Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка32/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   63

МÉНШИКОВ Олександр Данилович (6(16).ХІ.1673− 12(23).ХІ.1729) – рос. державний і військовий діяч, князь (1707), генералісимус (1727). Нар. у Москві в родині придворного конюха. Із 1686 р. – денщик Петра І, згодом – один із най­ближчих радників царя. В 1703 р. був призначений губернатором Інгерманландії, пізніше – Санкт-Петербурзької губернії. Керував будівництвом Петербурга і Крон­штадта, на спорудженні яких працювали тисячі укр. селян і козаків (з них бл. 60 тис. заги­нуло). Під час Північної війни 1700−1721 рр. командував вели­кими з’єднаннями московської армії. У листопаді 1708 р. М. зруйнував Батурин, з особливою жорстокістю винищивши його жителів за підтримку гетьмана І. Мазепи. В Полтавській битві 1709 р. М., командуючи лівим флангом московської армії, роз­бив корпус ген. Росса. Отримав величезні земельні володіння в Україні. Діяльність М. на укр. землях супроводжувалася безжа­лісним визискуванням місцевого населення та закріпаченням ко­заків у його особистих володін­нях. У 1709−1713 рр. командував московськими військами у Поль­щі, Курляндії, Померанії і Гольд­штайні. В 1718−1724 і 1726− 1727 рр. – президент Військової колегії. Після смерті Петра І за підтримки гвардії 28.І.1725 р. посадив на трон Катерину І. Став одним з ініціаторів ліквідації Малоросійської колегії і обрання гетьманом Д. Апостола. За прав­ління Петра II М. звинувачено в державній зраді, усунено від влади і заслано разом із сім’єю в Ранненбург, а в 1728 р. – у Березов (нині Тюменська обл.).

МЕНШОВИКB (Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків), РСДРП (м) – фракція Російської соціал-де­мократичної робітничої партії, яка організаційно оформилася після II з’їзду РСДРП (1903). Отримала назву за результатами виборів до керівних органів партії. Під час обговорення ста­туту виявилось ідейне розход­ження всередині партії. При­хильники побудови партії на зра­зок європейської соціал-демо­кратії, без обов’язкової партійної діяльності своїх членів, під час виборів ЦК опинилися у мен­шості. Більшість отримали при­хильники суворого централізму, жорсткої партійної дисципліни та підкорення партійним дирек­тивам, що було потрібно для нелегальної роботи у підпіллі. До 1917 р. РСДРП існувала як єдина партія. Лідери М. − Г. Плеханов, Ф. Дан, Б. Аксель­род, Ю. Мартов, І. Церетелі, Н. Чхеїдзе. На відміну від більшовиків, у М. була відсутня жорстка організаційна єдність та одноосібне лідерство. Попри неодноразові спроби об’єднання розбіжності посилювалися, фрак­ції кардинально розійшлися в оцінці революції 1905−1907 рр. М. вважали себе робітничою партією, виступали за загально­народну революцію, у якій про­летаріат відіграватиме провідну роль, але в разі перемоги посту­питься владою буржуазії. У своїй діяльності партія орієнту­валася на коаліцію трьох сил – робітничого, селянського і лібе­рального рухів. У майбутньому передбачалося перетворення РСДРП з інтелігентської на “ши­року робітничу партію”, зведен­ня до мінімуму ролі професійних революціонерів у партії, що і визначило подальшу тактику партії, особливо під час револю­ційних подій 1917 р. Після лютого 1917 р. М. стали однією із найвпливовіших політичних сил у Росії. 1917 р. у партії на­лічувалося до 193 тис. членів, що входили до 146 організацій. М. вважали революцію, що поча­лася, буржуазною, виступали за співробітництво різних суспіль­них верств та партій. Разом з есерами відігравали провідну роль у радах (Н. Чхеїдзе був головою Петроградської ради робітничих і солдатських депута­тів), входили до ВЦВК, Тимчасо­вого уряду (І. Церетелі, М. Ско­белєв, П. Малянтович, К. Гвоз­дєв та ін.). Після VII (квітневої) конференції із РСДРП виділилась окрема РСДРП(б). Процес орга­нізаційного об’єднання М. в окре­му партію відбувався складно. Посилилися суперечності між окремими угрупованнями, партія фактично складалася з різних фракцій – М.-оборонці, М.-інтер­націоналісти, група Плеханова та ін. Друковані органи – газети “Вперед”, “Рабочая газета”, “Но­вая жизнь” та ін. У серпні 1917 р. відбувся об’єднавчий з’їзд, після якого партія прийняла назву РСДРП(об’єднаної). 1917 р. в Україні діяло бл. 50 місцевих організацій М., чисельність яких становила 40 тис. осіб. Члени партії входили до УЦР та МР (М. Балабанов, К. Кононенко).

М. підтримували національ­но-культурні вимоги укр. наро­ду, але були прихильниками єди­ної Росії. Вони утрималися під час голосування за III Універсал і були проти ІV Універсалу. М. виступили проти захоплення вла­ди в країні більшовиками, вима­гали передачі її Всеросійським установчим зборам, утворення однорідного соціалістичного уря­ду. Але сама РСДРП(о) перебу­вала у кризовому стані, формаль­не об’єднання не зміцнило пар­тію. Її курс на беззастережну підтримку Тимчасового уряду виявився хибним. Поступово М. втратили свої позиції і на ви­борах до Всеросійських установ­чих зборів отримали лише 2,3 % голосів. Після розгону Установ­чих зборів М. зосередилися на діяльності у радах і профспілках, де вони стали серйозними полі­тичними конкурентами більшо­виків. 14.VІ.1918 р. ВЦВК ви­ключив М. зі свого складу та з місцевих рад усіх рівнів. Під час громадянської війни партія вела боротьбу проти радянської вла­ди, її представники працювали в антирадянських урядах (Самара, Омськ, Катеринбург), брали участь у Кронштадтському пов­станні (1921). 1920 р. комітети РСДРП(о) існували у Москві, Петрограді, Харкові, Києві, Оде­сі, Гомелі. Постійні пересліду­вання з боку більшовицької влади фактично зводили їхню діяльність нанівець. Частина чле­нів партії емігрувала. 1921 р. вони утворили Закордонну деле­гацію РСДРП. У СРСР окремі організації М. діяли легально у 1921−1922 рр. Із 1923 р. партія перейшла на нелегальне стано­вище. Після 1925 р. меншовизм був фактично ліквідований, чле­ни партії репресовані.



МÉРІНГ Фрідріх Фрідріхо­вич (10.ІІІ.1822−5.V.1887) – вітчизняний терапевт і гігієніст; німець за походженням. Нар. в м. Дона у Саксонії. Закінчив ме­дичний факультет Лейпцизького університету (1845). Переїхавши до Росії, М. працював лікарем у Полтавській (до 1849) та Черні­гівській губерніях; із 1853 р. співробітник (із 1857 − професор) Київського університету, у яко­му викладав гігієну, історію ме­дицини, терапію. У 1856 р. М. перебував у Південній армії, де вивчав тифозну епідемію, пізні­ше брав активну участь у бо­ротьбі з епідемією тифу в Києві. Здобув широку популярність як лікар-практик. М. – автор низки наукових праць, серед яких “Курс лекцій з гігієни” та “Курс клінічних лекцій”.

МЕТЛBНСЬКИЙ Амвросій Лук’янович (літ. псевд. – Амвро­сій Могила; Мітла; Земляк; 1814−29.VІІ.1870) – укр. поет, фольклорист і видавець. Нар. в с. Сарах (нині Гадяцького р-ну Полтавської обл.) у сім’ї дріб­ного поміщика. Закінчив Харків­ський університет (1835). Із 1843 р. – професор цього ж університету на кафедрі російської словес­ності, 1849−1854 рр. – професор Київського, 1854−1858 рр. – знову Харківського університе­тів. Останні роки життя провів у м. Ялті, де й помер.

Літературна діяльність М. при­падає на кінець 30-х – 40-ві рр. 19 ст. Друкував вірші у харків­ських журналах та альманахах (“Молодик”, “Сніп”). Основний поетичний доробок М. міститься у збірці “Думки і пісні та ще дещо” (1839). М. випустив за своєю редакцією “Южный рус­ский сборник” (5 кн., 1848), до якого вмістив власні вірші, вірші М. Петренка, М. Макаровського та ін. поетів. Видав “Байки і приба­ютки Левка Боровиков­ського” (1852) і фольклорний збірник “Народные южнорус­ские песни” (1854). Певне зна­чення мала творчість М. у роз­витку нових поетичних жанрів (балади, сонета) в укр. літературі та в розвитку поетичної мови. Входив до гуртка І. Срезнев­ського. У поезіях М. – сум за ко­заччиною, протиставлення слав­ного минулого безрадісному су­часному. У своїх творах часто використовував поетичні образи козака, бандуриста і могили. Провідна тема творчості М. – співець і його роль у суспільстві (балада “Смерть бандуриста”, поезії “Бандура”, “Самотні спів­ці”). Автор теоретичної праці “Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии” (1850).



МЕХМÉД ІV (Махмед ІV, Магомед ІV; 1642−1692) – турецький султан (1648−1687). За правління М. ІV турецький уряд проводив політику налагод­ження союзницьких відносин з Україною та надавав підтрим­ку гетьманам Б. Хмельницькому. І. Виговському, Ю. Хмельниць­кому, П. Тетері, І. Брюховець­кому і П. Дорошенку. В 1650 р. турецький уряд унаслідок трива­лих двосторонніх переговорів за­пропонував Б. Хмельницькому прийняти протекторат над Украї­ною, що мала стати васальною державою Османської імперії (як Молдавія, Волощина, Трансиль­ванія і Кримське ханство). На думку деяких укр. істориків (М. Грушевський, О. Оглоблин та ін.), на поч. 1651 р. Б. Хмель­ницький, незважаючи на опози­цію частини укр. шляхти (А. Ки­сіль) і вищого духовенства (С. Косів), прийняв пропозицію М. ІV і визнав турецький протек­торат. Проте плани створення антипольської коаліції у складі України, Туреччини, Кримського ханства, Молдавії, Волощини та Трансильванії не були реалізо­вані. В 1667 р. з ініціативи П. Дорошенка розпочалися пере­говори з турецьким урядом про створення військово-політичного союзу України з Туреччиною. М. ІV погодився взяти Україну під турецький протекторат, при­чому Україна зберігала повну автономію, право вільного вибо­ру гетьмана, звільнялась від данини й отримувала військову допомогу в боротьбі за об’єднан­ня всіх укр. земель під владою Війська Запорізького. Цей дого­вір був ухвалений Корсунською радою 1669 р. У 1672 р. М. ІV очолював турецьку армію, яка спільно з укр. військами під проводом П. Дорошенка здобула Кам’янець та звільнила від польських військ значну ча­стину Поділля і Галичини. Внаслідок турецько-польської війни 1672− 1676 рр. та умов Бучацького договору 1672 р. і Журавненсько­го договору 1676 р. до Осман­ської імперії відійшло Поділля, а під владою П. Дорошенка зали­шилися тільки Брацлавщина і Південна Київщина, що було по­рушенням укр.-турецької угоди 1668 р. і стало початком краху зовнішньої політики гетьмана П. Дорошенка. В 1677−1681 рр. уряд М. ІV, підтримуючи Ю. Хмельницького, вів спільно з укр. військами війну проти Мос­ковського царства за Лівобереж­ну Україну, яка завершилась укладанням Бахчисарайського мирного договору 1681 р. За М. ІV у вересні 1683 р. турецька армія під час облоги Відня зазна­ла поразки від польських військ під командуванням Яна ІІІ Со­беського, у складі яких були й укр. козаки. В 1687 р. М. ІV був усунений від влади яничарами.

МИКЛАШÉВСЬКИЙ Ми­хайло Андрійович (1640−30.ІІІ. 1706) – укр. державний діяч кінця 17 – поч. 18 ст. Із 1671 р. військовий товариш. У 1671− 1672 рр. був близьким співробіт­ником гетьмана Д. Многогріш­ного. Згодом призначався отама­ном Глухова (1675) і полковим осавулом Ніжинського полку (1679−1682). Займав відповідаль­ні пости в уряді гетьмана І. Са­мойловича – генеральний хорун­жий (1682) і генеральний осавул (1683−1690), 1690−1706 рр. – полковник стародубський. Воло­діючи великими маєтностями, сприяв розвиткові в них різно­манітних ремесел та мануфактур. Відомий меценат укр. культури, зокрема побудував собор Св. Юрія в Києво-Видубицькому мо­настирі. Не підтримував офіцій­ної політики І. Мазепи. 1703 р. вступив у таємні переговори з польсько-литовськими політич­ними колами для створення конфедеративного об’єднання у складі України (Великого князів­ства Руського), Польщі і Литви на за­садах Гадяцького договору 1658 р. Загинув під час облоги швед­ськими військами Несвіжу (нині Білорусь).

МИКЛАШÉВСЬКІ – укр. по­міщики, власники великих маєт­ностей на Лівобережній Україні. Походили з козацько-старшин­ського роду. Засновником роду вважають Андрія М. (Андрушко Миклашенко; рр. н. і см. невід.) – реєстрового козака Чигирин­ської сотні (1649).

Михайло Андрійович М. (див. статтю вище).

Михайло Павлович М. (1756− 26.VІІІ. 1847) – укр. і російський військовий та державний діяч. Нар. у Деменці на Стародубщині (нині Росія). Служив у гвардій­ському полку в Петербурзі (1775−1789), у 1789−1792 рр. – полковник Стародубського кара­бінерського полку, командував полками на Дніпровській лінії (1792−1797). 1797 р. призначе­ний волинським і чернігівським губернатором, але 1800 р. усуне­ний із посади. З 1801 р. – ново­російський губернатор, із 1808 р. – сенатор. М. був прихильником ідеї політичної автономії Украї­ни, мав зв’язки з Новгород-Сі­верським патріотичним гуртком. Під час вторгнення наполеонів­ських військ у Російську імперію склав проект відновлення ко­зацьких полків у Лівобережній Україні. Після відставки М. осе­лився у своєму маєтку Понурів­ці, де утворив осередок укр. куль­турно-політичного життя. За де­якими даними, звідти поширився по Україні рукопис “Історія русів”.

Андрій Михайлович М. (19.VІІ.1801−1895) – укр. помі­щик, власник фарфорового заво­ду в с. Волокитиному (нині Пу­тивльського р-ну Сумської обл.).

Іван Михайлович М. (1858− 1901) – укр. історик, економіст. У 1882 р. закінчив Одеський (Новоросійський) університет. З 1896 р. – професор політичної економії і статистики Харків­ського університету. Праці М. “Нариси селянського господар­ства Малоросії” (1887), “До історії господарського побуту Московської держави, ч. 1. “За­селення і сільське господарство південної окраїни Росії ХVII ві­ку” (1894) та ін. У 1887−1891 рр. – викладач Петровської сільсько­господарської академії, 1894− 1895 рр. – доцент Московського університету. В його працях з історії аграрних відносин Росії та України використані до­кументальні матеріали, які мають пізнавальне і довідкове значення.

Микола Миколайович М. (1860−1909) – член І Державної думи від Чер­нігівської губернії.

Йосип Михайлович М. (4(16).ІV.1882−2.ІХ.1959) – укр. музикознавець, піаніст і педагог. Нар. у Петербурзі. Навчався у Петербурзькому університеті (1900−1909), згодом закінчив Київське музичне училище і Пе­тербурзьку консерваторію. У 1913− 1918 рр. – директор Петербур­зького музичного інституту. З 1919 р. працював педагогом у Харкові. Виступав як піаніст.

МИКЛEХА-МАКЛÁЙ (Ми­клухо-Маклай) Микола Микола­йович (5(17).VII.1846−2(14).IV. 1888) – визначний учений, ман­дрівник і громадський діяч. Нар. у с. Рождественське Новгород­ської губернії (нині Боровицького р-ну Новгородської обл., Росія). Походив з укр. козацького роду Миклух, представники якого з 18 ст. жили на Київщині. У 1857− 1863 рр. навчався у 2-й петер­бурзькій гімназії. У 1863 р. всту­пив на фізико-математичний фа­культет Петербурзького універ­ситету, звідки у 1864 р. був ви­ключений за участь у студент­ському русі (без права вступу у вищі навчальні заклади Росій­ської імперії). Продовжив навчан­ня за кордоном. Навчався на філософському та юридичному факультетах Гейдельберзько­го (1864), Лейпцизького (1865) та Єнського (1866−1868) універ­ситетів. У 1866−1867 рр. здійснив подорож на Канарські острови, о. Мадейру і в Марокко. 1869 р. проводив дослідження морської фауни на побережжі Червоного моря. Надалі присвятив своє жит­тя антропологічним і етнографіч­ним дослідженням населення Південно-Східної Азії, Австралії, островів Тихого океану. В кінці жовтня 1870 р. виїхав на Нову Гвінею, проживав на південно-східному березі цього острова (нині Берег Миклухо-Маклая) близько трьох років (1871−1872, 1876−1877, 1883). У 1873 р. відвідав Філіппіни та Індонезію. у 1874 р. побував на південно-за­хідному березі Нової Гвінеї (Па­пуа-Ковіай). У 1874−1875 рр. двічі подорожував по Малаккському півострову, вивчав племена се­мангів і сакаїв. У 1876 і 1879 рр. здійснив подорож на острови Мі­кронезії і Меланезії. У 1878−1882 і 1884−1886 рр. жив у Австралії, де заснував біологічну станцію біля Сіднея. М.-М. підтримував тісні зв’язки з Україною, не раз бував на Київщині, досліджував морську фауну біля Одеси та на південному березі Криму. З 1886 р. жив у Петербурзі, де і помер.

М.-М. – автор близько 160 праць, переважна більшість яких при­свячена антропологіч­ній та етнографічній характерис­тиці папуасів та інших народів Океанії та Південно-Східної Азії. Виходячи із вчення про еволю­цію органічного світу, М.-М. вва­жав людські раси спорідненими за своїм походженням, а виник­нення расових і культурних від­мінностей між людьми поясню­вав упливом природних і соціаль­них умов; відкидав існування т. зв. нижчих рас. Твори – “Серед ди­кунів Нової Гвінеї: (Щоденник)” (К., 1961); “Собрание сочинений” (5 т., М.; Л., 1950−1954). Резуль­тати наукових досліджень М.-М. мають і сьогодні велике наукове значення. М.-М. вів щоденники своїх подорожей. Уперше видані 1923 р. за ред. Д. Анучина. У 1984 р опублікована книга І. Веб­стера про життя і діяльність М.-М “Місячна людина”.



МИКÓЛА І (Микола Павло­вич Романов; 25.VІ(6.VІІ).1796− 18.ІІ(2.ІІІ).1855) – російський імператор (1825−1855). Третій син Павла І. Зайняв престол піс­ля раптової смерті Олександра І і жорстокого придушення пов­стання декабристів 1825 р. М. І, прагнучи зміцнити імперію, вста­новив у країні режим військово-поліцейської диктатури. За М. І величезну роль у державному управлінні відіграла особиста канцелярія царя й особливо її “Третій відділ” – управління та­ємної політичної поліції і жан­дармерія. У 1830−1831 рр. при­душив національно-визвольне по­встання в Польщі, був одним з організаторів розгрому Угор­ської революції 1848−1849 рр. Політика М. І щодо України була спрямована на повне ніве­лювання національних особли­востей, прав і традицій укр. на­роду (скасування магдебурзького права (1835) та Литовського статуту), ліквідацію греко-като­лицької церкви в Правобережній Україні, боротьбу проти укр. національно-визвольного руху (арешт членів Кирило-Мефодіїв­ського братства, переслідування і заслання Т. Шевченка). Основ­ним напрямом зовнішньополі­тичної діяльності уряду М. І стала підтримка реакційних ре­жимів в усій Європі. За М. І Росія вела війни за завоювання Кавказу і Середньої Азії, а також російсько-іранську (1826−1828) і російсько-турецьку (1828−1829) війни. Поразка Росії у Кримській війні 1853−1856 рр. стала при­чиною глибокої кризи всього режиму, встановленого М. І, і прискорила його смерть (правдо­подібно самогубство).

МИКÓЛА ІІ (Микола Олек­сандрович Романов; 6(18).V.1868− 17.VІІ.1918) – останній росій­ський імператор, старший син Олександра III. Продовжував ре­акційну внутрішню і зовнішню політику свого попередника, спрямовану на зміцнення само­державства, посилення жорсто­ких репресій щодо національно-визвольного руху поневолених народів імперії та розширення колоніальних володінь. За М. II Росія зазнала поразки в російсько-японській війні 1904−1905 рр. У період правління М. II відбулася Перша російська революція 1905− 1907 рр., події якої примусили уряд піти на проведення обме­жених конституційних реформ. За М. II Російська імперія всту­пила в Першу світову війну. 23.VІІI.1915 р. він зайняв пост Верховного головнокомандувача російської армії. Невдачі на фрон­ті, величезні втрати, розруха, голод викликали незадоволення самодержавством у всіх колах суспільства. Лютнева революція 1917 р. в Росії ліквідувала мо­нархію. 2(15).ІІІ. М. II. зрікся престолу. 8(21).ІІІ.1918 р. він був заарештований в Олександрів­ському палаці (Царське Село) і відправлений у Тобольськ, а зго­дом у Єкатеринбург (Свердловськ). У ніч з 16 на 17.VІІ.1918 р. М. II і члени його сім’ї розстріляні більшовиками.

МИКОШИНСЬКИЙ Богдан (рр. н. і см. невід.) – укр. козаць­кий гетьман (1586−1594). М. на чолі козацьких загонів воював проти турків і татар. 1594 р. за­порожці під проводом М. здій­снили вдалий морський похід. У червні 1594 р. М. вів переговори з Е. Лясотою про вступ запорож­ців на службу до австрійського імператора Рудольфа II та їхню участь у війні проти турків

МИЛОРÁДОВИЧ Василь Петрович (13.І.1846−1911) – укр. етнограф і фольклорист. Нар. в с. Токарях (нині Лохвицького р-ну Полтавської обл.). У 1869 р. за­кінчив юридичний факультет Харківського університету. Ви­дав низку етнографічно-фольк­лорних досліджень (“Свадебные песни Лубенском уезде Полтав­ской губернии” (К., 1890); “Ра­бочие песни Лубенского уезда Полтавской губерии, собраные в 1890−1893 гг.” (К., 1895); “Про­щание рекрута и рекрутские пес­ни в Лубенском уезде Полтав­ской губернии” (К., 1897); “На­родная медицина в Лубенском уезде Полтавской губернии” (К., 1902); “Житье-бытье лубенского крестьянина” (К., 1904) тощо). Опис матеріальної культури укра­їнців Полтавщини відзначається вірогідністю і детальністю. У 1899 р. Російське географічне то­вариство присудило М. за збірку казок срібну медаль. М. одним із перших в Україні почав вивчати фольклор і побут робітників.

МИЛОРÁДОВИЧ Єлисавета (дівоче прізвище – Скоропадська; 12.І.1832−27.ІІІ.1890) – укр. гро­мадська діячка і меценатка. По­ходила зі старовинних укр. родів Маркевичів і Скоропадських (за батьком) і Тарновських (по ма­тері). Тітка гетьмана П. Скоро­падського. 1856 р. вийшла заміж за Лева Милорадовича, сина ві­домого укр. історика Г. Милора­довича. Брала активну участь у громадсько-культурному житті Полтавщини. У 1860-х рр. – ак­тивний член Полтавської грома­ди. Підтримувала своїми щедри­ми пожертвами укр. видання та недільні школи, а також жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в с. Рибці по­близу Полтави. Після заборони видань укр. мовою у Російській імперії (Валуєвський указ 1863 р.) пожертвувала гроші на розвиток укр. руху в Галичині, зокрема на товариство “Просвіта” та журнал “Правда”. Внесла 20 тис. австрій­ських крон для заснування у Львові Товариства ім. Т. Шев­ченка (1873, з 1893-го – Наукове товариство ім. Т. Шевченка). З 1878 р. очолювала Полтавське філантропічне товариство. Пере­бувала під наглядом російської влади, яка підозрювала М. у діяльності з метою відновлення Гетьманщини. Померла в Полтаві.

МИЛОРÁДОВИЧІ – укр. старшинсько-шляхетський рід, багаті укр. поміщики в Ліво­бережній Україні. Вихідці з Герцеговини. Під час російсько-турецької війни 1711−1713 рр. брати Михайло, Гаврило та Олек­сандр М. вступили на службу в російську армію, за що отримали великі маєтки в Україні. Най­відоміші представники роду:

Михайло Ілліч М. (р. н. невід. − 25.ІХ.1726) – гадяцький пол­ковник (1715−1726). Переселив­ся в Україну 1712 р. Дістав від царського уряду значні земельні маєтності, які розширив за раху­нок насильницького загарбання селянських і козацьких земель. 1723 р. підписав Коломацькі пе­тиції. до російського уряду.

Гаврило Ілліч М. (р. н. невід. − 1730) – гадяцький полковник (1727−1729). Був усунений від полковництва гетьманом Д. Апо­столом за численні зловживання.

Петро Степанович М. (бл. 1723−18.І.1799) – останній чер­нігівський полковник (1762−1781). Власник понад 5 тис. кріпаків.

Андрій Степанович М. (бл. 1726−13.VІ.1796) – російський державний діяч. Навчався у Київській академії. Був бунчуко­вим товаришем, згодом – гене­рал-поручником російської армії. Брав участь у Семилітній війні 1756−1763 рр., російсько-турець­кій війні 1768−1774 рр. З 1779 р. – малоросійський губернатор, з 1782 р. – чернігівський губерна­тор. За дорученням П. О. Рум’ян­цева керував складанням опису Лівобережної України.

Михайло Андрійович М. (12.Х.1771−27.ХІІ.1825) – росій­ський військовий діяч, генерал, граф (із 1813 р.). Сподвижник О. В. Суворова та М. І. Кутузова. Брав участь у швейцарському поході (1799), війнах проти Фран­ції 1805, Туреччини 1806−1812 рр. У 1809−1812 рр. – київський військовий губернатор. У Боро­динській битві 1812 р. команду­вав правим крилом 1-ї армії. Учасник походів у Західну Євро­пу (1813−1814). Із 1814 р. – ко­мандир гвардійського корпусу. З 1818 р. – петербурзький військо­вий губернатор. Під час повстан­ня декабристів у Петербурзі 14(26).ХІІ.1825 р. його смертель­но поранив П. Г. Каховський.

Григорій Олександрович М. (6.Х.1839   26.VІІІ.1905) – укр. поміщик, граф. Нар. на Чернігів­щині. Закінчив Пажеський кор­пус. Учасник російсько-турець­кої війни 1877−1878 рр. Був ор­ганізатором і першим головою Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Автор праць з історії Лівобережної України, археології, генеалогії. Певне до­відкове значення мають його праці “Материалы для истории Южной Руси” (Чернігів, 1858), “Иностранные сочинения о Ма­лороссии” (Чернігів, 1859), “Опи­сание Черниговских соборов Спа­со-Преображенского и Борисо­глебского” (Чернігів, 1889).

МBРГОРОДСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна та військова одиниця в 2-й пол. 17−18 ст. в Лівобережній Украї­ні. Створений улітку 1648 р. після визволення Лівобережної України від польсько-шляхет­ських загарбників. У 1658 р. значна частина території М. п. (сім сотень) увійшла до складу новоствореного Лубенського пол­ку. За даними 1723 р., М. п. скла­дався із 15 сотень, в яких налічу­валося 4840 реєстрових козаків. Центром М. п. був Миргород, сотенними містечками – Багачка, Білоцерківка, Великі Сорочинці, Градизьк, Кременчук, Хорол, Шишаки, Яреськи та ін. Козаки М. п. брали участь у Пилявець­кій, Зборівській, Берестецькій, Батозькій та ін. битвах Визволь­ної війни 1648−1657 рр., у по­встанні 1658 р. під керівництвом полтавського полковника М. Пуш­каря, в боротьбі проти швед­ських окупантів 1708−1709 рр., в російсько-турецьких війнах 1735− 1739, 1768−1774 рр. Полковни­ками М. п. були Матвій Гладкий (1648−1652), Данило Апостол (1683−1727) та ін. У 1782 р. М. п. скасовано, а його територія уві­йшла до складу Київського на­місництва.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка