Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка16/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   63

ГРEПА “ВBЗВОЛЕННЯ ПРÁЦІ” – перша російська марксистська організація, яку за­снував Г. В. Плеханов у вересні 1883 р. в Женеві (Швейцарія). До її складу входили В. І. Засу­лич, П. Б. Аксельрод, Л. Г. Дейч та В. М. Ігнатов. Головними сво­їми завданнями Г. “В. п.” вважа­ла поширення ідей наукового со­ціалізму, перекладання росій­ською мовою творів К. Маркса і Ф. Енгельса, критику народниць­ких теорій і розробку найважли­віших питань революційного ру­ху та суспільного життя Росії з позицій марксизму. У критиці народницької ідеології велике значення мали праці Г. В. Плеха­нова “Соціалізм і політична бо­ротьба” (1883), “Наші незгоди” (1885), “До питання про розви­ток моністичного погляду на історію” (1895) та ін. У 1888 р. Г. “В. п.” почала видавати літе­ратурно-політичний збірник “Со­циал-демократ”, а з 1890−1892 рр. – літературно-політичний огляд “Социал-демократ” (4 кн.), в яких пропагувалися ідеї марксиз­му, критикувалися погляди на­родників, висвітлювалася діяль­ність російської і міжнародної соціал-демократії. Група мала зв’язки з марксистськими група­ми Д. М. Благоєва, П. В. Точись­кого, М. І. Бруснєва в Петер­бурзі, з марксистськими групами Москви, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Вільно, Риги, міст Поволжя і Закавказзя. Літе­ратура, яку видавала група, до­ставлялася різними шляхами і становила основний фонд неле­гальних бібліотек Союзів бо­ротьби за визволення робітничо­го класу, соціал-демократичних організацій і груп. На ІІ з’їзді РСДРП (1903) Г. “В. п.” заявила про припинення свого існування.

ГУБÉРНІЯ – вища адміні­стративно-територіальна одини­ця місцевого, державного, ад­міністративно-поліцейського та фінансового управління в Росії, очолювана губернатором. Ука­зом 18(29).ХІІ.1708 р. територію Росії було поділено на вісім Г. (створено, зокрема, Київську та Азовську). З 1710 р. Г. стали по­діляти на долі, а з 1719 р. – на провінції. За “Установленням про губернії” 1775 р. країну було поділено на 41 Г., які, своєю чергою, складалися із повітів. Невдовзі кількість Г. зросла до 50. Вони об’єднувалися здебіль­шого у намісництва. В Україні 1780 р. було створено Харків­ське намісництво, 1797 р. – Во­линське і Подільське. За указом “Про новий поділ держави на губернії” 1796 р. Харківське на­місництво увійшло до Слобід­сько-Української Г. (з 1835 р. – Харківська), Чернігівське наміс­ництво перетворено на Малоро­сійську Г. і Катеринославське намісництво – на Новоросійську Г. (під такою назвою існувала в 1764−1783 рр. як військовий округ). У 1802 р. Малоросійську Г. було поділено на Чернігівську і Полтавську, а Новоросійську Г. – на Миколаївську, Таврійську і Катеринославську Г., Мико­лаївську 1803 р. перейменовано на Херсонську. Протягом першої чверті 19 ст. з цих Г. було утворено три генерал-губерна­торства. Органом управління в Г. було губернське правління. Знач­ну роль у Г. відігравав становий орган поміщиків – губернське дворян­ське зібрання, утворене за “Жа­луваною грамотою дворян­ству” 1785 р. В 19 – на поч. 20 ст. державне губернське управління розвивалося в напрямі розши­рення системи адміністративно-поліцейських органів і надання цим органам, особливо генерал-губернаторам і губернаторам, надзвичайних повноважень. На 1.І.1917 р. в Російській імперії була 101 Г. (в т. ч. 23 області), зокрема на території України дев’ять – Київська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Во­линська, Подільська, Катерино­славська, Херсонська, Таврій­ська Г. Під час Лютневої рево­люції 1917 р. Тимчасовий уряд вніс у місцеве управління не­значні зміни, які полягали зде­більшого в заміні назв окремих органів і посад (замість губерна­тора – комісар). Після жовтня 1917 р. органами влади в Г. ста­ли ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Було проведено адміністративно-тери­торіальну реформу, в результаті якої поділ на Г. ліквідовано. В Україні поділ на Г. проіснував до 1924−1925 рр.

ГУБÉРНСЬКІ В СЕЛЯН­СЬКИХ СПРÁВАХ ПРИСEТ­СТВІЯ – державні органи, вста­новлені законом 19.ІІ(3.ІІІ).1861 р. для розв’язання основних пи­тань, що випливали з поземель­них відносин між поміщиками і тимчасово зобов’язаними селя­нами у зв’язку із селянською реформою 1861 р. Запроваджу­валися в кожній губернії. До складу присутствій входили – губернатор, який очолював уста­нову, представники губернської адміністрації та дворян-поміщи­ків. Ці органи розглядали і затверджували документи щодо зменшення селянських наділів, проекти утворення сільських і волосних установ, питання про розмір повинностей, клопотання поміщиків про залишення у складі їхніх земель тих або інших угідь тощо. Одним з най­реакційніших заходів царського уряду, що ще більше погіршував становище селян, був закон від 27.VІ (9.VІІ).1874 р., який ска­сував інститут мирових посеред­ників (крім Правобережної Укра­їни), а замість них утворювалися повітові в селянських справах присутствія, очолювані повіто­вим предводителем дворянства. Законом від 12(24).VІІ.1889 р. замість повітових у селянських справах присутствій запроваджу­вався інститут земських началь­ників, а в губерніях замість Г. в с. с. п. – губернські присут­ствія із судовими та адміністра­тивними повноваженнями, тобто селянство цілком підпорядкову­валося владі дворян-поміщиків, у руках яких зосереджувалася судова та адміністративна влада. Губернські присутствія були лі­квідовані після жовтня 1917 р.

ГУБÉРНСКИЕ ВÉДОМОС­ТИ” – назва офіційних урядових газет, що виходили в губерніях (в областях – обласні) Росії в 1838−1917 рр. під особистим на­глядом губернаторів. Спочатку були в 42 губерніях, згодом у більшості губерній (у т. ч. в усіх губерніях України) та областей. В офіційній частині друкували розпорядження уряду і місцевої влади та різні оголошення. Зміст неофіційної частини становили місцеві новини, матеріали з етнографії, археології, історії, географії, економіки краю, статті про життя сусідніх губерній, усієї держави та іноземних країн, відомості про торгівлю, сільське господарство, промисловість тощо. В “Г. В.”, які виходили в Україні, друкували свої праці О. М. Лазаревський, П. С. Єфи­менко, Д. І. Багалій та ін. В останні десятиріччя “Г. В.” май­же не друкували краєзнавчих матеріалів. У Катеринославській та Херсонській губерніях “Г. В.” виходили до поч. 1918 р.



ГУЛÁК Микола Іванович (1822−26.V(7.VІ).1899) – укр. громадсько-політичний діяч, де­мократ, педагог і вчений. Похо­див із дворянської родини із Золотоніського повіту на Пол­тавщині. У 1843 р. закінчив юри­дичний факультет Дерптського (нині Тартуського) університету. 1844 р. здобув учений ступінь кандидата права. У 1845−1847 рр. служив у канцелярії київського, подільського і волинського гене­рал-губернатора. У грудні 1845 – січні 1846 рр. разом з М. І. Ко­стомаровим і В. М. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське товариство. Належав до ради­кального крила організації (Г., Т. Шевченко, Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда), яке відстоювало національно-демо­кратичні ідеї. Був прихильником боротьби проти самодержавства і кріпосництва, виступав за по­літичне об’єднання всіх слов’ян­ських народів у формі демокра­тичної федеративної республіки. 30.ІІІ.1847 р. Г. було заареш­товано в Петербурзі й ув’язнено у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 р. Під час слідства тримався особливо муж­ньо, відмовившись давати свід­чення і назвати будь-кого з учасників братства. У 1850− 1855 рр. перебував під наглядом поліції у Пермі. Після повернен­ня із заслання з 1859 р. працював педагогом в Одесі (1859−1861), Керчі, Ставрополі (1862−1863), Кутаїсі, Тбілісі (1863−1867). Г. належать праці з історії, матема­тики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської та азер­байджанської літератур. У фі­лософії Г. стояв на позиціях ви­знання матеріальності світу, об’єктивності простору, часу, закономірності. Відстоював ато­мізм, еволюційні ідеї. В матема­тиці Г. був одним з перших по­слідовників і пропагандистів гео­метрії М. Лобачевського, вису­нув ряд математичних ідей, що наближалися до деяких поло­жень загальної теорії відносності (“Про розв’язання трансцендент­них рівнянь”). Написав ряд літе­ратурознавчих праць (“Про міс­це, яке займає грузинська мова в системі індоєвропейських”, “Про грузинську поему “Барсова шку­ра” Руставелі”, “Про видатного перського поета Нізамі та його поему “Похід руських проти Берда”). Помер в Єлисаветполі (нині Гянджа, Азербайджан).

ГУЛÁК-АРТЕМÓВСЬКИЙ Петро Петрович (27.І.1790− 13.Х.1865) – укр. поет і куль­турно-освітній діяч. Нар. у міс­течку Городищі (нині місто Чер­каської обл.) у сім’ї священика. Вчився у Київській академії (до 1813 р.), з 1817 р. – у Харків­ському університеті. У 1821 р. захистив дисертацію на звання магістра історії на тему “Про користь історії взагалі і переваж­но вітчизняної та про засоби її викладення”. З 1828 р. – професор історії, з 1838 – декан словесного факультету, 1841−1849 рр. – рек­тор Харківського університету. Перекладав російською мовою тво­ри західноєвропейських письмен­ників (Дж. Мільтона, Ж. Ж. Рус­со та ін.), писав вірші (“Справжня добрість”, звернений до Г. Квіт­ки-Основ’яненка), байки (“Пан та Собака”, 1818; “Солопій та Хівря”, “Тюхтій та Чванько”, обидві 1819) та ін., ро­мантичні балади (“Рибалка, “Твардовський”, обидві 1827). Найпопулярнішою стала сатирична байка “Пан та Собака”, у якій Г. А. використав окремі мотиви польської байки І. Красицького. У ній живою народною мовою відтворюються типові явища крі­посницької системи, засуджуєть­ся жорстоке ставлення кріпос­ників до селян. У байках поет критикує інерт­ність, косерватизм, зарозумілість. Г.-А. перший в укр. літературі виступив у жанрі романтич­ної балади. Створена за сюжетом Й.-В. Гете балада “Рибалка” (1827) відзначається мелодійністю та народнопісенним колоритом мо­ви. У цій баладі письменник намагався передати укр. мовою “почуття ніжні, благородні, ви­сокі”. Народного гумору сповне­на балада “Твардовський”, сюжет якої запозичено в А. Міцкевича.

ГУЛÁК-АРТЕМÓВСЬКИЙ Семен Степанович (16.ІІ.1813− 17.ІV.1873) – укр. композитор та оперний співак (баритон). Небіж письменника Петра Г.-А. Нар. у містечку Городищі (нині місто Черкаської обл.). Навчався у Київському духовному училищі (1824−1830) і семінарії (1835− 1838). У 1838 р. М. І. Глінка забрав Г.-А. до Петербурга й особисто керував його заняттями зі співу. Після першого концерт­ного виступу (1839) Г.-А. за порадою Глінки виїхав для про­довження музичної освіти до Італії, де в 1841 р. дебютував у Флорентійському оперному теат­рі. У 1842 р. Г.-А. було за­прошено до Петербурзької опер­ної трупи. З 1842 р. був провід­ним співаком у Маріїнському театрі та в італійській опері в Петербурзі (баритон). Г.-А. мав голос надзвичайної краси, сили та дуже широкого діапазону. Його блискуче музичне виконан­ня поєднувалося з високою май­стерністю драматичного актора. Співав партію Карася в “Запо­рожці за Дунаєм” та свата в “Українському весіллі”. Як дра­матичний актор виступав у п’єсах І. Котляревського (у ролях Ви­борного та Чупруна). Серед оперних партій (51) – Руслан (“Руслан і Людмила” Глінки), Мазетто (“Дон Жуан” Моцарта), Антоніо, Ештон (“Лінда ді Шамуні”, “Лючія ді Ламмермур” Доніцетті) та ін. Композиторська діяльність Г.-А. почалася у 1851 р. створенням музики до “Картини степового життя циган” та во­кально-хореографічного дивер­тисменту “Українське весілля”. У 1852 р. він написав музику до водевілю “Ніч напередодні Іванового дня” (текст власний), у 1853 р. – до драми “Корабле­руйнівники”, із солоспівів – “Стоїть явір над водою”, “Спать мені не хочеться” та ін. У 1862 р. Г.-А. закінчив оперу “Запоро­жець за Дунаєм” (за власним лібрето), яку вперше поставлено в Петербурзі 26.IV. 1863 р. Пар­тію Карася з великим успіхом виконував сам автор. Характер­ними рисами опери є життєвість і правдивість образів, щирість і наспівна виразність музики, що ґрунтується на народнопісенних інтонаціях, загальний барвистий укр. національний колорит. Вона є одним із найяскравіших зразків укр. му­зичної класики і корис­тується широкою популярністю й донині. Г.-А. був щирим другом Т. Г. Шевченка, допомагав йому в роки заслання, підтримував това­риські стосунки з багатьма пере­довими людьми свого часу. Се­ред них – математик М. Остро­градський, карикатурист М. Сте­панов та ін. В Україні Г.-А. по­бував у 1843 р. у відрядженні для відбору співаків та в 1850 р. з гастролями італійської оперної трупи. Г.-А. був автором “Ста­тистико-географічної таблиці міст Російської імперії” (1854) та проекту Петербурзького водо­проводу. За відгуками сучасни­ків, Г.-А. був здібним художни­ком-мініатюристом. Помер Г.-А. у Москві, де й похований.

ГУЛЯНBЦЬКИЙ Григорій (рр. н. і см. невід.) – укр. вій­ськовий і державний діяч, пол­ковник ніжинський (1656−1659) та корсунський. Походив зі шляхетської родини на Волині. В 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом із М. Левоновичем та І. Дячен­ком) за дорученням Б. Хмель­ницького очолював укр. посоль­ство до Москви. В 1654 р. відмовився прийняти присягу на вірність московському цареві. Сподвижник гетьмана І. Вигов­ського, активний прихильник його незалежницької політики. В 1657−1658 рр. Г. брав участь у придушенні антигетьманського заколоту під керівництвом Я. Ба­рабаша і М. Пушкаря. В 1659 р. Г., будучи наказним сіверським гетьманом, протягом трьох міся­ців обороняв Конотоп від мос­ковських військ під командуван­ням князя Трубецького. Після зречення І. Виговського Г. був усунений із полковництва. В 1659 р. перейшов на сторону Ю. Хмельницького. Разом із С. Богдановичем-Зарудним і Г. Ліс­ницьким став ініціатором укла­дення Слободищенського трак­тату 1660 р. За гетьманування П. Тетері кілька разів їздив із посольством до Варшави. В 1663−1664 рр. Г. брав участь у поході польсько-укр. армії під командуванням Яна-Казимира і П. Тетері в Лівобережну Україну. В 1664 р. на вимогу польського коронного гетьмана С. Чарнець­кого був заарештований і без суду ув’яз­нений разом із ми­трополитом київським Й. Ту­кальським та Ю. Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). В 1667 р. був звільнений і при­єднався до гетьмана П. Доро­шенка. З 1675 р. перебував на службі польського короля. Даль­ша його доля невідома.

ГУНАШÉВСЬКИЙ Михай­ло Гнатович (рр. н. і см. невід.) – укр. літописець 17 ст. Походив із дрібної західноукр. шляхти. З 1646 р. – ієродиякон. Служив у канцелярії Війська Запорізького. 1652 р. Г. був у складі посоль­ства Б. Хмельницького до Мос­кви. У 1659−1660 рр. Г. – київ­ський протоієрей. Склав руко­писну книгу, в якій уміщено

історичні, релігійно-полемічні, побутові та особисті документи, в т. ч. “Ісписаніє літа від рож­дества Христова (1498) і по нем ідущих”, відому під назвою “Львівський літопис”. Це один з укр. літописів, який охоплює період з 1498 до 1649 рр. У цій книзі є єдиний, що дійшов до нашого часу, список видатної пам’ятки західноруської поле­мічної літератури поч. 17 ст. – “Перестороги”. Г. рішуче висту­пав проти уніатства.



ГУЦEЛЬСЬКИЙ ТЕАТР – укр. музично-драматична ама­торська трупа (1910−1914). Був заснований у с. Красноїлові (ни­ні Жаб’ївського р-ну Івано-Фран­ківської обл.) Г. Хоткевичем з учасників самодіяльного драма­тичного гуртка (понад 40 осіб). Мав свій невеличкий народний оркестр. В репертуарі театру бу­ли “Верховинці” Й. Коженьов­ського в переробці Г. Хоткевича, “Гуцульський рік”, “Непросте”, “Довбуш” Хоткевича. Кращими виконавцями були М. Ілитчук, Д. Ясельська, М. Ге­лета, П. Ше­керик, М. Сінітович, О. Глейчук, І. Стусяк, Д. Бегединюк, два бра­ти і дві сестри Минайлюки та ін. Г. т. із великим успіхом виступав у містах і селах Галичини, на Буковині, в Кракові (в “Робіт­ничому домі”). Група учасників Г. т. в 1913 р. виїжджала до Харкова, Одеси, Москви з кон­цертною програмою “Гуцульські вечори”. Існування Г. т. припи­нила Перша світова війна.

Д
ДАНИЛÉВСЬКИЙ Григорій Петрович (26.ІV.1829−18.ХІІ.1890) – укр. і російський письменник. Нар. в с. Данилівці (нині Барвін­ківського р-ну Харківської обл.) у сім’ї поміщика. У 1850 р. за­кінчив Петербурзький універ­ситет. 1849 р. був заарештований у справі петрашевців. 1862 р. в журналі “Время” під псевдоні­мом А. Скавронський опубліку­вав роман “Втікачі в Ново­росії”, 1863 р. – роман “Воля”, в яких розповідається про боротьбу се­лян проти кріпацтва і селянської реформи. Автор історичних ро­манів “Мирович” (1879), “Спале­на Москва” (1886), “Княжна Тараканова” (1883). Погляди Д. на роль мас в історії відображено в романі “Чорний рік” (“Пуга­човщина”, 1888−1889), де маси змальовано як силу, що несе загибель цивілізації та культурі. Д. – автор ряду творів із життя укр. народу – “Слобожани” (1853), “Полтавська старина” (1856), “Останні запорожці” (1878), “Укра­їнські казки” (7-ме вид., 1888) та ін. Низку статей при­святив ви­датним укр. діячам – Г. С. Ско­вороді, В. Н. Каразіну, Г. Ф. Квіт­ці-Основ’яненку (“Українська старина”, Х., 1866).

ДÁРЧИЙ НАДÍЛ – ділянка землі, яку могли одержати ко­лишні поміщицькі селяни під час селянської реформи 1861 р. в особисту власність без викупу. Д. н. становив 1/4 частину т. зв. “найвищого”, або “указного”, тобто встановленого законом се­лянського наділу для певної міс­цевості. Решту селянського наді­лу залишав собі поміщик. Селя­ни, прагнучи звільнитися від ка­бального викупу, погоджувались на оформлення дарчих угод. У Лівобережній і Південній Украї­ні було укладено 929 дарчих угод, що охопили 82 792 ревізькі душі. Після реформи поміщики продовжували тримати своїх “даровизних”, насильно обеззе­мелених селян у кабалі.

ДАШКÉВИЧ Микола Пав­лович (4.VIII.1852–20.I.1908) – літерату­рознавець та історик (учень В. Антоновича), професор Київського університету (кафед­ра всесвітньої літератури), з 1907 р. дійсний член Російської академії наук. Як літературознавець нале­жав до історико-культурного та історико-порівняльного напря­мів. Автор важливої в укр. лі­тературознавстві книги – рецен­зії на працю М. Петрова – “Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы 19 столетия» (Отчет о 29 присуждении наград графа Уварова)”, 1888. Д., усупереч поглядам Петрова про велику залеж­ність нової укр. літератури від російської, підкреслював са­мобутність, оригінальність укр. літератури, ставлячи її розвиток у тісний зв’язок із західноєвро­пейськими ідейними течіями і стилями 19 ст. Крім того, Д. – автор розвідок про Котлярев­ського (1893 і 1898) (“Чтения в Обществе Нестора-Летописца”, 1901) і думи про Олексія Попо­вича (1905). З історичних праць на укр. тематику написані “Боло­ховская земля и ее значение в русской истории” (1878) і пізні­ші статті на цю тему в київських “Университетских известиях” (1884, 1899), “Княжение Данила Галицкого...” (1883), “Заметки по истории Литовско-Русского го­сударства” (1885) та ін.

ДВОКЛÁСНІ ПОЧАТКÓВІ УЧBЛИЩА – початкові школи підви­щеного типу в царській Росії з 5−6-річним строком на­вчання. Засновані згідно з поло­женням 1869 р. переважно в сіль­ській місцевості. Мали два класи – перший охоплював 3−4 роки навчання, останні два роки вва­жалися другим класом. В Д. п. у. вивчали Закон Божий, російську мову з каліграфією, ариф­метику, геометрію, росій­ську історію, географію, природознавство, крес­лення. У 1875 р. було запровад­жено необов’язкові заняття з гімнастики, ремесел, садівниц­тва, бджільництва. Для занять із сільського господарства дозволя­лося мати сади і городи. В Росії на 1.І.1915 р. було всього 6812 Д. п. у., в Київському навчаль­ному окрузі – 651 (на 1.І.1917 р.). Після 1917 р. Д. п. у. були пере­творені в початкові і 7-річні школи.

ДЕБОГÓРІЙ-МОКРІIВИЧ Володимир Карпович (24.V.1848− ХІ.1926) – укр. революційний народник. Нар. у Чернігові в сім’ї полковника. У 1866 р. за­кінчив гімназію в Кам’янці-По­дільському. Вчився на медично­му факультеті Київського уні­верситету. Весною 1873 р. виїхав до Швейцарії, де познайомився з М. О. Бакуніним і став його по­слідовником. За поглядами нале­жав до народників-“бунтарів”. Проте Д.-М. виступав за необхід­ність пропаганди серед народних мас і відкидав тактику індивіду­ального терору. Восени 1873 р. повернувся до Києва і вступив до народницького гуртка “Київ­ська комуна”. Працював робіт­ником в артілях, брав участь у “ходінні в народ”, пропаганді серед робітників та селян Київ­ської і Подільської губерній. Під час масових арештів (1874) удру­ге виїхав до Швейцарії. Восени 1875 р., повернувшись до Києва, взяв участь у підготовці селян­ського повстання в Чигиринсько­му повіті Київської губернії. Один з організаторів втечі з київ­ської тюрми І. В. Бохановського, Л. Г. Дейча і Я. В. Стефановича. 23.ІІ.1879 р. в Києві Д.-М. було заарештовано і засуджено до 15 річної каторги. По дорозі на каторгу Д.-М. утік. Знову емігру­вав до Швейцарії (1880). Брав участь у виданні ліберально-на­родницьких журналів “Само­управление” (1887−1888), “Сво­бодная Россия” (1889). З 1894 р. жив у Болгарії, де й помер. Автор спогадів “Від бунтівниц­тва до тероризму” (т. 1−2, М.; Л., 1930), які є цінним джерелом для вивчення історії народництва.

ДЕВ’ЯТЕ СÍЧНЯ 1905 (“Кри­вава неділя”) – день масового розстрілу царським урядом мир­ної демонстрації петербурзьких робітників, у якій брало участь близько 150 тис. осіб. Робітники йшли до Зимового палацу, щоб передати цареві петицію зі своїми вимогами. Демонстрацію підготувала зубатовська органі­зація “Зібрання російських фа­брично-заводських робітників Санкт-Петер­бурга”, яку створив агент царської охранки священик Гапон. Під час обговорення пе­тиції на робітничих зборах до неї було вміщено політичні вимоги – про встановлення 8-годинного робочого дня, політичні свободи тощо. 9(22).І демонстрацію ро­бітників, їхніх жінок і дітей за наказом царя війська зустріли залпами. Наївну віру малосвідо­мих робітників у “царя-батюш­ку” було розвіяно. Петербурзькі робітники вже надвечір того са­мого дня почали буду­вати бари­кади. На боротьбу проти цариз­му піднялися й трудящі маси України, Польщі, Прибалтики, Закавказзя та інших частин краї­ни. “Кривава неділя” стала по­чатком Першої російської рево­люції.

ДЕЙНÉКИ (тур. − люди, озброєні киями) – селянська го­лота, наймити, робітні люди, які брали участь у народному по­встанні в Лівобережній Україні під проводом М. Пушкаря і Я. Барабаша 1657−1658 рр. На поч. 1658 р. М. Пушкар організу­вав з Д. полк, який разом із повсталими селянами й козаками боровся проти війська І. Вигов­ського та загонів кримських та­тар. Після поразки повстан­ського війська під Полтавою 1(11).VІ.1658 р. загони Д. під проводом М. Зеленського про­довжували боротьбу проти І. Ви­говського. В бою за м. Глухів Д. були розбиті, і рештки їх від­ступили в межі Російської дер­жави.

ДЕЙЧ Лев Григорович (26.ІХ.1855−4.VІІІ.1941) – учас­ник народницького руху. Нар. у м. Тульчині (нині Вінницької обл.) у сім’ї купця. Діяльність почав в Україні (1875) як народ­ник-бунтар. Брав участь у підго­товці Чигиринської змови 1877 р. За це його заарештували та ув’язнили до Лук’янівської тюр­ми у Києві, звідки він утік (1879). Вступив до організації “Земля і воля”, після її розколу приєднався до “Чорного переді­лу”. У 1880 р. емігрував за кор­дон. Один з учасників групи “Визволення праці” (1883). Ні­мецький уряд видав Д. росій­ському самодержавству (1884). 16 років був на каторзі і посе­ленні в Східному Сибіру, звідки 1901 р. втік. Був одним зі спів­робітників “Искры”. У 1907 р. емігрував за кордон, жив у Лон­доні (1907−1911), США (1911− 1916), редагував газету “Новый мир” (1911), журнал “Свободное слово” (1915). Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Петрограда. Від активної політичної діяльності відійшов. З 1928 р. – персональний пенсіо­нер. Автор спогадів (“16 лет в Сибири”, М., 1924; “Четыре по­бега”, М.; Л., 1926) і низки ста­тей з історії визвольного руху.

ДЕКАБРBСТИ – револю­ціонери, які в грудні 1825 р. вперше в історії Росії підняли збройне повстання проти само­державства (назву дістали за мі­сяцем, коли відбулося повстан­ня). Рух Д. виник у 1-й чверті 19 ст. в умовах розкладу фео­дально-кріпосницького ладу. Кріпосницьке гноблення викли­кало протест не лише селян, а й передових представників помі­щицького класу. Якщо перші вдавалися до втеч чи стихійних бунтів, то дворяни, усвідомлю­ючи, що жити по-старому немо­жливо, пішли на створення кон­спіративних організацій для здій­снення державного перевороту. Таємні товариства з’явилися у Санкт-Петербурзі незабаром піс­ля Вітчизняної війни 1812 р. Вони будувалися з використан­ням досвіду масонських лож, занесених у Росію зі Швеції та Англії наприкінці 18 ст. Д. бо­ролися за ліквідацію самодер­жавства, скасування кріпацтва, були прихильниками буржуазно-демократичного розвитку країни. Засвоїли і розвинули погляди О. М. Радищева, західноєвропей­ських, насамперед французьких, просвітителів, ідеї Французької буржуазної революції кінця 18 ст. Вітчизняна війна 1812 р., учас­никами якої були майже всі засновники та активні діячі руху Д., переможні закордонні походи 1813−1814 рр. стали для майбут­ніх Д. своєрідною політичною школою. У 1816 р. молоді офі­цери О. М. Муравйов, М. М. Му­равйов, брати М. та С. Мурав­йови-Апостоли, С. П. Трубець­кой, І. Д. Якушкін та ін. за­снували в Петербурзі перше в Росії таємне політичне това­риство − Союз порятунку (або Товариство істинних і вірних синів вітчизни), до якого згодом вступили М. М. Новиков, П. І. Пе­стель, Ф. М. Глінка, Ф. П. Ша­ховсь­кий та ін. – загалом близько 30 осіб. Програма това­риства передбачала ліквідацію абсолютизму й заміну його кон­ституційною монархією. Пошуки доско­наліших шляхів боротьби проти абсолютизму й кріпосниц­тва привели 1818 р. до ліквідації цього товариства. У 1818 р. в Петербурзі було засновано нове товариство – Союз благоденства (бл. 200 осіб). Його програма передбачала боротьбу за підго­товку громадської думки до майбутнього політичного пере­вороту; агітацію проти самодер­жавного ладу, поширення ідей освічення наро­ду, засудження кріпосництва, деспотизму й аракчеєвщини. На чолі його стояла т. зв. Корінна управа, яка мала на місцях свої філіали. В Україні у м. Тульчині (нині Вінницької обл.), де містився штаб 2-ї армії, було утворено Південну управу на чолі з П. Пестелем. У 1820 р. на засіданні Корінної управи було одностайно схвалено доповідь Пестеля про встановлення в Росії респуб­ліканського ладу. Пов­стання Семенівського полку (1820) в Петербурзі переконало Д., що армія підготовлена до рішучих дій. Ідейна боротьба всередині організації, поглибле­на праця над програмою, пошуки нових організаційних форм ви­магали більшої конспірації, вну­трішньої перебудови товариства. У 1821 р. на московському з’їзді Союзу благоденства з міркувань конспірації було прийнято рі­шення про розпуск товариства. Під прикриттям цього рішення, яке допомогло позбутися нена­дійних членів, почалося форму­вання нової організації. У берез­ні 1821 р. створено Південне товариство декабристів в Україні (в м. Тульчині), а згодом Пів­нічне товариство декабристів у Петербурзі. Ці товариства об’єд­нувалися спільною ідеєю бороть­би проти кріпосництва і само­державства. Керівниками Пів­денного товариства було обрано П. І. Пестеля, О. П. Юшневсько­го та петербуржця М. М. Мурав­йова. У складі товариства 1823 р. було створено Тульчинську управу на чолі з П. І. Пестелем, Кам’янську управу (керівники В. Л. Давидов, С. Г. Волкон­ський), Васильківську управу (керівники С. І. Муравйов-Апо­стол, М. П. Бестужев-Рюмін). Протягом 1822−1825 рр. під час контрактового ярмарку у Києві відбувалися щорічні наради ке­рівних діячів товариства, які об­говорювали програмні питання.

Південне товариство, фактич­ним керівником якого став П. І. Пестель, за своєю програ­мою було більш радикальним, ніж Північне. В основу програми товариства було покладено роз­роблений П. І. Песте­лем, обгово­рений і схвалений проект май­бутньої конституції Росії – “Руська правда”, яка перед­бачала ліквідацію кріпосництва, встановлення в країні респуб­ліканського буржуазного ладу, наділення безплатно селян зем­лею за рахунок державного фонду. П. І. Пестель пропонував розподілити всі оброблювані землі на дві частини – т. зв. громадську, що без оплати на­давалася всім громадянам Росії, залишалася власністю громади і не підлягала будь-яким актам купівлі-продажу, і приватну, якою землевласники могли віль­но розпоряджатися. Проект П. І. Пестеля передбачав част­кову конфіскацію поміщицького землеволодіння. Росія, за цим проектом, мала становити єдину, неподільну державу (виняток – Польща, якій надавалося право відокремлення). “Руська правда” проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віроспо­відань, передбачала ліквідацію військових поселень, скорочення терміну служби в армії. Верхов­ну законодавчу владу мало здій­снювати Народне віче, виконав­чу – Державна дума, нагляд за виконанням законів − Верховний собор. Запровадження в життя положень “Руської правди” по­кладалося на Тимчасовий уряд, який повинен був мати дикта­торські повноваження.



Поміркованішим за своїм складом і поглядами було Пів­нічне товариство, яке очолив М. М. Муравйов. До його керів­ного ядра входили М. С. Лунін, С. П. Трубецькой, Є. П. Оболен­ський, І. І. Пущин. Конституцій­ний проект Північного товарис­тва розробив М. М. Муравйов. У проекті відстоювалася ідея Уста­новчих зборів і рішуче запере­чувалася диктатура тимчасового революційного правління. Росія мала перетворитися на федера­цію 15 держав із власними пар­ламентами. Зокрема, передбача­лося створення Чорноморської держави з центром у Києві та Української держави з центром у Харкові. Законодавчу владу як у Росії загалом, так і в цих “державах”, мав здійснювати двопалатний парламент – Народ­не віче, виконавча влада мала належати єдиному загальноро­сійському імператорові, що по­винен був виконувати функції верховного чиновника Росій­ської держави. Для виборців встановлювався досить високий майновий ценз. Менш демокра­тично розв’язувалось і земельне питання. Селяни під час звіль­нення мали одержати лише садиби та по 2 дес. орної землі. Проект М. М. Муравйова не ді­став загального схвалення, ос­кільки деякі члени товариства, в т. ч. Є. П. Оболенський, брати М. та О. Бестужеви, В. К. Кюхель­бекер, І. І. Пущин, П. Г. Кахов­ський і особливо один із його керівників К. Ф. Рилєєв, поділя­ли республіканські ідеї. З пер­ших днів існування Північне і Південне товариства мали зноси­ни між собою, обговорювали свої незгоди, намагалися досягти єдності дій. Для цього від Пів­денного товариства до Петербур­га в різний час їздили В. Л. Дави­дов, О. П. Барятинський, С. Г. Вол­конський, П. І. Пестель з проек­том “Руської правди”. Угоди про об’єднання товариств не було досягнуто. Проте наслідком пе­реговорів була домовленість про взаємну підтримку в разі пов­стання. У 1825 р. Південне това­риство встановило зв’язок з польським Патріотичним това­риством і домовилося з ним про спільний виступ. Восени 1825 р. до Васильківської управи Пів­денного товариства влилося на правах окремої управи Товарис­тво об’єднаних слов’ян, яке заснували 1823 р. в м. Новограді-Волинському офіцери П. та А. Бо­рисови і польський революціонер Ю. К. Люблінський. У складі товариства насамперед були офі­цери військових частин, розта­шованих на Волині. Найактивні­шими учасниками товариства бу­ли І. І. Горбачевський, В. М. Со­ловйов, А. Д. Кузьмін, І. І. Сухи­нов, М. О. Щепилло.

У листопаді 1825 р. раптово помер імператор Олександр I. Наслідник Костянтин зрікся пре­столу. В країні склалося між­владдя. Правлячі кола роз­гу­билися. В армії було неспокійно. Д. довідалися, що їхня діяльність через доноси зрадників стала відома урядові. Північне това­риство прийняло рішення про збройний виступ, який було при­значено на 14(26).XII – день при­сяги новому імператорові Мико­лі I. Члени Північного товарис­тва передбачали вивести повста­лі війська під своїм команду­ванням на Сенатську площу, зірвати присягу членів Сенату, захопити Сенат, Зимовий палац і Петропавловську фортецю, за­арештувати царську сім’ю. Пла­нувалося змусити Сенат обнаро­дувати підготовлений Д. мані­фест, в якому проголошувалися повалення уряду, ліквідація крі­посництва, рекрутчини, військо­вих поселень, рівність усіх гро­мадян перед законом, свобода друку, віросповідань, пропонува­лося утворити суд присяж­них, провести вибори до місцевих ор­ганів влади та Установчих зборів для розв’язання питання полі­тичного ладу Росії. Керівником повстання було обрано С. П. Тру­бецького. До Москви та в Україну були послані гінці з повідомленнями про початок повстання. Проте цей докладно розроблений план практично бу­ло зірвано ще до початку пов­стання. П. Г. Каховський вранці 14(26).XII відмовився виконати доручений йому замах на Мико­лу I, О. І. Якубович – повести гвардійські частини на Зимовий палац, С. П. Трубецькой не ви­правдав довіри повстанців і зов­сім не з’явився на Сенатську площу, чим дезорганізував їхні ряди. Повстання почалося об 11 год. ранку. На площу вийшли лейб-гвардії Московський полк на чолі з братами М. та О. Бе­стужевими і Д. О. Щепіним-Рос­товським, пізніше – лейб-гвардії Гренадерський полк і Гвар­дій­ський морський екіпаж. Удень кількість повстанців досягла близько 3 тис. солдатів і 30 офі­церів. Проте наміри повстанців зазнали краху. На той час сена­тори вже встигли присягнути Миколі I. Повстанці, які вишику­валися в каре, відбили кілька атак гвардійської кінноти, що лишилася вірною Миколі I. Спро­би петербурзького генерал-гу­бернатора М. А. Милорадовича та митрополита умовити пов­станців розійтися були марними. П. Г. Каховський смертельно по­ранив Милорадовича. Надвечір повстанці обрали нового військо­вого керівника – кн. Є. П. Обо­ленського. Але було вже пізно. Микола I встиг перехопити іні­ціативу й зосередити проти пов­станців військові частини, які вче­тверо перевищували їхні си­ли. Повсталі полки було оточено і по них відкрито артилерійський вогонь. Опір повстанців було зламано, причому вбито понад 80 осіб і багатьох поранено. За наказом царя загиблих і тяжко­поранених було скинуто під лід у Неву. Відразу ж почалися ма­сові арешти. Лише через два тижні, коли звістка про поразку повстання в Петербурзі дійшла до України, почали виступ члени Південного товариства. 29.XII. 1825 р. (10.I.1826) повстав Чер­нігівський полк, який очолювали С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бе­стужев-Рюмін. Повстанці чисель­ністю понад 1 тис. осіб із 18 офі­церами виступили із с. Триліс, захопили м. Васильків і рушили в напрямі Житомира для з’єд­нання з іншими військовими час­тинами, але змушені були звер­нути на Білу Церкву. Повстанців не підтримав жоден із полків, на які розраховували керівники повстання. Це трапилося через пасивність інших управ Півден­ного товариства, діяльність яких була паралізована звісткою про арешт 13(25).XII.1825 р. П. І. Пе­стеля та поразку повстання у Петербурзі. Серед повстанців і частково серед селянства було розповсюджено прокламацію “Православний катехізис”, який написали в республіканському дусі С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін, в якому засуджувалося самодержавство й закликалося встановити народо­владдя. Кілька примірників “Ка­техізису” було розкидано в Києві за вказівкою керівників повстан­ня, що свідчить про прагнення їх у вирішальний момент залучити до руху проти самодержавства й народні маси. 3(15).I.1826 р. по­близу с. Ковалівки Чернігівський полк було розгромлено загоном урядових військ генерала Гей­смара. Восьмеро учасників пов­стання загинуло, близько 50 було поранено. Царський уряд жор­стоко розправився із Д. До слід­ства було притягнуто 579 осіб. Слідчий комітет очолив фактич­но сам Микола I. П’ятьох керів­ників руху Д. – П. І. Пестеля, С. І. Муравйова-Апостола, М. П. Бе­стужева-Рюміна, К. Ф. Рилєєва, П. Г. Каховського – 13(25).VII. 1826 р. було повішено в Петро­павловській фортеці. 121 особу заслано до Сибіру на каторгу й поселення. Сотні солдатів було покарано шпіцрутенами й від­правлено в діючу армію на Кав­каз, серед них і кількох офіцерів, розжалуваних у рядові.

Головною причиною поразки повстання і невдачі руху Д. були їхня обмеженість, відсутність дієвих зв’язків із народом. Д. у вирішальний момент не отрима­ли підтримки солдатських і се­лянських мас, хоча йшли на бо­ротьбу в ім’я визволення народу від соціального гноблення. Пов­стання Д. було першим відкри­тим виступом зі зброєю в руках з метою скинення самодержавства та ліквідації кріпосництва. Про­філі п’ятьох страчених керівни­ків декабристського руху на об­кладинці журналу “Полярная звезда” О. І. Герцена були сим­волом боротьби проти царизму. Т. Г. Шевченко мріяв про визво­лення Д., які зазнавали тяжких мук на каторзі, і називав їх у своїх віршах “поборниками свя­тої волі”. Д. мали великий вплив на розвиток передової суспільної думки, передової культури в Ро­сійській імперії. Серед них було чимало видатних письменників, поетів, істориків. Одним із родо­начальників громадянської поезії був К. Ф. Рилєєв, який у своїх віршах “До временщика”, “Гро­мадянин”, думах, піснях та ін­ших творах таврував самодер­жавство і кріпосництво, оспіву­вав видатних керівників селян­сько-козацьких повстань проти польсько-шляхетського гніту – Б. Хмельницького, С. Наливайка, С. Палія. Борців за свободу про­славив у своїх творах поет-де­кабрист В. К. Кюхельбекер. Знач­ну поетичну спадщину залишили декабристи Ф. М. Глінка, В. Ф. Ра­євський, О. І. Одоєвський. На­вколо літературних альманахів К. Ф. Рилєєва та О. О. Бестужева “Полярная звезда”, В. К. Кюхель­бекера “Мнемозина” і Товарис­тва аматорів російської словес­ності, яке очолював Ф. М. Глін­ка, групувалися передові росій­ські письменники. Великий вне­сок зробили Д. і в передову вітчизняну науку. Серед них бу­ло чимало видатних істориків. Д. критично ставилися до сучасної їм дворянської історіографії, ви­ступали проти норманізму. М. М. Муравйов зробив ґрунтов­ний критичний огляд “Історії держави російської” М. М. Ка­рамзіна, висунувши на противагу йому тезу про вирішальну роль в історії не царя, а народу. Багато праць з історії Росії 17−18 ст., особливо періоду Петра I, за­лишив О. О. Корнилович, один із видатних дослідників історичних джерел. Історію флоту досліджу­вали М. О. Бестужев і В. І. Штейн­гель. Праці з історії донського козацтва створив В. Д. Сухору­ков. Д. вперше в історії Росії заявили, що історія належить на­родові (М. М. Муравйов). У ба­гатьох творах Д. широко відо­бражено життя укр. народу. Ф. М. Глінка, який збирав на Київщині та Чернігівщині фольк­лор, написав історичну повість “Зиновій-Богдан Хмельницький”. К. Ф. Рилєєв у поемі “Наливай­ко”, в думі “Богдан Хмельниць­кий” звертався до героїчного ми­нулого укр. народу, захоплював­ся його боротьбою за волю і незалежність. Д. цікавилися культурним життям України. Зо­крема, К. Ф. Рилєєв читав “Укра­инский вестник”. Твори В. Ф. Ра­євського друкувалися в “Украин­ском вестнике” та “Украинском журнале”, які видавалися у Хар­кові. Для налагодження тісніших культурних зв’язків декабрист П. О. Муханов за дорученням К. Ф. Рилєєва розповсюджував у Києві альманах “Полярная звезда”.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка