Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка36/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   63

НАРÓДНІ БІБЛІОТÉКИ – безплатні бібліотеки для широ­ких верств населення в Росії, в т. ч. й в Україні, в дореволюційний час. У містах Н. б. утримувалися коштом органів міського само­врядування та освітніми това­риствами, в селах – земствами і кооперативними організаціями. Перші Н. б. в Україні було ство­рено в 60−70-х рр. 19 ст. на Хер­сонщині, Харківщині, в Одесі. Н. б. були і в Західній Україні, зокре­ма у Львові, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі. Н. б. перебували під пильним наглядом місцевої влади і духівництва, але демократична інтелігенція часто використову­вала їх для розповсюдження прогресивної літератури.

НАРÓДНІ БУДBНКИ – культурно-освітні заклади клуб­ного типу в Росії, в т. ч. й в Україні, в дореволюційний час. Засновані наприкінці 19 – на поч. 20 ст. громадськими, зем­ськимм та іншими організаціями в містах і сільській місцевості. При Н. б. були бібліотеки, чи­тальні, театральні та лекційні за­ли, чайні, працювали різні курси і гуртки. Найвідоміші Н. б. в Україні були в Києві, Харкові. Н. б. були й у Західній Україні, зокрема у Львові – “Народний дім”. Демократичним колам су­спільства вдавалося надавати роботі ряду Н. б. прогресивного напряму. В Н. б. Харкова, Києва та ін. міст України ставилися п’єси укр. драматургів, читалися лекції про творчість укр. пись­менників.

НАРÓДНІ МАЛÍ УЧBЛИ­ЩА – початкові школи з дво­річним терміном навчання, що існували в Росії і Україні в кінці 18 ст. Були відкриті переважно в повітових містах. У Н. м. у. учні навчалися читати й писати, ви­вчали елементарний курс грама­тики, арифметики, Закону Божо­го. На початку 19 ст. Н. м. у. реорганізовано в повітові учи­лища.

НАРÓДНІ УНІВЕРСИТÉ­ТИ – в дореволюційній Росії, Україні та за кордоном громад­ські культурно-освітні організа­ції, в яких читали популярні лекції або цикли лекцій із різних галузей науки для осіб, що не мали змоги вчитися в середніх або вищих навчальних закладах. Виникли в 40−60-х рр. 19 ст. в Данії (1844), Норвегії (1864). Згодом поширилися в Англії, США, Німеччині та ін. країнах. У Російській державі Н. у. та курси відкрилися в 70-х рр. 19 ст. в Москві, Петербурзі, Одесі та ін. містах. Виникнення і поширення Н. у. були зумовлені зростанням потреби в кваліфіко­ваній робочій силі внаслідок швидкого розвитку промисло­вості. В містах Росії та України було організовано понад 20 то­вариств Н. у. та товариств спри­яння розвитку освіти, зокрема в Москві, Києві, Харкові, Одесі, Єлисаветграді та ін. У Галичині, Закарпатті, Буковині при освіт­ніх і наукових товариствах (Львів­ській “Просвіті”, Товаристві укр. наукових викладів ім. П. Мо­гили, “Русь­кій бесіді” та ін.) створювалися т. зв. вільні, поши­рені або людові університети, “народні доми” з вечірніми кур­сами для охочих здобути або підвищити освіту. Ініціаторами відкриття Н. у. були представ­ники інтелігенції. Найбільшого поширення в Російській імперії Н. у. дістали в період революції 1905−1907 рр., коли в Петербурзі та ін. містах виникли товариства Н. у. У 1906 р. Н. у. було від­крито в більшості губернських і багатьох повітових містах Росій­ської держави. Викладачами в Н. у. були лікарі, адвокати, педа­гоги та ін. представники інтелі­генції. Серед слухачів переважа­ли дрібні службовці, вчителі на­родних шкіл, ремісники. В 1909 р. царський уряд закрив майже всі Н. у. в Росії. Після Лютневої революції 1917 р. вони виникли знову. Сформувався тип і виник­ла мережа вечірніх робітничих університетів як завершальної ланки робітничої освіти. На но­вій основі Н. у. почали створю­ватись наприкінці 1950-х рр. В Україні було організовано Н. у. із понад 20 галузей знань. Один із перших Н. у. відкрито 1958 р. у Жданові (нині Маріуполь) при палаці культури заводу “Азов­сталь”.

НАРÓДНІ ЧИТÁННЯ – пуб­лічні читання популярних книг і брошур для дорослих і молоді в дореволюційній Росії. Проводи­лись освітніми товариствами, земськими діячами, вчителями та іншими представниками інте­лігенції. Н. ч. відбувалися в бібліотеках, читальнях, народних будинках, у приміщеннях шкіл. Перші Н. ч. виникли у 60-х рр. 19 ст. В Україні організацією Н. ч. займалися київські освітні товариства, Харківське товарис­тво грамотності, товариство “Просвіта” та ін. Н. ч. в містах супроводилися демонстрацією діапозитивів і музичними кон­цертами. Матеріалами для Н. ч. були твори художньої літера­тури, нариси з історії, географії тощо. Незважаючи на заборону укр. слова, Н. ч. в Україні про­водилися також і укр. мовою, читались твори Т. Шевченка, І. Франка та ін. укр. письмен­ників. Проведення Н. ч. було під суворим наглядом поліції – дозволялося читати лише тексти, визначені спеціальними катало­гами, без тлумачень. Лише 1906 р. було дозволено викладати зміст книг своїми словами.

НАРÓДНІ ШКÓЛИ – нижчі загальноосвітні навчальні закла­ди, які були єдино доступними в царській Росії для дітей широких народних мас. У дореволюційній Росії до Н. ш. були віднесені малі та головні училища, почат­кові школи усіх відомств – міні­стерські, земські, міські, заліз­ничні, фабричні, церковнопара­фіяльні, а також школи, органі­зовані приватними особами, то­вариствами, недільні школи. У західних областях України, які входили до складу Австро-Угор­щини, народними називались державні, парафіяльні й приватні початкові школи. Предметами навчання в Н. ш. були – читання, письмо, чотири дії арифметики, Закон Божий, співи.

НАРОДÓВЦІ – суспільно-політична течія серед молодої західноукр. інтелігенції, яка ви­никла в 60-х рр. 19 ст. у Гали­чині. Сформувалася на протива­гу консервативній політичній течії – москвофільству, в основі якої лежала культурна і полі­тична переорієнтація частини укр. інтелігенції, особливо духо­венства, на Російську імперію. Народовський рух виник на ґрунті ідей національного від­родження, започаткованих “Русь­кою трійцею” та Кирило-Мефо­діївським братством, і сформу­вався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Ко­стомарова. Н., виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність усіх укр. земель та розвиток єдиної укр. мови на основі народної говірки. На по­чатку своєї діяльності Н. про­водили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами наро­довського руху стали редакції журналів – “Вечерниці” (1862− 1863), “Мета” (1863−1864), “Нива” (1865), “Русалка” (1866). До Н. належали переважно пред­ставники укр. інтелігенції – письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група пись­менників, педагогів і громад­ських діячів, зокрема С. Во­роб­кевич, В. Шашкевич, К. Климке­вич, Ф. Заревич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Ус­тиянович – організували на зразок київської “Громади” студентські та уч­нівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, у яких їх учасники вивчали укр. літе­ратуру та історію, збирали етно­графічний і фольклорний мате­ріал, влаштовували літературні вечори і концерти, Н. прагнули пробудити національну самосві­домість в укр. молоді. Вико­ристовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угор­ським урядом, Н. заснували низ­ку культурно-освітніх товариств “Руська бесіда” (1861), а при них – укр. театр (1864), “Просвіту” (1868). Вони відкривали читаль­ні, бібліотеки, видавали твори укр. письменників, шкільні під­ручники, влаштовували театральні вистави та щорічні шевченків­ські вечори-концерти. У 1873 р. у Львові, при фінансовій і мо­ральній підтримці меценатів із Наддніпрянської України, ви­никло Літературно-наукове това­риство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. реорганізувалося в Нау­кове товариство ім. Т. Шевченка.

Поштовхом до початку ак­тивної політичної діяльності Н. стали вибори 1879 р. до Галиць­кого сейму. Українці, очолювані москвофільською Руською ра­дою, змогли послати тільки трьох своїх представників у Галицький сейм. Нову роботу Н. розпочали з видання двох полі­тичних часописів – “Батьків­щина” (1879) і “Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи Н. – В. Бар­вінський, В. Навроцький, О. Ого­новський, Ю. Романчук, А. Вах­нянин, Д. Гладилович та ін. У 1885 р. Н. створили нову полі­тичну організацію – Народну раду. Наростаючий укр. націо­нально-визвольний рух, у якому основну роль відігравали Н., за­гострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією примушу­вали австрійський уряд шукати шляхи врегулювання укр.-поль­ських відносин у Галичині. У 1890 р. лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництвом В. Антоно­вича уклали з польськими полі­тичними колами та австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву “нової ери”. Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у пар­ламенті, запровадити укр. мову в судах та адміністративних орга­нах, відкрити три укр. гімназії, утворити кафедру укр. історії і другу кафедру укр. літератури у Львівському університеті, отри­мати право на створення страхо­вого товариства “Дністер” та ін., видання укр. мовою урядової газети “Народний часопис”. За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини Н. заявив про підтримку політики Австрійської держави, проголосив “нову еру” в польсько-укр. відносинах у Галичині. У 1890 р. значна час­тина Н. об’єдналась у Русько-укр. радикальну партію, яка різко засудила політику “нової ери” і продовжила опозиційну боротьбу. 1894 р. радикально настроєна частина Н. на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опо­зиції. На позиціях “нової ери” залишилися митрополит С. Сем­братович і невелика група Н. на чолі з О. Барвінським та А. Вах­нянином, які висунули гасло: “Краще щось, ніж нічого”. Це крило Н. пізніше оформилось у Християнсько-суспільну партію. У 1899 р. основна маса Н. із час­тиною радикалів утворили Укр. національно-демократичну партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 р. отримала назву – Національно-трудова партія.

Під впливом українців Гали­чини народовський рух розгор­нувся на Буковині і Закарпатті. В середині 1880-х рр. у діяльності народовських організацій на Бу­ковині (“Руській бесіді” і Руській раді) активну участь брали Ю. Федькович, Є. Пігуляк, І. Ти­мінський, О. Попович та ін. Національно-культурне відрод­ження на Закарпатті в кінці 19 – на поч. 20 ст. відбувалося під ідеологічним впливом Н., ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі, як Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жат­кович, Г. Стрипський та ін.

НАУКÓВЕ ТОВАРBСТВО ім. Т. ШЕВЧÉНКА (НТШ) – науково-культурна громадська організація, що довгі роки вико­нувала функції всеукр. академії наук. Засноване у Львові в груд­ні 1873 р. (спершу як Літе­ратур­но-наукове товариство ім. Шев­ченка) завдяки спільним зусил­лям національно свідомої інтелі­генції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалося укр. друковане слово в Російській імперії. Фінансовою основою для створення послужили 20 тис. ав­стрійських крон, пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами товариства також виступили О. Кониський, Д. Пильчиків, М. Жученко, С. Качала. Метою товариства було “вспомагати ро­звою руської (малоруської) сло­весності”. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874−1885), С. Громницький (1885−1886), Д. Гладилович (1886− 1892). У перше десятиліття ді­яльність товариства мала скром­ний характер – його коштом вийшли два річники журналу “Правда” та “Дослідження у галузі руської мови” (1880, нім. мовою) О. Огоновського. З 1885 р. товариство перебрало видання журналу “Зоря” (виходив до 1898), який став всеукр. літературним органом і поширювався (після заборони 1894 – нелегально) у Наддніпрянській Україні. Напри­кінці 1880-х рр. у середовищі київської “Громади” (серед т. зв. австрофілів на чолі з В. Анто­новичем та О. Кониським) визрі­ла ідея перетворення товариства у винятково наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група народовців (“новоерівців”) на чолі з О. Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітних цілей ішла на ком­проміс із польськими та австрій­ськими урядовими колами. Від­повідно до цього плану в 1892 р. товариство перейменовано у НТШ. Головним завданням реорганізо­ваного товариства було “плекати та розвивати науку і штуку в укр.-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старин­ності і предмети наукові Украї­ни-Руси”. Утворено було три секції – історико-філософську, філологічну, математично-при­родознавчо-лікарську. Секції фор­мували комісії. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган то­вариства – “Записки НТШ” (ред. 1-го т. Ю. Целевич, 2−4-го т. – О. Барвінський). Першими голо­вами товариства були Ю. Целе­вич (1892−1893) та О. Барвін­ський (1893−1897).

Період найбільшого розвитку НТШ розпочався у 1894 р. з переїздом до Львова М. Грушев­ського. 1894 р. він очолив істо­рико-філософську секцію, а з 1897 р. був обраний головою НТШ. З 1895 р. став редактором “Записок НТШ” і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його голову­вання НТШ видало близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів “Записок”. М. Грушев­ський заініціював низку інших періодичних видань – “Хроніка НТШ” (т. 1−74, 1900−1939), “Збірник історико-філософської секції НТШ” (т. 1−17, 1898−1934; у цій серії вийшло 8 томів (1898−1913) його “Історії Украї­ни-Руси”), “Збірник філологічної секції” (т. 1−23, 1898−1937), “Збір­ник математично-природничо-лі­карської секції” (т. 1−32, 1897− 1939), “Жерела до історії Укра­їни-Руси” (т. 1−22, 1895−1924), “Українсько-руський архів” (т. 1−15, 1906−1921), “Етногра­фічний збірник” (т. 1−40, 1895− 1929), “Студії з поля суспільних наук і статистики” (т. 1−5, 1909− 1938) та ін.

Крім М. Грушевського, над­звичайно велику роль у форму­ванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокре­ма випускали у 1898−1905 рр. “Літературно-науковий вісник” та керували Укр. видавничою спілкою. За їх ініціативою у 1898 р. проведено реформу статуту НТШ, згідно з яким звання “дійсного члена” товариства присвоювало­ся лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цьо­го в 1899 р. був вибраний пер­ший академічний корпус учених – членів НТШ у складі 32 осіб, як із західноукр., так і східноукр. земель. Окрім укр. уче­них, до складу товариства 1903−1914 рр. було прийнято 19 членів – чужо­земців, науковців зі світовим ім’ям – А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехте­рева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін.

Питання про дальше удоско­налення організаційної структу­ри стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ в 1899−1913 рр. і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті су­перечності серед дійсних членів товариства. У результаті загост­рення конфлікту в 1913 р. М. Гру­шевський полишив посаду голо­ви НТШ. Після його відходу обо­в’язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913−1918) та В. Щурат (1919− 1921). У міжвоєнну добу голо­вами НТШ були В. Щурат (1921− 1923), К. Студинський (1923− 1932), В. Левицький (1932−1935, І. Раковський (1935−1939). Мас­штаби діяльності товариства зна­чно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914−1915) та через репресії польського окупа­ційного режиму. Польська влада позбавила товариство права ви­дання укр. шкільних підручни­ків, що було одним із основних джерел його прибутків, та орга­нізації університетських курсів для укр. студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилася до близько 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відпо­віддю на заборону польської вла­ди вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) укр. уні­верситету. Було збільшено кіль­кість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні ви­дання – “Стара Україна” (1924− 1925), “Сьогочасне й минуле” (1939), “Лікарський вісник” (т. 4−17, 1920−1939; видання НТШ з 1926), “Збірник фізіографічної комісії” (т. 1−7, 1915−1938). Про­довжувалося видання “Записок НТШ”, які поділялись на дві серії – “Праці історико-філософ­ської секції” (ред. І. П. Крип’я­кевич, 1924−1937) та “Праці фі­лологічної секції” (ред. К. Сту­динський, 1925−1929), Я. Гордин­ський (1935), В. Сімович (1937). НТШ було ініціатором двох капітальних видань – “Україн­ської загальної енциклопедії” (т. 1935, за ред. І. Раковського) та “Атласу України і суміжних земель” (1937), підго­товлених географічною комісією НТШ на чолі з В. Кубійовичем. Закордон­ними членами НТШ були обрані М. Планк, Д. Гільберт, Ф. Кляйн (1924), А. Ейнштейн (1929) та ін. Усього з 1899 по 1939 рр. НТШ нараховувало 333 дійсних члени (з них близько третини станови­ли закордонні члени), об’єдна­них у три секції та 20 комісій. Крім цього, при НТШ діяли Бактеріологічно-хімічний інсти­тут та Інститут нормальної і па­тологічної психології, три музеї – культурно-історичний, приро­доописний і музей історично-воєнних пам’яток. Бі­бліотека НТШ на 1.І.1939 р. нараховувала 73 тис. назв книжок у 200 тис. томів і являла собою найкращу збірку україніки – друків укр. мовою та іншомовних друків, присвячених українознавству.

Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 рр. становив 1 172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дис­циплін – історії (праці М. Гру­шевського та його учнів І. Джи­джори, І. Крип’якевича, І. Кре­вецького, М. Кордуби, С. Тома­шівського та ін.), філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинсько­го, І. Франка), етнографії, фоль­клористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зу­брицького, Ф. Колесси, В. Шухе­вича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Ле­вицький, В. Дорошенко) та ін.

НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці укр. наукової термінології. Історична роль то­вариства полягає у виведенні укр. науки за межі українознав­ства. До найважливіших досяг­нень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм ка­тодного проміння (названого піз­ніше рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кисло­ти, праці М. Зубрицького в галу­зі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича у дослідження географії України та ін. Активізація діяльності НТШ у міжвоєнну добу стала значною мірою можлива завдяки встанов­ленню контактів із Всеукр. ака­демією наук (ВУАН), передусім – завдяки спільним зусиллям К. Студинського та М. Грушев­ського, який з 1924 р. керував кафедрою історії України істори­ко-філологічного відділу ВУАН. Членами ВУАН були обрані С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, І. Горбачевський, С. Дністрянський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат. У свою чергу, членами НТШ стали ака­деміки В. Вернадський, Д. Бага­лій, А. Кримський, Д. Яворниць­кий та ін. У 1927 р. К. Студин­ський та І. Свенцицький взяли участь у харківській конферен­ції, яка затвердила новий укр. правопис. Цей правопис був упро­ваджений у всіх виданнях НТШ. Кінець цій співпраці поклали репресії проти укр. інтелігенції у радянській Україні кінця 1920− 1930-х рр. Їхніми жертвами ста­ли, зокрема, ті члени НТШ, які виїхали в УРСР у пошуках робо­ти або за ідейними переконан­нями (А. та І. Крушельницькі, С. Рудницький). Члени НТШ були позбавлені звання академіків. У самій Галичині це приз­вело до відставки з поста голови НТШ К. Студинського, якого було зви­нувачено у співпраці з радян­ськими репресивними органами. В умовах, коли Укр. академія наук у Києві втратила можливос­ті розвивати незалежну укр. науку, НТШ перебрало цю функ­цію на себе.

Після окупації Західної Укра­їни радянськими військами НТШ “добровільно” самоліквідовано 14.І.1940 р., а його установи і майно передано АН УРСР. Час­тина членів НТШ врятувалася втечею у німецьку зону окупації (І. Раковський), інші знайшли працю в інститутах Львівської філії АН України, деякі з них (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко) були знищені органа­ми НКВС. Під час німецької окупації відновлення діяльності НТШ не було дозволено. Засі­дання комісій та секцій відбува­лися таємно. Обов’язки голови НТШ виконував І. Боднар. У нелегальній діяльності НТШ брали участь учені з Наддні­прянської України, які опинили­ся поза радянською територією – О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Н. По­лонська-Василенко. Після закін­чення війни члени товариства, які перебували у західній зоні окупації Німеччини, відновили у березні 1947 р. діяльність НТШ. Сьогодні на Заході існує чотири осередки товариства – у Франції, США, Канаді, Австралії. Вони продовжили видання “Записок НТШ” (з 1947 по 1988 рр. ви­йшло 52 томи). У 1949−1993 рр. НТШ видало багатотомну “Ен­ци­клопедію українознавства” (текс­това частина – т. 1−3 укр. мовою, 1949−1952 рр.; т. 1−2 англій­ською мовою, 1963−1970 рр.; т. 1. перевидано 1982 р.; словникова частина – т. 1−10 укр. мовою, 1955−1984 рр.; т. 1−5 англій­ською мовою; перероблена і до­повнена 1985−1993 рр.).

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених було відновлено НТШ у Львові. Головою відновленого товариства обрано О. Рома­ніва, вченим секретарем та редакто­ром “Записок НТШ” – О. Куп­чинського. З 1990 р. до початку 1995 р. зусиллями НТШ у Львові вийшли шість томів “Записок НТШ” (т. 221−226), розпочато перевидання 10-томної “Енцикло­педії українознавства”, про­веде­но декілька наукових конферен­цій тощо.



НАУКÓВІ ЗАПBСКИ”, “Учені записки” – збірники дру­кованих праць наукових това­риств, установ, вищих навчаль­них закладів тощо. “Н. з.” як тип видання з’явився в Західній Європі в 2-й пол. 17 ст., у Росії – в 2-й пол. 18 ст., в Україні – в 2-й пол. 19 ст. “Н. з.” вміщували наукові розвідки, доповіді, пу­блікували звіти й протоколи засідань учених рад. В Україні, внаслідок заборони царизмом видавати книги укр. мовою, Київський, Харківський та Одесь­кий (Новоросійський) універси­тети випускали “Н. з.” російською мовою. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові та Укр. наукове товариство у Києві вида­вали “Н. з.” укр. мовою. У “Н. з.”, крім наукових розвідок і допові­дей викладачів, уміщувалися наукові праці студентів, публіку­валися звіти і протоколи засідань учених рад. Як додатки до “Н. з.” публікувалися навчальні посіб­ники для студентів, таблиці тощо.

НАУКÓВІ ТОВАРBСТВА – добровільні громадські органі­зації, які об’єднують фахівців певних галузей знань для про­вадження дослідних робіт, спри­яння розвиткові науки і поши­рення наукових знань серед населення. У Західній Європі (зокрема, в Німеччині, Франції та ін.) Н. т. почали виникати у 2 й пол. 17 ст., в США – у 18 ст., в Росії – у 2-й пол. 18 – на поч. 19 ст. Першим товариством у Росії було Вільне економічне то­вариство в Петербурзі (1765). Швидкий розвиток виробничих сил після скасування кріпацтва у 2-й пол. 19 ст. викликав акти­візацію наукової громадськості, одним із виявів якої була орга­нізація численних Н. т. Вони розробляли наукові питання, про­водили науково-популярну робо­ту серед населення. Деякі з них видавали “Збірники”, “Літопи­си”, журнали, записки тощо, де друкували наукові праці та мате­ріали досліджень. Н. т. збирали архівні матеріали, організовува­ли музеї, виставки тощо. У складі членів Н. т. були відомі вчені й письменники. З органі­зацією університетів Н. т. ство­рено при багатьох із них. На­приклад, Товариства дослідників природи були при Московському (засн. 1805), Київському (засн. 1869), Харківському (засн. 1869) та ін. університетах. Відомі та­кож Одеське товариство історії і старожитностей (1839−1922), Ро­сійське технічне товариство в Петербурзі (1866−1929), Харків­ське математичне товариство (засн. 1879), медичні наукові товарис­тва (напр., у Києві, 1840), Науко­ве товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові (1893−1939), педагогіч­ні товариства, Київське юридич­не товариство (1877−1916), Істори­ко-філологічне товариство при Харківському університеті (1877− 1919), Історико-філологічне то­вариство при Новоросійському університеті (1889−1917) в Оде­сі, Київське фізико-математичне товариство (1890−1917), Київ­ське фізико-хімічне товариство (1910−1933), Укр. наукове това­риство у Києві (1907−1921). Значна увага в роботі дорево­люційних Н. т. приділялася пи­танням громадсько-політичного характеру.

НАХÍМОВ Павло Степано­вич (5.VII.1802−12.VII.1855) – російський флотоводець, адмірал (1855). Нар. в с. Городку (нині с. Маслово В’яземського р-ну Смоленської обл.) у дворянській сім’ї. У 1815−1818 рр. учився в Морському кадетському корпусі, після закінчення якого служив на Балтійському флоті. У 1822− 1825 рр. узяв участь у круго­світньому плаванні на фрегаті “Крейсер”. Брав участь у Нава­ринській битві 1827 р., російсько-турецькій війні 1828−1829 рр. З 1834 р. – на Чорноморському флоті. Під час Кримської війни 1853−1856 рр. командував росій­ською ескадрою в Синопській битві 1853 р. Після загибелі В. О. Корнілова керував оборо­ною Севастополя. 10.VII.1855 р. смертельно поранений на Мала­ховому кургані. Н. зробив знач­ний вклад у розвиток російсько­го військово-морського мистец­тва. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3.III.1944 р. вста­новлено орден і медаль його іме­ні, 21.VI.1944 р. було створено нахімовські училища. У Севасто­полі Н. встановлено пам’ятник.

НÁША ДÓЛЯ” – збірник художніх, літературно-критичних і публіцистичних творів. Три ви­пуски (1893−1896) “Н. д.” видала у Львові письменниця Н. Ко­бринська в серії “Жіноча бібліо­тека”. Навколо збірника групува­лася прогресивна частина укр. жінок-письменниць. У книгах “Н. д.” вміщено статті про жі­нок-трудівниць і жіночий рух в Україні, огляд культурно-гро­мадської діяльності жіночих то­вариств, а також художні твори та фольклорні матеріали. Збір­ник обстоював реалізм у літера­турі, виступав за правдиве відо­браження життя і прагнень народу. У статтях про жіноче питання піддавалися критиці тео­рії буржуазних західноєвропей­ських учених про становище жінок у суспільстві.



НÁША ШКÓЛА” – науко­во-педагогічний журнал буржуаз­но-ліберального напряму, орган (1909−1911) львівського това­риства “Учительська громада” і Товариства вчителів вищих шкіл ім. Сковороди у Чернівцях (з 1911). Виходив у Львові до 1916 р. Періодичність – 4−6 разів у рік. Був розрахований на вчителів укр. середніх і вищих шкіл Галичини та Буковини. “Учительська громада” на сто­рінках журналу “Н. ш.” дома­галася автономії укр. шкільної справи. Журнал приділяв багато уваги питанням укр. правопису, подавав огляди шкільних підруч­ників, педагогічної літератури та періодики. Друкувалися також статистичні відомості про шко­ли, опис стану окремих навчаль­них закладів та ін. матеріали.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка