Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка21/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   63

У своїх прокламаціях “З. і в.” закликала до загального селян­ського повстання, висувала ви­могу скликання безстанового Земського собору, передачі селя­нам землі без викупу, скоро­чення війська, заміни чиновників виборними представниками тощо.


ЗЕМЛЯ І ВОЛЯ” (70-х рр. 19 ст.) – таємна організація народників у Російській імперії. Виникла восени 1876 р. у Пе­тербурзі під назвою “Північна революційно-народницька гру­па” (або “Північне товариство народників”). Назва “З. і в.” закрі­пилася за нею з появою 1878 р. однойменного друкованого орга­ну. До складу “З. і в.” увійшли народники різних напрямів (“чайковці”, “бакуністи”). Орга­нізаторами та активними діячами “З. і в.” були М. А. та О. А. На­тансони, О. Д. Михайлов, Д. Обо­лешев, Г. В. Плеханов, О. О. Квят­ковський, Д. А. Лизогуб, О. І. Ба­ранников, В. А. Осинський, І. В. Аптекман, С. М. Кравчинсь­кий, Д. О. Клеменц, М. О. Моро­зов, С. Л. Перовська, М. Ф. Фро­ленко, М. Р. Попов та ін. “З. і в.” мала зв’язки і з революціонера­ми, які діяли в Україні (в Києві, Одесі, Харкові). Взимку 1876− 1877 рр. було розроблено про­граму “З. і в.” (1878 р. дещо до­повнено та змінено). Своїм го­ловним завданням “З. і в.” вва­жала підготовку селянського повстання, визначала можли­вість особливого (некапіталістичного) соціально-економічного розвит­ку Росії, основою якого мала стати сільська община. Перехід землі в руки селянства, общинне землеко­ристування вони роз­глядали як “міцний фун­дамент дальшого успішного ходу соці­альної справи в Росії”. Лозунг “Земля і воля” зводився до передачі всієї землі селянам, рівномірного її розподілу на громадських засадах і повинен був здійснюватися шляхом на­сильницького перевороту. Роз­в’язання національного питання програма вбачала “у поділі Ро­сійської імперії на частини відповідно до місцевих бажань”. Землевольці створили міцну цен­тралізовану, дисциплі­новану і добре законспіровану організа­цію. Незабаром “З. і в.” набула всеросійського значення. Важли­вим засобом підготовки і здій­снення перевороту її члени вва­жали усну та друковану агі­тацію серед робітників і селян, а також безпосередні дії – організацію повстань, страйків, демонстра­цій. Землевольці випускали лис­тівки, періодичні видання, підго­тували Казанську демонстрацію 1876 р., брали участь у про­веденні страйків у Петербурзі (1878−1879), сприяли студент­ським виступам. Головну увагу землевольці приділяли роботі серед селянства. Члени орга­нізації, щоб налагодити зв’язки з народними масами, завоювати їхнє довір’я, йшли працювати сільськими писарями, фельдше­рами, вчителями. У 1877−1878 рр. їм удалося організувати кілька “поселень”, переважно в півден­но-східних приволзьких губер­ніях. У 1877 р. народники (Я. В. Стефанович, Л. Г. Дейч, І. В. Бохановський та ін.), спира­ючись на селянський рух у Чиги­ринському повіті, намагалися створити таємну ор­ганізацію се­ред селян для підго­товки повстання, але зазнали поразки. Робітничому рухові від­водилася другорядна роль, ос­новну рево­люційну силу народ­ники вбача­ли в селянстві. Вони проводили значну пропагандист­ську та агі­таційну роботу й серед інтелі­генції та студентської мо­лоді, що було головним джере­лом попов­нення складу організа­ції. Восени 1878 р. в Петербурзі було влаштовано нелегальну дру­карню “З. і в.”, в якій друкува­ли газету “Земля и воля” (1878−1879), прокламації і бро­шури. Посилен­ня урядових репресій, поліцей­ські перепони для агіта­ції на селі викликали розчарування “ходін­ням у народ”. З кінця 1877 р. першими стихійно почали теро­ристичну боротьбу проти цар­ських урядовців “бунтарі”-баку­ністи в Україні. В Києві, Харкові і Миколаєві виникли групи революціонерів, що вважали за необхідне тимчасово відмовити­ся від агітації і перейти до теро­ристичної боротьби. Всередині “З. і в.” почалися незгоди між прибічниками політичної бо­ротьби (“політиками-терориста­ми”) та її противниками (“дере­венщиками”). Поступово форму­валася фракція політиків-теро­ристів, яка в березні 1879 р. мала вже свій орган – “Листок «Земли и воли»” (виходив до липня 1879 р.). Розбіжність у поглядах між прихиль­никами і противни­ками терору зростала. Спроба примирити їх на з’їздах у Липецьку і Воронежі (червень 1879 р.) виявилася без­успішною. Невдовзі “З. і в.” роз­палася на дві організації: “На­родну волю”, що об’єднала “по­літиків-теро­ристів”, і “Чорний переділ” – прихильників агітації на селі.

ЗÉМСТВО – місцеве (зем­ське) управління, створене в більшості губер­ній Європейської Росії, в т. ч. в Південній та Лівобережній Україні, за земсь­кою реформою 1864 р. Під тис­ком ліберального руху серед дворянства та інтелігенції Олек­сандр ІІ затвердив 1.I.1864 р. “Положение о губернских и уездных учреждениях”. Згідно з ним, у губерніях і повітах ство­рювалися виборні земські установи – губернські та повітові земські збори (розпорядчі орга­ни) та земські управи (виконав­чі). Земства не мали своїх вико­навчих органів, вони повинні були діяти через поліцію. Зем­ства не були зв’язані одне з од­ним; вони були відразу поставле­ні під контроль адміністрації. До компетенції З. входили місцеві господарські, соціальні та освітні справи – завідування майном, утримання та будівництво місце­вих шляхів, заходи для піднесен­ня землеробства, торгівлі, про­мисловості, медична опіка і сані­тарна справа, народна освіта (в обмежених рамках), ветеринарна справа, місцевий зв’язок, страху­вання, протипожежні заходи, ви­значення грошових і натураль­них повинностей для земських потреб. Організацію і управління цих справ З. фінансували з окремих податків, при­бутків із земських підприємств і маєтнос­тей та з відрахувань із загаль­нодержавного скарбу. З. були введені в Україні в 1865−1870 рр. в лівобережних і степових губер­ніях та в 1911 р. – у трьох пра­вобережних. Хоч З. були за­гальностановим представництвом, все-таки велику перевагу в них мали землевласники-дворяни. Вибори гласних до земських зборів відбувалися за курі­альною становою системою, включаючи майновий ценз. Існували курії землевласників-дворян та інших власників, переважно з міщан (до них стосувався ценз май­новий – 200 десятин землі або вартість майна понад 15 тис. крб, для міщан – 6 тис. крб річного прибутку), що обирали гласних до повітових З. безпосередньо, та селянська курія. Сільські гро­мади висилали своїх представ­ників на волосні “сходи”, де вибирали виборців на повітовий з’їзд, який, своєю чергою, оби­рав гласних повітових земських зборів. Гласних губернських зем­ських зборів обирали повітові зем­ські збори. Закон від 12.VІ.1890 р., виданий з ініціативи реакційних кіл на чолі з міністром внутріш­ніх справ графом Д. Толстим, для обмеження автономії З. змо­дифікував представництво в зем­ські установи, ще більше обме­жуючи права недворянських ста­нів. Селяни вже не вибирали гласних, а тільки кандидатів до повітових З., з яких губернатор затверджував по одному від во­лості. Гласні-дворяни мали за­звичай більше половини голосів у повітових земських зборах, селяни – вдвоє менше, а міщани та ін. – утричі менше. Ще менше потрапляло недворян до повіто­вих управ та до губернських земських установ. Каденція пові­тових і губернських земсь­ких зборів і вибраних ними земських управ тривала три роки. На зем­ських зборах, які відбувалися звичайно раз на рік, головували предводителі дворянства. За законом 1890 р. обраних голів земських повітових управ за­тверджував губернатор, губерн­ської − міністр внутрішніх справ. Усі постанови земських установ мали затверджуватися губерна­торами або міністром внутрішніх справ, і вони могли їх скасувати. Виборні земські службовці були включені до загальноадміністра­тивної системи. Незважаючи на ці обмеження, земські установи провели велику роботу в галузі місцевого управління. З. значно спричинилися до піднесення сільського господарства Украї­ни. Вони створили мережу пові­тових і губернських агрономів, провели низку суто агрономіч­них заходів (постачання сіль­ськогосподарських машин та знарядь, насіння, угноєння) та велику освітню роботу серед сільського населення (виставки, курси, лекції, популярні брошу­ри), заснували ряд сільського­сподарських шкіл, вели науково-дослідну роботу (науково-до­слідні станції, дослідження ґрун­тів тощо), запровадили страху­вання нерухомості, організували ветеринарну служ­бу, сприяли піднесенню тваринництва (опор­ні пункти племінної худоби), підтримали кооперативний рух та допомогли масовій організації кредитних кооперативних уста­нов для надання дрібного кре­диту селянам, сільським реміс­никам тощо. З. будували шляхи й організували т. зв. земську пош­ту (там, де не було держав­ного поштово-телеграфного зв’язку). Багато зробили З. у галузі на­родної освіти, здебільшого роз­будовуючи мережу початкових шкіл, згодом і середніх та фа­хових, і дбаючи про позашкільну освіту (сприяння недільним шко­лам, сільським бібліотекам, про­ведення фахових курсів, лекцій тощо). Великі заслуги З. у роз­витку охорони народного здо­ров’я. Земські установи організу­вали ряд цінних статистичних та економічних досліджень окре­мих районів України. Значна частина суспільства бачила в З. не лише вияв самоуправи і само­діяльності на місцях, але також шлях до конституційного пере­творення Російської імперії. Зем­ські діячі походили переважно з ліберальних кіл інтелігенції і дворянства. Серед службовців земських установ було чимало таких, що мали репутацію небла­гонадійних. З. часто зверталися з петиціями до царського уряду, дома­гаючись конституції. Взага­лі довкола З. витворився, почи­наючи з 1870-х рр., земський рух, що, поруч з іншими опо­зиційними рухами, боровся про­ти царського абсолютизму. На­приклад, Харківське З. зверну­лося до царя із закликом, щоб він “дав своєму народові те саме, що він дав болгарам”, себто консти­туцію (1878). Воно ж організу­вало святкування ювілею Г. Квіт­ки-Основ’яненка (1878), причо­му відбувся таємний земський з’їзд у Харкові, на якому обго­ворювалися й політичні питання. 1879 р. відбувся перший з’їзд земських діячів у Москві, де було створено Земський союз. Короткий час виходила тижнева газета “Земство”. В Женеві на поч. 1880-х рр. М. Драгоманов видавав “Вольное слово”, яке було носієм ліберальних зем­ських ідей і вважалось органом Земського союзу. Зростання З. у 1870−1880-х рр. викликало реак­цію консервативних кіл, які ба­чили в них зародок “держави в державі”. Вони всіляко пере­шко­джали спробам співпраці і спіль­ним виступам діячів різних З.

У 1904−1905 рр. відбувся ряд загальноросійських з’їздів зем­ських діячів, які домагалися скли­кання репрезентативного законо­давчого органу. З. відіграли значну роль у скликанні Держав­ної думи. З утворенням полі­тичних партій у Росії й Україні політичне значення З. зменши­лося, проте вони до кінця зали­шалися поважною силою в гро­мадському та державному житті.

У трьох укр. губерніях Пів­денно-Західного краю – Київ­ській, Волинській і Подільській − було введено спрощене З. у формі губернського комітету з призначених гласних тільки в 1904 р., і лише 14.ІІІ.1911 р. там також стало дійсним “Положе­ние” про земські установи з де­якими змінами щодо виборчого цензу до них. Ці зміни обме­жували права польської шляхти на користь російських поміщиків.

Уже під час війни в 1914 р. був утворений Всеросійський земський союз, який разом із Союзом міст займався, зокрема, допомогою пораненим, полоне­ним і втікачам. З вибухом рево­люції 1917 р. З. стали повноправ­ними установами місцевого само­врядування. Постановами Тимча­сового уряду (21.V. і 9.VІ.1917 р.) було заведено волосні земські установи, а до виборів земських установ було допущено всіх мешканців. Земські установи на­були права вида­вати обов’язкові постанови, а нагляд державної адміністрації було обмежено ли­ше перевіркою їхньої діяльності щодо її законності. До компетен­ції земських установ переходила громадська безпека (міліція). В Україні З. почали українізувати­ся, доповнюючи свій склад укр. політичними діячами. Київська “Земська газета” перейшла на укр. мову. Після створення Укр. центральної ради і проголошен­ня І Універсалу низка губерн­ських і повітових земств визнала її центральним органом управ­ління в Україні та асигнувала фонди на її діяльність.



Роль З., які проіснували по­над 50 років, у поширенні лі­беральних ідей та засад само­організації і самоуправління на­селення дуже велика. Їхній вклад у розбудову народного госпо­дарства і культури України та­кож поважний. Хоча серед зем­ців було мало укр. політичних діячів, усе ж для земських установ в Україні і їхніх діячів були близькі місцеві господар­ські та культурні інтереси краю; вони їх усіляко підтримували на противагу російському центра­лізму. Службовцями земських установ була значною мірою опозиційно настроєна до цар­ського режиму інтелігенція, у тому числі чимало укр. освітніх та громадських діячів. Для багатьох із них земські установи були школою для майбутньої праці у відродженій Укр. держа­ві. Укр. національний рух знахо­див значні відгуки в земських установах. Уже в 1870-х рр. укр. земці-ліберали мали зв’язки з членами “Старої громади”. Зо­крема, сильно відчувався “укра­їнофільський” рух у Чернігів­ському і Полтавському З. Пол­тавське З. прилучилося до спо­рудження пам’ятника І. Котля­ревському в Полтаві 1903 р. Будинок цього земства було по­будовано в укр. стилі за проек­том В. Кричевського (1905). З видатних укр. земських діячів на Полтавщині діяли Л. Зеленський, Шкляревич, Ф. Лизогуб, І. При­сецький, О. Оболонський, П. Чи­жевський, В. Шемет, Шимків, Кіяніцин, Соколовський, Б. Мар­тос, О. Худолій, І. Данельський, Г. Данковський; на Чернігівщині – І. Шраг, Ф. Уманець, П. До­рошенко, М. Савицький, І. Пе­трункевич, Ліндфорс, О. Тищин­ський та ін.

ЗÉМСЬКА МЕДИЦBНА – медико-санітарні заходи, органі­зація й установи, що існували в Росії й Україні до 1918 р., іні­ційовані та утримувані земства­ми і призначені переважно для сільського населення. Створені протягом 1865−1870-х рр. в Україні (за винятком Київщини, Волині й Поділля), земські уста­нови перейняли від приказів громадської опіки дрібні лікарні і всю медичну справу в повітах (53 повітові лікарні з 1000 лі­жок). Вони спочатку продовжу­вали систему обслуговування фельдшерами і контролю та інструктажу їх повітовими ліка­рями, збільшуючи число лікар­ських дільниць. Згодом земства почали створювати амбулаторії, і З. м. почала перехід від роз’їзно­го до стаціонарного лікування. Характерними особливостями З. м. була безкоштовна медична допо­мога, її дільничний характер і поступова спеціалізація. Теоре­тичні й практичні підстави З. м. дали праці і досвід Харківського медичного товариства та проект організації медичної допомоги, вироблений Полтавським зем­ством. Реорганізація медичної справи вимагала великих витрат. У 1870 р. 70 повітових земств в України витратили на охорону народного здоров’я 300 тис. крб, а в 1912 р. – вже 10 млн крб. Фінансування земських медич­них закладів відбувалося шляхом загального оподаткування насе­лення. Лікування зазвичай було безкоштовне, тільки деякі зем­ства збирали незначні кошти. Роз’їзна система поволі усувала­ся, але фельдшерські пункти ще довго утримувалися. В 1870 р. їх було в земських губерніях близь­ко 530, у 1890 р. – 955, у 1912 р. – 854. Ріст З. м. показано в табл. (числа абсолютні).

Роки

1870

1890

1910−1912

Лікарські дільниці

107

667

808

Лікарні

73

273

576

Ліжка в лікарнях

1 576

3 843

9 013

Лікарі

154

405

947

Фельдшери й акушерки

641

1 541

3 099

У 1912−1914 рр. припадало: на одну дільницю 23 тис. меш­канців (1870 р. – 74 тис.), одне ліжко на 2,1 тис. мешканців, один лікар на 20 тис. мешканців (1870 р. – 52,5 тис.), один фельдшер на 6 тис. мешканців (1870 р. – 11,5 тис.). Кількість ліжок у сільських місцевостях становила у 1870 р. 12,8 % загального чис­ла ліжок, а наприкінці земського періоду – 68,2 %. З 1890-х рр. збільшилося число лікарень із понад 50 ліжками, які згодом модерно устаткували, переважно в Катеринославській і Хер­сонській губерніях. Більшістю з них відали губернські земства. З 1880-х рр. Таврійське губернське і Бердянське повітове земства відали двома грязелікарнями. В Миргороді земство заснувало заклад радіоактивного ліку­вання, відомий у всій Росії. В кінці 19 ст. земства взяли на себе лікування й опіку над психічно хворими. Крім уже наявних бу­динків для божевільних, заснова­но кілька нових губернських закладів – психіатричних ліка­рень і колоній для спокійних та працездатних хворих. До відання земств належала і справа віспо­щеплення. Для цього деякі зем­ства утримували телятники, а згодом відкрили пастерівські та бактеріологічні інститути (Оде­са, Катеринослав, Чернігів). Завданням земств була також підготовка фельдшерського пер­соналу, тому в більшості губерн­ських центрів було відкрито фельдшерські школи.

До важливих обов’язків З. м. належала боротьба з епідеміями. Її організовував повітовий зем­ський медичний персонал, а губернські земства лише дечим допомагали у випадках великих епідемій, переважно холерних. До З. м. входила також санітарна діяльність, яку здійснювали через губернські санітарні бюро та систему повітових санітарних лікарів. З інших санітарних захо­дів слід відзначити заснування лікувально-продовольчих пунк­тів для сезонних робітників (зде­більшого Херсонським і Катери­нославським земствами), від­криття сільських ясел-притулків для дітей, переважно під час літніх польових робіт, справа во­допостачання (спорудження ко­лодязів та інших водопостачаль­них споруд), поширення знань про охорону здоров’я серед на­селення (лекції, виставки, ство­рення на місцях т. зв. санітарних кураторств). У трьох укр. губер­ніях Південно-Західного краю – Київській, Волинській, Поділь­ській − частково введено земські медичні заклади з 1905 р. Багато спричинилися до піднесення санітарної справи з’їзди, які мали насамперед дослідницьке значення. Найважливіші з них Харківський − з участю лікарів п’яти укр. губерній (1881), Хар­ківський з’їзд у справі боротьби із заразними захворюваннями (1910), Київський (1913) та гу­бернські з’їзди. Видатними зем­ськими лікарями в Україні були О. Корчак-Чепурківський, П. Дія­тротов, М. Тезяков, М. Васильєв­ський, Є. Яковенко, Є. Святлов­ський (засновник журналу “Зем­ский врач”) та ін. Дехто з них залишив санітарно-статистичні описи та праці в галузі вивчення стану здоров’я в Україні.



ЗÉМСЬКА РЕФÓРМА 1864 (Положення про губернські та повітові земські установи) – одна з буржуазних реформ 60−70-х рр. 19 ст., проведена царським уря­дом із метою пристосувати само­державний лад Росії до потреб капіталістичного розвитку. За положенням, затвердженим Олек­сандром ІІ 1(13).I.1864 р., в 33 губерніях Європейської Росії, в т. ч. на території Ліво­бе­режної та Південної України, створюва­лися земські установи. В цен­тральних губерніях Європей­ської Росії створювалися губерн­ські та повітові земські зіб­рання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Чле­ни земських зібрань, т. зв. гласні, обиралися по трьох куріях – по­вітових землевласників, міських виборців і виборних від сіль­ських громад. Виконавчі органи земств – управи – обиралися на земських зібраннях. Правом участі по 1-й та 2-й куріях ко­ристувались особи з високим майновим цензом. По 3-й курії, де обиралися представники від селян, проводилися багатоступе­неві вибори. У земських зібран­нях кількісна перевага забезпе­чувалася представникам панів­них класів, насамперед дворя­нам-поміщикам. Керівна роль у земствах відводилася російсь­кому дворянству, тому ці уста­нови створювалися лише там, де воно становило переважну біль­шість. Земські установи користу­вались обмеженими правами й виконували переважно господар­ські функції.

У Київській, Волинській та Подільській губерніях, де пере­важна більшість поміщиків були польської національності і брали участь у національно-визвольно­му русі, земські установи запро­ваджено лише 1911 р. Дбаючи про забезпечення провідної ролі російського дворянства в зем­ствах, положення передбачало обрання більшості гласних до земських установ від курії пові­тових землевласників.



ЗÉМСЬКА СТАТBСТИКА – статистичні дослідження земств, що містили переважно матеріали про стан сільського господарства і соціально-економічні процеси в селах пореформеної Росії. Пер­шими в Україні були створені статистичні бюро при Херсон­ському (1873) і Чернігівському (1875) земствах. Статистичні бю­ро проводили подвірні переписи селянських господарств, кустар­них промислів, обслідування бюджетів, описи нерухомого май­на селян тощо. На початку роз­витку З. с. одиницею статистич­ного дослідження була сільська община. Пізніше головним еле­ментом З. с. стали подвірні переписи. Крім суцільних по­двірних переписів, земські ста­тисти почали також застосовува­ти вибіркові, т. зв. бюджетні, дослідження невеликої кількості селянських господарств, викори­стовувати групові та комбіна­ційні обстеження. На Чернігів­щині було розроблено методику вивчення продуктивності зе­мельних угідь. Тут уперше було підкреслено важливість вивчен­ня динаміки господарського життя, розроблено паралельно з даними подвірного перепису ма­теріали Генерального опису Лі­вобережної України 1765−1769 рр. Першу в історії З. с. комбіна­ційну таблицю розробив і засто­сував для аналізу чернігівський статистик О. П. Шликевич. Ста­тистичні бюро видавали збірни­ки, огляди, які містили багатий фактичний матеріал. Проте зем­ські статистики, багато з яких було на народницьких позиціях, тенденційно опрацьовували і групували ці дані, чим значною мірою знецінювали їх.

ЗÉМСЬКА УПРÁВА – по­стійно діючий орган місцевого самоврядування в царській Росії, що відав справами земства, існу­вав 1864−1917 рр. (у Право­бережній Україні – з 1911 р.). Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи 1864 р., З. у. поділяли­ся на повітові й губернські. Їх обирали відповідні земські збори на три роки в складі голови і членів (до шести осіб), пере­важно з дворянства і буржуазії. Відали вузьким колом місцевих господарських і культурно-освіт­ніх справ. Залежали від царської адміністрації (особливо посили­лася ця залежність із 1890 р.).

ЗÉМСЬКИЙ НАЧÁЛЬНИК – у царській Росії службова особа, що діяла на певній діль­ниці повіту, здебільшого в селах. Посаду З. н. було створено від­повідно до Положення про зем­ських дільничих начальників від 12(24).VII.1889 р. для посилення влади поміщиків над “звільне­ним” від кріпацтва селянством. З. н. призначав губернатор і затверджував міністр внутрішніх справ. Інститут З. н. запровадже­ний замість виборних мирових суддів. З. н. призначався із по­томствених дворян. Мав велику адміністративну владу над селя­нами, яких міг штрафувати й заарештовувати; виконував функ­ції мирового судді для селян. Постанови З. н. не підлягали оскарженню. З. н. контролював також діяльність органів сіль­ського і волосного самовряду­вання, волосні суди. Посаду З. н. було скасовано Лютневою рево­люцією 1917 р.

ЗÉМСЬКИЙ СОБÓР 1653 – земський собор, скликаний цар­ським урядом у Москві для вирі­шення питання про приєднання України до Росії. В ньому брали участь представники різних су­спільних верств Російської дер­жави – боярства, вищого духів­ництва, дворянства, виборні від міст, купецтва, стрільців тощо. Перше засідання відбулося 25.V (4.VІ).1653 р. Обговорювалося звернення Б. Хмель­ницького і козацької старшини до царського уряду з про­ханням допомогти укр. народові визволитися з-під гніту шляхетської Польщі і возз’єднати Україну з Росією. З. с. висловився за приєднання України до Росії, проте остаточ­не вирішення цього питання відклав до повернення в Москву російського посольства на чолі з князем Б. О. Рєпніним-Оболен­ським. Його царський уряд по­слав до польського короля Яна ІІ Казимира для того, щоб домог­тися припинення воєнних дій в Україні та укладення миру на умовах Зборівського договору 1649 р. Коли польський уряд відхилив вимоги російського по­сольства, царський уряд вирішив розірвати дипломатичні відноси­ни з ним, оголосити Польщі війну і приєднати Україну до Росії. Для схвалення цих рішень 1(11).Х.1653 р. було скликано в Москві нове засідання З. с., на якому одностайно прийнято рі­шення: “гетьмана Богдaна Хмель­ницького й все Войско Запо­рожское з городами их и земля­ми принять”. Царський уряд по­слав в Україну велике повноваж­не посольство на чолі з бояри­ном В. В. Бутурліним, яке 31.ХІІ.1653 р. (10.І.1654 р.) при­було до Переяслава.

ЗÉМСЬКИЙ СОЮЗ (Всеро­сійський земський союз допомо­ги хворим і пораненим воїнам) – всеросійська буржуазно-помі­щиць­ка організація, створена 30 липня 1914 р. в Москві на з’їзді упов­новажених губернських земств для забезпечення потреб цар­ської Росії у Першій світовій війні. У липні 1915 р. З. с. об’єднався з організацією місь­кої буржуазії – Союзом міст (Союзи земств і міст).

ЗÉМСЬКІ ЗБÓРИ – розпо­рядчі органи земських повітових і губернських установ у Росії протягом 1864−1917 рр. З. з. оби­рали земські управи, затверджу­вали земський бюджет тощо. Головою З. з. був предводитель дворянства. До З. з. обирали на підставі майнового цензу та ку­ріальної виборчої системи. За земським положенням 1890 р. було створено особливу дворян­ську виборчу курію, селян зовсім позбавлено представництва до З. з.

ЗÉМСЬКІ СУДB – станові суди для розв’язання цивільних справ шляхти у феодальній Поль­щі, Литві, а також на загарбаних Польщею укр. землях. Компе­тенцію З. с., як і гродських судів, визначали Литовські статути. В результаті Визвольної війни 1648−1657 рр. у Лівобережній Україні З. с. було ліквідовано, як і всю судову систему Польської держави. У Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 ст. у складі Польщі, З. с. діяли до 19 ст. З. с. були запроваджені у Лівобережній Україні як суди панівної козацької верхівки су­довою реформою 1760−1763 рр., за якою їх було утворено на території кожного полку по два (в Ніжинському полку – три). До складу цих З. с. входили зем­ський суддя, підсудок і писар, що обиралися козацькою стар­шиною і затверджувалися геть­маном. Згідно з постановою Малоросійської колегії 1768 р. заборонялося обирати до складу З. с. козаків, посади суддів ста­вали пожиттєвими. Якщо за Литовськими статутами З. с. роз­глядали головним чином цивіль­ні справи, що стосувалися шлях­ти певого повіту, то з 1763 р. коло питань З. с. змінилося. Це – справи про закріпачення селян, спори про захоплення земель та ін. нерухомого майна старшиною, скошування на пні хліба, сіна, порубку лісу, захоплення хуто­рів, худоби, втечі селян і рекрутів тощо. Ліквідовані були в Лівобережній Україні 1782 р., в Правобережній – 1795 р.; віднов­лені тут указом Павла І 1796 р. (з цього часу діяли на підставі за­гальноросійського законодавства). Остаточно ліквідовані 1831 р.

ЗÉМСЬКІ ШКÓЛИ – по­чаткові, а згодом і середні та професійні школи в царській Росії і Україні, організовані й утримувані земствами. За стату­том земських установ із 1864 р. вони мали право засновувати початкові школи і дбати про їхнє матеріальне забезпечення. Проте земства не могли впливати на навчальний процес і програму та призначення вчителів (із 1874 р. мали право ставити кандидатів). Вони мали своїх представників у повітових та губернських шкіль­них радах, які займалися управ­лінням початкових шкіл. З. ш. засновувалися переважно по се­лах. Вони мали на перших початках трирічне навчання, з 1890-х рр. – чотирирічне, а під кінець існування земств – деякі навіть семирічне. В їх програму входили – релігія, читання, письмо, арифметика, а подекуди й спів. Тип дешевої трирічної З. ш., де один учитель займався одночасно з учнями трьох класів в одній кімнаті, розробив зем­ський діяч Олександрівського повіту на Ка­теринославщині ба­рон М. Корф. Він також уклав програму, підготував на спе­ціальних курсах учителів, склав і видав низку підручників для учнів та учи­телів. Безпосередньо організа­цією З. ш. займалися повітові земства. Губернські зем­ства переважно виділяли позики повітам, організовували вчитель­ські курси, відкривали школи професійної освіти. Рівень З. ш. порівняно з іншими (міністер­ськими і церковно-приходськи­ми) був вищий. Про це свідчить і статистика письменності за 1897 р. в земських (19,9 %) і в незем­ських губерніях (16,9 %).

Крім початкових шкіл, зем­ства займалися також професій­ною освітою. Було влаштовано ряд ремісничих шкіл, кошти на які асигнували переважно гу­бернські земства. Найвідоміши­ми земськими професійними школами були – художньо-про­мислова та керамічна школа ім. Гоголя в Миргороді і ремісничі школи в Новомосковську, Пол­таві та ін. Для підготовки учителів існувала в 1870-х рр. земська семінарія в Чернігові, яка, однак, 1878 р. під тиском Міністерства освіти була закрита. Деякі земства почали відкривати також гімназії. Першим було Глухівське повітове земство, яке заснувало в 1860-х рр. прогім­назію, перетворену 1876 р. на гімназію. Спочатку З. ш., так само, як і “казенні” (Міністерства народної освіти), не мали необ­хідного обладнання, достатньо підготовлених учителів тощо. Проте загалом З. ш. стояли вище “казенних”, особливо церковно­парафіяльних, учителі в них були більш прогресивно настроє­ні. Застосовувався звуковий ме­тод навчання грамоти, заняття проводилися за кращими під­ручниками (“Родное слово” К. Д. Ушинського, “Азбука” і книги для читання Л. М. Тол­стого, “Наш друг” М. О. Корфа та ін.) У розвитку і змісті роботи З. ш. відображені як класова структура цензового земства, так і суперечності між самодержав­ством та місцевими виборними представниками “лібе­ральних” верств панівних класів. Самодер­жавство зводило програму З. ш. до елементарної грамотності і ставило за мету вивчення в народі релігійних понять. Зем­ствам були надані права дбати передусім про господарство шкіл, з обмеженням їх впливу на навчальний процес. Проте в ряді земств дбали про запровадження в школах передових методів навчання і кращу підготовку учителів. Земства організовували курси для вчителів, створювали різні допоміжні установи – музеї, центральні учительські бібліоте­ки, книгарні. Повітові земства за участю населення утримували початкові школи, а губернські брали на себе обов’язок дбати про середню освіту і підготовку учителів. За шкільним пере­писом 1911 р. в Росії в земських губерніях було 27 486 земських шкіл. В Україні ці школи були поширені нерівномірно – у Таврійській губернії в 1914 р. їх було 827, в Херсонській – 1087, у Харківській – 1248, Катерино­славській – 945, у Київській у 1912 р. було лише 149, а в Подільській і Волинській – одиниці.

Повітові і губернські земства часто клопоталися перед урядом про запровадження укр. мови в З. ш. 1870 р. підняв це питання М. Константинович на з’їзді Чер­нігівського повітового земства, 1881 р. – Чернігівське губерн­ське земство з ініціативи з’їзду народних учителів під проводом М. Корфа, 1895 р. – Єлисавет­градське повітове земство та ін. Зокрема, протягом 1904−1905 рр. земства виносили ухвали про укр. мову, але уряд відхиляв ці прохання, а учителів, які пробу­вали користуватися укр. мовою як допоміжною, звільняли. Зага­лом діяльність земств у галузі народної освіти наштовхувалася на неприхильне ставлення з боку реакційних кіл царського уряду і Синоду. З. ш. проіснували до революції 1917 р. Роль З. ш. у піднесенні освіти, особливо се­лянських мас, та демократизації шкільництва на укр. землях під владою царської Росії була знач­ною. Крім згадуваного М. Корфа, важливу участь у розробленні програм та підручників для З. ш. брав відомий педагог К. Ушин­ський.

ЗÉРКАЛО” – ілюстрований гумористично-сатиричний жур­нал-двотижневик. Виходив у Львові з перервами від січня 1882 до жовтня 1893 р. Одним із перших редакторів “З.” був К. Устиянович. Журнал висмію­вав окремі вади побутового, іно­ді політичного життя. В журналі співробітничали В. Масляк, В. Ко­цовський, у 1882−1886 рр. – І. Франко (під псевдонімом “Мирон” опубліковані його сати­ричні твори – “Воронізація”, “Де єсть руська вітчизна”, “Дрого­бицька філантропія” та ін.) У “З.” друкувалися також твори С. Руданського, В. Самійленка, Я. Щоголева.



ЗÍБЕР Микола Іванович (10(22).III.1844−28.IV(10.V.).1888) – визначний укр. економіст і соціолог, громадський діяч. Нар. в м. Судаку (Крим). Походив зі швейцарсько-українського роду. У 1876 р. закінчив юридичний фа­культет Київського універси­тету. У 1873−1875 рр. працював доцентом, згодом професором політекономії і статистики. З. був членом київської “Громади” і Південно-Західного відділу Географічного товариства. При­ятелював із М. Драгомановим, після звільнення якого з Київ­ського університету на знак про­тесту також залишив цей на­вчальний заклад. Із 1875 р. про­живав за кордоном, у Швейцарії. Співпрацював в інформаційно-публіцистичних збірниках “Гро­мада”, які видавав у Женеві М. Драгоманов, мав тісний зв’язок із віденською “Січчю”, дописував до журналів “Знання” і “Вісник Європи” та ін. В Росію повернувся 1884 р., останні роки жив у Ялті. З. був великим прихильником кооперативного руху, одним із його організаторів в Україні. Найвизначніші праці – “Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо” (1871), “Нариси пер­вісної економічної культури” (1883), “Давід Рікардо і К.Маркс в їх суспільно-економічних до­слідженнях” (1885) та ін. Дисер­тація З. − “Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо з деякими з пізніших доповнень і роз’яс­нень” (К., 1871). З. досліджував історію общинного землеволо­діння в різних народів, стано­вище робітників та селян Росії й Заходу.

ЗНАЧКÓ-ЯВÓРСЬКИЙ Ма­твій Карпович (у чернецтві – Мельхіседек; бл. 1716−14.VI.1809) – укр. церковний діяч 2-ї пол. 18 ст. Нар. в м. Лубнах (нині Полтавської обл.). Походив із козацької родини Лубенського полку. Закінчив Київську акаде­мію. У 1738 р. вступив до Мо­тронинського Троїцького монас­тиря (1753−1768 рр. – його ігу­мен). Виконуючи з 1761 р. обо­в’язки управителя православних монастирів і церков Правобереж­ної України, які ієрархічно зале­жали від Переяславської єписко­пії, З.-Я., спираючись на під­тримку російського уряду, від­стоював інтереси укр. православ­ної церкви, активно виступав проти насадження унії. У 1768 р. після придушення Коліївщини З.-Я. було звинувачено у зв’яз­ках із М. Залізняком, у підбурю­ванні селян до повстання проти польської шляхти. На суді виявлено непричетність З.-Я. до Коліївщини і виправдано його. Проте під тиском польської шлях­ти царський уряд усунув З.-Я. від керівництва церковними справа­ми в Правобережній Україні. Після 1768 р. З.-Я. був ігуменом Переяславського, потім Глухів­ського монастирів.

ЗНАЧКÓВИЙ ТОВÁРИШ – почесне звання, запроваджене у Гетьманщині в 2-й пол. – напри­кінці 17 ст. Надавалося гетьма­ном або Генеральною військо­вою канцелярією козацькій стар­шині і козакам. З. т. були вилу­че­ні з-під влади сотенної адміні­страції і підлягали в адміністра­тивному та судовому порядку полковнику. З. т. берегли полко­ві прапори та сотенні корогви, а також за дорученням полковни­ків керували окремими військо­вими загонами. Кількість З. т. у полках була сталою – 30−50 осіб. У 1783 р. у всіх полках Ліво­бережної України було 403 З. т. Ранг З. т., як і всі інші стар­шинські звання, скасовані рос. урядом у 1785 р.

ЗОБОВ’ZЗАНІ СЕЛZНИ – кріпаки, яких відповідно до цар­ського указу від 2(14).IV.1842 р. поміщики за виконання повин­ностей (у формі грошового оброку або панщини) мали право звільняти і надавати їм у ко­ристування землю. Селяни става­ли особисто вільними, але про­довжували лишатися прикріпле­ними до землі поміщиків. За поміщиками зберігалися полі­цейські функції, право суду над селянами, а також право влас­ності на землю. Указ 1842 р. практичного значення не мав. Так, у Росії до 1855 р. з 10 млн кріпаків у З. с. було переведено лише близько 25 тис. селян, у т. ч. в Україні частину селян, які до 30-х рр. 19 ст. належали Потоцьким (у Підвисоцькому та Дашівському маєтках Київсь­кої і в Голованівському маєтку По­дільської губ.).

ЗОЛОТÁ ГРÁМОТА” – 1) народна назва вигаданого указу, який нібито 1768 р. видала Катерина ІІ з метою підтримати селянське повстання у Право­бережній Україні проти поль­ської шляхти (Коліївщина);



2) назва надрукованої золоти­ми літерами відозви − “Грамота сільському народові”, в якій київ­ський комітет польської повстан­ської організації закли­кав селян­ство Правобережної України взя­ти участь у польському визволь­ному повстанні 1863−1864 рр.

ЗОЛОТАРÉНКО Василь Никифорович (р. н. невід. − 28.ІХ.1663) – ніжинський пол­ковник (1658−1663). Походив із козацької старшини. Разом зі своїм братом − наказним гетьма­ном І. Н. Золотаренком брав участь у поході укр. козацького війська 1654−1655 рр. для визво­лення Білорусії від польсько-шляхетських загарбників. Очо­люючи козацький загін, З. відзначився в облозі Смоленська. Після смерті брата тимчасово був наказним ніжинським пол­ковником. У 1658 р. З. під­тримував І. Виговського. На поч. 1659 р. З. разом із чернігівським і лубенським полковниками пе­рейшов на бік Росії і брав участь у боротьбі проти І. Виговського. Домагаючись стати гетьманом Лівобережної України, З. вів бо­ротьбу проти Я. Сомка та І. Брю­ховецького. Після Чорної ради 1663 р. З. звинувачено в зраді і за наказом І. Брюховецького стра­чено в Борзні (нині смт Черні­гівської обл.).

ЗОЛОТАРÉНКО Іван Ни­кифорович (р. н. невід. − 7(17).X.1655) – укр. військовий діяч, корсунський (з 1652) і ніжинський полковник, наказний гетьман (1654−1655). Брат В. Н. Золотаренка, близький ро­дич Б. Хмельницького (сестра З. Ганна була третьою дружиною Б. Хмельницького. Походив із міщан Корсуня. У серпні−жовтні 1651 р. у складі укр. посольства (Л. Мозиря, М. Гунашевський, С. Савич) вів переговори з цар­ським урядом у Москві. Брав у часть у Батозькій битві 1652 р. З початку 1652 р. – полковник корсунський, а з 1653 р. (за ін. даними – з липня 1652 р.) – полковник ніжинський. У травні 1654 р. призначений Б. Хмель­ницьким сіверським наказним гетьманом. З. очолив 20-тисячну укр. армію, яка воювала проти польсько-литовських військ у північноукр. землях і в Білорусії. У червні−вересні 1654 р. ко­зацькі полки під командуванням З. визволили Гомель, Черчеськ, Новий Бихів, Пропойськ, на поч. 1655 р. – Бобруйськ, Річицю, Королівську Слободу. Активні воєнні дії козаків З. примусили об’єднані польсько-литовські си­ли під командуванням Я. Радзи­вілла і Гонсевського відмовитися від наступальних операцій в районі Могилева. У червні−лип­ні 1655 р. укр. і московські вій­ська, які також діяли у Білорусії, зайняли Мінськ і столицю Ве­ликого князівства Литовського – Вільно. На визволених з-під польської влади білоруських землях З. за згодою і підтримкою місцевого населення запровад­жував козацький устрій, що при­вело до конфлікту з московським командуванням. У серпні−верес­ні 1655 р. укр. війська під про­водом З., продовжуючи наступ, перейшли Німан і здобули Ліду, Новогрудок та Несвіж. За ратні подвиги З. дістав від царського уряду в нагороду маєтності – Батурин та Глухів із навколишні­ми селами. 7(17).VІІ.1655 р. під час одного з боїв під Старим Биховом З. було смертельно поране­но. Похований у Корсуні.

ЗÓРЬКА Самійло (рр. н. і см. невід.) – укр. козацький літопи­сець середини 17 ст. За тверд­женням С. Величка, походив із Волині. Служив писарем на За­порізькій Січі. В 1648 р. став особистим секретарем Б. Хмель­ницького. В 1648−1657 рр. вів діаріуш, в якому детально опи­сував події Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр., дипло­матичні відносини України з іноземними державами (Поль­щею, Туреччиною, Швецією, Московією, Кримським ханством), а також політичну діяльність Б. Хмельницького. С. Величко посилався на діаріуш З. як основне джерело для написання свого твору “Сказаніе о войне козацкой с поляками...”. У “Ска­занії...” С. Величко навів зво­рушливу промову З. на похороні Б. Хмельницького. Питання про З. і його діаріуш протягом 2-ї пол. 19 – 20-х рр. 20 ст. було предметом дискусій. С. М. Со­лов­йов, М. О. Максимович, М. І. Ко­стомаров, О. І. Левицький, Д. І. Ба­галій вважали вірогідними тверд­ження Величка. Свої погляди вони мотивували тим, що уривки з діаріуша З., які цитував Ве­личко у своєму літописі, досить правильно відображають істо­ричні події 17 ст. в Україні. Першими скептично поставили­ся до посилань Величка на діаріуш З. як на реальне істо­ричне джерело І. Я. Франко та В. С. Іконников. Наукові докази, які заперечують досто­вірність З. як історичної особи, висунув укр. радянський історик М. Н. Петровський, оскільки ра­дянська історіографія піддавала сумніву існування З. та його діаріуша. Він довів, що відомості Величка про походження З., перебування на службі в геть­манській канцелярії, написання ним діаріуша, проголошення З. промови під час похорону Б. Хмельницького та ін. не під­тверджуються козацькими літо­писцями та численними доку­ментальними матеріалами 17 ст.

ЗОРZ – літературно-гро­мадський двотижневий журнал. Виходив у Львові (1880−1897) під наглядом і редагуванням на­родовців (О. Партицького та ін.), з 1884 р. – орган Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Ви­давці залучили до роботи в журналі прогресивних письмен­ників, насамперед І. Я. Франка, якого було введено до складу редакції. Франко намагався де­мократизувати журнал, зробити його літературним науковим ор­ганом. За Франка на сторінках журналу друкувалися художні твори та публіцистичні і літера­турно-критичні статті видатних письменників. Діяльність Фран­ка значно оживила журнал “З.”, наблизила його зміст до пере­дової суспільної думки, зробила журнал загальноукр. друкованим органом. Журнал подавав інфор­мацію про культурно-мистецьке життя України.

ЗОРZ ГÁЛИЦЬКА” – пер­ша укр. щотижнева газета, яка виходила з 1848 до 1857 р. у Львові. Перший номер “З. г.” датований 15.V.1848 р. До 1851 р. була органом Головної руської ради. “З. г.” проголошувала ідеї окремішності та єдності укр. народу. Прихильно ставилася до Габсбурзької династії, за що мала підтримку уряду. У перші роки існування “З. г.” на її сто­рінках з’являлися дописи місце­вих кореспондентів на еконо­мічні та культурно-освітні теми, матеріали з історії України та Росії, публікувалися твори М. С. Шашкевича, М. Л. Усти­яновича, О. В. Духновича, пере­клади з А. Міцкевича, Ф. Шил­лера та ін. З 1851 р. перейшла на москвофільські позиції, друку­валася на “язичії”. З 1853 р. пере­творилася на літературний жур-

нал. Тодішня передова укр. гро­мадськість різко засуджувала по­літичний напрям і зміст газети. Редакторами “З. г.” були А. Па­венцький (1848−1850), М. Кос­сак (1850), І. Гушалевич (1850− 1853), Б. Дідицький (1853−1854), С. Шехович (1854), П. Костець­кий (1855−1856), М. Савчин­ський (1857). У 1857 р. перестала виходити через фінансові труднощі та відсутність передплатників.



ЗУБРBЦЬКИЙ Денис Іва­нович (1777−1862) – укр. істо­рик, архівіст, етнограф. Нар. в с. Батятичах (нині Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл.) в сім’ї дрібного поміщика. Працю­вав в адміністративно-судових устано­вах у сільській місцевості. Член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, Археогра­фічної комісії. Під час революції 1848 р. відзначився як противник скасування кріпацтва в Галичині. Видав польською мовою “Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві” (Львів, 1837) і російською мовою “Історію древ­нього Галицько-Руського князів­ства” (ч. 1−3, Львів, 1852−1855) та ін. Виступав проти тверджень польської історіографії нібито Східна Галичина і Західна Во­линь є одвічними польськими землями. Проте ці думки вислов­лено з позицій російського само­державства і “москвофілів”.

ЗУБРBЦЬКИЙ Михайло Іванович (1856−1919) – укр. етнограф. Основні праці – “На­родний кален­дар”, “Верхній вов­няний одяг українського народу в Галичині”, “Селянські будинки у Мшанці Старосамбірського повіту”. У них З. дав цікавий своїми деталями опис житлових та господарських споруд, техніки їх будівництва, одягу, звичаїв насе­лення Галичини кінця 19 – початку 20 ст.

ЗУБРBЦЬКИЙ Никодим (1688−1724) – укр. гравер. Пра­цював у Львові, потім у Києві та Чернігові. Гравюри З. на біблійні сюжети відзначаються реаліс­тичністю, динамікою (в тракту­ванні постатей), мають виразний, легкий штрих. Для жанрових композицій З. часто брав образи з народних оповідань і легенд. Помітне місце у творчості З. займає пейзаж. Йому також на­лежить відома гравюра “Облога Почаєва турками” (1704). До нас дійшло понад 360 гравюр З.

І
ІВÁНИШЕВ Микола Дми­трович (17.XI.1811−26.X.1874) – укр. історик права, фахівець з історії права слов’янських країн. Нар. у Києві в сім’ї священика. Закінчив Головний педагогічний інститут у Петербурзі. У 1840− 1865 рр. – професор, 1848−1862 рр. – декан юридичного факультету, 1862−1865 рр. – ректор Київ­ського університету. Один із засновників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, згодом – головний редак­тор її видань. Під його наглядом вийшли, зокрема, “Літопис” Г. І. Грабянки і майже всі томи “Архива Юго-Западной России”. У 1845 р. провадив (за участю Т. Г. Шевченка) розкопки курга­ну Переп’ятиха. Автор праць “Відомості про початок унії, виявлені в актах Київського цен­трального архіву” (1858), “Про давні сільські общини в Півден­но-Західній Росії” (1863) та ін.

ІВАСXК Микола Іванович (1865−1930) – укр. живописець. Нар. в м. Заставні (нині Черні­вецької обл.) Вчився у Віден­ській (1884−1889) та Мюнхен­ській (1890−1896) академіях мис­тецтв. Працював у Чернівцях, Львові та Києві. I. – автор історичних картин на теми визвольної боротьби укр. народу (“Богун під Берестечком”, “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, 1912), жанрових картин із життя західноукр. села (“Мати”, 1906, “Гуцулка під деревом”), пор­третів та монументальних розпи­сів. І. був організатором першої художньої школи (1899−1908) у Чернівцях. І. Рєпін, з яким І. був знайомий, високо оцінював його твори.

ІЗМÁЇЛЬСЬКИЙ Олександр Олексійович (1851−1914) – укр. учений, агроном. Нар. у Петров­ському повіті Саратовської губ. у сім’ї небага­того дворянина. У 1875 р. закінчив Петровську землеробську і лісову академію (нині Московська сільськогоспо­дарська академія ім. К. А. Тими­рязєва). У 1879−1883 рр. читав лекції із сільського господарства і керував навчальною фермою в Херсонському землеробському училищі (нині Херсонський сіль­ськогосподарський інститут). У 1883 р., протестуючи проти реак­ційних заходів царського уряду в галузі освіти, вийшов у відставку і працював управителем приват­ного маєтку на Полтавщині. І. був віце-президентом Полтав­ського сільськогосподарського товариства (з 1883). Наукова діяльність І. присвячена питан­ням історії розвитку степів. Він розробив агротехнічні методи боротьби з посухами, розкрив роль людини у висушуванні сте­пів і намітив шляхи підвищення врожайності сільськогосподар­ських культур. І. показав, що в боротьбі з посухою вирішальне значення мають глибокий обро­біток ґрунту, дрібногрудочкува­тий стан поверхні зораного поля, снігозатримання, заліснення ярів, полезахисні лісові смуги та ін.

ІЗXМСЬКИЙ ПОЛК – ад­міністративно-територіальна і військова одиниця в Слобідській Україні. Створений 1685 р. для захисту Південної Росії та Сло­бідської України від грабіжниць­ких нападів кримських і ногай­ських татар. Полковим містом був Ізюм. Межував І. п. із Хар­ківським полком на Заході і Острогозьким полком на Сході. За переписом 1732 р. в І. п. було 17 сотень, 99 населених пунктів, 3550 виборних козаків, 11 423 підпомічники, 9280 підсусідків та феодально залежних селян. Сотенними містечками були Ва­луйки, Сватове, Куп’янка (нині м. Куп’янськ Харківської обл.), Печеніги, Цареборисів (нині с. Червоний Оскіл Ізюмського р-ну Харківської обл.) та ін. Під час Була­вінського повстання 1707−1708 рр. в І. п. діяв пов­станський загін на чолі із Се­меном Драним. Козаки І. п. у складі російської армії брали участь в Азовських походах 1695−1696 рр., Північній війні 1700−1721 рр. (зокрема, у Пол­тавській битві 1709 р.), росій­сько-турецькій війні 1735−1739 рр., Семилітній війні 1756−1763 рр. У 1765 р. у зв’язку з остаточною ліквідацією царським урядом ко­зацького самоврядування у Сло­бідській Україні І. п. реорганізо­вано в регулярний Ізюмський гусарський полк, а козаків пере­творено у військових обивателів. Територія І. п. увійшла до складу Ізюмської провінції Слобідсько­української губернії.

ІКÓННИКОВ Володимир Сте­панович (21.ХІІ.1841−26.ХІ.1923) – вітчизняний історик, член-кор. (з 1893), академік (з 1914) Петер­бурзької академії наук, академік АН УРСР (з 1920), доктор історії (з 1869), професор (з 1871). Нар. у Києві в сім’ї відставного офіцера – ветерана Вітчизняної війни 1812 р. У 1865 р. закінчив історико-філологічний факуль­тет Київського університету. У 1866−1867 рр. – приват-доцент Харківського університету. З 1868 р. – доцент, з 1871 р. – ординарний професор, з 1893 р. – заслужений професор Київ­ського університету. Один із фундаторів і голова (1873−1877) Історичного товариства Нестора Літописця. У 1873−1913 рр. – головний редактор “Универси­тетских известий” Київського університету, голова (1904) Київ­ської археографічної комісії. Автор багатьох наукових праць з історіографії, джерелознавства, історії науки, культури і суспіль­но-політичних рухів у Росії та Україні. Найвизначнішою пра­цею І. є двотомна “Спроба ро­сійської історіографії” (3-й т. не опубліковано, рукопис зберіга­ється в Центральній науковій бібліотеці НАН України). До­кладно висвітлював процес на­громадження історичних знань із давніх часів до 18 ст., аналізував найважливіші історичні джерела та бібліографію до історії Украї­ни, Росії і Білорусії. В працях І. зібрано великий фактичний ма­теріал, тому вони й досі не втратили довідково-бібліографіч­ної цінності.

ІМПÉРІЯ – назва монархіч­ної держави, глава якої має титул імператора. Зокрема, у стародав­ні часи була Римська імперія, за середніх віків – Священна Римська імперія німецької нації (962−1806), в нові часи – Фран­цузька імперія (1804−1814; 1815 і 1852−1870), Австро-Угорська імперія (1867−1918) тощо. Росія стала І. 1721 р., коли Сенат і Синод присвоїли Петрові І титул імператора. Імператори були на­ділені великою, часто необме­женою державною владою.

ІНВЕНТÁРНІ ПРÁВИЛА 1847−1848 – положення, які визначали розмір наділу, уніфі­кували повинності поміщицьких селян у Правобережній Україні, Білорусії та Литві. Видані 26.V (7.VІ).1847 р. Запроваджен­ня І. п. було зумовлено зростан­ням товарного виробництва в поміщицьких маєтках, посилен­ням антикріпосницької боротьби селянства і прагненням уряду привернути на свій бік селянство у боротьбі проти польських поміщиків. Більшість поміщиків на цій території була польської національності і прагнула до відновлення Польщі в кордонах 1772 р. та відокремлення її від Росії. У зв’язку з революцією 1848 р. в країнах Західної Євро­пи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29.ХІІ.1848 р. (10.І.1849) уряд видав нову ре­дакцію І. п., які значно погірши­ли становище селян. І. п. діяли на території Київської, Поділь­ської і Волинської губерній до селянської реформи 1861 р., а в деяких інших місцевостях Украї­ни – до 1863 р. І. п. визнавали селянську землю невід’ємною власністю поміщиків, дозволяли поміщикам замінювати її “мали­ми частинами” і брати у своє “тимчасове розпорядження” на­діли збіднілих і виморочних (безгосподарних) селянських дво­рів. Розмір панщини І. п. вста­новлювали залежно від май­но­вого стану селянського госпо­дарства. Тягловий селянський двір був зобов’язаний відробляти щотижня три дні панщини з тяглом і один день жіночий; напівтягловий (або піший) – два дні піші й один день жіночий; городники працювали на панщи­ні по 24 дні на рік; бобилі (селяни, що не мали ні землі, ні хати) платили оброк від 75 коп. до 2 крб 50 коп. Крім того, всі працездатні члени тяглових і піших дворів мали відробляти по 12 літніх, “згінних”, днів за плату 5−15 коп.; тяглові, піші й городники відбували ще по вісім “будівельних” днів і по 24 (в першій редакції І. п. – лише 12) караули на рік. Запровадження І. п. викликало в 1848−1849 рр. у Правобережній Україні 353 се­лянських виступи; антикріпосниць­кий рух 1855 р. переріс у повстан­ня (Київська козаччина 1855 р.).

ІНДEКТА (лат. inducto – ввожу) – митний податок у Ліво­бережній Україні, який стягував гетьманський уряд за ввіз това­рів із Росії у 2-й пол. 17 − 1-й пол. 18 ст. Зазвичай І. здавалася на відкуп. Збирання І. на росій­сько-укр. митному кордоні при­зводило до штучного підвищен­ня цін на російські товари (полотна, хутро, фарби, солону і в’ялену рибу тощо), перешкод­жало розвиткові укр.-російської торгівлі та негативно впливало на економічні зв’язки Лівобе­режної України із всеросійським ринком. І. було скасовано 1754 р., одночасно з ліквідацією евекти.

ÍСКРА Захар Юрійович (р. н. невід. − бл. 1730) – укр. військо­вий діяч, полковник корсунський (1684−1707), один із керівників визвольного руху в Правобереж­ній Україні проти польсько-шляхетського гніту в кінці 17 − на поч. 18 ст., соратник С. Палія, Самуся та А. Абазина. У 1683 р. брав участь у поході польського короля Яна ІІІ Собеського проти турецьких загарбників, які обло­жили австрійську столицю Ві­день. Пізніше І. з дозволу поль­ського уряду сформував козаць­кий полк, який заселив значну частину Корсунщини. У 1686− 1687 рр. у складі козацьких пол­ків здійснив похід проти турків у Молдавію. В 90-х рр. 17 ст. разом із С. Палієм, С. Самусем, А. Абазином очолив національ­но-визвольну боротьбу в Право­бережній Україні проти поль­ського панування. Щоб схилити І. на свій бік, польський уряд у травні 1701 р. надав йому та його синам шляхетство. Проте І. відмовився від шляхетства і став одним із ватажків повстання Па­лія 1702−1704 рр. у Правобереж­ній Україні. У жовтні−листопаді 1702 р. Корсунський полк на чо­лі з І. розгромив польські війська під Немировом і Бердичевом (26.Х.1702 р.) і примусив капіту­лювати шляхетську залогу у Білій Церкві (10.ХІ.1702 р.). Під натиском переважаючих військо­вих сил під командуванням польного гетьмана А. Сенявсько­го змушений був зі своїм полком відступити на Лівобережжя. Піс­ля укладення Прутського тракта­ту 1711 р. обіймав відповідальні посади в полковій адміністрації Стародубського полку.

ÍСКРА Іван Іванович (р. н. невід. − 14(25).VІІ.1708, за ін. даними − 15(26).VІІ.1708) – пол­тавський полковник (1696−1703). Наприкінці 17 – поч. 18 ст. керу­вав козацькими військами під час спільних укр.-московських походів на турецько-татарські фортеці Кизи-Кермен, Іслам-Кермен, Шин-Гірей на півдні України та в боях проти швед­ської армії у Лівонії (1700). На­лежав до антигетьманської опо­зиції, яку очолював В. Кочубей, і підтримував промосковську орієн­тацію частини козацької стар­шини. Восени 1707 р. разом із Кочубеєм возив донос у похідну царську кан­целярію на І. Мазепу, в якому повідомлялося про таєм­ні переговори гетьмана з поль­ським королем С. Лещинським і шведським королем Кар­лом ХІІ. Московський цар Петро І не повірив повідомленню І. та Ко­чубея. І. заарештований у Вітеб­ську. Страчений разом із Кочу­беєм за наказом царя у липні 1708 р. у козацькому таборі під Борщагівкою (нині село Погреби­щенського р-ну Вінницької обл.).

ИСКEССТВО В XЖНОЙ РОССBИ” – щомісячний жур­нал із питань образотворчого мистецтва, що виходив у Києві 1913−1914 рр. Спочатку мав наз­ву “Искусство и печатное дело” (1909−1910), пізніше “Искусство. Живопись. Графика. Художест­венная печать” (1911−1912). Ба­гато уваги журнал приділяв істо­рії укр. мистецтва, дослідженню художніх традицій укр. народу, заснованим в Україні художнім школам, майстерням, фотосту­діям. У журналі співробітничали В. Брюсов, М. Врубель, Ф. Ернст, П. Мартинович, О. Новицький та ін.



ІСЛÁМ-ГІРÉЙ ІІІ (1604− 1654) – кримський хан (1644− 1654), син хана Селямета-Гірея. В 1644 р. турецький султан при­значив І.-Г. ханом замість його молодшого брата Мухаммеда-Гі­рея. В 1648 р. уклав воєнний союз із гетьманом України Б. Хмельницьким, спрямований проти Польщі. Проте зацікавле­ний у тривалій війні і взаємному виснаженні України і Речі Посполитої І.-Г. ІІІ віроломно порушував угоду. Боячись зміц­нення України, І.-Г. ІІІ у Зборів­ській битві 1649 р., Берестецькій битві 1651 р., Жванецькій облозі 1653 р. зраджував Б. Хмель­ницького. За І.-Г. ІІІ татарські загони часто нападали на Украї­ну, грабували міста і села, брали ясир. За укр. народними перека­зами, І.-Г. ІІІ отруїла невільниця-українка, яка помстилася за нищення України татарськими ордами.

ІСТÓРИКО-ФІЛОЛОГÍЧ­НЕ ТОВАРBСТВО ПРИ НÍ­ЖИНСЬКОМУ ІСТÓРИКО-ФІЛОЛОГÍЧНОМУ ІНСТИ­ТEТІ (1894−1917) – наукове то­вариство, засноване групою ви­кладачів Ніжинського історико-філологічного інституту. Това­риство видавало “Збірники” (15 т., 1896−1915). Серед статей і публікацій “Збірників” певний інтерес викликають матеріали про М. В. Гоголя (т. 3, 1902), а також про укр. народну твор­чість (т. 5, 1904).

ІСТÓРИКО-ФІЛОЛОГÍЧНЕ ТОВАРBСТВО ПРИ НОВО­РОСÍЙСЬКОМУ УНІВЕРСИ­ТÉТІ (1889−1917) – наукове то­вариство, засноване в Одесі гру­пою викладачів Новоросійського університету для поширення істо­ричних та філологічних знань. Видавало “Літопис” (25 т., 1890− 1916). З надрукованих у “Літопи­сі” публікацій і матеріалів науко­ву цінність мають праці візантіє­знавця академіка Ф. І. Успен­ського і психолога М. М. Ланге.

ІСТÓРИКО-ФІЛОЛОГÍЧ­НЕ ТОВАРBСТВО ПРИ ХÁР­КІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТÉ­ТІ – наукове товариство, засно­ване групою викладачів 1877 р. Діяльність його була спрямована на висвітлення історії Лівобе­режної та Слобідської України. Очолювали товариство в різний час О. О. Потебня, М. Ф. Сум­цов, членами його були Д. І. Ба­галій, О. Я. Єфименко, І. І. Ман­жура та ін. Товариство органі­зовувало археологічні, етногра­фічні експедиції. Матеріали екс­педицій, статті, публікації укр. істориків, а також протоколи засідань та звіти товариства публікувалися в “Сборниках Харьковского историко-филоло­гического общества” (т. 1−21, 1886−1914). З ініціативи това­риства було засновано Харків­ський історичний архів (1880). Припинило діяльність 1919 р.

ІСТОРBЧНЕ ТОВАРBС­ТВО НÉСТОРА ЛІТОПBСЦЯ – наукове товариство, засноване 1873 р. у Києві. З 1874 р. існу­вало при Київському універси­теті. Його діяльність була спря­мована на висвітлення історії України, поширення історичних знань, вивчення пам’яток старо­вини, а також археології, філоло­гії, історичної географії, палео­графії, нумізматики та ін. Това­риство налічувало понад 100 чле­нів. Очолювали товариство в різ­ний час В. С. Іконников, В. Б. Ан­тонович, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. М. Лазаревський та ін. В роботі товариства брали участь історики Києва, Харкова, Петербурга та ін. міст. Його членами були І. І. Срезневський, М. І. Костомаров, І. В. Лучиць­кий, П. С. Єфименко, О. І. Ле­вицький, Д. І. Багалій, Л. В. Па­далка, І. М. Каманін та ін. Това­риство видавало “Чтения в Исто­рическом обществе Нестора-ле­тописца”. Припинило діяльність 1917 р.

ІСТОРBЧНІ НАУКÓВІ ТО­ВАРBСТВА – громадські орга­нізації істориків − (як профе­сіоналів, так і аматорів-краєзнав­ців). Першим історичним това­риством у Росії було Товариство для історичних досліджень в Архангельську (засн. 1759 р.). В дореформений період у Росії діяло близько 15 І. н. т. Най­значнішими з них були – Мос­ковське товариство історії і старожитностей російських (при Московському університеті, за­сноване 1804 р.), Одеське това­риство історії і старожитностей (засн. 1839 р.), Російське архео­логічне товариство (засн. 1846 р.). Число І. н. т. в післяреформений період дуже зросло. У 1864 р. почало діяти Московське архео­логічне товариство, 1866 р. в Петербурзі засновано Російське історичне товариство. В кінці 19 ст. існували Історичне това­риство при Петербурзькому університеті (засн. 1889 р.) та Воєнно-історичне товариство (засн. 1907 р., відділи в Москві, Одесі, Києві). В Україні існували – Історичне товариство Нестора Літописця (засн. 1873 р.), Істо­рико-філологічне товариство при Харківському унніверситеті (засн. 1877 р.), Історико-філологічне товариство при Ніжинському історико-філологічному інститу­ті (засн. 1894 р.), Історико-філо­логічне товариство при Новоро­сійському університеті (засн. 1889 р.), в Західній Україні – Галицько-руська матиця (засн. 1848 р.), Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові (засн. 1892 р.). В Україні діяло також декілька історико-крає­знавчих товариств – Товариство дослідників Волині (засн. 1900 р.), Катеринославське наукове това­риство (засн. 1901 р.), Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва (засн. 1887 р.); церковно-археологічних товариств – Археологічне това­риство при Київській духовній академії (засн. 1872 р.), Волин­ське церковно-археологічне то­вариство (засн. 1894 р.), Поділь­ське церковне історико-архео­логічне товариство (засн. 1903 р.). Видавнича і публікаторська ді­яльність І. н. т. сприяла розробці багатьох історичних проблем, розширенню джерелознавчої ба­зи, введенню в науковий обіг нових історичних документів. Товариства зібрали багато пи­семних і речових джерел, які стали основою архівних і му­зейних фондів.

ІСТÓРІЯ РEСІВ” (“ИС­ТОРИЯ РУСОВ”) – най­визначніший історичний твір в Україні в кінці 18 − на поч. 19 ст. Уперше “І. р.” у 1846 р. опублі­кував у Москві О. Бодянський. Автор “І. р.” невідомий, хоча ав­торство приписувалося багатьом особам (Г. Кониський, Г. Полети­ка, кн. О. Безбородько, кн. М. Рєп­нін та ін.). Наприкінці 18 ст. серед укр. дворянства зріс інте­рес до історичних документів, який спочатку мав суто прагма­тичний характер. Геральдична канцелярія у Санкт-Петербурзі висловила сумнів, чи можуть на­щадки козацької старшини пре­тендувати на дворянський ста­тус. Поступово у багатьох із них зацікавленість власним родово­дом пере­росла в інтерес до історичного минулого укр. наро­ду. Збирач старовинних держав­них актів, грамот, літописів та інших документів В. Полетика писав: “Як приємно працювати для слави і добра Батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до інтересів Батьківщини, служать, нам нагородою”. У багатьох дворянських сім’ях зберігалися списки козацьких літописів 17−18 ст. – Величка, Грабянки, Самовидця. Вони постійно пере­писувалися і знаходили нових господарів. Але найбільшої по­пулярності набув історичний трактат “І. р.”. На думку вчених, він був створений у перші десятиріччя 19 ст., і приписували його різним авторам. Анонім­ність твору закономірна, бо якби його автор назвав себе, міг би мати великі неприємності з боку імперської влади. Навіть ті, хто таємно переписував і зберігав рукопис, наражалися на небез­пеку.

Автор “І. р.” подає картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р., приділяючи головну увагу козач­чині, Визвольній війні укр. на­роду під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр., Геть­манщині. Основна ідея твору – право кожного народу на само­стійний державно-політичний розвиток. Боротьба укр. народу проти іноземних поневолювачів складає основний зміст твору “І. р.” У ньому русами поімено­вувались українці. В передмові засуджено “баснословия й само­хвальство” літописців і того­часних істориків з Литви та Польщі, які намагалися привлас­нити минуле укр. народу. Автор закликав “отдать сему народу и его вождям за подвиги их и геройство должную справедли­вость”. Пряма полеміка з росій­ською історіографією відсутня. Але сам зміст твору спросто­вував тлумачення істориків Ро­сії, буцімто лише їй належить давньокиївська спадщина. Автор дово­дить, що предки українців, споконвіку населяючи Наддні­прянщину, відіграли визначаль­ну роль у творенні Давньорусь­кої держави зі столицею у Києві. Схвильована оповідь про славні діяння гетьманів козацької дер­жави знаходила відгук у читачів, виховуючи патріотизм і сповню­ючи їх гордістю за своїх предків. В імперських виданнях згадки про І. Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка неодмінно супро­воджувалися лайкою. Для автора ж літопису вони – світлі постаті в історії, що прагнули зупинити погли­нення укр. автономії ца­ризмом. Щоправда, він інколи понад міру захоплювався своїми героями, романтизував їх, підмі­няв факти легендами. Одначе щирість оповідача викли­кала по­вагу до нього й інтерес до істо­рії. Про широку зацікавленість укр. громадськості історією свідчили два видання (перше здійснено 1822 р.) “Истории Ма­лой России” Д. Бантиша-Камен­ського. Хоч автор, чиновник у канцелярії губернатора М. Рєпні­на в Полтаві, дотримувався офі­ційних поглядів на укр. історію, кожен том його твору містив цінні документи з архівів Мос­кви, Києва та Чернігова. Якраз у цій праці вперше побачили світ документи про об’єднання Украї­ни й Росії 1654 р. “І. р.” справила помітний вплив на 5-томну “Историю Малороссии” М. Мар­кевича, що вийшла друком на поч. 40-х рр. 19 ст. Відомий своїм радикалізмом російський літературний критик В. Бєлін­ський засудив цю фундаменталь­ну працю за прагнення її автора виділити історію України в само­стійний курс, незалежний від історії Росії. В Україні, однак, вона здобула визнання. 1846 р., коли журнал “Чтения Москов­ского общества истории и древ­ностей российских” очолив О. Бодянський, на сторінках цьо­го елітарного видання серед пер­ших праць було опубліковано “І. р.”. Її використовували під час написання своїх історико-літературних творів Т. Шевчен­ко, Є. Гребінка, І. Срезневський, М. Гоголь, М. Костомаров. На-

ступне видання твору з’явилося 1991 р., тобто майже через півтора століття. Ні в царські, ні в радянські часи цей вибухо­небезпечний твір не друкувався.




1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка