Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка22/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   63

Й



ЙÓСИФ ІІ (13.ІІІ.1741− 20.ІІ.1790) – імператор Священ­ної Римської імперії (1765− 1790), співрегент своєї матері Марії-Терезії (1765−1780), воло­дар Австрії та інших спадкових володінь динас­тії Габсбургів (1780−1790). Прихильник т. зв. освіченого абсолютизму. Прово­див політику протекціонізму економіки країни і намагався створити єдиний внутрішній ринок. У 80-х роках провів низку реформ державного управління, спрямованих на зміцнення мо­нархії. Для подальшої політичної центра­лізації Й. ІІ поділив країну на 15 округів, управління якими перебувало в руках урядових комісарів. Й. ІІ скасував мона­стирське землеволодіння, підпо­рядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти, яка сприяла розвитку світової школи. В 1781 р. видав патент про релігійну толерантність, який запроваджував свободу ві­росповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство. За Й. ІІ у 1784−1785 рр. ні­мецька мова стала офіційною мовою в усіх частинах держави. В 1782 р. уряд Й. ІІ ліквідував особисту залежність селян у Га­личині, Чехії, Моравії, Угорщині та замінив панщину і натуральні повинності грошо­вою рентою. Зробив спробу ввести єдиний поземельний податок, що не було втілено в життя через силь­ний опір дворянства. Зовнішньо­політична діяльність уряду Й. ІІ була спрямована на протидію експансіоністській політиці Рос. імперії в Східній Європі та роз­ширення володінь Австрії. Вна­слідок першого поділу Польщі до Австрії були приєднані Гали­чина (1772) і Буковина (1774). За Й. ІІ в 1784 р. відновив свою діяльність Львівський універси­тет, у якому з 1787 р. діяв окре­мий факультет для укр. студен­тів, названий “Студіум Руте­нум”. Й. ІІ, наштовхнувшись на значний опір австрійського, поль­ського, угорського дворянства своїм реформаторським за­ходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Проте наслідки втілених реформ віді­грали позитивну роль у розвитку укр. національно-культурного життя в Галичині і на Буковині.

К
КАЛИНÓВСЬКИЙ Григо­рій (2-га половина 18 ст.) – один із перших укр. етнографів. Нар. в м. Кролевці Чернігівської губ. (нині Сумської обл.). Служив офіцером російської армії. В 1777 р. видав у Петербурзі “Опис весільних українських простонародних обрядів...”.

КАЛBНСЬКИЙ Тимофій (рр. н. і см. невід.) – укр. ху­дожник 18 ст. У 1778−1782 рр. К. виконав близько 30 малюнків із зображенням типів різних станів укр. суспільства – селян, козаків, міщан, укр. шляхти, козацької старшини. Ці малюнки відзначаються реалістичністю і документальністю. Опубліковані 1847 р. в книзі А. Рігельмана “Літописна розповідь про Малу Росію”.

КАЛНИШÉВСЬКИЙ Петро Іванович (бл. 1690−1803) – ос­танній кошовий отаман Запорізь­кої Нової Січі (1762, 1765−1775), талановитий полководець і ди­пломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенсько­го полку. Брав участь у багатьох походах козаків на Крим і Ту­реччину, показав себе хоробрим воїном і досвідченим воєначаль­ником. Особливо відзначився у російсько-турецькій війні 1768− 1774 рр., під час якої командував запорізьким військом. Завдяки власним талантам був кошовим Нової Січі упродовж 10 років (1765−1775). Належав до найба­гатшої верхівки запорізької стар­шини. Був власником кількох великих зимівників, у яких пра­цювали наймити, вів значну торгівлю хлібом і худобою. Дбав про колонізацію земель Запоріж­жя, поширення хліборобства і торгівлі, їздив до Петербурга, де відстоював військові та адміні­стративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань росій­ського уряду. За К. козацька рада втратила своє значення, і вся влада в Січі зосередилася в руках старшинської ради. Коли у червні 1775 р. російське війсь­ко за наказом імператриці Катери­ни ІІ руйнувало Нову Січ, К. і кошова старшина закликали ко­заків не чинити опору, щоб уникнути людських втрат. Але це не убезпечило від царського гніву старшину і кошового, який, на думку уря­ду, уособлював ко­зацькі вольності та був символом самого Запоріжжя. Після зруйну­вання у червні 1775 р. царськими військами Нової Січі К. був за­арештований і за наказом Кате­рини ІІ засланий до Соловець­кого монастиря (нині Архан­гельська обл.). Більше 25 років провів у жахливих умовах оди­ночної камери. 2.IV.1801 р. указом Олександра І був звіль­нений з монастирської тюрми, але за власним бажанням зали­шився у монастирі, де незабаром і помер 113-літнім старцем. Похований на головному по­двір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.

КАЛXЖНА Марія Василів­на (1864−1889) – революційна народниця 80-х рр. 19 ст. Нар. в м. Лебедині (нині Сумської обл.) у міщанській сім’ї. Після арешту 1878 р. брата І. В. Калюжного її виключили з Харківської гімна­зії. У 1880 р. К. – учасниця таємного народницького гуртка в Ромнах. За участь у роботі нелегальної друкарні “Народної волі” в Одесі К. 1882 р. заареш­товано. Після звільнення 1884 р. вчинила в Одесі невдалий замах на жандармського полковника Катанського, за що її було засуджено на 20 років каторги. На знак протесту проти сваволі і знущань тюремщиків Карійської каторги над в’язнями (Карійська трагедія 1889 р.) покінчила життя самогубством. К. – автор написаної напередодні смерті прокламації про Карійську тра­гедію.

КАЛXЖНИЙ Іван Васильо­вич (1858−1889) – революційний народник 80-х рр. 19 ст., актив­ний член “Народної волі”. Нар. в м. Лебедині (нині Сумсь­кої обл.) в міщанській сім’ї. За участь у студентських заворушеннях 1878 р. був виключений з Харківського університету і висланий до Во­логди. У 1880 р. втік із заслання і разом з Ю. М. Богдановичем ор­ганізував таємне народовольське Товариство Червоного хреста; керував нелегальним паспорт­ним бюро, яке виготовляло доку­менти для революціонерів. У Москві вів пропагандистську ро­боту серед робітників. Заарешто­ваний 1882 р. і засуджений за “процесом 17-ти” до 15 років каторги. Покарання відбував на Карійській каторзі, де під час Карійської трагедії 1889 р. покінчив життя самогубством.

КАМÁНІН Іван Михайлович (1850−1921) – укр. історик, архі­віст, палеограф. Нар. у містечку Димері (нині смт Києво-Свято­шинського р-ну Київської обл.) у сім’ї офіцера. У 1872 р. закінчив історико-філологічний факуль­тет Київського університету. З 1883 р. працював у Київському центральному архіві давніх ак­тів. Брав участь у виданні “Архива Юго-Западной России”. Автор статей з історії України 16−17 ст., з археології, архіво­знавства, палеографії. Пізнаваль­не значення зберегли статті К. з укр. палеографії 15−18 ст. − “Палеографічний ізборник” (вип. 1, К., 1899), “Водяні знаки на папері українських документів ХVI і ХVІІ вв.” (у співавт., К., 1923). К. підтримував “общин­ну” теорію походження укр. ко­зацтва, недооцінював роль укр. селянства в народних рухах 16−17 ст., ігнорував антифео­дальний характер народних пов­стань проти гніту польської шляхти та укр. козацької стар­шини, зображуючи їх як бороть­бу укр. і польської націй.

КАМЕНÉЦЬКИЙ Йосип Кирилович (4.IV.1750−14.VI.1823) – вітчизняний лікар. Нар. у містечку Семенівці на Чернігів­щині у сім’ї міщанина. Нав­чався у Чернігівському духовному ко­легіумі та в школі при Петер­бурзькому генеральному госпіта­лі. Після закінчення працював військовим лікарем. З 1798 р. – інспектор Петербурзької лікар­ської управи, з 1799 р. – член медичної колегії. Доктор меди­цини (з 1814), лейб-медик (із 1816 серед вітчизняних лікарів зайняв цю посаду першим). Автор низки праць, серед яких підручник із медицини, що витримав 13 видань (1803−1864) і був перекладений грузинською та вірменською мовами.

КАМÉНСЬКИЙ Іван Пе­трович (1771−18.VIII.1819) – укр. і російський лікар. Нар. в с. Надежді на Полтавщині (нині Диканського р-ну Полтавської обл.) в сім’ї вахмістра. Закінчив Катеринославську духовну семі­нарію; 1793−1798 рр. вивчав медицину в Москві. З 1799 р. – прозектор Московської медико-хірургічної академії, з 1806 р. – професор анатомії і фізіології в Казанському університеті; 1810− 1819 рр. очолював кафедру аку­шерства Хар­ківського універси­тету. У 1802 р. захистив док­торську дисертацію (“Про стис­кування серця”). Автор праць про виразкову хворобу шлунка, про фізичне виховання та харчу­вання дітей тощо.

КÁМ’ЯНСЬКА СІЧ – Запо­різька Січ, заснована козаками в 1709 р. на р. Кам’янці (поблизу нинішнього с. Милового Бери­славського р-ну Херсонської обл.). Після зруйнування у травні 1709 р. московськими військами під ко­ман­дуванням полковника П. Яков­лева Базавлуцької Січі запорожці з дозволу уряду султана Ахме­та ІІІ заснували Січ на турецько-укр. пограниччі. Однак уже 1711 р. московські війська та полки І. Скоропадського напали на К. С. і зруйнували її. У 1711 р. запорожці заснували Олешківську Січ.

КÁМ’ЯНСЬКА УПРÁВА – філія Південного товариства де­кабристів, заснована 1822 р. в містечку Кам’янці (нині місто Черкаської обл.) і 1823 р. за­тверджена з’їздом товариства в Києві. Очолювали К. у. В. Л. Да­видов та С. Г. Волконський. Її активними діячами були О. В. та Й. В. Поджіо та В. М. Ли­харев. Восени 1823 р. в Кам’янці від­булася офіційна нарада Півден­ного товариства, у якій взяли участь П. І. Пестель, О. П. Юш­невський, С. І. Муравйов-Апо­стол, М. П. Бестужев-Рюмін та ін. Нарада схвалила ідею здійснення в Росії революційного переворо­ту за допомогою армії, встанов­лення республіканського ладу. У 1823 р. керівники К. у. їздили до Петербурга, де брали участь у переговорах представників Пів­денного і Північного товариств про спільну боротьбу проти самодержавства. У січні 1826 р. у зв’язку з арештом членів К. у. вона припинила існування.

КАНЦЕЛЯРСЬКИЙ КУ­РÍНЬ – спеціальний навчальний заклад напів­війсь­кового типу в Україні в 17−18 ст. Заснований при Генеральній військовій кан­целярії, функціонував у гетьман­ських столицях – Батурині і Глухові. Точна дата його засну­вання невідома. Вперше згаду­ється у “Щоденнику” генераль­ного підскарбія Я. Марковича під 1748 р. К. к. був покликаний готувати служ­бовців для держав­них, адміністративно-судових і фінансових органів Гетьманщи­ни. Підпорядковувався генераль­ному писареві, а безпосереднє керівництво здійснював старший канцелярист. До куреня при­ймали переважно вихідців зі знатних козацько-старшинських родів. Кандидати на навчання повинні були добре знати грама­тику, риторику, основи філосо­фії, логіку. Часто до К. к. всту­пали і випускники Києво-Моги­лянської академії. Тих, хто успішно склав вступні іспити, приводили до присяги і вносили до списку військових канцеля­ристів. Проживали канцеляристи в окремому будинку – курені і перебували на повному держав­ному забезпеченні (за іншими даними, навчалися за власний кошт). Слухачі вивчали іноземні мови, юриспруденцію, камераль­ні (тобто фінансово-економічні) науки, військову справу. До на­вчальних планів входили також співи, музика (гра на скрипці, флейті, басах) і спорт. У неділю і релігійні свята канцеляристи ку­реня співали у місцевій церкві і мали славу найкращих співаків у столиці. Безвідповідальність чи якась інша провина слухача К. к. каралася “посиланням на гарма­ту” (порушник повинен був про­сидіти три години на військовій гарматі), що вважалося великим безчестям. Навчання військових канцеляристів тісно поєднувало­ся із практикою. Їм доручали вести окремі справи (у т. ч. скар­ги на рішення щодо розподілу землі), а також призначали до складу різних комісій, що ви­їжджали для розгляду справ у полки і сотні. Прибулого вій­ськового канцеляриста зустріча­ли у сотні з корогвами і всіма військовими почестями. З вели­кою повагою ставився до канце­ляристів і сам гетьман. За осві­ченість і вишукані манери слуха­чів К. к. часто запрошували до гетьманського двору взяти участь у різних урочистостях. Після закінчення навчання у К. к. канцеляристи займали вищі державні посади, ставали відо­мими дипломатами, юристами та адміністраторами.

КАПÉЛА – в музиці – ан­самбль співаків або музикантів-інструменталістів. Старовинні К. були лише вокальними, без ін­струментального супроводу. В 16−17 ст. вони поступово пере­творювалися на вокально-інстру­ментальні та інструментальні ан­самблі. В Україні із 16 ст. існували бурсацькі хорові К. (у бурсах при Київській братській школі, при Києво-Могилянській колегії), митрополичі К. при соборах. На початку 17 ст. набу­ли поширення маєткові хорові К. (зокрема, К. білоцерківського старости та ін.), у 2-й пол. 18 ст. – на поч. 19 ст. – кріпацькі К. з кріпаків-співаків і музикантів (К. Розумовського в Почепі, А. Ро­зумовського в Батурині та ін.). В 19 – на поч. 20 ст. популярністю користувалися хорові К., органі­зовані М. Лисенком, Я. Калішев­ським, М. Леонтовичем, Г. Дави­довським, т. зв. мандрівні К. (створені за ініціативою К. Сте­ценка) та ін.

КАПНÍСТ Василь Васильо­вич (12(23).II.1758 (за ін. даними 1757) − 28.X(9.XI).1823) – ви­значний укр. письменник, гро­мадсько-політичний діяч кінця 18 – початку 19 ст. Нар. в Обу­хівці на Полтавщині (нині с. Вели­ка Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.) в сім’ї вене­ціанського дворянина (грека за національністю). Батько – Василь Павлович К. під час прусського походу 1771 р. вступив на служ­бу до російського війська. На поч. Семилітньої війни команду­вав п’ятьма слобідськими полка­ми. Загинув у битві з прусською кавалерією під Грос-Єгерсдор­фом у серпні 1757 р. 12-річного хлопця записали капралом до гвардійського Ізмайлівського пол­ку в Петербурзі, а через два роки перевели до Преображенського полку. 1775 р. побачив світ його перший літературний твір – ода на честь перемоги Росії над Туреччиною. К. залишає війсь­кову службу і в 1782−1783 рр. працює контролером поштового управління у Петербурзі. 1783 р. виходить у відставку, поверта­ється в Україну й осе­ляється в Обухівці. Невдовзі стає на бік шляхетської опозиції урядові. Певний час був директором училищ Полтавської губернії. Користувався великим автори­тетом серед укр. дворянства. Займав виборні посади пред­водителя дворянства Миргород­ського повіту (1782 р., ще до переїзду в Петербург), Київської губернії (1785−1787), генераль­ного судді Полтавської губернії (з 1802) та полтавського предво­дителя дворянства (з 1820 р.), перебуваючи на яких завжди від­стоював інтереси укр. населення. В 1788 р. їде до Петербурга зі скаргою від київського дворян­ства на зловживання й утиски царської адміністрації. Щирий укр. патріот К., як і його брат Микола, був російським надвір­ним радником. У квітні 1791 р. К. разом зі своїм братом Петром за дорученням укр. патріотичних кіл перебував у Берліні. Вів переговори з представниками прусських урядових кіл, у т. ч. з міністром закордонних справ (канцлером) Прусії Е.-Ф. Герц­бергом про можливість надання допомоги укр. національно-ви­звольному рухові у випадку від­критого збройного виступу про­ти російського самодержавства. К. заявив, що в разі війни між Росією і Пруссією Україна спробує скинути із себе царське ярмо, чим допоможе Пруссії. Але отримав ухильну відповідь. 1787 р. К. разом із групою аристократів-автономістів підго­тував проект відновлення козацьких формувань в Україні (“Положение, на каком может быть набрано и содержано вой­ско охочих козаков”), який, не­зважаючи на підтримку П. Ру­м’янцева-Задунайського і Г. По­тьомкіна, був відкинутий цар­ським урядом. Почав друкувати­ся в 1780 р. Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. В 1783 р. написав “Оду про рабство” (опубл. 1806), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема остаточної ліквідації в 1783 р. козацьких полків і запровадження кріпос­ного права у Слобідській та Лівобережній Україні. Увійшов до російської літератури як автор знаменитої комедії у віршах “Ябеда” (1794) – гострої сатири на судочинство часів Катерини ІІ. В ній у гострій формі критикував російську колоніальну політику на укр. землях. П’єсу поставили 1798 р. й одразу ж заборонили. Цей твір високо оцінив І. Я. Фран­ко. Він писав: “Українець Кап­ніст у своїй “Ябеде” дав перший у Росії приклад сміливої полі­тичної сатири і був поперед­ником геніального Гоголя”. При­роду рідного краю оспівав у віршах “Обухівка”, “В пам’ять береста”. Написав вірш на честь Полтавської битви. К. одним із перших переклав російською мовою “Слово о полку Ігоревім” (опубл. 1950 р.) і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено укр. походження та укр. особли­вості цього твору. Дім Капністів в Обухівці залюбки відвідували відомі тогочасні діячі, як-от Г. Державін, М. Гнєдич, дека­бристи П. Пестель, С. Муравйов-Апостол. На руках останнього К. помер 1823 р. від запалення легенів. Похований у рідній Обухівці.

КАПEСТА Лаврін (рр. н. і см. невід.) – укр. військово-полі­тичний діяч часів Хмельниччи­ни, гадяцький полковник (1648− 1649), суботівський отаман, ди­пломат, один із керівників роз­відки селянсько-козацького вій­ська під час Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. У 40-х рр. 17 ст. перебував на Запоріжжі. У квітні 1648 р. брав участь у повстанні реєстрових козаків у Кам’яному Затоні, разом з якими приєднався до укр. армії під проводом гетьмана Б. Хмель­ницького. З 1648 р. – полковник гадяцький. Учасник Жовтовод­ської, Корсунської та Пилявець­кої битв 1648 р. У листопаді 1648 р. за наказом Б. Хмель­ницького здійснив похід на Го­родок і Перемишль. У лютому 1649 р. був призначений Б. Хмель­ницьким суботівським отаманом. Очолював укр. розвід­ку під час Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. Брав участь у роз­слідуванні справ про шпигунство на користь Польщі другої дружини Б. Хмельниць­кого М. Чаплинської (страчена за наказом Т. Хмельницького), про підготовку змови проти геть­мана полковником М. Федорови­чем та організацію польським шпигуном Я. Смяровським зама­ху на Б. Хмельницького та ін. К. виконував також окремі дипло­матичні доручення. Зокрема, у вересні−жовтні 1653 р. двічі їздив за листом від гетьмана до Москви, щоб прискорити виступ російського уряду проти шляхет­ської Польщі, брав участь у Земському соборі, мав зустріч із царем Олексієм Михайловичем (4.Х.1653) і привіз гетьманові царську грамоту з рішенням Земського собору 1653 р. про приєднання України до Росії. У квітні 1655 р. і в березні 1657 р. очолював укр. посольство до Туреччини. Дальша його доля невідома.

КАПУЩÁК Іван Олексійо­вич (13.ХІ.1807−17.Х.1868) – укр. громадський діяч у Гали­чині. Нар. у Ляхівцях на Стані­славівщині (нині с. Під­гір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). Вчився у гімназії в Станіславові, знав ні­мецьку мову. До 1830 р. служив у австрійській армії. Після по­вернення з війська став сіль­ським дяком. У червні 1848 р. був вибраний депутатом австрій­ського парламенту від Солотвин­ського виборчого округу. 17.VІІІ.1848 р. К. під час обго­ворення проекту програми з аграрного питання виголосив у рейхстазі промову, що була спрямована на захист поневоле­них галицьких селян та містила вимогу скасування феодальних повинностей селян без викупу поміщикам. Виступ К. прокомен­тувала більшість західноєвро­пейських газет того часу. Ви­могу, поставлену галицьким представником, підтримали всі селянські депутати Віденського парламенту. К. був близьким до керівника селянського руху на Буковині Л. Кобилиці. Був у зв’язках із демократичними дія­чами, які очолювали повстання віденського пролетаріату у жовт­ні 1848 р. проти реакційного австрійського уряду. У 1849 р. разом із Л. Кобилицею та дея­кими іншими депутатами рейхс­тагу підписав протест проти відокремлення Буковини від Галичини. У 1850-х рр. К. роз­горнув значну громадсько-осві­тянську роботу. 1853 р. організу­вав народну школу у своєму селі, став її першим учителем. У 1854−1864 рр. – громадський писар. І. Франко у 1897 р. пере­клав промову К. і надрукував її у своїй праці “Панщина та її скасу­вання 1848 р. в Галичині” (1898). Після придушення революції 1848−1849 рр. відомостей про політичну діяльність К. немає.

КАРÁЗИН Василь Назарович (30.І (10.ІІ).1773− 4(16).ХІ.1842) – укр. учений, винахідник, громадський діяч, просвітитель. Нар. у с. Кручику Богодухів­ського повіту на Харківщині (нині Богодухівського р-ну Хар­ківської обл.) у дворянській сім’ї. Освіту здобув у Харків­ському приватному пансіоні та Гірничому корпусі (інституті) в Петербурзі. З ініціативи К. було засновано Харківський універси­тет (1805) та створено Філотех­нічне товариство (1811−1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисло­вості в Україні. На К. певний вплив мали ідеї Французької буржуазної революції кінця 18 ст., деякий час він був близький з О. М. Радищевим, від якого сприйняв ряд думок про держав­ний устрій в Росії. Повіривши лицемірному лібералізму Олек­сандра І, К. склав ряд лібераль­них проектів перебудови держав­ного управління і господарства Росії, за що був ув’язнений на півроку в Шліссельбурзькій фор­теці, а потім висланий під нагляд поліції в с. Кручик, де прожив майже безвиїзно близько 40 ро­ків. Проте з часом відмовився від прогресивних поглядів і підкрес­лював свою прихильність до мо­нархічного способу правління. Скасування кріпацтва вважав не­припустимим. Як учений і вина­хідник, К. зробив багато важли­вих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін. Йому належать близько 60 нау­кових праць. Праці К. стосу­ються питань кліматології, орга­нізації метеорологічних спосте­режень, конструювання сільсько­господарських машин, видобу­вання селітри тощо. Багатогран­ність наукової діяльності К. дала підставу сучасникам назвати його “укр. Ломоносовим”. Йому належить пріоритет у винаході водяного опалення, створенні печі для сухої перегонки дерева (1814), парових сушильних апа­ратів, що стали прототипом сучасної вакуум-сушарки, у від­критті креозоту (1814), обґрун­туванні метеорології як науки тощо. Цінні праці К. і з кліма­тології (зокрема, ідея про вплив лісонасаджень на клімат), агро­номії і селекції (серед виведених К. нових сортів слід відзначити перший на Харківщині морозо­стійкий сорт абрикоса). Він пер­ший запропонував створити все­світню мережу метеорологічних станцій і встановити система­тичне спостереження за зміною атмо­сферних явищ, експеримен­тально доводив думку про мо­жливість використання електри­ки верхніх шарів атмосфери для господарських потреб, обґрунту­вав ідею влаштування парового реактивного двигуна для мор­ського корабля, сконструював ряд нових сільськогосподарських машин, зокрема молотарку, зро­бив ряд винаходів у галузі харчової промисловості, зокрема розробив сучасний спосіб кон­сервування продуктів, винайшов засіб збільшення і прискорення видобутку селітри, за яким і в наш час працює чимало хімічних заводів, та ін. Майже всі від­криття і проекти К. були похо­вані в царських канцеляріях. Багато з його відкриттів були забуті і значно пізніше зроблені повторно іншими вченими. По­збавлений матеріальної підтрим­ки уряду, К. вклав у наукові дослідження і громадські почи­нання всі свої кошти. У Кручику у нього були експериментальний спиртовий завод, хімічна лабора­торія, метеорологічна стан­ція, велике дослідне поле, на якому він ставив сільськогосподарські досліди і випробовував винайде­ні ним сільськогосподарські ма­шини; багата бібліотека, добре обладнана народна школа. К. звільнив своїх кріпаків від побо­рів духівництва, передав їм у спадкове володіння землю. Пле­каючи ідею народного само­управління, він створив сільську думу, надавши їй широкі повно­важення. Герцен, що був близь­ким другом К., назвав його серед 5−6 кращих людей Росії початку 19 ст. Помер у Миколаєві, де і похований. У Харкові К. вста­новлено пам’ятник.

КАРÍЙСЬКА ТРАГÉДІЯ 1889 – масове самогубство політичних в’язнів на Карійській каторзі (Забайкалля) 1889 р. на знак протесту проти звірячого поводження царської адміністра­ції з політичними в’язнями. Протестуючи про­ти знущань у жіночій тюрмі, в’язні оголосили голодування, вимагаючи звіль­нення коменданта Карійської ка­торги Масюкова. Прагнучи домогтися виконання цієї вимоги і врятувати товаришів від дов­гого голодування, політична ув’язнена Н. К. Сигида 31 серпня 1889 р. прилюдно дала ляпаса Масюкову. За це її було пока­рано 100 ударами різок, після чого 8 листопада вона померла. На знак протесту її подруги М. Ковалевська, М. Калюжна і Н. Смирницька заподіяли собі смерть. До них приєднались 16 політичних в’язнів-чоловіків, які теж прийняли отруту. Двоє з них – С. Бобохов та І. Калюжний – померли. К. т. глибоко обурила передову громадськість у Росії, а також за кордоном. В укр. літе­ратурі події К. т. відображені у творчості П. Грабовського, який присвятив Н. К. Сигиді першу збірку своїх поезій “Пролісок”, а також багато окремих віршів (“До Н. К. С.”, “До сестроньки”, “На пам’ять”, “Тужба”, “В дале­чінь”, “Тяжкий завіт” та ін.). Спогади П. Грабовського про Н. Сигиду надруковані І. Фран­ком у журналі “Житє і слово” (1895, № 6). Сцена катування Н. К. Сигиди зображена на кар­тині російського художника М. О. Касаткіна “Карійська тра­гедія” (“Каторжанка Сигида”).
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка