Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка30/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   63

МАЛОРОСÍЙСЬКА ГУ­БÉРНІЯ – адміністративно-те­риторіальна одиниця на Ліво­бережній Україні, створена за указом Павла І від 12(23).ХІІ. 1796 р. До її складу увійшли Чернігівське і Новгород-Сівер­ське намісництва, Голтв’янський, Градизький, Золотоніський, Ко­зелецький, Лубенський, Мирго­родський, Остерський, Переяс­лавський, Пирятинський, Хо­рольський повіти Київського на­місництва і Костянтиноградський, Кременчуцький та Полтавський повіти Катеринославського наміс­ництва. Адміністративним цен­тром М. г. був Чернігів. Щоб схилити на свій бік укр. помі­щиків, які вийшли із середови­ща колишньої козацької старшини, царський уряд відновив у М. г. діяльність генерального (т. зв. малоросійського генерального) суду, станових земських і підко­морських судів. У 1802 р. М. г. ліквідовано і натомість створено Чернігівську та Полтавську гу­бернії.

МАЛОРОСÍЙСЬКА КО­ЛÉГІЯ – центральний орган ро­сійської колоніальної адміністра­ції в Лівобережній Україні у 18 ст. М. к. (т. зв. І М. к.) створена за указом Петра І від 16(27).V.1722 р. у гетьманській столиці Глухові (замість тодішнього Малоросій­ського приказу у Москві) для контролю та нагляду за діяльніс­тю гетьмана та укр. уряду й по­ступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. М. к. складалася із шести офіцерів ро­сійських полків, розташованих в Україні, та прокурора (всіх при­значив цар) на чолі з президен­том-бригадиром С. Вельяміно­вим-Зерновим. Цей орган був засобом ще більшого обмеження і без того куцої автономії козаць­ких областей. Аналогічні захо­ди вживалися і стосовно козацтва Дону, Тереку та Яїку (Уралу). У цивільних справах М. к. підляга­ла сенатові, а у військових – головнокомандувачеві російських військ в Україні М. Голіцину. Вже після смерті І. Скоропад­ського царський уряд не дозво­лив обрати нового гетьмана. Указом від 11 липня 1722 р. він доручив правити Лівобережною Україною наказному (тимчасово­му) гетьманові П. Полуботку. Фактично ж усі справи вирішу­вав президент колегії. Остання, попихаючи генеральну старши­ну, втручалася у місцеве само­врядування, збільшувала подат­ки. Відала також судовими спра­вами. За царською інструкцією від 16.V.1722 р. на М. к. покла­далися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встанов­лення і стягнення податків до царської казни, провіанту для ро­сійської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної військової канцеля­рії; роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. М. к. була апеляційною установою у судових справах, які розглядали­ся в Генеральному військовому суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі пи­тання державного життя Геть­манщини укр. уряд повинен був вирішувати за погодженням із М. к.

Діяльність М. к. викликала велике невдоволення в Україні. 1727 р. у зв’язку із загостренням російсько-турецьких відносин і наближенням війни з Туреччи­ною, щоб заручитися підтрим­кою старшини та козацтва і залу­чити їх на свій бік, царський уряд ліквідував М. к. (указ Петра II від 29.ІХ.1727 р.) і відновив колиш­ній устрій, звелівши обрати на гетьмана покірного йому 73-річ­ного Д. Апостола. 1734 р., після смерті Д. Апостола, гетьманство було тимчасово скасоване. До влади прийшла видозмінена М. к. під назвою “Правління гетьман­ського уряду”. Так тривало до 1747 р., коли уряд імператриці Єлизавети, зваживши на бажан­ня укр. старшини, видав указ “Про буття в Малоросії гетьма­нові за колишніми норовами і звичаями”. 1750 р. під тиском уряду гетьманом обрали Кирила Розумовського, молодшого брата фаворита імператриці Олексія. Але 10(21).ХI.1764 р. Катерина II, щойно прийшовши до влади, остаточно скасувала своїм ука­зом інститут гетьманства і знову підпорядкувала Лівобережну Україну Малоросійській колегії, що дістала назву “другої”. М. к. складалася із чотирьох російських урядовців, чотирьох укр. старшин, прокурора (російського полков­ника), двох секретарів (українця і росіянина) та канцелярських службовців. Очолював її прези­дент − граф П. Рум’янцев (одно­часно генерал-губернатор Мало­росії), перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпо­рядкування управління укр. зем­лями загальноросійським дер­жавним органам. В адміністра­тивному стосунку М. к. підля­гала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). Поступово М. к. узурпу­вала всю повноту військової вла­ди. 1781 р. російський уряд лік­відував сотенно-полковий устрій Лівобережної України, перетво­рив лівобережні козацькі полки у регулярні карабінерні кавалерій­ські частини російської армії (1783). На основі лівобережних та південних укр. земель утво­рено Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, підпорядковані безпосередньо урядові в Петербурзі. Згодом до них приєднали Харківське і Катеринославське намісництва. Так було покінчено з автономією Лівобережної України. У серпні 1786 р. царським указом М. к. ліквідовувалась у зв’язку з поширенням на Україну системи губернського правління Росій­ської держави.



МАЛОРОСÍЙСЬКИЙ ПРИ­КÁЗ – державна установа Московської держави, створена 31.ХІІ.1662 р., що відала питан­нями відносин царського уряду з Гетьманщиною (“Приказ Малыя Россия”). Головним завданням М. п. було здійснення політики царизму в Україні та захист кор­донів від зовнішніх ворогів. М. п. офіційно підлягав Посольському наказу, хоча фактично управлін­ня його діяльністю здійснював сам цар. У М. п. служило до чо­тирьох дяків і від 15 до 40 піддя­чих. М. п. очолювали зазвичай керівники Посольського наказу, зокрема О. Ордін-Нащокін, А. Мат­вєєв. Через діяльність приказу царський уряд відповідно до умов укр.-московських договорів (Березневі статті 1654 р., Пере­яславські статті 1659 р., Москов­ські статті 1665 р., Глухівські статті 1669 р., Конотопські статті 1672 р. та ін.), а часто й пору­шуючи їх, здійснював зв’язки з гетьманом та його адміністрацією, затверджував претендентів на гетьманство, призначав воєвод в укр. міста, проводив контроль за внутрішньою і зовнішньою полі­тикою гетьманського уряду, сте­жив за діяльністю православної церкви в Україні, збирав через дяків і піддячих відомості про політичну ситуацію в Гетьман­щині, відав питаннями розмі­щення російських військ в Украї­ні, відбудови і спорудження но­вих фортець та укріплень, роз­глядав справи про злочини службових осіб наказу в Геть­манщині тощо. М. п. наглядав, щоб на посади генеральної стар­шини і полковників не обира­лись особи, не бажані для росій­ського уряду, наділяв старшину земельними володіннями. Геть­ман мав доповідати М. п. про заходи в галузі управління та най­важливіші події в Україні (військові справи, великі судові процеси, затримання шпигунів, спалахи епідемій тощо). М. п. ліквідовано у зв’язку зі ство­ренням Малоросійської колегії у 1722 р.

МАЛОРÓСІЯ – назва Украї­ни в офіційних актах царської Росії та в російській дворянській і буржуазній історіографії. Похо­дить від терміна “Мала Русь”, який згадувався в деяких доку­ментальних матеріалах 14 ст. для позначення Волинсько-Галиць­кої землі (пізніше також При­дніпров’я). Термін “М”. набув офіційного значення після 1654 р. і виражав великодержавну по­літику царизму щодо України та укр. народу.

МАЛОРОССBЙСКИЙ ГЕР­БÓВНИК – збірка гербів укр. дворянських родів, складена В. К. Лукомським і В. Л. Модза­левським. У “М. г.” відтворено 394 фамільні дворянські герби та вміщено таблицю печаток адмі­ністративно-військових установ Запорізької Січі. Видання ілю­стрував відомий укр. художник-графік Г. І. Нарбут. “М. г.” – важливе джерело для вив­чення укр. геральдики, сфрагістики та генеалогії.



МАНДРÍВНІ ДЯКB – сту­денти-бурсаки, вихованці укр. духовних шкіл 17−18 ст., які не мали осілого місця проживання і постійної служби. Заробляли на прожиття тим, що вчили грамо­ти. Дехто з них складав і декла­мував вірші, ходив із вертепом. За своїм суспільним становищем вони близько стояли до простого народу. В деяких віршах М. д. висміювали окремі вади само­державно-кріпосницького ладу, зажерливість попівства, змальо­вували народне життя. Мандру­вали по містах і селах України. В народі М. д. прозивали ще “пи­ворізами”. У свій час М. д. становили певну культурну і літературну силу в боротьбі з церковною схоластикою. Вони писали гумористичні бурлескні вірші на релігійні теми. З літера­турної спадщини М. д. відомі також вірші-травестії, пародії на книги та церковні відправи (напр., “Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Ко­ропських на пам’ять пиворізам о ізобліченії сивухи” та ін.), гумо­ристичні діалоги, ліричні поезії (збережені в пісенниках 18 ст.). Мова віршів М. д. близька до розмовної народної мови. Їхня пародійна поезія стала одним із джерел поеми І. Котляревського “Енеїда”. Літературні твори М. д. поширювалися іноді в рукопис­ній формі або переважно в усній передачі. Їхню творчість дослід­жували І. Франко, М. Петров, В. Перетц, П. Житецький, П. Єфи­менко, О. Білецький, П. Попов та ін. Переважна більшість імен авторів сатиричних, бурлескно-гумористичних віршів, пародій­них і травестійних творів невідо­ма. Збереглися лише деякі з них – Ілля Турчиновський, Климен­тій Зиновіїв син, Василь Бар­ський, Микола Мазалевський та ще деякі. Типи М. д.-бакалаврів трапляються в літературі 17−18 ст. (інтермедії до драм Довгалев­ського “Пиворізи”, вертепна дра­ма) і фольклорі. Образи М. д. відтворені також у новій літе­ратурі – в повістях “Бурсак” В. Наріжного і “Вій” М. Гоголя, в романі “Пан Халявський” Г. Квітки-Основ’яненка, у п’єсі “Чумаки” І. Карпенка-Карого).

МАНЖEРА Іван Іванович (літ. псевд. − Іван Калічка; 1.ХІ.1851−15.V.1893) – укр. ет­нограф демократичного напря­му, поет і фольклорист. Нар. у Харкові в сім’ї дрібного уря­довця. У 1870 р. вступив до Хар­ківського ветеринарного інститу­ту, звідки 1871 р. виключений за “неблагонадійність”. Мандрую­чи по Україні, вивчав життя народу, його мову, побут, звичаї, збирав фольклор. Із 1887 р. М. – дійсний член історико-філологіч­ного товариства при Харківсько­му університеті, з 1891 р. – Московського товариства лю­бителів природознавства, антро­пології та етнографії. З 1876 р. М. – добровільний учасник бо­ротьби сербського народу проти турецьких гнобителів. Після по­ранення 1876 р. повернувся на батьківщину, з 1884 р. працював у редакції газети “Екатерино­славский листок”, того ж року перейменованій на “Днепр”. На сторінках тижневика “Степь” 1885 р. М. вперше виступив як поет. 1889 р. вийшла збірка поезій “Степові думи та співи”. Тоді ж М. підготував другу збірку віршів “Над Дніпром”, а також збірку літературно опра­цьованих казок та приказок під назвою “Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура”, які за життя поета не були опублі­ковані. Велику творчу і мате­ріальну допомогу М. надавали укр. учені О. Потебня та М. Сум­цов. Основним жанром творчості поета була соціальна лірика. М. реа­лістично показав тяжке життя селянської бідноти після рефор­ми, поневіряння наймитів, сіль­ських і міських заробітчан (“Степ”, “Сум”, “Бурлака”, “З заробітників”, “Ой, чом мені, молодому”, поема “Іван Голик”, “Казка про Лисо­вина...” та ін.). У віршах “Декому”, “Старий музи­ка”, “До музи”, “Кобзар” та ін. поет говорить про роль і призна­чення літератури, митця в су­спільстві. Перші записи усної на­родної творчості М. надруковано у двотомному збірнику істо­ричних пісень В. Б. Антоновича і М. П. Драгоманова (К., 1874− 1875). У “Збірниках Харківсько­го історико-філологічного това­риства” опубліковано “Казки, прислів’я і т. ін., записані в Катеринославській і Харківській губерніях” (1890, т. 2, вип. 2) та “Малоруські казки, перекази, при­слів’я і повір’я, записані в Кате­ринославській губернії” (1894, т. 6, вип. 2). Близько 200 росій­ських пісень етнограф записав від заробітчан. М. – один з пер­ших збирачів робітничого фоль­клору. У 1885−1886 рр. М. на фольклорному матеріалі написав поему-казку “Трьомсин-богатир” – про мужність запорізького ко­зацтва, про силу народу. Пере­кладав твори М. Некрасова, Я. По­лонського, Г. Гейне та ін. Перу М. належать статті “ХХV річ­ниця смерті Т. Г. Шевченка”, “З приводу приватних сільських шкіл”.

МАНІФÉСТ 17 ЖОВТНЯ 1905 – переломний етап у ро­сійській революції 1905−1907 рр. Був фактично капітуляцією прав­лячих кіл перед вимогами чи не всіх верств суспільства модерні­зувати тодішній політичний лад. На поч. жовтня 1905 р. розпо­чався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд 14 жовтня запровадив воєнний стан у багатьох містах, у т. ч. в Києві та Харкові. Уні­верситети було закрито, фабрики й заводи заполонили поліція і війська. Однак страйк ширився. В Україні у ньому взяло участь близько 120 тис. осіб.

Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальних рефор­мах. 17 жовтня Микола II підпи­сав маніфест, яким “дарував” народові громадянські свободи – недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Зроблено рішучий крок до конституційної монархії замість самодержавства – декларувалося скликання законодавчої Держав­ної думи, тобто російського пар­ламенту. Задовольнившись по­ступками, буржуазія організува­лася в політичні партії кадетів та октябристів. Остання на чолі з О. Гучковим, М. Родзянком та ін. представляла інтереси великої буржуазії та основної частини поміщиків. Очолені П. Мілюко­вим і П. Струве кадети були партією ліберальної буржуазії та основної частини інтелігенції. На кадетських позиціях стояла й Укр. демократично-радикальна партія.



Лубенська громада УДРП пе­реклала укр. мовою і розповсю­дила в листівках знамениту доповідну записку графа Вітте царю, в якій обґрунтовувалася необхідність реформ. Користую­чись маніфестом, демократи-радикали висунули вимогу зняти цензурну заборону укр. мови. Однак їхні дії в цьому напрямі не завжди були успішними. Якийсь час у Лубнах видавалася перша україномовна газета “Хлібороб”. У Києві було підготовлено ви­пуск газети “Громадське слово”, але напередодні виходу першого номера власті заарештували ре­дактора С. Єфремова. Після цьо­го газета стала виходити під наз­вою “Громадська думка”. Власті, однак, заборонили передплату і знову заарештували Єфремова. Тоді видання відновилося під назвою “Рада”. Україномовні га­зети почали друкуватися в Кате­ринославі, Одесі, Полтаві, Хар­кові та ін. містах. Часто вихо­дили лише перші номери. Незва­жаючи на декларовані свободи, царська адміністрація з великим невдоволенням сприймала дру­коване укр. слово. Після цар­ського маніфесту з’явилися укра­їномовні журнали. Часопис “Киевская старина” змінив назву на “Україна”. Стали виходити перші суспільно-політичні жур­нали − “Дзвін”, “Укр. хата”, “Рідний край”, “Посів”, “Село”. До часописів, коло читачів яких було вужчим, власті ставилися набагато м’якше ніж до газет.

МАНУФАКТEРА – (від. лат. manus   рука і factura – виготов­лення) – 1) капіталістична ко­операція, основана на поділі праці і ремісничій техніці; форма капіталістичного промислового виробництва, яка історично пе­редувала великій машинній про­мисловості. М. виникла в резуль­таті підпорядкування ремесла і сільської домашньої промисло­вості торговельному капіталові шляхом об’єднання в майстернях ремісників однієї або різних спе­ціальностей для виробництва певного виду товарів. Розвинула­ся із простої капіталістичної кооперації при­близно в се­редині 16 ст. і була панівною в Західній Європі до останньої третини 18 ст. В Росії М. з’явилася в умовах кріпосни­цтва в 17, а в Україні – на початку 18 ст., панувала до се­редини 19 ст. На відміну від країн Західної Європи, де М. розвивалася в тісному зв’язку з міським ремісництвом, у кріпос­ницькій Росії, в т. ч. й в Україні, вона щільніше була зв’язана із селянською промисловістю. В Україні, як і в Росії, були два види М. − капіталістична і крі­посницька (вотчинно-посесійна), які відрізнялися характером ви­робничих відносин. В Україні в 19 ст. були поширені М. у вироб­ництві сукна, полотна та ін. текстильних матеріалів, шкіря­них, скляних, фарфорових та ін. виробів широкого вжитку. В суконній промисловості Украї­ни, напр., 1860 р. діяло 48 М., із них 26 вотчинних і 22 капіта­лістичні; 30 М. були розташовані на Лівобережжі. В 1-й пол. 19 ст., особливо напередодні реформи 1861 р., капіталістична М. розви­валася швидше і переростала у фабрику, тоді як вотчинно-посе­сійна занепадала. М. вела до звуження спеціалізації робітника і знарядь праці, посилення поді­лу праці, підвищення її продук­тивності й ступеня експлуатації робітника. В мануфактурний пе­ріод широкого розвитку набула робота на власника вдома, що являла собою придаток М. Все це відіграло велику роль у розвитку капіталізму, підготовці промислового перевороту, що привів до витіснення М. фабри­кою і забезпечив перехід до ве­ликої капіталістичної машинної індустрії;

2) назва деяких підприємств текстильної промисловості, яка зберігалася до 20 ст.;



3) застаріла назва тканин, продукції текстильних фабрик.

МАРÍЯ-ТЕРÉЗІЯ (Maria-Theresia; 13.V.1717−29.XI.1780) – ерцгерцогиня австрійська (1740− 1780), королева Угорщини і Чехії, імператриця (1765−1780) Священної Римської імперії з ди­настії Габсбургів. Дочка цісаря Карла ІV. Поклала початок ре­формам у дусі політики освіче­ного абсолютизму, які передба­чали посилення державної цен­тралізації (запровадження за­гальної військової повинності, прибуткового податку, скасуван­ня внутрішніх митних кордонів і зборів, створення бюрократично­го апарату, упорядкування систе­ми обліку й контролю, проведен­ня першого перепису населення і земельних угідь), осучаснення аграрних відносин (скорочення панщини з п’яти−шести до трьох днів на тиждень – закони 1771 і 1775 рр., звуження юрисдик­ції поміщиків над селянами, викуп селянами права на спадкове во­лодіння земельними наділами), обмеження міського самоуправ­ління і цехових привілеїв, удос­конале­ння системи освіти (від­криття широкої мережі світських шкіл на державний кошт), запро­вадження єдиного кримінально­го кодексу, звуження впливу церкви. Проводила політику про­текціонізму. За її правління до складу Австрійської імперії були приєднані Галичина (внаслідок 1-го поділу Речі Посполитої 1772 р.), Буковина (за умовами Константинопольської австро-турецької конвенції 1775 р.) та Баварія (1779), на які було поши­рено дію вищезгаданих реформ. Реформаторська політика М.-Т. дещо обмежила всевладдя помі­щиків у західноукр. землях, за­безпечила умови для підвищення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства і селянства. У містах, містечках і селах було створено мережу шкіл (однокласні – “парафіяльні” з на­вчанням рідною мовою, триклас­ні – “тривіальні”, чотирикласні – “нормальні” з навчанням німець­кою мовою), засновано для гре­ко-католиків духовну семінарію у Відні при церкві Св. Варвари, т. зв. Барбареум (1774), заборо­нено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини. Згодом реформи М.-Т. продовжив її син Йосиф ІІ.

МАРКÉВИЧ Андрій Мико­лайович (21.ХІ. 1830−24.ІІІ.1907) – укр. громадський діяч та етно­граф. Нар. на Полтавщині. Пра­цював юристом у Петербурзі, сенатор. Був помічником прези­дента Імператорського філантро­пічного товариства і віце-прези­дентом Російського музичного товариства. 1858 р. у Москві познайомився із Т. Шевченком, згодом листувався з поетом. Із 1898 р. очолював Товариство ім. Т. Шевченка у Петербурзі, добився дозволу на перше повне видання творів поета (“Кобзар”, вид. В. Доманицький, 1907 р.) у Російській імперії. Помер у Пе­тербурзі. Видав збірку “Народ­ные украинские напевы, поло­женные на фортепиано” (1860).

МАРКÉВИЧ Микола Андрі­йович (26.І(7.ІІ).1804−9(21).VІ. 1860) – укр. історик, поет та етнограф. Нар. у с. Дунайці (нині Глухівського р-ну Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педінституту в Петербурзі. 1820 р. пішов на військову службу. 1824 р. подав у відставку. Був знайомий із Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилєєвим. У 1831 р. видав у Москві поетичну збірку “Україн­ські мелодії”, в якій оспівано героїчне минуле укр. народу. Творчість М. – типове явище для фольклорно-побутової, тематич­но-стильової течії укр. романтиз­му. Теми й мотиви його текстів – передбачення, прикмети, які пе­редавалися українцями з поко­ління в покоління (“Примета по коню”), забобонні вірування се­лян (“Сон-трава”, “Вороные кони”), міфічні постаті, описи народних звичаїв (“Русалки”, “Иван Купа­ла”), щире захоплення природою України, її красою (“Украинские ночи”, “Венки”), тема колишньої козацької слави і романтичний образ героя-козака (“Гетьман­ство”, “Чигирин”) і ностальгія за героїчним минулим (вірш “Геть­манство”), смуток за втраченою народною волею (“Украина”, “Веснянка”). М. одним із перших в укр. романтичній поезії ство­рив образ народного співця (“Бан­дурист”), став першим (за П. При­ходьком), хто “пов’язав мотив героїзму козацтва з політичною сучасністю України та її націо­нально-визвольними потребами і прагненнями”. У 1847 р. поклав на музику вірш Т. Шевченка “Нащо мені чорні брови”. Т. Шев­ченко присвятив М. вірш “Н. Мар­кевичу” (“Бандуристе, орле си­зий”). М. – автор “Історії Мало­росії” (1−5; 1842−1843 ), в якій викладається історія України з найдавніших часів до кінця 18 ст. Головним джерелом для напи­сання твору стала “Історія Русів” та праці М. і Д. Бантиш-Каменських. Перші два томи не мають наукової цінності, 3−5-й томи, які містять документальні додат­ки, примітки, опис джерел, списки генеральної старшини та вищого духовенства, хронологіч­ні таблиці, зберігають певне до­відкове значення. З інших істо­ричних розвідок найвідоміші – “Мазепа” (1841), “Гетьманство Барабаша” (1841), “Про перших гетьманів Малоросійських” (1848), “Про козаків” (1858). Серед етно­графічних праць найважливіші “Збірник малоросійських пісень” (1840), “Південноруські пісні” (1857), “Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян” (1860). На­уковий інтерес викликає зі­брана М. колекція документів з історії України 17−18 ст. (збері­гається в Москві).

МАРКÓВИЧ Олександр Ми­хайлович (31.VII.1790−27.XII. 1865) – укр історик і громад­ський діяч. Нар. у с. Сварковому (нині Глухівського р-ну Сум­ської обл.). Навчався в Харків­ському університеті. Служив у державних установах Чернігів­ської губернії губернським регі­стратором (1807−1812), повіто­вим суддею в Глухові (1820− 1821), предводителем дворян­ства (1826−1827, 1832−1838). У 1852 р. звернувся до уряду з проектом, в якому йшлося про звільнення селян з правом ви­купу землі. Проект було відхиле­но. Сприяв втіленню реформи 1861 р. в Чернігівській губернії, побудував народну школу в рід­ному селі та виступив ініціато­ром створення госпіталю. Автор низки праць – “Опис Малоросії” (незакінчена й неопублікована), “Історична і статис­тична записка про дворянський стан і дворян­ські маєтності” (1840, 1894), “Іс­торичні нариси міста Глухова” (т. 1−2, 1893), “Малоросійське весілля” (1897) та ін. М. опу­блікував частину документів із родинного архіву, в т. ч. частину щоденника свого діда – “Щоден­ні записки генерального підскар­бія Я. Марковича” (1−2, 1859).

МАРКÓВИЧ Опанас Васи­льович (27.І(8.ІІ.).1822−20.VІІІ (1.ІХ.).1867) – укр. громадський діяч, фольклорист і етнограф. Нар. у с. Кулажинцях (нині Гре­бінківського р-ну Полтавської обл.). У 1846 р. закінчив навчан­ня в Київському університеті. За участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства 1847 р. був засланий до Орла. У 1851 р. М. разом із дружиною, укр. письменницею Марко Вовчок, повернувся в Україну. У 1860− 1861 рр. перебував у Петербурзі, брав участь у виданні журналу “Основа”. М. зібрав багато зраз­ків народної творчості, особливо прислів’їв і приказок, значна кількість яких увійшла до видан­ня М. Номиса “Українські при­казки, прислів’я і таке інше” (1864). Багато матеріалів, зібра­них М., опубліковано у “Запис­ках Чернігівського статистично­го комітету”, газеті “Чернигов­ские губернские ведомости”, А. Метлинським, В. Антонови­чем, М. Драгомановим. М. на­писав (1857) музику до п’єси “Наталка Полтавка” І. Котлярев­ського, яку поставив у Чернігові (1862) силами аматорського дра­матичного гуртка. Помер у Чернігові.

МАРКÓВИЧ Яків Андрійо­вич (7(17).Х.1696−9(20).ІХ.1770) – укр. державний діяч, мемуа­рист. Нар. у м. Прилуках (нині Чернігівська обл.). У 1713 р. за­кінчив Київську академію. Учень Ф. Прокоповича. Обіймав посаду бунчужного товариша (1721), на­казного лубенського полковника (1721, 1723−1725), був членом генеральної лічильної комісії (1736−1739) та генеральним під­скарбієм (1740−1762). Протягом 1717−1767 рр. М. вів щоденник, записи якого складають 10 томів. Уперше частину мемуарів видав О. Маркович під назвою “Що­денні записки генерального під­скарбія Якова Андрійовича Мар­ковича” (1−2, 1859). Більш повне видання щоденника здійснив С. Лазаревський під назвою “Що­денник генерального підскарбія Якова Марковича” (1−3; 1893− 1897). Четвертий том щоденни­ка, що охоплює 1735−1740 рр., опублікований за ред. В. Мо­дзалевського у 22-му томі “Же­рел до історії України-Руси” (1913). “Щоденник” М. є одним із цінних джерел для вивчення політичної, соціально-економіч­ної та культурно-побутової істо­рії України 18 ст.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка