Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка29/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   63

M



МАЗÉПА Іван Степанович (Мазепа-Калединський; бл. 1639− 21.ІХ (2.Х).1709) − визначний укр. політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (1687−1708). Нар. неподалік Білої Церкви, у с. Мазепинцях, яке належало його батькові, за­можному шляхтичу на польській службі. Точна дата народження М. невідома. Окремі дослідники подають різні дати його народження: М. Кос­тома­ров – 1629, Ф. Уманець – бл. 1633, М. Андрусяк – 20.ІІІ.1632, А. Єн­сен – бл. 1638−1645, І. Борщак – бл. 1640 і 1644 рр. Остання ґрунтується на припущеннях шведів, котрі супроводжували Карла ХІІ. На їхню думку, 1708 р. гетьманові було близько 64 ро­ків. Здобув пристойну освіту. Вчився у Києво-Могилянській академії, а також у єзуїтських школах у Полоцьку та Варшаві. Протягом 1656−1659 рр. жив за кордоном − у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах, де ви­вчав військову справу, дипло­матію, іноземні мови. Мав непе­ресічний хист до державної, вій­ськової, дипломатичної діяль­ності, вмів зачаровувати потріб­них людей. Був усебічно обда­рованим: писав вірші, знався на музиці, колекціонував предмети мистецтва і старовини. Після повернення М. у 1659−1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля Яна ІІ Кази­мира – покойовим (камердине­ром) короля, виконував ряд ди­пломатичних доручень, зокрема був послом до гетьмана П. Те­тері. Але за нешляхетний вчинок його змусили залишити по­саду. У 1663 р. М. повернувся в Украї­ну і після смерті батька отримав посаду чернігівського підчашія (1665). Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву підтримав П. Дорошенка. 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром на­двірної хоругви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям не­забаром став генеральним писа­рем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойлови­чем. Згодом, їдучи з диплома­тичною місією до Криму та Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом І. Сір­ком і переданий І. Самойловичу. У 1682 р. М. посів посаду гене­рального осавула в уряді ліво­бережного гетьмана. Як пред­ставник Гетьманської держави М. часто був учасником перего­ворів між Московською держа­вою, Кримським ханством, Ос­манською імперією та Річчю По­сполитою. Після невдачі першо­го Кримського походу 1687 р. М. взяв участь у змові проти І. Са­мойловича, звинувативши його у зраді Росії. І. Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. Щоб посісти місце Са­мойловича, дав царському воєво­ді В. Голіцину 10 тис. червінців. Коли останній упав у немилість, М. зумів увійти в довіру до Петра І і зберіг гетьманську бу­лаву. 25.VІІ.1687 р. на Коло­мацькій раді М. був обраний гетьманом України. Протягом двох десятиліть М. з ласки ца­ря залишався повновладним госпо­дарем Лівобережної України, входив до вузького кола довіре­них осіб Петра І. Був умілим ад­міністратором і воєначальником. Ставши гетьманом, М. прагнув об’єднати в єдиній державі всі укр. землі – Лівобережжя, Пра­вобережжя, Запоріжжя, Слобо­жанщину. Він передбачав побу­дову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного ко­зацького устрою. Ідеал суспіль­ного устрою вбачав у Речі Посполитій, у якій виріс і звичаї якої за­проваджував при своєму дворі в Батурині, що нагадував королівський у Варшаві. Реалізо­вуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократич­ної верхівки укр. суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволо­діннями, одержувала нові права та привілеї. Це викликало неза­доволення у середовищі окремих суспільних груп. Низка заходів М., спрямованих на захист коза­ків (універсал 1691 р.), міщан­ства (ряд охоронних універсалів містам), селян (універсал від 28.ХІ.1701 р. про обмеження пан­щини двома днями на тиждень) та духовенства (універсали 1690− 1694 рр. про підтвердження прав Київської митрополії, Чернігів­ського та Глухівського монасти­рів тощо) не привели до усунен­ня соціальних суперечностей і консолідації укр. суспільства. Знаючи ставлення російського уряду до України, гетьман М. намагався використати свій вплив на Петра І і зв’язки з московськи­ми можновладцями для збере­ження прав та вольностей Геть­манщини. Укр. полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреч­чиною. У 1700 р. М. став другим кавалером заснованого Петром І ордена Андрія Первозванного. У 1703 р. король Польщі Август II Фрідерік нагородив його орде­ном Білого Орла, а в 1707 р. імператор Йосиф І надав гетьма­ну титул князя Священної Рим­ської імперії.

У перші роки Північної війни 1700−1721 рр. посилилося гноб­лення царським урядом Гетьман­щини. Вже в 1700 р. у Прибал­тику для ведення військових дій проти шведів було вислано по­над 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ. Усе це викликало незадоволення ко­зацької старшини та гетьман­ського уряду. 1704 р. за вказів­кою Петра І М. наказав козаць­кому війську взяти під контроль територію укр. земель, яка доти перебувала під владою Речі По­сполитої. Влада гетьмана поши­рилася на Правобережну Украї­ну. Одночасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія. Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 р. розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ польським королем С. Лещинським. Весною 1709 р. було укладено угоду між швед­ським королем Карлом ХІІ і М., яка передбачала відновлення державної незалеж­ності України у союзі зі Швецією. Після почат­ку наступу шведів на Москву через територію України гетьман 4.ХІ.1709 р., хибно оцінивши ситуацію, відкрито перейшов на сторону Карла ХII з кількома тисячами козаків. Це викликало масові репресії московських військ проти укр. населення. Було зни­щено гетьманську столицю Бату­рин, Запорізьку Січ та ін. Вес­ною 1709 р. шведські та гетьман­ські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху була Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготу­ватися до генерального бою і розгромити шведсько-укр. вій­ська у Полтавській битві 1709 р. Зрозумівши, що прорахувався, М. вступив у таємні переговори з царем, обіцяючи йому... видати Карла ХII. Але Петро І не пові­рив своєму колишньому улюб­ленцеві. В Україні роз­горнулася народна війна проти загарбників. Карл ХII та М. були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився в передмісті м. Бендер. Помер М. 21.ІХ(2.Х). 1709 р. і похований у Свято­горському монастирі в м. Галац (нині Румунія).

Гетьман М. – видатний куль­турно-просвітницький діяч Украї­ни. За його сприянням Києво-Могилянська колегія одержала в 1694 р. статус академії. Піклу­вався гетьман станом науки, освіти, мистецтва, церковними справами. За М. збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі укр. бароко. У 1690 р. споруджено нове примі­щення Києво-Могилянської ко­легії, у 1698 р. – кафедральний собор у Переяславі, Богоявлен­ську церкву Братського монасти­ря у Києві (зруйнована у 1934 р.), дзвіницю собору Св. Софії у Києві, до 1695 р. обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру та ін. У 1700 р. засновано Чернігівський колегіум. М. був покровителем літератури. Сам він – автор низки віршів: “Дума” (“Всі покою щиро прагнуть”), “Пісня” (“Ой горе, горе чайці-небозі”), “Псальми” та ін. Підтримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Явор­ського, Іоанна Максимовича. Коштом гетьмана видруковано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів М. обдаровував іконами, книгами, дзвонами і цінними речами.

Ось уже майже три століття навколо постаті М. не вщухають ди­скусії. Одні вважають його безпринципним авантюристом і зрадником, інші – борцем за волю та незалежність України. Він залишається об’єктом полі­тичної боротьби в суспільстві. Мотиви його діяльності упро­довж двох останніх років життя потребують спокійного і неупе­редженого дослідження. Для цього є багато джерел, якими представлені 20 років його гетьманування.



МАК – символ безмежності зоряного світу, здоров’я, краси; оберіг; персонаж укр. фолькло­ру. У міфопоетичній традиції багатьох народів мак пов’язаний зі сном і смертю. У римській міфології богиня Церера ходила по землі і за кожним її кроком виростала пломениста квітка. Зі­бравши букет, богиня засинала. Походження маку пов’язується у фольклорі з кров’ю вбитої люди­ни. У християнській літературі поширене уявлен­ня про те, що маки ростуть на крові розі­п’ятого на хресті Христа. Мак у цьому разі символізує безневин­но пролиту кров. В обрядах ви­кликання дощу під час засухи на Поліссі у колодязь кидали зер­нятка маку, які були освячені в день Маковея. Мак колотили у воді палицею приказуючи: “Ма­карка, синочок, вилазь із води, розлий сльози по святій землі”. “Макові зерна, − вказує О. Брат­ко-Кутинський, − як символ без­межності зоряного світу і його астральної сили і досі зберігають своє значення. І досі мак освя­чують двічі на рік – на Маковея і на Спаса. Найяскравіше таке значення символу виявляється у різдвяному обряді приготування ритуальної страви – куті, де ма­кові зернята символізують безкі­нечну множинність зірок Всесві­ту. Освячений мак – найкращий (після осичини) оберіг від ві­дьом, упирів тощо. Ним обси­пають довкола хати, примов­ляючи: “Тоді в хату увійдеш, як цей мак збереш і порахуєш”. У деяких регіонах до останнього часу побутував також ритуал, що опоетизовував садіння, вирощу­вання маку. Дівчата, взявшись за руки, утворювали два кола, що рухались у протилежних напря­мах. Між ними ставали дві дів­чини і вели діалог під акомпане­мент співу про те, як порати мак.

У фольклорі, літературі образ маку часто символізував героя-козака, що загинув, боронячи рідну землю. Наприклад, у пое­тичній легенді М. Стельмаха “Мак цвіте” змальовано врятування козаком-маком від ординців мо­лодої дівчини. Дорогою ціною заплатив лицар за свій подвиг:


Ординці воїна скришили,

На землю впало тіло біле

І, наче зерно, проросло,

А влітку маком зацвіло...
Проте не потьмарився у па­м’яті народній подвиг козака:
Давно ординців та іуду

В моїм краю забули люди,

Бо їхній слід – страшний укіс

Травою мертвою поріс.

А мак цвіте віки в роздоллі −

В косі дівочій і у полі.

А мак цвіте.
Справді, наш народ дуже лю­бить цю тремтливу, пломенисто-пелюсткову квітку. Народний ідеал вродливої дівчини часто втілювався в образі маку (“Як маківочка”, “Дівчина як маків цвіт”; “Як мак цвіте”). Іно­ді в народних піснях ця гарна квітка символізувала світанкову зорю:
Ой зацвіла маківочка,

Зачала бриніти,

Іде козак од дівчини −

Починає дніти.
МАКÁРІЙ III (Макаріос; р. н. невід. − 1675) – патріарх Антіохійський (1648−1675; за ін. даними – 1647−1672). За поход­женням араб із м. Алеппо (Хале­бі) в Сирії. Під час подорожі в 1654−1656 рр. з Дамаска (через Анатолію, Стамбул і Констанцу) до Москви двічі побував в Україні. Відвідав Умань, Київ, Прилуки, Смілу, Чигирин та ін. міста. У червні 1654 зустрічався з гетьманом Б. Хмельницьким. Цю мандрівку описав у своєму творі “Подорож патріарха Мака­рія” його син П. Алеппський, який подорожував разом з бать­ком. У 1666 р. М. ІІІ узяв участь у церковному соборі 1666−1667 рр. у Москві, на якому виступив з критикою реформ патріарха Ни­кона.

МАКАРÓВСЬКИЙ Михай­ло Михайлович (19.ІХ.1783− 19.ІХ.1846) − укр. письменник, поет. Нар. на Полтавщині. Осві­ту здобув у Полтавській семіна­рії. Працював домашнім учите­лем у поміщицьких родинах. 1818 р. викладав російську і латинську мови, історію, геогра­фію у Гадяцькому повітовому училищі, згодом був його завідувачем. М. – автор поем “Наталя, або Дві долі разом” (1844) і “Гарасько, або Талан і в неволі”, які 1848 р. видав у “Южном русском сборнике” А. Метлинський. У творчості М. переплелися реалістичні описи побутового характеру із сенти­ментально-романтичними моти­вами. Це давало підстави вважа­ти М. запізнілим романтиком і вміщувати його поеми в антоло­гії романтичної поезії. У збірни­ку “Мова з України” (1864) було вміщено його поезії “Полтавська різанина” і “Полтавська могила”, які трактують події 1709 р. крізь призму російської історії. Помер у Гадячі.

МАКІВКА – гора Сколів­ських Бескидів у Карпатах. Ви­сота − 958 м. Місце переможних боїв Легіону укр. січових стріль­ців із російськими військами 29.ІV−2.V.1915 р. Після захоп­лення восени 1914 р. Галичини російська армія ген. М. Іванова розгорнула наступ через Карпати для прориву в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на М., входив до складу 129-ї та 130-ї бригад австрійської армії під ко­мандуванням Й. Вітошинського-Доброволі і Дрди (група військ ген. П. Гофмана). Штурм росій­ськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29.ІV. Протягом 29.ІV−2.V на схилах М. тривали запеклі бої, внаслідок яких ро­сійські війська були відкинуті за р. Головчанку. Бій на М. був пер­шим успіхом стрілецької зброї. У боях на горі загинуло 47 стрільців, а 76 було поранено. Полеглих поховали на південних схилах гори, де невдовзі упоряд­ковано цвинтар, установ­лено па­м’ятний знак. Могили загиблих на М. стрільців стали місцем щорічного вшанування всіх по­леглих за незалежність України.

МАКОВÉЙ Осип Степано­вич (літ. псевд. − О. Степанович; 23.VІІІ.1867−21.VІІІ.1925) – укр. письменник, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Дійсний член НТШ з 1903 р. Нар. у м. Яворові (нині Львівсь­ка обл.). Навчався у Львівській гімназії. У 1893 р. закінчив філо­софський факультет Львівського університету. Був редактором журналу “Зоря” (1894−1895), га­зети “Буковина” (1895−1897), одним з редакторів “Літератур­но-наукового вісника” (1897− 1899), співробітником “Діла”. Із 1899 р. – викладач учительської семінарії в Чернівцях. 1901 р. здобув учений ступінь доктора філософії за дослідження твор­чості П. Куліша. Під час Першої світової війни 1914−1918 рр. служив військовим переклада­чем австрійської армії, начальни­ком поштової цензури в Чернів­цях, пізніше – в радіогрупі. У післявоєнний період працював директором учительської семіна­рії в Заліщиках. З 1923 р. був членом Укр. трудової партії. М. був знайомий і підтримував дружні стосунки з І. Франком. Літературну діяльність розпочав у кінці 80-х років 19 ст. Автор поетичних збірок “Поезії” (1895), “Подорож до Києва” (1897), “Ре­вун” (1910). Частина поетичної спадщини М. залишилася неопу­блікованою. Основна тематика творчості М. – життя і побут селян, ремісників, інтелігенції, чиновників, учнівської молоді та ін. У поетичних творах (цикл “Думки й образки”, поема “Ре­вун”, 1911 та ін.) М. показував важке життя селян, викривав антинародний характер австро-угорського парламентаризму, ка­р’єризм і прислужництво буржу­азної інтелігенції. В поемі “Мо­лох” М. утверджував силу люд­ського розуму. Глибоким ліриз­мом пройняті вірші циклів “Сум і глум” (1896), “Гірські думи” (1899). Основна і найцінніша частина спадщини М. – проза. Найповніше талант письменника виявився саме в прозових тво­рах, зокрема “Залісся” (1897) і “Ярошенко” (1905), оповіданнях, об’єднаних у збірках “Наші зна­йомі” (1901), “Оповідання”, “Кро­ваве поле” (1921), “Примруже­ним оком” (1923). Оповідання з життя селян і міщан здебільшого гумористично забарвлені – “Кло­поти Савчихи” (1895), “Ксанти­па” (1912). В історичній повісті “Ярошенко” (1905) відображено битву під Хотином об’єднаних сил запорізьких козаків і поль­ського війська проти турецької навали 1621 р. У збірках “Крова­ве поле” (1921), “Примруженим оком” (1923) М. засуджував ім­періалістичну війну. Письменник досліджував творчість І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Т. Бурдуляка, Ю. Федьковича. Як критик і літературознавець М. відстоював реалізм і народ­ність літератури.

МАКСИМÓВИЧ Михайло Олександрович (15.ІХ.1804− 22.ХІ.1873) – видатний укр. уче­ний-природознавець, історик, фі­лолог, фольклорист, етнограф; член-кореспондент Петербурзької АН (із 1871 ). Нар. на хуторі Тим­ківщина (нині с. Богуславець Зо­лотоніського р-ну Черкаської обл.) в сім’ї збіднілого дворянина. У 1823 р. закінчив Московський університет. Із 1826 р. працював викладачем ботаніки і завіду­вачем ботанічного саду цього ж університету. У 1833 р. М. надано звання професора. За заслуги перед вітчизняною нау­кою М. обрано почесним членом Московського, Петербурзького, Київського та Одеського універ­ситетів і багатьох наукових това­риств, 1871 р. – членом-корес­пондентом Петербурзької АН. М. – перший ректор і професор російської словесності Київсько­го університету (1834−1835). Із 1845 р. за станом здоров’я ви­йшов у відставку. Жив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки (нині Канівсько­го р-ну Черкаської обл.), займа­ючись науковою роботою. Під­тримував творчі та особисті зв’язки з Т. Г. Шевченком, Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком, Є. П. Гребінкою, М. І. Костома­ровим, діячами галицької “Русь­кої трійці” та ін. Брав безпосе­редню участь у роботі Тимчасо­вої комісії для розгляду давніх актів, один з ініціаторів археоло­гічних розкопок у Києві. Після 1834 р. М. зосередив увагу на історичних, філологічних, архео­логічних та етнографічних до­слідженнях. У працях “Звідки пішла руська земля...”, “Про по­ходження варягів-русів”, “Істо­рія давньої руської словесності” та ін. М., досліджуючи історію Київської Русі, виступав проти норманістських поглядів щодо походження слов’ян і давньо­руської народності. Услід за М. Ломоносовим М. відстоював положення про те, що назва “руси” походить не зі Сканди­навії, а від місцевих слов’ян­ських племен. М. був також автором праць з історії укр. ко­зацтва, визвольної боротьби укр. народу проти шляхетської Поль­щі. Досліджуючи історію козац­тва, піддав гострій критиці т. зв. теорію аристократичного по­ходження козацтва і відстоював думку, що козацтво сформувало­ся з народних мас у результаті соціальних процесів усередині укр. народу. Викриваючи анти­наукові твердження польської історіографії, М. показав загарб­ницький характер політики шля­хетської Польщі щодо України, масові насильства шляхти над укр. народом. Був одним із перших істориків, який підкрес­лив історичне значення визволь­ної боротьби укр. народу під керівництвом Б. Хмельницького. У працях “Розповіді про Коліїв­щину”, “Вісті про гайдамаків” М. уперше широко висвітлив справедливу боротьбу народних мас проти гніту Польщі у Право­бережній Україні. Багато зробив він і для розвитку археології в Україні. Автор праці “Архео­логічні записки про Київ та його околиці” та ін. М. відіграв ви­значну роль у розвитку укр. жур­налістики як видавець альма­нахів “Денница” (1830−1834), “Киевлянин” (1840, 1841, 1850), “Украинец” (1859, 1864). Опу­блікував багато цінних історич­них документів – грамот, універ­салів, актів і т. п. М. брав актив­ну участь у літературному житті, виступаючи як науковий рецен­зент і критик у журналах та газе­тах. Обстоював теорію держав­но-правового зв’язку між кня­жим і козацько-гетьманським пе­ріодом історії України, довів безпідставність твердження М. По­годіна про “великоруське” насе­лення Київщини за княжої доби (“Нарис Києва” і “Листи про Київ до М. Погодіна”). Праці М. з історії Київської держави, ко­заччини, Гетьманщини, гайда­мацького руху (“Історичні листи до козаків придніпровських”, “Листи про Б. Хмельницького”, 1859, “Дослідження про гетьма­на Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську шко­лу”, “Бубнівська сотня”, т. 1−2, 1848−1849; “Розповідь про Ко­ліївщину” та ін.) мали важливе значення для розвитку укр. істо­ричної науки. Праці М. з най­важливіших історичних проблем свідчать, що він був прогресив­ним істориком. М. розробляв ряд важливих проблем з укр. літера­тури, фольклору та мовознав­ства, яким присвятив понад 50 наукових праць. Збірники “Ма­лоросійські пісні” (1827), “Укра­їнські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849), “Дні і місяці українських селянина” та ін. поклали початок укр. фольк­лористиці. На думку М., народна поезія є справжнім джерелом народності літератури, джерелом формування і розвитку літературної мови. Працюючи у Київській археографічній комі­сії, підготував і видав низку літературних пам’яток Київської Русі, розкрив самобутність та високу мистецьку майстерність “Русь­кої Правди”, “Повісті ми­нулих літ” й особливо “Слова о полку Ігоревім”, яке він переклав укр. та російською мовами. Ав­тор етимологічного укр. право­пису, т. зв. “максимовичівки”. Наукові праці М. в галузі при­родознавства (“Про системи рос­линного царства”, 1827; “Основи ботані­ки”, т. 1−2, 1828−1831; “Роздуми про природу”, 1831) дають під­стави вважати вченого одним з основоположників віт­чизняної ботаніки. Діяльність М. високо оцінювали Т. Г. Шевчен­ко, О. І. Герцен, І. Я. Франко.

МАЛАШÉВИЧ Іван Олексі­йович (р. н. невід. − 1737) – ко­шовий отаман Олешківської Січі та Нової Січі. Протягом 1714− 1737 рр. обирався кошовим ота­маном Олешківської, а потім Но­вої Січі. В 1714, 1716, 1717, 1727 і 1728 рр. через гетьманів І. І. Ско­ропадського та Д. П. Апостола звертався до царського уряду з проханням дозволити запорож­цям повернутися на батьківщи­ну. Офіційний дозвіл повернути­ся на Запоріжжя козаки дістали в березні 1734 р., коли почалася підготовка до російсько-турець­кої війни 1735−1739 рр. М. був обраний кошовим отаманом Но­вої Січі. Помер під час походу запорожців на Очаків.

МАЛИНÓВСЬКИЙ Михайло Іванович (20.ХІ.1812−25.ІІ.1894) − укр. церковний і громадсько-політичний діяч, історик, свяще­ник. Нар. у с. Новоселиці (нині Бережанського р-ну Тернопіль­ської обл.). Освіту здобув у Бере­жанській та Львівській гімназіях; богословські студії – у Відні (1837). Один із засновників Головної руської ради. У 1850− 1860-х рр. стояв на боці галицької інтелі­генції, яка захищала права укр. народу на свою мову від нападок польської шляхти та австрій­ських урядових кіл. Перебував у тісних контактах із багатьма діячами культури і науки, був знайомий і листувався з В. Копі­таром, А. Тайнером, Ф. Мікло­шичем та ін. Рішуче виступав проти намагань уряду замінити слов’янський кириличний шрифт латинським для українців Гали­чини (1859), постійно популяри­зував історичні джерела. 1861− 1866 рр. – посол до Галицького сейму, 1863 р. – член комісії для укладання гімназійних підруч­ників укр. мовою. З 2-ї пол. 1860-х рр. був прихильником москвофільського руху в Гали­чині. Автор понад 60 праць із загальної та церковної історії, етнографії та мовознавства, осві­ти, культури, джерелознавства. Основні з них – “Пояснення до Божественної літургії” (1845), “Про руську ієрархію” (1846), “Про мову взагалі і про індо­європейські зокрема” (1850), “Чи могла митрополія русько-галиць­ка бути заложеною і коли вона була знесена” (1850), “Про дав­ньослов’янського кумира Свято­вида” (1851), “Огляд історії русь­кої церкви, зокрема Галицької” (1852), “Про камінні церкви в галичан” (1861), “Про літочис­лення взагалі, християнське і руське передусім” (1860), “Гра­моти історії руської церкви” (1860), “Церковні та державні постанови про русинів греко-католицького обряду в Галичи­ні” (1861), “Про церковні та дер­жавні установи” (1861), “Язич­ницькі, або поганські, вірування у слов’ян і русинів” (1867), “Думи на історичній основі про рівно­управу руської народності в Галичині” (1874), “Історична ві­домість про руську митрополію в Галичині” (1875), “Як ся запро­пащают старожитності наші” (1876), “Історична відомість о крилосах в Галичині, Львові і Перемишлі” (1876−1878 ) тощо. М. видав матеріали дискусії на захист слов’янської азбуки для українців-галичан “Руська мова і питання азбуки в Галичині” (1861, нім.), працю М. Гарасевича “Ан­нали руської церкви...” (1862, лат.) із власними доповненнями. Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

МАЛОРОСÍЙСТВО – ком­плекс провінціалізму серед час­тини укр. громадянства України, зумовлений її довгим перебуван­ням у складі Російської імперії. М. виявляється у байдужому, а то й негативному ставленні до укр. національно-державницьких традицій та прагнень, а часто й активній підтримці російської культури і великодержавної по­літики. За визначенням М. Дра­гоманова, носії М. – це зросій­щені українці, національний ха­рактер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Як наслідок цього – засвоєння пере­важно гірших якостей чужої національності і втрата кращих своїх. В. Ли­пинський визначив М. як “хворобу бездержавності”. Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукр. кіл у Галичині 19 ст. щодо Поль­щі − “генте рутенус, націоне польонус (українці за походжен­ням – поляки за національністю) та у Закарпатті – щодо Угор­щини (мадярони).
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка