Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка33/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   63

МBРНИЙ Панас (літ. псевд. Рудченка Панаса Яковича; 13.V.1849−28.I.1920) – видатний укр. письменник, революційний демократ. Нар. в м. Миргороді (нині Полтавської обл.) в сім’ї дрібного урядовця. Закінчив Га­дяць­ке повітове училище (1862). Не маючи можливості продовжу­вати освіту, в 14 років вступив на чиновницьку службу. Служив по канцеляріях у м. Гадячі (1863− 1864), Прилуках (1865−1867), Миргороді (1867−1871). Із 1871 р. проживав у Полтаві, працюючи спершу бухгалтером губернсько­го казначейства, згодом на різ­них посадах у казенній палаті. У 1874−1875 рр. належав до орга­нізації революційних народників “Унія”. У 1914 р. дістав чин дійсного статського радника. По­хований у Полтаві.

Світогляд, літературно-есте­тичні погляди М. сформувалися під впливом Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, революційного народництва. У першому надру­кованому оповіданні “Лихий по­путав” (1872), написаному в стильовій манері ранніх творів Марка Вовчка, правдиво показа­но сумну долю бездомної сиро­ти-покритки; у другому – “П’я­ниця” (1874) – створено образ “маленької людини”, дрібного чиновника, зім’ятого гнобитель­ським суспільним ладом. “В обох оповіданнях видно було свіжий і сильний талант, і вони відразу корисно вирізнилися се­ред тодішньої української белет­ристики” (І. Франко). Широке визнання і славу приніс М. його великий соціальний роман з народного життя “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (“Пропаща сила”), що був написаний у спів­авторстві з братом Ів. Бі­ликом (Рудченко І. Я.) протягом 1872− 1875 рр. і вперше надрукований М. Драгомановим у Женеві (1880). Ідейний зміст роману глибоко пов’язаний із дійсністю і відбиває майже столітню історію укр. села. У романі виразно від­билися основні якості таланту М. – глибока народність, викриваль­ний характер зображення дійс­ності, сміливе розкриття соціаль­них суперечностей та антагоніз­му, велика сила типізації. Вер­шин реалізму досягнув М. у соціально-психологічному рома­ні “Повія”. Перші дві частини з’явилися 1883−1884 рр. в аль­манасі “Рада”, третя (не повніс­тю) – 1919 р. у “Літературно-науковому віснику”, а всі чотири – лише 1928 р. “Повія” – багато­плановий твір про трагічну долю сільської дівчини Христі Прити­ківни. Образ цей змальований М. із великою художньою силою і пристрастю, з властивим пись­менникові глибоким гуманізмом. В органічному зв’язку з долею голової героїні в романі широко розкрито типові процеси поре­форменої капіталістичної дійс­ності – розшарування селянства, зростання нового, буржуазного класу (Супрун, Кравченко, Вовк, Здір), “чумазих”, хижих набува­чів багатства (Колісник, Загни­біда). “Повія” належить до справжніх перлин укр. прози, є одним з визначних творів світо­вої літератури про нещасну долю жінки в умовах буржуазного ладу. М. – автор низки повістей. У творі “Голодна воля” (незакін­чена, опубл. 1940 р.) розвінчав кріпосницький характер реформи 1861 р. Зіставленню двох епох – кріпосницької і капіталістичної, відображенню класової боротьби, яка в період розвитку капіталіз­му набрала нових рис, присвя­чена повість “Лихо давнє і сього­часне” (1897). В літературному доробку М. є також блискучі зразки малої епічної форми – цикл оповідань-образків – “Як ведеться, так і живеться” (кінець 70 – середина 80-х рр.). Зворуш­ливе оповідання “Морозенко” (1885; опубл. уперше 1898 р. в журн. “Киевская старина”) про безрадісне життя сільської дити­ни, її загибель; переселенському рухові присвячено нарис “Серед степів” (1903). Писав М. і в жанрі дра­матургії. Йому нале­жать комедії “Перемудрив” (1885), “Згуба” (1896), драми “У черни­цях” (1884), “Спокуса” (1901) та ін. Найбільшу популярність здобула драма “Лимерівна” (1883; упер­ше опубл. 1892 р. в журналі “Зоря”) Поклавши в основу сю­жету драми давню народну бала­ду про Лимерівну, М. головний драматургічний конфлікт розро­бив на матеріалі з життя села пореформеної доби, викрив ку­ток “темного царства”, показав непримиренність інтересів зажер­ливих багатіїв-самодурів (Шкан­дибиха, Кнур) і гноблених, про­тестуючих селян (Наталя, Василь Безрідний). Роль головної героїні Наталі належала до улюблених ролей М. Заньковецької. В 1955 р. п’єсу екранізовано. М. виступив із палким закликом до письмен­ників служити зброєю слова на­родові, допомагати його бороть­бі за волю (“До сучасної музи”, 1905), як бойовий прапор під­носив ім’я Шевченка (“Пригода з “Кобзарем”, 1906). В оповідан­ні “Дурниця” (1909) М. викрив облудну Державну думу, висміяв наполоханих урядовими репре­сіями панків-лібералів, затавру­вав очманілих шукачів “крамо­ли”, їхню “відданість” урядові батога і нагая. Поряд з оригі­нальною творчістю займався М. і перекладацькою діяльністю. В його архіві зберігаються пере­клади творів Пушкіна, Лермон­това, Островського (“Гроза”, “Тепле місце” – разом з Ів. Біли­ком, Шек­спіра (“Король Лір”), Г. Лонгфелло (повний переклад поеми “Пісня про Гайавату”, з якого надруковано лише невели­кий уривок у збірці “На вічну па­м’ять Котляревському”, 1904). М. зробив оригінальний переспів “Слова о полку Ігоревім”, корис­туючись характерною для дум образно-стилістичною і ритміч­ною системою (1883; опубл. уперше 1896, “Зоря”). Високу оцінку творчості видатного ро­маніста дали у свій час І. Фран­ко, М. Коцюбинський, В. Сте­фаник, Марко Черемшина, С. Ва­сильченко, Е. Ожешко.

МИРОВBЙ ПОСЕРÉДНИК – у царській Росії службова особа, що діяла на певній діль­ниці (здебільшого два на повіти) і фактично захищала інтереси поміщиків. Посаду М. п. було вста­новлено під час проведення селянської реформи 1861 р. М. п. мали запроваджувати уставні грамоти та розв’язувати інші питання, що випливали із позе­мельних відносин між поміщи­ками та селянами; відали також органами селянського громад­ського управління. М. п. корис­тувалися широкою адміністра­тивно-судовою владою. Призна­чали їх із місцевих дворян губер­натори і затверджував Сенат. На Півдні України і Лівобережжі, як і в більшості губерній Росії, інститут М. п. 1874 р. було замі­нено повітовими у селянських справах “присутствіями”. На Правобережжі посади М. п. було скасовано 1917 р.

МИРОВBЙ СУД – особли­вий вид суду в Російській імпе­рії, в т. ч. й на території України, для розгляду дрібних криміналь­них та цивільних справ. Установ­лений відповідно до судової ре­форми 1864 р. На М. c. покладав­ся обов’язок примирити сторони (звідси і його назва). Обирався строком на три роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, що мали майно­вий та освітній цензи, з наступ­ним затвердженням Сенатом. Першою інстанцією був дільни­чий мировий суддя, другою – повітовий або столичний з’їзд мирових суддів. У західних гу­берніях, у т. ч. Волинській, Київській та Подільській, миро­вих суддів призначав міністр юстиції. За законом 1889 р. М. c. ліквідовано (крім М. c. у столи­цях та деяких інших містах, зо­крема Одесі та Харкові); 1912 р. відновлено (фактично до лютого 1917 р. їх уведено в 1/5 частині губерній). Декретом про суд 22.ХІ(5.ХІІ).1917 р. М. c. ліквідо­вано в РРФСР, в Україні – постановою Народного секрета­ріату “Про введення Народного суду” від 4(17).І.1918 р.

МИРÓВИЧ Василь Якович (1740−15 (26).ІХ.1764) – підпо­ручик Смоленського полку. По­ходив із козацько-старшинського роду Мировичів. Онук Ф. Миро­вича. У липні 1764 р. М., будучи офіцером караульної команди в Шліссельбурзькій фортеці, нама­гався здійснити палацовий пере­ворот для скинення з престолу Катерини ІІ і проголошення ім­ператором Івана VІ Антоновича. Можливо, М. керувався прагнен­ням, посадивши на престол Іва­на VІ, який перебував в ув’яз­ненні у фортеці, добитися роз­ширення політичної автономії України. В ніч з 4 на 5.VІІ.1764 р. група солдатів на чолі з М. захо­пила фортецю. Однак у цей час Іван VІ, відповідно до інструкції Катерини ІІ, вже був убитий офіцерами внутрішньої сторожі. М. заарештували і за вироком Сенату стратили у Петербурзі.

МИРÓВИЧІ – укр. козацько-старшинський рід на Переяслав­щині в 17−18 ст.

Іван М. (р. н. невід. − бл. 1709) – укр. військовий діяч, із 1689 р. – значковий товариш, у 1692− 1706 рр. − переяславський пол­ковник. 27.Х.1694 р. козацьке військо під проводом С. Палія і М. роз­громило Кримську орду на річці Кодимі. На чолі Пере­яславського полку брав участь у Північній війні 1700−1721 рр. На власні кошти збудував Покров­ську церкву в Переяславі. 1704− 1706 рр. М. і Д. Апостол очолю­вали 17-тисячний укр. корпус, який разом із саксонськими війсь­ками вів воєнні дії проти швед­ської армії у Польщі та Білорусії. Козаки під проводом М. брали участь у здобутті Варшави. 1706 р. в боях за Ляховичі (нині Біло­русь) зі шведськими військами потрапив у полон. Помер у Швеції.

Федір Іванович М. (р. н. невід. − 1758) – укр. військовий і дер­жавний діяч 1-ї пол. 18 ст., спо­движник гетьманів І. Мазепи та П. Орлика. Навчався у Києво-Могилянській академії. У 1708− 1709 рр. – генеральний бунчуж­ний. 1709 р. М. за дорученням І. Мазепи вів переговори із Запо­ріжжям, які завершилися перехо­дом 8-тисячного загону запорож­ців на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком на бік укр.-швед­ських військ. Після поразки швед­сько-укр. армії у Полтавській битві 1709 р. змушений емігру­вати. Палкий прихильник укр. державності. У 1710−1711 рр. – генеральний осавул. Жив у Кри­му, Туреччині, Швеції (1715− 1719) та Польщі (1719−1754). Помер у Криму. Після еміграції Федора М. всі його маєтності були конфісковані. Членів його родини вивезено до Москви, а 1716 р. заслано до Тобольська. Дозволено повернутися в Украї­ну 1745 р. Його синів Якова і Петра відправлено до Петербур­га. За намагання контактувати з батьком 1732 р. заслані до Си­біру. З 1742 р. перебували на військовій службі.

Іван Іванович М. (р. н. невід. − 1753) – укр. військовий діяч, дипломат. Син Івана М. 1712 р. за підтримку його братом Федо­ром М. політики гетьмана І. Ма­зепи був вивезений до Москви, а 1716 р. висланий до Сибіру. Перебував на військовій службі. 1730 р. під час конвоювання транспорту із залізом до Петер­бурга утік до Криму. Служив перекладачем у кримського хана. Виконував дипломатичні дору­чення гетьмана П. Орлика. 1735 р. їздив із дипломатичною місією до польського короля С. Лещин­ського у Францію. 1736 р. М. був представником П. Орлика при турецькому командуванні.

Василь Іванович М. (р. н. невід. − 1732) – син Івана М. В 1716 р. звинувачений у таємних зв’язках зі шведами і з братом Федором М. Засланий на каторгу до Си­біру, де і помер.

Анна Іванівна М. (р. н. і см. невід.) – дочка Івана М., дру­жина А. Войнаровського. Після арешту чоловіка російськими агентами і вивезення його до Росії жила у Швеції.

МИХАЙЛÓВСЬКИЙ-ДА­НИЛÉВСЬКИЙ Олександр Іва­нович (1790−1848) – російський воєнний історик, генерал-лейте­нант. Нар. у Петербурзі в сім’ї небагатого укр. дворянина. Учас­ник Вітчизняної війни 1812 р. (ад’ютант М. І. Кутузова), закор­донних походів російської армії 1813−1815 рр., російсько-турець­кої війни 1828−1829 рр. М.-Д. – автор праць з історії воєн Росії 1 ї пол. 19 ст. Основні праці – “Описание Отечественной войны 1812 г.” (ч. 1−4, 1839), “Записки о походе 1813 года” (1834), “Описа­ние похода во Францию 1814 го­да” (1836). Твори М.-Д. містять багатий фактичний матеріал.

МИХАЛЬЧEК Костянтин Петрович (2.І.1841(21.ХІІ.1840)− 20.ІV.1914) – укр. мовознавець. Нар. в с. Зозулинцях (нині Сам­городоцького р-ну Вінниць­кої обл.). Вчився у Київському університеті. Був співробітником Південно-Західного відділу Ро­сійського географічного товарис­тва у Києві. Автор наукових праць із діалектології, фонетики і морфології укр. мови (“До пів­денноукраїнської діалектології”, 1893; “Філологічне непорозумін­ня”, 1896 та ін.). М. описав укр. діалекти та обґрунтував їх поділ на три групи (наріччя). Склав програму для збирання діалект­ного матеріалу і першу діалекто­логічну карту укр. мови (1871). Твори – “Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины” (“Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край”, т. 7, СПб., 1872); “До правопису деяких форм “м’якої деклінації” в українській мові” (“Записки Українського науково­го товариства в Києві”, 1908, кн. 2).

МИХНÉВИЧ Йосип Григо­рович (1809−1885) – укр. філо­соф. Нар. у сім’ї священика в с. Локачах (нині Волинської обл.). Здобув освіту в Київській духов­ній академії, де 1836 р. став про­фесором. Із 1839 р. – професор філософії Рішельєвського ліцею в Одесі, з 1859 р. – помічник попечителя Київського, з 1867 р. – Варшавського навчальних окру­гів. М. пропагував об’єктивно-ідеалістичні принципи православ­ної релігії, проголошуючи її ос­новою всякої істинної філософії. Із цих позицій він критикував навіть шеллінгіанство за елемен­ти пантеїзму. Погляди М. відби­лися в його підручнику логіки.

МИШÉЦЬКИЙ Семен Іва­нович (рр. н. і см. невід.) – автор історичного твору про Запорізь­ку Січ, російський офіцер, князь. У 1736−1740 рр. служив у росій­ській армії в Україні, де озна­йомився з історією і побутом запорізьких козаків. Твір М. – “Історія про козаків запо­різьких...”, складений 1740 р., подає цінні відомості про вну­трішній устрій і побут Запорізь­кої Січі, про вибори козацької старшини на військових радах, про звичаєві, правові норми запорізьких козаків, про козацькі зимівники, рибальські про­мисли, торгівлю, про становище різних верств населення, про зловжи­вання козацької старшини, про класові суперечності між запо­різькою старшиною та рядовим козацтвом. М. дав історико-гео­графічний опис нижньої течії Дніпра і його приток від р. Са­мари до лиману, дані про флору і фауну земель Запорізької Січі. Незважаючи на дворянську тен­денційність, вороже ставлення М. до трудових мас запорізького козацтва і спроби обґрунтувати право російських поміщиків на запорізькі землі, його твір є важливим джерелом для вивчен­ня історії Запорізької Січі.

МИШEГА (псевд. – Філіппі-Мишуга) Олександр Пили­пович (20.VI.1853−9.III.1922) – видатний укр. оперний співак (тенор) та педагог. Нар. в с. Но­вому Виткові (нині Радехівсько­го р-ну Львівської обл.) в родині шевця. Вчився у дяківській школі при соборі Св. Юра у Львові, згодом – у вчительській семінарії. Деякий час працював народним учителем; навчався співу у Львові у професора В. Висоцького. У 1881 р. виїхав за кордон, продовжував музичну освіту в Мілані та Ніцці. У 1883 р. дебютував у м. Форлі (Італія) в опері Ф. Флотова “Марта”. Висту­пав на сценах театрів у Мілані, Відні, Львові, Кракові, Варшаві, Петербурзі, Києві. Основні пар­тії – Герцог, Альфред, Річард, Радамес (“Ріголетто”, “Травіата”, “Бал-маскарад”, “Аїда” Дж. Верді), Фауст в однойменній опері Ш. Гу­но, Йонтек, Стефан (“Галька”, “Страшний двір” С. Монюшка), Ленський (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського), Каніо (“Паяци” Р. Леонкавалло), Туріду (“Сіль­ська честь” П. Масканьї) та ін. Виконання М. відзначалося ви­сокою музичною культурою, за­душевністю, бездоганною дик­цією та чудовою акторською грою. З 1906 по 1911 рр. М. ви­кладав вокал у Музично-драма­тичній школі М. Лисенка в Києві, 1912−1913 рр. – у Варшавській консерваторії, а після 1918 р. – в Стокгольмі. М. завжди підтри­мував найтісніші зв’язки з батьківщиною; приїжджав співа­ти на шевченківські і франків­ські свята, виступав у концертах, організованих на допомогу ро­бітникам та учнівській молоді у Львові та Києві. Помер в м. Фрейбурзі (Німеччина). Похова­ний на батьківщині, в с. Новому Виткові.

МІГEРА Іван (рр. н. і см. не­від.) – укр. гравер початку 18 ст. Вчився у Києво-Могилянській академії, був архідияконом Киє­во-Печерської лаври, в 1709− 1712 рр. – ігуменом Миколаїв­ського Крупицького монастиря в Батурині. Створював панегіричні композиції з віршованим текс­том на честь гетьманів, осіб із козацької верхівки (В. Кочубея, А. Войнаровського, Т. Ломи­ков­ського), представників вищого духівництва (митрополитів Вар­лаама Ясинського, Стефана Явор­ського) та ін. Гравюри М. мають елементи портретності, оздобле­ні декоративними прикрасами.

МÍЛЛЕР Дмитро Петрович (01.Х.1862−27.VI.1913) – укр. історик буржуазно-ліберального напряму. Нар. в с. Котельві Ох­тирського повіту Харківської губ. (нині центр Котелевського р-ну Полтавської обл.) в поміщицькій сім’ї. У 1888 р. закінчив істори­ко-філологічний факультет Хар­ківського університету. З 1887 р. співробітничав у харківській бур­жуазній газеті “Южный край” (1903 р. став одним із її редак­торів). Із 1895 р. працював у біб­ліотеці Харківського універси­тету. М. – автор праць з історії Слобідської і Лівобережної Укра­їни 18 ст. – “Очерки исто­рии и юридического быта старой Ма­лороссии” (т. 1−2, Харків, 1895 і 1898 рр.); “Архивы Харьковской губернии” (Харків, 1902); “Пикинерия” (К., 1899) та ін. У співавторстві з Д. І. Багалієм М. написав “Историю города Харь­кова за 250 лет его существо­вания” (т. 1−2, Харків, 1905 і 1912 рр.). У своїх працях М. ви­користав велику кількість доку­ментальних матеріалів, які мають пізнавальне і довідкове значення.

МІСЬКÁ ДEМА – виборний розпорядчий орган міського са­моврядування в Російській імпе­рії. Заснована в 1785 р. “Жалу­ваною грамотою містам” на засадах станового представниц­тва. Населе­ння міста поділялося на шість розрядів, кожний з яких посилав депутатів до міського зібрання. Із членів зібрання обиралася загальна М. д., а зі складу думи – її постійний орган – шестигласна дума (входило шість осіб, по одному від кожно­го розряду міського населення). Виконавчим органом М. д. була міська управа на чолі з міським головою. У містах Ліво­бережної та Слобідської України М. д. було встановлено з 1785 р., у містах Правобережної України – після приєднання до Російської імперії в 1793 р. Виконавчим органом М. д. була міська упра­ва, яку очолював міський голова, він же і голова М. д. Міське самоврядування залежало від урядової адміністрації. Голова повітового міста затверджувався губернатором, голова губернсько­го міста – міністром внутрішніх справ. Міська реформа 1870 р. замість станового представниц­тва встановила обрання термі­ном на чотири роки гласних (членів) М. д. на основі майно­вого цензу. Правом голосу ко­ристувалися лише власники не­рухомого майна. Більшість місь­кого населення було позбавлене виборчих прав. Городове поло­ження 1892 р. ще більше обме­жило кількість виборців, посили­ло нагляд царської адміністрації за діяльністю М. д. Ліквідовані після жовтня 1917 р.

МІСЬКÁ РЕФÓРМА 1870, Городове положення 16 червня 1870 – одна з буржуазних ре­форм у Росії; вимушена поступ­ка буржуазії з боку царизму для збереження самодержавства в умовах капіталізму. За М. р. в містах країни (крім Польщі, Фін­ляндії, Середньої Азії) створю­валися виборні міські думи, в яких бажаний для уряду класо­вий склад забезпечувався, зокре­ма, куріальною виборчою систе­мою, буржуазним майновим цен­зом. Робітники, дрібні службовці та особи розумової праці, що не мали нерухомого майна, позбав­лялись виборчого права. Ця реформа відіграла певну роль у буржуазних перетвореннях у Росії (сприяла налагодженню міського господарства, зміцнен­ню буржуазії, її союзу із само­державством). Була значно урізана “контрреформами”.

МІСЬКÁ УПРÁВА – вико­навчий орган міської думи. Складалася із виборних голови і кількох членів, мала канцелярію з відділами, постійні і тимчасові виконавчі комісії. Весь особовий склад М. у. вважався на держав­ній службі і цілком підлягав губернаторові. В невеликих міс­тах функції М. у. виконував міський голова.

МІСЬКÉ УЧBЛИЩЕ – в Російській імперії і деяких зару­біжних країнах початкове учили­ще підвищеного типу. В Росії М. у. були створені за Положенням 1872 р. замість повітових і парафіяльних училищ. М. у. при­значалися для дітей дрібних службовців, торговців, ремісни­ків та ін. Термін навчання – шість років. Програми М. у. не були узгоджені з програмами гімназій. Цим самим царський уряд не допускав “нижчі” вер­стви населення до середньої і вищої освіти. М. у. існували май­же в усіх містах України. У 1912 р. в Росії М. у. було реорганізовано у вищі початкові училища.

МІСЬКBЙ ГОЛОВÁ – в Російській імперії виборна служ­бова особа, що очолювала міську думу та її виконавчий орган – міську управу. Посада М. г. вперше була встановлена “Грамо­тою на права і вигоди містам Ро­сійської імперії”, виданою 1785 р. За городовим положенням 1870 р. М. г. обирався міською думою терміном на чотири роки з на­ступним затвердженням: у гу­бернських містах – міністром внутрішніх справ, в інших містах – губернатором. У невеликих містах міська управа не утворю­валась, а її функції виконував міський голова.

МÍХАЛ КОРBБУТ Вишне­вецький (Michal Korybut Wiśnio­wiecki; 31.VІІ.1640−10.ХІ.1673) – польський король (з 1669). Син укр. покатоличеного магната Я. Вишневецького. За М. К. у Польщі посилилася феодаль­но-шляхетська анархія, ослабилась королівська влада. Під тиском магнатів, які плекали плани загарбання України, М. К. відмо­вився від пропозиції Росії пере­творити Андрусівське перемир’я 1667 р. на постійний мир. За правління М. К. Польща вела невдалу війну проти Туреччини, в ході якої було підписано неви­гідний для Польщі Бучацький мирний договір 1672 р.

МІЦКÉВИЧ Олександр Ми­колайович (1804−22.ХІ.1871) – вітчизняний юрист, професор римського і цивільного права. Нар. у Кобринському повіті ко­лишньої Гродненської губернії в родині судового службовця. Брат А. Міцкевича. Вчився у Вілен­ському університеті. З 1834 р. – перший професор юридичного факультету Київського універси­тету. З 1839 по 1858 рр. – про­фесор римського права в Харків­ському університеті. З 1858 р. облишив викладацьку діяльність.

МІЧEРІН Іван Федорович (бл. 1703−1763) – російський ар­хітектор. У 1723−1728 рр. учився у Голландії. У 1734−1739 рр. працював над складанням ген­плану Москви. Протягом ряду років керував будівельними ро­ботами в Москві. Проектував та­кож для Твері, Коломни, Ниж­нього Новгорода та ін. міст. У 1747−1753 рр. М. за проектом В. В. Растреллі збудував Андрі­ївську церкву в Києві.

МІЩÁНСЬКІ УПРÁВИ – органи станового міщанського управління в містах і містечках Російської імперії, встановлені “Жалуваною грамотою містам” (1785). Складалися із старости та членів М. у., яких обирали упов­новажені від громади міщан на сходах. Управи здійснювали при­йом до міщанського стану або виключення з його складу, роз­поділяли податки та побори, видавали різні свідоцтва тощо. Створення і діяльність М. у. суворо контролювалися царською місцевою адміністрацією. Лікві­довані відповідно до Декрету про скасування станів і цивіль­них чинів від 10(23).ХІ.1917 р.

МЛОТКÓВСЬКА Любов Іва­нівна (1805−1.V.1866) – укр. ак­триса. Нар. у м. Курську в сім’ї учителя. Дебютувала 1823 р. Грала в трупі І. Штейна. Після поділу цієї трупи (1833) грала в трупі свого чоловіка Л. Ю. Млот­ковського, виступаючи переваж­но в Харкові, іноді в Курську, Києві. У 1850−1860 рр. грала в Одесі. М. – водевільна актриса, але з успіхом виступала у драмі, комедії і навіть операх. Гра її відзначалася тонкою розробкою характерів, природністю. В най­різноманітніших ролях вона умі­ла перевтілюватися до невпіз­нання. Кращі ролі М. – Тетяна, Наталка (“Москаль-чарівник”, “На­талка Полтавка” Котляревсько­го), Настя (“Бой-жінка” Квітки-Основ’яненка), Офелія (“Гамлет” Шекспіра), Есмеральда (“Собор Паризької богоматері” за Гюго), Луїза (“Підступність та кохання” Шиллера). У Харкові М. неодно­разово виступала з П. Мочало­вим, М. Щепкіним, К. Солени­ком, М. Рибаковим.

МЛОТКÓВСЬКИЙ Людвіг Юрійович (р. н. невід. − 27.ІІІ.1855) – актор, режисер і антрепренер укр. і російського театру. Нар. у сім’ї польського шляхтича. Всу­переч волі батьків вступив до театральної трупи. У 1816 р. грав у Києві. Згодом працював у тру­пі І. Штейна як актор і хорист. У 1833 р. очолив у Курську части­ну колишньої трупи І. Штейна. В трупі М. грали К. Соленик і М. Рибаков. У 1834−1843 рр. очо­лював власну трупу у Харкові, де відкрив театральну школу. Трупа М. неодноразово гастролювала у Києві, Єлисаветграді. М. побуду­вав театр у Бобринці. Залучав до гастролей М. Щепкіна, П. Мо­чалова, ставив кращі вітчизняні й зарубіжні твори (“Лихо з розу­му” Грибоєдова, “Ревізор” Гоголя, п’єси Котляревського та Квітки-Основ’яненка, “Гамлет” Шекспі­ра, “Мірандоліна” Гольдоні тощо).

МНОГОГРÍШНИЙ Дем’ян (Демко) Гнатович (бл. 1630   після 1701) − гетьман Лівобе­реж­ної України (1669−1672). Нар. у м. Коропі (нині Чернігівська обл.). Походив із козацької родини. Учасник Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр. У доку­ментах уперше згадується в Зборівському реєстрі (бл. 1649 р.) на посаді військового осавула. В 1665−1669 рр. – полковник чер­нігівський. У 1668 р. М. як про­тивник Андрусівського переми­р’я 1667 р. взяв участь в анти­московському повстанні, яке роз­почалося під керівництвом І. Брю­ховецького. Підтримував полі­тику гетьмана П. Дорошенка. В 1668 р. призначений П. Доро­шенком наказним гетьманом Лі­вобережної України, тому що ос­танній змушений був поверну­тись на Правобережжя. Наступ московських військ під команду­ванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, сильні мос­ковські залоги у містах, тиск промосковськи налаштованої час­тини старшини і православного духовенства (особливо архієпис­копа чернігівського Л. Баранови­ча) примусили М. піти на пере­говори з царським урядом. У цей час 17.ХІІ.1668 р. на старшин­ській раді в Новгород-Сіверсько­му М. обрано “сіверським геть­маном”. Переговори між москов­ським урядом і М. завершились укладенням Глухівських ста­тей 1669 р. і проголошенням 9(19).ІІІ.1669 р. на Генеральній військовій раді у Глухові М. гетьманом Лівобережної Украї­ни. Після обрання гетьманом М. намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Він добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського пере­мир’я 1667 р., залишився у скла­ді Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, М. прагнув зміцнити гетьманську владу, по­ступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини. Вів та­ємні переговори з П. Дорошен­ком про можливість переходу Лівобережної України під про­текторат Туреччини. Така полі­тика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. В ніч з 12 на 13.ІІІ.1672 р. у Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець, Доманто­вич і П. Уманець) за підтримки начальника московської залоги заарештували М. і видали пред­ставникам царського уряду. Геть­мана вивезли до Москви, де в середині квітня 1672 р. розпочав­ся суд над ним. М. звинуватили у державній зраді, піддали торту­рам, а потім засудили до страти. Згодом страту замінили на до­вічне заслання. М. вивезли з родиною до Сибіру та ув’язнили в Іркутській тюрмі. З 1688 р. звільнений із тюрми М. перебу­вав на військовій службі у Селенгінську на Забайкаллі. В 1696 р. М. постригся у ченці. Помер в Іркутську. Укр. істори­ки пов’язують час гетьманування М. із закінченням одного з найтрагічніших періодів в укр. історії – Руїни.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка