Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка18/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   63

ДОВНÁР-ЗАПÓЛЬСЬКИЙ Митрофан Вікторович (14.VІІ. 1867−1934) – доктор історії (з 1905). Нар. в м. Речиці (нині Гомельської обл., Білорусь). У 1894 р. закінчив історико-філо­логічний факультет Київського університету. Приват-доцент Московського (з 1899) і Київ­ського (1901) університетів; з 1901 р. – професор російської історії Київського університету. Магістерська і докторська дисер­тації присвячені історії Литви і Білорусі. Після 1917 р. працював переважно в Білорусі. Публіку­вав документи з історії Литов­ської держави, видав низку праць з історії декабристів, написаних на основі нового фактичного матеріалу, в яких піддавалися критиці тверд­ження про те, що декабристи запозичу­вали свої ідеї із Заходу. Дослід­жував історію господарства Російської держави 16−17 ст. З ініціативи і за участю Д.-З. було розпочато видання багатотомної “Російської історії в на­рисах і статтях” (вийшли 1−3 т., М., 1909−1912). У радянський час написав низку праць з історії Білорусі; опублікував матеріали з білоруської етнографії та фоль­клору, курс лекцій з історії Росії 19 ст. Праці Д.-З. зберігають довідкове значення завдяки ве­ликій кількості фактичного мате­ріалу і широкому використанню джерел.

ДОЛГОРEКОВ Микола Ан­дрійович (1792−1847) – князь, російський генерал і чиновник. У 1806−1812 рр. Д. служив у Державній колегії закордонних справ. Брав участь у війнах про­ти Франції, Ірану, Туреччини. Посол Росії в Ірані (1829−1830). У 1831−1839 рр. Д. − мінський і віленський військовий губерна­тор. З 1840 р. Д. – харківський, полтавський і чернігівський ге­нерал-губернатор. Проводив ре­акційну політику царизму в Україні, посилював феодально-кріпосницький гніт. Т. Шевченко в поезії “Юродивий” із сарказ­мом і гнівом писав:
Во дні фельдфебеля – царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили



Оці сатрапи-ундіра...
ДОМАНBЦЬКИЙ Василь Миколайович (19.ІІІ.1877− 11.ІХ.1910) – укр. фольклорист, історик, етнограф, літературо­знавець, публіцист, політичний і громадський діяч-кооператор. Нар. в с. Колодистому (нині Тальнів­ського р-ну Черкаської обл.). Закінчив Київський університет (1900). Деякий час учителював. Був фактичним секретарем “Ки­евской старины” (редакції) про­тягом кількох років, “Літератур­но-наукового вісника”, “ЗНТШ”. Співзасновник і діяльний редак­тор видавництва “Вік”, член ТУП. Учень В. Антоновича. Провадив археологічні розкопки на Звенигородщині. Автор праць з історії, археології та етнографії (статті “Народний календар у Ровенському повіті Волинської губернії”, “Історико-етнографіч­ні матеріали з матеріалів З. До­ленги-Ходаковського”, “Піонер української етнографії – Зоріан Доленга-Ходаковський”, “Коб­зарі й лірники Київської губернії в 1903 р.”, “Пісня про Нечая”, “Балада про Бондарівну й пана Каневського”, “Козаччина на переломі 16−17 ст.”, “Критичний розслід над текстом “Кобзаря” (1907), “Авторство Марка Вовчка” (1908), редактор першого пов­ного видання “Кобзаря” Шевчен­ка (1907). Фактичний редактор органу укр. фракції у ІІ Держав­ній думі – “Рідна справа – Думські вісті”, автор численних статей на політичні і гро­мадські теми в “Громадській думці”, “Раді”, “Новій громаді” та інших часо­писах, а також популярних брошур про Галичину й Буко­вину. Праці Д. друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка”, “Літературно-науковому віснику”, “Украин­ском вестнике”. Редактор попу­лярної “Історії України-Русі” М. Аркаса. Піонер-організатор споживчої кооперації на Київ­щині, автор популярних брошур на кооперативні теми – “То­вариські крамниці” (1904), “Про сільську кооперацію” (1906), “Як хазяїнують селяни в чужих краях” (1908) та ін. За громад­ську діяльність був засуджений на заслання на Північ, згодом замінене на 3-річне перебування за кордоном. У статтях “М. Мар­ковичка – авторка “Народних оповідань” та “Авторство Марка Вовчка” (1908) виступив проти П. Куліша, довів­ши безперечну автентичність творів Марка Вов­чка. Висновки Д. були позитивно оцінені й підтримані І. Франком. Д. відомий і як бібліограф; опублікував кілька щорічних бібліографічних оглядів укр. ви­дань. Помер в Аркашоні (Пів­денна Франція).

ДОМÁШНЯ ПРОМИСЛÓ­ВІСТЬ – переробка сировини в тому ж самому селянському господарстві, яке добуває цю сировину, або вдома у робітника. Д. п. у своїй первісній формі (домашні промисли) виникла в умовах натурального господар­ства і нерозривно зв’язана із землеробством. Пізніше в проце­сі розвитку суспільного поділу праці і створення ринку, що спричинило розклад натураль­ного господарства, від землероб­ства почали відокремлюватись міське ремесло і сільські домаш­ні промисли, дрібне товарне ви­робництво. В результаті розкла­ду цих докапіталістичних форм промисловості виникла капіта­лістична праця вдома. Як одна з перших форм капіталістичної промисловості вона не мала нічого спільного з первісною формою Д. п. Капіталістична Д. п. – це переробка вдома за відрядну плату матеріалу, одержаного від підприємця. Характеризується технічною і соціально-економіч­ною відсталістю. Трапляється на всіх ступенях розвитку капіталіз­му, особливо в мануфактурний пе­ріод. У дореволюційній Росії найпоширенішою була сільська Д. п. (т. зв. кустарне виробниц­тво). В Україні домашні промис­ли існували переважно у пан­щинних селянських господар­ствах. У 18 – 1-й пол. 19 ст. в промислових центрах виникла капіталістична Д. п., яка особли­во поширилася після реформи 1861 р. У Правобережній Україні капіталістична Д. п. розвивалася здебільшого у містах і містечках. Для Лівобережжя більш харак­терною була сільська Д. п. Однак через те, що в Україні розвиток землеробства був інтенсивніший, капіталістична Д. п. тут була представлена значно слабше ніж у Центрі і на Півночі Росії.

ДОРОШÉНКО Петро Доро­фійович (1627−19.ХІ.1698) – ви­значний укр. державний, полі­тичний та військовий діяч, геть­ман Правобережної України (1665−1676). Нар. в м. Чигирині. Походив зі старого козацького роду, онук М. Дорошенка. Здо­був широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Був хороброю, вмілою у військових справах і дипломатії людиною. Брав участь у Національно-виз­вольній війні укр. народу під про­водом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. як козак і писар Чиги­ринського полку. Виконував важ­ливі доручення Б. Хмельницько­го, вів переговори з польським і шведським урядами. 1657 р. Хмельницький посилав його до Швеції для переговорів про спільну війну проти Польщі, призначив полковником При­луцького полку. Будучи против­ником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана І. Виговського. Брав участь у придушенні повстання Пушкаря і Барабаша 1657−1658 рр. У 1660 р. як полковник чигиринський Д. їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Пере­яславських статей 1659 р. У зв’язку зі скиненням І. Вигов­ського з гетьманства Д. був позбавлений полковництва, але невдовзі гетьман Ю. Хмельниць­кий призначив його полковни­ком Чигиринського полку. Після поразки російських військ і коза­ків під Чудновом і Слободищами Д. разом з іншими представни­ками старшинської верхівки під­писав Слободищенський трактат 1660 р. 1663 р. правобережний гетьман П. Тетеря призначив Д. генеральним осавулом. У 1665 р. став полковником Черкаського полку. 10.Х.1666 р. правобереж­ні полковники вибрали Д. тимча­совим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1667 р. у Чигирині козацька рада під­твердила вибір старшини. В 1665−1666 рр. Д. був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву – В. Дроз­денка і С. Опару. Прагнучи ста­білізувати внутрішнє становище Правобережної України, Д. за підтримки київського митропо­лита Й. Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбути­ся залежності від козацької стар­шини, створив постійне 20-ти­сячне військо з найманих частин – т. зв. серденята (з турецької – відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові. Для зміц­нення фінансової системи Геть­манщини Д. встановив на укр. кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Прово­дячи політику колонізації неза­лежних земель, Д. на степовому пограниччі утворив новий Тор­говицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народ­них мас, Д. часто скликав ко­зацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами для реор­ганізації внутрішнього держав­ного життя України Д. розгорнув широку зовнішньополітичну ді­яльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої та зовнішньої політики Д. було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусів­ського перемир’я 1667 р., умови якого абсолютно нехтували дер­жавними інтересами України, Д. вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протек­торат Туреччини. У вересні 1667 р. об’єднане укр.-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Гали­чині, змусило польський уряд визнати широку автономію Пра­вобережної України і встановити укр.-польський кордон по р. Го­рині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Д. на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалося анти­московське повстання. У ході цього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8.VI.1668 р. проголосили Д. гетьманом усієї України. Проте гетьманування Д. в Лівобережній Україні три­вало недовго. Занепокоєні зміц­ненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Д. і прямою військо­вою агресією. Кримські татари підтримали претендента на геть­манську булаву − запорізького писаря П. Суховієнка. Д., при­значивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогріш­ного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На поч. 1669 р. Д. за допомогою запорожців під проводом І. Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників – кримських татар. Відсутністю Д. у Ліво­бережній Україні скористалися противники гетьмана, які в сере­дині березня 1659 р. у м. Глухові на основі Глухівських статей 1669 р. проголосили гетьманом Д. Многогрішного. В цих складних умовах, намага­ючись нейтралізувати ворожі дії Криму й отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої та Мос­ковського царства, Д. восени 1669 р. уклав союзний договір із Туреччиною (затверджений Ге­неральною військовою радою 10−12.ІІІ.1669 р. у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; укр. православна церква зберігала автономію у складі Константинопольського патріар­хату; укр. населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на укр. землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Крим­ське ханство не повинні були укладати мирних договорів із Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писа­тися турецькою та укр. мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 р. Д. був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М. Ханенком. Про­тягом 1671 р. призначений Д. наказним гетьманом О. Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671 р. пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 р. польська армія на чолі з Яном ІІІ Собеським повела наступ на По­ділля і захопила Брацлав, Моги­лів, Вінницю. Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Д., отримавши воєнну допомогу від Туреччини, пере­йшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Д. розгроми­ли загони М. Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27.VIII.1678 р. об’єднана укр.-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Д., турець­кий султан Мохамед ІV і крим­ський хан Селім-Гірей, здобула фортецю Кам’янець (нині Кам’я­нець-Подільський) і рушила в Галичину. На поч. вересня 1672 р. союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5.Х.1672 р. уклав Бучаць­кий мирний договір. Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претен­зій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захо­пити Правобережжя. У червні 1672 р. замість скинутого з гетьманства Д. Многогрішного ліво­бережним гетьманом було обрано І. Самой­ловича, якого 17.ІІІ.1674 р. було проголошено гетьманом усієї України. У черв­ні 1674 р. мос­ковська армія під командуван­ням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем всту­пили на Правобережжя і взяли в облогу гетьманську сто­лицю – Чигирин. Два тижні геть­манські війська завзято обороня­ли місто. На допомогу Д. під Чигирин підійшла турецько-татарська ар­мія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські вій­ська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу Д. Проте ситуація на Пра­вобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої вій­ни перетворили укр. міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важ­ливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетво­рювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі багатьох сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись зна­йти там безпечні умови для життя. Авторитет Д. серед укр. населення почав падати. В цій ситуації розчарований політи­кою Туреччини Д. вирішив зрек­тися булави. Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Д. склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього прися­гу на вірність цареві. Але мос­ковський уряд вимагав від Д. присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича і Г. Ромодановського, від чого Д. рішуче відмовився. Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову об­ложили Чигирин. 19.ІХ.1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв лише 2-ти­сячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Д., розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення гетьманства Д. поселився в с. Сосниці (нині Чернігівська обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679−1682 рр. жив у В’ятці. Останні роки життя Д. провів у с. Ярополчому під Мос­квою, де і помер. Все життя і діяльність гетьмана Д., визнач­ного державного і політичного діяча свого часу, були спрямо­вані на досягнення повної дер­жавної незалежності та збере­ження територіальної єдності України. Власне таку оцінку йо­го діяльності давали видатні укр. історики В. Антонович, М. Ко­стомаров, М. Грушевський, Д. До­рошенко та ін.

ДОРОШÉНКО Петро Якович (1857−1919) – культурний і гро­мадський діяч, за фахом лікар, із козацько-гетьманського роду з Чернігівщини. Збирач і дослід­ник української старовини, член Чернігівської архівної комісії. 1917 р. заснував укр. гімназію в Чернігові. 1918−1919 рр. – голо­ва управління у справах мис­тецтва і національної культури, багато зробив для заснування Укр. державного драматичного театру, укр. університету у Києві та інших культурних закладів. Праці про кріпацтво в Лівобе­режній Україні, про Дмитра Туптала та ін. Розстріляний чекістами у липні 1919 р. як член Директорії УНР.

ДÓСЛІДНА СПРÁВА сіль­ськогосподарська – організація, форми і методи експерименталь­ного вивчення різних питань теорії і практики сільськогоспо­дарського виробництва. Історич­но Д. с. пов’язана з практикою землеробства і розвитком науко­вих знань з агрономії. У Росії перші наукові досліди в галузі сільського господарства поста­вив у 2-й пол. 18 ст. А. Т. Бо­лотов, який вивчав процеси жив­лення рослин. Дальший розвиток Д. с. в Росії пов’язаний з від­криттям при Гори-Горецькій землеробській школі першого в країні дослідного поля, організа­цією Д. І. Менделєєвим і К. А. Ти­мирязєвим мережі польових до­слідів із добривами (1867−1869) і заснуванням (1881−1913) ряду дослідних установ (Полтавсько­го, Одеського, Херсонського, Донецького, Тростянецького, Бі­локриницького дослідних полів, Харківської, Шатилівської, Кос­тичевської дослідних станцій та ін.). У 1901 р. видано поло­ження про сільськогосподарські дослідні установи (державні, земські і приватні). В 1913 р. в Росії налічувалося разом із різ­ними лабораторіями 214 науко­во-дослідних сільськогосподар­ських установ, у т. ч. 44 дослідні та селекційні станції і 78 до­слідних полів.

ДÓСЛІДНА СТÁНЦІЯ – науково-дослідна установа для розроблення і запровадження в сільськогосподарське виробниц­тво обслужуваної зони науково обґрунтованої системи ведення господарства. Д. с. вивчають пи­тання агротехніки і хімізації в землеробстві, селекції і насін­ництва сільськогосподарських рослин, кормовиробництва, за­хисту рослин і врожаю від шкідників та хвороб, питання тваринництва, ветеринарії, меха­нізації, гідротехніки і меліорації, економіки й організації сільсько­го господарства та ін. Важливим розділом роботи Д. с. є вирощу­вання насіння еліти сільського­сподарських рослин і першої репродукції. Серед Д. с. розріз­няють галузеві (напр., із плодів­ництва, виноградарства, бджіль­ництва та ін.) і спеціалізовані станції (напр., селекційні, меліо­ративні, механізації та ін.). Вели­ку роль у розвитку сільсько­господарської дослідної справи в країні відіграють також дослідні поля – дослідні установи, які проводять досліди з різних пи­тань землеробства і рослинниц­тва. Дослідні поля обслуговують здебільшого невелику зону (ра­йон) і підпорядковані Д. с. або іншим науково-дослідним сіль­ськогосподарським установам. Початок створенню в Україні мережі постійних дослідних по­лів і Д. с. було покладено орга­нізацією у 1884 р. Полтавського дослідного поля, яке 1910 р. було реорганізоване у Полтав­ську дослідну станцію.

ДРАГОМÁНОВ Михайло Петрович (псевдонім Кирило Василенко, Волинець, М. Га­лицький, М. Гордієнко, М. Кузь­мичевський, П. Петрик, М. Тол­мачов, Українець, Чудак та ін.; (18(30).IX.1841−20.VI(2.VII).1895) – відомий укр. громадсько-по­літичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Нар. у м. Га­дячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина козацького походження. Освіту здобув у Гадяць­кому повітовому училищі, (1849−1853), а також у Полтав­ській гімназії. За незалежні по­гляди Д. був виключений з ос­таннього класу без права вступу в будь-який інший навчальний заклад. Однак завдяки втручан­ню попечителя Київського нав­чального округу М. Пирогова йо­му було дозволено скласти іспи­ти за курс гімназії екстерном. У 1859 р. вступив на історико-філологічний факультет Київ­ського університету Св. Воло­димира, який закінчив у 1863 р. З 1864 р. працював приват-до­центом на кафедрі античної історії цього ж університету. 1867 р. склав магістерський іспит, а 1870 р. захистив дисер­тацію на тему “Питання про історичне значен­ня Римської ім­перії і Тацит”. Здобув науковий ступінь магістра загальної історії. З 1870 р. – доцент Київ­ського університету. Впродовж 1870−1873 рр. Д. перебував у закордонному відрядженні, під час якого відвідав найбільші наукові центри Європи – Берлін, Рим, Відень, Гайдельберг, Цю­рих, Прагу та ін. Двічі побував у Галичині. Після повернення до Києва в 1873 р. став штатним доцентом кафедри античної історії. Одночасно Д. був одним із найбільш активних діячів Південно-Західного відді­лення Російського географічного това­риства й особливо київської “Громади” (згодом названої “Ста­рою”), очолював її ліве крило. Був зв’язаний із радикальною студентською молоддю, нелегаль­ними народницькими гуртками. У 1875 р. Д. як політично “неблагонадійного” було звіль­нено з університету, і він пере­бував під негласним наглядом поліції. Щоб уникнути арешту Д., керівництво “Старої грома­ди” відрядило його за кордон, у Женеву, для організації видання журналу “Громада”. Восени 1875 р. Д. переїхав до Відня, а неза­баром – до Швейцарії, де по­селився у м. Клороне біля Женеви. У 1876 р. разом з од­но думцями, серед яких були А. Лехоцький, С. Подолинський, Ф. Вовк, а згодом М. Павлик, заснував вільну укр. друкарню, в якій почав видавати на кошти київської “Громади” збірник “Громада” (1878−1879, 1882), а потім разом з С. Подолинським і М. Павликом − журнал “Грома­да” (1880). Це був перший су­часний укр. політичний часопис. Тоді ж виник і перший укр. гурток соціалістичного спряму­вання, очолюваний Д. У 1886 р. Д. пориває зі “Старою грома­дою”, члени якої були незадо­волені його надто радикальними поглядами і відмовилися від подальшого фінансування його діяльності. За умов матеріальних нестатків Д. прийняв запрошен­ня новоствореного Софійського університету (Болгарія) і в 1889 р. став професором кафедри загаль­ної історії. Повернувшись до педагогічної діяльності, працю­вав над комплектуванням, укла­данням каталогів та бібліогра­фічних покажчиків для бібліоте­ки університету. Одночасно не припиняв і громадсько-політич­ної діяльності, що привело до вимоги царського уряду видати Д. Росії. Однак під тиском пере­дової громадськості уряд Болга­рії відмовився це зробити. Помер Д. у 1895 р. Похований у Софії.

Суспільно-політичні та філо­софські погляди Д. сформували­ся під впливом ідей кирило-ме­фодіївців, Т. Шевченка, П.-Ж. Пру­дона, англійських лібера­лів, ро­сійських революціонерів-демо­кратів та ін. Як політичний ми­слитель, Д. завжди підкреслював генетичний зв’язок своїх кон­цепцій з ідеями укр. декабристів (Товариство об’єднаних слов’ян) та кирило-мефодіївців, з якими Д. єднав демократизм і феде­ралізм. Свій особистий внесок Д. бачив передусім у рішучому по­єднанні укр. визвольної програ­ми із сучасними західними демо­кратично-ліберальними та соціа­лістичними рухами, не нехтуючи при тому укр. традиціями (на­приклад, зі спадщини вільнолю­бивої козаччини). Прагнув збе­регти і розвинути ті укр. на­ціональні традиції, які не стояли на перешкоді про­гресивного розвитку. Свій ідеал Д. бачив у добровільному об’єднанні гар­монійно розвинених особистос­тей, застерігаючи від зловживан­ня елементами примусу у су­спільному житті. Був прихильни­ком утворення федера­тивної дер­жави, яка на основі адміністра­тивного децентралізму, культур­но-національної автономії, ши­роких інтегративних зв’язків вирішила б національне питання демократичним шляхом. Зразком для її утворення Д. бачив того­часний устрій Швейцарії, США, Англії.

Д. не відкидав широкого впливу національних традицій на формування культурної спадщи­ни народів. Виступав за відо­кремлення церкви від держави та секуляризацію укр. громадського та культурного життя. На думку Д., українці багато втратили, не зберігши своєї історичної дер­жавності. Не заперечуючи права укр. народу на самостійність, але не вірячи у практичну здійсни­мість сепаратизму для України в ті часи, він радив боротися за демократизацію та федералізацію тогочасних держав − Росії та Австро-Угорщини, так щоб укра­їнство могло в них вільно розви­ватися. Ця боротьба вимагала тісного союзу з прогресивними силами всіх інших народів Схід­ної Європи, не виключаючи й росіян, одначе за умови обов’яз­кового збереження організацій­ної незалежності укр. руху. Д. критикував як аполітичне куль­турництво старих “українофі­лів”, так і участь укр. револю­ціонерів у російських органі­заціях. Д. виступав проти укр. регіонального сепаратизму, його політична програма мала загаль­ноукр. характер, у ній підкрес­лювалась єдність всього укр. народу від Закарпаття до Кубані. Як учений, Д. показував етнічну гомогенність укр. народу на всіх землях його поселення. Як по­літик, він ставив собі за мету не так об’єднання всіх українців в одній державі, як радше поділ ролей і систематичну взаємодо­помогу між російською та ав­стрійською Україною. Намагався налагодити тісні контакти і взаєморозуміння всередині укр. громадського та культурного життя, хотів подолати “історич­ну прірву”, що пролягла між Галичиною та Наддніпрянською Україною. Він вважав, що аж до часу повалення російського са­модержавства головний центр укр. національного руху повинен бути в Галичині. Але, щоб бути спроможною виконати цю функ­цію, Галичина мала б насам­перед за духовної підтримки наддніпрянців позбутися своєї провінційної обмеженості. Під впливом Д. група студентської молоді у Львові, що об’єднува­лася навколо москвофільського часопису “Друг”, 1875−1876 рр. перейшла на укр. національні та демократичні позиції. Розгляда­ючи укр. справу на широкому міжнародному тлі, Д. часто у своїх працях торкався Східної Європи загалом та багато уваги присвячував російським, поль­ським і балканським питанням. Головні перешкоди для здорово­го розвитку Східної Європи Д. бачив у польському “історично­му” патріотизмі, що не вдоволь­нявся польською етнічною тери­торією, а заявляв претензії на кордони до 1772 р., в німецькому імперіалістичному “натиску на Схід” та в централістично-дес­потичних і експансіоністських традиціях російської держав­ності.

У зв’язку з питанням про національні меншини в Україні Д. намічав шлях до нормалізації укр.-єврейських відносин у визнанні єврейської національ­но-культурної автономії та в за­кріпленні соціальної солідарнос­ті євреїв з укр. оточенням, ви­знавав потребу існування єврей­ської культурно-національної ав­тономії. Працюючи над пробле­мами міжнародного суспільно-політичного та культурного жит­тя, Д. не створив власної цілісної і завершеної економічної програ­ми, хоч завжди називав себе соціалістом (“громадівцем”). Йо­го розуміння соціалізму насампе­ред етичне – соціалістична спра­ведливість як моральний імпера­тив, без вирішення питання про перевагу індивідуальних чи ко­лективних форм господарської організації. Крім того, Д. був переконаний, що при “плебей­ській” структурі укр. нації бо­ротьба за національне визволен­ня невід’ємна від боротьби за соціальне визволення. Д. від­кидав марксизм як помилковий у теорії та невідповідний до укр. практичних потреб.

Перші наукові праці Д. при­свячені розгляду питань антич­ної історії, однак згодом він відійшов від цієї проблематики і розпочав дослідження укр. етно­графії та фольклористики. Най­головніші з політичних праць Д. – “Переднє слово до “Громади” (1878), “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Пропащий час – українці під Московським царством. 1654−1876 рр.” (бл. 1880), “Историческая Польша и великорусская демократия” (1883), “Вольный союз – вільна спілка” (1884), “Либерализм и земство в России” (1889), “Чудацькі думки про українську національну спра­ву” (1891), “Листи на Наддні­прянську Україну” (1893). Полі­тичні статті та брошури Д. росій­ською мовою зібрав Б. Кістяков­ський (2 т., Париж, 1905−1906 рр. – статті еміграційного періоду; М., 1908 – статті доеміграційні). Окремі політичні твори Д. укр. мовою не раз видавалися (напр., “Вибрані твори”, ред. П. Богаць­кий, Прага; Нью-Йорк, 1937), але зібраного видання досі не було. Д. залишив простору “Автобіо­графічну замітку” (1883) та “До­бавлення” до неї (1889). Перли­ною укр. мемуаристики є його “Австро-руські спомини, 1867− 1877” (Л., 1889−1892), присвяче­ні початкам його стосунків із Галичиною. Крім того, цінним джерелом не лише для життєпи­су Д., а й для історії України 2-ї пол. 19 ст. є листування Д. з І. Франком, М. Павликом, М. Бу­чинським, Б. Навроцьким, Т. Оку­невським, Н. Кобринською та з київською “Старою громадою” (вид во Укр. наукового інституту у Варшаві, 1937). Для історії ро­сійської політичної думки пер­шорядне значення мають підго­товані Д. та забезпечені його коментарями “Письма К. Д. Ка­велина и И. С. Тургенева к А. И. Герцену” (1892) та “Пись­ма М. А. Бакунина к А. И. Гер­цену и Н. П. Огареву” (1896). Як літературний критик та етно­граф, Д. був найвизначнішим в Україні представником історико-порівняльного методу і дав цінні дослідження укр. усної словес­ності. Головні праці в цій галузі − “Исторические песни малорус­ского народа” (разом з В. Анто­новичем, 1−2, 1874−1875), “Ма­лорусские народные предания и рассказы” (1876), “Нові україн­ські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні україн­ського народу 18−19 ст.” (І−ІІ, 1883−1885). Збірники творів у цій галузі – “Розвідки М. Дра­гоманова про українську народ­ну словесність і письменство” (4 т., 1889–1907, вид. НТШ у Львові). Д. використовував фоль­клорний матеріал як джерело дослідження історії громадян­ських ідей в Україні, що й відбилося на його політичному світогляді.

Д. був одним з найвидатні­ших укр. публіцистів 19 ст. Його публіцистичні твори залишили помітний слід в історії суспіль­но-політичної думки в Росії. Головною темою їх була бороть­ба проти національного і соціального поневолення народів російським царизмом та Автро-Угорщиною. Його бойові пам­флети (“Внутрішнє рабство і війна за звільнення”, “Турки внутрішні і зовнішні” та ін.) гнівно розвінчували реакційну політику царизму. Деякі з них, наприклад, памфлет “До чого довоювалися” (1878) друкували­ся в підпільних народницьких друкарнях. Д. багато зробив, щоб подолати “історичну прірву” між Наддніпрянською Україною і Галичиною.

Велика заслуга Д. в пропа­ганді укр. літератури серед сло­в’янських народів і народів За­хідної Європи. Як фольклорист, Д. високо оцінював виховну і пізнавальну роль народної твор­чості, вважав її духовним над­банням трудового народу.

Багатогранна наукова, літера­турно-критична і публіцис­тична творчість і громадська діяльність Д. була досягненням укр. пере­дової суспільної думки 70−90-х рр. 19 ст. Д. належав до прогре­сивної демократичної час­тини інтелігенції, яка захищала інте­реси народу, виступала проти самодержавства та кріпосництва та його залишків, засуджувала національну обмеженість росій­ських шовіністів. Д. виступав за братерську єдність слов’янських народів, за зближення їх на про­гресивних засадах, обстоював право укр. народу на розвиток своєї національної куль­тури. Бага­то етнографічних праць Д. пере­кладено іноземними мо­вами. Вплив Д. був найсильні­ший у Галичині, не тільки серед ради­калів, а й серед молодших наро­довців. На Наддніпрянщині його вплив був послаблений кон­фліктом зі “Старою громадою”, а пізніше − наростанням марксист­ських симпатій. Проте продов­жували діяти прихильники Д. (М. Ковалевський, Я. Шульгин, В. Мальований, з молодших – Є. Чикаленко), які подекуди ут­ворювали окремі “драгоманів­ські гуртки”. Після революції 1905 р. під впливом ідей Д. перебувала Укр. радикально-де­мократична партія (пізніші со­ціалісти-федералісти), а згодом й укр. соціалісти-революціонери. Відгомін вчення Д. незаперечний у багатьох ситуаціях укр. рево­люції 1917−1920 рр., наприклад, у федералістичних тенденціях Центральної ради, у спробах ор­ганізації об’єднаного фронту на­родів колишньої Російської імпе­рії (Конгрес національностей у Києві 1917 р.), у трактуванні проблеми національних меншин тощо. В УРСР, згідно з визна­ченнями Леніна, Д. засуджували як “дрібнобуржуазного ліберала” та “націоналіста”, і вивчення його спадщини було заборонене. Інколи лише згадували Д. як ет­нографа та літературного критика.



ДРУГ – літературно-науко­вий журнал – двотижневик сту­дентського товариства “Акаде­мічний гурток”. Виходив у Львові 1874−1877 рр. До 1876 р. журнал мав москвофільський на­прям. З приходом у редколегію І. Франка (липень 1876 р.) “Д.” став органом демократичної мо­лоді. В журналі друкувалися ху­дожні та наукові твори, звіти про діяльність студентських това­риств, літературні новини. Тут були опубліковані вірші, “Бори­славські оповідання”, повість “Петрії і Довбущуки” І. Франка (Івана Джеджалика), публіцис­тичні листи М. Драгоманова (Українця) тощо. Вміщувалися також переклади з російської і зарубіжних літератур (твори М. Лермонтова, М. Салтикова-Щедріна, М. Йокайї, Г. Флобера).
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка