Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка26/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   63

КОЛІЇВЩИНА – велике на­ціонально-визвольне повстання гайдамаків у Правобережній Україні 1768 р. проти національ­ного і соціального гноблення й утисків з боку місцевих та поль­ських магнатів, католицького та уніатського духівництва, здирств і знущань орендарів, лихварів та шинкарів. К. стала найвищим етапом гайдамацького руху. Більшість істориків виводить терміни “коліївщина” і “колій”, як називали себе повстанці, від слів “кол” (був зброєю частини повстанців) і “колоти”. Основ­ною рушійною силою К. було селянство. В лютому 1768 р. під тиском російського уряду поль­ський король С. Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах із католиками віруючих православної і проте­стантської церков. Значна части­на польської шляхти була неза­доволена цим трактатом. Під гас­лом захисту католицизму, шля­хетських прав і звільнення Поль­щі з-під впливу Російської імпе­рії 1768 р. у м. Барі на Поділлі вона створила Барську конфеде­рацію. Конфедерати ста­ли кату­вати і грабувати укр. населення, руйнувати православні церкви та монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфеде­ратами російський уряд послав у православну Україну військо.

Повстання було зумовлене й вагомими соціальними причина­ми. Знущання й утиски народних мас магнатами та їхніми попліч­никами досягли апогею. В де­яких місцевостях Правобережної України панщина тоді досягла п’яти і більше днів на тиждень; вона страшенно виснажувала і знекровлю­вала селян. Крім того, людей примушували виконувати без­ліч додаткових повинностей на користь панів: зажинки, об­жинки, ремонт шляхів, мостів тощо, а також платити шляхті численні данини (чинш) натурою і грішми. Польські пани й уря­довці, католицьке та уніатське духівництво здійснювали політи­ку насильницького спольщення й покатоличення укр. народу, розправлялися з укр. населен­ням, яке не хотіло переходити до унії і не відмовлялося від право­славної віри батьків та дідів. Розгортанню повстання сприяла поява на Правобережжі росій­ського війська, запрошеного польським урядом для боротьби з барськими конфедератами, од­ним із лозунгів яких був захист “шляхетських вольностей” від зазіхань з боку королівської вла­ди і звільнення Польщі з-під впливу Росії. Народні маси Пра­вобережної України, які прагну­ли возз’єднатися з Лівобереж­ною Україною, марно вважали, що царський уряд Катерини ІІ підтримає їхню боротьбу проти польської шляхти. Серед укр. населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ вида­ла “Золоту грамоту” із закликом знищувати польську шляхту. На­весні 1768 р. в урочищі Холод­ний Яр під Чигирином запорізь­кий козак М. Залізняк зібрав за­гін повстанців, які обрали його ко­зацьким полковником. 26.VI(6.VІІ) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанці спочатку здо­були Жаботин, потім рушили на Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Мошни, Лисянку. Пов­станські сили швидко зростали. Від них відокремлювалися заго­ни, які йшли в різні місцевості Правобережної України. На поч. червня 1768 р. повстання охопи­ло майже всю Київщину і Брац­лавщину, поширилося на Поділ­ля, Волинь, Галичину, навіть Прикарпаття. На поч. червня 1768 р. повстанське військо на­близилося до Умані, яка належа­ла магнатові С. Потоцькому. Про­ти гайдамаків М. Залізняка шляхта вислала полк найвірніших коза­ків на чолі з уманським сотни­ком І. Гонтою. Проте І. Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9 (20).VІ.1768 р. на Умань. Після здобуття 10 (21).VІ Умані пов­станські загони розташувалися табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М. Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Гонту – полковником і кня­зем уманським. Повстанці жор­стоко розправлялися із шляхти­чами, орендарями, лихварями, шинкарями і загалом із людьми католицького, уніатського та іудей­ського віросповідань. Польські вій­ська відповідали їм тим самим. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі із сотни­ками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні− липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чо­лі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Не­живим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Н. Москалем та ін. Польській шляхті здавалося, що почалася нова “пожежа”, подібна до Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. Повстання загро­жувало охопити Лівобережну Україну, Новоросійську губер­нію і Запоріжжя. Разом з укр. селянами у повстанні брали участь молдавські, білоруські і російські селяни-втікачі. Не ма­ючи достатніх сил для боротьби проти повстанців, налякані уря­дові кола Польщі звернулися до царського уряду з проханням якнайшвидше кинути війська для придушення К. Царський уряд, боячись вибуху антифеодально­го повстання на Лівобережжі та в інших частинах України, які перебували у складі Російської держави, а також ускладнень у проведенні своєї політики, спря­мованої на посилення впливу в Польщі, погодився допомогти польській шляхті. У 2-й пол. червня 1768 р. царські війська (корпус ген. Кречетникова, який дислокувався на Правобережжі) з Поділля, Новоросійської губер­нії і Лівобережжя вступили в центр повстання – Смілянську, Канівську, Білоцерківську, Уман­ську, Чигиринську округи й по­чали розправу над гайдамацьки­ми загонами. 26.VІ.(7.VІІ).1768 р. російські частини оточили пов­станський табір. М. Залізняк, І. Гон­та і С. Неживий, які вважали, що російські війська є їхніми союз­никами, були по-зрадницькому схоплені під час зустрічі з ко­мандуванням царських військ, а їхні загони роз­зброєні. Остаточ­но повстання придушено тільки у квітні−травні 1769 р. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з пов­станцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Особливо люто розправлялися з повстанцями польська шляхта в містечку Код­ні поблизу Житомира (близько 3 тис. осіб) і в с. Сербах поблизу Могилева-Подільського (близько 2 тис. осіб), де з винятковою муж­ністю після жахливих тортур при­йняв мученицьку смерть І. Гон­та. М. Залізняка та інших учас­ників повстання – жителів Ліво­бережної України і Запоріжжя – Київська губернська канцелярія засудила до жорстокого тілесно­го покарання і заслання до Нер­чинська на каторжні роботи “навічно”. Однак повстанський рух у Правобереж­ній Україні і Га­личині тривав і в наступні роки.

Коліївщина була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що й сталося наприкінці 18 ст. Події К. та справедлива боротьба гай­дамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідо­мості укр. народу. Він оспівав це повстання у багатьох думах, піс­нях і легендах. Т. Г. Шевченко присвятив К. один з найбільших своїх творів – поему “Гайдама­ки”. Пишаючись історією виз­вольної боротьби укр. народу, Шевченко писав: “У чому іншо­му, а в цьому відношенні мої покійні земляки не поступалися будь-якій європейській нації, а в 1768 р. ... навіть першу фран­цузьку революцію перевершили”.



КОЛОМÁЦЬКА РÁДА 1687 – козацька рада, що відбулася 25.VII.1687 р. над р. Коломаком (ліва притока Ворскли) на кор­доні Гетьманщини. На козацькій раді, яка проходила в таборі, ото­ченому з усіх боків московськи­ми військами під командуванням князя В. Голіцина, було позбав­лено гетьманської булави І. Са­мойловича. Гетьманом Лівобе­режної України рада обрала генерального осавула І. Мазепу. На К. р. між представниками московського уряду і козацькою старшиною було укладено Коло­мацькі статті 1687 р.

КОЛОМÁЦЬКІ ПЕТИЦІЇ 1723 (Коломацькі чолобитні) – два звернення козацької старши­ни до російського імператора Петра I, складені влітку 1723 р. у військовому таборі над р. Коло­маком і вручені царю канцеля­ристом Іваном Романовичем. У К. п. козацька старшина домага­лася відновлення державних прав України, ліквідації Малоросій­ської колегії і дозволу обрати нового гетьмана. У відповідь на К. п. російський уряд наказав заарештувати й ув’язнити в Пе­тропавлівській фортеці наказно­го гетьмана П. Полуботка, пол­ковника Д. Апостола, генераль­ного бунчужного Я. Лизогуба, генерального осавула В. Жура­ховського, управителя Генераль­ної військової канцелярії Д. Во­лодковського та деяких ін. стар­шин.

КОЛОМÁЦЬКІ СТАТТÍ 1687 – міждержавний договір, укладений 25.VІІ.1687 р. на р. Ко­ломаку (нині Харківська обл.) під час скинення з гетьманства І. Са­мойловича й обрання гетьманом Лівобережної України І. Мазепи між новообраним гетьманом І. Мазепою та козацькою стар­шиною, з одного боку, та мос­ковськими царями Іваном і Пет­ром та царицею Софією − з дру­гого. Договір складався із 22 пунк­тів (статей). В основі К. с. лежали попередні укр.-москов­ські договори, затверджені ко­зацькими радами під час обрання гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. К. с. повторюва­ли здебільшого, з деякими зміна­ми, текст Глухівських статей 1669 р. та містили кілька нових пунктів. Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти К. с. (18−22) значно обмежували по­літичні права гетьмана та укр. уряду. Гетьман не мав права без цар­ського указу позбавляти старши­ну керівних посад, а старшина – скидати гетьмана. Козацька стар­шина зобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царсько­му урядові. Значно обмежувало­ся право гетьмана розпоряджа­тися військовими землями. Геть­манському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні від­носини з іноземними державами. Гетьман зобов’язувався направ­ляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччи­ною; у гетьманській столиці – Батурині – розміщувався полк московських стрільців. У статті 19 договору перед гетьманом і стар­шиною ставилося питання про необхідність тісного державного об’єднання України з Москов­ською державою і ліквідацію національної окремішності укр. народу. Водночас царський уряд допомагав козацькій старшині зміцнювати і юридично оформ­ляти своє становище панівного класу. 4-та стаття проголошува­ла непорушність володіння маєт­ностями, подарованими старши­нам за царськими грамотами, і передбачала надання “заслуже­ним” старшинам дворянства. 8 ма стаття зо­бов’язувала геть­манський уряд видавати цар­ському урядові російських се­лян-утікачів, передусім учасни­ків антифеодальних повстань. 17-та стаття дозволяла гетьма­нові утримувати полк російських стрільців для оборони від нападів повстанців.

КОМПАНІЙСЬКІ ПОЛКИ – вільнонаймані (“охотницькі”) кінні полки у Геть­манщині, ство­рені у 60−70-х рр. 17 ст. гетьман­ським урядом. Виконували вій­ськово-політичні функції. Вико­ристовували їх для запобігання переселенням і втечам селян, охорони гетьмана та його рези­денції і для сторожової та розві­дувальної служби на південних і західних кордонах, а також для участі у військових діях. Ком­плектували К. п. з добровольців (“охотників”) із різних частин України, а також волохів, сербів та ін. На відміну від основної частини козацького війська – городових полків, козаки яких безплатно в обов’язковому по­рядку відбували військову служ­бу і за свій рахунок забезпечу­вали себе спорядженням, К. п. вербувалися з добровольців (“охотників”) і одержували від гетьманського уряду платню, продовольство, амуніцію, бойове спорядження тощо. Полки поді­лялися на сотні, сотні – на курені. На чолі полку стояли полковник і полкова старшина (обозний, осавул, писар та ін.). Іменували К. п. за прізвищами полковників (напр., полк Но­вицького, Кожуховського та ін.). Одночасно було по 3−4 К. п. В кожному з них налічувалося по 500−600 козаків. К. п. розміщу­вали у визначених гетьманськи­ми універсалами населених пунк­тах, жителі яких зобов’язані були забезпечувати їх усім необхід­ним. Існували до 70-х рр. 18 ст.

КÓМПУТИ (від лат. computo − обчислювати) – списки (реєстри) козацького війська, які були запроваджені після станов­лення Укр. гетьманської держави в ході Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр. У К. подавалися відомості про майно­ве становище козаків, проход­ження ними військової служби та ін. Укладалися вони полко­вими канцеляристами у вигляді перепису козацьких дворів. К. мали значення правових актів, на підставі яких визначалася належ­ність до козацтва як суспільного стану населення. Вперше К. було укладено в 1654 р., а згодом у 1666 р. У 18 ст. укла­далися окремі К. значкового військового товариства, в які було внесено відомості про військові та служ­бові доручення козаків, що входили до його складу. К. були скасовані разом із ліквідацією царським урядом автономного устрою укр. земель: у 1765 р. – у Слобідській Україні, а у 80-х рр. 18 ст. – у Лівобережній Україні.

КОНÁРСЬКИЙ (Konarski) Шимон (5.III.1808−27.II.1839) – відомий діяч польського націо­нально-визвольного руху. Нар. у Добкшишках (Польща). Учасник польського визвольного повстан­ня 1830−1831 рр. В еміграції у Франції – співзасновник орга­нізації “Молода Польща” (1834). Видавав (разом із Я. Чинським) її друкований орган – журнал “Північ” (“Пулноц”, 1835), який пропагував ідеї революційного союзу слов’янських народів на чолі з демо­кратичною Польщею у боротьбі за ліквідацію монар­хо-абсолютистських режимів у Росії, Австрії та Пруссії і побу­дову спільної слов’янської рес­публіки. У 1835 р. повернувся у Краків, звідки таємно перебрався на територію Російської імперії та оселився у с. Лісове на Во­лині. Став одним із співзаснов­ників таємної організації “Спів­дружність польського народу”, ініціатором створення та керів­ником її осередків в Україні, Білорусії та Литві (1835−1838). У травні 1838 р. був схоплений у Литві царським урядом та стра­чений у м. Вільнюсі. У справі К. в Україні було заарештовано близько 250 осіб, з яких 117 покарано ув’язненням.

КОНДЗЕЛÉВИЧ Йов – укр. живописець кінця 17 – поч. 18 ст. Автор т. зв. Богородчанського іконостасу, створеного в 1698− 1705 рр. для монастиря Скит Ма­нявський. В основу канонізова­них релігійних сюжетів творів К. покладені спостереження нату­ри. Його твори відзначаються природністю композиції, тонким колоритом, об’ємним трактуван­ням форми, індивідуалізацією та спробами психологічної характе­ристики образів.

КОНBСЬКИЙ Григорій (Юрій) (9(20).ХI.1717–2(13).ІІ. 1795) – визначний укр. письмен­ник, проповідник, церковний і культурний діяч. Нар. у м. Ні­жині (нині Чернігівська обл.). Походив зі шляхетської родини. Освіту здобув у Київській акаде­мії (1728−1743). У 1745 р. став професором цієї академії. Викла­дав піїтику, риторику, філосо­фію. У 1751 р. (за ін. даними − 1752) став ректором Київської академії. В 1755 р. переїхав до м. Могильова, де був єпископом могильовським. З 1783 р. – архіє­пископ Білоруський. Заснував (1757) та опікувався Могильов­ською семінарією. Автор віршів, надрукованих у підручнику пое­тики, драми “Воскресіння мерт­вих” (поставлена 1747 р. у Київській академії, опублікована в “Летописях русской литера­туры”, 1860). До драми додано п’ять інтермедій соціально-побу­тового змісту, в яких звучить жива народна мова, укр. гумор. К. належать численні проповіді, курс піїтики, два рукописні кур­си філософії. Написав низку історичних праць, зокрема “Ис­торическое известие о Белорус­ской епархии” (1776), “Записка о том, что в России до конца ХVІ в. не было унии с Римской цер­ковью” (1847). К. відстоював інтереси православної церкви, виступав проти унії і за по­вернення уніатів у православ’я. Дослідники відзначають, що вірші К. написані в стилі бароко, а в проповідях він схилявся до простішого класичного стилю. Твори К. видані у Петербурзі (1835) у двох томах, а проповіді опубліковані окремим виданням у 1892 р. Деякі історики при­писували К. авторство “Історії русів”. Помер у Могильові (нині Білорусь).

КОНBСЬКИЙ Олександр Якович (6(18).VIII.1836−29.XI. (12.XII).1900; літ. псевд. − О. Верниволя, Ф. Горовенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуто­рянин та ін.) – укр. письменник, публіцист, педагог, громадський діяч лібе­рального напряму. Нар. у с. Переходівка (нині Ніжин­ського р-ну Чернігівської обл.). Друкуватися почав у “Черни­говском листке” (1858). К. вів велику і різноманітну громад­ську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні шко­ли, писав для них підручники. У пресі опублікував низку статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської “Громади”, організовував недільні школи. Як член Київської міської ради домагався введення у школах укр. мови. У зв’язку з пере­слідуванням царизмом укр. діячів (1863) К. був висланий у Вологду, а потім – Тотьму. З 1865 р. жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними укр. діячами Галичини. У 1872 р. повернувся до Києва, де працю­вав у “Киевском телеграфе”. К. був одним з фундаторів Літера­турного товариства ім. Т. Шев­ченка у Львові (1873), а пізніше – ініціатором перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Ше­вченка. Літературну діяльність почав 1858 р. У поезіях, повіс­тях, драмах, оповіданнях обсто­ював укр. національну ідею, про­голошував теорію “малих діл”. Автор популярних поезій – “Я не боюсь тюрми і ката”, “На похорони Т. Шевченка” та ін. В оповіданнях К. піднімає пробле­му соціального й національного гноблення України у царській Росії (“Півнів празник”, “Млин”, “Спокуслива нива”), народного побуту (“Хвора душа”, “Старці”, “За кригою”). В повістях “Семен Жук і його родичі” та “Юрій Горовенко” подав образи укр. національних інтелігентів, про­світян-культурників. Помер у Києві. К. – автор ґрунтовної біографії Шевченка, яка не втратила свого значення і нині – “Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя”, т. 1−2 (1818−1902). Для недільних шкіл К. видав популярні книжки та підручники (“Українські пропи­си” (1862), “Арифметика, або щотриця” (1863), “Перша грама­тика, або читання” (1863). Від кінця 1920-х рр. твори К. в СРСР були під забороною (за винятком кількох поезій), а радянське літе­ратурознавство відносило К. до “націоналістів”.

КОНОТÓПСЬКА БИТВА 1659 – переможна битва укр. армії, очолюваної гетьманом І. Виговським, з московськими військами у червні 1659 р. під Конотопом (нині Сумська обл.). Ранньою весною 1659 р. стоти­сячна московська армія під ко­мандуванням О. Трубецького і Г. Ромодановського вдерлася до Лівобережної України. Непода­лік від Конотопа московське військо було на деякий час за­тримано козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Однак під натиском переважаючих сил про­тивника укр. частини відступили у місто. В кінці березня 1659 р. московська армія почала облогу Конотопа. Захисники міста під командуванням ніжинського пол­ковника Г. Гуляницького про­тягом двох місяців відбили всі штурми противника. Московська армія втратила бл. 10 тис. убитими, але здобути місто не змогла. Героїчна оборона міста скувала основні сили ворога і дала змогу гетьманові І. Вигов­ському зібрати війська і підготу­ватися до генерального бою. 28−29.VI(8−9.VІІ).1659 р. на р. Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна битва, в якій московська армія була вщент розгромлена. В ході битви противник втратив бл. 30 тис. убитими і 5 тис. полоненими (се­ред яких було кілька бояр, зокре­ма Пожарський, Львов). Рештки ворожих військ відступили під Курськ. Проте І. Виговський не зміг скориста­тися перемогою. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній під­тримці московського уряду організував І. Безпалий. Підбу­рювані старшиною кілька ко­зацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьман­ської влади. Скориставшись но­вим протигетьманським висту­пом новосформовані московські війська знову розпочали наступ на Лівобережжя. В цих умовах у жовтні 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманства.

КОНОТÓПСЬКІ СТАТТÍ 1672 – укр.-московський договір, підписаний 17.VI.1672 р. у Козачій Діброві поблизу Коно­топа (нині Сумська обл.). Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України І. Самойловича між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укла­дено К. с., які проголошували основні принципи міждержавних відно­син між Гетьманщиною та Мос­ковським царством. Під час підписання статей було присутнє московське посольство на чолі з Г. Ромодановським, архієпископ Л. Баранович, генеральна і пол­кова старшина, козацькі війська (бл. 4 тис. осіб) і делегація ні­жинських міщан. К. с., які нара­ховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 р. з деякими допов­неннями. Статті обмежували по­літичні права гетьманського уря­ду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному гетьма­нові заборонялося без царського указу і старшинської ради виси­лати посольства до іноземних держав, особливо підтримувати відносини з гетьманом П. До­рошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у пере­говорах із представниками поль­ського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запо­різького. Лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За К. с. значно обмежувалася гетьман­ська влада на користь старшини. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів (посад) або покарати без зго­ди старшинської ради чи вироку військового суду. Скасувавши компанійські пол­ки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, К. с. створили передумови для поси­лення колоніальних впливів мос­ковського уряду в Гетьманщині.

КОНСТИТУЦÍЙНА МО­НÁРХІЯ, обмежена монархія – одна з форм правління в бур­жуазних державах, при якій влада монарха обмежуєтеся пар­ламентом. При К. м. монарх як глава держави призначає та усуває міністрів, розпоряджаєть­ся військовими силами і полі­цією, видає укази, користується правом накладання вето на схва­лені парламентом законопроек­ти, а також правом законодавчої ініціативи і розпуску парламен­ту. Ці та інші політичні права монарха ґрунтуються здебільшо­го не на законах, а на звичаях, тому фактично не під­контрольні парламентові. К. м. виникла в Англії після буржуазної рево­люції 17 ст., у Франції існувала на підставі конституції 1791 р., в ін. країнах виникла в 19 ст.

КОНСТИТEЦІЯ П. ÓРЛИ­КА 1710 (Бендерська консти­туція, Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізь­кого) – перша європейська кон­ституція в сучасному розумінні, складена 16.ІV.1710 під час обрання гетьманом України П. Орлика. Набула офіційної назви “Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізь­кого” (“Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорізького”). В основі “Пактів і Конституцій” лежала угода між гетьманом, козацькою старши­ною і запорожцями. Конституція, у написанні якої брали участь П. Орлик, Г. Герцик, А. Война­ровський, К. Гордієнко, склада­лася з преамбули і 16 параграфів (пунктів). У преамбулі схематич­но викладено історію руського (укр.) народу і Війська Запорі­зького. Авторами Конституції стверджувалося, що козаки (“на­род козацький”) стали засновни­ками Київської держави. Однак згодом, у боротьбі з Польським королівством, Україна втратила свою незалежність, яку було відновлено тільки за гетьмана Б. Хмельницького. Далі відзна­чалося, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобо­в’язання щодо України, намага­лося ліквідувати права і привілеї Війська Запорізького та “наклас­ти рабське ярмо на вільний народ, який ні­кому не дозволяв себе завоювати силою зброї”. За цих умов Військо Запорізьке змушене було відстоювати права укр. народу збройним шляхом. У преамбулі вказувалося на ви­значну роль гетьмана І. Мазепи у захисті інтересів України і Вій­ська Запорізького. Перед ново­обраним гетьманом П. Орликом ставилося завдання вибороти не­залежність України за підтримки Швеції. Шведський король Карл ХІІ як “покровитель і про­тектор” України, затвердивши умови та акти обрання гетьмана, ставав гарантом незалежної Укра­їни та недоторканності її кордо­нів. В основному тексті докумен­та проголошувалися принципи побудови укр. держави – Геть­манщини. У першому параграфі розглядалося питання про віру. Православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія укр. церкви при формальному підпо­рядкуванні Константинопольсько­му патріархові. Другий пункт визначав кордони Укр. держави, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського мирного договору 1649 р. з Річчю По­сполитою. Гетьман повинен був забезпечити непорушність та охорону кордонів (сприяти по­верненню в Україну полонених і домагатися відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні війною). У наступних пунктах стверджувалося повернення у володіння Війська Запорізького Терехтемирова, Кодака, Келе­берди, Переволочної з прилег­лими землями та необхідність зруйнування московських фор­тець, збудованих на Запоріжжі. У шостому параграфі визначено основні принципи державного правління в Україні. Всі найваж­ливіші державні справи вирішу­валися гетьманом спільно з генеральною старшиною, пол­ковниками і генеральними рад­никами від кожного полку. Пе­редбачалося тричі на рік (на Різдво, Великдень і на свято Покрови Богородиці) у гетьман­ській резиденції збирати Гене­ральну військову раду. У раді мала брати участь генеральна старшина, полковники, сотники, генеральні радники і посли від Низового Війська Запорізького. Наступні пункти Конституції обмежували судову і фінансову владу гетьмана. Всі важливі судові справи, в т. ч. про образу гідності гетьмана, передавалися на розгляд Генерального вій­ськового суду (стаття 7). Геть­ман не мав права одноособово розпоряджатися державною скарб­ницею. Скарбницю очолював ге­неральний скарбник, який розпо­ряджався прибутками за згодою гетьмана. На утримання гетьма­на виділялися маєтки в Шепта­ківському повіті і частина земель Війська Запорізького. Все це стосувалося і полковників. Геть­ман повинен був здійснювати загальний нагляд за діяльністю адміністративних органів, за­тверджувати вибір вищих уря­довців і полковників; намагатися не допускати зловживань козаць­кою старшиною щодо козаків і посполитих (стаття 10); звільня­ти від податків і повинностей козацьких вдів і сиріт та деякі інші категорії населення (стат­тя 11). Значна увага приділялася фінансовим, економічним та вій­ськовим питанням (проведенню ревізії державних земель, запро­вадженню фіксованих мит та різних зборів, скасуванню оренд та стацій для компанійців і сер­дюків тощо). Текст документа був складений латинською і руською (укр.) мовами. Діяла у Правобережній Україні до 1714 р. Конституція, значно обмежуючи права гетьмана, заклала основи республіканського правління в Україні. К. стала вищим виявом укр. політичної думки 17 ст., фактично проголосивши Україну незалежною демократичною рес­публікою.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка