Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка35/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   63
Н

НА ВÍЧНУ ПÁМ’ЯТЬ КОТЛЯРÉВСЬКОМУ” – укр. літературний збірник. Виданий у Києві (1904) з нагоди відкриття в Полтаві пам’ятника І. Котлярев­ському (1903). У збірнику взяли участь найвидатніші демокра­тичні письменники – І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Україн­ка, І. Карпенко-Карий, Панас Мир­ний, В. Стефаник, а також О. Ма­ковей, Н. Кобринська, Т. Борду­ляк та ін. До збірника було до­дано “Бібліографічний покажчик ви­дань Котляревського творів та писань про його” (складений М. Комаровим). Художнє оформ­лення та ілюстрації – роботи ху­дожників Ф. Красицького, О. Сла­стіона, В. Корнієнка, Л. Позена.



НАВРÓЦЬКИЙ Олександр Олександрович (9.VІІІ.1823− 22.Х.1892) – укр. громадський діяч, перекладач, поет. Нар. в с. Антипівці Золотоніського по­віту Полтавської губ. (нині Золо­тоніського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї безпомісних дворян. Закінчив Київський університет. Під впливом двою­рідного брата М. І. Гулака вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, в якому приєднався до частини, очолюваної Т. Г. Шевченком, що обстоювала революційно-демо­кратичні ідеї про необхідність насильницької ліквідації само­державства та кріпацтва, ство­рення республіки й об’єднання на цій основі всіх слов’янських народів. Н. поширював “Сон”, “Кавказ” та ін. твори Т. Шев­ченка, що закликали до боротьби проти царизму. У 1847 р. Н. заарештовано і після шести-місячного ув’язнення заслано у Вятку. Звільнений 1853 р. з-під поліцейського нагляду, Н. слу­жив в урядових установах у Єлабузі, Курську, Новочеркась­ку, Миколаєві, Єревані, Темір-Хан-Шурі (нині Буйнакськ у Дагестані). Н. належить понад 20 віршів та близько 140 пере­кладів укр. мовою класиків світової літератури. Переклав “Іліаду” та “Одіссею” Гомера, части­ну поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” (під назвою “Одягнений у барсову шкуру”), “Полтаву”, “Моцарта і Сальєрі” О. Пушкіна, низку тво­рів М. Лер­монтова, О. Толстого, А. Міцке­вича, Дж.-Г. Байрона, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Дж. Мільтона, П. Шел­лі, Ф. Шиллера та ін. письмен­ників. З літературної спадщини Н. лише декілька віршів були надруковані в журналах “Осно­ва” (1861, № 6, 8), “Русский архив” (1892, кн. 2), “Киевская старина” (1900, № 6, 8; 1902, № 10) та в праці М. І. Петрова “Нариси української літе­ратури 19 ст.” (К., 1884).

НАДДÁЧИНИ, брати Мико­ла Борисович (1852 − р. см. не­від.) і Сергій Борисович (1853− 1883) – активні члени першої в Росії і Україні робітничої рево­люційної організації – Південно­російського союзу робітників. Нар. у Севастополі в сім’ї міща­нина. У 1871 р. Микола, 1872 р. – Сергій Н. переїхали до Одеси, де працювали на заводі Білліно-Фендеріха. У 1872 р. брати всту­пили до народницького робітни­чого гуртка, в якому з 1873 р. вів пропаганду Є. Й. Заславський. Разом із Є. Заславським Н. брали участь у створенні Південноро­сійського союзу робітників. У січні 1876 р. Н. заарештовано. У жовтні 1877 р., відбувши тюрем­не ув’язнення, Микола Н. виїхав до Севастополя. У 1880 р. він перебував під слідством за збе­рігання революційних видань. Дальша його доля невідома. Сергій Н. після звільнення з тюр­ми переїхав до Києва і 1877 р. організував на заводі Донато на­родницький робітничий гурток. У 1879 р. заарештований і засла­ний до Селенгінська (Забайкал­ля), де влітку 1883 р. покінчив життя самогубством.

НАДДНІПРZНСЬКА УКРА­ЇНА (Наддніпрянщина) – умов­ний термін для позначення тієї частини укр. етнічних земель, які входили до складу Російської імперії, згодом – до Укр. Народ­ної Республіки (без ЗУНР) та УСРР (з 1937 р. – УРСР).

НАДÍЛЬНЕ ЗЕМЛЕВОЛО­ДÍННЯ в Росії – система селян­ського землекористування, вста­новлена реформою 1861 р. “По­ложенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності” від 19 лю­того 1861 р. селянам надавалась у користування земля, яка після переведення її на викуп ставала формально селянською власніс­тю. Система Н. з. зберігала риси феодальних аграрних відносин. Селяни до сплати викупу по­збавлялися права купувати й продавати надільну землю і ви­конували феодальні повинності. Юридичною особою, якій відво­дилася надільна земля, була сіль­ська громада. Кількість землі, що відводилася громаді, визнача­лась кількістю ревізьких душ, а також розміром установленого наділу. В нечорноземних губер­ніях вищий розмір наділу ста­новив від 3 до 7 дес. на душу, нижчий – від 1 до 2,3 дес.; у чорноземних вищий – від 2,7 до 6 дес., нижчий – від 0,9 до 2 дес. У Правобережній Україні розмір наділу визначався інвентарними правилами 1847−1848 рр. Значна частина колишніх державних селян, особливо в Подільській, Полтавській, Чернігівській та Та­врійській губерніях, залишилися після реформи безземельними або малоземельними. Із розвит­ком капіталізму зрівняльний принцип розподілу надільної землі втрачав своє значення, класове розшарування селянства проходило не тільки по орендній і купленій, а й надільній землі. Невеликі наділи землі при ве­личезних натуральних і грошо­вих податках, відсутність тягла, відсталі способи господарюван­ня – все це прирікало на голодне існування мільйонні маси селян­ства. Малоземелля вело до роз­витку різних форм оренди. Бід­ніше селянство через систему половинщини і відробітків по­трапляло в нову напівкріпос­ницьку залежність від поміщика або змушене було здавати землю в оренду куркулям. Н. з. не спроможне було розв’язати зе­мельне питання.

НÁЙМАНІ РОБІТНИКИ в капіталістичному сільському го­сподарстві. Після селянської ре­форми 1861 р. розвиток ринко­вих відносин у сільському госпо­дарстві поглибив соціальне роз­шарування селянства і призвів до швидкого зростання пролетари­зованої сільської бідноти – ба­траків з наділом, які, щоб про­жити, змушені були найматися на роботу в поміщицькі економії або на фабрики, заводи, шахти. Найбільше Н. р. ішло на заро­бітки в південні укр. губернії. На той час в Україні створилася мережа ринків найму робочої сили (лише на Півдні їх було близько 50). Найбільшими таки­ми рин­ками були міста Біла Церква, Єлисаветград, Бобринець, Катеринослав, Вознесенськ, Оде­са, містечка Сміла, Каховка, Кривий Ріг, торгові села Ново­українка, Бірзула, Мостове, за­лізничні станції Знам’янка і Лозова. Головними районами відходу Н. р. були Харківська, Полтавська, Чернігівська, Київ­ська, Подільська і Волинська губернії. Численною була армія Н. р. на західноукр. землях. Сотні тисяч Н. р., шукаючи ро­боти, емігрували в США, Канаду та південноаме­риканські країни. У 20−30-х рр. 20 ст. близько 1 млн Н. р. щорічно виїжджали на сезонні роботи у західноєвро­пейські країни.

НАЛЬÓТОВА Катерина Ва­силівна (1787−1869) – укр. та ро­сійська актриса. З 1813 р. висту­пала у Полтаві в аматорських виставах, якими керував І. Кот­ляревський. Була першою вико­навицею ролі Наталки у “Натал­ці Полтавці” І. Котляревського. На професійній сцені виступала, крім того, у п’єсах Крилова, Коцебу, Шаховського та ін. У 1821−1822 рр. працювала в трупі М. Щепкіна (зокрема, під час його гастролей у Києві), де грала в “Наталці Полтавці”. Пізніше виступала в Харкові.

НАМÍСНИЦТВО – орган місцевого адміністративно-полі­цейського управління, запровад­жений у 1849 р. у дев’яти австрійських коронних краях, у т. ч. у Галичині, для якої це озна­чало посилення політики соціа­льного і національного гноблен­ня. Очолював Н. призначений імператором намісник. Майже всі галицькі намісники (11 із 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до укр. насе­лення краю. Галицьке Н. поділя­лося на департаменти, кількість яких протягом 2-ї пол. 19 ст. коливалась від 8 до 17. На поч. 20 ст. їх кількість зросла, і в 1908 р. галицьке Н. налічувало 24, а в 1912 р. – 37 департаментів. При Н. існувало чимало інших різних установ, безпосередньо йому під­леглих, через які воно здійснюва­ло як акти центральних органів влади та управління, так і власні директиви. Н. припинило свою діяльність у жовтні 1918 р. у зв’язку з перемогою національ­но-демократичної революції в Галичині і створенням Західно­укр. народної Республіки.

НАРАНÓВИЧ Павло Андрі­йович (1801−14.І.1874) – укр. і російський лікар. Нар. в с. Чаплі­ївці Кролевецького повіту Черні­гівської губ. (нині Шосткинсько­го р-ну Сумської обл.) у сім’ї священика. Закінчив Петербур­зьку медико-хірургічну академію (1824), після чого перебував на військовій службі. З 1839 р. – професор Петербурзької медико-хірургічної академії. Викладав нормальну анатомію, теоретичну хірургію (1840), патологічну та хірургічну анатомію (1844); 1867− 1869 рр. очолював Академію. Праці Н. присвячені питанням анатомії та хірургії (зокрема ви­вченню гриж і проблемі знебо­лювання), а також військово-санітарній справі. Н. редагував “Военно-ме­дицинский журнал” (1839−1846), був головою Това­риства російських лікарів (з 1866) та одним із засновників Товарис­тва піклування про хворих і по­ранених воїнів (1867), яке згодом перетворено на Російське това­риство Червоного Хреста.

НАРАНÓВИЧ Петро Андрі­йович (1805−20.V.1858) – укр. лікар. Нар. в с. Чапліївці Кроле­вецького повіту Чернігівської губ. (нині Шосткинського р-ну Сум­ської обл.) у сім’ї священика. Брат П. А. Нарановича. Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію (1826). З 1837 р. – про­фесор анатомії, а з 1843 р. – хірургії у Харківському універ­ситеті. Праці Н. присвячені ви­вченню органів руху людини, питанням практичної хірургії, зокрема оперативному лікуван­ню каменів сечового міхура тощо. Н. вдало провадив очні операції; 1847 р. уперше у Харкові засто­сував ефірний прямокишковий наркоз; запропонував низку хі­рургічних інструментів. Був об­раний почесним членом Петербур­зької медико-хірургічної академії.

НÁРБУТ Георгій (Юрій) Іва­нович (25.ІІ (9.ІІІ).1886−23.V.1920) – визначний укр. художник-гра­фік. Нар. на хуторі Нарбутівці біля Глухова (нині Сумська обл.). Початкову художню освіту здо­був самотужки. В 1906−1917 рр. проживав у Петербурзі. Деякий час учився в І. Білібіна і М. До­бужинського. В 1909 р. удоско­налював майстерність у Мюнхе­ні. Після повернення в Петер­бург став членом мистецького об’єднання “Мир искусства”. В 1910−1912 рр. працював над ілю­страціями до казок Г.-Х. Ан­дерсена, байок І. Крилова, народ­них казок. Будучи добрим знав­цем укр. стародавнього мистец­тва і геральдики, Н. виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював книги “Малоросій­ський гербовник” (В. Лукомсько­го і В. Модзалевського, 1914), “Герби гетьманів Малоросії” (1915), “Старовинна архітекту­ра Галичини” (Ю. Лукомського, 1905), “Стародавні садиби Хар­ківської губернії” (1917) та ін. Н. шукав лаконічні засоби для оздоблювання книжок, щільно пов’язуючи художню графічну техніку з можливостями полігра­фії (ілю­страції до казок “Тере­мок”, “Миз­гир” – обидві 1909 р.; “Дерев’яний орел”, “Як миші ко­та ховали” – обидві 1910), ре­тельно вивчав народну твор­чість, зокрема російську іграшку (ілюстрації до книжок “Танцюй, Матвію...”, 1910; “Іграшки”, 1911). Водночас Н. захоплювався силу­етною манерою (ілюстрації до казки “Соловейко” Г.-Х. Андер­сена, 1910; до байок І. Крилова, 1911−1912 та ін.). Н. кожного літа приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам’ятки укр. старовини. Н. був добрим знав­цем укр. художньої старовини та народного мистецтва, що й по­значилося на багатьох його тво­рах (силуетні портрети, 1913− 1919; оформлення до книжок Г. Лукомського “Давня архітек­тура Галичини”, 1915; “Старо­винні садиби Харківської губер­нії”, 1916; “Українська абетка”, 1917−1918). Свій герб Н. підпи­сав “Мазепинець полку Чернігів­ського, Глухівської сотні, стар­шинський син, гербів і емблем живописець” (1912). У березні 1917 р. переїхав до Києва. У вересні 1917 р. став професором графіки новоствореної Укр. ака­демії мистецтв, а з грудня 1917 р. (за ін. даними, з лютого 1918 р.) – її ректором. У цей період Н. виконав цикл укр. державних паперів – банк­ноти, поштові марки, грамоти. Згодом співпра­цював із журналами “Наше ми­нуле”, “Зорі”, “Солнце труда”, “Мистецтво” та ін. До учнів і послідовників Н. належать М. Кі­рнарський, П. Ковжун, Р. Лісов­ський, Л. Лозовський, А. Середа. Помер у Києві.

НАРÍЖНИЙ (Нарєжний) Ва­силь Трохимович (1780−3.VII.1825) – російський письменник. За походженням українець. Нар. в с. Устивиці (нині Великобага­чанського р-ну Полтавської обл.) у збіднілій дворянській сім’ї. Навчався у Московському уні­верситеті (1799−1801). Служив дрібним чиновником. Перша книга повістей – “Словенські ве­чори” (1809). У найзначнішому творі – романі “Російський Жіл­блаз…” (3 ч., 1814; надрук. пов­ністю 1938 р.) сатирично змалю­вав дворянсько-кріпосницьке су­спільство. Був одним із перших ро­сійських письменників, які звернулись до укр. тематики (роман “Арістіон”, повісті “Бага­тий бідняк”, “Запорожець”). Іс­торико-побутовий роман “Бур­сак” (1824) цінний не лише яс­кравими картинами укр. побуту, а й виразними симпатіями до демократичних верств суспіль­ства. Сатиричне спрямування у зображенні укр. панства – харак­терна риса роману “Два Івани” (1825). До гострої антикріпос­ницької проблематики вдався Н. у незакінченому романі “Гарку­ша, малоросійський розбійник” (1825) – про ватажка народного повстання в Україні у 18 ст. Про­тотипом одного з героїв “Росій­ського Жілблаза...” був Г. Сково­рода, притчі якого добре знав Н.

НАРÓД” – двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму в Гали­чині. Виходив у Львові (січень 1890 – жовтень 1892), Коломиї (до серпня 1894) і знову у Львові (до серпня 1895) за редакцією М. Павлика та І. Франка. З 1890-го до 1893 р. – орган Русько-укр. радикальної партії. До 1892 р. на сторінках видання переважала літературно-культурницька тема­тика. Пізніше більшість матеріа­лів торкалася суспільно-політич­них проблем, зокрема націо­наль­ного питання в Австро-Угор­ській і Російській імперіях, роз­витку соціалістичного руху в Європі тощо. Серед співробітни­ків були М. Драгоманов, Є. Ле­вицький, С. Данилович, В. Буд­зиновський. З виданням співпра­цювали Леся Українка, В. Сте­фаник, О. Кобилянська, Л. Мар­тович, А. Кримський, Н. Кобрин­ська та ін. Тут уперше публіку­валися останні праці М. Драго­манова “Чудацькі думки про українську національну справу” (1892) та “Листи на Наддніпрян­ську Україну” (1893), а також перші розділи “Ukrajna irredenta” Ю. Бачинського.



НАРÓДНА ВÓЛЯ” – таєм­на революційна організація на­родників-терористів, що виникла у серпні 1879 р. внаслідок розколу “Землі і волі”. Керівним центром “Н. в.” був виконавчий комітет у Петербурзі, до складу якого входили А. Желябов, О. Михайлов, М. Морозов, С. Пе­ровська, В. Фігнер, М. Фроленко та ін. В Україні місцеві групи “Н. в.” діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Ніжині та ін. містах. Загальна кількість членів “Н. в.” становила в 1881 р. близько 500 осіб. Програмні та статутні основи “Н. в.” були викладені в документах – “Про­грама виконавчого комітету”, “Підготовча робота партії”, “Про­грама робочих членів партії “На­родна воля”. Народовольці ого­лосили себе соціалістами і на­родниками. Вони проголошува­ли право народу на землю, ви­ступали за розвиток общинних основ і місцевого самоуправлін­ня. Своїми найближчими цілями “Н. в.” вважала підготовку полі­тичного перевороту, пова­лення самодержавства і перехід влади до народу. Народовладдя мали проголосити Установчі збори, соціалістичні за складом. Біль­шість народовольців не визнава­ли прав національних меншин у Російській імперії. Деякі з мані­фестів і декларацій “Н. в.” були підготовлені укр. мовою. Серед провідних членів організації бу­ли українці, зокрема А. Желябов, М. Кибальчич та ін. Практична діяльність партії поділялася на пропагандистську і руйнівну. Вся пропаганда підпорядковува­лася популяризації серед населе­ння ідеї “демократичного полі­тичного перевороту як засобу соціальної реформи”. Програма руйнівної діяльності зводилася до індивідуального терору, в якому народовольці вбачали го­ловний метод боротьби з урядом. Поступово всі зусилля організа­ція спрямувала на підготовку вбивства царя, з успішним здій­сненням якого вона пов’язувала надії на захоплення влади. У 1880−1881 рр. народовольці здій­снили кілька невдалих замахів на Олександра ІІ. У 1881 р. керовані С. Перовською терористи вбили Олександра ІІ. Однак очікувано­го революційного виступу в країні не сталося. Виконавчий комітет звернувся до нового царя з листом, у яко­му вимагав скли­кання “представників від усього російського народу для перегля­ду існуючих форм державного і суспільного життя”. Народоволь­ці висунули умови, на яких організація погоджувалася при­пинити терор – амністія за полі­тичні злочини, загальне виборче право, свобода слова, преси, зі­брань. Уряд відповів репресіями. Організатори і виконавці замаху (А. Желябов, С. Перовська, М. Ки­бальчич, Т. Михайлов, М. Риса­ков) були заарештовані й стра­чені. Намагання Г. Лопатіна і В. Фігнер відновити організацію (1883) успіху не мали. Не дало результату й об’єднання окремих народовольських гуртків на з’їзді 1885 р. у Катеринославі. Після невдалої спроби групи О. Ульянова організувати вбив­ство Олександра ІІІ 1(13).ІІІ.1887 р. діяльність терористичних органі­зацій припиняється. Представни­ки укр. народницького руху зде­більшого не підтримували “Н. в.”, хоча на поч. 1880-х рр. В. Ма­льований, М. Коцюбинський та І. Карпенко-Карий установили контакти з народовольцями і до­помагали групам “Н. в.” М. Дра­гоманов написав декілька статей, у яких критикував народовольців за використання в політичній боротьбі методів терору.

НАРÓДНЕ ОПОЛЧÉННЯ У ВІТЧИЗНZНІЙ ВІЙНÍ 1812 – допоміжні військові формуван­ня, створені в Україні, на Дону, на Уралі та в інших районах за маніфестом Олександра І від 6(18).VII.1812 р. на час війни з наполеонівською Францією. Ор­ганізація ополчення почалася в липні 1812 р. і закінчилася на поч. 1813 р. Поряд із земськими піхотними полками, до яких на­бирали як державних селян, так і кріпаків (останніх із дозволу поміщиків), формувалися також кінні козачі полки. В Україні кінні і піші полки були організо­вані в Чернігівській (понад 33 тис. осіб) і Полтавській губерніях (понад 27 тис. осіб). Ополченські загони було також утворено у Київській, Подільській, Херсон­ській, Волинській та інших гу­берніях. Загалом Україна дала понад 70 тис. ополченців. У фор­муванні ополчення на Полтав­щині брав участь І. П. Котля­ревський. Укр. ополченці були учасниками бойових дій росій­ської армії з перших днів війни, успішно захищали південно-за­хідні кордони України. У складі російських військ ратники укр. ополчення брали участь у роз­громі і переслідуванні наполео­нівської армії, в закордонних по­ходах російської армії 1813− 1814 рр. Укр. ополченці відзна­чилися під час здобуття фортець Замостя, Модлин (Варшавське герцогство) та ін. Восени 1814 р. ополчення було розформоване. Селяни повернені поміщикам.

НАРÓДНА РÁДА – укр. по­літична організація у Галичині. Заснована 24.Х.1885 р. у Львові галицькими народовцями під ке­рівництвом Ю. Романчука. В середині 1890-х рр. лідери наро­довців, зокрема, О. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, при­йшли до висновку про необ­хідність заснування власної полі­тичної організації. Новостворена організація повинна була продов­жувати традиції Головної руської ради та ідейно протистояти москвофільській Руській раді (“Русская рада”). Незабаром піс­ля створення Н. р. видала про­грамну відозву до “Русинів Галицької землі”. Н. р. стояла на позиціях єдності галицьких та наддніпрянських українців та окремішності укр. народу від поляків та росіян. Ставлячи за мету захист конституційних прав укр. населення краю, діячі Н. р. вимагали поділу Галичини на дві частини – східну (укр.) і західну (польську). Друкованими органа­ми Н. р. були газети “Бать­ківщина” і “Діло”. У 1899 р. Н. р. виступила одним із засновників Укр. національно-демократичної партії.

НАРÓДНИЙ ДІМ у Львові – одна з найстаріших культурно-освітніх установ у Галичині. Ідею створення Н. д. уперше висловив 15.VI.1848 р. на засі­данні Головної руської ради священиків о. Л. Трещанівський. У листопаді 1849 р. на звернення Головної руської ради австрій­ський уряд передав для побудови Н. д. місце, де стояв зруйнова­ний у листопаді 1848 р. Львів­ський університет. Будинок Н. д. в його сучасному вигляді збудо­вано за проектом арх. В. Шмідта у 1851−1864 рр. на пожертви укр. населення Галичини. Статут установи під назвою “Руський інститут народний дім у Львові” було затверджено Галицьким на­місництвом 11.ІІ.1869 р. Покро­вителем Н. д. було визначено Галицького митрополита. На перших етапах діяльності стояв на національних позиціях, зго­дом перейшов на москвофіль­ські. При Н. д. діяли культурно-освітні товариства та установи. У Н. д. працювало товариство та редакція “Галицько-руської ма­тиці”, які займалися просвітниць­кою роботою і видавали науко­во-популярну літературу та шкільні підручники. З 1862 р. у приміщенні Н. д. розміщувалася перша укр. академічна гімназія та інтернат. У 1864−1876 рр. у великому залі Н. д. виступав На­родний руський театр. У складі Н. д. діяла велика бібліотека (60 тис. каталогових карток), створена відомим укр. істориком і лінгвістом А. Петрушевичем, історико-археологічний та при­родничий музей. Н. д. утримував комплекс будівель і церкву Преоб­раження Господнього у Львові, надавав стипендії для молоді. 4.VIII.1914 р. австрійський уряд заборонив діяльність Н. д., а 1917 р. ліквідував його. Під час окупації Галичини російськими військами (1914−1915) частина бібліотеки була вивезена до Росії (досі не повернена), а 1918 р. загинула нумізма­тична колекція. У роки польської окупації Захід­ної України діяльність Н. д. об­межувалася музейно-архівними справами. У 1883−1914 рр. що­місяця видавався офіційний ор­ган Н. д. – “Вісник народного дому”, а з 1921 р. – періодично. Після 1939 р. Н. д. був ліквідо­ваний органами радянської вла­ди, а його збірки передано до бібліотеки АН УРСР та львів­ських музеїв. За зразком цієї установи створювались Н. д. в містах і селах усієї Галичини.

НАРÓДНИЦТВО – ідеоло­гія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворян­ства та різночинної інтелігеннції Російської імперії у 60−80-х рр. 19 ст. Представники цього на­пряму виражали інтереси селян­ської демократії, поєднуючи ра­дикально буржуазно-демократич­ну та антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. В основі ідеології Н. лежала міс­тична віра в російське селянство як носія “вищої життєвої муд­рості”. У 60-х рр. 19 ст. ідеї “се­лянського соціалізму” активно пропагував М. Огарьов. У кінці 60-х – на поч. 70-х рр. теоретич­ним обґрунтуванням ідеї некапі­талістичного шляху розвитку стає суб’єктивна соціологія (П. Лав­ров, М. Михайловський та ін.), яка рушійною силою суспіль­ного прогресу вважала “критич­но мислячих особистостей”, тоб­то інтелігенцію. У 80-ті рр. в Н. отримав розвиток “економічний романтизм” (В. Воронцов, М. Да­нієльсон та ін.), представники якого виходили із протиставлен­ня типів економічної еволюції Західної Європи і Росії. Народ­ники-економісти намагалися до­вести безперспективність капіта­лістичного розвитку Росії та необхідність переходу до “на­родного виробництва” – некапі­талістичної індустріалізації, ар­тільно-общинного методу орга­нізації господарства. Найвідомі­шими ідеологами Н. у 1870-ті рр. були М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов. Вони розглядали ро­сійського селянина як хранителя давніх засад “общинної” влас­ності (“миру”) і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відно­син, обминаючи етап капіталіс­тичного розвитку. Вважаючи ро­сійського селянина “природже­ним соціалістом”, М. Бакунін за­кликав молодь готувати народне повстання проти трьох головних ворогів – приватної власності, держави, церкви. На думку окре­мих дослідників, Н. було просяк­нуте месіанською свідомістю, успадкованою частково від сло­в’янофілів, котрі твердили про почуття вини дворянина перед селянством за гріхи предків-крі­посників (В. Осінський, С. Пе­ровська, А. Желябов, С. Нечаєв, П. Ткачов та ін.). Н. об’єднувало людей, що належали до різних політичних напрямів, часто дуже різних. Так одні, скажімо, під­тримували теорію непротивлен­ня злу насильством (М. Мурав­ський), інші закликали до нової пугачовщини (М. Бакунін).

У 60-х рр. 19 ст. народники виявляли себе спорадично (гру­пи М. Чернишевського, С. Не­чаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демократичної інте­лігенції у 70-х рр. почали діяти численні народницькі гуртки. Відзначалися серед них чайков­ці, які діяли у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки “ходіння в народ”, виношуючи плани селянської революції в Ро­сії. Такої ж тактики дотримува­лися учасники гуртка “лаврис­тів” у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени “Київської комуни”. У 1874 р. почалося масове “ходіння в на­род” (у селянство) демократич­ної інтелігенції. “Похід у народ” повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-госпо­дарські клітини. “Ходінням у народ” у 1874 р. було охоплено, за офіційними даними, 37 гу­берній європейської Росії, у т. ч. майже всі укр. губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 р. цар­ська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народни­ків. Найактивніших із них було засуджено за процесом 193-х (1877−1878). Численні організа­ції різних напрямів (“чайковці”, “лавристи”, “бакуністи” та ін.) російських народників діяли і в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток “чайковців” (1872−1874), “Київська комуна” (1873−1874), гурток “бунтарів”, в Одесі на­родників з 1872 р. очолював Ф. Волховський. Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. У 1876 р. народники створили революційну організа­цію “Земля і воля”. Своїм голов­ним завданням вона вважала підготовку селянського повстан­ня, визнавала можливість особ­ливого (некапіталістичного) со­ціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община. В практичній роботі “Земля і воля” перейшла від “летючої”, “бродячої” про­паганди до створення осілих поселень революціонерів у пів­денно-східних приволзьких гу­берніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875−1876 рр. найбільшу активність виявив гур­ток “південних бунтарів” (В. Де­богорій-Мокрієвич, Я. Стефано­вич, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати по­встання. У 1877 р. “південні бунтарі” намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для під­готовки повстання, однак її неза­баром розгромила поліція.



Більшість народників, посту­пово переглядаючи свої бунтар­сько-анархістські погляди, при­ходила до визнання необхідності політичної боротьби проти само­державства. Головну увагу вони зосереджували на організації те­рористичних актів. Узимку 1877− 1878 рр. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени яко­го здійснили ряд терористичних ак­цій проти представників цар­ської адміністрації. Незгоди між прихильниками і противниками нового методу боротьби особли­во загострилися 1879 р. Спроби уладнати їх у тому ж році на з’їздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на пози­ціях здобуття для Росії полі­тичної свободи через терор, здійснюваний невеликою закон­спірованою організацією, взяла назву “Народна воля”; інші учас­ники з’їзду створили організацію “Чорний переділ”, котра ставила завдання мирного вростання на­родників у народну масу. Остан­ня течія опісля перетворилася у легальне народництво, яке існу­вало аж до 1917 р. Чорнопере­дільці (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, Й. Ап­текман, М. Попов та ін.) прагну­ли дотримуватися старої, земле­вольської програми і тактики. Але й вони фактично відмови­лися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників. У Києві чорнопередільці Є. Коваль­ська і М. Щедрін організували “Південноросійський робітничий союз” (1880−1881). Невдовзі частина чорнопередільців приєд­налася до “Народної волі”, а частина емігрувала за кордон. Г. Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксис­тів – групу “Визволення праці” (1883). “Чорний переділ” фак­тично припинив своє існування. Більш активну діяльність розгор­нула “Народна воля”. В Україні народовольські організації і гру­пи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та ін. містах. У лютому 1878 р. у Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського. У травні 1878 р. Г. Попко вбив жандармського ад’ютанта Гейкі­на. У липні 1878 р. біля Харкова було здійснено спробу визволити з ув’язнення Войнаральського, засудженого на процесі 193-х. У липні 1878 р. в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією. У лютому 1879 р. у Харкові вбито губернатора – князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народо­вольцями у березні 1881 р. Олександра ІІ царизм перейшов у відкритий наступ. Судові про­цеси 80-х рр. (“процес 20-ти” 1880, “процес 14-ти” 1884 та ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відро­дити свою організацію. На поч. 80-х рр. основним районом їх­ньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки війсь­ково-революційної організації “На­родна воля” на чолі з М. Ашен­бреннером. У 1885 р. в Кате­ринославі було проведено з’їзд південних народовольців. Однак відродити “Народну волю” було вже неможливо. До лав росій­ських народників належало бага­то українців (Д. Лизогуб, М. Ку­лябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Пе­ровська та ін.), але вони майже не цікавилися визвольними праг­неннями поневолених Росією на­родів і не вважали їх з по­гляду інтересів “революції” вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали укр. мову в пропагандистських цілях (зокре­ма, відозва Ф. Волховського “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”, 1875). Поруч із російським народницьким рухом існувала окрема народницька укр. течія. Укр. народники – хлопо­мани, радикальні українофіли − наголошували на своєрідності психіки укр. народу, його побуту й господарства. Коли російські народники намагалися показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслю­вали індивідуалізм укр. селян­ства. Укр. народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво звертало­ся до культурницької роботи у 80-х рр., що було вже показни­ком пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась укр. народниками як національ­на. Народники мали вплив на укр. письменників 2-ї пол. 19 ст. – Панаса Мирного, М. Коцю­бинського, І. Карпенка-Карого, П. Грабовського, І. Манжуру та ін. Видатні представники галицько­го суспільного руху – О. Тер­лецький, М. Павлик, І. Франко − сприяли розповсюдженню творів народників. Під впливом ідей Н. перебували історики О. Єфи­менко, О. Левицький та ін. Укр. народники здійснили спробу ор­ганізуватись у радикально полі­тичній площині, як-от Братство тарасівців. З’явилися твори, де звучав національно-революційний клич (“Українська марсельєза” В. Мальованого). Укр. народни­ки, на відміну від російських, вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівува­ли її в поезії (“Великдень” І. Манжури). З укр. Н. пов’яза­ний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Ф. Щер­бина в роботі “Южнорусские артели и артельные формы хо­зяйства”. У 1890-х рр. М. Ле­вицький ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократич­них рухах в Україні у 1880− 1890-х рр. відстоювали М. Ле­вицький, Б. Грінченко, Т. Осад­чий. Радянська історіографія критикувала їх за “буржуазний лібералізм”, оскільки вважала, що народники були у 80−90-х рр. 19 ст. головною перешкодою поширення марксизму в Росії.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка