини панівних верств у Поль­щі в 60-х рр. 18 ст., спрямований на збереження необмежених прав і привілеїв шляхти та католиць­кої церкви. Виникла за умов за­непаду магнатсько-шля­хетської Польщі в середині 18 ст. і по­силення іноземного втручання у справи країни. Створена 29.II.1768 р. на з’їзді польської шляхти в м. Барі (нині Вінниць­кої обл.) За своїм характером була військово-політичним об’єд­нанням реакційної частини поль­ської шляхти та католицького духівництва. Б. к. підтримували Франція, Туреччина та Австрія, які були зацікавлені в ослабленні Російської держави. Безпосеред­нім приводом до збройного виступу шляхти було прийняття польським урядом, унаслідок на­стійних домагань російського уряду, закону про зрівняння в Польщі православних (тобто укр. і білоруського населення) в пра­вах із католиками. Конфедерати почали воєнні дії розправами з укр. і білоруським населенням Правобережжя. У відповідь на насильства польської шляхти у Правобережній Україні спалах­нуло велике народне повстання – Коліївщина. Польський уряд за­кликав на допомогу російські війська, які здобули Бар і завда­ли конфедератам поразки. Одно­часно російські війська за нака­зом царського уряду придушили Коліївщину. Спроби іноземних держав допомогти конфедератам (надсилання Францією зброї, оголошення Туреччиною в жовт­ні 1768 р. війни Росії) не мали успіху. Ватажки Б. к. 1770 р. втек­ли до м. Пряшева (нині Словач­чина). Війська конфедератів бу­ли остаточно розгромлені 1772 р. російськими військами під ко­мандуванням О. В. Суворова. Поразка Б. к. стала однією з передумов першого поділу Поль­щі. Б. к. за своєю програмою загалом була шляхетсько-като­лицьким реакційним рухом, спрямованим проти усяких реформ у Польщі.

БАТÓЗЬКА БИТВА 23.V.1652одна з найбільших перемог, здобутих у Визвольній війні селянсько-козацьким військом Б. Хмельницького над польсько-шляхетським військом коронно­го гетьмана М. Калиновського біля гори Батіг на Брацлавщині (нині Вінницька обл.). Польсько-шляхетський уряд посилено готувався до воєнного нападу на Україну. Польський уряд, дізнав­шись про плани Б. Хмельниць­кого зробити похід у Молдавію, щоб убезпечити від козацького удару, цього союзника Речі Посполитої, послав проти ворога польного гетьмана М. Калинов­ського з 50-тисячною королів­ською армією, підкріпленою 10 тис. німецьких найманців. М. Калиновський розташував вій­ська в укріпленому таборі по­близу р. Південний Буг, на полі біля г. Батіг на Брацлавщині (не­подалік сучасного с. Четверти­нівки Тростянецького р-ну Він­ницької обл.). Табір був великий, із розрахунком на розміщення додаткових польсько-шляхет­ських загонів, які йшли на з’єд­нання з військом М. Калинов­ського. Але вони не встигли прибути до початку битви. У Б. б. Б. Хмельницький проявив себе талановитим полководцем. За обставин, що склалися, Хмель­ницький розробив і здійснив кла­сичну операцію для раптового оточення і знищення ворога. Він майстерно використав особли­вості місцевості, застосував складні обхідні маневри та у вирішальний момент бою рапто­вим ударом усього свого війська добився перемоги. Разом з ко­зацькими полками у Б. б. брали участь загони кримських татар як тимчасові союзники Війська Запорізького. Вранці 22.V(1.VI) татарська кіннота зав’язала бо­йові сутички з польською кінно­тою. Тим часом козацькі полки вдалим маневром завершили ото­чення всього польcько-шляхет­ського війська і примусили його відступити в укріплений табір. У ніч на 23.V(2.VI) у польському таборі виникли гострі незгоди. Частина польських загонів нама­галася втекти з табору, але ні­мецька наймана піхота за нака­зом М. Калиновського стріляла по втікачах. У цей час до козаць­кого війська підійшли основні сили (Чигиринський, Черкась­кий, Переяславський і Корсун­ський полки). Вранці 23.V(2.VI) козацьке військо розгорнуло на­вальний наступ на ворога, в яко­му особливо відзначилася кінно­та під проводом І. Богуна. Ко­заки прорвали в багатьох місцях лінію оборони і вдерлися у воро­жий табір. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розгромом польської армії. В Б. б. загинуло майже все поль­ське військо та його командна верхівка. Були вбиті М. Калинов­ський і його син – коронний обозний, командир німецьких найманців З. Пшиємський, кіль­ка старост та багато вищих поль­ських урядовців. Козаки знищи­ли й німецьку піхоту – головну ударну силу ворога. Лише кілька тисяч осіб урятувалися безлад­ною втечею. Багатьох ворогів знищили після бою укр. селяни. Дізнавшись про поразку в Б. б., панічно відступили польські за­гони, які рухалися на з’єднання з військом М. Калиновського. По­разка польського війська у Б. б. значно зміцнила військово-стра­тегічні позиції селянсько-козаць­кого війська, але не усунула за­грози нових ворожих дій шля­хетської Польщі. Наступного дня після Б. б. Б. Хмельницький на­писав російському путивльсь­кому воєводі Ф. Хілкову листа, в якому повідомляв про перемогу над польським військом і просив допомогти в боротьбі проти во­рогів, “бо відаєм, що на нас зно­ву наступовать схочут”. Укр. війська зайняли територію Украї­ни до р. Случ. У Б. б. особли­во яскраво проявився талант Б. Хмель­ницького як видатного полководця. Сучасники високо оцінювали полководницьке мис­тецтво Б. Хмельницького і порів­нювали його тактику в Б. б. з класичним зразком воєнної так­тики на оточення і знищення ворожих військ, застосованої карфагенським полководцем Ган­нібалом щодо римського війська у битві під Каннами 216 р. до н. е. Внаслідок перемоги у Б. б. значну частину України повністю було очищено від поль­ських військ. По всій Україні спалахували народні повстання проти польського панування. Магнати, шлях­та та їхні най­манці кидали маєтки і втікали з України у Польщу. Тяжкі умови недавнього Білоцерківського до­говору 1651 р. фактично втра­тили своє значення. Батозька перемога дала змогу Хмельниць­кому відмовитися від виконання умов тяжкого й ганебного для України Білоцерківського дого­вору з Польщею 1651 р.

БАТEРИН – містечко (нині смт Бахмацького р-ну Чернігів­ської обл.) на р. Сеймі, резиден­ція гетьманів Лівобережної Украї­ни у 1669−1708 та 1750−1764 рр. Час заснування Б. точно невідо­мий. Уперше згадується в доку­ментах за 1625 р. Мешканці Б. брали участь у повстаннях Пав­люка 1637 р. і Острянина 1638 р., у Визвольній війні укр. народу 1648−1657 рр. З 1648 р. – центр сотні Чернігівського, а з 1649 р. – Ніжинського полку. Тут було підписано Батуринські статті 1663 р. Під час повстання І. Мазепи у 1708 р. добре укріплене місто було підступно захоплене вій­ськами О. Меншикова. У ніч з 14 на 15 листопада сталася, як свід­чать літописи, страшна подія: за наказом Петра І Батурин було стерто з лиця землі за непокору і нібито за зраду козаків царю. Козацьку старшину розіп’яли на хрестах, котрі встановили на плотах і пустили вниз по р. Сейм. За різними даними, тієї кривавої ночі загинуло від 6 до 15 тис. батуринців. Зруйновано було па­лац гетьмана Мазепи. У 1750− 1764 рр. Б. був резиденцією гетьмана К. Розумовського. У кінці 17 – на поч. 18 ст. у місті збудовано ряд споруд, які нині є пам’ятками архітек­тури: будинок Кочубея, палац К. Розумовського (арх. Ч. Камерон), Воскресен­ську церкву, закладено парк (арх. А. Рінальді). Нині у старо­давній козацькій столиці на місці резиденції Мазепи насипано курган і встанов­лено на ньому хрест у пам’ять про страшне минуле.

БАТEРИНСЬКІ СТАТТÍ 1663 – міждержавний договір, підпи­саний гетьманом Лівобережної України І. Брюховецьким і пред­ставниками московського уряду в Батурині в 1663 р. Підтверджу­ючи Березневі статті 1654 р., Б. с. містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністра­ція зобов’язувалася забезпечу­вати харчами московське військо в Україні, повертати москов­ським поміщикам селян-утікачів, укр. купцям заборонялось уве­зення та продаж горілки і тютюну в Московській державі, оскільки завдавалася шкода цар­ській монополії на продаж цих товарів у Росії. Б. с. були заміне­ні Московськими статтями 1665 р.

БÁТЮШКОВ Помпей Ми­колайович (1811−1892) – росій­ський історик. За походженням дворянин. Закінчив артилерій­ське училище в Петербурзі. З 1850 р. – віце-губернатор у Ков­но, потім – попечитель Вілен­ського навчального округу. Про­водив у краї насильницьку руси­фікаторську політику. Автор праць – “Холмская Русь. Истори­ческие судьбы Русского За­бужья” (СПб., 1887), “Волынь. Исторические судьбы Юго-За­падного края” (СПб., 1888), “Бе­лоруссия и Литва. Исторические судьбы Северо-Западного края” (СПб., 1890), “Подолия. Истори­ческое описание” (СПб., 1891), у яких використав документальні джерела, ілюстративні матеріа­ли, історико-географічні карти. Монархіст за поглядами, Б. у своїх працях тенденційно висвіт­лював боротьбу народних мас, пояснюючи її причини лише релігійними суперечностями між православними і католиками. Опублікував “Атлас народонасе­ления Западнорусского края по вероисповеданиям” (СПб., 1863), “Памятники русской старины в Западных губерниях...” (8 вып. СПб., 1868−1885) у вигляді аль­бомів малюнків, гравюр унікаль­них пам’яток старовини.

БАХЧИСАРÁЙСЬКИЙ МBРНИЙ ДÓГОВІР 1681 – уго­да про пере­мир’я 13(23).I.1681 р. у Бахчисараї між Туреччиною, Кримським ханством і Москов­ською державою. Під час укла­дання договору від укр. сторони був присутній генеральний пи­сар С. Ракович. Договір, укладе­ний терміном на 20 років, завер­шив війни 70-х років 17 ст. між цими державами за володіння землями Правобережної Украї­ни. Був зумовлений перемогами російських військ та укр. козаків над турецько-татарськими агре­сорами. За Б. м. д. припинялася війна; кордон між Туреччиною і Москов­ською державою вста­новлювався по р. Дніпру. Туреч­чина і Кримське ханство визна­вали приєднання до Росії Ліво­бережної України, Києва, місте­чок Василькова, Трипілля, Дідів­щини, Радомишля, а також владу Російської держави над Запоріж­жям. Туреччина приєднувала північну Київщину, Брацлавщи­ну і Поділля. Протягом 20 років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і неза­селеною, на ній обидві сторони не мали права будувати і віднов­ляти укріплення. Козаки отри­мали право на рибну ловлю, добування солі та вільного пла­вання по Дніпру та його при­токах до Чорного моря, а татари – на кочування і полювання в степу по обидві сторони Дніпра. Росія повинна була щорічно сплачувати кримському ханові “казну”. Б. м. д. в черговий раз перерозподілив укр. землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що при­звело до поступового наростання національного та соціального гніту укр. народу в Лівобережній Україні. Б. м. д. зміцнив міжна­родне становище Росії і змусив Польщу укласти з нею “Вічний мир” 1686 р.

БАЧBНСЬКИЙ Омелян (1833−1906) – режисер, актор і перший директор укр. театру товариства “Руська бесіда” у Львові. Нар. в с. Лукотині Тур­ківського повіту в сім’ї свяще­ника. 1852−1857 рр. працював у польському театрі. Протягом 1858−1863 рр. – антрепренер польсько-укр. трупи, що висту­пала в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Бердичеві, Одесі й Києві. Запрошений до Львова, де 29.ІІІ.1869 р. виставою “Ма­руся” (за Квіткою-Основ’янен­ком) відкрив перший сезон укр. театру. Б. поставив “Вечір на хуторі” (за творами М. Гоголя), “Безумна” (за мотивами “Русал­ки” О. Пушкіна). Як актор Б. відзначився в ролях комедійного плану. 1894 р. залишив театр.

БАШКBРЦЕВА Марія Ко­стянтинівна (1860−1884) – укр. художниця. Нар. в поміщицькій родині в с. Гавронці (нині Ди­канського р-ну) на Полтавщині. З 1877 р. жила в Парижі, студію­вала малярство в приватній ака­демії Р. Жюліяна і в Ж. Бастьєн-Лепажа і скоро здобула великий успіх. Залишила близько 150 творів – жанрові композиції, портрети, етюди. 1887 р. було видано французькою мовою що­денник Б., 1902 р. – листи.

БАЮРÁК Василь (1722− 25.ІV.1754) – ватажок загону опришків, соратник і послідов­ник О. Довбуша. Нар. в с. Дорі (нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл.) у бідній се­лянській родині. У юнацькі роки був наймитом-пастухом. У 1744 р. вступив до загону О. Довбуша і відзначився винят­ковою сміли­вістю та хоробрістю. Після заги­белі О. Довбуша (1745) Б. орга­нізував опришківський загін, до якого також вступили його бать­ко, брати, дружина. Опорним пунктом Б. було с. Довгопілля (нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Спираючись на всебічну допомо­гу селянства, загін, очолюваний Б., громив на Покутті і Буковині маєтки шлях­тичів, орендарів, лихварів, корч­марів і мстився гнобителям за народні кривди. Б. було підступ­но захоплено в полон карателями і за вироком шляхетського суду прилюдно четвертовано в м. Станіславі, а шматки його тіла розвішано на дорогах Покуття.

БЕЗБОРÓДЬКИ – великі укр. поміщики. Походили з козацької старшини Березанської сотні Переяславського полку.

Яків Іванович Б. (р. н. невід. − бл. 1730) – значковий товариш. Власник кількох хуторів у Бере­занській сотні. 1726 р. брав участь у поході російських військ та укр. козаків проти Ірану.

Андрій Якович Б. (1711−1780) – власник маєтностей у Черні­гівському і Переяславському полках. Служив у Генеральній військовій канцелярії військовим канцеляристом і генеральним писарем. З 1762 р. – генеральний суддя у відставці. Його син – російський державний діяч О. А. Безбородько.

Ілля Андрійович Б. (1756−1815) – сенатор, дійсний таємний рад­ник, граф. Брав участь у росій­сько-турецьких війнах 1768−1774, 1787−1791 рр. Володів значними маєтностями, подарованими цар­ським урядом, в Україні, Росії і Литві. Коштом І. А. Безбородька 1820 р. в Ніжині відкрито гім­назію вищих наук, яку 1832 р. перетворено на Ніжинський лі­цей, згодом – в історико-філо­логічний інститут (1875), а за радянської влади – в Ніжинський педагогічний інститут ім. М. Го­голя.

БЕЗБОРÓДЬКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ у Ніжині утворився з Гімназії вищих наук кн. Олек­сандра Безбородька, відкритої 1820 р. стараннями кн. Іллі Без­бородька, брата Олександра, який пожертвував для неї 210 тис. крб. Гімназія з 9-річним курсом була прирівняна до російських універ­ситетів. 1832 р. гімназію реорга­нізовано у фізико-математичний ліцей, перетворений 1840 р. на юридичний ліцей, а 1875 р. – на історико-філологічний інститут, що готував учителів середніх шкіл. У 1922 р. Б. л. було пере­творено на інститут народної освіти, з 1930 р. – інститут со­ціального виховання. В 1934 р. його реформовано в Ніжинський педагогічний інститут (з 1939 р. – ім. М. Гоголя). В Б. л. у 19 ст. викладали видатні вчені М. Бун­ге, А. Линниченко, П. Морачев­ський, М. Лавровський, М. Грот, М. Соколов, у 20 ст. – В. Рєза­нов, М. Петровський та ін. З Б. л. вийшло чимало видатних пись­менників, учених і громадських діячів, серед них – М. Гоголь, Є. Гребінка, Л. Глібов, В. Тар­новський, О. Лазаревський, бра­ти Сементовські та ін.

БЕЗБОРÓДЬКО Олександр Андрійович (25.ІІІ.1747− 17.ІV.1799) – російський держав­ний діяч, дипломат, князь. Нар. в м. Глухові (нині Сумської обл.) Походив з багатого укр. стар­шинського роду Безбородьків. Учився у Київській академії. З 1765 р. служив у канцелярії гене­рал-губернатора Лівобережної України П. О. Рум’янцева. Брав участь у російсько-турецькій вій­ні 1768−1774 рр. та укладенні Кючук-Кайнарджийського мир­ного договору 1774 р. З 1775 р. – особистий секретар Катерини ІІ. Призначений 1784 р. членом ко­легії іноземних справ, яку з 1783 р. фактично очолював. Б. 1783 р. добився визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії. Під­писав Ясський мирний договір 1791 р. В 1795 р. уклав з Прус­сією та Австрією конвенцію про третій поділ Польщі. Домігся від Павла І видання указу 1796 р. про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністра­тивно-судових установ колиш­ньої Гетьманщини. В 1797 р. ді­став чин канцлера і титул най­світлішого князя. Допоміг В. Г. Ру­бану видати “Краткую летопись Малой России с 1506 по 1776 год” (СПб., 1777). Завдяки висо­кому службовому становищу дістав у подарунок від царського уряду значні земельні маєтності і був одним з найбагатших помі­щиків в Україні.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка