Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка23/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   63

КАРЛ ХІІ (17 (27).VI.1682–30.XI. (11.XII).1718) – король Швеції (1697−1718), визначний полководець. Син Карла XI. Спираючись на економічну і політичну могутність Швеції, маючи в розпорядженні першо­класну для того часу армію і флот, вів війни проти Да­нії, Польщі, Московської держави, Саксонії. Його основна діяль­ність була пов’язана з керівниц­твом шведською армією під час Північної війни 1700−1721 рр. На початку війни примусив капі­тулювати Данію (1700), розгро­мив московську армію під Нар­вою (1700) і, завдавши поразки польсько-саксонським військам, всту­пив на територію Польщі та Саксонії. Змусив Августа ІІ Фрідріха укласти Альтранштад­ський мир 1706 р., за умовами якого останній зрікся престолу на користь С. Лещинського. В 1705−1708 рр. вів через С. Ле­щинського таємні переговори з гетьманом І. Мазепою про умови участі України в антимосков­ській коаліції. Влітку 1768 р. 50 тисячна армія К. ХІІ розпо­чала бойові дії проти москов­ських військ у Білорусії. 21.ІХ.1708 р. шведські полки на чолі з К. ХІІ, за попередньою домовленістю з гетьманом, всту­пили на територію Лівобережної України (в р-ні с. Дрокова на Стародубщині). 28.ІІІ (8.IV).1709 р. К. ХІІ уклав із гетьманом І. Ма­зепою та кошовим отаманом К. Гордієнком шведсько-укр. со­юзний договір. За умовами його К. ХІІ визнавав Україну незалеж­ною державою і зобов’язувався нада­ти допомогу укр. уряду в бо­ротьбі проти московських військ на території України. 27.VI (8.VII).1709 шведська армія під командуванням К. ХІІ зазнала поразки у Полтавській битві 1709 р. і змушена була разом з І. Мазепою відступити на ту­рецьку територію у м. Бендери. Після смерті І. Мазепи (1709) К. ХІІ уклав союз із новообра­ним гетьманом П. Орликом та кримським ханом для спільної боротьби проти Московського царства. 5(16).IV.1710 р. К. ХІІ підтвердив акт обрання гетьма­ном П. Орлика і договір між ним та Військом Запорізьким і як “протектор України” проголосив себе гарантом безпеки і дер­жавної незалежності України. В 1710−1713 рр. робив спроби організувати спільний шведсько-турецько-укр. похід проти Мос­ковського царства. В 1715 р. по­вернувся до Швеції, де намагав­ся створити нову армію і про­довжити війну. В 1716−1718 рр. спробував захопити Норвегію, яка належала Данії. Загинув під час облоги норвезької фортеці Фрідріхсгалле.

КАРЛОВBЦЬКИЙ КОН­ГРÉС 1698−1699 – міжнародний конгрес, який відкрився у жовтні 1698 р. у Карловицях (Словенія). Скликаний для укладення мир­ного договору між державами, що входили до Священної ліги (Ав­стрія, Венеція, Московська держа­ва і Польща), та Осман­ською імперією. К. к. передував ряд тяж­ких воєнних поразок Османської імперії, у т. ч. пов­ний розгром турецьких військ у 1683 р. під Віднем, у якому значну роль відіграли укр. коза­ки. Посередниками на конгресі виступали представники Англії і Голландії. Між Московською державою та іншими членами ліги виникли гострі супереч­ності, що перешкодили укла­денню спільного договору союз­ників із Туреччиною. У січні 1699 р. на К. к. було підписано окремі мирні договори Польщі (16.І.1699), Австрії і Венеції (26.І.1699) з Османською імпе­рією. Московська держава 24.І.1699 р. уклала з Туреччиною перемир’я на два роки. За умова­ми цих договорів до Польщі відійшли Поділля і частина Правобережної України; Австрія одержувала Центральну Угор­щину, Трансильванію і майже всю Словенію; Венеція – Морею, острови архіпелагу, фортеці у Далмації. За Московською дер­жавою залишався Азов, здобу­тий під час Азовських походів 1695−1696 рр.

КАРМАЛXК (Кармелюк) Ус­тим Якимович (27.ІІ(10.ІІІ).1787− 10(22).Х.1835) – укр. національ­ний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі проти національного і соціаль­ного гніту в 1-й пол. 19 ст. Нар. у с. Головчинцях Літинського по­віту Подільської губернії (нині с. Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінницької обл.) у селян­ській сім’ї. З юнацьких літ набув репутації бунтівника. У 1812 р. К. за бунтарські дії був відданий поміщиком Пигловським у сол­дати. 1813 р. разом із Д. Хроном утік з уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Поділь­ському, і повернувся в рідні місця. 1814 р. очолив повстан­ський рух проти російської адміністрації та дворянства, який розгорнувся в Літинському, Ле­тичівському та Ольгопільському повітах. 1814 р. К. спіймали, за вироком військового суду в Кам’янці-Подільському покара­ли 500 шпіцрутенами та відпра­вили у військову частину в Крим. По дорозі до місця служби К. знову втік і очолив повстан­ський рух, який 1814−1828 рр. охопив значну частину Літин­ського, Летичівського та Проску­рівського повітів Подільської губернії. У русі, крім селян і солдат-утікачів, брала участь містечкова біднота. Повстанська боротьба відбувалася в період посилення феодально-кріпосниць­кої експлуатації, коли поміщиць­ке господарство втягувалось у товарно-грошові відносини, по­міщики збільшували панщину до 5−6 днів на тиждень. Соціальне гноблення і повне безправ’я селян Право­бережної України доповнювалися національним гнітом з боку польських магнатів та шляхти. З особливою силою повстанська боротьба розгорну­лася в 1830−1835 рр., охопивши суміжні з Поділлям райони Київщини і Бессарабії. Захоплені у поміщиків гроші і майно повстанці роздавали сільській бідноті. Для боротьби з повстан­цями російський уряд у листо­паді 1833 р. створив т. зв. Галу­зинецьку комісію (в с. Галузин­цях нині Деражнянського р-ну Хмельниць­кої обл.). В районах, де селянські виступи були най­дужчі, розквартирували солдат­ські команди. К. чотири рази заарештовували, засуджували до каторжних робіт і засилали до Сибіру. Але кожного разу він утікав, повертався на Поділля і знову очолював повстанський рух. Підраховано, що за 20 років К. утікав п’ять разів і щоразу після захоплення зазнавав не­людських покарань шпіцруте­нами та батогами. Загалом через його загони пройшло близько 20 тис. повстанців. Вони здійснили понад 1 тис. нападів на поміщи­ків, купців, корчмарів, чинов­ників. К. важко було упіймати, бо його підтримували селяни. Тож польські поміщики Поділля та Волині, не покладаючись на поліцію, організовували власні загони для знищення повстанців. У ніч на 10 жовтня 1835 р. К. потрапив у засідку й загинув від руки шляхтича Рутковського у с. Шляхові Коричинці (нині с. Ко­ричинці Деражнянського р-ну Хмельницької обл.). Поховали його у Летичеві (нині смт Хмель­ницької обл.). Але властям ще п’ять років довелося приду­шувати повстанський рух. Ім’я народного месника стало леген­дарним. Героїчну боротьбу К. широко відображено в народних піснях і переказах. Найвідоміша з них – “За Сибіром сонце сходить”. Т. Г. Шевченко нази­вав К. “славним лицарем”. Образ народного месника відобразили у своїх творах М. Старицький, Марко Вовчок, В. Кучер та ін.

КАРПÉНКО-КÁРИЙ (літ. псевдонім Тобілевича Івана Кар­повича; 29.ІХ.1845−15.ІХ.1907) – видатний укр. драматург, актор, режисер і театральний діяч. Один з основоположників нового укр. театру. Нар. в с. Арсенівці (нині с. Веселівка Кіровоградського р-ну Кіровоградської обл.) у сім’ї управителя поміщицького маєт­ку. Закінчивши Бобринецьку по­вітову школу (1859), працював дрібним чиновником у Бобринці. У 1865 р. переїхав до Єлисавет­града, де разом з М. Л. Кропив­ницьким став організатором і режисером аматорського драма­тичного гуртка, був одним з фундаторів Товариства для по­ширення ремесел і грамотності. Восени 1883 р. за “неблагона­дійність” К.-К. було звільнено зі служби, а 1884 р. вислано на три роки до Новочеркаська. Після цього К.-К. ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надії. З 1890 р. до кінця життя К.-К. працював на сцені як актор і один із керівників трупи П. К. Саксаганського. По­мер у Берліні, де лікувався. Похований біля хутора Надії. В 1958 р. на могилі К.-К. постав­лено пам’ятник. Як драматург К.-К. виступив на поч. 80-х рр. Відобразив соціальне розшару­вання в укр. селі 2-ї пол. 19 ст., викрив хижацьку суть глитаїв, створив образи бунтарів проти соціального гніту (драма “Бурла­ка”, 1883; сатиричні комедії “Розумний і дурень”, 1885; “Сто тисяч”, 1890; “Хазяїн”, 1900 та ін.); написав реалістичні побутові драми (“Наймичка”, 1885; “Без­таланна”, 1886 тощо), п’ять істо­ричних драм (“Бондарівна”, 1884; “Паливода ХVІІІ століття”, 1893; “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, 1896; “Сава Чалий”, 1899; “Гандзя”, 1902). К.-К. ство­рив галерею правдивих образів як актор: Назар Стодоля (“Назар Стодоля” Шевченка), городни­чий (“Ревізор” Гоголя), Терентій Пузир (“Хазяїн”) та багато ін.

КАРПBНСЬКИЙ Никон Кар­пович (1745−10.ІІ.1810) – укр. і російський медик, почесний член Петербурзької АН (з 1797). Нар. в с. Денисівці Лубенського повіту Полтавської губ. (нині Ор­жицького р-ну Полтавської обл.). Навчався у Харківському духов­ному колегіумі та школі при Петербурзькому генеральному госпіталі (1773−1776). 1781 р. захистив при Страсбурзькому університеті докторську дисерта­цію, присвячену питанню вида­лення каменів сечового міхура. Викладав анатомію в Академії мистецтв; професор анатомії і хірургії Петербурзького медико-хірургічного училища. З 1791 р. – член медичної колегії. 1797 р. склав Російську фармакопею і 1809 р. – перший в Росії ме­дичний список (реєстр лікарів). Брав участь у складанні каран­тинного уставу та інших видань медичної колегії.

КАТЕРBНА І Олексіївна 5(15).ІV.1684–6(17).V.1727) – рос. імператриця (28.І.1725−17.V.1727). Дочка литовського селянина Са­муїла Скавронського, який пере­селився у м. Маргенбург (нині м. Алуксне в Латвії). До при­йняття православ’я мала ім’я Марта. Під час перебування у Маргенбурзі була служницею у пастора Глюка. На початку Північної війни 1700−1721 рр. потрапила до рос. воєначальника Шереметєва, а згодом до О. Мен­шикова, у яких перебувала на становищі напівслужниці-напів­наложниці. З осені 1703 – фак­тична дружина царя Петра І. Офіційний церковний шлюб бу­ло оформлено 12.ІІ.1712 р. Від шлюбу народилися дві дочки – Анна та Єлизавета. У 1724 р. К. І була урочисто коронована Пе­тром І. Після смерті Петра І (28.І.1725) група прихильників петровських реформ на чолі з О. Меншиковим та П. Толстим, за підтримкою гвардійських пол­ків, проголосили К. І рос. імпера­трицею. Сама К. І державними справами і політичною діяльніс­тю не займалася, фактичне управління імперією було в руках О. Меншикова та Верхов­ної таємної ради, створеної 8.ІІ.1726 р. з числа аристокра­тичної верхівки. За правління К. І рос. уряд продовжував про­водити колоніальну політику щодо України. Однак зростання незадоволення козацької старши­ни та загроза війни з Туреч­чиною змусили царський уряд піти на ліквідацію І Малоросій­ської колегії та відновлення гетьманства (гетьманом став Д. Апостол). Незадовго до смерті К. І підписала заповіт про пере­дачу престолу онукові Петра І – Петру ІІ Олексійовичу.

КАТЕРBНА ІІ Олексіївна (Софія-Фредеріка-Августа; 24.ІV (5.V)1729–6(17).ХІ.1796) – імпе­ратриця Російської імперії (1762− 1796). Нар. у м. Штетін (м. Ще­цин, Польща). Походила з ні­мецької династії Ангальт-Цербст. У 1745 р. її видали заміж за Петра ІІІ (тоді спадкоємця росій­ського престолу). Спираючись на гвардійських офіцерів, невдо­волених пруссофільською полі­тикою Петра ІІІ, К. ІІ 1762 р. організувала палацовий перево­рот. Петра ІІІ було скинуто з престолу і невдовзі вбито, а К. ІІ стала імператрицею. Захопивши владу, К. ІІ брала активну участь в управлінні державою та послі­довно захищала у внутрішній та зовнішній політиці інтереси ро­сійського дворянства. Для зміц­нення державного апарату дво­рянської монархії було проведе­но губернську реформу (1775). Права і привілеї дворянства законодавчо оформлено “Жалу­ваною грамотою дворянству” (1785), права і привілеї купецтва – “Жалуваною грамотою містам” (1785). К. ІІ вела активну зов­нішню політику. В результаті воєн проти Туреччини (1768−1774, 1787−1791) було ліквідовано небезпеку турецько-татарської агресії, здобуто вихід до Чорного моря, приєднано до Росії Крим (1783). Російський царизм разом з австрійською і прусською мо­нархіями взяв участь у поділах Польщі (1772, 1793, 1795), уна­слідок яких було возз’єднано з укр. землями Пра­вобережну Україну та Білорусію і приєдна­но до Росії Литву та Курляндію. К. ІІ активно підтримувала коа­ліцію реакційних європейських держав у боротьбі проти Фран­цузької буржуазної революції, жорстоко переслідувала О. М. Ра­дищева, М. І. Новикова та інших представників передової росій­ської думки. Кріпосницьку полі­тику К. ІІ проводила і в Україні. В результаті російсько-турець­ких воєн (1768−1774, 1787−1791) та трьох поді­лів Речі Посполитої Російська імперія захопила біль­шу частину укр. земель (крім Галичини, Буковини та Закарпат­тя). К. ІІ проводила політику, спрямовану на остаточну лікві­дацію автономії України. Внаслі­док централізаторської політики царизму було знищено останні залишки політичної автономії Лівобереж­ної та Слобідської Украї­ни; 1764 р. скасовано гетьман­ство; 1765 р. розформовано ко­зацькі полки на Слобожанщині; 1775 р. остаточно зруйновано Запорізьку Січ; 1781 р. у Ліво­бережній Україні ліквідовано полкову та сотенну адміністра­цію і запроваджено за­гальноро­сійську систему адміністративно-територіального управління – по­діл на три намісництва. Указом 1783 р. розформовано лівобереж­не козацьке військо, рядових козаків позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на стан, близький до державних селян. У 1785 р., видавши “Жалувану гра­моту дворянству”, К. ІІ законо­давчо оформила права та привілеї російського дворянства і прирів­няла до нього укр. козацьку стар­шину, закріпивши за нею земель­ні володіння. Великі земельні володіння на Півдні України К. ІІ подарувала своїм фавори­там і російським поміщикам. У 1763 р. вона підтвердила універ­сал гетьмана К. Г. Розумовсько­го, що обмежував переходи се­лян від одного землевласника до іншого. Царський указ 3 (14).V. 1783 р. юри­дично запровадив кріпосне право в Лівобережній і Слобідській Україні. К. ІІ осо­бисто віддавала накази про при­душення антикріпосницьких ви­ступів в Україні – Коліївщини у 1768 р. та Турбаївського повстан­ня 1789−1793 рр. У галузі куль­тури правління К. ІІ позначилося дальшою русифіка­цією України. 1783 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову викладання. У 1786 р. проведено секуляризацію цер­ковних земель, чим завдано шко­ди церкві в Україні. Після приєд­нання до Росії Правобережної України уряд К. ІІ проводив тут політику, спрямовану на ліквіда­цію греко-католицької церкви.

КАТЕРИНОСЛÁВСЬКЕ КОЗÁЦЬКЕ ВÍЙСЬКО – козаць­кий корпус, створений за цар­ським указом від 3(14).VI.1787 р. на Півдні України. К. к. в. орга­нізовувалося князем Г. Потьом­кіним із колишніх запорожців та військових поселенців Катерино­славщини. До війська увійшли поселенці колишньої Укр. лінії та військові частини “корпусу передової округи Катерино­слав­ських козацьких полків” (Бузь­кий, Малоросійський і Конвой­ний полки). Сформоване з 10 полків на взірець Донського козачого війська, К. к. в. одержа­ло для поселення землі в межиріччі Інгулу та Південного Бугу. В 1788 р. до К. к. в. були приписані старообрядці, міщани і цехові Катеринославської, Воз­несенської та Харківської губер­ній. Загальне число військового населення понад 50 тис. осіб, у т. ч. близько 20 тис. козаків (за ін. даними, бойовий склад ста­новив до 10 тис. осіб). У 1790 р. “великим гетьманом” Катерино­славського і Чорноморського війська було призначено Г. По­тьомкіна. К. к. в. брало участь у російсько-турецькій війні 1787− 1791 рр., відзначилося під час здобуття Акермана (нині Білго­род-Дністровський), Кілії, Ізмаї­ла. Розформоване в 1796 р.. Козацькі полки, крім Бузького, перетворено на регулярні части­ни царської армії. У 1802 р. козацьке населення колишнього К. к. в. було переселено на Кубань. 3 тис. осіб стали осно­вою Кавказького полку Кубан­ського козачого війська.

КАТЕРИНОСЛÁВСЬКЕ НАМÍСНИЦТВО – адміністра­тивно-територіальна одиниця, утворена за указом Катерини ІІ від 30.III.(10.IV).1783 р. на Півдні України. Центр К. н. спочатку містився у Кременчуці, а з 1789 р. – в Катеринославі. До складу К. н. входило 15 повітів – Олександрівський, Ольгопіль­ський, Єлисаветградський (1795 р. їх приєднано до новоствореного Вознесенського намісництва), Новомосковський, Катеринослав­ський, Херсонський, Олексопіль­ський, Кременчуцький, Павло­градський, Полтавський, Костян­тиноградський, Слов’янський, Бахмутський, Донецький і Ма­ріупольський. У 1789 р. до К. н. було приєднано Градизький повіт Київського намісництва, а 1792 р. – укр. землі між Півден­ним Бугом і Дністром, що ві­дійшли до Росії за Ясським мирним договором 1791 р. Відповідно до указу Павла I від 12(23).XII.1796 р. К. н., як і інші намісництва, було ліквідовано. Його територія увійшла до Ново­російської губернії.

КАТЕРИНОСЛÁВСЬКИЙ СОXЗ БОРОТЬБB ЗА ВB­ЗВОЛЕННЯ РОБІТНBЧОГО КЛÁСУ – соціал-демократична організація, що виникла у грудні 1897 р. внаслідок об’єднання марсистських гуртків та груп Катеринослава. Організатором і керівником його був І. В. Бабуш­кін. Катеринославсь­кий Союз боротьби за прикладом петер­бурзького Союзу боротьби за визво­лення робітничого класу став переходити від пропаганди марксизму в неве­ликих гуртках до політичної агітації серед широких мас робітничого класу. Для цього він зміцнював зв’язки із заводськими робітниками, зби­рав відомості про умови праці на місцевих підприємствах і в лютому 1898 р. випустив понад 20 листівок (по 2−3 тис. примір­ників) для робітників Катерино­слава. У кожній лис­тівці викладалися економічні вимоги робітників. Після І з’їзду РСДРП (1898) Союз боротьби було пере­йменовано в Катеринославський комітет РСДРП.

КАЧÁНІВКА – садиба на території нинішнього Ічнянсько­го р-ну Чернігівської обл. У 19 ст. в К., маєтку поміщиків Тарновських, бували видатні діячі укр. і російської культури – М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко, М. О. Мак­симович, М. І. Глінка, Марко Вовчок, В. Є. і К. Є. Ма­ковські, М. М. Ге, І. Ю. Рєпін та багато ін. Відома картина В. І. Штернберга “Глінка в Ка­чанівці”. І. Ю. Рєпін починав у К. роботу над своїми картинами “Запорожці” та “Вечорниці”. Тут було зібрано багато пам’яток укр. старовини, численні колек­ції речей та документів, пов’я­заних із життям і творчістю Т. Г. Шевченка. Ці матеріали згодом передано Чернігів­ському історичному музеєві. Нині К. – кліматичний лісовий курорт.

КАЧЕНÓВСЬКИЙ Михайло Трохимович (12.XI.1775−3.III.1842) – історик і літературний критик. Нар. у Харкові. Закінчив Хар­ківський колегіум (1789). У 1805−1830 рр. (з невеликими перервами) видавав журнал “Вестник Европы”. З 1810 р. – професор, із 1837 р. – ректор Московського університету. Основні праці – “От киевского жителя к другу” (1818−1819), “О баснословном времени в россий­ской истории” (1833), “Два рассуждения о кожаных деньгах и о Русской Правде” (1849).

КÁЩЕНКО Андріан Феофа­нович (літ. псевд. – А. Тертиш­ний, А. Будій; 1858–29.III.1921) – укр. письменник. Нар. у сім’ї поміщика на хуторі Веселому Олександрівського повіту Кате­ринославської губ. (нині Запо­різької обл.). Вчився у Катери­нославській дворянській гімназії, юнкерській школі, служив офі­це­ром у Катеринославі. З 80-х рр. працював залізничним урядов­цем. Літературну діяльність по­чав 1883 р. з обробки народних казок, переказів, легенд. У творах на історичні теми (“Під Корсунем”, “Запорізька слава”, “На руїнах Січі”, “Зруйноване гніздо”, “Славні побратими”, “Мандрівка на пороги” та ін.) романтично зображав події істо­ричного минулого України.

КÁЩЕНКО Василь Васи­льович (1812−15.12.1894) – укр. садів­ник і лісівник. Понад 50 років працював над культу­рою садових дерев у своєму родовому маєтку “Приют” в колишній Катеринославській гу­бернії. Один із перших у Росії почав запроваджувати полеза­хисне лісонасадження і пропа­гувати цей захід для успішного ведення сільського господарства в степу. Його твори – “Две­надцать сортов яблок для садов Екатеринославской губернии, предлагаемые как лучшие” (СПб., 1873); “Двенадцать яблок моего сада” (СПб., 1892).

КВÍТКА-ОСНОВ’ZНЕНКО Григорій Федорович (справжнє прізвище Квітка, літ. псевд. Гриць­ко Основ’яненко; 18(29).ХІ.1778− 8(20).VІІІ.1843) – перший видат­ний прозаїк нової укр. літерату­ри, відомий громадсько-культур­ний діяч. Нар. у с. Основі (нині у межах Харкова). Походив із ко­зацько-старшинського роду. Здо­був домашню освіту. У 23 роки став послушником Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народно­му ополченні, повітовим предво­дителем дворянства (1817−1828), згодом – головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Оби­рався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного теат­ру (з 1812 – його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). К.-О. був при­хильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літе­ратурного та театрального мис­тецтва. Головним творчим прин­ципом уважав “писання з нату­ри”, орієнтацію на живу навко­лишню дійсність. Виступав із пропагандою народної теми в літературі, був переконаний у позастановій цінності особистос­ті. Літературну діяльність почав 1816 р. Першими творами К.-О. були гумористичні листи, опу­бліковані російською мовою під іменем Фалалея Повинухина в “Украинском вестнике”, який він видавав у 1816−1817 рр. разом із Р. Гонорським і Є. Філомат­ським. У них К.-О. гостро викривав неуцтво і паразитизм поміщиків. У 20-х рр. почав писати комедії. Першою з них була “Приїжджий із столиці” (1827, опубл. 1840), схожа за своїм сюжетом із комедією М. Гоголя “Ревізор”. У 1829−1830 рр. написав комедію “Дворянські вибори” (рос. мо­вою), постановка якої за гостру сатиричну спрямованість була заборонена цензурою. Спираю­чись на літературну традицію, започатковану І. Котляревським, народну пісенність та гумор, К. О. написав популярні і досі комедію “Сватання на Гончарів­ці” (1835) та п’єсу “Шельменко-денщик” (1840), що посіли, як і ін. п’єси, помітне місце в репертуарі укр. театру. 1834 р. вийшла перша книга “Малороссийские повести, рассказываемые Грыць­ком Основьяненком”, 1837 р. – друга. Основним героєм укр. оповідань і повістей 30−40-х рр. став селянин. Твори письмен­ника укр. мовою поділяються на дві групи. Одну з них становлять сатирично-гумористичні твори, які, продовжуючи бурлескно-травестійні традиції укр. літера­тури 18 ст. та І. Котляревського, викривають і висміюють пияц­тво, неправдивість, обжерливість тощо (“Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень”, “Під­брехач”, “На пущання – як за­в’язано”, “Пархимове снідання” та ін.). Друга група творів К.-О. – сентиментально-реалістичні оповідання та повісті. Тут уперше в новій укр. літературі герої з народу зображені не в комічному плані, а з почуттям глибокої до них поваги, що на той час мало велике значення у розвитку реалістичного напряму в літературі. У таких творах, як “Маруся” (1834), “Добре роби – добре й буде” (1834), “Козир-дівка” (1838), “Сердешна Окса­на” (1841), “Божі діти” (1843) та ін., письменник яскраво змалював жахливі умови життя народу – голод, вимирання від пошесті, свавілля начальства та багатіїв, солдатчину. У своїх творах К.-О. використав багатющі надбання народної творчості. Серед кра­щих творів російською мовою – роман “Пан Халявский” (1840), повісті “Жизнь и приключения Столбикова” (1841), “Ганнуся”, “Панна Сотникивна”. Значно по­глибилися сатирично-викриваль­ні тенденції художніх творів К. О. Йому належить низка історичних нарисів, переказів російською мовою “Головатий” (1839), “Украинцы” (1841), “История театра в Харькове” (1841), “1812 год в провинции”, “Предания о Гаркуше” (1842) та ін. У цих творах К.-О. виступив як знавець історії, етнографії і географії України. Письменник створив ряд реалістичних, як тоді називали − “фізіологічних”, нарисів (“Ярмарок”, 1840; “Зна­хар”, 1841 та ін.), що друкува­лися у прогресивних російських виданнях. К.-О. вимагав від літе­ратури зв’язку з життям, запро­вадження народної мови. Особ­ливо цінним було його праг­нення писати про народ і для народу. Кращі твори К.-О. одни­ми з перших представляли укр. літературу європейським чита­чам. У 1854 р. в Парижі було опубліковано французькою мо­вою “Сердешну Оксану”. Твори К.-О. перекладено на польську, болгарську, чеську та ін. мови. З К.-О. листувався Т. Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш “До Основ’яненка” (“Б’ють по­роги, місяць сходить”, 1839), виконав ілюстрації “Знахар” і “Панна Сотниківна” до одно­йменних творів К.-О. І. Франко відзначав як головне у творах письменника правдиве зобра­ження життя, підкреслював вияв любові автора до народу. К.-О. має почесне ім’я “батька укр. прози”. Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соці­альними конфліктами, з ідеаль­но-цнотливими і побожними ге­роями, є типовим зразком укр. сентименталізму. Творчість К. О. справила значний вплив на по­дальший розвиток укр. літерату­ри, зокрема т. зв. етнографічної школи.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка