Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка27/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   63

КОНТРРЕФÓРМИ – реак­ційні заходи, проведені в Росій­ській імперії, в т. ч. і в Україні, за царювання Олександра ІІІ (80 – поч. 90-х рр. 19 ст.); спрямо­вані на зміцнення самодержав­ства та позицій дворянства. Здій­снювалися шляхом перегляду буржуазних реформ 60−70-х рр. 19 ст. (звідси і назва) та лікві­дації низки буржуазних пере­творень. Так, 1881 р. було вида­но “Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою”, за яким після оголошення становища “посиленої охорони” місцеві ор­гани влади діставали широкі повноваження для боротьби з революційним рухом. У 1889 р. було видано закон про земських начальників, що повертав дворя­нам значну частину вотчинно-поліцейської влади, яку вони мали за кріпосного права. Поло­ження про земства (1890) позба­вило селян безпосереднього ви­бору гласних, а Городове поло­ження (1892) виключало зі скла­ду міських виборців прикаж­чиків і дрібних торгівців. Серед К. були закони про посилення цензури, відновлення станових принципів у початковій та серед­ній школі (1882), скасування уні­верситетської автономії (1884) та ін. У 1887 р. були внесені ре­акційні зміни до судової реформи 1864 р. Наростання революцій­ного руху перешкодило царизмові повністю здійснити програму К.

КОНФЕДЕРÁТИ – учасни­ки тимчасових військово-полі­тичних союзів польської шляхти в 16−18 ст. Виступи К. в Україні супроводжувалися знущанням шляхти з населення, грабунками та руйнуванням жител. Типову картину розправи К. над укр. населенням подано в поемі Т. Г. Шевченка “Гайдамаки”.

КОНФЕДЕРÁТСЬКІ СУДB – суди, що їх утворювали шля­хетські конфедерації в 16−18 ст. Створення К. с., як і самої кон­федерації, супроводилося зброй­ною боротьбою між окремими групами магнатів і шляхти. Кон­федератські суди діяли замість усіх інших судів на територіях, охоплених конфедераціями. К. с. існували і в Правобережній Україні (Київське, Волинське воєводства та ін.). З ліквідацією конфедерацій припинили свою діяльність і конфедератські суди.

КОНФЕДЕРÁЦІЯ (лат. con­foederatio − спілка, об’єднання) – тимчасові магнатсько-шляхетські військово-політичні союзи у 16−18 ст. у шляхетській Польщі та на загарбаних нею укр. зем­лях. Створювалися під час загос­трення боротьби магнатських угруповань за владу, за дальше розширення привілеїв магнатів і шляхти, католицької церкви та зміцнення феодально-кріпосниць­кого порядку в країні. К., що діяли під час безкоролів’я, починаючи з 1572 р., створюва­лися на сеймах, які оголошували себе верховним органом влади. На поч. 17 ст. існували як гене­ральні (для всієї Польщі), так і місцеві (воєводські) К. для за­хисту загальностанових інтересів шляхти. К. зазвичай відігравали реакційну роль в історії Польщі (Барська конфедерація 1768 р., Торговицька конфедерація 1792 р.).

КОПИСТBНСЬКИЙ Тео­філ Дорофійович (15.IV.1844− 5.VII.1916) – укр. живописець-реаліст. Нар. у м. Перемишлі. У 1868−1871 рр. навчався у Кра­ківській школі красних мистецтв, 1872 р. – у Віденській академії обра­зотворчих мистецтв. У 1873 р. переїхав до Львова, де брав участь у виставках Товариства приятелів красних мистецтв, ілю­стрував дитячий журнал “Дзві­нок” (ілюстрації до поем І. Фран­ка “Лис Микита” і “Пригоди Дон-Кіхота”), викладав малю­вання в середніх школах. Ранні твори К. виконані під впливом академічного мистецтва, пізніші – в реалістичних традиціях. К. створив карти­ни із селянського життя (“Погорільці”, 1876; “Слі­пець з поводирем”, 1871; “В селянській хаті”, 1876; “Вдова” та ін.), портрети (“Автопортрет”, 1870; “Жіночий портрет”, 1870; “Далматинка”, 1872; “Портрет А. Яновського”, 1872); картини на історичні (триптих “Гальшка Острозька”, кінець 19 ст.) та релігійні теми (розписи, іконо­стаси тощо).

КОРДEБА Мирон Михайло­вич (2.III.1876−2.V.1947) – відо­мий укр. історик, дійсний член НТШ з 1903 р. Нар. у с. Острів (нині Тернопільський р-н Терно­пільської обл.). Навчався у Львів­ському (1893−1895) і Віденсько­му (1895−1898) університетах. Учень М. Грушевського. Працю­вав учителем у гімназіях Чер­нівців (1900−1918), Львова та Холма. У 1929−1939 рр. – профе­сор Варшавського університету. З 1944 р. – професор і завідувач кафедри історії південних і за­хідних слов’ян Львівського уні­верситету. К. – автор праць з історії, історичної географії ста­родавньої і середньовічної Укра­їни. Проблемам історії періоду княжої доби присвячені роботи “Перша держава слов’янська” (ЗНТШ, т. 13), “Суспільні вер­стви та політичні партії в Галицькому князівстві до пол. 13 ст.” (ЗНТШ, т. 30−32), історико-етнічні процеси та питання істо­ричної географії розглядаються у працях “Молдавсько-Польська границя на Покуттю по смерті Стефана Великого” (1906), “За­хідне пограниччя Галицької дер­жави між Карпатами та долішнім Сяном у 13 ст.” (ЗНТШ, 1925, т. 138−140), “Територія й насе­лення України” (1917) та ін. К. глибоко вивчав питання укр.-польських стосунків 16−17 ст., зокрема період Хмельниччини (“Венеційське посольство до Хмельницького 1650”, ЗНТШ, 1907; “Проба австрійського посе­редництва між Хмельницьким і Польщею”, ЗНТШ, 1908, т. 84; “Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV”, 1912; “Між Замостям та Зборовом”, ЗНТШ, 1922, т. 133). Опублікував збірник документів “Акти до Хмельниччини” (1911). У 1920− 1930-х рр. К. написав низку історіографічних праць. К. – ав­тор численних статей та рецензій на укр. істо­ричні та історико-географічні теми. Працював і як популяри­затор історичних знань. Відома його науково-популярна праця “Історія Холмщини і Під­ляшшя” (1941). Підготував фунда­ментальну (понад 55 тис. назв) “Бібліографію історії України”, картотека якої зберігається у Львові. Радянська історична школа замовчувала ім’я К., зви­нувативши його у “помилках” буржуазно-об’єктивістського і націоналістичного характеру. Помер у Львові.

КОРЖ Микита Леонтійович (1731−1835) – запорізький козак. Нар. в с. Нових Кайдаках (нині у складі Дніпропетровська). Нале­жав до заможної частини запо­різького козацтва. Мав у с. Ми­хайлівці (нині Апостолівсько­го р-ну Дніпропетровської обл.) власний зимівник. Його спога­ди, записані укр. істориком А. О. Скальковським, містять цінні відомості про соціально-економічні відносини, суспільно-політичний, адміністративнийі військовий устрій Запорізької Січі. (“Усні розповіді бувшого запорожця Микити Коржа...”, Одеса, 1842).

КОРНІIНКО Василь Они­симович (1867−24.XII.1904) – укр. художник-реаліст. Нар. в с. Попівці на Катеринославщині в селянській родині. Художню освіту здобув у Петербурзькій академії мистецтв (1888−1896). Після завершення художньої освіти повернувся в Україну й оселився в Одесі. Працював пе­реважно в галузі графіки (ілю­страції до “Енеїди” І. Котля­ревського, 1903−1904; станкові твори “Біля корчми”, 1902; “Ча­ри” та ін.). К. був добрим знав­цем народного побуту, що знайшло відображення в його творчості.

КОРÓБКА Федір (рр. н. і см. невід.) – військовий обозний селянсько-козацьких військ під час Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. Був городовим отаманом Чигирина (1648−1649), потім наказним чигиринським полковником. З 1650 р. – вій­ськовий обозний. Брав участь у боях проти польсько-шляхет­ських військ. За дорученням Б. Хмельницького вів перегово­ри з царським урядом про возз’єднання України з Росією. Очолював укр. посольства до Туреччини, Волощини, Швеції. Після смерті Б. Хмельницького був прибічником гетьмана І. Ви­говського. Дальша доля К. неві­дома.

КОРОЛÉНКО Володимир Галактіонович (27.VII.1853− 25.XII.1921) – видатний росій­ський письменник. Нар. в м. Жи­томирі в сім’ї повітового судді. Навчався у Житомирській та Рів­ненській гімназіях, 1874−1876 рр. – у Петровській землеробській і лісовій академії у Москві. У 70 х рр. зблизився з діячами революційного народництва. У 1876 р. заарештований і засланий у Кронштадт. У 1879 р. висланий у В’ятську губернію, 1881 р. – в Якутську область. З 1885 р. К. мешкав у Нижньому Новгороді під наглядом поліції, з 1896 р. – у Петербурзі, з 1900 р. – у Пол­таві. Почав друкуватись 1879 р. Вся творчість К. пройнята глибо­ким гуманізмом. Письменник-реаліст, він змальо­вував образи людей з народу, які поривають із пасивністю та покорою, високо оцінює творчу роль мас. Перше оповідання – “Епізоди з життя шукача” (1879). К. писав про тяжке життя народу, наростання його протесту проти соціальної нерівності (“Сон Макара”, “Со­колинець”, 1885), стверджував необхідність єднання інтеліген­ції з народом (“Сліпий музи­кант”, 1886). Прославленням без­страшності і незламності волі людини відзначається оповідан­ня “Мить” (1900). В оповіданні “Ріка грає” (1892) висловив віру в сили народу. Сповнена опти­мізму лірична мініатюра “Вогни­ки” (1901). В оповіданнях “Ат-Даван” (1892), “Государеві ям­щики” (1901), “Феодали” (1904) К. піддав гострій критиці само­державний лад, викривав грубе насильство над людиною в помі­щицько-буржуазному суспільстві. У повісті “Без язика” (1895), написаній після перебування К. в Чикаго, письменник змалював поневіряння укр. селянина, який потрапив до Америки. В авто­біографічній книзі “Історія мого сучас­ника” (1906−1922) зобразив життєвий шлях молодого інтелі­гента-різночинця в умовах су­спільного руху 60−80-х рр. К. був визначним публіцистом. У “Пав­ловських нарисах” (1890), книзі “У голодний рік” (1892− 1893) він правдиво описав тяжке становище кустарів та селянства. Велике громадське значення ма­ли гнівні викривальні виступи К. проти царського терору в роки реакції (“По­бутове явище”, 1910), проти антисемітської політики самодержавства (“Буди­нок № 13”, 1903, цикл статей про справу Бейліса, 1913−1914).

К. – видатний художник. Йо­го реалістичній творчості влас­тиві риси героїчної романтики, поєднання епічності з тонким ліризмом та психологічною про­никливістю.



Життя і творчість К. були тісно пов’язані з укр. народом і його культурою. В оповіданнях і повістях (“Ліс шумить”, “Судний день”, “В пога­ному товаристві”, “Сліпий музикант”, “Парадокс”, “Без язика”, “Марусина заїмка”) та “Історії мого сучасника” К. відтворив укр. побут, природу України. У творах на укр. теми К. використовував укр. народні пісні, казки, інтонації живої укр. мови. Широку популярність в Україні мали численні статті й нариси К., у яких він виступив на захист інтересів простого люду. У “Відкритому листі статському радникові Філонову” (1906) К. висловив гнівний про­тест проти масових розправ ца­ризму над селянами – учасни­ками виступу в с. Сорочинцях. К. опублікував статтю “Соро­чинська трагедія” (1907), у якій розкрив справжні обставини кри­вавих подій у цьому селі. К. виступав на захист укр. культу­ри, зокрема укр. мови. У статті “Котляревський і Мазепа” (1916) викривав колонізаторську полі­тику царизму, підкреслював зна­чення І. Котляревського у ста­новленні укр. мови і літератури. К. високо цінував поезію Т. Шев­ченка, сприяв виданню біогра­фічних матеріалів про Шевченка (1901), а також перекладанню його поезій російською мовою. К. був у дружніх стосунках із П. Грабовським, Панасом Мир­ним, М. Коцюбинським, І. Тобі­левичем, Х. Алчевською. К. брав участь у виданні збірки, присвя­ченої 40-річчю літературної діяль­ності І. Франка. Творчість К. високо цінували Леся Українка, І. Франко, С. Васильченко та ін. укр. письменники. Перші укр. переклади творів К. з’явилися в кінці 19 ст. (“Ліс шумить”, 1886; “Судний день”, 1900); їх пере­кладали В. Щурат, М. Обачний (Косач) та ін. Укр. народ глибоко шанує пам’ять К. Його іменем названо школи, педагогічні ін­ститути, бібліотеки. У Полтаві відкрито Літературно-меморіаль­ний музей В. Г. Короленка.

КОРÓННИЙ КРАЙ – адмі­ністративно-територіальна оди­ниця Австрійської імперії (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії) у 18 – на поч. 20 ст. Наприкінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої частина укр. земель потрапила до складу Австрій­ської імперії. Австрійський уряд на захоплених територіях ство­рив К. к. – Королівство Галичи­ни і Лодомерії (Володимирії), (“Королівство Галичини і Воло­димирії разом з Великим князів­ством Краківським із князівства­ми Освенцимським і Затор­ським”) із центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав західноукр. етнічні землі з части­ною польських земель. Терито­рія цього К. к. охоплювала Івано-Франківську, Львівську, цен­тральну та південну частини Тернопільської, Чернівецької об­ластей України, Перемишльсько­го, Жешувського, Тарнувського, Новосончеського і частину Кра­ківського та Белзького воєводств Польщі. Адміністративні кордо­ни К. к. неодноразово змінюва­лись. До складу Галицької про­вінції в 1786−1849 рр. входила Буковина, а в 1795−1809 рр. – велика територія між рр. Пилиця та Західний Буг (Нова, або За­хідна Галичина); у 1809−1815 рр. від Галичини був відокремлений Тернопільський округ (входив до складу Росії); у 1809−1846 рр. – територія Кракова та його око­лиць, де 1815 р. була утворена Краківська республіка). З 1849 р. Буковина стала окремим від Галичини К. к. Адміні­стративна влада в К. к. належала губерн­ському управлінню на чолі з губернатором. Вищим представ­ницьким органом був крайовий сейм, існував також виконавчий орган сейму – крайовий комітет (крайовий відділ). З 1848 р. укр. політичні сили ставили перед цісарською владою вимогу поді­лу Галичини на укр. і польську (Східна Галичина з центром у Львові) та польську (Західна – з центрами в Тарнуві чи Кракові) та утворення окремого К. к. з укр. частини Галичини, Букови­ни й Закарпаття. Австрійський уряд під впливом польських шовіністичних сил відмовився задовольнити цю вимогу. Лише в лютому 1918 р. у Брест-Литов­ську уряд Австро-Угорщини під­писав угоду з Українською На­родною Республікою (таємний протокол до Брестського мирно­го договору про те, що з укр. частин Галичини та Буковини до 31.VІІ.1918 р. буде утворено окремий К. к. Проте скористав­шись хитким внутрішньополі­тичним становищем України, Австро-Угорщина 4.VІІ.1918 р. анулювала цю угоду.

КОРÓТКИЙ ЛІТÓПИС МАЛÓЇ РОСÍЇ З 1506 ПО 1770 РІК” – укр. літопис, надруко­ваний 1777 р. в Петербурзі В. Г. Рубаном. Існує думка, що автором цього твору був О. А. Безбородько. “К. л. М. Р.” є компіляцією з різних літописів та хронік 16−18 ст. До його складу увійшов “Короткий опис Малоросії”, доведений до 1734 р. включно. Далі вміщено хроніку історичних подій, що відбували­ся в Україні в 1735−1770 рр., з переліком прізвищ гетьманів, ге­неральної та полкової козацької старшини, вищих чинів росій­ських урядовців, представників духівництва та ін. осіб, які діяли в Україні від 1654 р. до ліквідації Гетьманщини 1764 р. Автор намагався показати заслуги ко­зацької старшини перед цар­ським урядом, щоб обґрунтувати зрівняння її в правах із росій­ським дворянством. До “К. л. М. Р.” додано “Землеопи­сання Малої Росії”, в якому по­даються відомості про географіч­не положення укр. земель, адмі­ністративний поділ, кількість населення, міста й містечка Ліво­бережної України.



КОРÓТКИЙ ÓПИС МА­ЛОРÓСІЇ” – укр. літопис, скла­дений неві­домим автором у 30 х рр. 18 ст. Викладає події з історії України від давніх часів до 1734 р. Автор, очевидно, на­лежав до козацької старшини. За своїм ідейним змістом літопис продовжує традиції укр. літопи­сання. Події давньої історії України (до 16 ст.) висвітлено дуже стисло. Головну увагу при­ділено історії України 2-ї пол. 17 ст. – 1-ї третини 18 ст. Автор детально описав Визвольну вій­ну укр. народу 1648−1657 рр., прославив діяльність Б. Хмель­ницького, І. Богуна, М. Пушкаря, високо оцінив визвольну бороть­бу в Правобережній Україні кін­ця 17 – поч. 18 ст. та її керів­ників С. Палія, С. Самуся, А. Аба­зина, З. Іскри. Автор літопису висту­пає проти політики царизму, спрямованої на ліквідацію полі­тичної автономії України і поси­лення гноблення її царською монархією. Основним джерелом для “К. о. М.” був літопис Г. Гра­бянки. Опис подій 1709−1734 рр. автор зробив самостійно. Проста і доступна мова “К. о. М.” сприя­ла його широкій популярності. Літопис використано в багатьох пізніших творах (рукописному збірнику полтавського полково­го осавула Я. Козельського, “Ко­роткому літопису Малої Росії з 1506 по 1770”, історичній праці про Україну французького істо­рика Ж.-Б. Шерера та ін.).

КÓРСУНСЬКА БBТВА 16.V.1648 р. – переможна битва укр. армії на чолі з Б. Хмель­ниць­ким проти польського війська під командуванням коронного гетьмана М. Потоцького та М. Калиновського під Корсунем (нині Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.) під час Націо­нально-визвольної війни укр. на­роду. Після розгрому передового польського загону С. Потоцького і Шембека у битві під Жовтими Водами, де потрапив у полон син М. Потоцького Стефан, М. По­тоцький прибув 10 травня з го­ловними силами з Черкас до Корсуня та фортифікував табір поблизу міста. 14 (24).V.1648 р. до Корсуня підійшло козацьке військо, очолюване Б. Хмельниць­ким (15−17 тис. осіб) і татар­ський загін Тугай-Бея (бл. 4 тис. осіб). Після перших сутичок поль­ське командування, дезінформо­ване захопленим у полон коза­ком (був висланий зі спеціаль­ним завданням у ворожий табір Б. Хмельницьким), вирішило від­ступити через Богуслав і Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись від козака С. Зарудного, що був провідником польського війська, про маршрут відступу ворожих частин, Б. Хмельницький вислав козаків Корсунського полку на чолі з М. Кривоносом влаштува­ти засідку. Зайшовши в тил ворога, козаки з урочища Горо­хова Діброва поблизу с. Виграє­ва (нині Корсунь-Шевченків­ського р-ну Черкаської обл.) пе­рекопали шлях глибокими рова­ми, зробили з дерев завали і, загативши річку, затопили яр водою. Вранці 16(26).V.1648 р. польське військо, почавши від­ступ із Корсуня, в Гороховій Діброві потрапило у засідку. В тил Потоцькому вдарив Хмель­ницький із козацькою кіннотою і татарською ордою, а з флангів польське військо атакували ко­заки під проводом М. Кривоно­са. В ході запеклої битви, що тривала кілька годин, польська армія була вщент розгромлена. Понад 8,5 тис. польських жов­нірів та офіцерів потрапили в полон, у т. ч. М. Потоцький та його заступник − польний геть­ман М. Калиновський. Разом з іншими знатними особами Хмель­ницький подарував їх крим­ському ханові. Козаки захопили 41 гармату, велику кількість інших воєнних трофеїв. Унаслі­док перемог укр. армії під Жов­тими Водами і Корсунем була знищена польська окупа­ційна армія в Україні, створили­ся сприятливі умови для широ­кого розгортання національно-визвольної боротьби укр. народу, під час якої відновлено Укр. державу – Гетьманщину.

КÓРСУНСЬКА РÁДА 1657 – Генеральна військова рада, яка відбулася 25.Х.1657 р. у Корсуні. На раду зібралася вся генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства. На К. р. прибули посли зі Швеції, Речі Посполитої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигоро­да, Молдавії і Волощини. Рада затвердила рішення попередніх козацьких рад (23.VІІІ і 26.VІІІ. 1657 р.) про обрання гетьманом України І. Виговського. Під час К. р. ратифіковано укр.-швед­ський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення не­залежності і територіальної ці­лісності України. Водночас на К. р. було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та уклас­ти перемир’я з Польщею. К. р. остаточно вирішила питання пе­реорієнтації зовнішньополітич­ного курсу Укр. держави. Геть­манський уряд шляхом укладен­ня воєнно-політичних угод із кількома європейськими країна­ми й одночасним припиненням союзницьких відносин із Мос­ковською державою намагався досягти повної державної неза­лежності України.

КÓРСУНСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна і військова одиниця у Правобе­режній Україні. Створений 1648 р. Адміністративним центром К. п. було м. Корсунь (нині Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.). К. п. складався із 19 сотень і за реєстром 1650 р. налічував 3470 реєстрових козаків. Сотенними містечками К. п. були Вільшана, Городище, Імгліїв (нині Мліїв), Лисянка та ін. Козаки К. п. брали участь у Визвольній війні 1648− 1657 рр., зокрема у битвах під Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), в народному повстанні в Правобережній Україні 1702− 1704 рр. під керівництвом С. Па­лія. Полковниками К. п. були Л. Мозиря, З. Іскра та ін. Лікві­дований К. п. був 1712 р., коли за угодою між Росією і Польщею козаків правобережних полків пе­реселили в Лівобережну Україну.

КОРФ Микола Олександро­вич (14.VІІ.1834−25.ХІ.1883) – російський педагог і методист, організатор народних шкіл в Україні. Нар. у Харкові у дво­рянській сім’ї. У 1854 р. закінчив ліцей у Петербурзі. К. працював в Олек­сандрівському повіті Ка­теринославської губернії, сприяв відкриттю і поширенню зем­ських шкіл. Створив тип триріч­ної сільської школи, склав для неї підручники (“Малятко”, “Наш друг” та ін.). К. обстоював загальноосвітній характер почат­кової школи, пропагував обо­в’язкове навчання учнів рідною мовою, створення шкіл для до­рослих. Керував численними учи­тельськими курсами і з’їздами на Херсонщині, в Маріуполі, Бер­дянську та ін. Основні твори К. – “Посібник для навчання грамоти звуковим способом”, “Російська початкова школа”, “Наша шкіль­на справа”, “Наші педагогічні питання”.

КОРШ Федір Євгенович (4.V.1843−1.III.1915) – росій­ський учений-філолог, перекла­дач, академік Петербурзької АН (з 1900). Нар. у Москві. У 1864 р. закінчив Московський універси­тет. У 1877−1900 рр. – професор Московського (з перервою), 1890−1892 рр. – Одеського (Но­воросійського) університетів, з 1892 р. – Лазаревського інститу­ту східних мов у Москві. В умовах переслідування царським урядом укр. мови К. разом з іншими російськими вченими за­хищав право укр. народу на національний розвиток і рідну мову. Укр. культурі, літературі та мові присвячено праці: “Укра­їнський народ і українська мова” (1913), “Шевченко серед поетів слов’янства” (1912), “Дещо про вийстя української народності” (1914), “До історії українського восьмискладового вірша” (1910) тощо. Автор перекладів з інших мов на укр. та кількох оригіналь­них віршів укр. мовою.

КÓСАЧ Ольга Петрівна (літ. псевд. − Олена Пчілка; 17.VII. 1849−4.X.1930) – укр. письмен­ниця, фольклорист, етнограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1927). Сестра М. П. Драгома­нова, мати Лесі Українки. Нар. у Гадячі (нині Полтавської обл.) в сім’ї збіднілого поміщика. У 1866 р. закінчила Київський інститут шляхетних дівчат. Автор опо­відань “Товаришки” (1887), “Світло добра і любові” (1888) та ін., зб. поезій “Думки-мере­жанки” (1885), п’єси “Світова річ” (1908). Вивчала етнографію, усну народну творчість, зокрема колядки, легенди. Написала спо­гади про видатних діячів укр. культури (М. П. Старицького, М. В. Лисенка, М. П. Драгомано­ва та ін.). Була членом етногра­фічної комісії АН УРСР, працю­вала також в історико-філологіч­ному відділі АН УРСР.

КÓСИЙ КАПОНÍР” – військово-політична тюрма у Києві до 1917 р. Збудовано 1844 р. як одну з фортифікаційних спо­руд Києво-Печерської фортеці. Однак за призначенням споруда не використовувалася; на поч. 60 х рр. 19 ст. перетворена на тюрму. Тут перебували в ув’яз­ненні учасники польського виз­вольного повстання 1863−1864 рр. Пізніше “К. к.” був гауптвахтою для солдатів і офіцерів. На поч. ХХ ст. став військово-політич­ною тюрмою із суворим режи­мом, за що його називали “київським Шліссель­бургом”. У “К. к.” 1930 р. було відкрито музей, який 1940 р. став філіалом історичного музею.



КОСТÁНДІ Киріак Костян­тинович (3.X.1852−31.X.1921) – укр. живописець і педагог. Нар. в с. Дофінівці під Одесою в сім’ї рибалки. Навчався в Одеській малювальній школі (1870−1874) та Петербурзькій академії мис­тецтв (1874−1882), академіком якої став із 1907 р. Член Това­риства передвижників (з 1897) та член-засновник Товариства пів­денноросійських художників (1902−1919 – його незмінний го­лова). К. створив картини побу­тового жанру (“У хворого това­риша”, 1884; “В люди”, 1885; “Сутінки”, 1897). Повернувшись до Одеси, продовжував працюва­ти над пейзажами, здебільшого Одеси та її околиць (“Гуси”, 1888; “Старенькі”, 1891; “Рання вес­на”, 1892; “На терасі”, 1899 та ін.). В останні роки життя малював пе­реважно пейзажі (“З пташиного польоту”, 1907; “Галки”, 1915). Писав також портрети. Для творів К. характерні життєва простота, людяність, велика жи­вописна майстерність і чудовий колорит. Як викладач Одеського художнього училища (з 1885) ви­ховав кілька поколінь талано­витих художників, серед них І. І. Бродський, М. Б. Греков, О. О. Шовкуненко та ін.

КОСТÍН Микола (бл. 1660− 1712) – молдавський літописець. Син М. Костіна. Освіту здобув у Польщі. Був ідеологом великого боярства. Автор творів “Літопис Землі Молдавської від створення світу” (доведений до 1601 р.) і “Куранти государів”. У творі “Літопис Землі Молдавської” (1662−1711), який приписували К., йому належить “Хроніка пер­шого правління Миколи Мавро­кордата” (1709−1711). Літописи К. містять значний матеріал з історії України. Зокрема, в “Хро­ніці” К. детально описує Полтав­ську битву 1709 р. та участь у ній українців, втечу Карла ХІІ і Мазепи, Прутський похід 1711 р.

КОСТÍН Мирон (1633 − гру­день 1691) – молдавський полі­тичний діяч і літописець. Нар. у боярській сім’ї. Дитинство і юність провів в Україні. Освіту здобув у польському єзуїтському колегіумі в м. Барі. Служив у польському війську, учасник Берестецької битви 1651 р. У 1652 р. повернувся до Молдавії, де обіймав високі державні посади. Був ідеологом великого боярства. Автор низки історич­них творів, головний із яких “Літопис землі Молдавської від Арона воєводи” (1654−1661). Лі­топис містить значний матеріал з історії України, зокрема про Хотинську війну 1620−1621 рр. та Визвольну війну укр. народу 1648−1657 рр. У творі “Опис Молдавської і Мунтянської зем­лі” К. подав цінні відомості про укр. населення Буковини. Висту­пав за визволення батьківщини від турецького гніту. К. належать історіографічні твори “Про рід молдаван” (1686−1691), філософ­ська поема “Життя світу” (1671− 1673), а також низка поетичних та прозових творів польською мовою.

КÓСТКА НАПÉРСЬКИЙ (Kostka Napierski) Олександр Леон (він же Бзовський Шимон; бл. 1620−18.VІІ.1651) – керівник антифеодального повстання 1651 р. у Підгаллі (Південна Польща). З 1650 р. – капітан у польському війську. Учасник Тридцятилітньої війни 1618−1648 рр. Наприкінці 1650 − на поч. 1651 р. встановив зв’язки з Б. Хмельницьким і по­чав розповсюджувати його уні­версали до польських селян. У червні 1651 р. очолив повстання у Підгаллі, в якому брали участь польські та укр. селяни. За задумом К. Н. повстання мало поширитися по всій країні. К. Н. розраховував на союз з укр. на­родом, який боровся за націо­нальну незалежність. Повстанці, оволодівши замком Чорштин, готувалися до походу на Краків. Польський уряд, наляканий роз­махом повстання, вжив терміно­вих заходів. 24.VІ урядові війська після триденної облоги захопили Чорштин. Незабаром польський уряд розправився з повсталими селянами і в ін. місцях. К. Н. було посаджено на палю. Образ К. Н. змальовано у творах укр. та польських письменників (“Пере­яславська рада” Н. Рибака, “Го­моніла Україна” П. Панча, “Кост­ка Наперський” В. Оркана, “Тат­ри” К. Тетмайєра, “Королівський син” В. Василевської та ін.).

КОТЛЯРÉВСЬКИЙ Іван Петрович (29.VIII.(9.IX.).1769− 29.X(10.XI).1838 – видатний укр. письменник, драматург, осново­положник нової укр. літератури. Один з найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні. Нар. у Полтаві в малозабезпеченій сім’ї козацького роду. Батько, працю­ючи канцеляристом у міському магістраті, 1793 р. виклопотав собі права спадкового дворяни­на. К. здобув початкову освіту в місцевого дяка. 1780−1789 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1789−1793 рр. пра­цював канцеляристом, у 1793− 1796 рр. – домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. У 1796−1808 рр. перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку, що вів свій родовід від укр. козацьких полків. У 1806−1807 рр. брав участь у російсько-турецькій вій­ні. 1808 р. вийшов у відставку. К. як відставний офіцер, що не зна­йшов служби в Санкт-Петербур­зі, з 1810 р. працював у рідній Полтаві наглядачем Будинку ви­ховання дітей бідних дворян. У 1812 р. під час походу Наполео­на I Бонапарта на Росію К., за дозволом генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського, сфор­мував у містечку Горошині Хо­рольського повіту на Полтавщи­ні 5-й укр. козачий полк (за умо­ви, що полк буде збережено після закінчення війни як постій­не козацьке військо), за що отри­мав чин майора. По війні в Полтаві було збудовано театр, де К. організовував вистави, допо­магав формувати репертуар. Саме тоді він написав п’єсу “На­талка Полтавка” (вид. 1838) і водевіль “Москаль-чарівник” (вид. 1841), які дали початок новій укр. драматургії. Вперше вони поставлені на сцені цього театру 1819 р. Тож їхній публікації (сам автор уважав свої твори недоско­налими) передувало тривале сце­нічне життя. Однак театральна діяльність не стала для К. про­фесійною. Він і далі працює наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян, а в 1827− 1835 рр. – ще й попечи­телем Полтавського благодійно-лікувального закладу.

Літературну діяльність розпо­чав близько 1794 р. К. – автор “Енеїди” – першого твору нової укр. літератури, написаного на­родною мовою. Взявши за осно­ву сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, К. у традиціях давнього укр. бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя укр. суспільства у 2-й пол. 18 ст. Національне за­барвлення і співчуття до долі простого народу зумовили вели­кий успіх “Енеїди” серед сучас­ників. В образах троянців, кар­фагенян, латинян зображені укра­їнці з їхнім побутом, звичаями, мовою. Еней і його ватага нага­дували запорожців, які після ліквідації царизмом Запорозької Січі блукали по світу, поки основна частина їх не оселилася на Кубані, утворивши козацьке чорноморське військо. Своїх героїв К. наділив рисами запо­різьких козаків – сміливістю, відвагою, відчайдушністю, праг­ненням до волі, відданістю бать­ківщині. Якщо в перших трьох частинах троянці показані як бурлаки, мало не розбишаки, то в останніх – як розважливі хо­робрі патріоти (образи рядових козаків Низа та Евріала, героїв, які віддають своє життя за рідний край). Характерні слова Евріала про важливість громад­ських обов’язків:


Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.
Змінюється в останніх части­нах і образ Енея. Він змальо­ваний уже не як бурлака, а як хоробрий козацький старшина, герой, державний діяч. У паро­дійних образах богів та в їхніх взаєминах з людьми сатирично зображено поміщиків-кріпосників, чиновницьку бюрократію, духів­ництво. В 3-й частині поеми в картинах пекла і раю розкриті суспільні суперечності, критику­ється кріпо­сництво:
Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.
За мотивами поеми були створені опери “Еней на ман­дрівці” (композитор Я. Лопатин­ський) та “Енеїда” (композитор М. Лисенко, лібрето М. Садов­ського). Сучасники захоплюва­лися цим незрівнянним шедев­ром, до того ж напи­саним багатою, барвистою гострою та дотепною народною мовою. Роз­крито в “Енеїді” і суспільні су­перечності, критикується кріпац­тво, показано недосконалі люд­ські характери.

Увесь творчий доробок К. вміщується в одній невеликій за обсягом книзі, а проте він спра­вив величезний вплив на сучас­ників, зокрема М. Гоголя. Дра­матург та актор І. Карпенко-Ка­рий назвав п’єсу “Наталка Пол­тавка” “праматір’ю українського народного театру”. Талант К. – яскравий і самобутній, глибоко національний. Він справедливо вважається предтечею укр. куль­турного відродження ХIХ ст. Ви­датна роль у сценічній інтерпре­тації п’єс К. належить М. Щеп­кіну і К. Соленикові. Прогресив­на критика визнала К. ще за його життя. Творчість К. високо цінував Т. Шевченко. Поет у 1838 р. написав вірш “На вічну пам’ять Котляревському”, в яко­му підносив К. як національного співця та прославляв як творця безсмертної “Енеїди”.


Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.
У 1898 р. широко відзнача­лося 100-річчя з часу першого видання “Енеїди”. Цій даті присвячені поезії Лесі Українки, М. Старицького, статті І. Кар­пенка-Карого, І. Франка. В 1903 р. в Полтаві відкрито пам’ятник К. (скульптор Л. Позен), у 1973 р. – в Києві (скульптор Г. Кальчен­ко). В 1952 р. в Полтаві відкрито Літературно-меморіальний музей К. В 1969 р. за рішенням Все­світньої Ради Миру та ЮНЕСКО відзначалося 200-річчя з дня народження К.

КОХÓВСЬКИЙ (Kochowski) Веспасіян (1633−6.VI.1700) – польський історик і письменник. Нар. в с. Гаю на Сандомирщині в сім’ї королівського урядовця. Закінчив Новодвірську школу в Кракові. Служив у війську, потім працював у королівській канце­лярії. Замолоду зазнав переслі­дувань з боку католицької церк­ви за свої вірші та епіграми. Пізніше зв’язався з магнатськи­ми колами і став поборником феодальної анархії. Реакційні погляди К. позначилися на його праці “Історія Польщі від смерті Владислава IV” (4 ч.). 1-ша час­тина, присвячена описові Визволь­ної війни 1648−1657 рр., відзна­чається ворожою до укр. народу тенденційністю. Автор низки історичних праць. Найголовніша з них – “Щорічники” (лат. мо­вою, ч. 1−3, 1683−1698 рр.), де К. виклав сучасну йому історію Польщі. В частині, присвяченій описові Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр., К., відби­ваючи інтереси магнатських кіл, осуджує цю війну, вороже ста­виться до Б. Хмельницького та І. Богуна. Завдяки значному фак­тичному матеріалу праця К. є цінним джерелом з історії Украї­ни 2-ї пол. 17 ст. Нею користува­лися укр. літописці та історики.

КОХÓВСЬКИЙ Всеволод Порфирійович (літ. псевд. – Данило Медов­ник, Погонець; 14.III.1835−14.V.1891) – укр. письменник і педагог демокра­тичного напряму. Нар. в с. Ста­родубцях Ізюмського повіту на Харківщині. Закінчив Петер­бурзьку військову академію. За­сновник (1864) і директор Педа­гогічного музею в Петербурзі. Літературну діяльність почав у журналі “Основа” (оповідання, нариси). Популяризував творчість Т. Шевченка. Найзначніший твір К. – повість “Пан народолюбець” − (1863, опубл. 1870) є гострою сатирою на ліберала. Ця повість, за словами І. Франка, мала “трив­ку літературну вартість”. Автор педагогічних праць про трудове виховання, початкову освіту тощо (вид. 1873−1889). Організа­тор перших народних читань.

КОЦЮБBНСЬКИЙ Михай­ло Михайлович (5(17).IX.1864− 12(25).IV.1913) – видатний укр. письменник і громадський діяч. Нар. у м. Вінниці. Вчився у по­чатковій школі в Барі. В 1880 р. закінчив Шаргородське духовне училище, згодом навчався в ду­ховній семінарії. Ще в юнацькі роки захоплювався творчістю укр. письменників, зокрема Т. Шев­ченка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, ознайомився із творчістю Е. Золя, В. Гюго, Гі де Мопасана, читав філософські твори Л. Фей­єрбаха, Ф. Фур’є. 1880 р. К., жи­вучи в Кам’янці-Подільському, зблизився з народовольською молоддю. У 1882 р. був заареш­тований, але незабаром звільне­ний. Повернувшись до Вінниці, не зміг через національно-політичні переконання вступити на державну службу і змушений був заробляти на життя приват­ними уроками. У 1886 р. за К. було встановлено таємний полі­цейський нагляд, який не припи­нявся протягом усього життя. 1890 р. виїхав до Львова, де познайомився з І. Франком, В. Гнатюком, М. Павликом. У львівських журналах “Дзвінок”, “Правда”, “Зоря” почали друку­ватися його твори (“Наша хата”, 1890; “Причинок до біографії Шевченка”, 1891; “Шевченкова могила”, 1891; “Для загального добра”, 1845 та ін.). На поч. 1890-х рр. К. став членом Брат­ства тарасівців. У 1891 р. при Вінницькому реальному училищі склав іспит на народного вчите­ля, деякий час учителював у с. Лопатинцях. Проводив на­ціонально-освітню роботу серед місцевих селян, збирав фоль­клорний матеріал. Через переслі­дування поліції був змушений залишити вчителювання. Тільки завдяки М. Костомарову К. вда­лося у 1893 р. знайти працю у філоксерній комісії. У 1893− 1897 рр. працював у Бессарабії і Криму. У 1897 р. залишив робо­ту в комісії та переїхав у Чернігів. Деякий час працював у редакції газети “Волинь”. Згодом повернувся до Чернігова, де з 1909 р. працював статистиком у земській управі. У 1906−1908 рр. К. – голова товариства “Про­світа” у Чернігові. Очолюючи легальне культурно-освітнє това­риство, письменник намагався використати його діяльність для формування національної свідо­мості українців. К. влаштовував для громадськості вечори, при­свячені Т. Шевченку, театральні вистави, читання лекцій з історії та літератури, згуртовував на­вколо себе молодих літераторів (зокрема, традиційні літературні вечори-“суботи” відвідував П. Ти­чина). Хворий на серце, К. був змушений кілька разів виїж­джати на лікування за кордон (в Австрію, Швейцарію, Італію). В 1911 р. Товариство прихильників укр. науки і штуки встановило для К. довічну пенсію, що дало можливість письменнику зали­шити службу. З жовтня 1912 р. до січня 1913 р. лікувався у Києві. Помер у Чернігові. Похо­ваний на Болдиній горі.

Перший період творчості К. позначений впливом народниць­ко-культурницької ідеї в літера­турі. Зображуючи переважно со­ціальні проблеми і побут селян, К. вказував на обов’язки укр. інтелігенції щодо народу. В цей період з’являються твори: “Ан­дрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на Введеніє” (1885), “На віру” (1891), “П’ятизлотник”, “Ціпов’яз” (обидва 1893), “Хо” (1894), “Для загального добра” (1895), “Посол від чорного царя” (1897) та ін. К. є одним з най­визначніших представників ім­пресіонізму в укр. літературі. У творах “У путах шайтана” (1899), “Лялечка” (1901), “Цвіт яблуні” (1902), “На камені” (1902), “Під мінаретами” (1904) К. майстерно вдається до глибокого аналізу психологічного стану своїх героїв, тонко відтворює зміни у на­строях, точно фіксує миттєві враження. Тема національного і соціального гніту в Україні в умовах колоніального становища відображена так чи інакше в усій творчості К., але з особливою силою проявляється у творах “Він іде” (1906); “Сміх” (1906); “Персона грата” (1907); “Фата моргана” (1903−1910) та ін. Ви­соким гуманізмом та поезією пройняті твори письменника останніх років – “Тіні забутих предків” (1911); “На острові” (1913), “Хвала життю” (1913). Твори К. перекладені мовами багатьох народів світу. За опові­даннями і повістями К. створено кінофільми “Коні не винні” (1956), “Кривавий світанок” (за “Фата моргана”, 1956), “Пе-коп­тьор” (1957), “Дорогою ціною” (1957), “Тіні забутих предків” (1967). Відкрито літературно-ме­моріальні музеї письменника у Вінниці (1927) та Чернігові (1934).



КОЧУБÉЇ – укр. багаті поміщики, графи (з 1799), князі (з 1831). Власники великих зе­мельних маєтностей в Україні (в Полтавській, Чернігівській, Хер­сонській, Катеринославській, Та­врійській, Подільській губер­ніях) і Росії. Походили з укр. козацько-старшинського роду.

Василь Леонтійович К. – ге­неральний суддя (див. статтю нижче).

Василь Васильович К. (р. н. невід. − 1743) – полтавський полковник (1727−1743). В 1731− 1739 рр. командував козацьким полком на Укр. лінії.

Семен Васильович К. (1725− 1779) – ніжинський полковник (з 1746), генеральний обозний (з 1751), член Малоросійської ко­легії (з 1771).

Віктор Павлович К. (1768− 1831) – віце-канцлер (1798), міністр внутрішніх справ (1819), голова Державної ради і комі­тету міністрів (1827).

КОЧУБÉЙ Василь Леонтійо­вич (1640–15(25).VІІ.1708) – укр. державний діяч кінця 17 – по­чатку 18 ст. Нар. у заможній козацькій родині, пращури якої походили з татар. Був освіченою на той час людиною. Управляв Генеральною військовою канце­лярією за гетьмана І. Самойлови­ча. В 1687−1699 рр. – генераль­ний писар. Тоді ж вступив у змову з Мазепою проти гетьмана Самойловича, свого благодійни­ка. Заволодівши гетьманською булавою, Мазепа віддячив К. кількома селами, серед них і Диканькою, де той розташував свою головну садибу, а 1694 р. доручив йому ще почеснішу посаду – військового судді, дру­гу після гетьманської у козацькій адміністрації. В 1706−1708 рр. призначався наказним гетьма­ном. 1700 р. гетьман домігся для свого протеже від російського царя придворного звання столь­ника. Про тісну дружбу і взаємне довір’я між Мазепою і К. свід­чить уже те, що надзвичайно обережний гетьман його першо­го серед свого оточення втаємни­чив у намір перекинутися до Карла ХІІ. Дружні стосунки Ма­зепи і К. розладналися внаслідок взаємин І. Мазепи з дочкою К. Мотрею. Восени 1707 р. К., ді­знавшись про таємні пе­реговори І. Мазепи з польським королем С. Лещинським і шведським ко­ролем Карлом ХІІ, підтриманий полтавським полковником І. Іс­крою та частиною слобожанської старшини, написав донос на геть­мана царю Петру І. Був заареш­тований у Вітебську, у царській похідній канцелярії, куди К. та І. Іскра приїхали з доносом. Петро І, не повіривши їхнім сло­вам, видав обох на суд геть­манові. Під час слідства К. і його спільники, зазнавши тортур, зре­клися своїх звинувачень проти гетьмана. І. Мазепа звелів відру­бати голову недавньому най­ближчому другові. Вирок було виконано 15 липня 1708 р. в с. Борщагівці (нині село Погреби­щенського р-ну Вінницької обл.). Пізніше цар наказав поховати К. в Києво-Печерській лаврі і по­вернув конфісковане майно ро­дині страченого.

Окремі вчені і досі спереча­ються щодо мотивів, які спону­кали К. повідомити царя про таємні наміри Мазепи. Деякі історики зображували його щи­рим патріотом України. Однак самі обставини доносу та полі­тичної кар’єри К. незаперечно свідчать, що до 1704 р. він по­діляв прагнення Мазепи вивести Україну з-під важкої царської руки і зрадив старого друга лише через тяжку образу, заподіяну йому гетьманом.



КОЧУБÉЙ Мотря (Кочу­беївна; бл. 1688 − р. см. невід.) – дочка В. Кочубея. Батьки Мотрі К. не дали згоди на її шлюб з І. Мазепою, якому вона доводи­лася хрещеницею. Стосунки Мотрі з І. Мазепою стали однією з причин ворожого ставлення В. Кочубея до гетьмана і були одним з мотивів розкриття В. Кочубеєм та І. Іскрою мос­ковському урядові справжніх планів І. Мазепи напередодні шведсько-укр.-московської кам­панії 1708−1709 рр. У 1707 р. Мотря К. одружилася з генераль­ним суддею В. Чуйкевичем. Піс­ля поразки шведсько-укр. військ у Полтавській битві 1709 р. Мотрю К. та її чоловіка було заслано до Сибіру. Дальша доля Мотрі невідома. Є згадка про те, що вона, повернувшись в Украї­ну, пішла в монастир у с. Пуш­карівка під Полтавою, де і прове­ла останні роки життя. Зберегли­ся листи К. до І. Мазепи. Історія кохання К. та І. Мазепи змальо­вана в романі Б. Лепкого “Мазе­па”, поемі О. Пушкіна “Полта­ва”, опері П. Чайковського “Ма­зепа” та картині І. Рєпіна “Мотря Кочубей”.

КРÁВЧЕНКО Михайло Сте­панович (1858−22.IV.1917) – укр. кобзар. Нар. у с. Великих Соро­чинцях (нині Миргородського р-ну Полтавської обл.). Учень Самій­ла Яшного і Федора Холодного. Майстер-виконавець багатьох дум та пісень, серед яких велика кількість соціально загострених сатиричних пісень. К. виступав у Петербурзі, Москві, багатьох містах України, на Кубані. Від нього були записані найповніші варіанти дум. Безпосередній учасник Сорочинських подій у грудні 1905 р., К. створив про селянське повстання дві думи з усіма класичними ознаками цьо­го жанру – “Про Сорочинські по­дії 1905 року”, записану О. Сла­стіоном, і “Чорна неділя в Соро­чинцях”, записану В. Королен­ком. Ці думи є ніби перехідним ступенем у творчій традиції коб­зарів від давнини до сучасності, яку продовжили учні К. – Ф. Куш­нерик та П. Гузь. Багато дум і пісень від К. записав Ф. Колесса.

КРАВЧBНСЬКИЙ Сергій Михайлович (літ. псевд. Степняк; 13.VII.1851−23.XII.1895) – рево­люційний народник, письмен­ник. Нар. в Полтавській губ. у сім’ї військового лікаря. Закін­чив Михайлівське артилерійське училище в Петербурзі (1870), вчився в Лісному інституті (1871−1873). З 1872 р. – член гуртка чайковців. Був одним з ініціаторів “ходіння в народ”. У 1874 р. К. було заарештовано, після втечі він виїхав за кордон. Брав участь у національно-ви­звольному повстанні в Герце­говині 1875 р. З травня 1878 р. жив у Петербурзі. К. – один з організаторів партії “Земля і воля”. 4(16).VI.1878 р. вбив ше­фа жандармів Мезенцева і зму­шений був утекти за кордон. Жив у Швейцарії, Італії, з 1884 р. – в Лондоні. Для видання і розповсюдження нелегальної лі­тератури 1891 р. заснував Фонд вільної російської преси. За кор­доном К. написав і опублікував багато праць про Росію і ро­сійських революціонерів: “Під­пільна Росія” (1882), “Російські грозові хмари”, “Росія під вла­дою царів” (1885), а також низку художніх творів – “Андрій Ко­жухов” (1889), “Будиночок на Волзі” (1896) та ін. К. виявляв інтерес до укр. літератури, зокре­ма до творів Т. Г. Шевченка. Був особисто знайомий з М. І. Пав­ликом, листувався з М. П. Драго­мановим. І. Я. Франко називав К. талановитим публіцистом, гаря­чим оборонцем відомих росій­ських борців за свободу і поступ. Твори К. не раз перевидавались і перекладались на інші європей­ські мови. Їх нелегально приво­зили до Росії, де вони сприяли вихованню кількох поколінь ре­волюціонерів.

КРАСÓВСЬКИЙ Андрій Опанасович (1822−1868) – укр. революційний демократ, підпол­ковник. Нар. у Києві в дво­рянській сім’ї. 1840 р. закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Повернувшись із Кримської війни 1853−1856 рр. до Петер­бурга, К. брав участь у таємних революційних гуртках, зблизив­ся з революційними демокра­тами. У 1859 р., перебуваючи за кордоном, К. зустрічався в Італії з Дж. Гарібальді. Згодом вступив до організації “Земля і воля”. Восени 1861 р. К. переїхав до Києва, вів революційну агітацію серед селян м. Корсуня, Богу­слава, розповсюджував “Коло­кол”, “Полярную звезду”, забо­ронені вірші Т. Г. Шевченка. За написання та поширення серед солдатів Житомирського полку в Києві відозви із закликом не брати участі у придушенні се­лянських заворушень 30.VI.1862 р. був заарештований і військово-польовим судом засуджений до розстрілу, заміненого 12 роками каторги, яку відбував у Нерчин­ську. Застрелився під час невда­лої спроби втекти з каторги.

КРАШÉВСЬКИЙ (Kraszew­ski) Юзеф-Ігнаци (28.VII.1812− 19.III.1887) – польський пись­менник. Нар. у Варшаві. Дитячі роки пройшли на Волині. На­вчаючись у Віленському універ­ситеті, почав писати вірші. По­вісті К. із селянського життя реа­лістично відображають соці­альні відносини на селі за часів крі­пацтва, експлуатацію селян. Зі співчуттям письменник змальо­вував образи простих людей (“Історія Савки”, 1842; “Будник”, 1847; “Історія кілочка в тину”, 1860 та ін.). У творах “Уляна” (1843), “Остап Бондарчук”, “Яри­на” (1850), “Хата за селом” (1854) К. відтворив картину життя укр. селян. Сюжет повісті “Хата за селом” М. Ста­рицький поклав в основу драми “Циганка Аза”. К. – автор численних історичних романів з минулого Польщі (“Прадавня легенда”, 1876 та ін.). Нариси “Спогади з Волині, По­лісся і Литви” (1840) містять багато цінного матеріалу з життя і побуту укр. народу. Творчість К. високо цінили І. Франко, Д. Пи­сарев, І. Тургенєв, В. Воровський.

КРÉЙЦЕР (нім. Kreuzer) – розмінна грошова монета, що карбувалася зі срібла, а згодом із міді у Німеччині (15−19 ст.) та Австро-Угорщині (17−19 ст.). Мідні К., які у 18−19 ст. карбу­вали в Австрії, були в обігу на укр. землях, які перебували під її владою. Були запроваджені у Галичині після 1772 р., а на Буковині після 1774 р. З 1857 р. 100 К. становили 1 австрійський гульден. Під час грошової ре­форми 1892 р. К. було вилучено з обігу й замінено на нову розмінну одиницю − геллер.

КРЕМЕНÉЦЬКИЙ ЛІЦÉЙ, Волинський ліцей – загально­освітній навчальний заклад, від­критий 1805 р. у Кременці. До 1819 р. називався Вищою Волин­ською гімназією. Існував на при­ватні пожертвування. Засновник К. л. та візитатор Віленської навчальної округи Т. Чацький убачав у ліцеї не лише освітній центр краю, а й осередок ополя­чення місцевого населення. При ліцеї були велика бібліотека, зна­менитий ботанічний сад (12 тис. видів і сортів рослин), обсерва­торія і т. ін. Тут працювали ви­кладачами відомі природодо­слідники В. Г. Бессер, А. Л. Ан­джейовський. У 1831 р. ліцей було закрито, оскільки більшість його учнів приєдналася до поль­ського визвольного повстання 1830−1831 рр. При створенні Київського університету (1834) було частково використано мате­ріальну базу К. л. Микола I, протидіючи відкриттю у Києві університету, наказав обмежити­ся переведенням до Києва К. л. У 1921 р. уряд Польщі відновив у Кременці діяльність ліцею, але особливого значення він не мав. За радянської влади замість К. л. було створено (1940) учитель­ський інститут, реорганізований 1952 р. в Кременецький педаго­гічний інститут (переведений 1969 р. до Тернополя).

КРИВОНÍС Максим (Пере­бийніс, Вільшанський; р. н. невід. − листопад 1648) – визначний укр. полководець, герой Націо­нально-визвольної війни укр. на­роду 1648−1657 рр., черкаський полковник, один з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Нар., ймовірно, в останньому де­сятиріччі 16 ст. Де саме – також не відомо. У літературі назива­ється с. Вільшана (нині смт Го­родищенського р-ну Черкаської обл.). За іншими відомостями, К. походив із кріпаків укр. магната Ю. Немирича з Житомирщини. Є також дані, нібито К. був родом з Острога (нині Рівненської обл.) чи з Могилева-Подільського (ни­ні Вінницької обл.). В 30−40-х рр. 17 ст. перебував на Запоріжжі, де прославився у козацьких похо­дах проти турків і татар. Є відо­мості, що деякий час перебував на службі у французькій армії. Наприкінці 1647 р. підтримав повстання на Запорізькій Січі і незабаром став одним з найближ­чих сподвижників Б. Хмельниць­кого. На початку Національно-визвольної війни очолив Чер­каський полк. Керував козацьки­ми загонами у всіх битвах укр. армії під проводом Б. Хмель­ницького в 1648 р. К. брав участь у Жовтоводській битві 1648 р. Під час Корсунської битви 1648 р. очолювана ним козацька кіннота за наказом Б. Хмельницького влаштувала засідку поблизу с. Виграєва в Гороховій Діброві та ударом з тилу допомогла повстанцям ущент розгромити польське військо М. Потоцького і М. Калиновського. Відзначився від час розгортання національно-визвольного руху проти поль­ських загарбників по всій Украї­ні. Призначений черкаським полковником, К. керував визво­ленням Лівобережної України. У червні 1648 р., К., виконуючи наказ Б. Хмельницького, керував повстанськими загонами на Поділлі і Брацлавщині, в ході якого повстанці визволили знач­ну частину Правобережної Укра­їни, зокрема Тульчин, Вінницю, Умань, Брацлав, Немирів, Погре­бище та ін. міста. К. розгромив у боях під Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом надвірні хоругви польських магнатів Я. Вишневецького та В. Заслав­ського, які вдерлися на Брацлав­щину і жорстоко розправлялися з укр. мирним населенням. Очо­лювані К. Черкаський, Білоцер­ківський та Уманський пол­ки в жорстоких боях визволили після навальних штурмів Бердичів, Меджибіж, Полонне, Бар та ін. міста й оточили Кам’янець-Подільський. Невдовзі за нака­зом Б. Хмельницького козацькі полки рушили до Пилявців на з’єднання з головними силами селянсько-козацьких військ. Піс­ля розгрому польської армії в Пилявецькій битві 1648 р., К. організував переслідування від­ступаючого ворога. У бою під Старокостянтиновом, в якому козаки майже повністю знищили 8-тисячний загін німецьких най­манців, К. було тяжко поранено. Не оду­жавши після поранення, він узяв участь у визвольному поході укр. армії у Галичину. Під час облоги Львова козацькі частини під проводом К. 5.Х.1648 р. штурмом здобули найголовніше укріплення – Високий Замок, що змусило керівну верхівку міста піти на переговори про припи­нення воєнних дій та сплату викупу. Помер К. в середині ли­стопада 1648 р. від чуми, яка спалахнула серед селянсько-ко­зацького війська під час облоги Замостя. К. належав до демокра­тичного крила козацької верхів­ки, виступав проти її збагачення. В народі довгий час жила впев­неність, що К. отруїли польські пани. Ім’я К. – одного зі славет­них борців проти гніту шляхет­ської Польщі, “першого полков­ника” Б. Хмельницького, який своїми перемогами “ляську сла­ву загнав під лаву”, укр. народ оспівав в історичних піснях.

КРИЖBЦЬКИЙ Костянтин Якович (29.V.1858−17.IV.1911) – укр. та російський художник-пейзажист. Нар. у Києві. Навчав­ся у художника М. І. Мурашка, а з 1877 р. по 1885 р. – у М. Клод­та в Петербурзькій академії мистецтв, академіком якої став із 1900 р. Кращі пейзажі К. (“Ду­би”, 1883; “Перед грозою”, 1885; “Спека спала, повіяло прохоло­дою”, 1889; “Повіяло весною”, 1910) виконані в реалістичних традиціях. Деякі пейзажі і жан­рові картини К. присвячені Україні (“Ярмарок”, “Косарі на Україні”).

КРИМІНÁЛЬНЕ УЛÓЖЕН­НЯ 1903 – найреакційніший кримінальний кодекс царського самодержавства, спрямований про­ти зростаючого в той час рево­люційного руху в Росії. К. у. 1903 р. складалось із 37 розділів, що містили 687 статей. Перший розділ визначав поняття злочину, види покарання тощо. Злочини поділялись на три категорії – тяжкі злочини, злочини і про­ступки. Серед видів покарання були смертна кара, каторжні ро­боти (безстрокові або ж на строк), заслання на поселення до Сибіру, ув’язнення до фoртеці, тюрми, грошові стягнення тощо. Другий розділ встановлював кримінальну відповідальність за посягання проти віри; третій – за бунт проти верховної влади; четвертий – за державну зраду; п’ятий – за “смуту”; шостий – за непокору владі і т. ін. К. у. 1903 р. цілком у дію введено не було. Воно вводилося в дію окремими розділами і навіть статтями, що встановлювали найсуворіші по­карання борцям проти царського самодержавства. Так, 1904 р. надано чинності майже всім статтям про політичні злочини, 1906 р. – про релігійні злочини.

КРBМСЬКІ ПОХÓДИ 1687 і 1689 – спільні воєнні походи московського та укр. війська проти Кримського ханства. Піс­ля укладення “Вічного миру” 1686 р. з Польщею Московське царство вступило в коаліцію дер­жав – “Священну лігу” (Австрія, Венеція і Річ Посполита), які боролися проти Османської ім­перії та її союзника − Кримського ханства. 5.ІХ.1686 р. було оголо­шено про підготовку до війни. У травні 1687 р. московська армія (60 тис. осіб) під командуванням В. Голіцина та укр. війська (50 тис. осіб) на чолі з гетьманом І. Самойловичем вирушили у по­хід на Крим. Після переходу в середині серпня укр.-москов­ськими військами р. Кінські Во­ди (нині р. Конка, притока Дні­пра), кримські татари, щоб спи­нити наступ, підпалили степ. 17.VІ.1687 р. у зв’язку з неста­чею провіанту і корму для коней, не дійшовши 200 км до Криму, В. Голіцин віддав наказ поверну­тися назад. Усю вину за невда­лий похід московське команду­вання переклало на гетьмана І. Самойловича, якого було ски­нуто з гетьманства, а на його місце обрано І. Мазепу. Ранньою весною 1689 р. розпочався дру­гий кримський похід московської армії та укр. козаків (40 тис. осіб) під командуванням В. Голіцина та І. Мазепи. Після запеклого бою із загонами кримських татар в урочищі Зелена Долина об’єд­нані армії продовжили наступ і 20.V підійшли до Перекопа. Однак В. Голіцин не наважився штурмувати добре укріплене місто. 21.V московське команду­вання прийняло рішення припи­нити похід і повернутися на Ліво­бережну Україну. Участь козаць­ких військ у К. п. і воєнних подіях у Криму в 1736−1738 рр., повне забезпечення укр. селяна­ми потреб москов­ської армії у провіанті, фуражі та конях віді­грало вирішальну роль в оволо­дінні Російською імперією Укр. Причорномор’ям, а згодом і Кримом.

КРBМСЬКІ ПОХÓДИ 1736− 1738 – спільні воєнні походи російських та укр. військ проти Кримського ханства під час ав­стро-російсько-турецької війни 1735−1739 рр. У травні 1736 р. російсько-укр. армія під коман­дуванням Б. Мініха та наказного гетьмана Я. Лизогуба 20.V.1736 р. штурмом здобула Пе­рекоп, 5.VI. – Козлов (Євпаторію), 17.VI – Бахчисарай. Під час здобуття Козлова був смертельно поране­ний миргородський полковник Д. Апостол. Через велику спеку, нестачу води та провіанту, а також силь­ну епідемію холери об’єднані війська відступили до Лівобе­режної України. В 1736 р. з фортеці Азов (зайнятий Донсь­кою армією в червні 1736 р.) роз­почався новий похід. На початку червня 1736 р. російсько-укр. вій­ська під командуванням П. Лассі форсували Сиваш, а 14.VII роз­били загони кримського хана і зайняли Карасубазар. Проте від­даленість баз постачання змуси­ла командування припинити воєнні дії і віддати наказ про відступ. Черговий похід росій­сько-укр. армії на Крим у червні– липні 1738 р. закінчився невда­чею. Участь у цьому поході брав визначний укр. козацький літо­писець Г. Граб’янка, який був тяжко поранений в одному з боїв і невдовзі помер.

КРИЧÉВСЬКИЙ Михайло (Станіслав; р. н. невід. − 31.VII.1649) – київський полков­ник (1648−1649), сподвижник Б. Хмельницького. Походив із покатоличеної білоруської шлях­ти Брестського (Литовського) воєводства. Замолоду служив у польському війську. З 1643 р. обіймав посаду чигиринського реєстрового полковника. В 1647 р. К. узяв на поруки заарештова­ного Б. Хмельницького і вряту­вав його від розправи, яку готу­вав коронний підчаший О. Ко­нецпольський. Під час Жовто­водської битви 1648 р. К. потра­пив у татарський полон. Викуп­лений Б. Хмельницьким із поло­ну, К. перейшов з католицтва у православ’я і став київським полковником, “правою рукою” гетьмана (за свідчен­ням історич­них джерел). У 1649 р. Б. Хмель­ницький доручив К. як досвід­ченому воєначальнику керувати обороною північних кордонів України від нападу литовського війська Я. Радзивілла. В бою з переважаючими силами ворога під м. Лоєвом (нині Білорусія) тяжкопоранений К. потрапив у полон, де відмовився виказати військові таємниці і заподіяв собі смерть.

КРІПÁЦЬКИЙ ТЕÁТР – теaтр в Україні, Білорусії і Росії, в якому акторами були селяни-кріпаки. Виник у Росії напри­кінці ХVІІ ст. в маєтках багатих поміщиків Шереметєвих, Юсу­пових, Голіциних та ін. В Украї­ні – з ХVІІІ ст. Найбільшого поширення набув на поч. ХIХ ст. і припинив своє існування після скасування кріпацтва. Укр. помі­щики, наслідуючи російських, також заводили К. т., показуючи вистави для сусідів та місцевої адміністрації. Дехто з них, за прикладом російських поміщи­ків, улаштовував театральні школи, в яких навчалися кріпа­ки. Така школа існувала у Кор­суні в маєтку Лопухіної. Драма­тичні вистави ставили кріпацькі трупи Ширая (Чернігівщина), Іллінського (Волинь), Трощин­ського (Полтавщина). На поч. ХIХ ст. деякі з них перетво­рювалися на комерційні підпри­ємства, що гастролювали по містах і селах України. Трупа Ширая неодноразово гастролю­вала у Києві. Окремі кріпаки-актори виступали в Харкові в трупах Штейна та Млотковсько­го. Репертуар К. т. був різнома­нітний. Поряд з виставами ляль­кового театру, вертепу, класич­ними операми та балетами ста­вилися п’єси Фонвізіна, Кап­ніста, Котляревського, Квітки-Основ’яненка тощо. З К. т. пов’язана театральна діяльність Котляревського, Гоголя-батька, Квітки-Основ’яненка та ін. Про безправне становище актора-крі­пака розповідається у повісті “Музикант” Т. Г. Шевченка, в оповіданнях “Сорока-злодійка” О. Герцена, “Тупейний худож­ник” М. Лєcкова, у повісті “Со­ловей” З. Бядулі та ін. творах. У кріпацьких театрах почали свій творчий шлях видатні актори Щепкін, Соленик та ін.

КЮЧEК-КАЙНАРДЖBЙ­СЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1774 – договір, укладений між Росією і Туреччиною 10(21).VІІ. 1774 р. в с. Кючук-Кайнарджа поблизу м. Силістри (Болгарія) після переможної для Росії ро­сійсько-турецької війни 1768− 1774 рр. За К.-К. м. д. до Росій­ської держави відійшли пів­денноукр. землі між Дніпром і Південним Бугом, фортеці Кін­бурн, Керч, Єнікале й Азов; ви­знано незалежним Кримське ханство (1783 р. приєднане до Росії), підтверджено приєднання до Росії Кабарди (яка ще 1557 р. прийняла російське підданство). Договір фактично встановлював протекторат Росії над Молдавією та Волощиною, надавав Росії право захисту християнського населення Туреччини, звільняв Західну Грузію від тяжкої дани­ни людьми, надав російському торговельному флотові право вільного проходу через Босфор і Дарданелли. Туреччина сплачу­вала Росії 4 млн крб контрибуції, оголошувала амністію своїм під­даним − румунам, болгарам, сер­бам, грузинам, грекам, які боролися проти турецького іга. К.-К. м. д. зміцнював позиції Російської держави на Чорному морі і Близькому Сході, посилю­вав безпеку її південних кордо­нів, сприяв розвиткові економіки Південної України та розвит­кові російської зовнішньої торгівлі і створив об’єктивні умови для успішної боротьби балканських та кавказьких народів за визво­лення з-під турецького іга.

КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО – частина козацтва царської Росії, що жила на Пів­нічному Кавказі в колишній Кубанській області. Сформоване 1860 р. з Чорноморського ко­зацького війська (1792 р. пере­селеного з України на Кубань) і частини Кавказького лінійного козацького війська, які брали участь у воєнних діях проти кавказьких гірських народнос­тей. Царський уряд створив К. к. в. для “охорони внутріш­нього порядку в імперії” (приду­шення народно-визвольного руху) і колонізації краю. В 2-й пол. ХІХ ст. з України (переважно з Полтавської і Чернігівської губ.) і Росії (Воронезької та ін. губ.) на Кубань почали переселятися малоземельні селяни, що створи­ли численну, нерівноправну що­до козаків верству т. зв. іно­городніх, які 1912 р. становили понад 60 % населення.

КУЇНДЖІ Архип Іванович (квітень 1841 (за ін. даними − 1842) − 11(24).7.1910) – видат­ний укр. живописець-пейзажист, педагог. Нар. у м. Маріуполі. Грек за походженням. Живопису навчався здебільшого самостій­но. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. 1868 р. учився в Петербурзькій академії мистецтв. З 1875 р. – член Това­риства пересувних художніх ви­ставок. Викладав у Петербур­зькій академії мистецтв, з 1882 р. – професор, з 1893 р. – дійсний член Академії, а з 1894 р. – керівник художньої майстерні. У 1897 р. звільнений за підтримку студентських виступів. К. був ініціатором створення Товарис­тва художників (1909; пізніше − Товариства ім. А. Куїнджі, яке об’єднувало живописців-пейза­жистів. Серед учнів К. – О. Бо­рисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похо­ваний у Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптиміз­му картини укр. природи, роз­крив її поезію і красу. Най­визначніші твори: “Степ” (дві картини, 1875), “Чумацький шлях” (1875), “Українська ніч” (1876), “Березовий гай” (1879), “Місячна ніч на Дніпрі” (1880), “Дніпро вранці” (1881), “Дуби”, “Захід сонця в степу” (обидві бл. 1900), “Нічне” (1905–1908) та ін.

КУЛÍШ Пантелеймон Олек­сандрович (літ. псевд. − Панько Казюка, Данило Юс, Павло Ратай, Хуторянин та ін.; 27.VІІ (8.VІІІ).1819−2.ІІ(14.ІІ).1897) – відомий укр. письменник, істо­рик, етнограф, літературний кри­тик та перекладач. Нар. у с. Во­роніж Глухівського повіту на Чер­нігівщині (нині Вороніжі Шост­кинського р-ну Сумської обл.). Закінчив Новгород-Сіверську гім­назію. Після відкриття Київсько­го університету Св. Володимира К. записався спочатку на філо­логічний, а згодом на юридич­ний факультет, де слухав лекції проф. М. Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили К. закінчити навчання. За реко­мендацією М. Максимовича у 1842 р. К. призначили на посаду вчителя у дворянській школі в Луцьку. Незабаром переїхав до Києва, де одержав посаду вчи­теля у дворянській школі на Подолі. В цей час К. багато подорожував по Київщині, запи­сав чимало народних пісень, ле­генд, переказів. Упродовж 1843− 1845 рр. К. підтримував дружні стосунки з Т. Шевченком, М. Ко­стомаровим, В. Білозерським, М. Гулаком, О. Марковичем. На­прикінці 1845 р. став одним із засновників Кирило-Мефодіїв­ського товариства. У 1845 р. К. переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя росій­ської мови для студентів-інозем­ців при університеті. Перебу­ваючи у Петербурзі, продовжу­вав підтримувати тісні зв’язки з кирило-мефодіївцями, регулярно листувався з ними. За рекомен­дацією Петербурзької академії наук К. у 1847 р. виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товарис­тва був заарештований у Вар­шаві та ув’язнений у Петропав­лівській фортеці. Після закінчен­ня слідства засланий до Тули. Згодом повернувся до Петер­бурга, де розпочав активну літе­ратурну та видавничу діяльність. За короткий час опублікував “Записки о Южной Руси” (т. 1−2, 1856−1857), історичний роман “Чорна рада” (1857), “Грамати­ку”. Заснував власну друкарню, видав близько 40 дешевих книг під загальною назвою “Сільська бібліотека”. З початком видання у Петербурзі журналу “Основа” (редактор В. Білозерський) К. став його активним дописува­чем, поміщаючи на сторінках часопису публіцистичні статті, історичні розвідки, поезії, поеми, повісті. Після видання Валуєв­ського указу 1863 р. і початку переслідування укр. друкованого слова К. у 1864 р. переїхав до Варшави. У 1867 р. К. за зв’язки з політичними діячами Галичини та публікацію творів в укр. виданнях зазнав переслідувань і був змушений залишити держав­ну службу та емігрувати. У 1868− 1871 рр. К. перебував за кор­доном, здебільшого у Галичині, де брав активну участь у по­літичному житті, співпрацював із галицькими народовцями. Під­тримував тісні контакти з укр. фізиком І. Пулюєм та письмен­ником О. Барвінським.

Повернувшись із-за кордону в 1871 р., К. оселився у Петер­бурзі. Працював у Міністерстві шляхів, редагував офіційний журнал міністерства. Розпочав друкування своєї історичної пра­ці “История воссоединения Ру­си” (т. 1−2, 1874; т. 3, 1877). У



1876 р. опублікував розвідку “Мальована Гайдамаччина”, у якій різко засудив козацтво та гайдамацький рух. На відміну від Т. Шевченка та М. Костома­рова, К. уважав козацтво руйнів­ною силою, яка, не маючи уяв­лення про державу, нищила здо­бутки культури. Водночас він по­зитивно оцінював діяльність укр. шляхти та козацької старшини. Після видання Емського акту 1876 р. і у зв’язку із загос­трен­ням вимог цензури К. не вдалося опублікувати цілої низки своїх творів та одержати дозволу на видання “Журнала П. И. Кули­ша”, який мав бути двомовним – укр.-російським. У 1881 р. К. востаннє побував у Львові, де опублікував “Зазивний лист до укр. інтелігенції”, у якому закли­кав підтримувати національно-культурний рух у Галичині, захищеній від царської цензури.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка