Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка17/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   63

ДЕКАНАТ, благочинство – церковно-адміністративна оди­ниця, що об’єднує деяке число парохій, входячи сама як під­рядна одиниця до складу єпархії. Д. керує декан (у православній церкві в Російській імперії – благочинний), який наглядає за духовенством свого Д. і передає та пояснює накази церковної влади. У православній церкві декана вибирає духовенство, а затверджує єпархіальна влада, в українсько-католицькій – при­значає єпископ. Органом місце­вого церковного управління є деканальні соборчики, в яких беруть участь священики, а в православній церкві і церковно­служителі, разом із церковними старостами (титарями).

ДЕЛАФЛÍЗ Дем’ян Петро­вич (р. н. невід. − 1861) – укр. етнограф, краєзнавець. Нар. у Франції у дворянській сім’ї. Під час Вітчизняної війни 1812 р. потрапив у полон і залишився жити в Україні. Працював ліка­рем у Київській губернії. Зібрав відомості з етнографії, фоль­клору, статистики, ботаніки, то­пографії Київщини. Шість руко­писних альбомів Д., ілюстрова­них кольоровими малюнками з життя і побуту укр. селян, збе­рігаються у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН України та Чернігівському історичному музеї. Автор спога­дів про повстання Чернігівського полку 1825 р.

ДЕМEЦЬКИЙ Порфир Да­нилович (10.III.1860−3.VI.1927) – укр. фольклорист, хоровий ди­ригент і композитор. Нар. в с. Янишівці (нині с. Іванівка Ста­вищенського р-ну Київської обл.). Навчався в Київській бурсі та духовній семінарії. Записувати народні пісні почав із 1874 р. Закінчивши Київський універси­тет (медичний факультет, 1889 р.), працював лікарем у с. Охматові, продовжував збирати та оброб­ляти народні пісні. Популярніс­тю в Україні користувався ство­рений Д. Охматівський народний хор, у репертуарі якого були укр. народні багатоголосні пісні, що виконувались у народ­ному стилі. У 1918 р. Д. переїхав до Києва, працював в етнографічній комісії АН УРСР та Музично-драматич­ному інституті ім. М. В. Лисен­ка, де читав курс народної твор­чості. До кінця життя Д. під­тримував творчі зв’язки з профе­сійними та самодіяльними хоро­вими колективами, активно про­пагував народну пісню. Найваж­ливіші збірники Д. – “Народні українські пісні в Київщині” (К., 1905), “Українські народні пісні” (К., 1951), “Українські народні пісні. Багатоголосся” (К., 1954).

ДЕНДРОПÁРКИ – великі парки, в яких вирощується бага­то видів деревних і кущових рослин як місцевої флори, так і з інших біогеографічних областей. Відзначаються певною компози­цією – групи рослин у них художньо поєднані з рельєфом місцевості, водоймами, архітек­турними спорудами тощо. Д. є науковими закладами, в яких провадиться дослідна робота з інтродукції та акліматизації де­рев і кущів. У них проходять практику студенти природничих факультетів. Вони є також міс­цем культурного відпочинку гро­мадян. Найвизначніші Д. в Україні – “Тростянець” (Черні­гівська обл.), заснований 1834 р., площа 198 га, налічується понад 400 видів дерев і кущів; “Со­фіївка” (м. Умань), заснований 1796 р., площа близько 140 га, налічується близько 400 видів дерев і кущів; “Олександрія” (м. Біла Церква), заснований 1793 р., площа 182 га, налічуєть­ся понад 200 видів дерев і кущів; “Веселі Боковеньки” (Кіровоград­ська обл.), заснований 1893 р., площа 543 га, налічується понад 400 видів дерев і кущів; Д. в Асканії-Новій (Херсонська обл.), заснований 1887 р., площа 68 га, налічується 120 видів дерев і кущів.

ДЕРЖÁВНА ДEМА – пред­ставницька законодавча установа в Росії 1906−1917 рр. з обмеже­ними правами, яку створив цар­ський уряд під натиском буржу­азно-демократичної революції 1905−1907 рр. для перетворення країни в буржуазну монархію зі збереженням повноти політичної влади за царизмом. Після прова­лу Булигінської думи цар Мико­ла ІІ, щоб відвернути маси від революції, 17(30).X.1905 р. ви­дав маніфест, у якому обіцяв скликати законодавчу Д. д. з участю представників від усіх верств населення. Насправді ж виданий 11(24).ХІІ.1905 р. закон про вибори до І Д. д. позбавляв виборчих прав більше половини населення країни. Зберігши ку­ріальну систему, яка існувала під час виборів до Булигінської думи, закон додав до селянської, землевласницької та міської ку­рій ще й робітничу, але одночас­но різко обмежив участь робіт­ників у виборах. Вибори були нерівними – поміщики обирали 1 виборщика від 2 тис. виборців, селяни – від 30 тис., а робітники – від 90 тис.; багатоступеневими – поміщики і буржуазія обирали депутатів за двоступеневою, ро­бітники – триступеневою і селяни – чотириступеневою си­стемою. Законодавчі права Д. д. були дуже обмежені, вона не мала права змінювати основні державні закони, а закони, які приймала, підлягали затверджен­ню Державною радою, перетво­реною маніфестом царя на верхню палату, яка мала право вето щодо рішень Д. д. У ході виборів урядові вдалося забез­печити в І Д. д. (27.ІV(10.V)– 8(21).VІІ.1906) величезну пере­вагу поміщиків і буржуазії. До І Д. д. від губерній на території України було обрано депутатами – 24 поміщики, 26 представників буржуазії та буржуазної інте­лігенції, вісім робітників і 42 представники від селян. Цен­тральним питанням І Д. д. було аграрне питання. Під час його обговорення більшість селян­ських депутатів (так само, як і в ІІ та ІІІ Д. д.) виступила проти аграрної політики уряду і ви­магала конфіскації поміщицьких та інших приватновласницьких земель і запровадження зрівняль­ного землекористування за “тру­довою нормою”. Царизмові ста­ло ясно, що Д. д. не виправдала його сподівань. У заяві 20.VІ (3.VІІ).1906 р. уряд висловився за збереження недоторканності поміщицького землеволодіння, а слідом за цим 9(22).VІІ.1906 р. був опублі­кований царський маніфест про розпуск І Д. д.

Склад депутатів ІІ Д. д. (20.ІІ (5.ІІІ)–2(15).VІ.1907) був значно лівішим, ніж у І Д. д. Після за­кінчення 1-ї сесії уряд розігнав ІІ Д. д., заарештував думську соціал-демократичну фракцію і 3(16).VІ.1907 р. видав новий ви­борчий закон, який ще більше урізував виборчі права робітни­ків і селян. Робітниче представ­ництво, зокрема, було урізане вдвоє, а чорносотенці та октяб­ристи мали 2/3 депутатів у ІІІ Д. д. Саме через це склад депутатів ІІІ Д. д. цілком задовольняв уряд, і вона проіснувала повний строк (1(14).ХІ.1907–9(22).VІ.1912).



Діяльність IV Д. д. (15(28). ХІ.1912–6(19).Х.1917) проходила в умовах нового революційного піднесення, Першої світової вій­ни і політичної кризи, що завер­шилася поваленням царизму. Поразки на фронтах і зростання рево­люційного руху в країні спричинилися до утворення бур­жуазно-поміщицькими партіями Д. д. 22 серпня 1915 р. т. зв. “Про­гресивного блоку”, який вимагав від царя створення “уряду до­вір’я”, здатного переможно за­кінчити війну та придушити революційний рух. Указом царя 25.ІІ(10.ІІІ).1917 р. заняття IV Д. д. було перервано. 27.ІІ(12.ІІІ).1917 р. − в день повалення самодержав­ства − депутати створили Тимча­совий комітет Д. д., який сфор­мував Тимчасовий уряд. IV Д. д. було розпущено 6(19).Х.1917 р. у зв’язку з початком виборів до Установчих зборів.

ДЕРЖÁВНА РÁДА – вищий державний дорадчий орган при царі у дореволюційній Росії. Створена Олександром І 1801 р. Існувала до жовтня 1917 р. Скла­далася із членів, призначуваних (до 1906) царем, який і очолював її. Зазнавала реорганізації 1810 р. (за проектом Сперанського) і 1906 р.

ДЕРЖÁВНІ СЕЛЯНИ – ве­лика станова група селян у Росії та Україні у 18−19 ст., які ко­ристувалися казенною землею і були феодально залежними від держави, вважаючись особисто вільними. Стан Д. с. утворився на поч. 18 ст. На 1858 р. у Російській імперії було 9345 тис. Д. с. чоловічої статі, або понад 45 % усіх селян європейської частини Російської держави. Щодо своїх повинностей Д. с. поділялися на тих, які перебува­ли на оброчному становищі (платили різні податки грошима і натурою, а також відбували підводну, шляхову та ін. повинності), і тих, що були на господарському становищі (від­бували панщину та ін. повин­ності, сплачували чинш і нату­ральні данини). До 2-ї групи належала основна частина Д. с. Правобережної України, Білору­сії і Прибалтики. Вони здавалися царським урядом в оренду помі­щикам-посесорам. Їхнє станови­ще мало чим відрізнялося від становища поміщицьких селян. Із 20-х рр. 18 ст. до 30-х рр. 19 ст. оподаткування Д. с. збіль­шилось у 9−10 разів. Значна час­тина Д. с. зовсім не користу­валася землею або користувалася лише городами (халупники, ко­мірники, бобилі та городники). Над Д. с. тяжіла небезпека пере­творення на поміщицьких, уділь­них селян, а пізніше на військо­вих поселенців. Загострення ан­тифеодальної боротьби, а також зростання податкових недоїмок змусили царський уряд провести реформу управління Д. с. Про­тягом 1837−1841 рр. було реор­ганізовано управління державни­ми маєтностями – створені Міні­стерство державних маєтностей, губернські палати державних маєтностей, штат окружних на­чальників, сільські і волосні управління, сільські і волосні розправи (суди). Замість подуш­ного окладу було запроваджено оброк із земельної площі і з доходів від промислів. Д. с., які перебували на “господарському становищі”, протягом 1839− 1859 рр. поступово переводилися на оброк; запроваджувався ре­крутський набір шляхом жереб­кування, була дещо покращена переселенська справа. Крім цього, у Правобережній Україні були ска­совані панщинні повин­ності, а також припинене здаван­ня державних маєтностей в орен­ду приватним особам. Проте ця реформа не внесла корінних змін у становище Д. с. Унаслідок ре­волюційної ситуації 1859−1861 рр. царський уряд змушений був скасувати феодальну залежність не тільки поміщицьких, а й Д. с. У західних губерніях, у т. ч. і в Правобережній Україні, указом 16.VІІІ.1863 р. Д. с. були переве­дені в розряд селян-власників і обкладені викупними платежами строком на 49 років. Згідно з указом 1866 р. за всіма групами Д. с. були закріплені за сплату чиншу в безстрокове користу­вання земельні наділи. У 1885 р. Д. с. Росії, за винятком Закавказ­зя і Сибіру, в обов’язковому по­рядку переведено на викуп (мали сплачувати протягом 44 років).

ДЕРИБÁС (Рибас де) Йосип Михайлович (1749−1800) – ро­сійський адмірал (з 1798). Похо­див із Неаполя (Італія), за націо­нальністю іспанець. У 1772 р. вступив на російську військову службу в Чорноморський флот. Був широко обізнаний із мор­ською та інженерною справою. Брав участь у російсько-турець­кій війні 1768−1774 рр. Під час російсько-турецької війни 1787− 1791 рр. керував авангардом ро­сійських військ, які спільно з укр. козаками Чорноморського ко­зацького війська 14(25).ІХ.1789 р. здобули фортецю Ені-Дунья поблизу с. Хаджибей. Організу­вав підняття затоплених турець­ких кораблів, які згодом були використані під час штурму Ізмаїла. Після війни Д. разом з інженерами Ф. Деволаном і Шо­стаком під наглядом О. В. Суво­рова керував спорудженням фор­тець і міст у північно-західному Причорномор’ї. У 1794 р. за їхнім проектом почалося будів­ництво морської гавані і міста Хаджибей, 1795 р. перейменова­ного на Одесу. З 1797 р. займав у Петербурзі посаду директора лісового департаменту. Ім’ям Д. названа в Одесі одна з головних вулиць. Службовому просуван­ню Д. сприяв Г. Потьомкін, який високо цінив обізнаність його з морською та інженерною спра­вою.

ДЕСНBЦЬКИЙ Семен Юхимович (р. н. невід. − 1789) – один із перших вітчизняних уче­них у галузі права, просвітитель. За походженням українець з (м. Ніжина). Навчався у Москов­ському університеті, Петербур­зькій академії та університеті в Глазго (Англія), де здобув ступінь доктора права. У 1768 р. склав проект державних перетво­рень, який передбачав обмежен­ня влади монарха шляхом утво­рення представницького органу (сенату), запровадження інститу­ту адвокатури і гласності судо­чинства, проголошення незалеж­ності суддів тощо. З 1768 р. – професор Московського універ­ситету, в якому першим почав читати курс російського права. Завдяки зусиллям Д. в універси­теті було запроваджено викла­дання російською мовою. У 1783 р. Д. було обрано членом Росій­ської академії. У своїх працях Д. засуджував кріпосне право, на­ціональний гніт, відстоював рів­ноправність жінки з чоловіком, виступав проти надмірно жор­стоких покарань за “злочини політичного і релігійного харак­теру”. Встановлення та зміну законів Д. пов’язував із суспіль­ними умовами життя народів.

ДЖАЛАЛÍЙ (Джелалій, Дже­джалій) Филон (Пилип; рр. н. і см. невід.) – визначний укр. військовий діяч під час Визволь­ної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. Один із найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Походив із татарського роду. До початку війни служив козацьким сотником Переяславського пол­ку. У квітні 1648 р. Д. разом із черкаським сотником Б. Товпи­гою очолив повстання реєстро­вих козаків у Кам’яному Затоні. У 1648 р. був призначений кро­пивнянським (ічнянським) пол­ковником. Брав участь у Жовто­водській, Корсунській, Пиля­вецькій битвах 1648 р., Зборів­ській битві 1649 р. Виконував важливі дипломатичні доручен­ня Б. Хмельницького. У жовтні− листопаді 1648 р. укр. диплома­тична місія на чолі з Д. уклала з Османською імперією договір, за умовами якого Україна визнава­лася державою, і кримським татарам заборонялося нападати на укр. землі. У вересні 1650 р. Д. очолював укр. посольство до молдавського господаря В. Лу­пула. Під час Берестець­кої битви 1651 р. був обраний козаками наказним гетьманом. Призначав­ся гетьманом генеральним осаву­лом. Після 1654 р. його доля невідома.

ДЗВІН” – 1) літературно-мистецький і суспільно-політич­ний журнал соціал-демократич­ного напряму, що виходив у 1913−1914 рр. у Києві. Видавав­ся переважно на кошти Л. Юр­кевича. Всього вийшло 19 номе­рів. Редагували журнал Д. Анто­нович і В. Левинський. Серед співробітників часопису були В. Винниченко, Леся Українка, М. Вороний, Л. Юркевич, Д. Дон­цов, Х. Алчевська, А. Луначар­ський та ін.;

2) укр. демократичний збір­ник, який видали І. Франко і М. Павлик 1878 р.;

3) укр. літературний громад­ський щотижневик буржуазно-демо­кратичного напряму. Вихо­див 1905−1906 рр. у Львові. Ін­формував про життя різних країн, висвітлював події 1-ї революції в Росії. Публікував твори укр. пись­менників, переклади з російської літератури тощо. Ілюструвався репродукціями картин та скульп­тур укр. і польських художників.



ДЗИКÓВСЬКИЙ Іван (р. н. невід. − 9.Х.1670) – острогозький полковник (1652−1670), керівник козацько-селянського повстання у Слобідській Україні. Перші звістки про Д. пов’язані з пере­селенням у березні 1652 р. 2 тис. селянських і козацьких сімей (4269 осіб) Чернігівського і Ні­жинського полків у Слобідську Україну. Рятуючись від гніту польської шляхти, яка згідно з Білоцерківським договором 1651 р. поверталася у свої маєтки в Україну, поблизу Путивля з’я­вився полк укр. козаків у складі 9 сотень на чолі з Д. Перейшов­ши російський кордон, звернувся до російського воєводи в Пу­тивлі з проханням переселитися у Слобідську Україну. Царський уряд оселив їх на берегах річки Тихої Сосни (права притока Дону). З укр. переселенців було створено перший у Слобідській Україні козацький Острогозький полк для оборони південних кордонів Російської держави. Пе­реселенці заклали м. Острогозьк – центр Острогозького полку, який очо­лив Д. У 1660 р. Д. брав участь у спільному поході укр. козаків і російського війська проти татар. 1670 р. він став на чолі селянсько-козацького пов­стання, яке розгорнулося у Сло­бідській Україні під впливом се­лянської війни під керівництвом С. Разіна. Д. і його дружину Євдокію як активну учасницю цього повстання було страчено.

ДЗИКÓВСЬКОГО ПОВ­СТÁННЯ 1670 – одне з перших значних антифеодальних селян­сько-козацьких повстань у Сло­бідській Україні. Причиною його було обмеження царизмом ста­нових привілеїв козаків та автономії козацьких слобідських полків. Великий вплив на підне­сення селянсько-козацького руху у Слобідській Україні мала се­лянська війна під керівництвом С. Разіна 1670−1671 рр. Бороть­бу народних мас у Слобідській Україні проти царизму підтриму­вала частина козацької старшини на чолі з полковником Остро­гозького полку І. Дзиковським, який ще з 1668 р. встановив зв’язки з повсталим донським козацтвом, постачаючи йому харчові припаси, і домовлявся із С. Разіним про спільний виступ. У серпні 1670 р. в Слобідську Україну прибули з-під Царицина загони, прислані С. Разіним і очолювані Ф. Шадрою, Ф. Разі­ним, Я. Гавриловим та О. Хро­мим. Першими в Слобідській Україні повстали рядові козаки, селяни, міська біднота та частина російських стрільців м. Острогозь­ка. Вночі проти 9(19).ІХ.1670 р. за розпорядженням І. Дзиковського в Острогозьк через потайні воро­та було пропущено загін Ф. Ша­дри, який допоміг місцевим по­встанцям захопити в місті владу і розпра­витися з царським воє­водою та його прибічниками. Наступного дня повстанці під проводом І. Дзиковського оволо­діли м. Ольшанськом, населення якого приєдналося до них. Серед козаків і селян повстанці розпов­сюджували звернення (“прелест­ные письма”) С. Разіна із закли­ками до боротьби проти гноби­телів. І. Дзиковський мав намір рушити з-під Ольшанська на Коротояк і Воронеж. Але верхів­ка козацької старшини, місцеве духівництво та російські помі­щики організували змову і під­ступно захопили І. Дзиковського та ін. керівників повстання. Є. Дзиковська (дружина І. Дзи­ковського) послала козака на Дон із проханням надіслати до­помогу, але посланця захопило урядове військо. 29.IX(9.X).1670 р. І. Дзиковський та його сподвиж­ники − писар М. Жуковцев, сот­ники В. Григор’єв, Я. Чекмез, обозний М. Волнянка − були розстріляні на площі Острогозь­ка. Жорстоку розправу було вчи­нено над рядовими учасниками повстання. Але це не спинило антифеодального руху. Повстан­ня охопило більшість міст Сло­бідської України. Його було при­душено в кінці 1670 р. спільними зусиллями гетьманського і цар­ського урядів.

ДИЛЕЦЬКИЙ Микола Пав­лович (1630− 1690) – композитор і музичний теоретик. Родом із Києва. Вчився у Вільно і Варша­ві. Працював у Москві регентом царської спі­вацької капели. Ав­тор концертів та інших церков­них композицій, а також відомо­го трактату про основи партесно­го (поліфонно-гармонійного) ба­гатоголосся – “Грамматика пенія мусикійскаго” (вид. у Смолен­ську 1677 р., польською мовою у Вільно 1678 р. та у Москві 1679 р., в останній редакції 1681 р. опублікований С. Смоленським у книзі “Мусикийская граммати­ка Н. Дилецкого”, 1910).

ДИМИТРІЙ РОСТÓВ­СЬКИЙ (справжнє ім’я – Данило Савич Туптало; 1651–8.ХІ.1709) – укр. і російський письменник, церковний і куль­турний діяч. Нар. у Макарові на Київщині в сім’ї козака. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. У 1668 р. постригся в ченці, при­бравши ім’я Димитрій. У 70− 90 х рр. жив і працював в Україні; з 1702 р. – митрополит ростовський. Д. Р. підтримував реформи Петра І, відкривав шко­ли. У своїх проповідях і по­сланнях виражав патріотичні ідеї, критикував боярство за пиху, духівництво за неуцтво; вислов­лював співчуття пригнобленому народові. Найбільшу попу­ляр­ність як письменник здобув ве­ликим збірником з 4-х книг “Четьї-Мінеї” (“Житія святих”). Діяльність Д. Р. відіграла важ­ливу роль у дальшому розши­ренні і зміцненні укр.-російських культурних відносин.

ДИСТРBКТ (лат. districtus − округ) – 1) адміністративно-те­риторіальна одиниця в Росії, в т. ч. в Україні, встановлена 1719 р.; складова частина провінції. Очо­лювали Д. земські комісари, яких обирало місцеве дворянство. Д. було ліквідовано 1726 р. Нато­мість відновлено повітовий поділ;

2) у Галичині з 1772 р. об­ласті (6) було поділено на 59 Д., кількість яких 1774 р. зменши­лась до 19. В 1782 р. Д. було скасовано.



ДІВÓВИЧ Семен (р. н. і см. невід.) – укр. письменник сере­дини 18 ст., перекладач Гене­ральної військової канцелярії в м. Глухові. У 1762 р. написав у формі діалога великий віршова­ний твір “Розмова Великоросії з Малоросією”, головною метою якого було довести, що укр. ко­зацька старшина заслуговує на високі права і чини, як і росій­ське дворянство. Зміст “Розмо­ви” побудований на підставі історичних подій і фактів, які Д. узяв із відомих на той час істо­рико-мемуарних творів – т. зв. козацьких літописів і хронік. На основі “Короткого опису Мало­росії” (1734) та інших історич­них джерел оповідається історія України від найдавніших часів. Детально розповідається про Народно-визвольну війну середи­ни 17 ст. У цьому творі відо­бразились автономістичні праг­нення укр. козацької старшини.

ДНÉВНИК РEСЬКИЙ” (“Dnewnyk ruskij”) – газета полі­тичної організації “Руський со­бор”. Видавалася у серпні− жовтні 1848 р. у Львові за ред. І. М. Вагилевича. Вийшло де­в’ять номерів (1−6 і 9-й надру­ковані латинським алфавітом, 7 й і 8-й – кирилицею). В “Д. Р.” друкувалися відозви “Руського собору”, загальнополітичні мате­ріали та белетристичні твори. В трьох останніх номерах газети І. М. Вагилевич зробив огляд історії укр. літератури, вмістив­ши в ньому вперше в Галичині відомості про Т. Г. Шевченка. “Д. Р.” закрив цісарський уряд.



ДНІПРÓВСЬКА ЛÍНІЯ – система прикордонних укріп­лень, збудована в 1768−1774 рр. для оборони південних кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Будівництво Д. л. розпочалось у зв’язку з перемі­щенням кордонів Росії на пів­день і втратою оборонного зна­чення Укр. лінією. Простягалася через територію України майже на 200 км від Дніпра до Азов­ського моря вздовж річок Конки і Берди. Складалася з окремих фортець та суцільної укріпленої лінії між верхів’ями цих річок. Фортеці на Д. л. (Олександрів­ська, Микитинська, Григорів­ська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська, Петрівська) були розміщені на відстані бл. 30 км одна від одної. На спорудженні Д. л. працювали десятки тисяч укр. і російських козаків та селян. Охоронну службу у фор­тецях несли козаки. Після приєд­нання в 1783 р. Кримського ханства до Російської імперії Д. л. втратила воєнно-стратегіч­не значення. Фортеці Олексан­дрівська (на Дніпрі) і Петрівська (на узбережжі Азовського моря) зберігали стратегіч­не значення до кінця 18 ст.

ДНІСТÉР” – укр. коопе­ративне видавництво у Кам’янці-Подільському (1911−1920). На перших порах тут видавалися книжечки – “метелики” на коопе­ративну тематику, а пізніше – художня і науково-популярна лі­тература. 1911 р. вийшов збірник “Шевченкове свято” (до 50-річчя від дня смерті поета). “Д.” видав твори С. Руданського, окремі оповідання В. Стефаника (“Ка­мінний хрест” та ін.), повість Марка Вовчка “Маруся”, опові­дання Е. По “Золотий жук” то­що. За радянських часів видав­ництво випускало навчальну лі­тературу, перекладену з росій­ської мови, різні підручники тощо.



ДÓВБУШ Олекса Васильо­вич (1700−24.VIII.1745) – видат­ний керівник антифеодального руху селян-опришків у 30−40-х рр. 18 ст. в західноукр. землях. Нар. в с. Печеніжині (нині смт Коло­мийського р-ну Івано-Франків­ської обл.) у сім’ї убогого селя­нина-комірника. В дитинстві ра­зом із батьком пас громадських овець. Перші відомості про ге­роїчну боротьбу Д. проти поль­ських панів, лихварів, орендарів та укр. багатіїв містяться в документах 1738 р. Спочатку Д. діяв зі своїм братом Іваном. Згодом загін Івана перейшов на Західне Прикарпаття і боровся проти феодалів на Самбірщині, а очолювані Олексою Д. опришки залишилися на Коломийщині. Загін Д. налічував до 50 осіб. Майже в усіх селах опришки мали побратимів, які всіляко допомагали їм. У 1740 р. Д. відступив у Чорногору, обравши своїм опорним пунктом гору Стіг на пограниччі Галичини, Молдавії та Угорщини, і звідси робив свої славетні походи на Галицьке Прикарпаття, Закар­паття і Буковину. Проти оприш­ків вів боротьбу коронний гетьман Й. Потоцький. У боях із ворогами опришки під проводом Д. у 1744−1745 рр. здобули Бого­родчанську фортецю, здійснили сміливі рейди під Солотвин, На­двірну, Дрогобич, Турку, Рога­тин та ін. міста. Захоплене в орендарів, лихварів, купців, сіль­ських багатіїв майно Д. роздавав бідним. Про його сміливі напади на панські маєтки, виняткову хоробрість створювалися леген­ди. Ще за свого життя Д. став улюбленим героєм народних мас. Спроби шляхти знищити загін Д. протягом семи років не мали успіху. Славетне ім’я ле­гендарного героя було добре ві­доме за межами західноукр. зе­мель – у Польщі, Молдавії, Угорщині, Болгарії. Обставини смерті Д. маловідомі. Найправ­доподібнішою є версія, що він загинув від руки зрадника, сіль­ського глитая С. Дзвінчука в с. Космачі (нині смт Івано-Фран­ківської обл.).

Про Д. складено багато на­родних пісень, переказів. Його ім’ям названо печери, скелі серед яких найбільш популярні – Довбу­шанка в Карпатах, печера на г. Говерлі, скелі біля Яремчі та ін. Героїчну боротьбу опришків під проводом Д. високо оцінюва­ли І. Вагилевич, Ю. Федькович, М. Павлик, І. Франко, М. Коцю­бинський та інші укр. письмен­ники. Образ народного героя відтворений у літературі (роман “Опришки” В. Гжицького, по­вість “Олекса Довбуш” І. Єро­феєва, драматична поема “Олек­са Довбуш” Л. Первомайського та ін.), образотворчому мистец­тві (гравюра “Довбуш” О. Куль­чицької та ін.), музиці (балет “Хустка Довбуша” А. Кос-Ана­тольського), кіно (“Олекса Дов­буш” за сценарієм Л. Дмитерка і В. Іванова, Київська студія ху­дожніх фільмів ім. О. Довженка).


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка