Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка2/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

АД’XНКТ (лат. adjunctus − помічник) – у дореволюційній Росії і в Західній Європі – вчене звання в деяких наукових уста­новах, особа, яка займає молод­шу наукову посаду, – помічник академіка або професора. Також особа, що має це звання. В Росії А. були замінені доцентами згід­но з університетським статутом 1863 р.

ÁЗБУЧНА ВІЙНÁ” – бо­ротьба прогресивної громадськос­ті Східної Галичини в 30−50-х рр. 19 ст. проти спроб австро-поль­ської реакції латинізувати укр. алфавіт. Замінити укр. кирилич­ну азбуку латинським алфавітом – “абецадлом” запропонував 1834 р. укр. галицький філолог Й. Лозинський. Проти політично шкідливої, антинаукової концеп­ції Лозинського виступили члени “Руської трійці”, які захищали укр. мову і від “своїх”, укр., реакціонерів, і від польських шовіністичних ідеологів, що без­підставно розглядали укр. народ як “гілку” польського народу, а укр. мову – як наріччя польської мови. Спроби губернатора Гали­чини 1859 р. законодавчим шля­хом запровадити латинський ал­фавіт викли­кали протести гро­мадськості Східної Галичини, які підтримували відомі славісти Ф. Миклошич і П. Шафарик. Це примусило реакційні кола відмо­витися від латинізації укр. пи­семності.



АЗÓВСЬКА ГУБÉРНІЯ – ад­міністративно-територіальна оди­ниця в Російській державі у 18 ст. Створена за царським указом від 18.ХІІ.1708 р. Адмі­ністративним центром її було м. Азов. До складу А. г. входила велика територія, що охоплю­вала теперішні Луганську, До­нецьку, більшу частину Хар­ківської областей України, Рос­товську, Воронезьку, Тамбов­ську області Росії з містами Ізюмом, Чугуєвом, Змієвом, Ба­лаклією, Тором (нині Слов’янськ), Тамбовом, Саранськом, Вороне­жем, Валуйками, Острогозьком та ін. У зв’язку з передачею м. Азова і гирла р. Дону за Прут­ським трактатом 1711 р. Туреч­чині губернський центр було перенесено у Воронеж, а 1725 р. А. г. перейменовано на Воро­незьку губернію. Після російсько-турецької війни 1768−1774 рр. знову було 1775 р. створено А. г. з центром у м. Азові у складі Азовської і Бахмутської провін­цій. До А. г. увійшли колишня Слов’яно-Сербія, південна час­тина Слобідської України, об­ласть Війська Донського, фор­теці Керч і Єнікале на Керчен­ському півострові. В 1776 р. Азовську, Новоросійську, Астра­ханську та Саратовську губернії було об’єднано в генерал-губер­наторство на чолі з Г. О. По­тьомкіним. У 1783 р. А. г. та Новоросійську губернію було лі­квідовано і створено Катерино­славське намісництво.

АЗÓВСЬКЕ КОЗÁЦЬКЕ ВÍЙСЬКО – укр. військове фор­мування, створене 1828 р. і роз­ташоване царським урядом на північно-західному березі Азов­ського моря (звідси і його назва). А. к. в. спочатку складалося із 1500 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким, які з початком ро­сійсько-турецької війни 1828− 1829 рр. на 42 човнах приєд­налися в Ізмаїлі до російської армії. Із цих козаків було сфор­мовано Дунайський козацький полк, що особливо відзначився у боях за здобуття турецької фор­теці Ісакчі. У 1831 р. А. к. в. було відведено 74 тис. десятин землі в Олександрівському по­віті Катеринославської губернії між Бердянськом і Маріуполем (між річками Бердою, Обиточ­ною та Азовським морем). Азов­ські козаки займалися землероб­ством і рибальством, заснували три станиці – Покровську, Ново­спаську та Петровську, 15 хуто­рів і м. Микольське. До володінь А. к. в. зарахували Петровський міщанський посад, Новоспасов­ське поселення державних селян і Стародубську станицю черні­гівських переселенців, які були на цій території раніше. Основ­ним завданням А. к. в. була охо­рона західного узбережжя Азов­ського моря. 1837 р. для охорони узбережжя з А. к. в. було сфор­мовано військову флотилію з 10 командами, яка постійно крейсувала на визначеній ділян­ці. За виконання військової служби козаків було звільнено від повинностей і податків. У військових справах А. к. в. було підпорядковане новоросійському, а в цивільних – бессарабському генерал-губернатору. Наказним отаманом А. к. в. до 1853 р. був Й. Гладкий, який мав чин пол­ковника російської армії. Вну­трішнє самоуправління здійсню­валося наказним отаманом і військовим правлінням, центр якого розташовувався в станиці Петровській, а згодом – у Маріу­полі. Разом з козацькою старши­ною отаман проводив політику, що утверджувала кріпосницькі порядки і заходи царського уря­ду, зокрема щодо переселення азовців на Кавказ. Це викликало протести козаків, частина яких повернулася до Туреччини. Ти­сячу сімей азовців 1862−1864 рр. було силоміць переселено на Північний Кавказ у різні станиці Анапського округу та Закубан­ської обл. Азовці, невдоволені гнітом старшини, тяжкою вій­ськовою службою і примусовим переселенням, підняли повстан­ня, яке царський уряд жорстоко придушив. Згідно з царським указом від 11.X.1865 р. А. к. в. було ліквідовано, рядових коза­ків перетворено на селян, а стар­шина (офіцери) отримала дво­рянство і земельні володіння. Регалії, зброю, навчальну флоти­лію було передано Кубанському козацькому війську.

АЗÓВСЬКІ ПОХÓДИ 1695− 1696 – походи московських військ і флоту та укр. козацьких полків на Азов і в пониззя Дніпра під час російсько-турець­кої війни 1686−1699 рр. Загар­бавши в 15 ст. Північне Причор­номор’я, турецькі агресори та їхні васали − кримські татари робили розбійницькі напади на укр. і російські землі. Щоб при­пинити ворожі вторгнення, Ро­сійській державі необхідно було визволити від турецько-татар­ських агресорів Північне При­чорномор’я. У 1686 р. російський уряд оголосив війну султанській Туреччині. Але війна велася дуже мляво. Воєнні дії активізувалися за царювання Петра І. Безпосе­редньою метою А. п. було здобуття фортеці Азов у гирлі р. Дон. Перший А. п. розпочався весною 1695 р. Під Азов виступила мос­ковська армія (31 тис. осіб, 170 гармат) на чолі з генералами О. Головіним. Ф. Лефортом і П. Гордоном, яка 5 (15) липня обложили фортецю Азов. Одно­часно з наступом на Азов укр. армія (120 тис. осіб) на чолі з гетьманом І. Мазепою і невели­кий московський загін під ко­мандуванням Б. Шереметєва за­хопили у липні 1695 р. турецько-татарські фортеці Кизикермен, Тавань та ін. у пониззі Дніпра. Проте через відсутність військо­вого флоту і невдалі штурми фортеці 5.VIII і 25.ІХ здобути Азов не змогли і в листопаді того ж року відступили. Наприкінці 1695 р. розпочалась підготовка другого А. п. На верф’ях у Преображенську і Воронежі було збудовано близько 30 військових кораблів. У квітні 1696 р. московські війська (75 тис. осіб) під командуванням А. Шеїна ви­рушили на кораблях і суходолом до Азова. Наприкінці квітня з України виступив укр. козацький корпус (15 тис. осіб) на чолі з чернігівським полковником Я. Ли­зогубом (“...мужем доброчесним, − за висловом Петра І, − і в воєнних трудах умілим”). Друга група російських військ та укр. козаків (70 тис. осіб) рушила в пониззя Дніпра. У травні 1696 р. Азов був оточений із суші і блокований московським флотом під командуванням Ф. Лефорта. Після запеклого штурму фортеці 17−19 (27−29).VII укр. полками турецький гарнізон в Азові капі­тулював. Вирішальну роль в облозі та здобутті Азова відіграли укр. козацькі полки. Здобуття Азова і зруйнування турецько-татарських фортець у пониззі Дніпра було важливим етапом у боротьбі за визволення Північ­ного Причорномор’я і частиною розпочатого Росією в кінці 17 ст. наступу на Південь для визволен­ня загарбаних турками і татарами південних земель та здобуття ви­ходу до Азовського і Чорного морів.

АЙВАЗÓВСЬКИЙ Іван Кос­тянтинович (29.VІІ.1817−2.V.1900) – художник-мариніст, співець Чорного моря. Нар. у Феодосії у вірменській родині, яка переїхала з Галичини. Закінчив Петербур­зьку академію мистецтв (1837). З 1844 р. став академіком. У 1839 р. дістав звання художника, з 1887 р. – почесний член Академії мис­тецтв. Поклав початок цілій шко­лі мариністів. Його картини екс­понувалися в багатьох країнах. Був обраний членом багатьох іноземних академій. А. майстер­но відтворював поетичну красу морських краєвидів. Блискуче володіючи малярським умінням, А. написав близько 6000 творів. Найвідоміший – “Дев’ятий вал” (1850) – характерна робота пер­шого періоду творчості худож­ника, написана в романтичній традиції Брюллова. Пізніше твор­чість А. набирає більш реалістич­ного характеру. Картини “Чорне море” (1881) та особливо “Серед хвиль” (1898) яскраво і правдиво передають велич морської стихії. Багато творів А. присвятив зо­браженню подвигів моряків ро­сійського флоту (“Чесменський бій” (1848), “Синопський бій” (1854) та ін.). Кілька великих полотен А. присвятив О. С. Пуш­кіну (“О. С. Пушкін на березі Чорного моря” та ін.). А. звер­тався і до інших жанрів, зокрема створив ряд картин, присвячених Україні, показавши її поетичну природу (“Чумацька валка” (1855), “Український пейзаж” (1868), “Млин на березі річки. Україна” (1880), “Весілля на Україні” (1891) та ін.). А. влаш­товував виставки своїх творів в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві й ін. Був членом Товариства південно-російських художників (1894). З 1845 р. А. оселився у Феодосії, де збудував майстерню і картинну галерею (1880), яку згодом передав місту.

АКАДЕМÍЧНА ГІМНÁЗІЯ У ЛЬВОВІ (Укр. академічна гімназія) – найстаріша гімназія в Україні. Заснована за розпоряд­женням Йосипа ІІ від 24.Х.1784 р. як складова частина Львівського університету (академії) гімназія отримала назву “академічна”. Випускники гімназії зараховува­лись до університету без вступ­них іспитів. Мовою викладання до 1849 р. в А. г. була латинська, згодом – німецька. З 1867 р. всі навчальні предмети в початко­вих класах викладалися укр. мовою, а з 1874 р. – в усіх класах. Значна частина учнів гім­назії були членами української молодіжної організації “Пласт”. У 20−30-х рр. 20 ст. в А. г. діяли нелегальні юнацькі осередки Укр. військової організації та Організації укр. націоналістів, до складу яких входили учні стар­ших класів. У різні часи в А. г. викладали І. Боберський, А. Вах­нянин, М. Возняк, М. Галушин­ський, І. Зелінський, І. Кокоруза, Ф. Колесса, І. Крип’якевич, В. Ла­ба, С. Людкевич, О. Огоновський, О. Степанів-Дашкевич та ін. У гімназії свого часу навчалися Є. Коновалець, Р. Шухевич, Р. Су­шко, В. Кучабський, М. Кор­дуба та ін. 1944 р. А. г. було рефор­мовано у середню загальноосвіт­ню школу. З 1992 р. А. г. від­новила діяльність.

АКАДЕМÍЧНЕ БРÁТСТВО – товариство студентів-українців у Львівському університеті, за­сноване 1886 р. з метою органі­зації їхнього наукового і громад­ського життя. Діяльність А. б. була спрямована проти утисків укр. культури з боку австрійської бюрократії, польських поміщи­ків. У А. б. брала участь про­гресивна укр. професура Львів­ського університету. А. б. мало свою бібліотеку, читальню, орга­нізовувало читання лекцій, літе­ратурно-артистичні вечори. Діяль­ність А. б. була спрямована про­ти національного гніту Габ­сбурзької монархії.

АКАДЕМÍЧНИЙ ГУРТÓК – студентське товариство, засно­ване 1871 р. у Львові, спершу москвофільського напряму. У травні 1876 р. об’єднався зі студентським народовським гурт­ком “Дружний лихвар”. Видавав “Бібліотеку повістей” (1874), журнал “Друг” (1874−1877), аль­манах “Дністрянка” (1876), окре­мі книги, брошури. Після арешту (1877) І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, які очолювали демократичну групу А. г., пере­став відігравати будь-яку роль у суспільному житті Східної Гали­чини.

АКАДЕМÍЧНИЙ ЛЕГІÓН – збройна студентська організа­ція, що брала активну участь у національно-визвольній боротьбі у Львові під час буржуазної революції 1848 р. в Австрії. А. л. створено у березні 1848 р. під впливом народного повстання у Відні. До легіону входило близь­ко 900 осіб – студентів Львів­ського університету, робітників, ремісничої молоді, політичних емігрантів. А. л. входив до Львівської національної гвардії. У дні Львівського повстання (1−2.Х.1848 р.) А. л. діяв найрі­шучіше. Його члени відмовили­ся, незважаючи на вимоги націо­нальної гвардії, скласти зброю і вели на барикадах боротьбу про­ти сил контрреволюції. За умо­вами капітуляції, яку підписали керівники національної гвардії, А. л. було розпущено, а полі­тичні емігранти зобов’язувалися виїхати з краю. Багато його учасників зазнали репресій.

АКСЕЛЬРÓД Павло Борисо­вич (1850−16.IV.1928) – соціал-демократ, один з лідерів меншо­виків. Нар. в м. Почепі (нині Брянська обл.). Закінчив Ніжин­ський ліцей. Учився в Київсько­му університеті. В 70-х рр. – народник, після розколу органі­зації “Земля і воля” примкнув до “Чорного переділу”. Брав участь у створенні групи “Визволення праці” (1883), з 1900 р. – один із редакторів газети “Искра” та журналу “Заря”. На ІІ з’їзді РСДРП – прихильник меншості. Один із лідерів ІІ Інтернаціона­лу. Після Жовтневої революції – емігрант, виступав за збройну інтервенцію проти радянської влади. Помер у Берліні.

АЛЕКСÁНДРОВ Володимир Степанович (2.VІІ.1825−10.І.1894) – укр. письменник. Нар. в Ізюм­ському повіті на Харківщині. Закінчив медичний факультет Харківського університету, пра­цював військовим лікарем. Упер­ше виступив з поезіями 1861 р. (журнал “Основа”). Написав опе­рети “За Немань іду” (1872) і “Не ходи, Грицю, на вечорниці” (1873). Остання перероблена піз­ніше М. Старицьким. Видав збір­ник власних перекладів із М. Лер­монтова та І. Козлова − “Мало­руські співанки” (1880) та альма­нах “Складка” (1887−1892). А. збирав усну народну творчість та опублікував “Народний пісенник з найкращих укр. пісень”, казки “Коза-дереза”, “Івашечко”. Дру­кував етнографічні праці. Деякі поезії А. здобули популярність у народі (“Я бачив, як вітер беріз­ку зломив” та ін.)

АЛЧÉВСЬКА Христина Да­нилівна (1841−1920) – укр. педа­гог-просвітитель. Нар. у м. Бор­зні (нині смт Чернігівської обл.) у поміщицькій сім’ї. Брала участь у гуртках молоді, зв’язаних з “Колоколом” Герцена. У 1862 р. відкрила у Харкові та утримува­ла за власний кошт жіночу недільну школу (офіційно від­криту 1870 р.), яка проіснувала близько півстоліття і славилася добре розробленою методикою навчання дорослих (замолоду в ній учителював Б. Грінченко). Школа А. стала справжнім мето­дичним центром навчання дорос­лих. У цій школі А. обстоювала укр. мову, пропагувала твори Т. Г. Шевченка. У співпраці з учителями школи А. склала по­сібник для навчання “Книга взрослых” (1899). За її сприяння недільні школи створено в бага­тьох містах України та Росії. А. – авторка спогадів “Передуманное и пережитое” та низки методич­них статей про навчання дорос­лих. А. широко пропагувала лі­тературні твори як засіб вихо­вання трудящих. А. – один з ос­новних авторів 3-томної бібліо­графічної праці “Що читати народові” (СПб.; М., 1888−1906), яку схвально оцінила прогресив­на громадськість. На виставках у Москві, Нижньому Новгороді, Парижі, Антверпені, на яких де­монструвався педагогічний до­свід А., їй було присуджено найвищі нагороди. У 1890 р. А. обрано віце-президентом Міжна­родної ліги освіти.

АЛЧÉВСЬКИЙ Олексій Ки­рилович (1835−1901) – укр. гір­нопромисловець. Нар. в м. Су­мах у сім’ї дрібного торговця. Розбагатів унаслідок фінансових махінацій (спекуляцій). Був влас­ником Харківського торговель­ного банку і фінансував мета­лургійні підприємства, зокрема будівництво Донецько-Юр’їв­ського металургійного заводу. Піз­ніше збанкрутував. Батько ком­позитора Григорія, співака Івана і поетеси Христі Алчевських.

АМÁТОРСЬКИЙ ТЕÁТР − театр, у якому виконавцями ви­ступають непрофесійні актори, відіграв велику роль у розвитку театру в Україні та в пробуджен­ні укр. національної самосвідо­мості. Своїм походженням театр пов’язаний із самодіяльним на­родним мистецтвом (драматич­ний елемент календарних обря­дів, весілля та ін.). У п’єсах шкільного театру в Україні 17–18 ст. грали аматори – студенти Київської академії та колегій. На західно­укр. землях ці вистави подекуди дожили до 40-х рр. 19 ст. З аматорських вистав 80–90-х рр. 18 ст. виник на поч. 19 ст. театр у Харкові. Домашній аматорський театр генерал-гу­бернатора Я. Лобанова-Ростов­ського, де грав І. Котляревський, дав початок Полтавському теа­трові. Перші п’єси Котлярев­ського і Квітки ставили аматори у різних містах України. 1848 р. виник аматорський гурток І. Озар­кевича в Коломиї, за ним у Львові, Перемишлі, Тернополі та ін. містах Галичини. У 1860-х рр. аматорські вистави особливо ширяться в Полтаві, Чернігові, на Херсонщині (зокрема в Бо­бринці і Єлисаветграді, де в них брали участь Кропивницький і брати Тобілевичі) та ін. містах. Особливе значення в 60−70-х рр. 19 ст. мав А. т. у Києві, організо­ваний членами київської “Гро­мади”, в 70-х рр. – за участі М. Старицького і М. Лисенка. У процесі створення перших укр. професійних труп до них влило­ся чимало визначних акторів А. т. Після заборони 1876 р. ви­стави А. т. відбувалися здебіль­шого закрито у приватних залах, а після видання за­кону 1880 р. – відкрито з дозволу місцевої ад­міністрації, за винятком Києва, де ще 1883 р. тривали вистави у приватному будинку, а 1882− 1892 рр. дозволялася лише одна відкрита вистава А. т. на рік. З 1880 р., незважаючи на тиск адміністрації, кількість укр. ама­торських гуртків безперервно зростала у містах, містечках, великих селах, цукроварнях. При здебільшого невисокому мистець­кому рівні вистав А. т. в добу заборон укр. друкованого слова були єдиним способом поши­рення укр. свідомості і культури в межах Російської імперії. З появою “Просвіт” (з 1905 р.) укр. А. т. зростає. Діяльність його не меншає і з забороною “Просвіт”, охоплюючи навіть робітничі пе­редмістя Києва (М. Старицька), Харкова (Г. Хоткевич), Катери­нослава (Н. Дорошенко) та ін. Не маючи значних адміністратив­них перешкод, А. т. у Галичині в кінці 19 і на поч. 20 ст. надзви­чайно поширився, увійшовши переважно в широко розгалуже­ну мережу “Просвіт”. На Букови­ні поширенню А. т. спочатку сприяло робітниче товариство “Зоря”. Своєрідним явищем був народний Гуцульський театр О. Гулейчука та Г. Хоткевича перед Першою світовою війною. Після 1920 р. діяльність А. т. в Галичині зростає і далі, незважа­ючи на намагання польської адміністрації перешкодити його поширенню. На Закарпатті А. т., відомий із середини 19 ст., набув поширення у 20−30-х рр. 20 ст. Аматорські гуртки виникали при читальнях під керівництвом учи­телів і священиків. Після інтен­сивного збільшення числа ама­торських гуртків по всій Україні в 1917−1920 рр. діяльність ама­торів в УРСР була поступово обмежена у рамках “гуртків са­модіяльності”, з точно визначе­ним репертуаром переважно не­великих злободенних агітацій­них п’єс.

АМБÓДИК-МАКСИМÓВИЧ Нестор Максимович (7.XI.1744− 5.VIII.1812) – визначний укр. учений-енциклопедист, один з основоположників вітчизняного наукового акушерства, фітотера­пії, ботаніки, педіатр. Нар. в с. Веприку (нині Гадяцького р ну Полтавської обл.) у сім’ї свяще­ника. Освіту здобув у Київській академії (1768), Петербурзькій госпітальній лікарській школі (1770), на медичному факультеті Страсбурзького університету, де захистив докторську дисертацію (1775). 1782 р. дістав звання про­фесора акушерства і з 1784 р. почав працювати при Петербур­зькому виховному будинку. За­провадив нові наочні методи викладання. 1797 р. за ініціати­вою А.-М. було засновано Клі­нічний повивальний інститут у Петербурзі. Великою заслугою А.-М. є створення найдоскона­ліших на той час підручників: з акушерства “Мистецтво спови­вання” (ч. 1−6, 1784−1786 рр.) та ботаніки “Ботаніки початкові основи” (1795). Своєрідною ен­циклопедією медичних знань є праця А.-М. про лікарські росли­ни (1783−1788). А.-М. став пер­шим фітотерапевтом, який нау­ково обґрунтував застосування в медицині лікарських трав. За­сновник російської медичної термінології, невтомний популя­ризатор і пропагандист медич­них та ін. знань серед насе­лення.

АНДРÉЛЛА Михайло (літ. псевд. – Оросвигівський, 1637− 1710) – укр. письменник-поле­міст. Нар. у с. Росвигові на Закарпатті. Вчився у Відні, Бра­тиславі і Трнаві. 1669 р. порвав з унією і став непримиренним борцем проти засилля Ватикану. Продовжував традиції І. Вишен­ського. У творах, з яких зберег­лися “Логос” (1691−1692) і “Об­рона вєрному каждому человє­ку” (1699−1701), дається широка картина життя закарпатських українців і характеристика того­часного суспільного руху. В них А. виступав проти соціального і національного гніту, висував ідею возз’єднання Закарпаття з усім “православним” укр. та росій­ським народом. За висміювання папи-“антихриста”, єзуїтів, панів-“златолюбців” зазнав жорстоких переслідувань з боку єзуїтів. У своїх творах А. використав чима­ло історичного літописного ма­теріалу.

АНДРÍЇВСЬКА ЦÉРКВА у Києві – пам’ятка архітектури України 18 ст. Збудована 1747− 1753 рр. у стилі бароко за про­ектом російського архітектора В. В. Растреллі. Будівництвом керував російський архітектор І. Ф. Мічурін. Живопис виконали художники О. П. Антропов і Г. К. Левицький-Ніс у 1752− 1755 рр. А. ц. у плані хрещата, має купол і чотири поставлені по діагоналі контрфорси-пілони з декоративними верхами, що на­дає церкві вигляду типового укр. п’ятиверхого храму. Стрункістю і легкістю форм, красою силуету, що гармоніює з мальовничими придніпровськими схилами, А. ц. вирізняється як визначна пам’ят­ка світової архітектури того часу.

АНДРEЗЬКИЙ Георгій (Юрій) Володимирович (26.V.1827 − р. см. невід.) – член Кирило-Мефодіївського товариства, про­гресивний громадський діяч, учений і поет. Нар. в с. Вечірках на Полтавщині у сім’ї дрібного поміщика. Вчився у Київському університеті. 1846 р. вступив до таємного Кирило-Мефодіївсько­го товариства, належав до його демократичного крила, очолюва­ного Т. Г. Шевченком, прибіч­ник федерації слов’янських на­родів. А. писав вірші, на яких позначився вплив Т. Г. Шевчен­ка (“Не плачте, ріднесенька мамо”, “Україна”, “Відозва”, “Скажи мені, батьку” та ін.), де відобразив долю пригнобленої України. 1847 р. А. було заареш­товано і вислано під нагляд поліції в Казань, а потім у Петрозаводськ (1848−1850). За написання статті “Конституція республіки” А. знову було за­арештовано та ув’язнено в Соло­вецькому монастирі (1850−1854), де він відзначився при обороні монастиря від нападу англій­ської ескадри. Після звільнення служив чиновником Архан­гель­ської палати кримінального і цивільного суду (1854−1857). Дальша доля А. невідома.

АНДРEСІВСЬКЕ ПЕРЕ­МBР’Я 1667 – договір про пере­мир’я між Річчю Посполитою і Московською державою, укладений 30.І (9.ІІ)1667 р. в с. Андрусові поблизу Смолен­ська, про припинення війни 1654−1667 рр. Обидві сторони були знесилені тривалою вій­ною, в Україні спалахували повстання як проти польського панування, так і проти став­леника Москви, гетьмана Ліво­бережної України І. Брюховець­кого. А. п., основні положення якого вироблялися протягом трьох місяців, зі сторони Московського царства підписав А. Л. Ордін-Нащокін, а зі сторони Польщі – жмудський староста Ю. Глебо­вич. За умовами А. п. припиня­лася польсько-московська війна 1654−1667 рр. і встановлювалось перемир’я на 13,5 років (до червня 1680 р.) між Росією і Річчю Посполитою. За А. п. під владою Московської держави за­лишалася Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смо­ленськ. Щоб розв’язати собі руки у війні зі Швецією в Прибалтиці, Росія погодилась на те, щоб Право­бережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двін­ськом залишалися у складі Речі Посполитої. Київ з околицями на два роки передавався Москов­ській державі, але низка застере­жень в угоді дала змогу росій­ським дипломатам згодом закрі­пити місто за Лівобережною Україною. Запорізька Січ пере­давалася під спільне управління Польщі і Московщини, які зобо­в’язувались у випадку татар­ських набігів на Україну разом виступити проти кримського ха­на. Фактично ж Січ відійшла до Росії. Умови перемир’я викли­кали велике незадоволення серед укр. суспільства, що переросло у повстання, яке очолив гетьман І. Брюховецький. А. п., порушив­ши умови Переяславської ради 1654 р., закріпило насильниць­кий поділ укр. етнічної території на дві частини – Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений “Віч­ним миром” 1686 р. Позитивною стороною А. п. було те, що воно поклало початок союзу між Росією і Польщею, спрямовано­му проти турецько-татарських загарбників.

ÁННА ІВÁНІВНА (28.І (7.ІІ) 1693−17(28).Х.1740) – російська імператриця (1730−1740). Дочка Івана V Олексійовича, племінни­ця Петра І. В 1710 р. одружилася з герцогом Фрідріхом-Вільгель­мом Курляндським, але незаба­ром овдовіла. Після смерті Петра ІІ запрошена Верховною таємною радою на престол, але змушена була підписати умови (т. зв. “кондиції”), за якими самодер­жавна влада обмежувалася на користь феодальної аристократії. Проте незабаром А. І. відмови­лася від “кондицій”, ліквідувала Верховну таємну раду і надала дворянству ряд привілеїв (ви­ключне право на володіння маєт­ностями, обмеження строку ци­вільної та військової служби дворян 25 роками тощо). Дер­жавним справам приділяла мало уваги, її головною опорою були іноземці, зокрема прибалтійські німці на чолі з фаворитом Біро­ном, які захопили керівні посади в уряді. За А. І. відбувалося даль­ше обмеження державних прав України. В 1734 р. після смерті гетьмана Д. Апостола не дозво­лила вибір нового гетьмана, а гетьманська влада в Лівобереж­ній Україні була передана “Прав­лінню гетьманського уряду” (1734−1750). “Правління” скла­далося з шести осіб: царського резидента (до 1737 р. – Шахов­ський), двох царських чинов­ників та генерального обозного Я. Лизогуба з двома укр. козаць­кими старшинами. Був здійсне­ний майновий поділ укр. козац­тва на виборних козаків і підпо­мічників, посилився феодально-кріпосницький гніт селянства та рядового козацтва. Напередодні російсько-турецької війни 1735− 1739 рр. царський уряд для зміцнення оборони південних дер­жавних кордонів почав 1731 р. будівництво системи укріплень, т. зв. Укр. лінії, яка починалася від Дніпра і проходила по р. Орелі та р. Береці до Сівер­ського Дінця. На важких буді­вельних роботах працювало близько 30 тис. укр. козаків і селян. У 1734 р. уряд А. І. дозво­лив запорожцям повернутися на батьківщину і заснувати Нову Січ.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка