Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка24/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   63

КЕРСÉТ, керсетка – верхній нагрудний безрукавий жіночий одяг. На поч. 19 ст. поширився в центральних та східних областях України і південних областях Росії. Шиється К. із шерстяних та бавовняних тканин. За кроєм складається з пригнаного до стану ліфа і широкої нижньої частини з кількома трикутними клинами (“вусами”) від талії вниз або (при відрізній спідниці) з одним прямокутним клином, зібраним у густі зборки. Права пола К. заходить на ліву і за­стібається на гудзики. К. оздоб­люють вишивкою і аплікацією з шовку та плису. Одягається К. поверх вишитої сорочки і плахти або спідниці.

КИБÁЛЬЧИЧ Микола Івано­вич (19(31).Х.1853−3(15).ІV.1881) – визначний укр. винахідник, член “Народної волі”. Нар. у м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії (нині Чер­нігівська обл.). У 1869−1871 рр. навчався у Новгород-Сіверській гімназії, з 1871 р. − у Петер­бурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, з 1873 р. – у Медико-хірургічній академії. Протягом 1875−1878 рр. К. від­бував ув’язнення в Лук’я­нівській тюрмі за революційну пропаган­ду серед селян Київської губер­нії. Після звільнення, у травні− червні 1879 р., входив до групи “Свобода або смерть”, що утворилася у складі організації “Земля і воля”. Із серпня 1879 р. належав до “Народної волі”. К. за дорученням виконавчого комі­тету організації розробляв і виго­товляв вибухові пристрої для за­махів на Олександра ІІ. Заареш­тований 17(29).ІІІ.1881 р. у Пе­тербурзі та засуджений до стра­ти. У в’язниці розробив проект літального апарата для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як улаш­тування порохового ракетного дви­гуна, управління ракетним апара­том шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту тощо. Страчений (пові­шений) разом з іншими учасни­ками замаху на царя. Іменем К. названо кратер на Місяці.

КBЇВСЬКА ГУБÉРНІЯ – 1) адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 18 ст. Утворена за царським указом 18(29).XII.1708 р. серед перших губерній Російської імперії. Гу­бернським містом був Київ. На чолі К. г. стояв генерал-губер­натор, який здійснював управ­ління через губернську канцеля­рію. Проте адміністративні орга­ни Гетьманщини йому не підля­гали. До К. г. були приписані (крім Києва) міста Переяслав, Ніжин і Чернігів, у яких були воєводи і стояли російські гарні­зони. До К. г. входили також значні частини територій сучас­них Чернігівської, Орловської, Курської, Брянської областей. У 1719 р. К. г. поділено на чотири провінції – Бєлгородську, Сев­ську, Орловську та Київську. Компетенція київського генерал-губернатора обмежувалася лише справами військового керівниц­тва, оборони державних кордо­нів та наглядом за зовнішньою торгівлею. В 1775 р. К. г. була підпорядкована президентові ІІ Малоросійської колегії П. Ру­м’янцеву. Указом від 16(27).IX. 1781 р., у зв’язку з утворенням Київського намісництва, К. г. було ліквідовано;

2) адміністративно-територі­альна одиниця в Правобережній Україні. Створена 1797 р. у складі правобережних повітів Київського намісництва, а також Липовецького, Махнівського, П’ятигірського, Сквирського по­вітів Брацлавського намісництва і Радомишльського повіту Во­линського намісництва. Центром К. г. був Київ. На поч. 20 ст. К. г. складалася із 12 повітів – Київ­ського, Васильківського, Звени­городського, Радомишльського, Сквирського, Канівського, Липо­вецького, Бердичівського, Чер­каського, Чигиринського, Тара­щанського й Уманського. В К. г. було 12 міст, 111 містечок та 7344 інші населені пункти. Вна­слідок малоземелля понад 200 тис. селян щорічно працювали на сезонних роботах у поміщицьких маєтках Херсонської, Таврійської губерній, на шахтах Донбасу, рудниках Криворіжжя, в містах, по наймах тощо. Селянська біднота переселялася до Сибіру, Далекого Сходу та інших місць. Промисловість у К. г., за ви­нятком цукрової, була розвинута слабко. За постановою ВУЦВК від 3 червня 1925 р. про перехід на триступеневу систему управ­ління і скасування губерній К. г. було ліквідовано та утворено Білоцерківський, Бердичівський, Київський, Уманський і Чер­каський округи.



КBЇВСЬКА ДУХÓВНА АКАДÉМІЯ – вищий духовний навчальний заклад в Україні для підготовки вищої православної ієрархії і викладачів духовних семінарій. Заснована 1819 р. комісією духовних училищ. До К. д. а. приймали осіб, що закін­чили духовну семінарію. Період навчання – чотири роки. Не слід плутати К. д. а. з Київською академією, як це роблять деякі церковні історіографи тільки тому, що К. д. а. зайняла примі­щення Київської академії після її закриття 1817 р. З 1837 р. К. д. а. видавала щотижневий журнал “Воскресное чтение”, а з 1860 р. – щомісячні “Труды Киевской духовной академии”. У 1872 р. в Братському монастирі при К. д. а. засновано церковно-археологіч­не товариство, що зібрало згодом понад 20 тис. церковно-історич­них пам’яток, на базі яких 1878 р. у Києві відкрито музей церков­них старожитностей. К. д. а. при­пинила свою діяльність на поч. 1920 р.

КBЇВСЬКА КОЗÁЧЧИНА 1855 – масовий селянський рух у Київській губернії у 1855 р., спрямований проти національної і соціальної політики російсько­го уряду в Україні. Приводом до селянських виступів послужило опублікування під час Кримської війни 1853−1856 рр. царського маніфесту, який закликав форму­вати народне ополчення і виру­шати на війну. Серед селян Київ­щини почали поширюватися чут­ки про те, що, записавшись в ополчення (“в козаки”), вони отримають звільнення від крі­посної залежності та одержать поміщицькі землі та майно. Се­ляни складали списки “вільних козаків”, відмовлялися відробля­ти панщину і виконувати роз­порядження місцевої адміністра­ції, створювали власні виборні органи самоврядування (“сіль­ські громади”). Масовий селян­ський рух розпочався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті і незабаром охопив вісім із 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл). Ватажками К. к. були В. Бзенко, І. та М. Бер­надські, М. Гайденко, П. Швайка та ін. На придушення “козач­чини” російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян із військами, найбільші з них – у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт) та селах Бе­резні (Сквирівський повіт), Би­ковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці. Виникнувши на соціальному ґрунті, К. к. по­ступово набула й рис націо­нально-визвольного руху, що вилився у бажання відновити козацтво як суспільний стан та військове формування.

КBЇВСЬКА КОМEНА” – гурток народників, який виник у вересні 1873 р. у Києві. Пере­важна більшість її учасників перебувала під ідейним впливом М. О. Бакуніна, деякі дотримува­лися поглядів П. Л. Лаврова. До “К. к.” входили представники різночинної інтелігенції, студен­ти Київського університету. В її складі в різний час було близько 30 осіб (зокрема, В. К. Дебого­рій-Мокрієвич, М. К. Судзилов­ський, Я. В. Стефанович, М. А. Ко­лєнкіна, І. М. Ходько, В. П. Рога­чова, В. І. Вериго та ін.). Члени “К. к.” вели пропаганду серед робітників, збиралися на сходки, проводили диспути на політичні теми. Вони підтримували зв’язки з народницькими гуртками Пе­тербурга, Харкова, Одеси та ін. міст. Революціонери збиралися на квартирі Іванової, а деякі члени комуни жили тут постій­но. Для вступу до комуни досить було мати рекомендацію одного з її членів. Навесні 1874 р., після прибуття в Київ з Петербурга групи народників, члени “К. к.” вирішили “йти в народ” і шля­хом пропаганди готувати селян до революційної боротьби. Пере­ходячи із села в село Київської, Подільської і Волинської губер­ній, вони пояснювали селянам необхідність боротьби за зни­щення самодержавного ладу і встановлення справедливого со­ціального устрою. Але народ­ники не розуміли потреб селян, тому їхня пропаганда не знайшла відгуку в селянських масах. Під впливом невдач “ходіння в народ” і масових арештів напри­кінці 1874 р. “К. к.” припинила своє існування.



КBЇВСЬКА МАЛЮВÁЛЬ­НА ШКÓЛА – один із найви­значніших художніх навчальних закладів України останньої чвер­ті 19 ст., що відіграв велику роль у підготовці укр. національних художніх кадрів. Заснована укр. художником-педагогом М. Му­рашком із допомогою передових діячів укр. культури. К. м. ш. стверджувала реалістичний ме­тод художньої творчості, демо­кратичні національні традиції. Твори викладачів і вихованців школи відбивали їхні прагнення до правдивого відображення то­гочасної дійсності, інтерес до життя і побуту укр. народу. Викладачі школи М. Пимоненко, Г. Дядченко та ін. на чолі з М. Мурашком уважно вивчали досвід вітчизняних художніх на­вчальних закладів. Художню освіту в школі здобули М. Пи­моненко, О. Мурашко, С. Кос­тенко, Г. Дядченко, І. Їжакевич, Г. Світлицький. Школа згуртову­вала художні сили Києва, особ­ливо молоді. Саме тут були орга­нізовані перші в Києві художні виставки, які популяризували укр. мистецтво. Діяльність шко­ли (1875−1901) заклала міцні основи художньої освіти у Києві.

КBЇВСЬКЕ ЛІТЕРАТEРНО-АРТИСТBЧНЕ ТОВАРBС­ТВО – добровільне това­риство митців і літераторів, яке існувало в Києві з 1895 по 1916 рр. Товариство мало три відділи – літературний, музичний і худож­ній. Влаштовувало літературні бесіди і літературно-музичні ве­чори, літературні, музичні, обра­зотворчі конкурси, художні ви­ставки, ювілеї видатних діячів культури, провадило виховну роботу серед мистецької молоді, допомагало матеріально неза­безпеченим членам товариства та учням київських шкіл. У ро­боті товариства брали участь Ле­ся Українка, М. Лисенко, М. Ста­рицький, І. Нечуй-Левицький, М. Заньковецька, О. Купрін, М. Са­довський, П. Саксаганський, М. Мурашко, М. Соловцов, М. Ро­щин-Інсаров, І. Селезньов та ін.

КBЇВСЬКЕ НАМÍСНИЦ­ТВО – адміністративна одиниця в Україні у 80−90-х рр. 18 ст. Створене за указом царського уряду від 16 вересня 1781 р. після ліквідації залишків авто­номного устрою в Україні. До К. н. увійшли колишні Київ­ський, Переяславський, Лубен­ський і Миргородський полки. К. н. складалося з 11 повітів – Київського, Остерського, Козе­лецького, Переяславсь­кого, Пи­рятинського, Лубенського, Мир­городського, Хорольського, Гра­дизького, Золотоніського і Гол­твянського. За ревізією 1782 р. у К. н. було міст – 11, містечок – 43, сіл, хуторів, слобід – 3857 із населенням (крім дворян) чоло­вічої статі 389 610 осіб. У 1797 р. К. н. було ліквідоване. Лівобе­режні повіти К. н. увійшли до Малоросійської губернії. З Київ­ського повіту і частини колиш­нього Київського воєводства створено Київську губернію.

КBЇВСЬКЕ ТОВАРBСТВО ДОСЛÍДНИКІВ ПРИРÓДИ – об’єднання науковців-природо­знавців при Київському універ­ситеті. Засноване 1869 р. Пер­ший президент – професор І. Г. Борщов. На засіданнях това­риства (1869−1932) заслуховува­лися доповіді з хімії, фізики, математики, зоології, бота­ніки, фізіології, геології тощо. Щоро­ку товариство відряджало своїх членів для наукових досліджень у різні місця України, Криму, Кавказу. Видавало “Записки Ки­евского общества естествоиспы­тателей” (т. 1−27, К., 1870−1917); “Записки Київського товариства природознавців” (вип. 1−3, К., 1926−1928); “Протоколы заседа­ний Киевского общества есте­ствоиспытателей”. Видало “Ука­затель русской литературы по математике, чистым и приклад­ным естественным наукам, вете­ринарии, медицине” (28 т.), гео­логічну карту м. Києва та Київської губернії. При товарис­тві існувала наукова бібліотека. Члени товариства читали в університеті лекції для широких кіл населення. У 1890 р. від товариства було відокремлено математичну секцію і реоргані­зовано її у Київське фізико-мате­матичне товариство. 1907 р. зі складу товариства відокремився хімічний гурток при Київському університеті, який 1910 р. реор­ганізовано у Київське фізико-хімічне товариство. К. т. д. п. ві­діграло велику роль у розвитку природничих наук в Україні.

КBЇВСЬКЕ ФÍЗИКО-МА­ТЕМАТBЧНЕ ТОВАРBСТВО – наукове товариство фізиків та математиків. Засноване 1890 р. при Київському університеті на базі математичної секції, яку відокремлено від Київського то­вариства дослідників природи і реорганізовано в К. ф.-м. т. Налі­чувало близько 350 членів, серед яких були такі вчені, як М. П. Аве­наріус, Б. Я. Букреєв, М. Є. Ва­щенко-Захарченко, В. П. Єрмаков, М. Ф. Хандриков, М. М. Шиллер (перший голова товариства, очо­лював його протягом 14 років) та ін. За час існування К. ф.-м. т. (1890−1917) проведе­но близько 500 засідань, де за­слухано понад 1000 доповідей та інформацій із математики, фізи­ки, астрономії і методики викладання математи­ки у середній та вищій школі. Товариство видавало “Отчеты и протоколы физико-математичес­кого общества при Киевском университете”. К. ф.-м. т. прово­дило велику освітню роботу серед учителів математики, фізики та серед студентів.

КBЇВСЬКЕ ФÍЗИКО-ХІ­МÍЧНЕ ТОВАРBСТВО – нау­кове товариство, організоване 1910 р. на базі хімічного гуртка при Київському університеті, відокремленого 1907 р. від Київ­ського товариства дослідників природи. Товариство видавало “Протоколы физико-химическо­го общества при Киевском уни­верситете” (1911−1916). З 1920 р. товариство знову існувало як хімічне відділення Київського товариства дослідників природи і на його базі 1933 р. органі­зовано Київське відділення Все­союзного хімічного товариства ім. Д. І. Менделєєва. Головою товариства в 1910−1916 рр. і 1920−1933 рр. був С. М. Рефор­матський.

КBЇВСЬКЕ ЮРИДBЧНЕ ТОВАРBСТВО – товариство, створене при Київському універ­ситеті 14 жовтня 1877 р. К. ю. т. об’єднувало юристів – учених, працівників судового відомства, адвокатів, нотаріусів. Воно мало дійсних і почесних членів. За статутом, завданням К. ю. т. бу­ло розроблення правових питань і встановлення зв’язку між юрис­тами-теоретиками і практиками. К. ю. т. обговорювало питання: про чиншове володіння в захід­них губерніях; про цивільні права жінок за законами, що діяли в Чернігівській та Полтав­ській губерніях; про “Права, за якими судиться малоросійський народ”; про “Руську Прав­ду”; про громади козаків тощо. У 1880 р. при К. ю. т. було органі­зовано відділення звичаєвого права, яке приділяло багато ува­ги розробленню питань родин­ного і спадкового права селян Харківської та Полтавської гу­берній, опіки в західних губер­ніях, застосування звичаїв у сільському господарстві Украї­ни. Дея­кі важливі праці, доповіді та протоколи друкувалися в “Университетских известиях”. Очолювали К. ю. т. у різні пе­ріоди акад. О. М. Гуляєв, профе­со­ри О. Ф. Кістяківський, К. А. Ми­тюков, В. А. Удінцев, В. І. Си­найський. Діяльність К. ю. т. припинилася 1916 р. у зв’язку з евакуацією університету до Са­ратова.

КBЇВСЬКИЙ МУЗИКÁНТ­СЬКИЙ ЦЕХ – професійне об’єднання музик міста Києва, т. зв. Музицьке братство. Вперше згадується 1677 р. Існував поряд із міськими ремісничими цехами і підлягав магістрату. К. м. ц. мав свій статут – т. зв. ухвалу, де визначалися права та обов’язки музик. Очолював К. м. ц. цех­мейстер (“старший брат”), якого обирали “братчи­ки” терміном на один рік (цехо­вий рік починався 7 січня). Цехові музики грали на святах, на весіллях, у “міщан­ських дворах” тощо. За даними 1742 р., в К. м. ц. було 35 осіб. Існував цех до середини 19 ст.

КBЇВСЬКИЙ ПОЛК – ад­міністративно-територіальна і військова одиниця в Україні в 17−18 ст. Створений 1648 р. Першим полковником К. п. був сподвижник Б. Хмельницького М. Кричевський. У період Виз­вольної війни 1648−1657 рр. К. п. складався із 17 сотень. Цен­тром К. п. був Київ, сотенними містечками – Білогородка, Бро­вари, Васильків, Димер, Іванків, Макарів, Мотовилівка, Обухів, Ходосівка, Ясногородка та ін. У 1650 р. в К. п. було 2080 реєстро­вих козаків. Після Андрусівсько­го перемир’я 1667 р. правобе­режні сотні К. п. відійшли до шляхетської Польщі. У зв’язку з цим до К. п. була приєднана час­тина території Переяславського і Ніжинського полків. На початку 18 ст. адміністративні установи К. п. були переведені з Києва в Козелець. За ревізією 1764 р. до К. п. входило 11 сотень – Бобро­вицька, Бориспільська, Гоголів­ська, Київська, Кобижчанська, Козелецька, Мринська, Моров­ська, Олишівська, Остерська, Носівська. В К. п. було три міста, 14 містечок, 448 сіл і хуторів, у яких жило 10 990 ви­борних козаків, 12 879 підпо­мічників, 55 095 посполитих та різночинців. Козаки К. п. брали участь у Визвольній війні 1648− 1657 рр., у російсько-турецьких війнах 18 ст. У зв’язку зі ска­суванням царським урядом за­лишків автономії Лівобережної України К. п. 1781 р. було лікві­довано, а його територія увійшла до складу Київського наміс­ництва.

КBЇВСЬКИЙ СОXЗ БО­РОТЬБB ЗА ВBЗВОЛЕННЯ РОБІТНBЧОГО КЛÁСУмарксистська організація, ство­рена у березні 1897 р. у Києві за прикладом петербурзького Сою­зу боротьби за визволення робітничого класу. Об’єднання марксистських гуртків і груп у Союз боротьби відбулося на нараді 17−18 (29−30).III.1897 р. у Києві за участю представника петербурзького Союзу боротьби. Очолили його Б. Л. Ейдельман, П. Л. Тучапський, В. Г. Крижа­нівська та ін. Союз боротьби розповсюджував нелегальну лі­тературу, організував підпільну друкарню, бібліотеку тощо. З червня по листопад 1897 р. більш ніж на 25 підприємствах Києва було розповсюджено 6500 примірників листівок. Київський Союз боротьби підтримував зв’яз­ки з марксистами Петербурга, Москви, Харкова, Катериносла­ва, Одеси, Миколаєва, Полтави та інших міст. Керівники його мали зв’язки з групою “Визво­лення праці”. У 1897 р. київські соціал-демократи почали вида­вати “Рабочую газету”. Незаба­ром після І з’їзду РСДРП (1898) Союз боротьби розгромила полі­ція. Навесні 1898 р. було створе­но Київський комітет РСДРП.

КBЇВСЬКІ ОСВÍТНІ ТО­ВАРBСТВА – просвітительські громадські організації кінця 19 – поч. 20 ст., засновані у Києві демократичною інтелігенцією для поширення грамотності і науко­вих знань серед населення. Про­тягом 1882−1907 рр. культурно-освітню роботу в Південно-За­хідному краї (у Київській, Во­линській і Подільській губер­ніях) проводило Київське това­риство грамотності. Воно від­кривало недільні школи і класи для дорослих, надавало матері­альну допомогу вчителям і уч­ням початкових шкіл, улаштову­вало читання і лекції, літера­турно-музичні вечори, видавало художню укр. і російську літе­ратуру (зокрема, твори Т. Г. Шев­ченка), науково-популярні бро­шури, створювало сільські бі­бліотеки, постачало початковим школам навчальні посібники. У 1902 р. товариство побудувало у Києві Народний дім, де працю­вав театр, на сцені якого висту­пали кращі артисти України. Аналогічною була діяльність Київського товариства сприяння початковій освіті (1882−1918; до 1901 р. відоме як Комісія на­родних читань), організованого гуртком учителів київських гім­назій і професорів університету та політехнічного інституту. Культурно-освітні заходи прово­дилися також у збудованій това­риством Народній аудиторії (1895). У 1908 р. у Києві почали свою діяльність Київське това­риство поширення грамотності й освіти та Товариство поширення освіти в народі. Діяльність К. о. т. мала просвітительський характер.

КИРBЛО-МЕФÓДІЇВСЬКЕ БРÁТСТВО (ТОВАРBСТВО) – укр. таємна політична органі­зація, що виникла в грудні 1845 – січні 1846 р. в Києві. Ініціа­торами створення товариства ви­ступили професор історії Київ­ського університету М. Костома­ров, чиновник канцелярії гене­рал-губернатора М. Гулак і вчи­тель Полтавського кадетського корпусу В. Бiлозерський. Органі­зація була названа на честь слов’янських просвітників, про­повідників православної хри­стиянської релігії 9 ст. Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень із написом “Св. Кирило і Мефодій, січень 1846”. Крім організаторів, до товариства не­забаром увійшли Г. Андрузький, О. Навротський, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Шевченко. Восени 1846 р. загальна кількість членів товариства, за даними слідства, становила 12 осіб. Програмні по­ложення К.-М. б. були викладені у “Книзі буття українського на­роду” і “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефо­дія”, основним автором яких був М. Костомаров, та у “Записці”, написаній В. Білозерським. В основу документів лягли ідеї укр. національного відродження та панславізму. К.-М. б. ставило своїм головним завданням побу­дову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної феде­рації слов’янських народів, очо­люваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищен­ня царизму і скасування кріпос­ного права та станів; установлен­ня демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах усіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-мефодіївці, єд­наючись на основі спільних по­літичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого ре­формізму (М. Костомаров, В. Бі­лозерський, П. Куліш) – до ре­волюційних методів боротьби (Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Ан­друзький). Члени товариства ве­ли активну громадсько-політич­ну діяльність – вони поширюва­ли ідеї товариства через розпов­сюдження його програмних до­кументів, прокламацій (“До братів-українців”, “До братів – великоросів і поляків”), творів Т. Шевченка; займалися науко­вою працею і виступали з лек­ціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розви­ток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготу­вав перший підручник з історії України “Повість про україн­ський народ”, виданий у 1846 р., та ін.). К.-М. б. проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова діяльність товариства була ви­крита, а його члени заарешто­вані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18.III до 30.V.1847 р. в Петербурзі. Най­тяжче було покарано Т. Шевчен­ка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпу­су із забороною писати і малю­вати. На трирічний термін було ув’язнено у Шліссельбур­зькій фортеці М. Гулака. М. Костома­ров перебував в ув’язненні один рік, а О. Навроцький – півроку у В’ятській тюрмі. Ін­ших членів товариства царський режим ви­слав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну. Діяль­ність К.-М. б. достовірно висвіт­лена у різних пу­блікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях О. Кониського, С. Єфре­мова, Д. Багалія, М. Грушев­ського, М. Возняка та ін.

КИСÍЛЬ Адам (1580− 3.V.1653) – політичний і дер­жавний діяч Речі Посполитої 1-ї пол. 17 ст., київський і брацлав­ський воєвода, багатий право­славний шляхтич. Нар. у с. Низ­киничах поблизу Володимира-Волинського. Походив зі старо­винного волинського шляхетсько­го роду. Батьки, Григорій Кисіль і Тереза Іваницька, 1610 р. від­дали Адама до польської акаде­мії у Замості. Там йому випало вчитися зі знатними вельможами Я. Собеським, М. Остророгом, М. Потоцьким та ін., що згодом стали чільними діячами Речі Посполитої і допомагали кар’єрі К. Після закінчення академії він зробився військовим. 1620 р. брав участь у битві з татарами під Цецорою, а 1621-го – у Хотинській битві з турками; від­значився у війнах з Московією і Швецією. Власник великих маєт­ностей в Україні. Брав активну участь у суспільно-політичному житті України 1-ї пол. 17 ст. По­ступово схиляється до цивільної кар’єри. У 20-х роках король посилає К. своїм представником на шляхетські сеймики Волині, в 1620 і 1632 рр. волинська шляхта обирає його послом на генераль­ний сейм Речі Посполитої. Вда­лими виступами на ньому К. здобув прихильність короля і відкрив собі шлях до сенату. У 1629 р. був представником коро­ля Сигізмунда ІІІ Вази на церковному со­борі в Києві, який був скликаний для примирення прихильників православної та уніатської греко-католицької цер­ков в Україні. Під час національ­но-визвольних повстань 1637− 1638 рр. К. виконував функції урядового комісара і вів перего­вори з повстанцями. В 1639 р. одержав посаду чернігівського каштеляна, в 1641 р. став сенато­ром Речі Посполитої. З 1646 р. – київський каштелян, з 1647 р. – брацлавський, а з 1649 р. – ки­ївський воєвода. З королівської ласки швидко багатіє, привлас­нюючи десятки містечок та сіл і тисячі кріпаків. У період Виз­вольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. К. як українець (та ще й православний) був постійним представником Речі Посполитої під час переговорів із представ­никами гетьманського уряду (лютий 1649 р. в Переяславі, сер­пень 1649 р. у Зборові, вересень 1651 р. у Білій Церкві). Нама­гався знайти компромісні рішен­ня у відносинах між Польщею і Гетьманщиною, прагнув досягти порозуміння між обома сторо­нами шляхом надання привілеїв козацтву і зрівняння його у пра­вах із польською шляхтою, що на практиці означало б повер­нення України під польсько-шляхетське панування. Ці зусил­ля не досягли мети. Толерантна пози­ція К. викликала звинува­чення на його адресу з обох сторін. К. доживав віку самотньо і помер у Низкиничах. Похова­ний у тамтешній родинній церкві, де зберігся його над­гробок.

КИЕВЛZНИН” – 1) літера­турний альманах, що видавався М. Мак­симовичем. Вийшло три номери – 1840 і 1841 рр. у Києві, 1850 р. – в Москві. В них місти­лися численні статті з історії Києва, Переяслава, Волині. Аль­манах публікував історичні до­кументи, статті, літературні тво­ри Є. Гребінки, Г. Квітки-Осно­в’яненка, П. Куліша, деяких російських письменників. У дру­гому номері “К.” Максимович на­друкував свою статтю “Про вірші червоноруські”, у якій визнавав мовну єдність усього укр. народу і закликав галицьких письменників вивчати джерела народної мови. М. Максимович зазнавав критики з боку росій­ської шовіністичної преси за видання “К.”;

2) щоденна російська газета монархічного напряму, що вихо­дила у Києві в 1864−1919 рр. (з перервами; до 1879 р. – тричі на тиждень, потім щоденно). Вида­вав і редагував газету російський історик В. Шульгін. “К.”, стоячи на позиціях російського велико­державного шовінізму, пропові­дував русифікаторську політику в Україні. Субсидувалася росій­ським урядом і фактично була офіційним виданням місцевої адміністрації. У 1878−1911 рр. редактором газети був Д. Піхно (став одним із засновників у 1905 р. російської чорносотенної організації “Союз русского наро­да”), а з 1911 р. – В. Шульгін (син історика В. Шульгіна). З початком національно-демокра­тичної революції 1917 р. в Україні видання “К.” було при­пинено. Тимчасово виходила під час окупації Києва денікінцями (серпень−січень 1919 р.).

КBЕВСКАЯ СТАРИНÁ” – щомісячний історико-етногра­фічний журнал національно-демократичного напряму. Вихо­див у 1882−1907 рр. у Києві (останній рік видавався укр. мо­вою під назвою “Україна”). “К. с.” як неофіційний орган київської “Громади” був засно­ваний Ф. Лебединцевим, О. Ла­заревським, В. Антоновичем, П. Житецьким на кошти В. Си­миренка. В журналі публікува­лися праці з історії, археології, етнографії України, історичні джерела, твори художньої літе­ратури, фольклорні матеріали, критико-бібліографічні статті, а також щоденники, мемуари. В ньому були надруковані деякі твори Т. Шевченка (уривок з драми “Никита Гайдай” та ін.), Панаса Мирного та І. Білика (роман “Пропаща сила”), Марка Вовчка, І. Франка (друкувався під псевдонімом Мирон), М. Ко­цюбинського, О. Кобилянської, І. Нечуя-Левицького, Лесі Укра­їнки, Ю. Федьковича, С. Ру­данського, М. Кропивницького, М. Ста­рицького, І. Карпенка-Ка­рого, російських письменників В. Короленка, М. Лєскова, поль­ської письменниці Елізи Оже­шко. В “К. с.” були вміщені цінні документальні, мемуарні і бі­бліографічні матеріали про Т. Шевченка, Г. Сковороду, І. Ко­тляревського, деякі збірки доку­ментів з історії України, які й досі не втратили пізнавального значення. “К. с.” об’єднала на­вколо себе кращі укр. наукові і культурні сили того часу. З часописом тісно співпрацювали і друкували в ньому свої праці В. Антонович, Д. Багалій, В. Вин­ниченко, Д. Яворницький та ін. “К. с.” відіграла значну роль у розвитку укр. культури і фор­муванні національної свідомості укр. народу за часів колоніаль­ного становища України у складі Російської імперії.



КBЕВСКИЙ ТЕЛЕГРÁФ” – громадсько-політична і літера­турна газета. Виходила у Києві з 1(13).VII.1859 р. по 1(13).VI.1876 р. Вийшов 71 номер. Спочатку ви­ходив двічі на тиждень, з 1864 р. − тричі. Заснував газету пись­менник О.-А. фон Юнк, він же перший її видавець і редактор. Сталої програми газета не мала, друкувала матеріали з життя краю, серед них багато укр. (про похорон Т. Г. Шевченка, куль­турне й театральне життя Києва та периферії). У 1874−1876 рр. газета виступала зі статтями про громадське і літературне життя в Україні, полемізувала зі львів­ськими народовцями, вміщувала інформації про слов’янські краї­ни, укр. літературний рух (статті М. Драгоманова “Малоруський літературний рух у 1874 році”, “Слов’янське і російське значен­ня Шевченка” (1875); спогади про Т. Г. Шевченка, А. Козачків­ського та ін.). Після прийняття Ем­ського акта 1876 р. і посилен­ня антиукр. курсу російського уряду газету було закрито. У травні 1994 р. видання газети поновле­но в Києві (гол. ред. Р. Кухарук).
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка