Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка19/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   63

ДРУГОКЛÁСНІ ШКÓЛИ – учительські школи в церковних єпархіях дореволюційної Росії. Виникли 1896 р., мали 2−3-річ­ний курс навчання. В Д. ш. на­вчалися переважно діти селян, які закінчили початкову школу. Головна увага приділялася ви­кладанню Закону Божого, цер­ковного співу і церковнослов’ян­ської мови. Подавалися повер­хові відомості з російської мови, арифметики, геометрії, росій­ської історії, географії, гігієни і дидактики. У Росії 1907 р. було 427 Д. ш. з 21 679 учнями, в т. ч. в Україні − 66 з 3810 учнями. Після 1908 р. Д. ш. поступово замінювались учительськими се­мінаріями і церковно-учитель­ськими школами.

ДУХНÓВИЧ Олександр Ва­сильович (24.ІV.1803−30.ІІІ.1865) – укр. закарпатський громад­ський діяч, письменник, педагог, греко-католицький священик, ка­нонік капітули в Пряшеві. Нар. в с. Тополя на Пряшівщині (нині Словаччина). У 1821 р. закінчив Ужгородську гімназію, а в 1827 р. – богословську семінарію. Куль­турницьку діяльність Д. почав зі збирання укр. народних пісень, опублікованих 1878 р. Я. Голо­вацьким. Викладав російську мо­ву в Пряшівській гімназії. Літе­ратурну діяльність почав 1829 р. Один із перших письменників нової укр. літератури на Закар­патті. Належав до т. зв. будите­лів. Видав кілька альманахів, календарів (“Поздоровлення ру­синів на рік 1850”), написав буквар “Книжиця читальна для початкуючих” (Будапешт, 1847), підручник з географії “Короткий землепис для молодих русинів” (Перемишль, 1851), посібник для вчителів “Народна педагогія...” (Львів, 1857), історичні праці “Історія Пряшівської єпархії” (СПб., 1877), “Істинна історія карпаторосів, або угорських ру­синів” (М., 1914), в якій про­водив ідею автохтонності укр. населення Закарпаття тощо. Ав­тор багатьох поезій, двох драм – “Добродітель перевищує багат­ство” (Перемишль, 1850) і “Го­ловний бунтар” (Пряшів, 1863). Обстоював ідею єднання закар­патських українців з усім укр. народом. У 1850 р. заснував у Пряшеві “Литературное заведе­ние”, яке займалось культурно-просвітницькою діяльністю. На­писав цілу низку патріотичних поезій – “Я русин був, єсьм і буду”, “Підкарпатськії русини” та ін. Разом з А. Добрянським домагався запровадження на Закарпатті викладання укр. мови у школах. Уся діяльність Д. була спрямована на боротьбу проти зугорщення Закарпаття. Д. і його однодумці орієнтувалися то на Австрію, то на царську Росію, проповідуючи австро­фільські та слов’янофільські ідеї. Все те, що Д. написав народною мовою, є кращим у його спадщині. І. Франко назвав Д. “чоловіком без сумніву доброї волі і нема­лих здібностей”, але “невлічимо заплутаним у язикові та політич­ні доктрини”. Помер у м. Пря­шеві. Закарпатські русофіли ви­користали ім’я Д. для антиукр. діяльності в “Обществе ім. Дух­новича”.

ДЯКÍВКИ – парафіяльні при­ватні школи. Виникли у Київ­ській Русі в 11 ст. після поши­рення християнства. На території сучасної України Д. були найпо­ширенішою системою елемен­тарного навчання до 1-ї пол.

19 ст. Засновувалися переважно при церковних парафіях під на­глядом священика. За домовлену з батьками учнів плату вчите­лями були дяки: у Наддні­прянській Україні – мандрівні дяки; даскали – на Буковині; дяки-співаки – на Закарпатті. Учнів навчали слов’янської азбу­ки, читання за Часословом, Псалтирем, Апостолом, письма, іноді – арифметики. Зникли з поширенням державної школи з 2-ї пол. 19 ст.



Е
ЕВÉКТА (лат. evecto – вивожу) – митний податок, який стягував гетьманський уряд за вивіз товарів із Лівобережної України до Росії в 2-й пол. 17 – 1-й пол. 18 ст. Е., так само, як і індукта, здавалася на відкуп. У зв’язку з розширенням всеросій­ського ринку, а також зважаючи на вимоги російських і укр. поміщиків та купців, зацікав­лених у прибутках від торгівлі, царський уряд 1754 р. ліквідував внутрішні митні кордони і ска­сував Е. та індукту.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИ­ТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СЕЛЯНСЬКОЇ РЕФОР­МИ. Господарство на укр. зем­лях у складі Росії розвивалося нерівномірно й суперечливо. Швидка землеробська колоніза­ція південних степів приваблю­вала сотні тисяч новопоселенців не лише із внутрішніх губерній, а й з інших країн. Царі роздавали землю великими масивами, які інколи становили десятки тисяч десятин. Якщо на Київщині се­редній розмір поміщицького го­сподарства загалом не переви­щував 460 десятин, то на Кате­ринославщині він дорівнював 1100, на Херсонщині – 1200, а в Таврії – 3500 десятин. На ново­освоюваних землях відтворюва­лися середньовічні соціальні струк­тури. Селяни покріпачувались.

Водночас поміщицьке госпо­дарство втягувалося в ринкові відносини й починало виробляти на продаж велику кількість пше­ниці, льону, цукрових буряків. 1860 р. 3/4 загальноросійських посівів цукрових буряків припа­дало на дев’ять укр. губерній. У поміщицьких маєтках розвивало­ся також товарне тваринництво, особливо тонкорунне вівчарство. У середині 19 ст. в Україні на­лічувалося понад 12 млн овець, причому майже половина пого­лів’я припадала на тонкорунні породи. Згодом, коли розшири­лися посівні площі під пшеницю та ін. товарні культури, вівчар­ство почало занепадати.

Зростання промисловості бу­ло тісно пов’язане з потребами сільського господарства. Бурхли­во розвивалося гуральництво, бо поміщики, маючи привілеї на виробництво горілки, були заці­кавлені в переробці на місці великої кількості зерна, яке не завжди вдавалося вигідно прода­ти міським споживачам або екс­портувати. У 50-х рр. налічува­лося понад 7 тис. гуралень, серед яких переважали дрібні. У 20-х рр. з’явилися перші цукроварні, а 1860 р. їх кількість досягла 228. Багато цукроварень належало поміщикам.

У суконному виробництві, яке було дуже вигідним, бо постача­ло свою продукцію за високими цінами армії, розгорнулася жор­стока конкуренція між поміщи­ками та купцями. Поступово взя­ла гору технічно досконаліша, порівняно із кріпосницькою, ка­піталістична мануфактура. Напе­редодні селянської реформи крі­посницькі мануфактури цілкови­то занепали.

Поміщики дедалі ширше використовували техніку, більшу частину якої завозили з-за кор­дону за цінами, забезпеченими пільговими тарифами. Але вели­кий попит на машини спричинив інтенсивний розвиток вітчизня­ного сільськогосподарського ма­шинобудування. Підприємства цього профілю почали з’являти­ся у Києві, Харкові, Одесі, Кате­ринославі, Луганську, Кременчу­ці та ін. містах і навіть у при­ватних маєтках, зокрема князя Долгорукого в с. Вишеньки Кро­левецького повіту й Тарасевича – у Лубнах.

Кріпосницька праця в проми­словості була суто російським феноменом. Хоча для поміщика-фабриканта вона залишалася дармовою, жодних переваг перед конкурентами не давала. Кріпаки працювали неохоче, непродук­тивно та неякісно. Купці-фабри­канти, використовуючи тих-таки кріпаків, відпущених поміщика­ми на оброк, домагалися значно кращих результатів. У середині 19 ст. понад 90 % заводів і фа­брик опинилося в руках купец­тва, ремісництва та селянства. Накопичений торгівлею капітал уливався у промисловість. Го­ловну роль в оптовому продажу відігравали ярмарки. Великими центрами ярмаркової торгівлі бу­ли Київ, Харків, Ромни, Суми, Полтава, Бердичів, Кролевець та ін. міста. Лише на київські “контракти” щороку приїздило до 5 тис. купців із різних регіонів імперії і навіть із-за кордону. Наприкінці 50-х рр. кількість яр­марків і постійних базарів досяг­ла 12 тис. В укр. містах налі­чувалося понад 150 тис. торго­вельних закладів.

Чорноморсько-азовські пор­ти, передовсім Одеса, стали сер­цевиною експортно-імпортних операцій. В експорті переважав хліб, а імпортувалися здебільшо­го продовольчі та промислові то­вари для привілейованих верств населення. У 1819−1859 рр. Оде­са мала статус вільного порту (порто-франко). Сюди дозволя­лося завозити товари, не сплачу­ючи мита, що також спричинило швидке зростання міста.

Уразливою ланкою економі­ки було бездоріжжя. Чумацькі валки на ґрунтових шляхах – таким примітивним залишався основний вид перевезень. Щоб доправити в азовсько-чорномор­ські порти призначений для екс­порту хліб, поміщики користу­валися підводною повинністю своїх селян. У 50-х рр. виникло кілька акціонерних компаній для спорудження залізниць, але без урядової гарантії вони не змогли зібрати необхідного капіталу.

Досить швидко зростало місь­ке населення України – з 513 тис. осіб у 1811 р. до 1457 тис. у 1858-му. Найбурхливіше розвива­лися міста у південних губерніях.

ЕКОНОМÍЧНІ СЕЛЯНИкатегорія державних селян, що утворилася 1764 р. в Росії вна­слідок секуляризації церковних маєтностей. Ці маєтності, до яких належало близько 1 млн селян чоловічої статі, було передано у відання Колегії економії (звідси й назва “Е. с.”). Замість поперед­ніх різних феодальних повиннос­тей Е. с. були обкладені, крім загального подушного податку, ще й оброком. Серед Е. с. було виділено “архієрейських і монас­тирських служителів”, які відбу­вали панщину. У Лівобережній і Південній Україні секуляризація церковних маєтностей була про­ведена в 1786−1788 рр. Після приєднання Правобережної Укра­їни до Росії (1793) секуляризацію здійснено і тут. У кінці 18 – на поч. 19 ст. Е. с. злилися із загаль­ною масою державних селян. У Правобережній Україні цей про­цес тривав до 40-х рр. 19 ст.

ЕКСТРÁКТ МАЛОРО­СÍЙСЬКИХ ПРАВ” – пам’ятка права України 18 ст. Склав 1767 р. за розпорядженням президента Малоросійської колегії П. О. Ру­м’янцева член Генерального су­ду О. А. Безбородько. “Е. м. п.” являв собою систематизований збірник норм державного, адмі­ністративного і судового права, викладених таким чином, щоб дове­сти необхідність відновлен­ня “попередніх малоросійських прав”, тобто автономного стано­вища України. Збірник склада­ється зі вступу, 16 розділів (про головне правління в Малій Росії; суди малоросійські; права мало­російські; порядок переведення справ у судах; маєтки державні; про ревізію; державні прибутки; комісаріат; про міста; шля­хетство, переваги й маєтки його; духівни­цтво, переваги й маєтки його; козаків, свободи і маєтки їх; про чиновників малоросій­ських; артилерію; простий на­род; про греків ніжинських), ін­струкції про суди 1730 р. та відомостей про чини 1765 р. У 1786 р. “Е. м. п.” було перероб­лено чиновниками Сенату. Вилу­чено окремі розділи, додано істо­рію кодифікації та перелічено джерела права, що діяли в Україні, а також доповнено но­вими правовими актами, прийня­тими в 1767−1786 рр., зокрема про охочекомонні, компанійські полки, про приєднання деяких малоросійських містечок до Ка­теринославського намісництва. “Е. м. п.” є джерелом для вивчення історії права в Україні.



ЕМІГРÁНТИ – особи, що залишили батьківщину і з еконо­мічних, політичних або релігій­них міркувань виїхали в іншу країну для постійного чи трива­лого проживання в ній, але не обов’язково з наміром відмови­тися від свого громадянства. Країна, в яку виїхав Е., зазвичай надає йому право притулку.

ЕМІГРÁЦІЯ (від лат. emigro − виселяюсь, переселяюсь) – переміщення населення з країн постійного проживання в інші країни, зумовлене соціально-еко­номічними, політичними і релі­гійними причинами. Найпоши­ренішою є економічна, чи трудо­ва, Е. – постійна або тимчасова, зокрема сезонна. Е. відома ще з часів Стародавньої Греції, Рим­ської імперії і часів феодалізму. Існувала і в наступні епохи, набравши особливої інтенсив­ності в епоху імперіалізму. Не­рівномірність розвитку капіталіз­му, зубожіння трудящих, масове безробіття зму­шують частину трудового люду країн із низьким життєвим рівнем емігрувати, шукати вигідніших умов прода­жу своєї робочої сили. Е. в нові та новітні часи була нерівномір­ною за своїми масштабами і ду­же строкатою за своїм націо­нальним складом. До 80-х рр. 19 ст. серед емігруючих перева­жали вихідці з Великобританії, Німеччини, скандинавських країн. У кінці 19 – на поч. 20 ст. Е. складалася переважно із вихідців із Австро-Угорщини, царської Росії, Італії. Потік Е., що була в цей час наймасовішою, ішов здебільшого у країни Америки, особливо в США, куди з 1820 по 1955 рр. прибуло 40 413 120 осіб, а також Канаду, Аргентину, Бра­зилію, Нову Зеландію та інші країни, які були зацікавлені в залученні великих контингентів дешевої робочої сили. Досить інтенсивною була Е. з України в передреволюційні часи (1917). Початок її припадає на 80−90-ті рр. 19 ст. Е. була особливо масовою з території Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Із західно­укр. земель із кінця 19 ст. до початку Першої світової війни виїхало близько 700−800 тис. осіб і за період 20−30-х рр. 20 ст. емігрувало кількасот тисяч осіб. Основну масу емігрантів захід­ноукр. земель становила сільська біднота, яка страждала під гні­том австрійських, угорських, польських, румунських, чеських та укр. помі­щиків і капіталістів. Більшість укр. селян емігрували в США, Канаду, Аргентину і Бразилію. Більшість українців-емігрантів кінця 19 – поч. 20 ст. поповнила ряди трудового фер­мерства та сільськогосподар­ського пролетаріату (Канада, ла­тиноамериканські країни) та про­летаріату гірничодобувної про­мисловості, будівництва, сфери обслуговування. З роками сфера діяльності укр. емігрантів значно розширилася. Трудова за своїм походженням і соціальним скла­дом укр. Е. створила низку прогресивних організацій.

ÉМСЬКИЙ АКТ (Емський указ) 1876 – розпорядження ро­сійського уряду, спрямоване на придушення укр. культури, під­писане імператором Олексан­дром ІІ 18(30).V.1876 р. у м. Емсі (Німеччина). Е. а. доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863 р. Виданий у зв’язку з меморандумом, наді­сланим цареві помічником попе­чителя Київського навчального округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено у тому, що вони хочуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Е. а. забороняв увозити з-за кордону на територію Росій­ської імперії укр. книги, укр. мовою видавати оригінальні тво­ри і робити переклади з інозем­них мов, тексти для нот, теа­тральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не ве­лося викладання укр. мовою, та щоб із бібліотек були вилучені книги укр. мовою. На підставі Е. а. було закрито Південно-Західний відділ Російського гео­графічного товариства у Києві, припинено видання “Кіевского телеграфа”, ліквідовано “Грома­ди”, звільнено деяких професорів-українців із Київського універ­ситету (М. Драгоманова, Ф. Вов­ка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). У 1878 р. на Паризькому літе­ратурному конгресі М. Дра­гома­нов, виступивши на захист укр. мови і культури, різко засудив Е. а. Ставши одним із проявів колоніально-національ­ної політики російського цариз­му щодо України, Е. а. гальмував розвиток укр. культури та національно-визвольного руху, хоча повністю припинити цей процес не міг.

ЕНГЕЛЬГÁРДТИ – росій­ські поміщики, власники маєт­ностей у Звенигородському по­віті Київської губернії в кінці 18–19 ст. Від князя Г. О. Потьом­кіна, родичами якого вони були, дістали в спадщину містечко Вільшану (нині смт Черкаської обл.) і п’ять сіл. Кілька сіл Е. купили, зокрема Кирилівку (нині с. Шевченкове Звенигородсько­го р-ну Черкаської обл.). У помі­щика П. В. Енгельгардта 22.ІV (4.V.).1838 р. був викуплений із кріпацтва Т. Г. Шев­ченко.

ЕНЕЇДА” – перший друко­ваний твір нової укр. літератури, бурлескно-травестійна поема І. Котляревського (9.IX.1769− 10.XI.1838). Вийшла у світ 1798 р. під назвою “Энеида, на малорос­сийский язык перелицованная И. Котляревским” із присвятою “любителям малороссийского слова”. Опублікував поему в Петербурзі власним коштом Мак­сим Парпура без відома і згоди автора. До цього видання уві­йшли перші три частини твору. Друкуючи поему пізніше, у 1809 (чотири частини), І. Котлярев­ський відбив своє незадо­волення першим публікатором у самій “Енеїді” (ч. ІІІ, строфа 82), де вивів “мацапуру”, що “чужеє оддавав в печать”.

“Енеїда” – виняткове худож­нє явище, енциклопедія народно­го життя і народної мови. У ній герої латинської поеми Вергілія, переодягнені в укр. одяг і вмі­щені в побутові умови України 18 ст., відображають риси життя різних соціальних верств часів І. Котляревського. В поемі немає жодного слова, вжитого просто так, для зв’язку між епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово – там, де йому належить бути. І в усьому – виняткове знання жит­тя і побуту укр. народу, його психології, його характеру. Сто­рінки поеми переносять нас у старе укр. суспільство, малюючи народні звичаї, повір’я. Іг­ри, піс­ні, ворожіння, які тут згаду­ються, відтворюють давній побут. Є тут і картини похорону, і поминок, і народні танці, й описи одягу, їжі тощо. Все це примушує нас забувати про ан­тичність і уявляти собі укр. дій­сність кінця 18 − початку 19 ст.

Минуло уже два століття з часу першого видання “Енеїди”. Однак слава твору продовжує зростати. Т. Шевченко у вірші “На вічну пам’ять Котляревсько­му” про­роче сказав про автора “Енеїди”:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.


ЕСÉРИ (соціалісти-револю­ціонери) – найвпливовіша серед загальноросійських партій, які діяли в укр. губерніях. Партія Е. утворилася наприкінці 1901 – на поч. 1902 р. шляхом поступового злиття кількох угруповань на­родницького напряму. Молоде покоління народників опинилося під впливом марксизму, хоча сумнівалося, чи вдасться присто­сувати ідеї К. Маркса до росій­ської дійсності. Однак воно більше не розраховувало на са­мих селян і шукало підтримки серед промислового пролетаріа­ту. Відкинувши тероризм як най­ефективнішу форму боротьби, есери зберігали організацію бо­йовиків, яка на замовлення лік­відовувала царських чиновників. У 1901−1904 рр. жертвами цієї партії стали міністр народної освіти Боголєпов, міністри вну­трішніх справ Сипягін і Плеве, великий князь Сергій Романов. Есерівська партія не могла по­хвалитися дисципліною, між її лідерами точилося супер­ництво. Конспірація не витримувала жодної критики навіть в орга­нізації бойовиків. За всіма цими ознаками есери були повною протилежністю партії соціал-де­мократів, створеній В. Леніним.

Є
IДЛІЧКА Алоїз Вячеславо­вич (14.ХІІ.1819−15.ІХ.1894) – укр. музикознавець, педагог і композитор. За походженням чех. Нар. у м. Градеці. Вчився у Пра­зькій консерваторії. У 1848 р. на запрошення Полтавського жіно­чого інституту переїхав до Пол­тави, де протягом 44 років викладав спів та фортепіанну гру. Водночас записував тексти і мелодії укр. пісень. Є. зібрав мелодії багатьох пісень, тексти яких раніше видав М. Макси­мович. Його записи укр. фоль­клору були використані М. Ли­сенком, Ф. Колессою та іншими укр. музикознавцями.

ЄЛИНЯК Василь (1859− 1956) – перший укр. поселенець у Канаді, куди прибув з І. Пили­повим із с. Небилова (Галичина) 1891 р. 1947 р. одержав почесне канадське громадянство як пред­ставник укр. етнічної групи.

ЄЛИСАВЕТГРÁДСЬКА ХІ­РУРГÍЧНА ШКÓЛА – один із перших вищих медичних на­вчальних закладів в Україні; одна з шести госпітальних шкіл Росії 18 ст. Заснована Г. О. По­тьомкіним 1787 р. у м. Єлисавет­граді при генеральному госпіта­лі. Деякий час була підпоряд­кована О. В. Суворову. Готувала лікарів для армії і флоту, а також для цивільного населення. Слу­хачі комплектувалися переважно з вихованців укр. духовних ко­легіумів. Викладачами Є. х. ш. були О. Ф. Звіряка (патологія і терапія), Є. Й. Мухін (анатомія), вихованець цієї ж школи, один з учителів М. І. Пирогова; Д. В. Вол­чанецький (хірургія) та ін. Усього у Є. х. ш. навчалося 247 учнів і 10 волонтерів. Ліквідована 1797 р.

IНСЕН (Jensen) Альфред (1859−1921) – шведський сла­віст, дійсний член НТШ, популя­ризатор слов’янських літератур у Скандинавії, перекладач бага­тьох поезій Шевченка на швед­ську мову та автор кількох ком­пілятивних популяризаторських студій про нього. З історичної тематики відомі монографія “Ма­зепа” (1909), розвідки про геть­мана П. Орлика і родину Вой­наровських (“ЗНТШ”) та ін. Редагував збірник “Українці” шведською мовою (за участю К. Лоського, М. Грушевського, С. Єфремова та ін.). 1921 р. Є. підтримував постій­ний контакт з укр. науковими установами і реферував укр. наукові новини у шведських журналах. Був рефе­рентом слов’янських літератур Нобелівського інституту при Шведській академії наук. Автор багатьох праць з укр. літератури. Активний популяризатор Т. Ше­вченка в Європі. У працях “Укра­їнський національний поет” (1909), “Тарас Шевченко. Життя україн­ського поета” (1916) охарактери­зував життя і творчість Шев­ченка як “палкий протест проти будь-якого гніту”. Автор розвід­ки про “Енеїду” І. Котляревсько­го, в якій ставить цей твір на перше місце серед травестійних поем в європейській літературі. Є. знав укр. мову, побував в Україні, був особисто знайомий з М. Коцюбинським. Перекладав шведською мовою твори Т. Шев­ченка, зокрема “Заповіт”, і М. Коцюбинського. Є. належать праці про О. Пушкіна, М. Лер­монтова та про письменників інших слов’янських літератур.

ЄПАРХІÁЛЬНІ УЧИЛИ­ЩА – станові середні жіночі школи в Російській імперії, призначені для освіти і виховання дівчат православного духівництва. Є. у. перебували у віданні і на утри­манні Синоду. Строк навчання у них був 6-річний. З 1900 р. в Є. у. було додано 7-й, педаго­гічний клас, закінчення якого давало право на звання домаш­нього вчителя, а також учителя початкових шкіл (церковнопара­фіяльних і земських).

ЕПАРХИÁЛЬНЫЕ ВÉДО­МОСТИ” – офіційні періодичні видання єпархій (церковно-адмі­ністративних округів, що існу­вали в Російській імперії в межах губерній) у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. В Україні “Е. в.” виходили в 1860−1918 рр. в усіх єпархіях. В офіційній частині “Е. в.” дру­кували укази Синоду, постанови єпархіальних управлінь тощо; в неофіційній – церковно-історич­ні, історичні, етнографічні, ста­тистичні, краєзнавчі, біографічні матеріали.



ЄФBМЕНКО Олександра Яківна (дівоче прізвище − Став­ронська; 1848−1918) – укр. та російський історик і етнограф демократичного напряму. Нар. в с. Варзузі колишньої Архангель­ської губернії в сім’ї дрібного урядовця. Після закінчення гім­назії працювала народною вчи­телькою в Холмогорах. Наукову діяльність почала з вивчення по­земельних відносин, побуту та звичаїв селянства Північної Ро­сії. Опублікувала низку статей у збірнику “Исследования народ­ной жизни” (М., 1884). З переїз­дом 1879 р. до Чернігова, а пізніше до Харкова, предметом її наукових занять стають дослід­ження з історії України. Частина їх зібрана в окремому виданні “Южная Русь” (т. 1−2, СПб., 1905). Серед них найважливіші: “Очерки истории Правобереж­ной Украины” – про боротьбу укр. народу проти польсько-шля­хетського гніту; “Турбаевская катастрофа” – про антифеодаль­не повстання селян у с. Турбаях у 80−90-х рр. 18 ст.; “Дворищное землевладение в Южной Руси”; “Малорусское дворянство и его судьба”. Є. – автор 2-томної “Истории украинского народа” (вып. 1−2, СПб., 1906), нарисів “На Украине” (вып. 1−3, М., 1901), підручників російської історії для середньої школи та ін. Окремі наукові розвідки Є. при­святила діяльності Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Котляревського.

На працях Є. з історії звича­євого права, побуту укр. і росій­ського селянства 15−18 ст. по­значилися народницькі впливи. Написані на основі документаль­них першоджерел, праці Є. пев­ною мірою протистояли анти­науковим концепціям російської великодержавної історіографії. Є. хибно вважала, що Визвольна війна укр. народу 1648−1657 рр. нібито ліквідувала у Лівобереж­ній Україні феодальну систему, встановила демократичний ко­зацький устрій. Є. допускала по­милки у характеристиці закріпа­чення селянства і рядового козацтва Лівобережної України у 18 ст. На її думку, воно відбува­лося мирним шляхом і майже не викликало виступів проти фео­дально-кріпосницького гніту.

Є. вела педагогічну роботу – була професором російської історії на Бестужевських курсах у Петербурзі (1907−1917). Їй, першій жінці в Росії і Україні, 1910 р. Харківський університет надав ступінь почесного доктора російської історії.

ЄФBМЕНКО Петро Савич (псевд. − П. Одинець; 1835− 20.V.1908) – укр. та російський етнограф. Нар. у Великому Ток­маку (нині м. Токмак Запорізької обл.). Вчився у Харківському і Московському університетах. За участь у Харківсько-Київському таємному товаристві був на за­сланні (1860−1870) у Пермській, а потім в Архангельській губер­ніях. Разом із дружиною О. Я. Єфи­менко вивчав історію промислів, звичаєвого права, вірувань, ста­тистики народів Півночі, а також побут населення Чернігівщини та Харківщини. Автор праць “Сборник малороссийских за­клинаний” (М., 1874), “Кустар­ные, отхожие и некоторые сельские промыслы в Сумском уезде” (Х., 1882), “Материалы для изучения економического положения крестьян Харьковско­го уезда” (1884), “Рудни в Се­верщине” (К., 1888) тощо. Керу­вав виданням “Харківського календаря” (1884−1887), в якому багато уваги приділено краєзнав­чо-етнографічним та економіч­ним питанням. У 1906 р. під псевдонімом Петро Одинець опублікував статтю “К вопросу об украинском народничестве”.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка