Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка3/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

АНТИКРІПОСНИЦЬКОГО РУХУ ПІДНЕСЕННЯ. У 1-й пол. 19 ст. в Російській імперії вже не було таких могутніх ан­тифеодальних рухів, як повстан­ня С. Разіна чи О. Пугачова. Чи­новництво та силові структури адміністративного управління, як ніколи раніше широко розга­лужені і всепроникні, могли те­пер ефективно протидіяти нако­пиченню антидержавного соці­ального заряду, навіть не зглад­жуючи глибоких суперечностей між основними антагоністични­ми станами, тобто не вдаючись до реформ. Однак реформи були необхідними. Про це свідчив різкий сплеск антикріпосницько­го руху під час Кримської війни внаслідок погіршення становища селянських мас, особливо укр. губерній. За браком залізниць на селян ліг увесь тягар військових перевезень із центральних райо­нів країни до Криму. Від підвод­ної повинності та реквізицій тяглової худоби для потреб армії найбільше постраждали селяни Катеринославщини, Київщини, Херсонщини. Щоб компенсувати бюджетні витрати на війну, царський уряд різко збільшив розмір прямих і опосередкова­них податків, які передусім стя­гувалися із селянства. Але основ­ною причиною селянських ви­ступів був протест проти кріпос­ницької залежності, яка в Росії набрала найогидніших, рабських форм. Селянин залишався безза­хисним перед поміщицькою сва­волею. Його могли продати, об­міняти, позбавити майна, запоро­ти різками, заслати до Сибіру. На початку 1855 р. вийшов мані­фест про створення державного ополчення. Слово “ополченець” українські селяни ототожнювали з терміном “козак”. І пішов пого­лос, буцімто кріпаки, записав­шись в ополчення, дістануть волю, але місцева адміністрація приховує царський указ про при­зов на козацьку службу зі звіль­ненням від поміщицької залеж­ності. Це розворушило селян, особливо Київської губернії, де налічувалось понад 1 млн крі­паків. У деяких селах між вій­ськами і повстанцями спалаху­вали криваві сутички. Завору­шення в губернії, які охопили 422 села, дістали назву “Київська козаччина”. Влітку 1856 р. по­ширилися чутки, нібито цар видав указ про відбудову зруй­нованого війною господарства Кримського півострова і надання волі та державної допомоги тим кріпакам, котрі переселятимуть­ся на нові місця. Десятки тисяч знедолених людей з укр. і цен­тральних російських губерній залишили свої домівки і пішли “у Таврію по волю”. Для бороть­би з ними уряд послав війська.

АНТОЛÓГІЯ РEСЬКА” – перша антологія укр. поезії, ви­дана 1881 р. у Львові академіч­ним товариством “Дружній ли­хвар”. У “А. Р.” вміщено твори 42 укр. поетів, зокрема І. Котля­ревського, Т. Шевченка, М. Шаш­кевича, С. Руданського, Ю. Федь­ковича, І. Франка та ін.



АНТОНÓВИЧ Дмитро Во­лодимирович (псевдонім Война­ровський, Муха, Шельменко, Подорожній, 2.ХІ.1877−1945) – укр. громадсько-політичний і державний діяч, історик мистец­тва. Син В. Антоновича. Нар. у Києві. Вивчав історію італій­ського мистецтва та його зв’язків з Україною. 29.І(11.ІІ)1900 А. разом з М. Русовим, Л. Мацієви­чем, П. Андрієвським, О. Кова­ленком заснували у Харкові Ре­волюційну укр. партію. В 1902− 1903 рр. редагував у Чернівцях газету “Гасло”, а в 1905 р. – у Харкові газету “Воля”. З 1912 р. А. викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. На­лежав до Укр. соціал-демокра­тичної робітничої партії. З березня 1917 р. – активний член Укр. центральної ради, товариш голови УЦР М. Грушевського. У жовтні 1917 р. А. за дорученням Генерального секретаріату УЦР–УНР їздив до Одеси, Херсона, Миколаєва, щоб з’ясувати пи­тання про можливість україніза­ції Чорноморського флоту. Після повернення у Київ був призначе­ний генеральним секретарем, а 9(22).1918 р. – міністром мор­ських справ. 18.І.1918 р. Мала рада затвердила запропонований А. проект укр. морського прапо­ра, який розробила Укр. морська рада. Прапор складався із двох смуг – угорі жовта, внизу – синя, на синій – золотий тризуб і хрест. У період Директорії УНР – міністр мистецтва в уряді В. Чехівського, голова диплома­тичної місії УНР в Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мис­тецькому житті України, був ініціатором заснування Держав­ного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918−1922). В 1921 р. А. став одним із організаторів Укр. віль­ного університету. В 1928−1930 і 1937−1938 рр. – ректор УВУ, в 1925−1945 рр. – голова Укр. історико-філологічного товарис­тва і директор Музею визвольної боротьби України у Празі. По­мер у Празі. Автор праць “Есте­тика виховання Т. Шевченка” (1914), “Українське мистецтво” (1923), “Триста років українсько­го театру 1619−1919” (1925) та ін.

АПÓСТОЛ Данило Павлович (4(14).ХІІ.1654−17(28).І.1734) – визначний укр. військовий і державний діяч кінця 17 – 1-ї пол. 18 ст., миргородський пол­ковник (1683−1727), гетьман Лі­вобережної України (1727− 1734). 1727 р. російський уряд, прагнучи привернути до себе козацьку старшину і козацьке військо, на яке з наближенням війни з Туреччиною покладав ве­ликі надії, скасував Малоросій­ську колегію і відновив інститут гетьманства в Лівобережній Україні. 1.Х.1727 р. козацька рада у м. Глухові обрала гетьманом 73-річного миргород­ського полковника А. Нар. в с. Великі Сорочинці на Пол­тавщині. Походив з багатого укр. старшинського роду Апостолів – великих землевла­сників на Мир­городщині. Данилів батько, вихі­дець із Волощини, став полков­ником Гадяцького, потім Мирго­родського полку. А невдовзі по його смерті уже Данило зробив­ся полковником. Будучи полков­ником миргородським (1683− 1727), брав участь у походах проти турків і татар, здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків. Був хоробрим воїном і вмілим воєначальником, добре показав себе під час Пів­нічної війни 1700− 1721 рр., де в бою під Ерест­фером в Лівонії (1701) керована ним козацька кіннота навальною атакою захопила артилерію про­тивника. Відзначився А. також у битві під Варшавою (1705). При­хильник незалежницької політи­ки гетьмана І. Мазепи, один з активних учасників вироблення положень укр.-шведського союзу. 25.X.1708 р. разом з укр. полками приєднався до шведської армії. 21.ХІ.1708 р. гетьман послав його із шведського табору до Петра І з пропозицією, щоб цар простив Мазепу, а той обіцяв захопити в полон Карла ХІІ і видати його Росії. Канцлер Головкін ладен був погодитися на це, але раптом з’ясувалося, що гетьман тим часом намовляв польського короля С. Лещин­ського поспіль виступити проти Росії. Переговори перервалися, й А. залишили під вартою у ро­сійському таборі. Проаналізував­ши причини воєнних невдач шведських військ в Україні, А. перейшов на бік Петра І. Відіграв значну роль у боротьбі проти шведської навали. Після Полтав­ської перемоги над шведами 1709 р. його амністували, повер­нули маєтності і навіть посаду миргородського полковника. В 1722 р. А. на чолі козацьких частин (10 тис. осіб) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії. Ставши одним з найближчих співробітників на­казного гетьмана П. Полуботка, разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. 1723 р. підписав Коло­мацькі статті, у яких козаки домагалися від Петра І дозволу на обрання гетьмана (тоді Ліво­бережжям правила Малоросій­ська колегія), а також зменшення податків. Опозиційна діяльність укр. старшини щодо російської політики в Україні призвела до арешту наприкінці 1723 р. П. По­луботка, А., Я. Лизогуба, В. Жу­равського, Д. Володковського та інших старшин за наказом Пет­ра І та ув’язнення їх у Петро­павлівській фортеці. Звільнився 1726 р. Влітку 1727 р. уряд Петра ІІ, зважаючи на зростання напруженості російсько-турець­ких відносин і підготовку нової війни та прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, лік­відував І Малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьма­на. 1.X.1727 р. на генеральній раді у м. Глухові А. було обрано гетьманом Лівобережної Украї­ни. Ставши гетьманом, А. пока­зав себе розумним і далекогляд­ним адміністратором, дбав про автономію свого краю. В 1728 р. новообраний гетьман їздив на коронацію Петра ІІ, де подав петицію про відновлення дер­жавних прав України на основі Бе­резневих статей 1654 р. У від­повідь на гетьманську петицію російський уряд видав т. зв. “Рішительні пункти” 1728 р., які, ставши своєрідною конститу­цією Гетьманщини, значно обме­жували гетьманську владу і політичну автономію Лівобереж­ної України. Зважаючи на реальні обставини, А. взявся за проведення низки управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували держав­не життя Гетьманщини. За геть­манства А. в 1729−1731 рр. було проведено т. зв. Генеральне слід­ство про маєтності. Під час про­ведення дослідження на основі документів і повідомлень стар­ших людей було визначено і по­вернуто в державне користу­вання рангові землі (державні землі, які були безпідставно захоплені у приватне володіння). А. провів реорганізацію фінан­сової системи України, уперше встановивши точний бюджет державних видатків, які стано­вили 144 тис. крб. Продовжував здійснювати судову реформу: в 1730 р. видав “Інструкцію укр. судам”, де встановлювався поря­док апеляції у судових справах. А. відстоював інтереси укр. тор­гівлі, вимагаючи від російського уряду зміни дискримінаційної торговель­ної системи, запро­вадженої ще Петром І. На поч. 1728 р. А. зібрав у Глухові представників купецтва і перед російським урядом гостро по­ставив питання про скасування заборони на експорт традицій­них укр. товарів – зерна, воску, шкіри, прядива та ін. А., незва­жаючи на опір московського уряду, відновив право призна­чати Генеральну військову кан­целярію та полковників, значно зменшив кількість росіян у своїй адміністрації; заборонив їм купу­вати землі в Україні, видавши укр. адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим із них, хто бажав виїхати з України; обмежив до шести кіль­кість російських полків в Україні; перевів Київ з-під влади генерал-губернатора під юрис­дикцію гетьмана; домігся повер­нення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. були змушені жити на території Крим­ського ханства, і дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній. З його ініціа­тиви було укладено нове Зведен­ня законів України. Помер і похований у с. Сорочинцях (нині Великі Сорочинці Миргород­ського р-ну Полтавської обл.). Гетьманування А. було спрямо­ване на захист державних прав укр. народу та боротьбу з росій­ським впливом на Україну, чим тимчасово стримав процес пов­ної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

АРАКЧÉЄВ Олексій Андрі­йович (4.Х.1769−3.V.1834) –став­леник царя Олександра І, граф. З 1808 р. – військовий міністр, з 1810 р. – голова департаменту військових справ Державної ра­ди. Був начальником військових поселень. А. увів у країні режим найлю­тішої політичної реакції, поліцейської сваволі та вояччи­ни, нещадно придушував анти­кріпосницькі виступи селян і солдатів. А. придушив повстання бузьких козаків 1817 р., вчинив жорстоку розправу над учасни­ками Чугуївського повстання військових поселенців 1819 р. і над повсталими селянами на Дону та в Катеринославській гу­бернії 1820 р.

АРХЕОГРАФÍЧНА КОМÍ­СІЯнаукова установа, ство­рена 1834 р. в Петербурзі при Міністерстві народної освіти для систематичного збирання, опису­вання та видання історичних документів і пам’яток вітчизня­ної історії. А. к. виявляла доку­менти в архівах, бібліотеках, монастирях, установах, приват­них архівах не тільки в Росії, а й у Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. А. к. видала збірники документів з історії Росії, Білорусії, Литви, Кавказу 14−18 ст. (серед них – “Повне зібрання російських літописів”, 24 т., 1841−1921, “Акти історич­ні” і “Додатки до актів історич­них”, 17 т., 1841–1875, “Литов­ська метрика”), а також з історії України (“Акты Западной Рос­сии”, “Акты Южной и Западной России”) та ін. Видавала також “Літопис занять Археографічної комісії” (32 випуски). В роботі А. к. брали участь відомі істори­ки та археографи 19 ст. П. М. Строєв, М. І. Костомаров, С. В. Соловйов, М. І. Семевський та ін. Публікації А. к. містять велику кількість цінних доку­ментів з історії феодального пе­ріоду Росії та України. У 1922 р. А. к. було ліквідовано, а її функ­ції передано історико-археогра­фічній комісії АН СРСР.

АРХЕОЛОГBЧЕСКАЯ ЛÉ­ТОПИСЬ ЮЖНОЙ РОССBИ” – періодичне видання, що вихо­дило в Україні 1899−1901 рр. що­місяця як додаток до журналу “Киевская старина”, 1903−1905 рр. – як окремий журнал раз у два місяці. Редактор – М. Ф. Біля­шівський. У виданні друкували­ся статті і розвідки укр. та російських дослідників і крає­знавців про пам’ятки старовини (з найдавніших часів до 19 ст.), переважно археологічні та при­кладного мистецтва, про діяль­ність наукових товариств, комі­сій, з’їздів, про охорону пам’я­ток, рецензії та бібліографія.



АРХЕОЛОГÍЧНЕ ТОВА­РBСТВО (Церковно-археоло­гічне товариство) при Київській духовній академії – створене 1872 р. Збирало, описувало, видавало пам’ятки старовини. При товаристві було засновано музей і бібліотеку. Серед його експонатів (1898 р. їх налічува­лося близько 30 тис.) були пам’ятки скульптури, живопису, графіки, стародруки, акти, гра­моти, рідкісні рукописи. Това­риство видавало щорічні звіти. Наукові праці А. т. публікува­лись у “Трудах Киевской духов­ной академии”, “Киевских епар­хиальных ведомостях”. 1901 р. було перейменоване на Церков­но-історичне й археологічне товариство. У 1919 р. припинило свою діяльність. Стародруки, рукописи, грамоти було пере­дано до Всенародної бібліотеки України (нині Центральна науко­ва бібліотека НАН України), речові експонати – до Музею письменства і книги.

АРХЕОЛОГÍЧНІ З’ЇЗДИ – з’їзди археологів дореволюцій­ної Росії, присвячені висвітлен­ню результатів археологічних досліджень. А. з. скликалися Московським археологічним то­вариством. Під час А. з. влашто­вувалися спеціальні виставки, експонатами яких поповнювали­ся місцеві музеї, зокрема ви­ставка ХІ археологічного з’їзду стала базою для створення Київ­ського історичного музею. Від­булося 15 А. з. – у Москві (1869 і 1890), Петербурзі (1871), Києві (1874 і 1899), Казані (1877), Тифлісі (1881), Одесі (1884), Ярославлі (1887), Вільно (1893), Ризі (1896), Харкові (1902), Ка­теринославі (1905), Чернігові (1908) та Новгороді (1911). Вони сприяли розгортанню архео­логічних досліджень. Матеріали А. з. публікувалися в “Трудах”, які до наших днів зберігають наукову цінність.

АРХЕОЛОГÍЧНІ КÁРТИ – наукові зведення археологічних пам’яток (городищ, поселень, стоянок, могильників, курганів, поховань, скарбів тощо) різних часів на певних територіях. Існують також карти пам’яток окремих археологічних культур (культури полів поховань, три­пільської культури тощо) або давніх історичних періодів (па­леоліту, неоліту, епохи міді – бронзи та ін.). А. к., як правило, містять, крім описової частини, ще й географічні карти з умовно позначеними на них археологіч­ними пам’ятками. Серед А. к. України найважливішими є – “Археологическая карта Киев­ской губернии” (М., 1895) та “Археологическая карта Волын­ской губернии” (М., 1900), скла­дені В. Б. Антоновичем, “Архео­логическая карта Подольской губернии”, складена Є. Сіцин­ським (“Труды ХІ Археоло­ги­ческого съезда в Киеве”, т. І, М., 1901), “Археологическая карта Харьковской губернии”, складе­на Д. І. Багалієм (“Труды ХІІ Археологического съезда в Харькове”, т. 1, М., 1905), “Ар­хеологическая карта Причерно­морья Украинской ССР”, складе­на І. В. Фабриціус (вип. 1, К., 1951) та “Карта палеоліту УРСР”, складена О. П. Чернишом (“Нау­кові записки Інституту суспіль­них наук АН УРСР”, 1954, т. 2).

АРХBВ ЮГО-ЗÁПАДНОЙ РОССBИ”, “Архив Юго-Запад­ной России, издаваемый Комис­сией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, По­дольском и Волынском генерал-губернаторе”, ч. 1−8, К., 1859− 1914 рр. (АЮЗР) – видання істо­ричних документів і літератур­них пам’яток Правобережної і Західної України 14−18 ст. в 35 т. (окремі томи у двох ви­пусках або частинах). Головним джерелом для видання були документи Центрального архіву давніх актів (засн. 1852) при Київському університеті, а також акти приватних осіб. Видання складається з восьми частин. 1-ша частина (12 ст.) містить докумен­ти 14−18 ст. з історії православ­ної церкви та її боротьби з католицькою (т. 2, 12), королів­ські накази і жалувані грамоти, папські булли, патріарші грамо­ти, акти православних та уніат­ських соборів, православних братств, церков і монастирів про організацію при них училищ і госпіталів (т. 1), акти про стано­вище православних в Правобе­режній Україні та боротьбу про­ти церковної унії, про діяльність М. Значка-Яворського (т. 1, 2), документи про підпорядкування київського митрополита москов­ському патріархові (т. 5), про запровадження унії та право­славні братства (т. 6), пам’ятки літературної полеміки право­славних із католиками та уніа­тами (т. 7, 8, 9). Друга частина (3 т.) – постанови провінціаль­них сеймиків, інструкції послам на генеральний сейм, відповіді короля на прохання провінціаль­них сеймиків за 1596−1726 рр. та ін. Третя частина (6 т.) – документи про Визвольну війну укр. народу 1648–1657 рр. на чолі з Б. Хмельницьким, про ан­тифеодальні селянські та гайда­мацький рухи, про дипломатичні зносини гетьманського уряду з Росією, Польщею та іншими країнами 1679−1716 рр. Четверта частина (1 т.) – документи про походження шляхетських родів 1443−1780 рр. П’ята частина (2 т., т. 2 у 2 ч.) – документи з історії міст Київщини, Волині та Поділля 1432−1798 рр. і станови­ще єврейського населення 1765− 1791 рр. Шоста частина (2 т.) з додатком окремого тому – доку­менти про економічне і правове становище селян в Україні 1498− 1795 рр. Сьома частина (3 т., т. 3 у 2 ч.) – описи замків, люстрації староств, інвентарі, скарги, доне­сення та інші документи про заселення Правобережної Украї­ни 1336−1668 рр., про засну­вання Лубен, Переяслава, Пиря­тина. Восьма частина (6 т.) – до­кументи з історії місцевого уп­равління, станів, землеволодіння,



цивільного і кримінального пра­ва, судочинства 15−18 ст. та інші юридичні акти. Кожному томові передує перед­мова з аналізом документів. До збірників додано іменні та гео­графічні покажчики. Системати­зація різнорідних до­кументів і матеріалів у тематичні групи (частини) надає всьому виданню стрункості і послідов­ності, що вигідно відрізняє його від інших публікацій того часу. Фактичний матеріал цього ви­дання не втратив і досі свого наукового значення для висвіт­лення історії України 14−18 ст.

АФАНÁСЬЄВ-ЧУЖБBН­СЬКИЙ Олександр Степанович (справжнє прізв. Афанасьєв, 12.ІІІ.1817−18.ІХ.1875) – укр. та російський етнограф і письмен­ник. Нар. у Лубнах у дворянській сім’ї. Закінчив Ніжинську гімна­зію вищих наук, короткий час служив офіцером, працював ре­дактором ряду видань в Україні і Росії, багато мандрував, у т. ч. Україною, вивчаючи побут насе­лення. Автор праць “Нариси минулого”, “Нариси Дніпра” (1863), “Нариси Дністра” (1865), “Нариси мисливства в Малоро­сії” (1855), “Побут малоросій­ського селянства” (1858), “Ко­ротка історія для простолю­динів” (1855), а також автор “Спогадів про Т. Г. Шевченка” (1861), оповідань і повістей з офіцерського та провінціального життя, збірок поезій “Що було на серці” (1855), “Поездка в Южную Россию” (1861), пере­кладів з польської і французької мов, зокрема “Історії Наполеона І” (1869−1873) та ін. Деякі поезії із збірки “Що було на серці” (1855) близькі до народних пісень (“Скажи мені правду, мій любий козаче”, “Ой у полі на роздоллі”, “Прощання”). А.-Ч. уклав укр.-російський словник, який част­ково надрукований (1855). Твори А.-Ч. частково перевидавалися в радянський час, зокрема в книзі “Спогади про Шевченка” (К., 1958).

Б
БАГАЛÍЙ Дмитро Іванович (7.ХІ.1857−9.ІІ.1932) – видатний укр. історик та громадський діяч, академік Всеукраїнської академії наук (з 1919). Нар. у Києві в міщанській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологіч­ному факультеті Київського та Харківського університетів. Після закінчення Київського універси­тету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Б. у 1883 р. став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 р. – екстраординарним про­фесором цієї кафедри. У 1906− 1910 рр. обирався ректором Хар­ківського університету. Впро­довж 1906, 1910−1914 рр. Росій­ська академія наук обирала Б. членом Державної ради. У 1914− 1917 рр. – голова Харківської міської думи. У 1918 р. – член комітету для заснування Укр. академії наук і з 1919 р. – голова її історико-філологічного відді­лу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової робо­ти, створення академічної бібліо­теки. Протягом 20−30-х рр. викладав історію України у Хар­ківському та Полтавському ін­ститутах народної освіти, очолю­вав створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії Украї­ни, Інститут історії укр. куль­тури, Інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності і був ор­ганізатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових праців­ників України.

Як історик Б. формувався під впливом поглядів свого вчителя В. Антоновича. У своїй концеп­ції історичного процесу був при­хильником етнографічно-феде­ративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костома­ров. Автор понад 200 праць, які стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15−18 ст. Першою значною його роботою була монографія “История Се­верской земли до половины ХІV в.” (1882). У 1883−1884 рр. опубліковано “Курс древнерус­ской истории до половины ХІV в.”, який Б. читав у Харків­ському університеті. Головними працями Б. є “Очерки по истории колонизации и быта степной окраины Московского государ­ства” (1887), “Колонизация Но­вороссийского края и первые его шаги по пути культуры” (1889), “Магдебургское право в Лево­бережной Малороссии” (1892), “Украинская старина” (1896), “Опыт истории Харьковского университета” (т. I−ІІ, 1893, 1904), “История города Харько­ва” (спільно з Д. Міллером, 1905−1906), “Історія Слобідської України” (1918), “Нарис україн­ської історіографії” (т. І−ІІ, 1923− 1925), “Український мандрівний філософ Г. С. Сковорода” (1926), “Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті” (1928). Праці Б. побудовано на багатому джерельному матеріалі, значна частина якого вперше вводиться у науковий обіг.



БАЗИЛÉВИЧ Григорій (1759− 1802) – видатний лікар, украї­нець за походженням, перший клінічний професор у Російській імперії. Вихованець Харківської колегії, студіював медицину в Петербурзі та Страсбурзі, з 1795 р. професор патології і терапії в Петербурзькій медико-хірургіч­ній школі. Запровадив клінічні палати при військових шпита­лях. Як секретар медичної коле­гії сприяв поширенню медичної освіти.

БАЗИЛÉВСЬКІ – укр. по­міщики у Лівобережній Україні. Походили з козацької старшини Миргородського полку. Протя­гом 2-ї пол. 17 – 1-ї пол. 18 ст. обіймали посади сотників Біло­церківської сотні. Купівлею та захопленням земель, насильниць­ким закріпаченням селян і коза­ків Б. набули значних земельних володінь. У 80-х рр. 18 ст. їм належали в Київському, Харків­ському і Катеринославському на­місництвах 12 сіл і 10 634 крі­паки. Внаслідок феодально-крі­посницького гноблення, насиль­ницького закріпачення селян і козаків у с. Турбаях вибухнуло повстання, під час якого було вбито трьох членів родини Б. і зруйновано їхню садибу.

БÁЙЄР (Bayer) Готліб-Зіг­фрід (1694−1738) – німецький історик і філолог. Закінчив Кенігсберзький університет. З 1725 р. посідав кафедру старо­житностей та слов’янських мов в Академії наук у Петербурзі. Проте російської мови не знав, давньоруські літописи вивчав у латинському перекладі. Родо­начальник псевдонаукової теорії норманізму. Свої погляди виклав у працях з історії Скіфії, про варягів, про Костянтина Багря­нородного (латинською мовою). Фальсифікація історії Русі та руського народу в працях Б. зустріла рішучу відсіч з боку М. В. Ломоносова і В. М. Тати­щева.

БАЛЬМÉН Яків Петрович де (1813−26.VII.1845) – укр. ху­дожник-аматор, автор численних акварелей та малюнків олівцем і пером. Нар. в с. Линовиці При­луцького повіту на Чернігівщині в родині графа. Вчився одно­часно з М. Гоголем у Ніжин­ському ліцеї, де захоплювався малюванням. Після закінчення ліцею (1832) служив у армії офіцером. 1843 р. познайомився і зблизився з Т. Шевченком, пере­писував його вірші. Разом із М. Башиловим ілюстрував руко­писний “Кобзар” Т. Шевченка (1844). Посланий на Кавказ у діючу армію, загинув у бою (1845). Т. Шевченко присвятив Б. поему “Кавказ”. Крім ілюстра­цій до творів Шевченка, залишив чотири альбоми малюнків з жит­тя тодішньої Росії та України.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка