Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка25/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   63

КІСТЯКÍВСЬКИЙ Олек­сандр Федорович (26.III.1833− 25.I.1885) – укр. учений, криміналіст та історик права. Нар. в с. Городи­щі на Чернігівщині в сім’ї свя­щеника. Закінчив юридичний факультет Київського універси­тету 1857 р. З 1864 р. – приват-доцент, а з 1869 р. до кінця життя – професор Київського університету. К. був одним із за­сновників і головою Київського юридичного товариства та по­чесним членом Московського юридичного товариства. Брав активну участь в укр. журналі “Основа”. У своїх працях К. роз­кривав соціально-економічні умо­ви, що породжували злочинність, гостро засуджував застосування тілесних покарань, виступав про­ти смертної кари, вимагав надан­ня прав особі, що перебувала під слідством. К. вивчав звичаєве право, історію права та судоус­трій в Україні. Зібрав, система­тизував і видав 1879 р. “Права, за якими судиться малоросій­ський народ”. Перу К. належать “До­слід­ження про смертну кару” (1867), “Елементарний підруч­ник загального кримінального права” (1875), “Молоді злочинці й уста­нови для їх виправлення” (1878) та ін. праці.

КÍШКА Петро Маркович (1828−13.II.1882) – матрос, герой Севастопольської оборони 1854− 1855 рр. Нар. в с. Ометинцях (нині Немирівського р-ну Він­ницької обл.) в сім’ї кріпака. Запідозрений поміщиком у зв’яз­ках з учасниками селянського повстання на Поділлі, К. був відданий у матроси. Служив на Чорноморському флоті. Під час оборони Севастополя виявив ви­няткові мужність і героїзм. Ге­роєві-матросові споруджено па­м’ятник у Севастополі та на батьківщині.

КЛÍЩИНСЬКЕ ПОВСТÁН­НЯ 1767−1770 – антифеодальне повстання козаків і селян у с. Клі­щинцях Жовнинської сотні Лу­бенського полку (нині Чорно­баївського р-ну Черкаської обл.). Було виявом протесту проти насильного закріпачення козаків і селян генеральним суддею Ли­сенком і його родичем генераль­ним писарем Туманським. Про­тягом кількох років кліщинці марно зверталися до урядових установ, вимагаючи волі. У 1761 р. населення села відмовилося ви­конувати кріпацькі повинності і відібрали у Лисенка та Туман­ського частину землі. У зв’язку з цим у Кліщинці була надіслана полкова комісія, яка після роз­слідування справи 1763 р. зобо­в’язала козаків підкоритися по­міщикам, її рішення було 1766 р. затверджене Малоросійською колегією. Доведені до відчаю селяни і козаки під проводом О. Ворони і Г. Білима озброї­лися, збудували укріплений та­бір і у травні 1767 р. почали повстання нападом на маєток Ту­манського. Протягом 1767− 1768 рр. повстанці відбили шість нападів каральних загонів, наді­сланих Малоросійською коле­гією, захопивши в боях дві гармати і багато рушниць. Лише 1769 р. царському урядові вда­лося придушити повстання. За вироком суду козаків і селян Кліщинців було визнано “підда­ними” Лисенка і Туманського. Повстанці мали сплатити “збит­ки”, заподіяні поміщикам. 120 найактивніших повстанців було засуджено до тюремного ув’яз­нення та довічного заслання, 185 – до побиття канчуками. Цей ви­рок незабаром затвердили Сенат і Катерина ІІ. Для виконання вироку в Кліщинці було направ­лено численний загін козаків. Між каральним загоном і пов­станцями 21.ІХ (1.Х).1770 р. від­бувся запеклий бій. Маючи велику перевагу у збройній силі, карателі зло­мили мужній опір повстанців. Придушивши К. п., царські чиновники і укр. старши­на до 1775 р. провадили розшуки повстанців і чинили екзекуції в Кліщинцях. Документи свідчать, що К. п. ма­ло зв’язок із Коліїв­щиною.

КНBГИ БУТТZ УКРАЇН­СЬКОГО НАРÓДУ” (“Закон Божий”) – голов­ний програмний документ Кирило-Мефодіївсько­го товариства. Провідними авто­рами цього документа були М. І. Костомаров та М. І. Гулак (1846). Відомі дві версії, які дещо відрізняються між собою. У документах жандармського слідства фігурували під назвою “Закону Божого”. На зміст “К. б.” вплинули іс­торичні та політичні концепції “Історії ру­сів”, поезії Т. Шевченка, ідеоло­гія панславізму, західноєвропей­ські ідеї романтизму, утопічного соціалізму (теорії Ф. М. Фур’є, К. А. Сен-Сімона) і християн­ського (погляди Р. Ф. Ламенне) та декабристський рух в Україні. Назва і стиль “К. б.” була запо­зичена з “Книг польського наро­ду і польського пілігримства” А. Міцкевича (1832). Незважаю­чи на наслідування і запози­чення, “К. б.” були оригінальним документом укр. політичної дум­ки. “К. б.” складаються із 109 параграфів. Центральним момен­том є поєднання християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності з укр. патріотизмом. У “К. б.” проводилася ідея укр. месіанства: укр. народ – най­більш пригноблений і знева­жений, а водночас – і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього де­спотизму, а поляків – від аристо­кратизму. Політичним ідеалом укр. руху “К. б.” проголошували об’єднання усіх незалежних сло­в’янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав та авто­номії зі столицею у Києві. “К. б.” пропагували радикальну соціаль­ну програму, що передбачала скасу­вання кріпацтва і самодер­жавного ладу, національної не­рівності, знищення дворянських привілеїв і станів. Ці положення продовжували і розвивали рес­публіканські традиції декабрис­тів і, очевидно, з’явилися у “К. б.” під впливом Т. Г. Шев­ченка. Ідеї, висловлені у “К. б.” (передусім – ідея політичної автономії України у складі слов’янської федерації), справи­ли великий вплив на ідеологію укр. політичного руху в Наддні­прянській Україні 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. “К. б.” – видатний твір безцензурної політичної публіцистики в Україні.



КОБЗÁР” – назва збірки поетичних творів геніального укр. поета-демократа Тараса Григоровича Шевченка. Вида­ний уперше 1840 р. у Петербурзі (увійшло лише вісім поезій – “Думи мої, думи мої”, “Пере­бендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”). За життя поета “К.” виходив 1844 і 1860 рр. У цих виданнях із цензурних причин опубліковано лише незначну кількість поезій. Царизм усіляко перешкоджав виходу у світ Шевченкових творів. Поезії Т. Шевченка, що не були вміщені до “К.”, роз­пов­сюджувалися нелегально, друку­валися за кордоном – “Новые стихотворения Пушкина и Шев­ченки” (Лейпциг, 1859), “Коб­зар” (2 т., Прага, 1876), “Кобзар” (Женева, 1878), “Кобзар” (Же­нева, 1881), “Поезії, заборонені в Росії” (Женева, 1890) та ін. Лише 1907 р. В. Доманицькому пощас­тило здійснити в Росії видання порівняно повного “К.” Значну наукову цінність становив “К.” у виданні І. Фран­ка (2 т., Львів, 1908). Тексти з “К.” досить часто фальсифіку­валися редакторами і видавцями. Готуючи 1860 р. нове видання “К.”, Т. Шевченко хотів змінити його назву на “Поезія”. Але популярність “К.” стала такою великою, що ця назва закріпи­лася за всіма на­ступними видан­нями поетичних творів Т. Шев­ченка. Ще за життя поета “К.” вийшов у перекладі російською мовою за редакцією М. Гербеля (СПб., 1860). З кож­ним роком кількість перекладів зростала. Твори Т. Шевченка популярні й за межами України. Вони стали надбанням усього прогресивного людства. Серед перекладачів його творів можна назвати імена багатьох визнач­них письменни­ків. Це Янка Купала (білорусь­кою мовою), Е. Л. Войнич, Джон Вір (англій­ською), Емі Сяо, Го Мо-жо (ки­тайською), В. Сирокомля, Л. Со­вінський, В. Слободнік (поль­ською), Л. Каравелов, Л. Стоя­нов (болгарською), М. Яріші (чеською), Ю. Кокаве (словаць­кою), К. Сіосука (японською), А. Єнсен (шведською), А. Курел­ла, Е. Вайнерт (німецькою), В. Тульбуре, М. Садовяну (ру­мунською), М. Турсун-заде (та­джицькою), С. Чиковані (гру­зинською), А. Венцлова (литов­ською) та багато ін. Творчість Т. Шевченка була і є предметом уваги багатьох художників. Пер­шим ілюстратором “К.” був друг поета В. Штернберг. Пізніше ілюстрували “К.” – Я. де Баль­мен і М. Башилов, І. Рєпін, К. Трутовський, О. Сластіон, Л. Жемчужников, М. Самокиш, І. Їжакевич, В. Касіян, М. Дере­гус та ін. На твори з “К.” писали музику П. Чайковський, С. Рах­манінов, М. Лисенко, Я. Степо­вий, Л. Ревуцький, К. Данькевич та ін. Деякі твори з “К.” інсце­нізовано та екранізовано (“Гай­дамаки”, “Невольник”, “Катери­на”, “Наймичка” та ін.). За 1840− 1916 рр. тираж усіх видань творів Т. Шевченка як у Росії, так і за її межами становив 847 тис. примірників.

КОБИЛBЦЯ Лук’ян (1812− 24.Х.1851) – укр. громадсько-політичний діяч, керівник націо­нально-визвольного селянського руху на Буковині в 40-х рр. 19 ст. Нар. у с. Сторонець-Путилів (ни­ні с. Путила Чернівецької обл.) в сім’ї селянина-кріпака Русько-Кимполунзького округу. У 1839 р. громада с. Сторонця-Путиліва обрала К. уповноваженим, якому доручалося відстоювати громад­ські інтереси. Декілька років разом з уповноваженими інших сіл К. звертався до крайової галицької адміністрації зі скарга­ми на насильства та утиски помі­щиків. Проте звернення К. та ін­ших уповноважених у державні установи з приводу утисків со­ціально-національних прав укр. населення залишалися без уваги. Переконавшись у марності своїх звернень до урядових уста­нов, селяни 16 сіл, очолювані К., 1843 р. відмовилися виконувати панщи­ну, прогнали з маєтків помі­щицьку адміністрацію, оголоси­ли ліси та пасовиська своєю власністю і зажадали, щоб їх перевели на становище держав­них селян, самочинно переобра­ли сільську старшину, встано­вили самоврядування, вису­нули вимоги відкриття укр. шкіл. Ви­ступ відбувся організовано. Щоб придушити його, уряд застосу­вав військову силу. Кілька со­тень селян, у т. ч. й К., було заарештовано, 238 із них піддано тортурам. У квітні 1848 р. імпе­ратор Франц-Йосиф І прийняв закон про скасування панщини у центральних районах Австро-Угорщини, а в серпні поширив його на Буковину. Однак серві­тутні права залишилися за помі­щиками. Під час революції 1848 р. селяни Буковини обра­ли К. до австрійського парламенту, де він примикав до лівого крила депу­татів, які виступали проти абсо­лютизму, за скасування кріпац­тва. В австрійському парламенті К. виступив за надання політич­ної автономії Буковині і приєд­нання її до Галичини, вимагав передачі селянам землі без викупу. У листопаді К. прибув із Відня до Вижниці, де скликав селянський сход, на якому було ухвалено повернути ліси й пасо­виська. Організувавши кінні загони, він почав здійснювати експропріацію поміщицьких ма­єтків, роздаючи добро селянам і допомагаючи продовольством ві­денським революціонерам. Знач­на частина гірських районів Північної Буковини опинилася під контролем селянських заго­нів. Селянські виступи під керів­ництвом К. тривали до літа 1849 р. Рейхстаг позбавив К. мандата, а власті Буковини пообіцяли спла­тити 1 тис. золотих тому, хто допоможе схопити колишнього депутата імперського парламен­ту. Зрадника, однак, не знайшло­ся. Лише у квітні 1850 р. карате­лям удалося заарештувати селян­ського ватажка. Після катувань в ув’язненні він тяжко захво­рів. Його вислали до м. Гура-Гумора (нині Гура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер. Героїчна боротьба К. проти поміщиків оспівана в народних піснях. Високу оцінку діяльності К. дав І. Я. Франко. Укр. письменник Ю. Федькович присвятив йому поему “Лук’ян Кобилиця”.

КОБИЛZНСЬКА Ольга Юліанівна (27.ХІ.1863−21.ІІІ.1942) – видатна укр. письменниця. Нар. у м. Гура-Гумора на Буко­вині (нині м. Гура-Гуморулуй, Румунія). З 1891 р. жила у Чер­нівцях. Закінчила чотирикласну німецьку школу. Подальшу осві­ту здобула самотужки. Вихована під впливом німецької культури, перші літературні спроби зроби­ла німецькою мовою – “Гор­тенза, або Картина з життя однієї дівчини” (1880), “Доля чи воля” (1883) та ін. Національний світо­гляд письменниці формувався під впливом творів Т. Шевченка та І. Франка, безпосереднього знайомства з О. Маковеєм, С. Оку­невською, Н. Кобринською. У 1899 р. здійснила подорож у Наддніпрянську Україну, де по­знайомилася з М. Лисенком, М. Старицьким, Лесею Україн­кою. В наступних творах, напи­саних укр. мовою (“Людина”, 1894; “Він і вона”, 1895; “Царів­на”, 1896; “Що я любив”, 1896; “Некультурна”, 1897; “Покора”, 1898; “Ніоба”, 1905 та ін.) К. порушує проблеми жіночої еман­сипації, формує культ сильної жіночої особистості “аристокра­тичного характеру”. Соціальні причини розорення селянських господарств, затурканості й тем­ряви виразно виступають в оповіданнях “У св. Івана” (1890), “Банк рустикальний” (1895), “На полях” (1898) й особливо в со­ціально-психологічній повісті “Земля” (1901) – одному з кра­щих творів про землю і селян­ство у світовій літературі. В повісті підносяться працьовитість і чесність трудящого селянина, любов до землі і пошана до людини – риси, притаманні го­ловним персонажам твору – Івоніці, Михайлові, Анні. Але приватна власність на землю, капіталістичний лад нівечили життя людини, спотворювали її почуття, призводили до знева­жання людської гідності і честі, збивали людину на шлях зло­чинів. Пристрасне шукання шля­хів до кращої долі, віра в те, що хоч діти знайдуть ці шляхи, освітлює сторінки твору. У по­вісті “У неділю рано зілля копа­ла...” (написаній за мотивами укр. народної пісні “Ой не ходи, Грицю”, 1909) у філософському плані розкрито тему краси люд­ських почуттів, великого кохан­ня і людської гідності. Темі фор­мування національної інтеліген­ції присвячено повісті К. “Через клад­ку” (1911) і “За ситуаціями” (1913). У повісті “За ситуаціями” письменниця порушила тему трагічної долі обдарованих неза­можних дівчат, які в капіта­лістичному суспільстві не можуть розвинути свій талант і перед­часно гинуть. Протягом 1915− 1923 рр. К. написала оповідання, спрямовані проти братовбивчих воєн; засудила імперіалістичну війну як ворожу народові (“Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Назустріч долі” – 1915; “Сниться”, 1917; “Зійшов з розу­му”, 1923). Значний вплив на творчість К. мали ідеї імпресіо­нізму та неоромантизму. В 1920−1930-х рр. створила низку оповідань з народного життя (“Вовчиха”, 1923; “Але Господь мовчить”, 1927 р. та ін.). Помер­ла у Чернівцях. У 1944 р. від­крито літературно-меморіальний музей письменниці у Чернівцях, а в 1973 р. музей-садибу в с. Димці (нині Глибоцького р-ну Чернівецької обл.), де вона довгий час жила. Найвидатніші твори К. екранізовано (повість “Земля”), інсценізовано (“Земля”, “У неділю рано зілля копала”) та перекладено багатьма мовами народів світу.

КОБРBНСЬКА Наталія Іва­нівна (дів. прізвище Озаркевич; 8.VІ.1855−22.І.1920) – укр. пись­менниця і громадська діячка, за­сновниця жіночого емансипацій­ного руху в Галичині. Нар. у с. Белелуї (нині Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). Довгий час жила в Болехові. Знання здобула шляхом само­освіти. Батько К. – І. Озаркевич – виступав як громадський діяч, писав вірші. У 1884 р. організу­вала у Станіславові (нині Івано-Франківськ) Товариство руських жінок, була ініціатором видання альманахів “Перший вінок” (1887), “Наша доля” (1893−1896), “Жі­ноча бібліотека” (1912), в яких багато уваги приділялося про­блемам жіночої емансипації, окреслювалися основні ідеї жі­ночого руху в Галичині. 1891 р. скликала у Стрию перше жіноче віче. Літературну діяльність роз­почала в 1883 р. Головні теми її творів – тяжка доля жінки в тогочасному суспільстві, скрутне становище західноукр. селян (опо­відання (“Задля кусника хліба”, 1884; “Виборець”, 1889; “Перша вчителька”, 1892 та ін.). Основні збірки прозових творів – “Дух часу” (1899), “Ядзя і Катруся”, “Казки” (1904). В реалістичних оповіданнях і нарисах “Брати” (1917), “Каліка” (1916−1917), “На цвинтарі”, “Полишений” (1914−1915) та ін. письменниця змалювала страхіття імперіаліс­тичної війни, показала її демо­ралізуючий вплив. Ці твори пе­регукуються з антивоєнними но­велами О. Кобилянської, Марка Черемшини та ін. К. активно виступала зі статтями про жіно­чий рух у Західній Україні, на літературну та фольклорну тема­тику (“Руське жіноцтво в Гали­чині в наших часах”, 1887; “Про «Нору» Г. Ібсена”, 1900; “Симво­лізм в народній пісні”, 1905 тощо).

КОВÁЛЬСЬКА Єлизавета Миколаївна (дів. прізвище Солн­цева; 29.VII.1851 (за ін. відомос­тями – 1849) − 1943) – учасниця народницького руху. Нар. у Хар­кові. Була близька до організації “Земля і воля”, після її розколу (1879) приєдналася до “Чорного переділу”. У 1878−1879 рр. орга­нізувала в Харкові гуртки само­освіти для робітників та учнів­ської молоді. У 1880 р. разом із М. П. Щедріним брала участь в організації Південноросійського робітничого союзу в Києві, вела пропаганду серед робітників “Арсеналу”. 1880 р. заарешто­вана. Київський військово-окруж­ний суд засудив її до безстро­кової каторги. Брала участь у виступах в’язнів Карійської ка­торжної тюрми проти сваволі і знущань тюремної адміністрації. У в’язницях і на каторзі пробула 22 роки. В 1903−1917 рр. пере­бувала в еміграції в Західній Європі. Наприкінці 1917 р. повер­нулася до Росії. В 1918−1923 рр. – науковий співробітник Петро­градського історико-революцій­ного архіву, пізніше – співробіт­ник редколегії журналу “Каторга и ссылка”.

КÓВНІР Степан Дем’янович (1695−1786) – укр. будівничий, майстер укр. бароко. Нар. в с. Гвоздові (нині Васильківсько­го р-ну Київської обл). Був крі­паком Києво-Печерської лаври. В монастирі навчався будівель­ної справи. Створив визначні національно своєрідні архітек­турні споруди, характерні ма­льовничим пластичним оздоб­ленням. Головні з них – т. зв. Ковнірівський корпус (1721−1772) і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах (1754−1762) у Києво-Печерській лаврі, Кловський па­лац (1754−1755, разом із П. Неє­ловим) і дзвіниця Києво-Брат­ського монастиря (1756−1759), церква Антонія і Феодосія та дзвіниця у Василькові (1756−1758).

КÓДНЯНСЬКА РОЗПРÁ­ВА 1768 – масові страти учас­ників Коліївщини польсько-шля­хетськими карателями в Кодні (нині село Житомирського р-ну Житомирської обл.). Після при­душення царськими військами повстання польський уряд запро­вадив у Правобережній Україні режим кривавого терору. Жор­стокої кари зазнавали, зокрема, бандуристи, які у своїх піснях закликали селян до збройної боротьби проти гніту польської шляхти. Найбільше повстанців загинуло у Кодні, де за вироками т. зв. військово-судової комісії було страчено близько 3 тис. осіб. Після припинення страт кожного де­сятого захопленого в полон повстанця “значкували” – від­рубували праву руку і ліву ногу або ліву руку і праву ногу. Спогади про жахливі події в Кодні відбилися в переказах, прислів’ях, прокляттях на адресу поневолювачів. На Поділлі кри­вавою розправою керував поль­ський магнат К. Браницький. За його наказом у с. Сербах побли­зу Могилева (нині Могилів-Подільський) було страчено ти­сячі гайдамаків. У Сербах у страшних муках загинув І. Гон­та. Частину гайдамаків К. Бра­ницький надіслав у Вінницю, Львів, Броди та інші міста, де їх було прилюдно скарано на смерть. Терор польської шляхти не спи­нив народного руху. Гайдамаць­кі виступи тривали у Право­бережній Україні до 1793 р.

КОЗÁК МАМÁЙ” – тради­ційна назва найпопулярнішої народної картини у 17−19 ст. в Україні. На картині найчастіше зображувалася постать козака-бандуриста, поруч якого – кінь, при­в’язаний до списа, і дерево, на гілках якого розвішано зброю. Спільною для всіх цих картин є постать козака, що сидить, підіб­гавши ноги. На деяких картинах козак Мамай зображений на фоні різних сцен – козаки варять їжу, полюють або б’ються з ворога­ми. Під зображенням зазвичай розміщено віршований напис, в якому говориться про його добрі справи. Ім’я “Мамай” не пов’я­зане з конкретною особою, а є прізвиськом запорожця-козака, який став символом усього ко­зацтва. Найбільшого поширення сюжет набув у Лівобережній Україні та на Київщині. Найдав­ніша картина “К. М.” датована 1642 р. (Харківський музей обра­зотворчого мистецтва). Перши­ми творцями картин були ман­дрівні художники, які побували на Запоріжжі. Малювали на по­лотні, стінах дому, хатніх две­рях, скринях, шафах, кахлях, посуді та ін. До образу К. М. часто зверталися митці і в піз­ніші часи: Т. Шевченко, І. Рєпін, Г. Нарбут, М. Бутович, С. Ва­сильківський – в образотворчому мистецтві, М. Куліш, О. Ільченко – в літературних творах. Худож­ники і літератори створили уза­гальнений образ народного ге­роя, захисника покривджених, борця за волю України.



КОЗÁЦЬКІ ЛІТÓПИСИ – історико-літературні твори, що висвітлюють історію України 17 – середини 18 ст. Виникли в середовищі козацької старшини. Автори використовували попе­редні літописи (іноді давньо­руські), офіційні документи, хро­ніки, щоденники, праці вітчизня­них і зарубіжних істориків. Най­видатнішими з К. л. є “Літопис Самовидця”, літописи Г. Грабян­ки і С. Величка. Поряд з історич­ними відомостями вони містять чимало народних оповідань, пе­реказів, легенд, прислів’їв, при­казок та віршів. Тому К. л. є визначними пам’ятками не лише укр. історіографії 17−18 ст., а й укр. літератури та мови. У К. л. широко відображено Визвольну війну 1648−1657 рр., боротьбу проти іноземних загарбників у 2 й пол. 17 − на поч. 18 ст., внутрішні події в Україні. Вмі­щено матеріали про народні рухи, хоч автори дають їм зага­лом негативну оцінку.

КОЗАЧКÍВСЬКИЙ Аверкій Симонович (рр. н. і см. невід.) – видатний укр. гравер 1-ї пол. 18 ст. Працював у Києві. Відо­мий своїми гравюрами на міді (1721−1737), виданими в друках Києво-Печерської лаври. Кращі твори К. – титульний аркуш до Апостола (1722), ілюстрації до Толкового Псалтиря (1728), Но­вого Завіту з додатком Псалтиря (1732), гравюра “По­кладення в труну”. Творчості К. властиві динамічність композиції, віль­ний вправний малюнок, різно­манітність графічних засо­бів і технічних прийомів.

КОЗАЧКÍВСЬКИЙ Андрій Осипович (1812−20.VIII.1889) – укр. лікар, друг Т. Г. Шевченка. Нар у Переяславі (нині м. Перея­слав-Хмельницький Київської обл.) у сім’ї ректора семінарії. Закін­чив Петербурзьку медико-хірур­гічну академію (1835), після чого працював у морському відом­стві; 1842−1844 рр. – повітовий лікар у Курську; з 1844 р. – міський лікар у Переяславі (зго­дом також лікар і викладач меди­цини при семінарії). Як лікар-практик, К. користувався у Пере­яславі великою популярністю. З Т. Шевченком познайомився у Петербурзі 1841 р. Гостюючи у К. в Переяславі, Шевченко напи­сав твори “Заповіт”, “Наймичка”, “Кавказ” та вступ до поеми “Єретик” (1845). Удруге поет за­їжджав у Переяслав до К. 1859 р. Під час перебування Шевченка на засланні К. листувався з ним і допомагав йому грішми. Шев­ченко присвятив К. вірш “А. О. Козачковському” (1847). У 1875 р. у газеті “Киевский телеграф” (№ 25) К. опублікував спогади про Шевченка.

КОЗÉЛЬСЬКИЙ Яків Пав­лович (1729 − після 1795) – укр. і російський просвітитель-демо­крат, філософ-матеріаліст. Нар. в с. Келеберді (нині Канівського р-ну Черкаської обл.) у служилій козацькій сім’ї. Освіту здобув у Київській академії (1744−1750) та Академічному університеті при Петербурзькій академії наук. Викладав в Артилерійській та Інженерній шко­лах, а згодом працював секретарем Сенату в Петербурзі (1767−1770) та чле­ном Малоросійської колегії в м. Глухові (1770−1778). Передо­вий мислитель і демократ, К. висту­пив із критикою кріпос­ницького ладу Росії і виправдо­вував стихійні виступи народних мас проти феодального гноблен­ня. Цю критику К. обґрунтову­вав, спираючись на прогресивну для 18 ст. теорію природного права та суспільного договору. Найрозумнішим політичним ла­дом уважав республіканську форму влади. Ідеалом К. було суспільство, засноване на праці, де існує приватна власність, але тільки така, що здобута особис­тою працею, де немає ні бідних, ні багатих, усі люди працюють, дотримуючись 8-годинного ро­бочого дня, де “спільна користь є основою всіх людських чеснот і законо­давств”. Засуджуючи за­гарбницькі війни, К. мріяв про встановлення вічного миру, коли всі народи світу будуть жити “у взаємній любові та спілкуванні”. Засобом перебудови суспільства К. вважав поширення освіти та встановлення доброго законо­давства. Головна філософська праця К. – “Філософські пропо­зиції”. У філософії К. захищав і розвивав далі матеріалізм Ломо­носова та французьких просвіти­телів 18 ст., зокрема Д. Дідро та К. Гельвеція. К. переклав росій­ською мовою кілька іноземних книг історичного змісту, подав­ши до них передмову та приміт­ки. В історію вітчизняної філо­софії К. увійшов як талановитий продовжувач кращих традицій М. В. Ломоносова, соратник Г. С. Сковороди та ідейний по­передник О. М. Радищева.

КОЛÉГІЯ ПАВЛÁ ГАЛА­ГÁНА – приватний навчальний заклад у Києві, заснований 1871 р. Г. Галаганом у пам’ять про свого померлого сина Павла. Загальна вартість земель у Полтавській та Чернігівській губерніях, подаро­ваних Г. на утримання колегії, становила 275 тис. крб, що на той час було величезною сумою. Ансамбль колегії складався з п’яти споруд, реконструйованих у 1780 р. архітектором О. Шілле. Навчальний заклад був розрахо­ваний на навчання і проживання в інтернаті 70 вихованців. При­ймалися учні з усіх укр. земель, у т. ч. з тих, що перебували у складі Австро-Угорської імперії – Галичини, Буковини і Закар­паття. Науково-методичне піклу­вання над колегією здійснював Київський університет. У колегії у різний час викладали І. Нечи­поренко (1879−1890 рр. – дирек­тор колегії), І. Анненський (1890− 1893 рр. – директор закла­ду), П. Житецький, М. Мурашко, М. Пимоненко, В. Науменко, З. Архімович та ін. Колегія вихо­вала плеяду визначних учених, юристів, медиків, літераторів. Се­ред них – В. Липський, А. Крим­ський, Н. Котляревський, В. Гра­бар, М. Максимейко, А. Лівиць­кий, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Зеров, О. Богомолець, Д. Петрушевський, Й. Петру­шев­ський та ін. У 1885 і 1886 рр. у бібліотеці К. П. Г. тривалий час працював І. Франко. В 1920 р. колегію було перетворено в “трудову школу”.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка