Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка38/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   63
О


ОГІIВСЬКИЙ Василь Дми­трович (11.ХІІ.1861−1.VІ.1021) − учений у галузі лісівництва, один із основоположників лісової дослідної справи в Росії. Нар. в м. Кролевці (нині Сумська обл.) у дворянській сім’ї. Закінчив Петербурзький лісовий інститут (1886). З 1912 р. – професор цього ж інституту, з 1919 р. – професор Київського політехніч­ного інституту. Науково-дослід­ну роботу О. проводив на орга­нізованих ним у європейській час­тині Росії опорних пунктах, серед яких основні були у Со­бицькому і Микільському ліс­ництвах колишньої Чернігівської губернії і в Тульських засіках. Вивчав плодоношення сосни, її природне поновлення, випробо­вував різні способи та агротех­ніку сівби та садіння сосни і дуба. В Собицькому лісництві збереглися закладені О. посадки сосни різного географічного по­ходження. В 1909 р. О. органі­зував у Петербурзі першу в Росії контрольну і дослідну станцію лісового насіння.

ОГІIНКО Іван Іванович (церковне ім’я – Іларіон; 14.І.1882−29.ІІІ.1972) – відомий укр. церковний і громадський діяч, митрополит (з 1943), істо­рик церкви, педагог, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (з 1922). Нар. у м. Брусилові на Київщині. В 1909 р. закінчив Київський уні­верситет Св. Володимира. Згодом навчався на Вищих педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. З 1915 р. викладав у Київському універ­ситеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Нале­жав до Укр. партії соціалістів-федералістів. У 1917−1918 рр. ві­діграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. З 1918 р. – профе­сор кафедри історії укр. культу­ри Київського укр. державного університету. 14.1.1918 р. О. ви­ступив на Всеукр. церковному соборі у Києві з доповіддю “Від­родження Української церкви”, в якій аргументовано довів право укр. церкви на самостійне існу­вання. Влітку 1918 р. виступив засновником і став першим ректором Кам’янець-Подільсько­го укр. державного університету (відкритий 22.Х.1918 р.). На поч. 1919 р. О. призначався міністром освіти Укр. Народної Республіки в урядах В. Чехівського та С. Ос­тапенка. В 1919−1920 рр. – міністр віросповідань УНР в урядах І. Мазепи та В. Проко­повича. У жовтні 1920 р. після від’їзду Директорії УНР з Ка­м’янця-По­дільського О. став головноуповноваженим уряду. Захоплення Кам’янця-Поділь­ського більшовицькими війська­ми примусило О. емігрувати до Польщі. З 1920 р. жив у Тарнуві. В 1921 р. був членом Ради Республіки і до 1924 р. – міністр у справах віро­визнання уряду УНР в екзилі. З 1924 р. викладав укр. мову у Львівській учитель­ській семінарії. В 1926−1932 рр. – професор церковнослов’янської мови на богословському факуль­теті Варшавського університету. Заснував і редагував у Варшаві журнали “Рідна мова” (1933− 1939) і “Наша культура” (1935− 1937), які сприяли популяризації укр. культури, норм єдиної літе­ратурної мови серед українців за межами СРСР, виступали проти русифікаторської політики того­часного керівництва радянської України. У жовтні 1940 р. на Соборі укр. православних єпис­копів висвячений (під ім’ям Іла­ріона) архієпископом Холмсь­ким і Підляським. Здійснював українізацію церкви на Холмщи­ні шляхом запровадження укр. мови у богослужінні. З березня 1944 р. (за іншими даними, з 1943 р.) – митрополит Холмсько-Підляський. Улітку 1944 р. О. змушений був емігрувати до Швейцарії (жив у Лозанні), а у вересні 1947 р. – до Канади, у м. Вінніпег. У серпні 1951 р. на Надзвичайному соборі УГПЦ у Вінніпезі був обраний главою Укр. греко-православної церкви у Канаді і митрополитом Вінні­пегу. О. доклав чимало зусиль для організації та розбудови укр. національно-культурного та ре­лігійного життя у Канаді. Засну­вав Теологічне товариство (нині Теологічне товариство митропо­лита Іларіона), здійснив реорга­нізацію богословського факуль­тету Манітобського університе­ту, перетворивши його в Колегію ім. св. апостола Андрія (готує православних священиків для укр. громад в усьому світі), очо­лював Науково-богословське то­вариство, розгорнув велику нау­ково-дослідницьку та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науко­во-популярного журналу “Наша культура” (1951−1953), з 1954 р. − “Віра і культура”. За О. було проголошено Акт об’єднання трьох укр. автокефалій за кордо­ном. Помер у Вінніпегу.

О. – автор багатьох наукових праць з укр. мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права – “Огляд українського язикознавства” (1907), “Україн­ська культура” (1918), “Україн­ський стилістичний словник” (1924), “Історія українського друкарства” (1925), “Чистота і правильність української мови” (1925), “Кирило і Мефодій: їх життя і діяльність” (т. 1−2, 1927−1928), “Пам’ятки старо­слов’янської мови 10−11 ст.” (1929), “Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апо­стол 1560” (т. 1−2, 1930), “Су­часна українська літературна мо­ва” (1935), “Українська Церква” (т. 1−2, 1942), “Історія україн­ської літературної мови” (1950), “Іконоборство” (1954), “Візантія і Україна” (1954), “Українська Церква за Богдана Хмельниць­кого, 1647−1657” (1955), “Укра­їнська Церква за час Руїни” (1956), “Князь Костянтин Ос­трозький і його культурна пра­ця” (1958), “Дохристиянські ві­рування українського народу: Історично-релігійна мо­нографія” (1965), “Канонізація святих в Українській Церкві” (1965), “Слово о полку Ігоревім” (1949, 1967) та ін. О. здійснив переклад Святого Письма укра­їнською мовою (вид. у 1962).



ОГОНÓВСЬКИЙ Омелян (3.VІІІ.1833−28.Х.1894) – укр. учений-філолог і громадський діяч, член-кореспондент Краків­ської АН (з 1881). Нар. у с. Гри­горів на Станіславщині в Гали­чині. Навчався у Львівській ду­ховній семінарії. З 1863 р. викла­дав релігію і укр. мову та літературу в Академічній гімна­зії у Львові. Після закінчення Львівського (1865) і Віденського (1870) університетів заступив Я. Голо­вацького на кафедрі руської (укр.) мови та літератури у Львівському уні­верситеті. Один із засновників “Просвіти” (її голова в 1877−1894), Народної ради (1885) і Наукового товарис­тва ім. Т. Шевченка (1893). Ав­тор поезії “Хрест” (1860), драм “Федько Острозький” (1861), “Настасія” (1862), “Гальшка Ос­трозька” (1887), укр. перекладу “Слова о полку Ігоревім” (1876), біографії Т. Шевченка (1893) та ін. Найбільша праця О. “Історія української літератури” залиши­лася незавершеною (публікува­лася в “Зорі” 1887−1894; видана окремо, т. 1−6, 1887, 1889, 1891, 1893−1894).

ОДÉСЬКЕ ТОВАРBСТВО ІСТÓРІЇ І СТАРОЖBТНОС­ТЕЙ – перше наукове товарис­тво в Україні, що займалося вивченням і охороною архео­логічних та історичних пам’яток Північного Причорномор’я. Іс­нувало протягом 1839−1922 рр. Товариство здійснювало архео­логічні розкопки античних міст Пантікапея, Тіри, Херсонеса, Ольвії, а також на островах Змії­ний та Березань. У його віданні перебували Феодосійський му­зей старожитностей (з 1850), Біл­город-Дністровська і Судацька фортеці (з 1865), Мелек-Чесмен­ський курган, Ескі-Кримська ме­четь тощо. У 1840 р. при това­ристві організовано музей, який 1858 р. об’єднано з Одеським міським музеєм старожитнос­тей. Членами товариства були П. В. Беккер, О. Л. Бертьє-Дела­гард, Д. М. Княжевич, В. В. Ла­тишев, М. Н. Мурзакевич, М. І. На­дєждін, А. О. Скальковський та ін. Товариство підтримувало зв’яз­ки з ученими і науковими уста­новами Німеччини, Угорщини, Італії, Греції та ін. країн. Вида­вало “Записки Одесского общес­тва истории и древностей” (т. 1−33, 1844−1919), каталоги, монографії та покажчики. Това­риство зібрало цінну наукову бібліотеку і рукописний фонд з історії Півдня України.

ОЗАРКÉВИЧ Євген Івано­вич (8.VІ.1861−21.ІХ.1916) − укр. лікар. Нар. в с. Белелуї (нині Снятинського р-ну Івано-Фран­ківської обл.). Медичну освіту здобув у Віденському універси­теті. Працював лікарем у Боснії (з 1888) та різних місцях Гали­чини, а з 1897 р. – у Львові, де заснував лікарню “Народна ліч­ниця”. О. очолював Укр. това­риство лікарів у Львові (з 1910) та редагував журнал “Здоровлє”, який видавало це товариство. Праці О. присвячені питанням гігієни, курортології, укр. медич­ної термінології. Популяризував медичні знання серед населення Західної України.

ОКÓЛЬСЬКИЙ (Okolski) Симеон (1580−10.VІ.1653) – поль­ський шляхетський історик, ге­ральдик; домініканський монах. Нар. у Кам’янці-Подільському. Залишив два щоденники (вид. у Замості 1638 і 1639), у яких із ворожих до укр. народу позицій описав селянсько-козацькі пов­стання 1637−1638 рр. під прово­дом П. Павлюка, К. Скидана, Я. Острянина, Д. Гуні, докладно подав хід битв під Кумейками, Лубнами, Голтвою та ін. міста­ми, описав воєнну тактику пов­станців, навів дані про соціа­льний склад селянсько-козаць­ких військ. Служив капеланом у коронного гетьмана С. Конєц­польського. У творах О. є відо­мості про зв’язки між запорізь­кими та донськими козаками. У щоденниках наводяться доку­менти, підписані Б. Хмельниць­ким. Щоденники О. є важливим джерелом для вивчення селян­сько-козацьких повстань в Україні 1637−1638 рр. У 18 ст. щоден­ники О. переклали укр. історики С. Величко і С. Лукомський.

ОЛЕКСАНДРÍЯ” – дендро­логічний парк ботанічного саду НАН України, розташований у м. Білій Церкві Київської обл. на лівому березі річки Росі; площа 201,48 га. Роботи зі створення парку були розпочаті 1793 р. (за іншими джерелами − 1797 р.). Парк побудовано на базі природ­ного дубового лісу в т. зв. ланд­шафтному стилі. Назва парку походить від імені колишньої його власниці Олександри Бра­ницької. Особливість “О.” поля­гає в гармонійному поєднанні вдало створених пейзажів та архітектурних споруд. Компо­зиційним центром парку є Вели­ка поляна (10 га) з групами де­рев. В “О.” росте (разом із введе­ними за останні роки видами) понад 500 видів дерев і кущів, серед яких є тюльпанне дерево, веймутова сосна та ін. “О.” взято під охорону і перетво­рено на заповідник та базу для науково-дослідної роботи, спрямованої здебільшого на вивчення та інтродукцію цінних рослин.



ОЛЕСНИЦЬКИЙ Євген (5.III.1860−26.X.1917) – укр. гро­мадський і політичний діяч, адвокат, публіцист і журналіст, дійсний член Наукового товарис­тва ім. Т. Шевченка (з 1899). Нар. у с. Великий Говилів Тере­бовлянського округу (нині Тер­нопільська обл.). Після закінчен­ня Львівського університету 1891 р. відкрив свою адвокат­ську контору в Стрию. В кінці 1890 – на поч. 1900-х рр. О. був організатором громадського жит­тя на Стрийщині, одним з ініціато­рів створення одного з найбіль­ших укр. господарських това­риств – крайового господарсько-молочарського союзу “Масло­союз” (1907) та реорганізації 1909 р. “Сільського господаря” (голова товариства – 1909− 1917 рр.). Виступав за консоліда­цію укр. політичних сил у Гали­чині. 1899 р. відіграв важливу роль у створенні Укр. національ­но-демократичної партії, згодом став одним із провідних членів партії. 1900−1910 рр. – посол Га­лицького сейму (очолював укр. фракцію у сеймі). У 1907−1917 рр. О. був депутатом Віденського парламенту, на засіданнях якого виступав за проведення демокра­тичних виборчої, земельної та освітньої реформ, порушував пи­тання про надання українцям автономії у Східній Галичині. З 1909 р. жив у Львові. Взяв участь у заснуванні “Часопису правничого”, пізніше – редактор журналу “Зеркало” та видавець “Русько-укр. бібліотеки”. 1915 р. – член Загальної укр. ради. О. підтримував тісні стосунки з І. Франком, послужив прототи­пом головного героя повісті “Перехресні стежки”. Залишив спогади “Сторінки з мого життя” (1935).

ОЛÉШКІВСЬКА СІЧ 1709− 1728 – військово-державна орга­нізація запорізького козацтва у пониззі Дніпра, на території володінь Крим­ського ханства. Після зруйнування царським військом 17(28).ІV.1709 р. Ста­рої (Чортомлицької) Січі (приво­дом для цього послужив перехід її останнього кошового К. Гор­дієнка з частиною козаків на бік Карла ХІІ) запорожці спробува­ли влаштувати Січ на р. Кам’ян­ці. Але Петро І, убачаючи загрозу в козацькій організації, у 1711 р. заборонив її і змусив ко­заків залишити і цю Січ. Тоді запорожці з дозволу кримського хана заснували Січ на його землях і поселилися в урочищі Олешки (нині м. Цюрупинськ Херсонської обл.) на Кардашин­ському лимані Дніпра, де і за­снували О. С. Становище козаків під владою Кримського ханства було складним. Щоб нейтралізу­вати грізну військову силу запо­рожців, хан заборонив їм укріп­лювати Січ і тримати там арти­лерію. Козаки зобов’язувались вносити данину до ханської каз­ни. Уряд у Бахчисараї викори­стовував їх на виснажливих зем­ляних роботах на Перекопі та в ін. місцях. Ще більше усклад­нилося життя запорожців після укладення між Туреччиною і Російською імперією Прутського мирного договору 1711 р., за яким державні кордони між цими державами пролягали в ме­жиріччі Орілі і Самари. Відтоді запорожцям заборонялося виво­зити в Україну худобу, сіль, рибу і привозити хліб, зброю і тка­нини. Все це викликало масове невдоволення. Вже 1714 р. І. Ма­лашевич, обраний кошовим за­мість К. Гордієнка, звернувся до царського уряду з проханням дозволити запорожцям поверну­тися на старі місця. Адмініст­рація Петра І зволікала з від­повіддю, не бажаючи псувати стосунки з кримським ханом, за спиною якого стояла Туреччина. У травні 1728 р. на Січі від­булися заворушення. Повсталі козаки позбавили булави ворога Росії кошового К. Гордієнка, що перед тим повернув собі посаду, і кошовим отаманом обрали І. Малашевича, який був при­хильником повернення в Украї­ну. Забравши військові клейноди, козаки вирушили вгору по Дніпру до р. Підпільної. Проте тільки в березні 1734 р., коли Росія почала готуватися до війни з Туреччиною, запорожці отри­мали від російського уряду офі­ційний дозвіл на заснування Нової Січі на р. Підпільній.

ОЛІЙНИЧEК Семен Мики­тович (1798−8.VІІІ.1852) – автор антикріпосницького твору з істо­рії укр. селянства. Нар. в с. Ан­тонополі (нині Калинівського р-ну Вінницької обл.) в кріпацькій сім’ї. Таємно від поміщика Собе­щанського здобув освіту у Він­ницькій гімназії. Живучи під чужим прізвищем, учителював у Правобережній Україні та Біло­русії (1834−1839). У 1839 р. О. повернувся в Україну, де його заарештували й кілька років три­мали в тюрмі за втечу від помі­щика. 1845 р. звільнений від кріпацтва. У 1847 р. від імені селян Острозького повіту Волин­ської губ. звернувся до Миколи І з листом про переведення селян із панщини на чинш. О. – автор незакінченого твору “Історична розповідь природних або корін­них жителів Малоросії Задні­провської, тобто Київської, Ка­м’янець-Подільської та Жито­мир-Волинської губерній, про своє життя-буття”, де гнівно осуджував поміщиків-кріпосни­ків, у т. ч. й укр. козацьку стар­шину. За антикріпосницькі по­гляди 1849 р. був заарештований на Чернігівщині й ув’язнений у Київську фортецю. У грудні того ж року О. за наказом Миколи І переведено до Шліссельбурзької фортеці, де він і помер.

ОПРBШКИ – учасники на­родно-визвольної боротьби в Га­личині, на Закарпатті й Буковині проти феодально-кріпосницько­го гніту польської та укр. шлях­ти, молдавських феодалів, угор­ських та австрійських поміщиків у 16 − 1-й пол. 19 ст. Вперше О. згадуються в документах 1529 р. У зв’язку з посиленням феодаль­но-кріпосницької експлуатації селянства на західноукр. землях рух О. спочатку охопив Прикар­паття, пізніше поширився на Закарпаття й Буковину. Загони О. нападали на представників панівної верхівки, лихварів, орен­дарів, корчмарів, руйнували шля­хетські замки, маєтки, а здобуте майно роздавали сільській бід­ноті. Діяли О. з ранньої весни до пізньої осені невеликими загона­ми, які складалися із сільської бідноти – наймитів, комірників, городників, панських слуг, убо­гих міщан, а також із польських, молдавських, угорських селян-утікачів. Партизанська тактика раптових ударів, глибока конспі­рація, співчуття і цілковита під­тримка селянства, яке постачало зброю і харчі, давали можливість О. вести успіш­ну боротьбу з гнобителями. Під час народних повстань О. об’єднувалися із се­лянськими повстанськими заго­нами. В період Визвольної війни 1648−1657 рр. О. спільно з пов­сталими селянами виступали проти польської шляхти. Загони О. під проводом В. Чепця, А. Савки 1651 р. брали участь у повстанні польських селян Кра­ківського воєводства на чолі з Косткою Наперським. У 2-й пол. 17 ст. рух О. на західноукр. зем­лях очолювали ватажки І. Вин­ник, Нестор, брати Лунги, М. Скребета; на початку 18 ст. – І. Пискливий, Пинта. Найвищого піднесення боротьба О. досягла у 30−40-х рр. 18 ст. під проводом керівника антифеодального селян­ського руху О. Довбуша. Після загибелі О. Довбуша виступи О. очолювали В. Баярук, І. Бойчук. У 2-й пол. 18 ст. ва­тажками О. були Д. Богуславець, Я. Фенюк, М. Баба. О. брали участь у гай­дамацьких повстаннях 18 ст. у Правобережній Україні. Протя­гом 1-ї пол. 19 ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині діяло понад 50 загонів О., ватажками яких були Штолюк, Яким’як, Марусяк, Куделюк, Мосрук, Ци­ган, Мишко, Матківський, І. Чер­нійчук, А. Ре­візорчук, І. Воло­щук, І. Вередюк та ін. Останнім ватажком О. був Ю. Драгирук (Бордюк), скараний 1878 р. в Коломиї. Лише за допомогою військових частин і каральних загонів “смоляків”, “стрільців”, “пушкарів” австрійському урядо­ві вдалося кривавими репресіями придушити виступи О. Про їхю героїчну боротьбу складено ба­гато народних пі­сень, легенд, переказів. Рух О. відображено у творах М. Шашкевича, І. Вагиле­вича, Я. Головацького, В. Гнатю­ка, М. Устияновича, Ю. Федько­вича, І. Франка, М. Павлика. Польський письменник Ю. Ко­женьовський написав драму “Кар­патські горці” (“Верховинці”, 1841). У Прикарпатті, Закарпат­ті, Буковині іменами ватажків О. названі гори, полонини, скелі, печери, річки.

ОРЛÁЙ Іван Семенович (1770−11.ІІІ.1829) – вітчизняний учений-медик, педагог і освітній діяч. Нар. поблизу Ужгорода на Закарпатті. Вищу освіту здобув у Львівському, Віденському і Пештському університетах. У 1790 р. виїхав до Росії. З 1793 р., після закінчення Медико-хірур­гічного училища в Петербурзі, працював медиком при імпера­торському дворі, ученим секре­тарем і помічником призидента Медичної академії. У 1821− 1826 рр. – директор Гімназії вищих наук у Ніжині (з 1832 – Ніжинський ліцей), 1826−1829 рр. очолював Рішельєвський ліцей в Одесі. Вів наукові пошуки – займався питаннями історії ме­дицини, удосконаленням медич­ної термінології. Обґрунтував значення загальної освіти, ви­вчення точних наук, рідної мови тощо. Опублікував праці з історії Закарпаття. О. був членом бага­тьох наукових товариств у Росії і за кордоном.

ÓРЛИК Григор (Григорій) Пилипович (5(16).ХI.1702− 14.ХІ.1759) – укр. політичний діяч, французький дипломат, ге­нерал-поручик французької ар­мії, польний маршал Франції, граф. Син П. Орлика. Нар. у Батурині (нині Чернігівська обл.). Після поразки шведсько-укр. армії у Полтавській битві 1709 р. разом із батьками виїхав у емі­грацію. В 1709−1715 рр. мешкав у Варниці і Варшаві. У травні 1715 р. переїхав до Швеції. У 1716−1718 рр. навчався в Лунд­ському університеті. У 1720− 1726 рр. служив у шведській і саксонській королівських гвар­діях, пізніше – у французькій армії. 1730 р. перейшов на ди­пломатичну службу. Протягом 30 років О. разом із батьком ро­бив спроби відстоювати ідею необхідності створення незалеж­ної Укр. держави серед урядових та політичних кіл західноєвро­пейських країн. У 1732−1734 рр. О. їздив за дорученням фран­цузького уряду до кримського хана Каплана-Гірея з проханням до нього підтримати боротьбу запорожців і П. Орлика проти Російської імперії. В 1733 р. О. допоміг С. Лещинському повер­нутися до Польщі та зайняти королівський престол. У 1734 р. О. таємно перебував у Гетьман­щині, де вів переговори з опози­ційними російському колоніаль­ному режиму представниками козацької старшини. Після смер­ті П. Орлика став лідером укр. політичної еміграції. Постійно попереджав уряди Франції і Швеції про небезпеку політичної та воєнної експансії з боку Росії, стверджував, що лише досягнен­ня Україною самостійності мог­ло б забезпечити стабільність у Європі. Намагався реалізувати ідею створення антиросійської коаліції держав (Франція, Шве­ція, Пруссія, Туреччина, Крим­ське ханство, Польща) і за актив­ної підтримки Запоріжжя здобу­ти незалежність України. Поча­ток Семилітньої війни 1756− 1763 рр. перешкодив реалізації його планів. О., будучи фран­цузьким генералом, брав участь у цій війні. У квітні 1759 р. відзначився у битві під Бергеном (поблизу Франкфурта-на-Майні) проти військ князя Фердинанда Брауншвейзького (О. було при­своєно звання генерал-поручи­ка), в ході якої був важко пора­нений. Не зовсім одужавши, взяв участь у битві під Менденом і незабаром помер.

ÓРЛИК Пилип Степанович (11.X.1672−26.ХІ.1742) – геть­ман України в еміграції (1710− 1742). Нар. у знатній родині чеського походження в с. Косуті Ошм’янського р-ну неподалік від Вільнюса (Литва). Його бать­ко Степан був на польській службі і загинув у битві з тур­ками під Хотином 1673 р. На­вчався в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. 1698−1700 рр. працював писарем у канцелярії Київського митро­полита. У 1700−1706 рр. – стар­ший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) спра­вами Генеральної військової кан­целярії, де здібного й освіченого хлопця уподобав І. Мазепа. О. швидко зробив кар’єру – з 1706 р. став генеральним писарем, най­ближчим радником гетьмана І. Мазепи і його довіреною осо­бою. З 1708−1709 рр. разом із гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських дер­жав та Швеції антимосковську коаліцію, яка б стала гарантом політичної незалежності Украї­ни. Разом із гетьманом у жовтні 1708 р. перейшов на бік шведів. Поразка шведсько-укр. військ у Полтавській битві 1709 р. приму­сила О. емігрувати разом з І. Ма­зепою і частиною козацької стар­шини. Після смерті І. Мазепи на козацькій раді в Бендерах 5(16).ІV.1710 р. О. був обраний гетьманом, який не мав війська, і одразу визнаний шведським ко­ролем та турецьким султаном. Під час обрання О. між гетьма­ном, старшиною і запорожцями було укладено угоду – “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”. Цей доку­мент пізніше дістав назву Кон­ституція П. Орлика 1710 р. В ній, на думку деяких істориків, упер­ше в Європі, створено модель незалежної держави, заснованої на принципах демократії, хай і станово обмеженої. “Конститу­ція” мала 16 статей, що утверд­жували суверенітет козацької держави, права людини, розпо­діл влади між законодавчою, виконавчою і судовою гілками. “Конституція” П. Орлика спра­вила вплив на подальший розви­ток суспільно-політичної думки в Україні.

Не маючи власної військової сили (з Мазепою пішло до Ту­реччини небагато козаків), О. намагався збити коаліцію інозе­мних держав проти Росії. З цією метою вів переговори з Туреч­чиною і Францією, вступив у союз із Кримським ханством. Прагнучи добитися швидкого ви­зволення України з-під москов­ської влади, О. уклав союзний до­говір зі Швецією (10.V.1710 р.) та Кримським ханством (23.І.1711 р.).



8.ХІ.1710 р. Туреччина, під­тримуючи позицію О., оголосила війну Московській державі. На­весні 1711 р. гетьман на чолі 16 тисячного війська з неве­ликим татарським відділом роз­по­чав наступ на Правобережну Україну. Укр. населення радо вітало О. і здавало без бою міста, до яких підходили козацькі вій­ська. Правобережні полки ви­знали владу О. і перейшли на його бік. Гетьман Лівобережної України І. Скоропадський вислав проти полків О. військо під ко­мандуванням генерального оса­вула Г. Бутовича, яке було роз­бите в бою під Лисянкою. Розпо­чалися масові народні виступи проти московської адміністрації у Лівобережній Україні. В кінці березня війська О. підійшли під Білу Церкву і взяли місто в обло­гу. Частина татарських загонів під проводом самого хана здій­снила похід у Слобідську Украї­ну. Захопивши в полон завдяки підтримці укр. населення мос­ковські залоги ряду міст і неми­лосердно пограбувавши їх, тата­ри поспішно відступили з-під Водолаги і подалися додому, за­лишивши беззахисним укр. насе­лення перед наступаючими мос­ковськими військами. Такі дії союзників О. підривали його ав­торитет серед частини українців. У травні 1711 р. розпочався на­ступ московських військ під командуванням Б. Шереметєва. Укр. війська і татарські загони змушені були відступити. Проте у липні 1711 р. московська армія поблизу р. Прут була оточена ту­рецькими військами. 12.VІІ.1711 р. поблизу Ясс між Московською державою і Туреччиною укладе­но Прутський мирний договір. А О. ні з чим повернувся до Бендер. Протягом 1711−1714 рр. О. силкувався організувати нову антимосковську коаліцію, при­вернути на свій бік європейські держави, але безуспішно. 1714 р. О. із частиною старшини на запрошення Карла ХІІ переїхав до Швеції, з 1720 р. – до Німеч­чини, а згодом – до Франції. З 1722 р. змушений перебратися на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився у Салоніках (Гре­ція). З 1734 р. жив у Буджаку, пізніше Молдові. Шукаючи під­тримки у різних європейських держав (Франції, Англії, німець­ких дер­жав, Польщі, Ватикану), неодно­разово порушував питання про допомогу у справі відновлення укр. державності. Однак ті не сприйняли його серйозно, та й не бажали вступати у конфлікт з Росією. Навіть Туреччина, що якийсь час, здавалося, підтриму­вала О., влітку 1712 р. уклала з Росією мирну угоду. Це остаточ­но розвіяло його надії. Проте й останні 30 років свого життя він їздив Європою, прагнучи наць­кувати на Росію когось із можно­владців. Але не домігся успіху. Помер у Яссах 26.V.1742 р. (по­даються й інші дати смерті О.). Був останнім укр. гетьманом пе­ріоду Гетьманщини, який від­крито поставив питання про створення Укр. незалежної дер­жави. О. − автор книг, присвя­чених І. Мазепі (“Алкід росій­ський”, 1695) та І. Обидовському (“Гіппомен Сарматський”, 1698). Відомий як автор блискучих політичних маніфестів “Вивід прав України” (1712), “Маніфест до європейських урядів” (1712) та цінного “Діаріуша” (“Щоден­ника подорожнього”, 1720−1732). Листи і послання О. фрагмен­тарно друкувалися в дожовтне­вій Росії, його великий щоден­ник частково опублікований у 1930-х рр. у Польщі. У 1989 р. уривки з нього опубліковані Гар­вардським університетом (США).

ОРЛÓВСЬКИЙ Володимир Донатович (1.ІІ.1842−12.ІІІ.1914) – укр. художник-пейзажист, ака­демік Петербурзької академії мистецтв (з 1874), професор (з 1878). Нар. у Києві. Початкову художню освіту здобув у Київ­ській гімназії у художника І. Со­шенка. У 1861−1868 рр. учився у Петербурзькій академії мистецтв, куди вступив за допомогою Т. Г. Шевченка. В ранній період створив пейзажі – “Перед шква­лом”, “Захід сонця”, “Болото”, “В степу”, “Вечір”, “Сівба”, “Лісний зруб”, “Піски” (всі − 1874), “Сінокіс”, “Мол у Пуццо­лі”, “Ранок на березі Неаполя”, “На морі перед грозою” (всі   1878). Свої кращі картини (“Ри­балки”, 1877; “Жнива”, 1882; “Затишшя”, 1890; “Березовий гай”, 1884) присвятив зображенню рідної природи. Різноманітні за мотивами пейзажі О. відтворю­ють своєрідну красу України. О. брав участь у діяльності Київ­ської малювальної школи, був одним з організаторів Київського художнього училища. Помер в Італії.

ОСВÉНЦІМ (Oswięcim) Ста­ніслав (після 1605 − вересень 1657) – польський мемуарист. Служив маршалком при дворі С. Конецпольського. Залишив діаріуш (щоденник), що дійшов до нас у фрагментах за 1643− 1647 та 1650−1651 рр. У ньому є дані про соціально-економічне становище укр. селянства і козацтва напередодні Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. та відомості про воєнні операції селянсько-козацького війська 1650−1651 рр. проти польської армії. Вороже ставився до бо­ротьби укр. наро­ду проти фео­дального і національного гніту. Витяги з щоденника О. опубліко­вано в журналі “Киевская ста­рина” за 1882 р. (№ 1, 2, 5, 6, 9, 11, 12).

ОСВÍТНІ ТОВАРBСТВА в Україні – громадські організації, які проводили культурно-освіт­ню роботу серед населення України в 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. Найпомітнішою була діяльність Київського товариства грамотності (1882−1907), Київ­ського товариства сприяння по­чатковій освіті (1882−1918), Хар­ківського товариства поширення в народі грамотності (1869), а в Західній Україні – Товариства наукових викладів ім. Петра Могили, засн. 1907 р. у Львові, товариства “Рідна хата” на Холмщині (1920−1923), товарис­тва “Руська бесіда” на Буковині (1869−1918), товариств “Просві­ти” (з поч. 20 ст. діяли й на території України, яка була у складі Росії). О. т. організову­вали бібліотеки, читальні, клуби, недільні школи, видавали під­ручники, науково-популярну лі­тературу, поширювали сільсько­господарські знання, проводили публічні лекції, літературно-му­зичні вечори та ін. культурно-освітні заходи. Діяльність О. т. в Україні часто зазнавала переслі­дувань з боку царизму, а в Західній Україні – з боку австро-угорського і польського урядів. Після 1917 р. О. т. припинили свою діяльність.

ОСВÍЧЕНИЙ АБСОЛЮ­ТBЗМ – політика ряду європей­ських монархічно-абсолютист­ських держав у 2-й пол. 18 ст., зумовлена ідеологією Просвітни­цтва. Знайшла свій вираз у про­веденні реформ для модерні­зації суспільних відносин (ліквідація станових привілеїв, обмеження кріпосної залежності селян, лібе­ралізація суду і судочинства, по­ширення освіти, звуження впли­ву церкви і т. п.). Водночас полі­тика О. а. мала деспотичні риси, не завжди відповідала ідеям Просвітництва. Щодо земель України, політику О. а. здійсню­вали імператори Марія-Терезія, Йосиф ІІ, Катерина ІІ.

ОСЕЛÉДЕЦЬ – пасмо во­лосся (чуб) на виголеній голові, що іноді спускалося на лоб і закидалося за вухо. Відомий в українців, болгар та інших наро­дів. Поява О. пов’язана з вірою в те, що волосся надає певної сили людині, особливо під час війни. Носіння О. засвідчено на одному з римських барельєфів 2 ст. в м. Адамклісі (Румунія). Перша писемна згадка про О. належить візантійському історику Льву Діакону (10 ст.), який описав зовнішність київського князя Святослава. Найбільшого поши­рення О. набув у запорізьких козаків (16−18 ст.).

ОСИПÓВСЬКИЙ Тимофій Федорович (22.І.1765−12.VІ.1832) – вітчизняний математик, мисли­тель-матеріаліст. Нар. у с. Оси­повому (нині Ковровського р-ну Владимирської обл.) у сім’ї свя­щеника. Навчався у Владимир­ській духовній семінарії і Петер­бурзькій учительській гімназії (з 1804 р. − педагогічний інститут). Професор (з 1805), ректор (1813− 1820) Харківського університету. О. є автором тритомного “Курсу математики”. Перші два томи (1801−1802) містять “Загальну й окрему арифметику” та “Гео­метрію, прямолінійну та сферич­ну тригонометрію і вступ до криволінійної геометрії”. Третій том (1823) присвячений матема­тичному аналізу. Цей курс О. був одним із найкращих росій­ських посібників із математики того часу. Саме за ним протягом 1-ї чверті 19 ст. викладали мате­матику в Харківському універси­теті. Серед учнів О. був М. В. Ос­троградський. Наукові інтереси О. стосувалися також фізики та астрономії. У працях “Про про­стір і час” (1807), “Про дина­мічну систему Канта” (1813), “Про впливи сонця” (1819) О. доводив можливість пізнання за­конів матеріального світу і вико­ристання їх для підкорення сти­хійних сил природи людиною.

ОСНÓВА” – укр. суспіль­но-політичний та науково-літе­ратурний щомісячний часопис. Виходив із січня 1861 до жовтня 1862 р. у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася росій­ською мовою. Видавцями були В. Білозерський (ред.), П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяковський (секретар), М. Щербак та ін. “О.” обстоювала право укр. нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори ху­дожньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії тощо. Тут уперше опубліковано багато тво­рів Т. Шевченка (понад 70 пое­зій, у т. ч. “Іван Гус”, “Неофіти”, п’єса “Назар Стодоля”), Л. Глі­бова, С. Руданського, П. Куліша, О. Стороженка, Я. Кухаренка, іс­торичні праці М. Костомаро­ва, П. Куліша, О. Лазаревського, Т. Рильського, І. Ге, П. Житець­кого та ін. “О.”, як перший укр. суспільно-політичний та науко­во-літературний журнал, мав ве­ликий вплив на культурно-літе­ратурний процес і сприяв зро­станню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні.



ОССОЛÍНЕУМ (Народний заклад ім. Оссолінських) – поль­ський культурно-освітній заклад у Львові (1827−1940) та у Вроц­лаві (Польща, з 1946). Засно­ваний у 1817 р. істориком і біб­ліографом графом Максиміліа­ном Оссолінським. До О. входи­ли бібліотека, музей і друкарня. У 1823 р. з О. було об’єднано музей ім. Любомирських, а в 1921 р. – бібліотеку Павліков­ських. В О. містилися численні архіви багатьох магнатів. У 1936 р. бібліотека О. нараховувала 297 490 томів, у т. ч. 5 380 старо­друків і 6 270 рукописів. Окрім польських, німецьких та ін. документів, колекція О. містила різноманітні матеріали з історії та культури України, зокрема архівні матеріали укр. міст, ори­гінали копій універсалів укр. гетьманів тощо. У 1940 р. та післявоєнний час книжкові фон­ди і музейні збірки віддано бібліотеці АН УРСР та Львів­ському державному історичному музею. У 1945−1956 рр. основні фонди О., що стосувалися поло­нознавства, передано Польщі. На їх базі створено бібліотеку Оссо­лінських у Вроцлаві. На жаль, через помилку значна частина документальних джерел, які сто­сувалися історії України, також була перевезена у Вроцлав.

ОСТРОГÓЗЬКИЙ ПОЛК (Рибинський полк) – адміністра­тивно-територіальна і військова одиниця у Слобідській Україні. Заснова­ний 1652 р. селянами і козаками Чернігівського та Ні­жинського полків (понад 2 тис. сімей), які, щоб позбутися поль­сько-шляхетського гніту, на чолі з полковником І. Дзиковським переселилися у Слобідську Укра­їну. Територія О. п. займала пра­вобережжя Дону між його прито­ками Дівицею і Богучаром та на лівобережжі Дону – заплаву р. Тулушівки і м. Калач. На Захо­ді межі О. п. проходили вздовж р. Білої до впадіння її в р. Айдар. Полковим центром було м. Остро­гозьк (мав ще назву Рибне), со­тенними містечками − Біло­луцьк, Ольшанськ, Старобільськ, Євдаківка, Усерд та ін. Створе­ний у районі Кальміуського шля­ху, О. п. відіграв значну роль в обороні Півдня Росії та Слобід­ської України від нападів крим­ських і ногайських татар. За реєстром 1732 р. у 18 сотнях О. п. було 3 079 виборних коза­ків і 16 343 підпомічники. Коза­ки О. п. брали участь у повстанні Дзиковського 1670 р., Азовських походах 1695−1696 рр., Північ­ній війні 1700−1721 рр. та Семи­літній війні 1756−1763 рр. Після ліквідації 1765 р. слобідських полків О. п. реорганізовано в Острогозький гусарський полк, а козаків перетворено на військо­вих обивателів. Територія О. п. ввійшла до складу Слобідсько-Укр. губернії.

ОСТРОГРÁДСЬКИЙ Ми­хайло Васильович (12(24).ІХ.1801− 20.ХІІ.1861(1.І.1862)) – видатний укр. математик і педагог, акаде­мік Петербурзької (з 1830), Па­ризької (з 1856), Римської і Туринської АН. Похо­див із ко­зацько-старшинського роду на Полтавщині. Нар. у с. Пашенній (нині с. Пашенівка Козелецько­го р-ну Полтавської обл.). У 1816− 1820 рр. навчався в Харків­ському університеті у відомих математиків Т. Осиповського і А. Павловського. У 1822−1828 рр. удосконалював свої знання у Французькому коледжі у Пари­жі, де слухав лекції А.-М. Ам­пера, П.-С. Лапласа, О.-Л. Коші, Ж. Фур’є. З 1828 р. − професор офіцерських курсів Морського кадетського корпусу, а з 1830 р. – Інституту інженерів шляхів сполучення, з 1832 р. – Головно­го педагогічного інституту, з 1840 р. – Головного інженерного училища, з 1840 р. – Головного артилерійського училища. О. пе­ребував у тісній і тривалій дружбі з Т. Шевченком. Помер у Полтаві.

Автор близько 40 наукових праць. Основні роботи О. при­свячені математичному аналізу, аналітичній механіці, математич­ній фізиці. Відомі також його праці з теорії чисел, алгебри та теорії ймовірностей. О. належить відкриття формули перетворення інтеграла об’єму в інтеграл поверхні, названої його іменем. О. – один з основоположників петербурзької математичної шко­ли. Учнями О. були видатні вче­ні І. О. Вишнеградський, Д. І. Жу­равський, І. П. Колонг та ін. О. зазнав принижень і знущань з боку царизму та його чинов­ників. Напр., О. після триразово блискуче складених університет­ських екзаменів 1819 р. не тільки не було присвоєно ступеня кан­дидата, а навіть відібрано у ньо­го раніше виданий диплом про закінчення університету. Після повернення з Парижа за О. було встановлено поліцейський нагляд.



ОСТРОРÓГ (Ostroróg) Ми­кола (р. н. невід. – 1651) – поль­ський полководець. З 1636 р. перебував на королівській служ­бі. Під час Національно-визволь­ної війни укр. народу під прово­дом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. разом з О. Конецполь­ським і Д. Заславським команду­вав польською армією в Пиля­вецькій битві 1648 р. Брав участь у Збаразькій облозі 1649 р.

ОХМÁТІВСЬКА БBТВА 1655 (Дрижипільська битва) – битва укр.-московського війська проти польсько-татарської армії під Охматовим (нині село Жаш­ківського р-ну Черкаської обл.) під час Національно-визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. Восени 1654 р. Польща активі­зувала воєнні дії в Україні. Ко­ронний гетьман С. Потоцький повів польські війська на Поділ­ля і Брацлавщину. 10(20).І.1655 р. польська армія і загони крим­ських татар узяли в облогу Умань. Місто обороняв козаць­кий полк І. Богуна. На допомогу обложеним в Умані з-під Білої Церкви виступило 70-тисячне укр. військо під командуванням Б. Хмельницького і московські частини (20 тис. осіб; за ін. даними, 6 тис. осіб) на чолі з В. Шереметєвим та В. Бутурлі­ним. Головні сили воюючих сто­рін зустрілися в долині р. Багви під Охматовим. 19(29).І.1655 р. на Дрижиполі при сильному морозі розпочалася жорстока битва. Польським частинам під командуванням коронного обоз­ного С. Чарнецького вдалося прорвати оборону московських військ і захопити частину арти­лерії. Козаки встигли збудувати табір і відбити всі атаки ворога. Запекла битва тривала три дні. На полі бою з обох сторін заги­нуло близько 15 тис. осіб. Під час битви не раз доходило до рукопашного бою. Поле битви встеляли гори замерзлих трупів, які противники використовували замість окопів. 22.І.1655 р. укр. армія перейшла у наступ і, зав­давши польсько-татарським вій­ськам значних втрат, змусила їх відступити з Правобережної України за р. Буг.

ОХОРÓННІ ВІДДÍЛЕННЯ (охранка) – місцеві органи полі­тичного розшуку в царській Росії. Створені 1902 р. для поси­лення боротьби проти револю­ційного руху як розшукові відді­ли. Назву “О. в.” дістали 1903 р. Підпорядковувались департамен­ту поліції. В Україні діяли 10 О. в. Наприкінці 1906 р. було утворе­но районні О. в. (кожне охоплю­вало до 10 губерній). На терито­рії України діяло Південно-За­хідне районне О. в., яке керувало органами розшуку Київської, Во­линської, Подільської, Полтав­ської, Чернігівської губерній, та Південне районне О. в. (Одеська, Херсонська, Таврійська та Бесса­рабська губернії). Органи розшу­ку Харківської та Катеринослав­ської губерній входили до Пів­денно-Східного районного О. в. У 1914 р. О. в. ліквідовано. Їхні функції передано розшуковим відділам губернських жандарм­ських управ­лінь.

ОХÓТНИЦЬКІ ПОЛКB – наймані військові підрозділи у Лівобережній Україні, створені гетьманським урядом на поч. 70 х років 17 ст. Поділялися на піхотні (сердюцькі) та кінні (компанійські) полки. На відміну від основної частини укр. війська – городових полків, козаки без­платно в обов’язковому порядку відбували військову службу і забезпечували себе за власний рахунок спорядженням. О. п. комплектувалися з добровольців − “охотників” (звідси і назва) й одержували від гетьманського уряду платню, амуніцію, бойове спорядження, продовольство то­що. Використовувалися для при­душення антидержавних висту­пів та соціальних заворушень, несли прикордонну службу та охороняли гетьманську резиден­цію. Зі скасуванням царським урядом гетьманства (1764 р.) і збільшенням у Лівобережній Україні контингенту російських регулярних військ О. п. у кінці 70-х − на поч. 80-х рр. 18 ст. ліквідовано.

ОЧÁКІВ” – крейсер росій­ського Чорноморського флоту, команда якого брала активну участь у Севастопольському зброй­ному повстанні 1905 р. Приво­дом до виступу було грубе по­водження командира корабля з матросами. Повстання почалося 12(25).ХІ. Команда “О.” висуну­ла низку вимог, у т. ч. політичні – скликання Установчих зборів, установлення демократичної рес­публіки та ін. Матроси “О.” зв’я­залися з повсталими робітника­ми, солдатами і матросами Сева­стополя. Незабаром “О.” став центром збройного повстання. 14(27).ХІ на “О.” прибув лейте­нант П. П. Шмідт, якого повстанці обрали командувачем флоту. До “О.” приєдналося дев’ять кораб­лів, однак їхнє озброєння було порівняно слабким. 15(28).ХІ уря­дові війська відкрили артилерій­ський і кулеметний вогонь по повсталих кораблях. На “О.” по­чалася пожежа. Після нерівного бою матроси змушені були залишити кораблі. Повстання було придушено. Близько 3 тис. повстанців заарештовано. Керів­ників повстання П. П. Шмідта, М. Г. Антоненка, О. І. Гладкова, С. П. Частника засудили до стра­ти. 6(19).ІІІ.1906 р. на о. Бере­зань їх розстріляли.


1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка