Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка34/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   63

МОГИЛЬНBЦЬКИЙ Антін Любич (3.ІІІ.1811−13.VІІІ.1873) – укр. поет-романтик. Нар. в с. Підгірках (нині Калуського р-ну Івано-Фран­ківської обл.) в сім’ї священика. Закінчив духов­ну семінарію у Львові (1840). Літературну діяльність почав 1838 р. Писав вірші, пройняті піклуванням про розвиток рідної мови (“Ученим членам Руської мати­ці”, “Рідна мова”), панегі­рики. Основні твори – балада “Русин вояк” (1849), у якій відтворено картини рекрутчини, та поема “Скит Манявський” (1854) – пе­респів народних пере­казів про заснування Манявсько­го монастиря. М. відстоював на­родну мову в літературі, продов­жуючи певною мірою діяльність “Русь­кої трійці”.

МОГИЛЬНBЦЬКИЙ Іван Васильович (1777−24.6.1831) – культурно-освітній і церковний діяч на західноукр. землях, один із провісників національного від­родження в Галичині. Закінчив богослов­ський факультет Львів­ського університету. Із 1800 р. був парафіяльним священиком у с. Дроздовичах і нижанковиць­ким деканом (Самбірщина). Зго­дом обіймав різні посади в управ­лінні Перемишльської греко-католицької єпархії – референта з питань шкільництва (із 1815), каноніка та члена капітули (з 1816), верховного інспектора шкіл (із 1817), кустоса (храни­теля, з 1818). Відаючи шкільниц­твом, заснував велику кількість народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підручників – “Буквар славено-руського язика” (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), “Правила школьнії” (1817), “Повинності підданих ку їх монарсі” (1817, 1827), “Наука християнська” (1817), “Катехи­зис малий” (1817). Був ініціа­тором заснування в Перемишлі і першим ректором дяко-учитель­ського інституту, в якому викла­дав логіку, засновником і керів­ником першого в Галичині освіт­нього товариства священиків (1816). Спільно з єпископом, а згодом митрополитом М. Ле­вицьким домагався викладання укр. мовою в школах Галичини. Для кращої аргументації уклав “Граматику язика словено-русь­кого” (1823) – першу в Галичині граматику книж­ної укр. мови, а як передмову до неї – наукову працю “Відомість о руськім язиці” (1829, 1837, 1848), у якій спростував поширені у той час помилкові уявлення про укр. мову як діалект польської або російської та аргументовано ви­значив її як одну з реально існу­ючих східнослов’янських мов. М. зазначав також, що в загаль­ному річищі слов’янських куль­тур руська (укр.) мова стоїть по­ряд із російською та польською мовами.

МОДЗАЛÉВСЬКИЙ Вадим Львович (28.ІІІ(9.ІV).1882 − 3.VІІІ.1920) – укр. історик. Нар. у Тифлісі. У 1902 р. закінчив Миколаївське інже­нерне учили­ще в Петербурзі. У 1902−1906 рр. служив військовим інженером у Києві, з 1907 р. – вихователь 1-го Кадетського корпусу в Петер­бурзі. У 1917−1918 рр. – дирек­тор музею старожитностей у Чернігові та керівник справ Чер­нігівської архівної комісії. 1918 р. мешкав у Києві. Очолював архів­но-бібліотечний відділ Міністер­ства освіти (пізніше – Головне управління мистецтва і націо­нальної культури), деякий час був начальником Архівного управ­ління і Всеукр. головного архіву. Працював в Укр. академії наук. М. – автор праць: “Нариси з історії Лохвицької, Сінчанської, Чернуської, Курінської і Варвин­ської сотень” (1906), “Перший військовий підскарбій Роман Ра­кушка” (1919, 1922−1923), “Гути на Чернігівщині” (1926), генеа­логічного довідника укр. козаць­ко-старшинських родів – “Мало­російський родословник” (т. 1−4, 1908−1914, 5-й т. − у рукописі), “Малоросійського гербовника” (у співавторстві з В. Лукомським і Г. Нарбутом) та ін. Опублікував багато архівних документів з історії Гетьманщини 17−18 ст. (“Актові книги Полтавського го­родового уряду 18 ст.”, 1911− 1914; “Актову книгу Стародуб­ського городового уряду 1693 ро­ку”, 1914; “Щоденник Якова Марковича”, 1913). Залишив що­денник, який вів протягом 1896− 1917 рр. (з перервами).

МОКРBЦЬКИЙ Аполлон Миколайович (12.VІІІ.1810 − 8 або 9.ІІІ.1870) – укр. живопи­сець і педагог. Навчався малю­вання в Ніжинському ліцеї у К. Павлова, згодом у Петербурзі в О. Вене­ціанова; у 1835−1839 рр. був учнем у майстерні К. Брюл­лова при Петербурзькій академії мистецтв. Із 1849 р. – академік, із 1851 р. − професор Московсько­го училища живопису, скульп­тури та архітектури. Нечисленні малярські твори М. (портрет Є. Гребінки, 1840; портрет не­відомої, 1853; автопортрет та ін.) позначені впливом школи К. Брюл­лова. Залишив цінну мемуарну спадщину – “Щоденник”, де є згадки про Т. Шевченка, з яким М. дружив, спогади про К. Брюл­лова та О. Венеціанова.

МОЛДÁВСЬКЕ КНЯЗÍВ­СТВО, Молдавія (Молдова) – феодальна держава 14−19 ст. Утворилося в 1-й пол. 14 ст. в долині р. Молдови як васальне князівство Угорщини. 1359 р. в результаті народно-визвольної війни здобуло незалежність. У 2 й пол. 14−15 ст. до складу М. к. увійшли Молдова (історич­на область на Північному Сході сучасної Румунії), Буковина і Бессарабія. Столицею М. к. у 14 ст. були м. Сирет і м. Байя, в 15 ст. – м. Сучава, а з 16 ст. – м. Ясси. Найвища влада в М. к. належала господареві (князеві), при якому велику роль відігра­вала боярська рада (диван). Першим господарем був Богдан І (1359−1365). В 30−50-х рр. 15 ст. в М. к. відбувалися постійні міжусобні феодальні війни, які призвели до ослаблення країни. З 1456 р. М. к. змушене було платити данину Туреччині. Го­спо­дар Стефан III Великий (1457− 1504) домігся значної централі­зації держави та успішно боров­ся проти угорських, турецьких і польських загарбників. М. к. мало постійні торговельні зв’яз­ки з укр. містами (Львовом, Кам’янцем-Подільським та ін.). Культура М. к. створювалася в тісних взаємозв’язках із культу­рою укр. народу. Цьому сприяло те, що офіційною мовою М. к. до середини 17 ст. була староукр. (“руська”) мова. Книги, що дру­кувалися в укр. містах (Острог, Львів, Київ), поширювались і в М. к. З допомогою П. С. Могили в Яссах було відкрито Слов’яно-греко-латинську академію (1640) та першу друкарню (1641). У 30 х рр. 16 ст. М. к. потрапило під владу Туреччини. Жорстока феодальна експлуатація під час турецького панування викликала масові втечі селян із М. к. на Запорізьку Січ, посилення анти­феодальної боротьби (повстання 1563, 1671−1672 рр. та ін.). У бо­ротьбі проти турецького ярма населення М. к. діставало під­тримку Росії та України. В 1574 р. на допомогу молдавському гос­подарю Івану Воді Лютому, який очолив боротьбу молдавського народу проти турецьких загар­бників, прийшов загін запорізь­ких козаків на чолі з І. Сверчев­ським. У 1577−1578 рр. укр. ко­заки допомагали Івану Підкові. Укр. козаки були учасниками ан­титурецьких воєн (походи в М. к. під керівництвом Г. Лободи та С. Наливайка восени 1594 р. і навесні 1595 р., П. Сагайдачного 1621 р. та ін.). Під час Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. селянсько-козацьке військо під проводом Б. Хмельницького здій­снило два походи в М. к., щоб примусити молдавських феода­лів розірвати зв’язки зі шляхет­ською Польщею (1650 і 1652 рр.). Унаслідок російсько-турецьких воєн 18 ст. (1735−1739, 1768− 1774, 1787−1791) панування тур­ків у М. к. було ослаблене. Скориставшись із цього, Австрія 1774 р. окупувала Буковину. У 1812 р. Бессарабію приєднано до Росії. Решту території М. к. 1859 р. об’єднано з Волощиною в єдину державу, названу 1861 р. Румунією.

МОЛДÁВСЬКІ ПОХÓДИ 1650, 1652 і 1653 – походи укр. армії на чолі з Б. Хмельницьким і Т. Хмельницьким проти союз­ника Польщі – Молдавського князівства. На поч. 1650-х рр. Б. Хмельницький для забезпе­чення найкращих зовнішньопо­літичних умов для боротьби з Польщею, продовжуючи політи­ку досягнення найширшої вій­ськово-політичної ізоляції Речі Посполитої, намагався зав’язати стосунки з придунайськими краї­нами – Валахією, Трансиль­ванією (Семиграддям) і особливо з Молдавією. Ще влітку 1648 р. гетьман робив спроби через по­середництво турецького султана Магомета ІV схилити васала Османської імперії молдавського господаря В. Лупула до вста­новлення добросусідських відно­син із Гетьманщиною. Однак Лу­пул, намагаючись маневрувати між Туреччиною і Річчю Поспо­литою, продовжував підтриму­вати тісні відносини з польським урядом. У цих умовах влітку 1650 р. Б. Хмельницький, щоб перешкодити стратегічним пла­нам польського командування ви­користати Молдавію як плацдарм для наступу на Україну та при­мусити В. Лупула розірвати зв’яз­ки з Польщею, почав готувати воєнний похід проти молдав­ського господаря. До цього по­ходу гетьману вдалося залучити кримського хана Іслам-Гірея ІІІ, який за умовою нового укр.-та­тарського союзу поставив питан­ня про воєнну акцію проти Мос­ковського царства. У 2-й пол. серпня 1650 р. укр. армія під проводом Б. Хмельницького (60 тис. осіб) і загони кримських татар (бл. 30 тис. осіб) перейшли р. Дністер і вступили на терито­рію Молдавського князівства. На поч. вересня 1650 р. козацькі полки на чолі з Д. Нечаєм і Ф. Джалалієм оволоділи столи­цею князівства − м. Ясси. В. Лу­пул був змушений укласти уго­ду, за умовами якої мав відмови­тися від союзу з Польщею і вступити в союзницькі відноси­ни з Україною, сплатити пере­можцям контрибуцію (600 тис. талерів) і, щоб зміцнити політич­ні зв’язки з Гетьманщиною, зобов’язався видати свою дочку Розанду за сина гетьмана − Т. Хмельницького. Після невдачі укр. армії у Берестецькій битві 1651 р. В. Лупул відмовився ви­конувати свої попередні зобов’я­зання. В цій ситуації Б. Хмель­ницький підготував новий похід проти Молдавії. Намагаючись перешкодити гетьману, польське командування вислало на Поділ­ля 60-тисячну армію під коман­дуванням коронного гетьмана М. Калиновського. Після розгро­му у травні−червні 1652 р. у Ба­тозькій битві польського війська, укр. армія, вступивши у Молда­вію, змусила В. Лупула прийня­ти умови Б. Хмельницького. Активна зовнішня політика укр. гетьмана у Молдавії стурбувала її сусідів і привела до форму­вання сильної антиукр. коаліції у складі Речі Посполитої, Валахії і Трансильванії. У квітні 1653 р. валаський господар М. Басараб і семиградський князь Юрій ІІ Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси і посадили на престол С. Георгіцу. В. Лупул звернувся за допомогою до Б. Хмель­ницького. 21−22.ІV(1− 2.V).1653 р. укр. війська під про­водом Т. Хмельницького розгро­мили загони Георгіцу і поверну­ли владу В. Лупулові. Намагаю­чись розвинути успіх, Т. Хмель­ницький розпочав наступ на Во­лощину, що було, як показали наступні події, стратегічною по­милкою гетьманича. Влітку 1653 р. об’єднані валасько-польські си­ли примусили укр.-молдавські війська відступити. У Сучавській фортеці (нині Румунія) ворог оточив двотисячний загін В. Лу­пула. На допомогу молдавському господарю поспішив Т. Хмель­ницький із 12-тисячним козаць­ким військом, і який 10(20).VІІІ. 1653 р. прорвався до Сучави. Під час героїчної оборони міста Т. Хмельницький 2(12).ІХ.1653 р. був смертельно поранений і через кілька днів помер. 9(19).ІХ.1653 р. сучавський гарнізон припинив опір і, уклавши почесні умови здачі (козакам дозволялося ви­йти із Сучави і вивезти із собою тіло Т. Хмельницького), залишив місто.

МОЛОДÁ МEЗА” – літе­ратурне угруповання укр. пись­менників. Виникло 1906 р. у Львові, проіснувало кілька років. Літературним органом спочатку був журнал “Світ”, потім пись­менники згрупувалися навколо видавництва “Молода муза” (1906− 1909). До “М. м.” належали – Б. Лепкий, В. Пачовський, О. Луць­кий, В. Бирчак, П. Карманський, С. Чарнецький, М. Яцків та ін., які прагнули оновити літературу і збагатити її новітніми худож­німи засобами. Учасники “М. м.” ставили перед нею насамперед естетичні, а не суспільно-полі­тичні завдання. Певний стосунок до угруповання мали також ком­позитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, художники І. Севе­рин, І. Косинин. Ідеологом угру­повання був О. Луцький, який у вступному слові до альманаху “За красою” і в статті “Молода муза” (її І. Франко назвав мані­фестом угруповання) обґрунту­вав необхідність пошуків нових шляхів у мистецтві, суголосних із модерністськими течіями в європейських літературах. Тео­ретичні постулати, а також пое­тичні та прозові твори молодо­музівці друкували на сторінках журналу “Світ”. Культ “чистої краси”, символістські пошуки, новий ліричний струмінь – най­головніші риси творчості членів “М. м.”. Представники раннього укр. мо­дернізму не цуралися соціальних та національних проблем. Літе­ратурна критика неоднозначно сприйняла діяль­ність “М. м.” Зокрема І. Франко, підтримуючи художні пошуки молодих митців, водночас поле­мізував із програмними виступа­ми О. Луцького.



МОЛОДÁ УКРАЇНА” – назва укр. журналів і часописів:

  1. перший укр. щомісячний студентський журнал, неофіцій­ний орган “Академічної грома­ди”. Виходив у Львові 1900− 1902 рр. за ред. М. Залітача, А. Крушельницького, Ф. Тузяка та ін. Вийшло 33 номери. Жур­нал виступав проти полонізації у Східній Галичині, за створення укр. університету у Львові. Жур­нал обстоював ідею незалеж­ності України, виступав проти полонізації, за створення укр. вищих шкіл. У “М. У.” друку­вали свої твори Леся Українка, Л. Мартович, М. Яцків, С. Чар­нецький, В. Пачовський, А. Кру­шельницький та ін. Видання “М. У.” припинилося через мате­ріальні труднощі;

  2. об’єднання студентських груп у Галичині та на Буковині у 1899−1903 рр. До об’єднання входили студенти університету та учні старших класів середніх шкіл. Провідними членами орга­нізації були Л. Цегельський, В. Старосольський, А. Крушель­ницький, С. Горук, С. Баран, М. Галущинський, Є. Косевич, Т. Мелень та ін. “М. У.” обстою­вала ідею національної незалеж­ності України. Видавала журнал “Молода Україна”. Встановила тісні зв’язки зі студентами Хар­кова, Києва і Полтави. Згодом більшість членів “М. У.” стали провідними членами політичних партій у Галичині та на Буковині;

  3. щомісячний журнал гім­назійної та студентської молоді. Виходив у Львові 1905 р. за ре­дакцією Ю. Балицького та М. Пуш­каря. Вийшло чотири номери. Журнал боровся проти засилля церковщини в середніх школах Східної Галичини, висував вимо­гу створення укр. університету у Львові;

  4. часопис для дітей стар­шого та молодшого віку, один із перших укр. журналів для дітей, щомісячний додаток до журналу “Рідний край”. Виходив у Києві в 1906, 1908−1914 рр. Усього ви­йшло 43 номери. Редактором-видавцем “М. У.” була Олена Пчілка. В часописі друкували свої твори Леся Українка, С. Ва­сильченко, Х. Алчевська, М. Риль­ський та ін. В ньому було вмі­щено чимало перекладів із росій­ської та іноземних літератур (М. Гоголь, М. Лермонтов, Л. Тол­стой, Дж. Свіфт, Ч. Діккенс, А. Доде, С. Лагерлеф). Видавав­ся також у 1912 р. у Гадячі на Полтавщині;

  5. щомісячний студентський журнал. Виходив у Львові 1910 р. Видавали М. Вітошинський та В. Лотоцький. Вийшло сім но­мерів. “М. У.” систематично ін­формувала про тяжке становище західноукр. школи, обстоювала право на укр. університет у Львові;

  6. журнал для шкільної мо­лоді. Виходив у Львові один та два рази на місяць у 1923−1926 рр. Видавав М. Таранько. Вийшло 68 номерів.

МОЛОДBК – 1) наймит, робітник у Запорізькій Січі в 17−18 ст. Праця М. широко застосовувалася у господарстві заможного козацтва – на зимів­никах (хуторах), промислах (зде­більшого рибальських), а також у чумацтві і торгівлі. Нерідко М. відбували військову службу замість своїх господарів. Будучи найбільш знедоленою та експлу­атованою частиною запорізького козацтва, М. брали активну участь в антифеодальній боротьбі. З М. складалися переважно загони за­порізьких гайдамаків. М. був і один із ватажків Коліївщини М. Залізняк;

2) народна назва молодої неодруженої людини, а подекуди й жениха на весіллі.



МОРАЧЕВСЬКИЙ Пилип Семенович (14(26).ХІІ.1806− 26.ІХ.1879; літ. псевд. – Фи­лимон Галузенко) – укр. педагог, поет-романтик і перекладач. Нар. у с. Шестовиці на Чернігів­щині. 1828 р. закінчив історико-філологічний факультет Харків­ського університету. До 1842 р. викладав математику і російську словесність у Сумському повіто­вому училищі, Луцькій та Кам’я­нець-Подільській гімназіях. Зго­дом працював інспектором у Кам’янець-Подільській гімназії (1842−1849) та Ніжинському ліцеї (1849−1859). Поетичні тво­ри почав писати у 1830-х рр. В “Украинском альманахе” 1831 р. вміщено кілька його перших лі­тературних спроб (“Первое мая”, “Дорога”, “Монастырь), Окремим виданням у Києві вийшла поема “До чумака, або Война англо-хранцузо-турецька у 1853 і 1854 роках” (1855). 1863 р. у журналі “Вечерниці” опубліковано його поезію “На Вкраїну”. Найвизна­чніший твір М. – лірико-епічна поема “Чумаки, або Україна з 1768 року”, яка вперше надруко­вана окремою книгою 1864 р. у Чернігові під назвою “Чумаки, або Смутні часи України” з підзаголовком “Поема у шістьох піснях, співана свідком тих часів столітнім чумаком Іваном Чу­приною на ночлігах чумацьких у 1848 році, а списана Хвилимо­ном Галузенком” (повністю пое­му опубліковано 1930 р. у шос­тій книжці збірника “За сто літ”). Твір яскраво патріотичний, пере­йнятий пафосом духу національ­но-визвольної боротьби. М. пе­реклав Євангеліє укр. мовою (завершено переклад у листопаді 1861 р.), пізніше – “Діяння Апо­столів”, “Апокаліпсис”, Псалтир. Російська АН визнала переклад М. найкращим з-поміж усіх ана­логічних слов’янських перекла­дів, але жоден із них не був виданий за життя автора. Лише 1905 р. російська влада дала дозвіл на публікацію укр. пере­кладу Святого Письма. Уперше надрукований навесні 1906 р. (пізніше 1914, 1917 рр.), але дозволений для використан­ня у церковних відправах лише у період Укр. центральної ради за розпорядженням Всеукр. право­славної церковної ради. Пере­клади Євангелія М., перевидані у Канаді (1948) і США (1966), і досі використовуються під час богослужінь. Не опублікованими залишились віршовані комедії М., поема “Мечты и планы” (1858) і роман у листах “Год впе­ред, если не шесть лет” (1859). Уклав “Словарь малороссийско­го языка по полтавскому наре­чию” (1853). Невідома доля ру­копису підручника для шкіл “Священна історія” (1862).

МОРДÓВЕЦЬ (Мордовцев) Данило Лукич (7(19).ХІІ.1830− 10(23).VІ.1905) – укр. і росій­ський письменник, історик. Нар. у слободі Данилівці-на-Дону (нині Волгоградської обл., Росія) в сім’ї управителя маєтку – переселенця з України. У 1854 р. закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького уні­верситету. Працював у Саратові та Петербурзі редактором газети, цензором. Згодом служив на відповідальних постах у міні­стерствах внутрішніх справ і шляхів сполучення. У 1886 р. вийшов у відставку. Літературну діяльність розпочав ще у сту­дентські роки, переклавши у вір­шах укр. мовою “Краледвор­ський рукопис”. Темі історич­ного минулого України присвя­чена поема “Козаки і море” (1859), історичні праці “Само­званці і низова вольниця” (1867), “Гайдамаччина” (1870), історич­ні романи “Дві долі”, “Палій” (1902, обидва укр. мовою), “Цар і гетьман” (1880), “Великий роз­кол” (1881), “Сагайдачний” (1882) – російською мовою та ін. У 1883 і 1886 рр. М. побував в Україні (Київ, Харків). Свої вра­ження від цих подорожей відтворив у нарисах “Під небом України”, “За що ж?”. У роман­тичній поемі “Козаки і море” (1854; опубл. 1859) розроблена тема історичного минулого Украї­ни. В оповіданнях “Старці” (1855, опубл. 1885), “Дзвонар” та “Солдатка” (1859) змальовано тяжке життя покріпаченого се­лянства. Важливими працями 50−70-х рр. є “Політичні рухи російського народу” (2 т., 1871), “Напередодні волі” (1872). У романі “Прикмети часу” (1869, російською мовою) відбито на­строї і шукання частини демо­кратичної інтелігенції, показано зародження народницького руху. М. написав рецензію на “Кобзар” Шевченка (1860), статтю “Ро­ковини Шевченка в Петербурзі” (1886). Великий вплив на твор­чість М. мали зустрічі у Петер­бурзі з Т. Шевченком (1859), М. Драгомановим і М. Костома­ровим. Про зустріч з Т. Шев­ченком М. написав у спогадах “З минулого і пережитого” (1902). М. сприяв виданню творів укр. письменників у Петербурзі, ви­ступав на захист укр. театру від нападок російської шовіністич­ної преси. Помер у Кисловод­ську, похований у Ростові-на-Дону.

МОРОЗÉНКО Нестор (Мро­зовицький Станіслав; р. н. невід. − 28.VІІ.1649) – корсунський на­казний полковник, укр. військо­во-політичний діяч часів Хмель­ниччини, сподвижник Б. Хмель­ницького у Визвольній війні 1648−1657 рр. Походив зі шля­хетського роду з Теребовлі (нині Тернопільська обл.). Деякий час перебував при королівському дворі. Володів польською, ні­мецькою, французькою та латин­ською мовами. З 1638 р. – пол­ковник реєстрового козацтва. З 1645 р. – корсунський полков­ник. На початку війни 1648− 1657 рр. приєднався до укр. армії. У 1648 р. М. – полковий обоз­ний Кропивнянського полку. Влітку 1648 р. на чолі повстан­ського загону разом із загонами М. Кривоноса, І. Ганжі та ін. брав участь у визволенні Поділля. Брав участь у ряді битв, зокрема відзначився у Пилявецькій битві 1648 р. У 1649 р. очолював ко­зацьку кінноту у війську Б. Хмель­ницького. Загинув під час Зба­разької облоги 1649 р. М. – герой укр. народної пісні “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче”. У пісні відображено його подви­ги в боротьбі проти татар, муж­ність і героїчну смерть.

МОСКВОФÍЛИ – суспіль­но-політична течія в Галичині, на Буковині та в Закарпатській Україні в 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст., що об’єднувала частину духівництва, консервативної ін­телігенції та сільської буржуазії, які орієнтувалися на реакційні сили царської Росії. Лідери М., пропагуючи “єдину, неділиму російську народність”, вислужу­валися перед російським цариз­мом. Водночас вони намагалися здобути прихильність польської шляхти, австрійських панівних верств. Основною передумовою виникнення М. була втрата укр. народом власної державності, багатовікове іноземне поневолен­ня, роздробленість і відособле­ність окремих земель, денаціона­лізація освіченої еліти та низь­кий рівень національної самосві­домості мас. Перші прояви М. у Закарпатті сягають кінця 18 – поч. 19 ст., коли звідти до Росії переселилися відомі вчені та гро­мадські діячі І. Орлай, М. Балу­дянський, В. Кукольник, П. Ло­дій, які зайняли високі посади в російських урядових та наукових інституціях і користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, особливо її культурним життям, мовою і літературою. Після входження Галичини (1772) і Буковини (1774) до складу імперії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії і куль­тури укр. та російського народів, постійно підозрював місцеве на­селення у тяжінні до Росії. Це недовір’я підтримувалося поль­ськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного націо­нального життя українців, оголо­шуючи їх намагання обстоювати власні права “інтригою Москви”. Власне тому на такий сильний спротив натрапили перші прояви національно-культурного відрод­ження у Галичині – заснування просвітницького “товариства свя­щеників” у Перемишлі, заходи митрополита М. Левицького з упровадження рідної мови у початкових школах, розробка перших граматик, викладання “руською” мовою в університеті, діяльність “Руської трійці”. Пер­шим пропагандистом “обще­русских” ідей у Галичині був ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839−1840 рр. по­бував у Львові і познайомився з місцевою інтелігенцією. Особли­во тісні зв’язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навко­ло якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності “Галицької Русі з Великоро­сією”. Перетворення М. в окрему суспільно-політичну течію при­скорила революція 1848−1849 рр. в Австрійській імперії. Внаслі­док недостатньої зрілості, зумов­леної особливостями історично­го розвитку, укр. національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-полі­тичних орієнтацій (укр., проро­сійську, пропольську та австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв’язку з чим зміню­вався не лише характер руху, а й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською полі­тичними верхівками за рахунок обмеження національних прав інших народів, крах надій полі­тичних лідерів галицьких україн­ців на задоволення їхніх поба­жань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закар­паття на іншого могутнього покровителя − російське само­державство. За умов реставрації абсолютизму (1849−1859) М. не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зу­силля у сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загально­прийнятої укр. літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення “об’єдинительських” ідей. 1848 р. на “з’їзді руських учених” більшість його учасни­ків вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літера­тури і поширення освіти. Однак під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допуще­на можливість “для вираження вищих наук” вдаватися до дав­ньоруської та церковнослов’ян­ської мов, що призвело до тривалого засилля в літературі т. зв. “язичія”. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. Під вплив М. потрапили майже усі культурно-освітні установи – Ставропігійський інститут, На­родний дім у Львові та “Галиць­ко-Руська матиця”, преса – “Зоря Галицька”, львівський та віденський “Вістники”, ”Лада”, “Сімейна бібліотека”, видання наукових праць і шкільних під­ручників, викладання “руської словесності” в університеті та гімназіях, публікація законів і розпоряджень державних та цер­ковних властей. Подібні процеси відбувалися і на Закарпатті, де поширенням ідей М., у взаємодії з галицькими однодумцями, зай­малися відомі діячі національ­ного відродження А. Добрян­ський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зро­сійщеною мовою “Вістник дер­жавних законів” (1850−1858) та часописи “Церковная газета” (1856−1858) і “Церковний віст­ник” (1858). Протистояння між обома течіями дедалі більше посилилося після відновлення конституційного правління в Ав­стрії на поч. 1860-х рр. Молоді українофіли виступили проти на­ростання тенденцій М. у таборі “старорусинів” і заснували окре­мі друковані органи та культур­но-просвітницькі організації. Пе­ріодичними виданнями М. були: “Слово” (1861−1887), “Страхо­пуд” (1863−1865), “Золотая гра­мота” (1865−1866), “Боян” (1867) і “Славянская зоря” (1868), “Рус­ская рада” (1871−1912), “Наука” (з 1871), “Пролом” (із 1880), “Галичанин” (1893−1913), “Рус­ское слово” (1890−1914), “При­карпатская Русь” (1909−1915), “Голос народа” (1909−1914). Фактичне запровадження поль­ської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прус­сією (1866) підштовхнули М. до відкритого проголошення гасла національно-культурної єдності з Росією. 1866 р. у москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що “Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тоболь­ська і пр. под взглядом етногра­фіческим, історическим, лекси­кальним, літературним, обрядо­вим єсть одна тая же самая Русь” та доводилася єдність літера­турної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточ­ний розрив між москвофіль­ською і народовською течією у суспільно-політичному житті Га­личини. 1870 р. М. заснували Руську раду – політичну органі­зацію, яка нібито мала продов­жувати традиції Головної русь­кої ради. На противагу “Про­світі” (1868) М. утворено “Об­щество им. Качковскаго” (1876), яке з часом створило паралельно мережу місцевих філій і чита­лень у Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами наро­довців. М. пропагували під ви­глядом очищення греко-като­лицького обряду від латинізації поширення російського право­слав’я. Австрійська адміністра­ція вжила рішучих заходів, щоб запобігти поширенню цієї тен­денції, домігшись відставки ми­трополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників М. з керівництва церкви. Суд над провідними діячами М. 1882 р., відомий під назвою процесу про­ти О. Грабар і товаришів (А. До­брянського, І. Наумовича, В. Пло­щанського, Й. Маркова та ін.), хоч і виправдав їх, відхиливши зви­нувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології М., розвіявши міф про “патріо­тизм і вірнопідданство” лідерів “старої Русі” і довівши їх пере­творення у платних агентів цариз­му. У 1880-х рр. М. втратило вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні куль­турні та політичні товариства – “Руська бесіда” і “Руська рада”. На позиціях М. залишили­ся В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко, які гуртувалися нав­коло часописів “Православная Бу­ковина” (1893−1901), “Буковински відомости” (1895−1909), “Право­славная Русь” (1909−1910), “Рус­ская правда” (з 1880). В умовах кризи власної ідеології та зміц­нення позицій народовців га­лицькі М. у 1900 р. об’єдналися в “Русскую народную партию”, радикальне крило якої (“ново­курсники”) на чолі з В. Дуди­кевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-полі­тичної єдності з Росією і при­йняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало М. та привело до відходу поміркова­них політичних діячів (І. Свін­цицького, С. Дрималика, М. Ко­роля та ін.) до табору укр. націо­нально-демократичних сил. Деяке пожвавлення діяльності М. від­булося напередодні та під час Першої світової війни 1914− 1918 рр. Створений у Києві (11.VІІІ.1914) “Карпаторусский освободительный комитет” за­кликав населення Галичини ви­ступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження “Рус­скому народному совету” під головуванням В. Дудикевича. Ді­яльність М. призвела до репресій австро-угорських військових вла­стей проти мирного укр. населен­ня, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні росій­ській армії. Тисячі українців опи­нилися в концентраційних табо­рах – Таллергофі, Терезієнштадті та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох М. до Росії, де багато з них розчару­валися в ідеології мос­квофіль­ства, і пізніше брали активну участь в укр. національно-визволь­них змаганнях 1917−1921 рр. Не­численні прихильники М. у са­мій Галичині у 1920−1930-х рр. або перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж оста­точно скомпрометували себе спів­працею з польською адміністра­цією. Дещо міцнішими були по­зиції М. у міжвоєнний період на Лемківщині та Закарпатті, але й там наприкінці 1930-х рр. пере­міг укр. національно-державниць­кий курс. До цього часу впливи М. є помітними у середовищі укр. еміграції в США та Канаді.

МОСКÓВСЬКІ СТАТТÍ 1665 – міждержавний договір, підпи­саний у Москві 11(21).Х.1665 р. (за ін. даними, 12(22).Х) між гетьманом І. Брюховецьким і московським урядом. М. с. знач­но обмежували політичні права України, посилювали її військо­во-адміністративну і фінансову залежність від московського уря­ду. За М. с. укр. міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Геть­манському уряду забороня­лося вступати в дипломатичні зноси­ни з іноземними державами. Обмежувалося право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів (гетьманські клейноди за­бирались у війська аж до інвес­титури нового гетьмана). Збіль­шувалася кількість московських військ в Україні, причому укр. уряд зобов’язувався безкоштов­но постачати їм харчі. Військові гарнізони розташовувалися те­пер, крім головних полкових міст, і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з укр. насе­лення (за винятком козаків) по­кладалося на московських воє­вод, а всі збори мали йти у цар­ську казну. Укр. церква перехо­дила у підпорядкування москов­ському патріарху. Фактично ли­ше козацький стан зберігав свої автономні права. М. с. заборо­няли використання в Гетьман­щині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на укр. землях московські військові та повідомляли про повернення ко­ролівських грамот на магдебур­зьке право укр. містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Ста­родубу, Остру та ін. М. с. ви­кликали величезне обурення се­ред усіх верств укр. суспільства і стали головною причиною анти­московського повстання у Геть­манщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховець­кого. 1669 р. М. с. денонсовані.

МОСТОВЩBНА, мостів­щина, мостівщизна, мостове – 1) феодальна повинність в Укра­їні, за якою селяни-кріпаки були зобов’язані безплатно будувати і ремонтувати шляхи, мости й греблі або сплачувати “шляхові гроші”. В Західній і Правобереж­ній Україні М. називалася шар­варком. У Західній Україні її скасовано селянською ре­формою 1848 р. У Правобережній Україні М. було замінено т. зв. будівель­ними днями, запровадженими ін­вентарними правилами 1847− 1848 рр. У Слобідській і Лівобе­режній Україні М. скасовано селянською реформою 1861 р.;

2) мито, що стягалося влас­никами земельних маєтностей (державою або феодалами) за переїзд через мости. У Слобід­ській і Лівобережній Україні ска­совано законом 1754 р. про лікві­дацію внутрішніх мит, у Право­бережній Україні – 1793 р., в Східній Галичині – в 40-х рр. 19 ст.



МОТРÓНИНСЬКИЙ ТРÓЇ­ЦЬКИЙ МОНАСТBР – один з осередків антиуніатського руху в Правобережній Україні в 17−18 ст. Заснований 1568 р. в Мотронин­ському лісі поблизу Чигирина. Роль М. Т. м. в антиуніатській боротьбі зросла із середини 17 ст., через що він не раз зазнавав утисків і руйнувань з боку поль­ської шляхти. Рахуючись із вели­ким впливом монастиря на міс­цеве населення, польський уряд змушений був підтвердити його право на володіння окремими селами та надати монастирю деякі привілеї. Антиуніатська діяльність М. Т. м. особливо посилилася в 1753−1768 рр., ко­ли його ігуменом був М. К. Знач­ко-Яворський, який, спираючись на підтримку російського уряду, енер­гійно виступав проти засил­ля уніатської церкви в Право­бережній Україні. Навесні 1768 р. у монастирі був послушником М. Залізняк, який у Холодному Яру поблизу М. Т. м. почав підготовку антифеодального по­встання. Після приєднання Пра­вобережної України до Росії 1793 р. М. Т. м. перетворився на осередок релігійно-монархічної пропаганди. У 20-х рр. 20 ст. монастир закрито.

МОЧУЛЬСЬКИЙ Михайло Михайлович (13.ХІ.1875− 14.ІІ.1940) – укр. історик літера­тури, критик і перекладач. Нар. в м. Миколаєві (нині Львівської обл.) у сім’ї робітника. Закінчив Львівський університет (1898), після чого працював юристом. Досліджував творчість Т. Шев­ченка, І. Манжури, І. Франка, поетів “укр. школи” у польській літературі (С. Гощинський, Б. За­лєський, А. Мальчевський та ін.). Перекладав твори В. Стефаника польською мовою (зб. “Кленове листя”, 1904). Писав статті з укр. етнографії, а також художні твори. Праці М. цінні фактич­ними матеріалами. Твори – “Го­щинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини” (Львів, 1936); “Погруддя з брон­зи. Микола Цертелєв і Іван Манжура” (Львів, 1938); “Іван Франко” (Львів, 1938).

МОЧУТКÓВСЬКИЙ Йосип Йосипович (1845−5.VІ.1903) – укр. лікар. Нар. у колишній Хер­сонській губернії. Закінчив ме­дичний факультет Київського університету (1869), працював в Одесі (завідував інфекційним, а згодом нервовим відділенням міської лікарні). Із 1893 р. – професор Клінічного інституту для удосконалення лікарів у Петербурзі. У 1876 р. М. дослі­дом на самому собі довів, що збудник висипного тифу міститься у крові хворих на цю хворобу. Такий самий дослід провів М. і щодо поворотного тифу. Одер­жані М. дані, разом із даними Г. М. Мінха, показали, що пере­носниками зазначених інфекцій­них хвороб можуть бути крово­сосні комахи. Низку праць М. присвятив іншим питанням епі­деміології, вивченню нервових хвороб, проблемам бальнеології тощо.

МОШEРІВСЬКЕ СЕЛZН­СЬКЕ ЗАВОРEШЕННЯ 1826 – антифеодальний виступ селян с. Мошурового (нині Тальнівсько­го р-ну Черкаської обл.). Поча­лося у квітні 1826 р. Очолив виступ О. Семенов, солдат Дніп­ровського піхотного полку, роз­ташованого на Уманщині. Він видав себе за флігель-ад’ютанта, нібито присланого царем, щоб заарештувати й відправити до Петербурга всіх поміщиків Київ­ської губернії. Семенов оголо­шував по селах “царську грамо­ту” про скасування панщини і звільнення селян із-під влади поміщиків. Рух охопив кілька сіл Уманського повіту – Мошурове, Іваньки, Романівку, Чорну Ка­м’янку, Папужинці, містечко Тальне та ін. Селяни відмовля­лися виконувати панщину. Під керівництвом Семенова вони за­арештовували поміщиків, посе­сорів, економів. У Мошуровому селяни скасували панщину, в Романівці покарали економа, в Іваньках заарештували й закува­ли в кайдани посесора. Царський уряд жорстоко придушив цей виступ. 150 його учасників при­тягнуто до судової відповідаль­ності. Семенова засудили до смертної кари, яку замінено по­каранням канчуками та заслан­ням на каторгу; З. Катерного, С. Кочуренка, Я. Нікітіна, В. Ки­риченка і Ф. Чередниченка – найактивніших учасників висту­пу – до заслання в Сибір на каторжні роботи, решту – до тюремного ув’язнення на різні строки. Учасників заворушення, молодших за 30 років, за наказом Миколи І віддали в солдати.

МУЖИЛÓВСЬКИЙ Силуян (Сильван) Андрійович (р. н. не­від. − грудень 1654) − укр. дер­жавний діяч, визначний дипло­мат. Відомостей про його поход­ження та життя до поч. Визволь­ної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. не збереглося. У 1648− 1649 рр. був писарем Генераль­ної військової канцелярії. Вико­нував найважливіші дипломатичні доручення гетьмана Б. Хмельни­цького. На поч. серпня 1648 р. виїхав із М. Крисою у Молдавію для встановлення дипломатич­них відносин між Україною і молдавським господарем В. Лу­пулом. У березні 1649 р. М. су­проводжував перше посольство від московського царя. У серпні 1649 р. вів у Литві переговори з литовським князем Я. Радзивіл­лом про умови укладення укр.-польсько-литовського перемир’я. В 1651 р. на чолі дипломатичної місії був відряджений до Стам­була, але по дорозі потрапив у польський полон, де пробув два роки. У 1-й пол. 1653 р. разом із К. Бурляєм очолював укр. по­сольства до московського царя Олексія Михайловича та швед­ської коро­леви Христини. Восе­ни 1653 р. М. спільно з Г. Лес­ницьким та І. Виговським вів пе­реговори з Кримським ханством. 1654 р. призначений ніжинським полковим суддею. Загинув у грудні 1654 р. під час суперечки з ніжинським полковником І. Зо­лотаренком. За ін. даними, в 1657 р. ще перебував на дипло­матичній службі у гетьмана І. Виговського.

МУЗBЧНО-ДРАМАТBЧНА ШКÓЛА МИКÓЛИ ЛBСЕН­КА – музично-драматичний на­вчальний заклад. Організацію у Києві школи, яка давала б вищу музичну та театральну освіту, М. В. Лисенко розпочав 1903 р. Офіційне відкриття школи відбу­лося восени 1904 р. Навчальну програми школи було складено відповідно до програм консерва­торії та драматичного відділу Московського музично-драматич­ного училища. У школі викла­далися: гра на фортепіано, скрипці, віолончелі, оркестрових інструментах, солоспів, симфо­нічне та хорове диригування, композиція, елементарна теорія музики, гармонія, сольфеджіо, хоровий спів, оркестрова гра, історія музики, історія драми, історія культури і літератури, естетика, італійська мова, фехту­вання, танці та ін. До школи приймалися діти: віком 9 років − у класи фортепіано і скрипки, 11 років – у клас віолончелі, 14 ти – контрабасу, 16-ти – духо­вих інструментів. До класу співу та драматичного відділу прийма­лися особи 16−17 років. У школі працювали висококваліфіковані викладачі – М. Лисенко (форте­піано), Г. Любомирський (теорія), М. Зотова, О. Муравйова, О. Ми­шуга (класи сольного та опер­ного співу), М. Старицька (дочка М. Старицького) – на драматич­ному відділі. У школі здобули освіту К. Стеценко, Л. Ревуцький, М. Микиша, О. Ватуля та ін. ви­датні діячі укр. музичної та театральної культури. Після 1917 р. школа була реорганізована у Музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка.

МУРАВЙÓВ Артамон Заха­рович (1794−16.ХІ.1846) – дека­брист, полковник. Закінчив учи­лище колоновожатих. Учасник Вітчизняної війни 1812 р. і закордонних походів російської армії 1813−1814 рр. Командир Охтирського гусарського полку (з 1824). Із кінця 1817 р. – член Союзу порятунку, потім – Союзу благоденства і Південного това­риства декабристів. Відмовився підтримати повстання Чернігів­ського полку. 12.І.1826 р. М. заарештовано в Бердичеві. За­суджено до страти, яку замінено 20 роками каторги у Сибіру. З 1839 р. перебував на поселенні в Іркутській губернії.

МУРАВЙÓВ-АПÓСТОЛ Іван Матвійович (1770−12(24).ІІІ.1851) – письменник, перекладач, дер­жавний діяч. Внук (по материн­ській лінії) гетьмана Лівобереж­ної України Д. Апостола. Нар. у Москві. У 1801 р. дістав право іменуватися Муравйовим-Апо­столом і володіти маєтками Апо­столів на Миргородщині. Батько декабристів І., М. та С. Мурав­йових-Апостолів. Із 1784 р. слу­жив у Колегії закордонних справ, у 1796−1805 рр. перебував на дипломатичній службі за кордо­ном (посол у Гамбурзі, Копенга­гені та Мадриді). Після виходу в 1806 р. у відставку поселився у с. Хомутці (нині Миргородсько­го р-ну Полтавської обл.); з 1826 р. до кінця 1840-х рр. проживав у Франції. Останні ро­ки життя провів у Петербурзі, де і помер. Займався науковою і літературною діяльністю – пере­кладав твори зарубіжних авторів, написав “Подорож по Тавриді в 1820 р.” (1823) – одну з перших праць з історії та географії Криму.

МУРАВЙÓВ-АПÓСТОЛ Іпо­лит Іванович (1806−15.І.1826) – декабрист, прапорщик. Нар. у Петербурзі. Син І. М. Муравйова-Апостола. Брат С. І.  та М. І. Му­равйових-Апостолів. У 1821 р. вступив до Північного товарис­тва декабристів. 13(25).ХІІ.1825 р. був відряджений Північним то­вариством в Україну, щоб пові­домити керівників Південно­го товариства декабристів про по­чаток повстання в Петербурзі й домовитися про спільні дії. Разом із братами взяв участь у повстанні Чернігівського полку. 3(15).І.1826 р. в бою під с. Кова­лівкою (Васильківського повіту Київської губ.) з каральним заго­ном ген. Гейсмара був поране­ний і, щоб не потрапити до рук карателів, застрелився.

МУРАВЙÓВ-АПÓСТОЛ Матвій Іванович (25.ІV(6.V.).1793− 21.ІІ.(5.ІІІ).1886) – декабрист, підполковник. Нар. у Петербурзі. Син І. М. Муравйова-Апостола. Брат І. І. та С. І. Муравйових-Апостолів. У 1807 р. закінчив Паризьку політехнічну школу. З 1809 р. вчився у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполу­чення. Учасник Вітчизняної вій­ни 1812 р. і закордонних походів російської армії 1813−1814 рр. Служив у Семенівському полку, після повстання якого (1820) переведений у Полтаву. У 1823 р. вийшов у відставку. М.-А. – один з організаторів Союзу поря­тунку (1816), член Союзу благо­денства (1818) та Південного товариства декабристів (1821), із травня 1823 р. по серпень 1824 р. – представник Південного това­риства декабристів у Петербурзі, вів переговори про об’єднання Північного і Південного това­риств. Був учасником повстання Чернігівського полку. Заарешто­ваний у січні 1826 р. і засудже­ний до страти, яку було замінено 20-річною, а потім 15-річною каторгою. Після амністії 1856 р. повернувся із Сибіру й оселився у Московській губернії. Помер у Москві. М.-А. – автор “Спога­дів” (Пг., 1922).

МУРАВЙÓВ-АПÓСТОЛ Сергій Іванович (28.ІХ(9.Х).1796− 13(25).VІІ.1826) – один із керів­ників декабристського руху в Україні. Син І. М. Муравйова-Апостола, брат І. І. та М. І. Му­равйових-Апостолів. Початкову освіту і виховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга та Парижа. Після закінчення у 1811 р. Петербурзького інститу­ту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. У 1812−1814 рр. брав участь у воєнних діях проти на­полеонівської армії. У 1814 р. – ад’ютант генерала М. Ранев­ського. Із 1815 р. служив у Се­меновському полку, після пов­стання якого у 1820 р. переве­дений до Чернігівського піхот­ного полку. Один із засновників Союзу порятунку (1816), член Союзу благоденства (1818). У 1823 р. разом із М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Південного товариства. У 1823 р. встановив зв’язок між Південним товариством і Поль­ським патріотичним товарис­твом. У вересні 1825 р. активно сприяв приєднанню Товариства об’єднаних слов’ян до Півден­ного товариства. Брав участь у з’їздах і нарадах декабристів у Києві, Тульчині та Кам’янці (1822−1825). Підтримував про­граму “Руська правда”, складену П. Пестелем, був прихильником повалення самодержавства шля­хом військового перевороту та встановлення в Росії республі­канського ладу. Висунув плани організації революційної повстан­ської армії, (відомі під назвами “Бобруйської змови” (1823) і “Білоцерківської змови” (1824− 1825). 29.ХІІ.1825 (10.І.1826) підполковник М.-А. очолив пов­стання Чернігівського полку. У співавторстві з М. Бестужевим-Рюміним склав революційну про­кламацію “Православний катехі­зис” (популярний виклад програ­ми Південного товариства), яку вони читали перед солдатами. 3(15).І.1826 р. після бою біля с. Ковалівки Васильківського по­віту Київської губернії з караль­ним загоном генерала Гейсмара тяжкопоранений М.-А. був заареш­тований. За вироком царського суду разом з іншими керівниками руху повішений 13(25).VІІ.1826 р. у Петропавловській фортеці.

МУРÁШКО Микола Івано­вич (8(20).V.1844−9(22).ІХ.1909) – укр. живописець, відомий пе­дагог, громадський діяч. Нар. у м. Глухові. У 1863−1868 рр. навчався в Петербурзькій акаде­мії мистецтв. У 1869 р. переїхав до Києва, де викладав малюван­ня у навчальних закладах міста. 1875 р. заснував приватну малю­вальну школу, яка відіграла важ­ливу роль у розвитку образо­творчого мистецтва і художньої освіти в Україні. У цій школі здобули художню освіту багато відомих художників, зокрема І. Їжакевич, В. Замирайко, Ф. Кра­сицький, О. Мурашко. З 1901 р. М. жив у с. Бучі біля Києва, де і помер. Художні твори – “Мотив околиць Києва” (1879), “Осінь”, “Над Дніпром” (1880−1890), “Крим” (1892), “Український пей­заж” (1896), портрети Т. Шев­ченка (1864−1867), П. Могили (1868), М. Ге (1906) та ін. Як художній критик та історик мис­тецтва, М. послідовно і напо­легливо пропагував в Україні мистецтво передвижників, об­стоював принципи ідейного ми­стецтва, виступав проти дека­дентства та формалізму. Прогре­сивними були й педагогічні погляди М. Частково ці погляди він виклав у статті “Про деякі віяння у педагогіці мистецтва” (1898). М. – автор книги “Спо­гади старого вчителя” (1907− 1909), у якій зібрані його розпо­віді про закордонні подорожі, зв’язки з Петербурзькою акаде­мією мистецтв і деякими діячами укр., російського та зарубіжного мистецтва, про систему вихован­ня у Київській малювальній школі, її історію і діяльність.

МУРÁШКО Олександр Олек­сандрович (26.VІІІ(7.ІХ).1875− 14.VІ.1919) – визначний укр. жи­вописець, педагог і громадський діяч. Нар. у Києві в сім’ї іконо­писного майстра. Небіж М. Му­рашка. Художню освіту здобув у Київській малювальній школі М. Мурашка. У 1894−1900 рр. удосконалював художню майстер­ність у Петербурзькій академії мистецтв під керівництвом І. Рє­піна. В 1901 р. вчився в Мюн­хенській академії мистецтв у словацького художника і педа­гога А. Ажбе. У 1902−1904 рр. працював у Парижі, де створив цикл картин “Парижанка”, “Па-

ризьке кафе” (1902), “На вулицях Парижа”, “Біля кафе” (1902− 1903). В 1904−1907 рр. жив у Петербурзі, з 1907 р. – у Києві. Викладав у Київському худож­ньому училищі (1909−1912) та у власній мистецькій студії, яку відкрив у Києві спільно з А. Крю­гер-Праховою. М. був членом Нового товариства художників (1904−1915) та Товариства пере­сувних художніх виставок (із 1916). У 1917 р. М. став одним з основоположників і перших про­фесорів Укр. академії мистецтв у Києві. Загинув у Києві за не­з’ясованих обставин. Творчість М. здобула широке визнання, його твори експонувались у Па­рижі, Мюнхені, Кельні, Амстер­дамі, Дюссельдорфі, Римі та ін. містах Європи. М. – автор жан­рових картин “Похорон кошово­го” (1900; для центральної поста­ті позував М. Старицький), “Бла­говіщення”, “Карусель” (1908), “Неділя” (1909), “Недільний день” (1910), “Селянська роди­на” (1914), “Праля” (1914), “Тихе горе” (1914), “Продавщиці кві­тів” (1917), портретів – “Дівчина в червоному капелюсі” (1902− 1903), Я. Станіславського (1906), М. Мурашка (1907), автопортре­та і ін. За дипломну картину “Похорон кошового” (1900) М. був удостоєний звання художни­ка з правом закордонної пенсіо­нерської подорожі. Значна кіль­кість творів митця міститься в музеях та колекціях Амстердама, Нью-Йорка, Будапешта, Женеви.



МEХІН Єфрем Йосипович (6.ІІ.1766 − січень 1850) – вітчиз­няний лікар. Нар. у м. Чугуєві (нині Харківська обл.) у дворян­ській сім’ї. Навчався у Харків­ському духовному колегіумі та Єлисаветградській хірургічній школі. Професор Московської ме­дико-хірургічної академії (1808− 1818) та Московського універси­тету (1813−1835). М. – автор посібників із хірургії (1806) та анатомії (1813−1815). Опрацьо­вував питання травматології; ви­словлював думки, співзвучні ідеї нервізму. М. запроваджував у медичну практику масаж, гальва­нізацію та ін. методи лікування. З 1801 р. провадив у Москві віспощеплення і широко пропа­гував повсюдне застосування цього методу. Брав активну участь у боротьбі з епідемією холери в Москві (1830). М. було обрано почесним членом Харків­ського університету.


1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка