Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка31/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   63

МАРКÓВИЧ Яків Михайло­вич (27.Х.1776−1804) – укр. дво­рянський історик. Брат О. М. Мар­ковича. Нар. у Пирятинському повіті Полтавської губернії. Вчи­вся у Московському університет­ському пансіоні. Використавши значні літературні та докумен­тальні джерела, М. опублікував “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях” (ч. 1, СПб., 1798). М. підкреслював ав­тохтонність походження східних слов’ян, викрив недостовірність літописної легенди про “покли­кання варягів”, відзначав висо­кий на той час рівень культури східних слов’ян. У праці висвіт­люється історія України з най­давніших часів до половини 11 ст., а також наводяться цікаві дані про культуру та побут укр. народу.

МАРТÓВИЧ Лесь (Олекса) Семенович (12.ІІ.1871−11.І.1916) – укр. письменник і громадський діяч, доктор права (з 1914). Нар. в с. Торговиці (нині Городен­ківського р-ну Івано-Франків­ської обл.) в сім’ї сільського писаря. Навчався у Коломийській гімназії (1882−1890), звідки виключений за участь у таємно­му учнівському товаристві, та Дрогобицькій гімназії (1890− 1892). У 1893 р. написав і видав у м. Коломиї листівку “На Пер­шого мая 1893 р. Кароль Маркс”, яка свідчить про його інтерес до робітничого руху. З 1898 р. жив у Львові, редагував радикальну газету “Громадський голос”. 1909 р. закінчив екстерном юри­дичний факультет Львівського університету. Працював писа­рем, помічником адвоката в містах Галичини. З 1911 р. тяжко хворий М. оселився в с. Улицько-Середкевичах (нині Рава-Русь­кого р-ну Львівської обл.). По­мер у с. Погориську (того ж р-ну), похований у с. Монастирку (нині Бродівського р-ну Львівської обл.). Літературну діяльність почав 1888 р. Світогляд М., його літе­ратурно-естетичні погляди фор­мувалися значною мірою під впливом І. Я. Франка і М. І. Пав­лика. Основні теми творів М. – життя і побут галицьких селян та інтелігенції. За ідейним змістом своїх творів М. – письменник-демократ, за їхнім характером – гуморист-сатирик. М. правдиво змалював життя галицького се­лянства, показав його розшару­вання та зубожіння, зі щирим співчуттям розповів про важку долю хлібороба-трудівника (“Му­жицька смерть”, “Лумера” та ін.). В оповіданнях “Хитрий Панько”, “Смертельна справа”, “Квіт на П’ятку” та ін.) М. їдко висмію­вав буржуазну систему виборів в Австро-Угорщині. У повісті “За­бобон” письменник показав мо­ральний розклад реакційної частини буржуазної інтелігенції, її паразитизм, байдужість до інтересів народних мас. Пись­менник майстерно використо­вував народний гумор і сатиру, народну мову, добре володів прийомами художньої типізації. М. – автор збірок оповідань “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько” (1903), “Стрибожий да­рунок” (1905), повістей “Забо­бон” (1909−1911, вид. 1917), “Село Підойми” (1911), драми “Політична справа” (1911). М. став активним учасником ради­кального руху в Галичині, спів­робітником і редактором де­мократичних газет і журналів “Народ”, “Хлібороб”, “Громад­ський голос”. Його твори високо цінили І. Франко, В. Стефаник, про них схвально відгукувалась і зарубіжна критика.

МÁРТОС Іван Петрович (1754−5(17).ІV.1835) – видатний укр. і російський скульптор. Нар. у м. Ічні (нині Чернігівська обл.) у козацькій родині. У 1764− 1773 рр. навчався у Петербур­зькій академії мистецтв у Л. Рол­лана і П. Жілле. У 1774−1779 рр. М. у Римі вивчав і копіював тво­ри античної скульптури. Після повернення в Петербург став од­ним із найбільших представників класицизму. З 1794 р. − профе­сор, із 1814-го – ректор Академії мистецтв. Автор численних мо­нументально-декоративних тво­рів в Україні та Росії, зокрема надгробків К. Розумовського в Батурині (1803−1805), П. Ру­м’янцева в Києві (1797−1805), Павла І у Павловську (1807); пам’ятників – К. Мініну і Д. По­жарському в Москві (1804−1818), А. Рішельє в Одесі (1823−1828), М. Ломоносову в Архангельську (1826−1829), Г. Потьомкіну в Херсоні (1829−1835) та ін. На початку 19 ст. М. провадив мо­нументально-декоративні роботи в інтер’єрах Катерининського палацу в Царському Селі, у палаці в Павловську, створив статую “Актеон” (1801) для ан­самблю Великого каскаду в Петергофі, горельєф (1804−1807) для Казанського собору в Петер­бурзі. У своєму найкращому тво­рі – пам’ятнику Мініну і Пожар­ському на Красній площі в Мос­кві М. передав ідею громадян­ського обов’язку, подвигу в ім’я бать­ківщини. Кращі твори М. відзначаються високим грома­дянським пафосом, ідейною гли­биною, прагненням до суворої, виразної пластичної форми.

МÁРТОС Олексій Іванович (1790−13(25).VІІІ.1842) – укр. дворянський історик. Син скульп­тора І. П. Мартоса. Нар. у Пе­тербурзі. 1806 р. закінчив у Петербурзі інженерний корпус. Працював військовим інженером у Києві, брав участь у російсько-турецькій війні 1806−1812 рр. та у Вітчизняній війні 1812 р., був ад’ютантом графа Аракчеєва (1816−1818). У 1821−1842 рр. займав ряд високих урядових посад. М. – автор тритомної “Історії України і козаків”, руко­пис якої загублено. Опубліко­вано лише окремі уривки з цієї праці (“Северный архив”, 1822, № 13−14; 1823, № 6). У 1820 р. М. переклав російською мовою історію Александра Македон­ського К. Курція (з французької) та 1841 р. – історію Семилітньої війни 1756−1763 рр. Й. Архен­гольца (з німецької). Мемуари М., доведені до 20-х рр. 19 ст., надруковані в “Русском архиве” (1893, № 7−8).

МÁСЛОВ Василь Павлович (справжнє прізвище − Маслій; бл. 1841−12.ХІІ.1880) – укр. пись­менник і громадський діяч. Автор першої біографії Т. Шев­ченка російською мовою. Вчився наприкінці 50-х рр. 19 ст. у 1-й київській гімназії, зустрічався з Т. Шевченком (1859), листувався з ним та збирав матеріали до його біографії. Наприкінці 60-х рр. викладав історію у Строганов­ському училищі (Москва). На­друкував у журналі “Грамотей” біографію Т. Шевченка (1874), яка згодом перевидавалася кілька ра­зів окремою книгою. Збирав та­кож матеріали з історії України, займався літературною та архео­графічною діяльністю.

МАСЛÓВСЬКИЙ Опанас Федорович (1753−6.Х.1804) – укр. лікар. Нар. в с. Церковище (нині Козелецького р-ну Черні­гівської обл.) у дворянській сім’ї. Навчався у Київській академії та школі при Московському гене­ральному шпиталі (закінчив 1774 р.). У 1772 р. брав участь в боротьбі з чумою на Придні­пров’ї. У 1785 р. – губернський лікар у Києві; 1787 р. очолював шпиталь для хворих на віспу; 1789 р. брав участь в організації Кирилівської лікарні; 1797 р. – акушер Київської лікарської управи; з 1798 р. – інспектор Ор­ловської, з 1801 р. – Київської лікарських управ. У 1802 р. М. викладав медицину у “медично­му” класі Київської академії. 1792 р. М. захистив докторську дисертацію з питання про токси­кологію ріжків. Залишив низку праць з акушерства, інфекційних хвороб, ботаніки, а також пере­клади підручників із хірургії та офтальмології (у рукописах). першим з провінційних лікарів М. обраний почесним членом Медичної колегії – адміністра­тивного центру в галузі меди­цини в Росії.

МАТВIЄВ Артамон Сергі­йович (1625−25.V.1682) – росій­ський дипломат, боярин. Син дя­ка. Спочатку служив у стрі­лець­кому війську (з 1643 р. – стрі­лецький голова). У травні 1653 р. був учасником посольства до Б. Хмельницького. У 1655 р. очолював російське військо, яке разом із селянсько-козацьким військом під командуванням Б. Хмельницького вело воєнні дії проти польсько-шляхетської ар­мії (під Кам’янцем-Подільським і Львовом). У 1669 р. очолив Ма­лоросійський приказ, із 1671 р. керував Посольським приказом, що відав закордонними справа­ми. М. належав до тих урядових кіл Росії, які першочерговим завданням її зовнішньої політики вважали зміцнення зв’язків з Україною і закріплення рішень Переяславської ради 1654 р. М. не раз брав участь у переговорах Росії з Польщею. Прагнучи змі­ни умов Андрусівського пере­мир’я 1667 р., домагався зали­шення Києва назавжди за Росією і возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у скла­ді Російської держави. М. був високоосвіченою для свого часу людиною. Автор кількох історич­них творів, засновник першого в Росії театру. Убитий стрільцями під час стрілецького бунту 1682 р.

МАТУШÉВСЬКИЙ Федір Петрович (21.VІ.1869−21.Х.1919) – відомий укр. громадсько-полі­тичний діяч, дипломат, публі­цист. Нар. у м. Смілі Черкась­кого повіту Київської губернії. Закінчив духовну семінарію. На­вчаючись на юридичному фа­культеті Дерптського (Тартусь­кого) університету, організував укр. студентську громаду. Неза­баром обраний головою укр. клубу “Родина”. Підтримував тісні стосунки з М. Лисенком, І. Франком, М. Грушевським, М. Коцюбинським, Лесею Укра­їнкою. Після закінчення універ­ситету (1904) повернувся до Киє­ва, займався літературною і ви­давничою діяльністю. 1906 р. М. – редактор першої укр. щоденної газети “Громадська думка” у Наддніпрянській Україні, згодом – “Ради”. За свою діяльність був заарештований і деякий час ув’язнений у Лук’янівській тюр­мі. М. був одним з активних членів Товариства укр. посту­повців, Укр. радикально-демо­кратичної партії, а з 1917 р. – Укр. партії соціалістів-федера­лістів. 1917 р. став членом УЦР від УРДП. З листопада 1917 р. входив до складу Крайового комітету для охорони революції в Україні. У січні 1919 р. призна­чений послом України у Греції. Помер у жовтні 1919 р. в Афінах. Автор низки літературознавчих праць – “Жертвы переходной эпохи” (про А. Свидницького), “В. Антонович у світлі автобіо­графії та даних історичних нари­сів”, про Т. Шевченка, спогадів “З щоденника українського пос­ла”.

МАТЮШÉНКО Панас (Опа­нас) Миколайович (2(14).V.1879− 20.Х(2.ХІ).1907) – один із керів­ників повстання на броненосці “Потьомкін” у червні 1905 р. Нар. у с. Дергачах (нині Харків­ська обл.). Працював робітником у паровозному депо в Харкові, пізніше – в Одеському порту. З 1900 р. служив на кораблях Чор­номорського флоту в чині унтер-офіцера. У червні 1905 р. під час заворушень матросів з приводу недоброякісної їжі закликав ко­манду броненосця до збройного повстання. З 14.VІ до 25.VІ очо­лював судову комісію. Після придушення повстання емігру­вав у Швецію. З 1906 р. жив у Румунії, згодом – в Америці. В 1907 р. переїхав у Париж, де зблизився з анархо-синдикаліс­тами. У червні 1907 р. нелегально повернувся в Україну. 3(16).VІІ. 1907 р. заарештований у Мико­лаєві. За вироком військово-мор­ського суду страчений (пові­шений) у Севастополі.

МАЧТÉТ Григорій Олексан­дрович (15.ІХ.1852−27.VІІІ.1901) – революційний народник, пись­менник. Нар. у м. Луцьку на Волині в сім’ї повітового судді. Навчався у Немирівській та Кам’янець-Подільській гімназіях, звідки виключений за “неблаго­надійність”. У 1870−1872 рр. ви­кладав історію в повітових учи­лищах Волинської губернії. 1872 р. емігрував до Америки для орга­нізації землеробських комун із селян-емігрантів із Західної України. У 1874 р. повернувся до Росії, встановив зв’язки з народ­никами. 1876 р. М. заарештовано і після півторарічного ув’язнення в Петропавловській фортеці за­слано до Архангельської губер­нії, згодом – до Західного Си­біру. У 1884 р. після повернення із заслання жив на Кавказі, в Одесі, Житомирі. Зустрічався з М. М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Літературну діяль­ність М. почав 1874 р. Значна частина творів М. написана на матеріалі історії, життя і побуту укр. народу (роман “И один в поле воин”, 1886 та ін.). М. – автор відомої революційної пісні “Останнє прости” (“Замучен тя­желой не­волей”, укр. переклад – “В неволі скатований люто”, 1876).

МЕДВÍДЬ Іван (рр. н. і см. невід.) – один із керівників гай­дамацького руху в 30-х рр. 18 ст. в Правобережній Україні. Учас­ник гайдамацького повстання під проводом Верлана. Навесні 1736 р. створений М. у Чорному лісі поблизу р. Цибульник гайдамаць­кий загін зайняв і деякий час володів Чигирином (нині Чер­каська обл.). Восени 1736 р. гайдамаки М. спільно з гайда­мацькими загонами І. Жили, М. Гриви, Харка, Рудя, Іваниці здобули у Київському воєводстві укріплені замки в Паволочі (нині село Попільнянського р-ну Жи­томирської обл.) і Погребищі (нині Вінницька обл.) та зруйну­вали кілька навколишніх шля­хетських маєтків. Після 1737 р. його доля невідома.

МЕДBЧНИЙ КОЛÉГІУМ у Львові – середня медична школа, що готувала цирульників та акушерок. Заснована 1773 р. за участю А. Крупинського. Курс навчання у М. к. тривав три роки; викладання проводилося польською і німецькою мовами. Першими вихованцями М. к. стали львівські цирульники, їхні підмайстри та учні, які практи­кували, не маючи освіти, і були притягнені до навчання приму­сово, під загрозою позбавлення права практики. Свідоцтво про екзамен у М. к., після затверд­ження губернатором, було під­ставою для одержання диплома. Протягом 10 років М. к. було видано 60 дипломів цирульни­ків; 1777−1784 рр. акушерства навчалося 40 осіб. У 1784 р. М. к. об’єд­нався з медичним факуль­тетом Львівського університету.

МЕЖBГІРСЬКА ФАZН­СОВА ФÁБРИКА, Києво-Межигірська фаянсова фабрика – підприємство з виробництва фаянсового художнього посуду в Україні. Заснована 1798 р. поблизу Києва на території ко­лишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря. Перебувала у віданні Київсь­кого магістрату, з 1822 р. – імпера­торського кабінету. Основною робочою силою на фабриці були приписні державні селяни сіл Нових Петрівців і Валків (нині Києво-Святошинського р-ну Київ­ської обл.). Фабрика виготовляла чайний і столовий посуд, вази, декоративні писанки і тарілки, скульптурні вироби. З 30-х рр. 19 ст. тут виготовляли тарілки із сюжетними розписами та рельєф­ними зображеннями (зокрема, з портретом Т. Г. Шевченка, вида­ми Києва і Межигір’я, сценами подій Вітчизняної війни 1812 р. та ін.). Значне місце серед про­дукції М. ф. ф. займав посуд із рельєфною укр. орнаментикою у вигляді виноградної лози та повитиці, покритий зеленою, бузково-блакитною, жовтою або білою поливами. Традиції укр. народного мистецтва помітні та­кож у писанках, які М. ф. ф. випускала у великій кількості. Продукція фабрики не раз експо­нувалася на промислових ви­ставках у Москві (1830), Києві (1834), Петербурзі (1849). Виро­би М. ф. ф. широко відомі, їх зразки зберігаються в багатьох музеях України. В 1 й пол. 19 ст. вироби М. ф. ф. користувалися великим попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньо­му ринках. Фабрика виконувала замовлення для пе­тербурзького, ревельського цар­ських палаців, музею Севрського фарфорового заводу (Франція) та ін. У 1826 р. при М. ф. ф. відкрилася художня школа, в якій навчалися діти селян, при­писаних до фабрики. На фабриці довгий час працю­вали гравер Д. Степанов, живо­писці І. Маркелов, М. Філіппов. Із 50-х рр. 19 ст. фабрика занепала. Застаріла техніка, підневільна праця здорожчували вироби М. ф. ф., і вони не могли конку­рувати з виробами капіталістич­них фабрик. У 1884 р. фабрику закрито. Її територію передано духовному відомству.

МЕЖBГІРСЬКИЙ ЛІТÓ­ПИС – визначна пам’ятка укр. історіографії 17 ст. Зберігався в Межигірському Спасо-Преобра­женському монастирі. М. л. є частиною рукописної збірки, що належала настоятелеві Іллі Ко­щаківському, який помер 1720 р. Відповідно до характеру, патріо­тичного настрою і мови, дуже близької до живої народної, можна твердити, що автором його був хтось із запорожців, які дожи­вали в цьому монастирі свого віку (а не І. Кощаківський, як припускали деякі дослідники). Складається М. л. із 41 оповідан­ня, де охоплено події з 1608 по 1700 рр. Автор розповідає про важливі політичні події в Украї­ні, особливо про селянсько-козацькі повстання, очолювані Я. Остря­нином і Павлюком, про Визволь­ну війну укр. народу 1648−1657 рр. та про окремі важливі факти наступних років, фіксує кілька татаро-турецьких нападів на укр. землі. В семи оповіданнях описа­но стихійні лиха – пожежу в Київському замку, чуму, земле­труси, а також сонячне затемнен­ня тощо. М. л. є цінним джере­лом з історії України 17 ст.

МЕЛÉНСЬКИЙ Андрій Іва­нович (1766−1833) – укр. архі­тектор. Нар. у Москві. З 1775 р. навчався у Приказі кам’яних справ. Із 1786 р. зі званням “архі­текторського учня” почав пра­цювати у креслярні Кремлівської експедиції під керівництвом В. І. Баженова і М. Ф. Казакова. В 1788 р. М. відряджений до Петербурга для роботи в Кабі­неті з будівництва палаців під керівництвом Дж. Кваренгі. Де­який час працював на посаді волинського губернського архі­тектора. З 1799 по 1829 р. М. – головний архітектор Києва; брав участь у скла­данні генерального плану Києва, а також здійснив забудову району Подолу після пожежі 1811 р.; спорудив буди­нок т. зв. присутствених місць (нижчих державних установ), контрактовий будинок, будинок губернатора і дворянських зібрань – на Печерську (не збереглися), пам’ятник на честь повернення місту магдебурзького права, цер­кву-ротонду на Аскольдовій мо­гилі та ін. Творчість М. відіграла значну роль у розвитку архітек­тури в Україні 1-ї пол. 19 ст.

МЕМУÁРИ історичні (від франц. memoires − спогади) – писемні спогади про історичні події, учасником або очевидцем яких був автор; один із видів історичних джерел. До мемуар­них творів відносять також щоденники, автобіографії, іноді некрологи. Мемуарна література створювалася в різні епохи, різноманітна за змістом, класо­вим складом авторів. У 19 – на поч. 20 ст. у зв’язку зі значними соціально-економічними зміна­ми, які відбулися в Росії, М. на­були більшого політичного зміс­ту (зокрема декабристський і на­родницький рух в Україні висвіт­лено у спогадах І. І. Горбачев­ського, В. К. Дебогорія-Мокріє­вича, М. Ф. Фроленка та ін.).

МЕНТÁЛЬНІСТЬ (менталі­тет) – стійкі структури глибин­ного рівня колективної та індиві­дуальної свідомості та підсвідо­мості, що визначають орієнтири людей, у яких виявляються на­ціональний характер, загально­визнані цінності, суспільна пси­хологія. М. формують географіч­не середовище, політичні інсти­тути та соціальні структури су­спільства, культура, традиції. Геополітичне становище укр. зе­мель, їхнє розміщення між Захо­дом і Сходом зумовили мар­гінальність, двоїстість укр. М. Їй притаманне поєднання індивіду­алізму, характерного для захід­ної орієнтації і східної чуттєвості та емоційності. Роздвоєність на­ціональної М. посилили взаємо­дія і взаємовплив двох головних історичних верств традиційно-побутової культури – землероб­ської та козацької. Найглибин­ніші верстви укр. М. закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців. Саме воно визначило особливості їхнього світобачен­ня, культурні орієнтири та со­ціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (пра­ця, традиції, культура, мова і М.) ідеально адаптовані до однієї і тієї ж території (ландшафту), детерміновані природними ци­клами і сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в тра­диціях та мові, ця інформація зумовлює такі характерні риси укр. націо­нального характеру, як відчуття гармонії, зважений під­хід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, лі­ричне сприйняття життя, м’який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідом­лення самоцінності власної осо­бистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди. Землеробська культура, залишки матріархату у родинних стосун­ках зумовили активну, пріори­тетну роль жінки. У результаті цього соціальні та психічні нор­ми, ідеали, система моральних цінностей українців формували­ся в рамках землеробської куль­тури під панівним впливом жін­ки, на противагу Західній Євро­пі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, волелюб­ність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксуватись і за­кріплюватися в укр. М. з появою на історичній сцені козацтва.

Отже, для укр. М. характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого – на протиставленні двох головних історичних прошарків традиційно-побутової культури – земле­робського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя укра­їнців: від любові – до ненависті, від ейфорії – до розпачу, а також у певній непослідовності дій. Суттєво деформувала укр. націо­нальний характер багатовікова відсутність власної держави, що призвело не лише до гіперболі­зації зовнішніх чинників, покла­дання на них провини за чис­ленні свої біди, а й відбилося в національній М. як трагедія лю­дини, яка є фактичним хазяїном землі (в розумінні навичок прак­тичного господарювання, орга­нічного злиття з природою та ін.), але через зовнішні сили не може бути вільним господарем. Із цьо­го коріння проростають прими­рення з негативними явищами, терплячість, відсутність здоро­вих амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності.



Тривала роз’єднаність укр. земель, їхнє перебування у скла­ді Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини та ін. держав накла­ли помітний відбиток на куль­туру, традиції, побут українців. Саме цей чинник протягом віків поглиблював психологічне, по­бутове та політичне відчуження між різними частинами укр. народу і врешті став основною причиною такої болючої риси сучасної укр. М., як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на М. галичан сут­тєво вплинула західноєвропей­ська культура, насамперед австро-німецька та польська. Крім цьо­го, важливим фактором їхнього життя була греко-католицька церква. Мешканцям Галичини властиві працелюбність, індиві­дуалізм, уміння господарювати, повага до власності. При цьому М. галичан також притаманні певний консерватизм, скерова­ний на увіковічнення у незмін­ному вигляді основних націо­нально-етнічних цінностей, а також активні прояви національ­них почуттів, патріотизму. Для населення Центральної, Східної та Південної України через низ­ку історичних обставин, голов­ною метою було зазвичай не національне, а соціальне визво­лення. Провідними рисами М. у цьому регіоні були колективізм, віра в доброго та мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими – прояви національних, патріотичних по­чуттів, звичка до копіткої праці. Нині є всі підстави говорити не лише про особливості укр. М. загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України. Здій­снювані протягом віків цілеспря­моване знищення та денаціона­лізація укр. еліти надзвичайно звужували коло генераторів на­ціональних філософських ідей, творців самобутньої укр. куль­тури, політичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, посилювало консерватив­ність укр. М. як засобу захисту вже набутих національних цін­ностей від чужих впливів, з іншого – поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запро­датися знову. Свій слід на на­ціональному генетичному коді залишило й тривале перебування укр. народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства. Роди­мі плями тоталітаризму наявні у психології кожної людини, яка вихована за радянської доби. Фахівці виділяють такі основні риси “радянської” М.: пасивність особи – відсутність волі до поліпшення життя власними си­лами, що доповнюється фор­мальною активністю, головне – створити враження, що лю­дина працює, а не працювати на певний результат; комплекс мен­шовартісності – відчуття власної нездатності, некомпетентності та непрофесіоналізму, зво­ротним боком чого є невмотивована ам­біційність та хамство; патерна­лізм – перекладання на владу вирішення власних проблем; без­порадність – надія на вирішення проблем іззовні, на чиюсь гума­нітарну допомогу. За сучасних умов М. продовжує відігравати важливу роль. Через особливості укр. М. (певний консерватизм, уповільненість, зваженість), не­зважаючи на складнощі перехід­ного періоду, в державі не від­булося масштабних соціальних вибухів. Водночас саме ці особ­ливості національного характеру українців інколи стають серйоз­ною перешкодою реформ, ос­кільки вони не дають можли­вості надати розвитку країни ба­жаної динаміки, здійснити про­рив до якісно нового рівня суспільного життя.

МЕНЦBНСЬКИЙ Модест (29.ІV.1875−11.ХІІ.1935) – ви­значний укр. співак (героїчний тенор). Нар. у с. Новосілках (Но­восільцях) Перемишльського по­віту (нині с. Великі Новосілки Мостиського р-ну Львівської обл.). У 1896 р. закінчив Самбірську державну гімназію. Деякий час навчався у Львівській духовній семінарії. Мистецтвом співу ово­лодів під керівництвом проф. В. Висоцького у Львові та Ю. Штокгаузена у Франкфурті-на-Майні. 18.ІІІ.1901 р. вперше дебютував на франкфуртській сцені в опері Ф. Флотова “Мар­та” (партія Ліонеля). З великим успіхом виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. В 1904−1908 рр. М. – перший те­нор Королівської опери у Сток­гольмі. В 1903 і 1908−1909 рр. співав у Львівській опері, а в 1910−1926 рр. – соліст опери у Кельні. З 1926 р. знову співав у Стокгольмській опері. Просла­вився виконанням партій в опе­рах Р. Вагнера (“Зігфрід”, “Лоен­грін”, “Летючий голландець”, “Тангейзер”, “Валькірія”, “Заги­бель богів”, “Трістан та Ізольда”). Серед інших партій – Радамес (“Аїда” Дж. Верді), Отелло (“Отелло” Дж. Верді), Надір (“Шукачі перлів” Ж. Бізе), Каніо (“Паяци” Р. Леонкавалло), Єле­азар (“Дочка кардинала” Ж. Га­велі), Ірод (“Саломея” Р. Штрау­са) та ін. Часто виступав із кон­цертами на батьківщині, залуча­ючи до участі в них хорові колективи, зокрема львівський “Боян”, “Бандурист”. У лютому 1916 р. влаштував концерт для полонених українців в австрій­ському таборі Венцляр. М. як невтомний популяризатор укр. музичної культури за кордоном постійно виконував твори укр. композиторів – М. Лисенка (“Ог­ні горять”, “Ми­нають дні”, “Гомоніла Україна”, “Мені одна­ково” – всі на слова Т. Шев­ченка), Д. Січинського (“Дума про гетьмана Нечая”, “Як почуєш вночі” на слова І. Франка), Я. Ярославенка (“Гей, закуй мені зозуле” на слова В. Пачовського, С. Людкевича). Помер і похова­ний у Стокгольмі.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка