Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка37/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   63

НЕБÁБА Мартин (кінець 16 ст. − 6.VІІ.1651) – видатний укр. полководець періоду Виз­вольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр., полковник чернігів­ський (1649−1651). Походив із м. Коростишева (нині Житомир­ська обл.). З молодих літ пере­бував на Запоріжжі, деякий час був отаманом. У травні 1648 р. очолив народне повстання проти польської шляхти на Чернігово-Сіверщині. Став організатором і першим полковником Борзнен­ського полку, а з початку 1649 р. – полковник чернігівський. Улітку 1649 р. за дорученням Б. Хмель­ницького командував укр. вій­ськами у Білорусі. Учасник Пилявецької битви 1648 р. та по­ходу козацьких військ у Гали­чину. У жовтні 1648 р. Н. очолював авангард укр. армії під час походу на Замостя. На поч. 1649 р. – наказний гетьман ліво­бережних полків. На чолі свого полку брав участь у Зборівській облозі 1649 р. та Зборівській битві 1649 р. Виступав проти укладення Зборівського мирного договору 1649 р. Влітку 1651 р. полк під командуванням Н. взяв в облогу Гомель, але внаслідок наступу значних польсько-ли­товських сил був змушений від­ступити. Керував обороною Чер­нігово-Сіверщини від нападу військ князя Я. Радзивілла. Заги­нув у бою з переважаючими си­лами ворога під Ріпками поблизу Лоєва (нині Білорусь). За пере­казами, Я. Радзивілл, вражений мужністю Н., наказав над місцем його захоро­нення насипати висо­ку могилу.

НЕДÍЛЬНІ ШКÓЛИ – без­платні загальноосвітні або про­фесійно-технічні школи в Украї­ні в 1-й пол. 19 – на поч. 20 ст. для дітей та дорослих, які з різних причин (брак коштів, пра­ця протягом тижня) не могли відвідувати загальні школи. Н. ш. працювали у неділю та свят­кові дні. Виникли в Західній Європі в кінці 18 ст. Спочатку існували як конфесійні (релігій­ні) школи. Пізніше стали загаль­ноосвітніми або мали професій­но-технічний ухил. У 1859 р. в Києві було відкрито дві недільні школи – Подільську і Новостро­єнську, а всього у місті їх було п’ять. Існували Н. ш. у Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові, Ніжи­ні та ін. містах. Усього в Україні у 1859−1860 рр. діяло 68 Н. ш. У Н. ш. викладали укр. інтеліген­ція, студенти, вчителі, гімназис­ти. Навчання велося укр. мовою. Зокрема, сприяв відкриттю Н. ш. Т. Г. Шевченко, який накреслив план дальшого їх розвитку, на­писав і видав для Н. ш. “Букварь южнорусский”. Пізніше буквар для Н. ш. склав О. Потебня. Роз­витку системи Н. ш. багато спри­яли Х. Алчевська, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кониський, П. Чубинський та ін. В Україні відомі Харківська жіноча неділь­на школа, одеські жіноча і чоловіча, Кременецька мішана школи та ін. У Н. ш. навчання тривало 1−3 години у двох гру­пах – для неписьменних і тих, хто вже знав грамоту. Учні ви­вчали Закон Божий, граматику, арифметику, малювання, озна­йомлювалися з історією та куль­турою України. У 1862 р. росій­ський уряд закрив Н. ш., а деякі їх організатори зазнали переслі­дувань. Свою діяльність Н. ш. почали відновлювати в 70 х рр. 19 ст.

НЕЖИВBЙ Семен (1744 − р. см. невід.) – один із керівників національно-визвольного повстан­ня проти польського панування в Правобережній Україні в 1768 р. За походженням селянин-най­мит, гончар із с. Мельники (нині Чигиринського р-ну Черкась­кої обл.). Навесні 1768 р., назвав­ши себе запорізьким отаманом Уманського куреня, Н. створив із місцевих селян гайдамацький повстанський загін, який діяв у районі Чигирина, Сміли, Черкас, Крилова, Канева та Медведівки. Щоб запобігти поширенню анти­феодального руху на Лівобе­режну та Південну Україну, цар­ський уряд наказав російським військам, які перебували у Пра­вобережній Україні для боротьби з Барською конфедерацією 1768 р., допомогти Польщі придушити Коліївщину. Але Н. вірив у чут­ки, нібито Катерина ІІ видала указ, т. зв. “Золоту грамоту”, в якій закликала селян боротися проти барських конфедератів. Уважаючи російські війська со­юзником у боротьбі проти поль­ської шляхти, Н. намагався під­тримувати зносини з команди­рами прикордонних царських військ. З цього скористався гу­сарський полковник Чорба, який по-зрадницькому захопив і за­арештував Н., що приїхав до нього на переговори. Загін Н., незважаючи на запеклий опір російським військам, був розби­тий. За вироком Київської гу­бернської канцелярії Н. було засуджено до покарання батога­ми і заслання в Нерчинськ на довічні каторжні роботи. Більше відомостей про його подальшу долю немає.

НÉЙМАН Чеслав Гермоге­нович (1852−1906) – укр. фольк­лорист та історик ліберально-демократичного напряму 80− 90 х рр. 19 ст. Поляк за націо­нальністю. Жив в Україні у 80-х рр. 19 ст. Був присяжним повіреним у Вінниці. Тут познайомився з М. Коцюбинським, став читачем і критиком його ран­ніх творів. Н. – один з активних співробітників журналу “Киевская ста­рина”, де опублікував більшість своїх праць із питань укр. народної творчості та історії – “Куплетні форми народної південно-русь­кої пісні” (1883), “Малоруський пісенник 18 ст.” (1884), “Стара Брацлавщина та її люди” (1889), “Малоруська балада про Бонда­рівну і пана Каньовського” (1902) та ін.

НЕКРАШÉВИЧ Іван Геор­гійович (1742 − після 1796) – укр. письменник 18 ст. Нар. в с. Вишеньках (нині Бориспіль­ського р-ну Київської обл.) у сім’ї священика. Закінчив Київ­ську академію (1763), згодом був священиком у рідному селі. Н. – автор духовного вірша “Супе­речка душі і тіла”, двох віршо­ваних діалогів “Сповідь” (1789) та “Ярмарок” (1790), п’яти вір­шованих листів-послань. Твори Н. відзначалися гумористичним, почасти сатиричним спрямуван­ням, викривали сваволю і зажер­ливість духівництва, влучно від­творювали сцени з народного життя. Н. сміливо запроваджував у свої твори народну мову (з рисами чернігівського діалекту), прислів’я, приказки. Деякі до­слідники приписують Н. сати­ричний діалог “Замисел на по­па”, де відображено розшаруван­ня і суперечності в укр. селі наприкінці 18 ст.

НЕМBРИЧ Юрій (бл. 1612 − серпень 1659) – визначний укр. державний і політичний діяч 50 х років 17 ст., дипломат. Нар., за деякими даними, у с. Черняхо­ві на Київщині у старовинній боярській родині. Походив із новгородського боярського роду, що в 15 ст. переселився у фео­дальну Литву й одержав від ли­товських князів великі маєтності в Україні. Старший син київ­ського судді Стефана Немирича і Марти Войнаровської. Батьки виховали Юрія у протестантській вірі (социніанстві). Початкову освіту здобув в аріанській акаде­мії в Ракові у Польщі (1620− 1633). Потім слухав лекції в уні­верситетах Лейдена, Базеля (1630− 1634), Оксфорда, Амстердама, Кембриджа, а згодом – Парижа. Там написав кілька праць із філо­софії та богослів’я. Успад­кував чи не найбагатший із маєт­ків в Україні. Лідер укр. проте­стантів-социніан, один із засно­вників аріанської академії у Киселині на Волині. Утримував надвірні війська, на чолі яких брав участь у польсько-москов­ській війні 1632−1634 рр. та війні зі Швецією. Був підкомо­рієм київським. Ставши визна­ним лідером укр. социніан, Н. відстоював їхні права на Люб­лінському трибуналі 1636 р. і на сеймах 1637−1639 рр. У 1646 р. як прихильник аріанства зазнав переслідувань з боку польсь­кого уряду, був позбавле­ний значної частини маєтків та засуджений до вигнання з Речі Посполитої. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ, гене­рал-полковник. Зазнавши кілька поразок від війська Хмельниць­кого і збагнувши сенс, мету і масштаби Визвольної війни, почав схилятися до компромісу з повстанцями. У 1652 і 1654 рр. брав участь у переговорах із Хмельни­цьким. 1655 р., коли роз­горнулася війна між Польщею і Швецією, приєднався до швед­ського короля Карла Х Густава. Був призначений генералом ка­валерії, взяв участь у воєнних діях у Трансильванії і Польщі. У червні 1657 р. Н. ще раз міняє підданство і навіть віру. Він перейшов на укр. службу і став щирим при­хильником політич­них планів Б. Хмельницького, прийняв православ’я. Вів тривалі переговори зі шведським уря­дом, які завершилися підписан­ням Кор­сунської угоди 1657 р., за якою Швеція визнавала Украї­ну незалежною державою. Після смерті Б. Хмельницького підтри­мував гетьмана І. Виговського. Автор проекту Гадяцького дого­вору 1658 р. і маніфесту укр. уряду до європейських держав. Після укладення Гадяцької угоди між Виговським і поляками їде до Варшави як “канцлер Вели­кого князівства Руського” (про­голошеного Виговським), де ви­ступає на сеймі Речі Посполитої з обґрунтуванням доціль­ності для неї цієї угоди. Але влітку 1659 р. в Україні спалахнуло велике повстання під проводом Цецюри і В. Золотаренка проти Виговського. Брав участь у Конотопській битві 1659 р. У серпні 1659 р. очолював гетьман­ські війська на Чернігівщині. Загинув у бою з військами московського воєво­ди В. Шере­метєва поблизу Ніжина.

НЕМBРИЧІ – укр. шляхет­ський рід на Київщині. Відомий з 1528 р. Наприкінці 16 ст. поді­лився на дві лінії – Черняхівську та Олевську. Найвідоміші пред­ставники роду:

Йосиф Н. (рр. н. і см. невід.) – київський земський суддя (1580− 1590);

Андрій Н. (рр. н. і см. невід.) – київський земський суддя, родоначальник Черняхівської лінії роду, представники якої були прихильниками протестантської течії – социніан.

Матвій Н. (рр. н. і см. невід.) – син Йосифа Н., фундатор Люб­лінського братства, родо­началь­ник Олевської лінії роду Н. Представники цієї лінії роду підтримували православ’я, але у 2-й пол. 17 ст. сполонізувалися і прийняли католицтво.

Степан Н. (р. н. невід. − 1630) – підкоморій київський, батько Ю. Немирича. Навчався в Альт­дорфському і Базельському уні­верситетах. Брав участь в укладенні Куруківського догово­ру 1625 р.

Юрій Н. (бл. 1612−1659) – визначний укр. державний і полі­тичний діяч кінця 1650-х рр., дипломат (див. статтю вище).

Степан Н. (бл. 1626−1630 – 22.II.1684) – укр. військовий діяч, брат Юрія Н. Видатний артилерист свого часу. Під час Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. воював на боці Польщі. Під впливом свого брата Юрія Н. перейшов на службу до укр. війська. 1658−1659 рр. – ге­нерал артилерії Великого князів­ства Руського, пізніше каштелян і воєвода київський.

НЕСТЕРÉНКО Максим (рр. н. і см. невід.) – корсунський пол­ковник, один із видатних укр. військових і дипломатичних дія­чів періоду Народно-визвольної війни 1648−1657 рр. Будучи кор­сунським полковником, Н. 1637 р. брав участь у селянсько-козаць­кому повстанні під проводом П. Павлюка і К. Скидана. Після ординації 1638 р. Н. – корсун­ський сотник реєстрового ко­зацького війська. У 1646 р. Н. разом із Б. Хмельницьким та ін. вищою козацькою старшиною вів переговори з польським ко­ролем про спільний виступ про­ти Туреччини. Н. належав до найближчих спільників Б. Хмель­ницького і брав активну участь у підготовці народного повстання 1648 р. проти польсько-шляхет­ського гноблення. Влітку 1648 р. Н. був призначений корсунським полковником повстанського вій­ська. У грудні 1649 – березні 1650 р. очолював посольство, відряджене Б. Хмельницьким у Варшаву для затвердження Збо­рівського договору 1649 р. У 1655 р. разом з І. Богуном очо­лював двотисячний загін козаць­ких і російських військ, що захищали район Немирова і Брацлава від татарських орд.

НÉСТЕРОВ Петро Микола­йович (27.ІІ.1887−8.ІХ.1914) – військовий льотчик, штабс-капі­тан. Нар. в Нижньому Новгороді в сім’ї офіцера. З 1906 р. на службі в армії. В 1912 р. закін­чив офіцерську повітроплаваль­ну школу в Петербурзі. В 1913 р. – начальник авіаційного загону 7-ї повітроплавальної роти в Києві, пізніше – начальник 11-го корпусного загону 3-ї авіароти. 10−11.ІХ.1913 р. підготував пер­ший в історії авіації груповий політ за маршрутом Київ – Остер – Ніжин – Київ. 27.VIII.1913 р. вперше у світі зробив у повітрі на літаку замкнену криву (“мерт­ва петля”, “петля Нестерова”). В 1913−1914 рр. здійснив кілька рекордних перельотів Київ – Гатчина (травень 1914 р.) і Москва – Петербург (червень 1914 р.). Під час Першої світової війни воював на Південно-Захід­ному фронті. 8.VIII.1914 р. в районі м. Жовкви (нині Львівсь­кої обл.) вперше застосував у повітряному бою таранний удар, знищивши літак ворога. В цьому бою Н. загинув. На місці його загибелі встановлено пам’ятник. Поховано Н. у Києві.

НЕЧÁЙ Данило (р. н. невід. – 10(20).ІІ.1651) – визначний укр. військовий діяч періоду Хмельниччини, полковник брац­лавський (1649−1651), один із най­ближчих сподвижників Б. Хмель­ницького. Брат І. Нечая. Походив з укр. шляхетського роду на Київщині, за ін. даними, на По­діллі. Козакував із 40-х рр. 17 ст. На початку Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр. став козацьким полковником. Улітку 1648 р. був одним із організаторів селянського повстанського руху в Правобережній Україні. Напе­редодні Пилявецької битви 1648 р. очолював гарнізон м. Староко­стянтинова. Брав участь у Пиля­вецьцій битві 1648 р. та визволь­ному поході 1648 р. на західно­укр. землі. Під час походу укр. армії у Галичину за дорученням Б. Хмельницького здобув замок у Бродах, брав участь в облозі Замостя. За деякими даними, у грудні 1648 р. був призначений київським полковником. На по­чатку 1649 р. обраний полков­ником Брацлавського полку. До весни 1649 р. керував обороною західних кордонів Брацлавського полку. У травні 1649 р. козацька кіннота, яку очолював Н., роз­громила під Меджибожем значні польсько-шляхетські частини. Полк Н. утримував Меджибіж до підходу головних козацьких сил під командуванням М. Кричев­ського. Це допомогло селянсько-козацькому війську під команду­ванням Б. Хмельницького визволи­ти 16(26).V.1649 р. Старокостян­тинів і розгорнути наступ на Збараж. Відзначився під час Збаразької облоги 1649 р. та Зборівської битви 1649 р. Козаки під проводом Н. першими поча­ли Зборівську битву. Навальни­ми атаками вони зупинили коро­лівське військо і допомогли селянсько-козацьким полкам на чолі з Б. Хмельницьким оточити ворога. Виступив проти укладен­ня Зборівського мирного догово­ру 1649 р. Вимагав продовження боротьби з польськими загарбни­ками, відмовлявся впустити шлях­ту до маєтків і контролював територію по лінії Сатанів− Бар−Студениця (на Дністрі). У кінці 1649 − на поч. 1650 рр. Н. очолював великі народні пов­стання на Брацлавщині, Поділлі й Волині, спрямовані проти польських панів, які за умовами Зборівського договору 1649 р. поверталися у свої маєтки в Україну. У зв’язку з цим поль­ський уряд у листах до Б. Хмель­ницького називав Н. “найбіль­шим між повстанцями бунтівни­ком” і вимагав суворо покарати його. У вересні 1650 р. Н. очолював козацькі полки під час переможного походу козаць­кого війська на Молдову, які розбили військо В. Лупула і здобули столицю Молдавії Ясси, приму­сивши молдавського господаря укласти союзний договір із Геть­манщиною. Після повернення з молдавського походу, для вико­нання умов Зборівського мирно­го договору 1649 р., козакам Брацлавського полку на чолі з Н. було доручено захищати західну частину визволеної території на лінії Красне−Мурафа−Шарго­род−Чернівці від польського війська, яке під командуванням М. Калиновського готувалося до вторгнення в Україну. Вночі проти 20.ІІ.1651 р. значні сили польського війська під команду­ванням М. Калиновського та С. Лянцкоронського, підступно порушивши перемир’я, вчинили віроломний напад на Красне. Козаки на чолі з Н. зачи­нилися в замку і завзято билися проти переважаючих сил ворога. Н. виявив виняткову мужність і загинув у бою з ворогом, що мав значну чисельну перевагу. За де­якими даними, похований біля Черемошного (нині Погребищен­ський р-н Вінни­цької обл.). Па­м’ять про героїчну боротьбу і смерть Н. укр. народ зберіг у багатьох історичних піснях і думах.

НЕЧÁЙ Іван (р. н. невід. − після 1669) – укр. військовий діяч 50-х рр. 17 ст., полковник білоруський, гомельський, моги­лівський (з 1656 р.). Брат Д. Не­чая, зять Б. Хмельницького. З 1649 р. брав участь у Визвольній війні укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. у складі Брац­лавського полку. У 1650−1653 рр. − укр. посол у Кримському ханстві. У серпні 1654 р. після укладення Пере­яславського договору повернув­ся в Україну. Після смерті І. Зо­лотаренка посланий Б. Хмель­ницьким обороняти північні кор­дони України. 29.І.1656 р. при­значений білоруським полковни­ком. Був наказним гетьманом Білорусі. Активно протидіяв по­літиці Московщини у Білорусі, дипломатичними заходами до­мігся утримання частини біло­руських земель під протекто­ратом України. Запроваджував на білоруських землях козацький устрій. Підтримував політику геть­мана І. Виговського. 4.ХІІ.1659 р. під час оборони Бихова від мос­ковських військ потрапив у по­лон і був засланий до Тоболь­ська. Близько 1663 р. повернувся в Україну. У 1669 р. Н., будучи полковником козацького полку, їздив до П. Дорошенка з пропо­зицією про введення на поль­ський престол московського ца­ря. Історичних даних про дальшу його долю немає.

НЕЧEЙ-ЛЕВBЦЬКИЙ Іван Семенович (літ. псевдонім Ле­вицького; 25.ХІ.1838−15.ІV.1918) – видатний укр. письменник. Нар. у містечку Стеблеві (нині смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї священи­ка. У 1865 р. закінчив Київську духовну академію. Викладав у Полтавській духовній семінарії (1865−1866), в гімназіях Каліша, Седлеця (1866−1873), Кишинева (1873−1885). Після відставки оселився (1885) у Києві. Літера­турну творчість Н.-Л. почав одночасно з учительською пра­цею (1865). У ранніх повістях “Дві московки” та “Гориславська ніч, або рибалка Панас Круть” (обидві 1868) змальовано без­земелля селян, миколаївську сол­датчину та тяжку долю жінки-солдатки в експлуататорському суспільстві. Н.-Л. утвердив в укр. літературі жанр соціальної повісті й роману, створив гале­рею образів представників різ­них верств укр. населення. У переважній більшості своїх тво­рів письменник реалістично ві­добразив дореформену і поре­формену соціальну дійсність, без­прав’я і страждання покріпаче­ного селянства, життя заробітчан і бурлаків на капіталістичних промислах та фабриках. Гостро сатирично висміяв Н.-Л. обмеже­ність інтересів міщанства і чи­новництва, паразитичне життя попів і ченців та соціальні вади інших суспільних прошарків. У повісті “Микола Джеря” (опубл. 1878) подано історію “всього укр. селянства в тоту важку епоху” (І. Франко). В ній, як і в повісті “Бурлачка” (1880), зобра­жено процеси первісного капіта­лістичного нагромадження, по­чаткову стадію пролетаризації селянства. У повісті правдиво розкрито глибокі соціальні супе­речності між селянами й помі­щиками, заробітчанами і проми­словцями. Гнобителям народу письменник протиставляв чес­них, талановитих і розумних, але пригноблених селян-кріпаків та найманих робітників. На широ­кому соціальному фоні подано яскравий образ селянина-протес­танта Миколи Джері, одного зі “світлих, лицарських типів укра­їнських” (І. Франко). “Микола Джеря” – перша укр. реалістична соціально-побутова повість. У ній Н.-Л. виступив як визначний майстер літературного портрета, яскравого пейзажу та описів по­буту села і капіталістичних про­мислів. Демократизм Н.-Л., його вболівання за народ виявилися також і в пізніше написаній ро­мантичній казці “Скривджені і нескривджені” (1892), у якій письменник прославляв визволь­ні прагнення трудящих мас. У повісті “Бурлачка” (опубл. 1878) реалістично відтворено картини з життя заробітчан, показано “шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фа­бричного ладу” (І. Франко). В гумористичних творах із селян­ського життя “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Па­лажці скоропостижно вмерти” (1875), “Кайдашева сім’я” (1879) Н.-Л. викривав темряву, забобо­ни, приватновласницьку психо­логію селян за капіталізму, інди­відуалізм дрібного власника. Зо­браженню життя і прагнень інтелігенції присвячено романи і повісті “Хмари” (1874), “Над Чорним морем” (1890) та ін. Н. Л. написав чимало науково-популярних історичних праць – “Унія і Петро Могила...” (1875), “Перші київські князі...” (1876), “Татари і Литва на Україні” (1876), “Український гетьман Бог­дан Хмельницький і козаччина” (1878), “Історія Русі” (1879) тощо. У них він відобразив найважливіші події вітчизняної історії від часів Київської Русі до 60-х рр. 17 ст. У своїх істо­ричних романах “Гетьман Іван Виговський” (1895−1899), “Князь Єремія Вишневецький” (напис. 1897, опубл. 1932) та історичних працях Н.-Л. поставив проблему ролі народних мас в історії, ви­соко підніс героїв визвольної боротьби укр. народу − С. Нали­вайка, Б. Хмельницького, М. Кри­воноса, І. Сірка та ін. Історичним темам присвячені й драми “Ма­руся Богуславка” (1875), написана за мотивами народної думи; “В диму та в полум’ї” (1875) – п’єса про події в Україні в 2-й пол. 17 ст. У комедіях “На Кожу­м’яках” (1875) та “Голодному й опеньки – м’ясо” (1887) висмія­но міщанство. Перероблена М. Старицьким комедія “На Ко­жум’яках” (нова назва – “За двома зайцями”) здобула широку популярність на сцені укр. теат­ру. Н.-Л. – автор праць з етногра­фії та фольклористики (“Світо­гляд українського народу від дав­нини до сучасності”, 1868− 1871 рр., “Українські гумористи й штукарі”, опубл. уперше росій­ською мовою 1890 р., укр. мо­вою – 1891−1892 рр. та ін.), а також статей про укр. театр (“У концерті”, 1887; “Українська трупа Старицького та Кропив­ницького”, 1885; “Марія Занько­вецька”, 1893 та ін.). У лінгвіс­тичних працях (“Сьогочасна ча­сописна мова на Україні”, 1907, “Криве дзеркало української мо­ви”, 1912, “Граматика україн­ської мови”, 2 ч., 1914) Н. Л. обстоював чистоту укр. літера­турної мови, дбав про її близь­кість до народних джерел і заперечував потребу вживання неологізмів та іншомовних слів. Він переклав укр. мовою твори М. Салтикова-Щедріна “Повість про те, як мужик харчував двох генера­лів” (1871), “Дикий пан” (не опублік.). Видатний худож­ник слова, письменник-реаліст, Н.-Л. розширив межі укр. прози 19 ст., створив колоритні типи людей із різного середовища. У його тво­рах поєднано повістеву манеру з майстерними зразками народної оповіді; великі повісті Н.-Л. будуються як послідовні художні хроніки – життєписи персона­жів. Письменник збага­тив укр. літературну мову лек­сикою, взятою з фольклору та живої народної мови. І. Франко високо оцінив художні твори Н. Л., твердячи, що йому нале­жить видатне місце серед укр. прозаїків “як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вір­ності рисунку та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначає поміж ро­сійськими писателями Тургенєва та Помяловсько­го”. Проза Н.-Л. підготувала ґрунт для появи со­ціальних ро­манів Панаса Мирно­го та даль­шого розвитку прозо­вих жанрів у творчості І. Я. Фран­ка, М. М. Коцюбинського та ін. укр. реалістів. Деякі твори Н.-Л. екранізовано – “Микола Джеря” (1927), “Бурлачка” (під назвою “Василина”, 1928).

НИЖАНКÍВСЬКИЙ Остап Йосипович (24.І.1862−22.ІV.1919) − відомий укр. композитор, ди­ригент і громадсько-політичний діяч. Нар. у с. Малі Дідушичі (за ін. даними, у Стрию) на Львівщині. Навчався у Дрого­бицькій гімназії та Львівській духовній семінарії, а в 1897 р. склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия. У 1885 р. засну­вав музичне видавництво “Музи­кальна бібліотека” (1885−1887), яке публікувало твори укр. ком­позиторів, зокрема, А. Вахняни­на, М. Лисенка, П. Ніщинського, М. Вербицького, С. Воробкевича та ін. Н. був активним пропаган­дистом укр. хорового мистецтва, засновником і диригентом това­риства “Боян” у Бережанах (1892), диригентом “Бояна” у Львові (1895−1896) та Стрию (1900−1914). Брав активну участь в організації та проведенні шев­ченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Н. був одним з організаторів укр. молочної кооперації в Галичині, ініціатором створення Крайового господарсько-молочного союзу (Маслосоюз; засн. у 1907) у Стрию. У 1918−1919 рр. входив до складу Укр. національ­ної ради ЗУНР – ЗО УНР 1918−1919, очолював повітовий комісаріат на Стрийщині. У травні 1919 р. Н. заарештований польською окупаційною владою і розстріля­ний без суду у Стрию. Автор ба­гатьох хорових творів (“Гуляли”, “З окрушків” на слова Ю. Федь­ковича, “В’язанка слов’янських гімнів”, “Наша дума, наша пісня” на слова Т. Шевченка), численних солоспівів (“Пісня вечірня”, “О не забудь”, “В гаю зеленім”, на вірші Т. Шевченка – “Вітер в гаю нагинає”, “Минули літа молодії”), обробок народних пісень (зб. “Укр.-русинські на­родні пісні”, 1907).

НÍЖИНСЬКИЙ ЛІЦÉЙ (Без­бородьківський ліцей) – один із найстаріших вищих навчальних закладів в Україні. Заснований на базі Гімназії вищих наук, відкритої 1820 р. на кошти кн. І. А. Безбородька в Ніжині. Гім­назія з 9-річним курсом навчання була прирівняна до університету. Першим директором ліцею був В. Кукольник. У 1832 р. гімназію реорганізовано у технічний (фі­зико-математичний) ліцей для підготовки військових офіцерів, у 1840−1875 рр. – це юридичний ліцей для підготовки чиновників судових установ. У 1875 р. ліцей реорганізовано в Історико-філо­логічний інститут ім. князя О. Безбородька. Інститут готував учителів класичних мов, росій­ської мови та словесності й історії для середніх навчальних закладів. У 1876−1921 рр. вихо­дили “Известия историко-фило­логического института”, в яких публі­кувалися праці з укр. та всесвітньої історії професорів і студентів інституту. Першим ректором інституту був М. Лав­ровський. Вихователями Н. л. були видатні укр. письменники, вчені, громадські діячі, серед них М. Гоголь, Є. Гребінка, Л. Глібов, В. Тарнавський, О. Ла­заревський та ін. У 1920 р. Н. л. було реорганізовано в Інститут народної освіти, згодом – у Ніжинський педагогічний інсти­тут ім. М. В. Гоголя.

НІС Степан Данилович (літ. псевдонім − С. Волошин та ін.; 8.ІV.1829−10.І.1901) – укр. етно­граф і фольклорист. Нар. в с. По­норах (нині Дмитрівського р-ну Чернігівської обл.) у поміщиць­кій родині. Закінчив медичний факультет Київського універси­тету (1854). Працював земським лікарем у різних містах України та Росії, а також у Болгарії (1883−1886). Багато років збирав пісні, приказки, прислів’я, публі­куючи їх у “Черниговских гу­бернских ведомостях” (1859− 1860), фольклорних збірках А. Метлинського, П. Чубинсько­го та ін. Н. – автор оповідань – побутових замальовок із життя селян-кріпаків, козаків (“Хурто­вина”, “Шворин рід”, “Про Ко­нотіп”, 1861; “Запорожець Абиух”, 1897 та ін.). Н. написав також низку етнографічних праць, науково-популярних розвідок із питань медицини, зокрема на­родного лікування.

НІЩBНСЬКИЙ Петро Іва­нович (літ. псевд. − Петро Байда; 9(21).ІХ.1832−4(16).ІІІ.1896) − відомий укр. композитор і поет-перекладач. Нар. у с. Неменка (нині Іллінецького р-ну Вінниць­кої обл.). Навчався у Київській духовній семінарії. У 1856 р. закінчив Афінський університет (філософський і богословський факультети), пізніше здобув сту­пені магістра наук. Після повер­нення на батьківщину викладав російську і грецьку мови у навчальних закладах Петербурга (1857−1860), Одеси (з 1860), Ананьєва (з 1855 р., нині Одесь­ка обл.), Бердянська (1888−1890). Збирав та здійснював обробку укр. народних пісень (“Байда”, “Ой, гук, мати, гук”), писав му­зичні твори, організовував му­зичні колективи і керував ними. У 1875 р. Н. створив музичну картину “Вечорниці” як вставну сцену до вистави “Назар Сто­доля” Т. Шевченка (вперше виконана у цьому ж році артис­тичним гуртком М. Кропивниць­кого у Єлисаветграді) – найвиз­начніший твір композитора, одне з вищих досягнень тогочасної укр. хорової музики. “Вечорни­ці” складаються з оркестрової інтродукції та сольних і хорових епізодів (пісня господині “Зоря з місяцем над долиною постріча­лася”, дівочий хор “Добрий вечір, паніматко”, хор парубків “Віють вітри” та відомий хор “Закувала та сива зозуля”). Му­зика Н. дуже експресивна, мело­дійна, ґрунтується на глибокому знанні укр. музичного фолькло­ру. Н. підтримував зв’язки з відомими укр. культурними і громадськими діячами М. Лисен­ком, М. Кропивницьким, І. Кар­пенком-Карим, П. Саксаганським, А. Желябовим та ін. З 1820 р. жив у с. Ворошилівці (нині Тив­рівського р-ну Вінницької обл.). Н. перекладав на укр. мову твори античних класиків (“Антігону” Софокла, 1883; “Одіссею” Гоме­ра, 1889, 1892; шість пісень з “Іліади” Гомера, 1902−1903), а на грецьку мову − “Слово о полку Ігоревім” (1881). Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику. Н. брав участь у скла­данні російсько-укр. словника. Твори Н. входять до репертуару бага­тьох професійних та самодіяль­них колективів України.

НОВÁ ГРОМÁДА” – літе­ратурно-мистецький місячник. Виходив у Києві 1906 р. (вийшло 12 номерів). Видавці журналу – укр. поміщики В. Леонтович та Є. Чикаленко. Піднесення гро­мадського руху в Україні, участь у ньому широкої письменниць­кої громадськості сприяли про­никненню в журнал ліберальних та демократичних ідей. В “Н. г.”, зокрема, виступали з творами М. Ко­цюбинський, Леся Україн­ка, М. Кропивницький, А. Тес­ленко, Л. Яновська та ін. Тут уперше опубліковані деякі твори Т. Шевченка (“Сова”, “Три літа”) та П. Грабовського. Журнал дру­кував переклади творів Г. Гейне, А. Фран­са, П. Беранже, В. Гюго, В. Метерлінка та літературознав­чі матеріали, статті з питань міжнародного життя, хроніку й бібліографію.



НОВÁ ЕРА” – укр.-австрій­сько-польське порозуміння 1890 р. у Галичині. Полягало у відмові укр. народовців від союзу з русофілами (“москвофілами”) та підкресленні їх лояльного став­лення до імперії Габсбургів вза­мін на поступки з боку австрій­ських та польських правлячих кіл для укр. руху в культурно-освітній, політичній та господар­ській галузях. З укр. боку в досягненні порозуміння були за­цікавлені народовці (О. Барвін­ський, Ю. Романчук), які прагну­ли перетворити укр. рух у полі­тичний чинник державної ваги, греко-католицька церква (митро­полит С. Сембратович), яка шука­ла своє місце в національно-політичному спектрі Галичи­ни і яку обтяжувала русофіль­ська ідеологія, а також група діячів київської “Старої громади” (В. Антонович, О. Кониський), котрі мали на меті перетворити Галичину в осередок загально­укр. національного руху. З боку поляків головним ідеоло­гом і організатором угодовського про­цесу був А. Сапега, який, реалі­зуючи в такий спосіб своє вну­трішнє переконання в потребі польсько-укр. компромісу, об’єк­тивно діяв на користь угрупован­ня краківських консерваторів. Краківські консерватори (М. Боб­жинський, С. Козьмян, С. Мадей­ський, С. Тарновський) як прав­ляча в Галичині політична сила прагнули зупинити поглиб­лення міжнаціонального кон­флікту та зберегти у провінції стабільність. В умовах загострення австро-російських відносин не був заці­кавлений у посиленні міжнаціо­нальної напруги в Галичині й австрійський уряд, особливо йо­го зовнішньополі­тичне (Г. Каль­нокі) та військове відомства. З огляду на неможливість досяг­нення в Галичині прямої укр.-польської угоди (на перешкоді стояла громадська думка з обох сторін) австрійський уряд через намісника провінції К. Бадені (з 1888) прийняв рішення висту­пити посередником. Політика “Н. е.” була проголошена на за­сіданнях Галицького сейму 24− 25.ХІ.1890 р. у виступах К. Телі­шевського, Ю. Романчука, М. Сі­чинського, С. Сембратовича та К. Бадені. Угода не була скріп­лена формальним документом із переліком конкретних умов, хоча, ймовірно, з укр. боку такий перелік існував. Однак позиція поль­ської сеймової більшості й нада­лі зводилася до задоволення мі­німального числа укр. пропо­зи­цій задля втримання українців у польській націо- та державо­творчій орбіті. Це дискредитува­ло ідею укр.-польського порозу­міння та зумовило падіння популярності її прихильників. Кінцем політики “Н. е.” стали травневі 1894 р. збори Народної ради, на яких відбувся остаточ­ний розкол народовців на опози­ційну до уряду та польських правлячих кіл більшість на чолі з Ю. Романчуком та групу О. Бар­вінського, яка намагалася й надалі дотримуватися принципів угоди з поляками. Найважливі­шими здобутками, які українці отримали від угоди, були: запро­вадження в буковинських та га­лицьких освітніх установах укр. фонетичного правопису (1892); відкриття у Львівському універ­ситеті кафедри історії України на чолі з М. Грушевським (1894); перетворення Літературного то­вариства ім. Т. Шевченка на наукове (1892) та розширення завдяки державним субсидіям його діяльності; відкриття укр. гімназії в Коломиї (1892), поши­рення принципу двомовності на учительських семінарій; ство­рення страхового товариства “Дністер” (1891); поява низки урядових розпоряджень про під­твердження прав або розширен­ня вжитку укр. мови в держав­них установах; повернення у Східну Галичину службовців-українців, відправлених раніше на польські етнічні терени; від­криття для українців ширшого доступу до державних посад тощо. Завдяки політиці “Н. е.” Галичина перетворилася в “укр. П’ємонт” – осередок загально­укр. національного руху. Угода не виправдала усіх сподівань укр. суспільства, кинула його у вир політичних пристрастей. З антиновоерівських позицій ви­ступали русофіли і радикали, не підтримала угодової політики і галицька провінція, обтяжена антипольськими настроями. Але в підсумку дискусії навколо “Н. е.” зміцнили галицьке українство, ідеологічно осучаснили його, заклали основу для партійної структуризації.

НОВÁ СÉРБІЯ – адміністра­тивно-територіальна одиниця в Україні, створена російським урядом із північно-західної час­тини Запоріжжя (північна части­на Кодацької і Бугогардівської паланок) офіційно для оборони Південної України від нападу турків і татар, а фактично – для приборкання запорожців. У 1751 р. з Австрії в Україну емігрувало 218 сербів та угорців на чолі з полковником І. Хорватом, а зго­дом – болгари, волохи і греки з Туреччини. Їх було поселено на території Запоріжжя від Дніпра на сході до р. Синюхи на заході, від верхів’їв річок Інгулу та Інгульця на півдні до річок Ве­ликої Висі та Омельника на півночі. У 1752 р. заселена тери­торія була названа Н. С. Цар­ським указом від 23.ІІІ.1764 р. військові поселення у Н. с. лікві­довано й уведено її до складу створеної Новоросійської губер­нії. Із поселенців Н. С. утворено два полки: Пандурський піхот­ний і гусарський, які стали одно­часно адміністративно-терито­ріальними одиницями. Полки об’єднувались у корпус. Штаб-квартира розташовувалась у Но­вомиргороді. 1754 р. на території Н. С. засновано фортецю Св. Єли­завети (з 1775 р. – м. Єлисавет­град, нині – м. Кіровоград), яка стала адміністративним центром. 1754 р. у Н. С. переселено укр. козаків із Лівобережної України, з яких сформували Новослобід­ський полк. Абсолютну більшість населення Н. С. становили укр. козаки і селяни, вихідці з Право­бережної та Лівобережної Укра­їни.

НОВÁ СІЧ – остання із Запорізьких Січей, що існувала на укр. землях у 1737−1775 рр. Н. С. відома також як Підпіль­ненська, Покровська, Красноку­тівська. Після знищення за нака­зом Петра І у 1709 р. Запорізької Січі (т. зв. Старої, або Чорто­млицької, Січі) значна частина козаків, рятуючись від переслі­дувань царського уряду, змуше­на була переселитися у татарські володіння. Там вони заснували Олешківську Січ та Кам’янську Січ. Важке економічне станови­ще, переслідування з боку татар змушували запорожців клопотати перед російським урядом про дозвіл на повернення в Україну. Н. С. була заснована козаками колишньої Олешків­ської Січі, які в кінці березня 1734 р. діста­ли від царського уряду, зацікав­леного у зміцненні захисту пів­денних кордонів від турецько-татарської агресії, офіційний до­звіл на повернення у межі Росій­ської держави. Для заснування Н. С. було обрано місце за 5 км від Старої Січі (Чортомлицької), на березі р. Під­пільної (притока Дніпра) біля нинішнього с. По­кровського Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. Вибране ними місце нагадувало півострів, який омивався з півночі і сходу пра­вим рукавом Дніпра – р. Під­пільною, з півдня і заходу межу­вав зі степом. Тут, на суходолі, Н. С. була укріплена високим земляним валом із баштами і ровом. Н. С. поділялася на вну­трішній кіш, зовнішній кіш та цитадель (т. зв. Новосіченський ретрашемент). Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі місти­лася дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудована за часів отамана І. Малашевича у 1734 р. Поруч із церквою була висока дзві­ниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Тут же містилися пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою, військова скарбниця, окреме жит­лове приміщення для духо­венства, а також будинок кошо­вого отамана, над яким на час його присутності на Січі вста­новлювався білий прапор. На­вколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких – курінні скарбниці та будиночки військо­вої і курінної старшини. Зовніш­ній кіш (часто називали перед­містям, слободою, торговим ба­заром та ін.) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам’яні ворота з вежею, що завжди охоронялися козаками. Тут міс­тились будинки козаків, торгов­ців та ремісників, а також понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був також оточе­ний фортифікаційними споруда­ми. У 1735 р. за наказом цар­ського уряду для встановлен­ня нагля­ду над запорожцями збудо­вано цитадель. У цитаделі по­стійно перебував російський гар­нізон (дві роти солдат із шістьма гарматами), розміщувався буди­нок коменданта, офіцерські, ін­женерні та артилерійські примі­щення, солдатські казарми, скла­ди амуніції та гауптвахта. Зовні вся територія Н. С. була обне­сена високим валом із частоко­лом та ровом. Доповнювали си­стему оборонних споруд Н. С. численні сторожові вежі, вовчі ями тощо. Крім Н. С., яка була місцеперебуванням вищого вій­ськового управління – Коша, запорожці збудували ряд укріп­лень, т. зв. бекетів, або маяків, уздовж кордону з Кримським ханством, на переправах через Дніпро, Самару, Південний Буг та ін. річки. На Січі сформу­валася власна адміністративно-територіальна та військова си­стема. Територію Запоріжжя бу­ло поділено на вісім паланок-округів (Орільську, Протовчан­ську, Самарську, Кодацьку, Ін­гульську, Кальміуську, Бугогар­дівську, Прогноїнську). Військо­во-адміністративна та судова влада часів Н. С. фактично зо­середжувалася в руках старши­ни, яка поділялася на кошову, паланкову, курінну, а також вій­ськових служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, вій­ськовий суддя, військовий писар, осавул) обиралася щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм значенням ішли курінні отамани та т. зв. батьки, або “си­воусі діди” (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі – довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, ша­фарі, канцеляристи та шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорізької Січі. До паланкової старшини входи­ли полковник, осавул, писар, підосавул, підписарій. У часи воєнних дій виділялася також похідна старшина – полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась. У виборах старшини мали право брати участь усі козаки. Запорізьке вій­сько Н. С. поділялося на 38 куре­нів. Кожен козак був приписаний до одного з куренів. Запорізьке козацтво поповнювалося пере­важно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Н. С. з Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов’язково припису­вався до одного із 38 куренів. Незва­жаючи на постійні вимоги цар­ської адміністрації, гетьмансько­го уряду, поміщиків, старшина Н. С. не повертала селян-утікачів.

Головними завданнями запо­рожців Н. С. була охорона пів­денних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар. А під час ро­сійсько-турецьких воєн 1735− 1739, 1768−1774 рр. запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти турецько-татарських військ. Період Н. С. в історії Запоріжжя позначився, з одного боку, по­мітним економічним піднесен­ням краю, з другого – обмежен­ням автономії та занепадом де­мократичних порядків у Запо­різькому низовому війську. По­силення кріпосництва і націо­нального гніту в центральних районах України і відносний спокій на кримських кордонах активізували народну колоніза­цію Запоріжжя. У період існу­вання Н. С. на Запоріжжі відбу­валося значне економічне підне­сення. Зміни в господарському житті краю полягали передусім у поширенні землеробства, якого раніше тут майже не було, у дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському госпо­дарстві значне місце посіли зи­мівники (близько 4 тис.) старши­ни і заможних козаків. Кінні табуни в кількасот голів, такі ж гурти великої рогатої худоби і величезні овечі отари були звичайним явищем у заможних козаків. Переважна частина про­дукції великих зимівників ішла на ринок. Коней, худобу і різні продукти тваринництва (шкури, вовну, сало) збували в Лівобе­режну і Правобережну Україну, Росію та за кордон. Хліб, а також овець кращих порід продавали кримським татарам. Одночасно Запоріжжя було ринком збуту для сільського господарства, ре­месла і мануфактурної проми­сло­вості Лівобережної і Правобе­режної України та Росії. Росій­ські купці, наприклад, привозили на Запоріжжя тканини, залізні вироби, тульські рушниці тощо. Основною робочою силою у зи­мівниках були наймити – аргати. Особливо багато робітників най­малося на сезонні роботи, пере­важно на косовицю. Наймана робоча сила широко застосовува­лася заможним козацтвом також на промислах, передусім у ри­бальстві, добуванні солі, чумац­тві. Заможне козацтво займалося також торгівлею, шинкарством. Переважна частина запорізь­кого населення жила у слободах (їх було понад 100), які виник­ли переважно у північних місцевос­тях Запоріжжя, найкраще захи­щених від нападів кримських татар. Населення запорізьких володінь поділялося на козаків та посполитих, або т. зв. “вій­ськових підданих”. Козаки були зобов’язані відбувати власним коштом військову службу. По­сполиті звільнялися від військо­вої служби, але натомість відбу­вали різні повинності на користь Війська Запорізького, сплачу­вали грошові податки. Козаки й посполиті не були замкнутими станами, як у Лівобережній Україні. Посполиті мали право вільно вступати до козацтва, а козаки – переходити до розряду посполитих. Козацтво в соціаль­ному від­ношенні не було одно­рідне. Козаки, що жили в слобо­дах, поділялися переважно на три соціально-економічні групи: заможних, дрібних власників і голоту. Заможні козаки експлуа­тували наймитів, а також підсу­сідків. Серед по­сполитих також не існувало майнової рівності. Незначну частину становили за­можні господарі, що мали най­митів. На кінець існування Н. С. в її володіннях мешкало близько 100 тис. осіб. Оскільки на Запо­ріжжі не було кріпацтва, фео­дальні відносини розвивалися тут порівняно повільно (фео­дально залежними на той час можна вважати лише селян Не­хворощанського і Самарського монастирів та підсусідків, що жили у козацьких і посполит­ських господарствах). Застосуван­ня вільнонайманої праці сприяло формуванню тут капіталістичних відносин, як і в інших місце­востях України.

Царський уряд став на шлях поступового обмеження політич­ної автономії і самоврядування Н. С. У 1734 р. Н. С. підпоряд­ковано київському генерал-гу­бернаторові. Для посилення кон­тролю за діяльністю запорожців у 1735 р. за 2 км від Січі збудовано Новосіченський ре­трашемент, а в 1740−1750-х рр. Усть-Самарську, Микитинську, Биркутську й Сокольську фор­теці, в яких розміщувалися ро­сійські військові гарнізони. Спи­раючись на їхні військові залоги, царський уряд почав частіше втручатися у внутрішні справи Запоріжжя. Щоб ізолювати Ліво­бережну і Слобідську Україну від Н. С. та припинити втечі селян на Січ, 1746 р. на землях по р. Орелі було поселено 9 ланд­міліцьких полків, а 1752 р. на кордоні з Правобережною Украї­ною, на землях Кодацької і Бугогардівської паланок створе­но округ військових поселень, т. зв. Нову Сербію. У 1753 р. на землях по річках Самоткані й Верблюжці поселено Новосло­бідський полк. У 1764 р. до но­воствореної Новоросійської гу­бернії приєднано запорізькі зем­лі по р. Інгулу, а в 1770 р. в пів­денній частині Запоріжжя поча­лося будівництво Дніпровської лі­нії. Остаточне рішення про ліквідацію Н. С. як вогнища ви­звольної боротьби в Україні прийнято після переможного за­вершення російсько-турецької війни 1768−1774 рр. Переправ­ляючи війська з Дунаю на Волгу для придушення селянської вій­ни під керівництвом О. Пугачо­ва, яке охопила значну частину Поволжя, царський уряд наказав ген. П. Текелію зайняти Січ, ого­лосити про розпуск Запорізького війська і, звинувативши в дер­жавній зраді, заарештувати вій­ськову старшину на чолі з кошо­вим П. І. Калнишевським, зруй­нувати Січ. Наприкінці травня – на поч. червня 1775 р. царське військо під командуванням П. Те­келія вступило на Запоріжжя і зайняло всі паланки та слободи. 4(15).VІ.1775 р. царські полки, озброєні артилерією, з усіх боків оточили Січ 5(16).VІ, роззброїв­ши запорожців, захопили січову фортецю і зруйнували Н. С. Заа­рештовану старшину звинува­тили у зраді та заслали у Сибір і на Соловецькі острови. Січова скарбниця та майно були кон­фісковані, а територія колиш­ніх володінь Н. С. увійшла до складу Новоросійської та Азовської гу­берній. Після зруйнування Січі й розпуску Запорізького війська царизм почав роздавати козацькі землі російським та укр. помі­щикам і закріпачувати місцеве населення. Незадоволені діями російського уряду козаки поки­нули Запоріжжя. Частина запо­рожців переселилася у турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ.



НÓВГОРОД-СÍВЕРСЬКА ГІМНÁЗІЯ − один із найстарі­ших середніх навчальних закла­дів дореволюційної України. Заснована 1804 р. У зв’язку з віддаленістю інших навчальних закладів Н.-С. г. довгий час була центром освіти колишньої Черні­гівської губернії, хоча й не від­значалася високим рівнем викла­дання. Передові учні підвищу­вали свої знання самоосвітою. У різні роки гімназію закінчили відомі діячі науки та освіти М. О. Максимович, К. Д. Ушин­ський, П. П. Заболоцький-Деся­товський, революціонери-народ­ники О. Д. Михайлов та О. І. Ба­ранников, письменник П. Куліш та ін. У 1869−1871 рр. у ній на­вчався революціонер-народник і винахідник М. І. Кибальчич, який був організатором видання руко­писного журналу “Винт”, бібліо­течного гуртка і нелегальної бібліотеки.

НÓВГОРОД-СÍВЕРСЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ ГУРТОК – таємний гурток укр. автономістів. Існував у Новгород-Сіверському намісництві в 1780−1790-х рр. До гуртка входили А. Гудович, Г. Долинський, М. Значко-Явор­ський, В. Шишацький, Т. Калин­ський, О. Лобисевич, П. Короб­чевський, М. Миклашевський, Г. Полетика, А. Рачинський, Ф. Ту­манський, А. Худорба, А. Прига­ра та ін. Ставив своїм завданням розвиток національної культури і здобуття незалежності України. Заходами членів гуртка поширю­валися патріотичні публіцистич­ні твори, праці з історії та етнографії України (“Записки о Малороссии” Я. Маркевича, “Іс­торія Русів”, “Вергілієві пасту­хи” О. Лобисевича та ін.), ство­рювались проекти розвитку укр. освіти – відкриття у Новгороді-Сіверському гімназії та універси­тету, заснування “Академічного зібрання” – прототипу Укр. ака­демії наук та відновлення укр. козацьких формувань (проект В. Капніста 1788 р.). Робилися спроби знайти дипломатичну (а за змогою, і військову) підтрим­ку ідеї відновлення державної незалежності України (місія В. і П. Капністів 1791 р. до Пруссії).

НОВBЦЬКИЙ Григорій Іл­ліч (р. н. невід. − після 1727) – укр. етнограф 18 ст., місіонер, дослідник Сибіру. Походив з укр. старшинської сім’ї. Вчився у Київській академії. Був полков­ником кінного охотницького пол­ку. Свояк гетьмана П. Орлика. Резидент гетьмана І. Мазепи до Польщі. Під час війни зі Шве­цією приєднався до Карла ХІІ, але скоро залишив табір шведів, повернувся з повинною і був прощений. З 1709 р. за наказом Петра І жив у Москві. Але в 1712 р. Н. було заслано до Сибіру. Разом з іншим засланим мазепинцем І. Перевицьким супроводжував митрополита Філофея Лещин­ського (українця за походжен­ням) у його місіонерських поїзд­ках до остяків (ханти) та вогулів (мансі). Автор однієї з перших етнографічних праць “Короткий опис про народ остяцький” (1715), що містить цінний ет­нографічний матеріал про остя­ків (хантів). Працю Н. про хантів 1721 р. було видано (без вказівки на автора) німецькою, 1884 р. – російською мовами. Н. був та­кож одним із піонерів садів­ництва і землеробства в Сибіру. Н., який повинен був наглядати за дотриманням новохрещеними релігійних обрядів, був убитий хантами – противниками нової віри.

НОВBЦЬКИЙ Іван Петро­вич (1844−12.VІІІ.1890) – укр. історик, етнограф і журналіст. Нар. в м. Таращі (нині районний центр Київської обл.) в сім’ї чиновника. Вчився на історико-філологічному факультеті Київ­ського університету. Автор праць “Очерк истории крестьянского сословия Юго-Западной России в ХV−ХVІІІ вв.” (К., 1876), “Адам Кисель, воевода киевский” (К., 1885), “Справочный словарь юри­дических терминов древнего ак­тового языка Юго-Западной Рос­сии” (“Университетские извес­тия”, К., 1871, № 8; 1872, № 3). У своїх працях вказував на помір­ковано-ліберальний характер на­ціонального руху укр. буржуазії. Н. відомий і як збирач пісень. У “Трудах этнографическо-статис­тической експедиции в Западно­русский край” (т. V, СПб., 1872) опублікував близько 5 тис. запи­сів укр. народних пісень.

НОВBЦЬКИЙ Орест Мар­кович (25.І.1806−4.VІ.1884) – укр. філософ, психолог. Нар. в с. Пилипах Новоград-Волинсько­го повіту Волинської губ. в сім’ї священика. Закінчив 1831 р. Київську духовну академію. З 1834 по 1850 рр. – професор Київського університету, викла­дав філософію, психологію і логіку. Автор праць “Про доко­ри, що їх закидають філософії в теоретичному і практичному від­ношеннях”, “Посібник з досвід­ної психології”, “Посібник з логіки” та ін. Психологію роз­глядав як досвідну науку і висунув низку передових на той час положень – про активний характер процесу сприймання, про те, що воно є відображенням дійсних властивостей речей тощо. Н. був одним із популяри­заторів філософії давнього Схо­ду (“Поступовий розвиток старо­давніх філософських вчень”, К., 1860−1862).

НОВBЦЬКИЙ Яків Павло­вич (14.10.1847−19.5.1925) − укр. фольклорист, етнограф і педагог. Нар. в с. Аулах (нині смт Крини­чанського р-ну Дніпропетров­ської обл.). З 1869 р. учителював. Після 1917 р. працював в орга­нах народної освіти. Значну цін­ність становлять зібрані ним фольклорні матеріали, які опу­блікував М. П. Драгоманов у збірнику “Малоруські народні перекази і оповідання” (К., 1876) та в інших збірниках, а також збірнику “Малоруська і Запо­розька старина в пам’ятках усної народної творчості” (Катерино­слав, 1907), “Малоруські істо­ричні пісні, зібрані в Катерино­славщині. 1874−1903 рр.” (Кате­ринослав, 1908) та ін. Н. нале­жать численні історичні довідки, археологічні, статистичні статті.

НОВОРОСÍЙСЬКА ГУ­БÉРНІЯ – 1) адміністративно-територіальна одиниця, створена царським урядом 1764 р. як військовий округ для боротьби проти нападів турецько-татар­ських агресорів на Україну. До її складу увійшли: на Правобереж­жі – Нова Сербія, на Лівобереж­жі – Слов’яно-Сербія, Укр. лінія, 13 сотень Полтавського полку (Новосанжарська, Старосанжар­ська, Сокільська, Переволочан­ська, Нехворощанська, Маяцька, Царичанська, Келебердянська, Китайгородська, Орельська, Бі­лицька, Кобиляцька, Кишеньків­ська) і дві сотні Миргородського полку (Кременчуцька, Власів­ська). Адміністративним цен­тром Н. г. було м. Кременчук. Населення Н. г. складалося з укр. селян, козаків, російських селян, сербів, чорногорців, угорців та інших військових поселенців, які входили до гусарських і пікінер­ських полків. Більшість населе­них пунктів Н. г. мала військові залоги, щоб давати відсіч грабіж­ницьким нападам татарських за­гонів. Тяжке становище пікінерів викликало 1769−1770 рр. пов­стання Дніпровського і Донець­кого пікінерських полків. Основ­ними галузями господарства Н. г. були землеробство й тварин­ництво. Значно поширилися й садівництво та виноградарство. Незважаючи на слабкий розви­ток в ті часи обробної промисло­вості, в Н. г. був ряд значних на той час підприємств: цукровий завод біля Кременчука (перероб­ляв привозну цукрову тростину), гуральня, цегельня і шкіряний завод у м. Новомиргороді, соляні варниці в Бахмуті. В 1775 р. до Н. г. приєднано частину володінь ліквідованої Нової Січі, а Бах­мутський повіт Н. г. включено до складу новоствореної Азов­ської губернії. Після приєднання Кримського ханства до Росії (1783) Н. г. втратила військово-стратегічне значення і була лікві­дована, а її територія ввійшла до складу Катеринославського на­місництва;

2) адміністративно-територіа­льна одиниця, створена 1797 р. на підставі указу Павла І від 12(23).ХІІ.1796 р. про поділ Росії на губернії. До Н. г. увійшла більша частина ліквідованого Катеринославського намісництва. Складалася з 12 повітів: Ново­московського, Єлисаветградсько­го, Ольвіопольського, Бахмут­ського, Новоросійського, Павло­градського, Херсонського, Ма­ріупольського, Ростовського, Ти­распольського, Перекопського та Акмечетського. Адміністратив­ний центр – Новоросійськ (Кате­ринослав). У Н. г. швидко розви­валися землеробство, тваринниц­тво, обробна промисловість і торгівля. На 1799 р. тут було 167 кінних заводів, 269 заводів вели­кої рогатої худоби і 174 вівцеза­води, діяло 316 промислових під­приємств (176 гуралень, 25 цеге­лень, 58 шкіряних, 11 текстиль­них, 13 свічкових та ін.). Крім того, налічувалося понад 2 600 млинів, чимало різних промислів і підприємств з обробки риби. Заснування Кате­ринослава, Хер­сона, Миколаєва, Одеси та ін. міст у Н. г. сприяло розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгів­лі. У 1802 р. Н. г. поділено на Миколаївську (з 1803 р. – Хер­сонська), Катеринославську і Таврійську губернії.



НОВОРОСÍЙСЬКЕ КО­ЗÁЦЬКЕ ВÍЙСЬКО (Усть-Ду­найське Буджацьке, або Дунай­ське козацьке військо) – військо, сформоване 1806 р. царським урядом під назвою Усть-Дунай­ського Буджацького козацького війська із загону задунайських запорожців, які повернулися на батьківщину і були поселені біля м. Кілії. У 1807 р. воно розфор­моване, 500 козаків переведені в Чорноморське козацьке військо, а більша частина пере­творена на державних селян. На початку російсько-турецької війни 1828− 1829 рр. царський уряд створив із колишніх козаків та пересе­ленців балканських країн Дунай­ське козацьке військо, яке після закінчення війни було залишене для охорони державних кордонів по р. Дунаю, Чорноморському уз­бережжю і 1857 р. перейменоване на Новоросійське козацьке вій­сько. У 1868 р. Н. к. в. було лікві­доване. Його ліквідація виклика­ла значні антиурядові виступи козаків, які тривали до 1869 р.

НОВОРÓСІЯ, Новоросій­ський край – історична область на Півдні України і частково на Півдні Росії з 2-ї пол. 18 до початку 20 ст. Термін “Новоро­сія” виник у зв’язку зі створен­ням 1764 р. Новоросійської гу­бернії. У 2-й пол. 18 ст. Н. ото­тожнювалася з Новоросій­ською і Азовською губерніями, згодом з Катеринославським намісництвом. Після входження Бессарабії до Росії 1812 р. Н. охоплювала Ка­теринославську, Таврійську, Хер­сонську губернії і Бессарабську область. На поч. 20 ст. Н. нази­вали територію, до якої входили Бессарабська, Катеринославська, Таврійська (без Криму), Херсон­ська, Ставропольська губернії та Область Війська Донського.

Територію Н. з давніх часів заселяли племена скіфів, сло­в’янські племена – уличі, тивер­ці. У 9−11 ст. значна частина Н. входила до складу Київської Русі. В 13 ст. зазнала монголо-татарської навали. В 16 ст. тут з’явилися запорізькі і донські ко­заки. Після визволення Північ­ного Причорномор’я в 2-й пол. 18 ст. Н. почала заселятися укр. і російськими селянами-утікачами та іноземними колоністами. Ве­ликі земельні володіння дістали від царського уряду укр. і ро­сійські поміщики, які переселяли в Н. своїх кріпаків. У дорефор­мений період основними галузя­ми господарства Н. були земле­робство і тваринництво (зокрема, тонкорунне вівчарство). Після реформи 1861 р. Н. стала важли­вим районом капіталістичного землеробства і гірничо-металур­гійної промисловості.



НÓМИС М. (літ. псевд. Си­монова Матвія Терентійовича; 17.ХІ.1823−26.ХІІ.1900) – укр. етнограф, фольклорист. Нар. в с. Заріччі (нині Оржицького р-ну Полтавської обл.) у дворянській родині. Навчався у Переяслав­ській духовній школі (1835− 1840), Полтавській гімназії (1840−1844) та історико-філоло­гічному факультеті Університету Св. Володимира (1844−1848). Учителював, служив чиновни­ком у різних містах, був дирек­тором Лубенської та ін. гімназій. Друкуватися почав 1858 р. Пу­блікував оповідання з народного побуту в альманасі “Хата” і жур­налі “Основа”. Найважливіша праця Н. – “Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спору­див М. Номис” (1864), що місти­ла понад 14 тис. прислів’їв і понад 500 загадок. Праця пере­видавалася 1928 і 1985 рр. На думку багатьох учених, вона дає ключ до народної психології, а то й філософії. За оцінкою М. Грушевського, це перше науково зроблене видання в укр. етнографії, яке перевищило всі інші слов’янські видання прика­зок. Цензурні купюри видав М. Возняк (1909). За п’ять років до смерті Н. продав свій хутір і пожертвував значні суми на гро­мадські справи, зокрема на Нау­кове товариство ім. Т. Шевченка.

НОСÁЧ Тимофій (рр. н. і см. невід.) – укр. військовий діяч середини 17 ст., полковник при­луцький з 1648 р. Брав участь у Визвольній війні укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. 4.ІV.1655 р. Н., будучи генеральним обозним в уряді гетьмана П. Тетері, під час обло­ги Корсуня московськими вій­ськами потрапив у полон разом із генеральним суддею І. Крехо­вецьким і був засланий. За де­якими даними, 1668 р. повер­нувся в Україну.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка