Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка15/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   63

ГРЕБÍНКА Євген Павлович (2.ІІ.1812−15.ХІІ.1848) – укр. і російський письменник. Нар. на хуторі Убіжище поблизу Пиря­тина (нині с. Мар’янівка Гребін­ківського р-ну Полтавської обл.) в сім’ї дрібнопомісного дворяни­на. 1831 р. закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. У 1834 р. переїхав до Петербурга, працю­вав учителем і водночас брав активну участь у літературному житті, заводив знайомства з видатними літераторами столиці, входив у літературні гуртки, співробітничав у журналах і збірниках, збирав навколо себе укр. письменницькі сили. Сприяв викупу Т. Шевченка з кріпацтва, допоміг видати 1840 р. “Кобзар”. Г. допомагав молодому Т. Шев­ченкові у самоосвіті, зокрема в ознайомленні з укр. літературою. Друкуватися Г. почав 1831 р. Поетична спадщина Г. склада­ється з багатьох ліричних віршів (кілька укр. мовою, решта – російською) і поеми “Богдан” (російською). У 1834 р. вийшла збірка байок Г. укр. мовою “Ма­лоросійські приказки” (2-ге вид. 1836 р.); 1841 р. видав альманах “Ластівка”, де було надруковано кілька перших віршів Шевченка. В образах і картинах байок, зокрема у байках “Ведмежий суд”, “Рибалка”, “Віл”, “Ячмінь”, “Пшениця”, “Будяк та Конопли­ночка”, “Рожа та Хміль” та ін. реалістично змальовано дійсність, викривається хабарництво суд­дів, сваволя поміщиків і чинов­ників, порожнеча панського жит­тя, неуцтво і некультурність то­що. Письменник бачив і відчував суперечності тодішнього су­спільства; панам та чиновникам Г. протиставляв образи трудя­щих, передусім селян. Байки Г. мають народний характер, близь­кі до фольклору (в них викорис­товуються народні прислів’я, приказки); образи й картини життя змальовані в народному дусі, даються народні оцінки явищ і людей. Високо оцінюючи байки Г., І. Франко відзначив їх “яскравий національний коло­рит”, “здоровий гумор” і “здоро­ву суспільну тенденцію”.

Укр. поезії Г. (“Човен”, “Українська мелодія”, “Маруся”, “Ліс” та ін.) мають романтичний характер. У них звучать мотиви протесту проти насильства над почуттями людини, неясні пори­вання в далечінь, тяжкі перед­чуття і т. п. Деякі укр. і російські вірші стали народними піснями – “Ні, мамо, не можна нелюба любить...”, “Чорні очі” (“Очи черные...”), “Пісня” (“Молода еще девица я была...”). В роман­тичному дусі написав багато російських віршів. Деякі з них є переспівами народних пісень (“Казак на чужбине”, “Украин­ская мелодия”, “Не калина в темном лесе”). Популярними бу­ли народнопісенні вірші поета – “Почтальон”, “Песня”, “Черные очи”.



Романтиком виступав спочат­ку Г. і в російській прозі (“Розповіді пирятинця”, “Мачуха й панночка”, “Ніжинський пол­ковник Золотаренко” та ін.). Значні сліди захоплення роман­тизмом помітні і в романі “Чайковський” (1843). Але з кінця 30 – на початку 40-х рр. Г. починає звільнятися від захоп­лення романтизмом і поступово переходить до реалізму. Такі його твори, як “Надійні ліки”, “Бувальщина” (1839), “Кулик”, “Записки студента” (1840), “Се­ня” (1841) свідчать, що Г. уже ввійшов у ряди письменників “натуральної школи”. Як актив­ний діяч цієї школи, Г. виступав далі з багатьма творами, зокрема “Труд”, “Шукач посади”, “Лі­кар”, “Гравець”, “Іван Іванович”, “Пригоди синьої асигнації”, “За­боров”. Написав низку харак­терних для “натуральної школи” т. зв. “фізіологічних нарисів” – “Петербурзька сторона”, “Фак­тор”, “Провінціал у Петербурзі”, брав участь у таких виданнях, як “Физиология Петербурга”. Окре­му групу становлять перекази російською мовою про минуле України (“Ніжин – Озеро”, “Гетьман Свирговський”). Г. пе­реклав укр. мовою “Полтаву” О. С. Пушкіна. Творчість Г. віді­грала важливу роль у станов­ленні нової укр. літератури.

ГРЕК Данило (Д. Калаугер, Д. Оліверберг, Олівеберг де Гре­кані; рр. н. і см. невід.) – укр. дер­жавний діяч і дипломат 50-х рр. 17 ст. Грек за походженням. Був ієромонахом в Афінах, За деякими даними, прибув в Украї­ну з антіохійським патріархом Макарієм (за ін. даними – як посол шведської королеви Хрис­тини). 28.ІІІ.1654 р. був при­йнятий під Білою Церквою геть­маном Б. Хмельницьким. З черв­ня 1654 р. перебував на укр. ди­пломатичній службі. 28.VІ.1654 р. очолив посольство до королеви Христини, 30.Х був прийнятий новим королем Швеції Карлом Х. За дорученням Б. Хмельницько­го представив план створення антипольської коаліції і балтій­сько-чорноморського союзу про­ти Османської імперії. В 1655 р. брав участь у поході укр. армії у Галичину, а в травні 1655 р. їздив разом із К. Бурляєм із ди­пломатичною місією у Швецію. У червні 1656 р. очолював укр. посольство в Трансильванію, а згодом до Молдавії і Волощини. Деякий час жив у Пруссії. Влітку 1657 р. Г. за згодою Б. Хмель­ницького вступив на шведську дипломатичну службу і в червні 1657 р. разом із шведським послом Лілієнкроною приїздив до Чигирина. Був шведським ре­зидентом у Молдавії, де відсто­ював інтереси України. За геть­манства І. Виговського займав відповідальні пости в гетьман­ській адміністрації. Дальша його доля невідома.

ГРBВА Матвій (рр. н. і см. невід.) – запорізький козак, один із керівників гайдамацького руху в Правобережній Україні в 30-х рр. 18 ст. У 1734 р. під час повстан­ня Верлана загін запорожців і селян на чолі з Г. оволодів Вінницею, розгромив єзуїтський і домініканський монастирі та багато шляхетських маєтків. Піс­ля поразки повстання пішов на Запоріжжя. Восени 1736 р. заго­ни Г. знову з’явилися на Право­бережжі, тимчасово зайняли Па­волоч і Погребище. Після цього Г. не згадується в історичних документах.

ГРИГОРÓВИЧ-БÁРСЬКИЙ Василь Григорович (псевдоніми Плака, Альбов; 1701−7.Х.1747) – укр. мандрівник і письменник. Нар. у Києві в сім’ї дрібного крамаря. В 1715−1723 рр. на­вчався в Київській академії, у 1723−1724 – у Львівському єзуїт­ському колегіумі. У 1723−1747 рр. під ім’ям Плаки, Альбова Г.-Б. подорожував Угорщиною, Бол­гарією, Австрією, Румунією, Грецією, Італією, Палестиною, Сирією, Аравією та Єгиптом. У дорожніх записках розповів про економічне становище, історич­не минуле, освіту, звичаї насе­лення і торгівлю країн, де по­бував, а також докладно описав маршрут подорожі. Свої подо­рожні записи оформив 150 ма­люнками – види міст, пам’ятки архітектури (“Каїр”, 1727; “Гора Ліван. Ліванські кедри”, 1728 та ін.). Вперше надруковано в 1778 р. У вересні 1747 р. повер­нувся до Києва, де незабаром помер. Записки Г.-Б. розпов­сюджувалися в Україні і Росії спочатку в рукописних списках. Останнє (сьоме) видання запи­сок, найповніше, за ред. М. Бар­сукова, вийшло в 1885−1887 рр.

ГРИГОРÓВИЧ-БÁРСЬКИЙ Іван Григорович (1713−V.1785) – видатний архітектор, представ­ник укр. бароко. Брат В. Г. Гри­горовича-Барського. Нар. у Києві, на Подолі, в родині дрібного торговця Григорія Г.-Б., рід якого вів початок із міста Бар. Звідси друга частина прізвища – Барський. 1724 р. Г.-Б. вступив до Києво-Могилянської академії, серед вихован­ців якої було чи­мало митців, зокрема художники Левицький, Зарудний, Тарасе­вич. В академії отримує всебічну світську освіту. Крім гуманітар­них, природничих наук, мов, він опанував також основами архі­тектурно-художнього мистецтва.

Г.-Б. цікавлять питання роз­витку архітектури в Україні, пам’ятники старовини, художнє, декоративне оздоблення буді­вель. Майбутній архітектор вив­чає досвід місцевих і закордон­них майстрів, різноманітні стилі в будівництві та використання матеріалів. Кар’єру архітектора і будівничого (тоді ці спеціаль­ності звичайно поєднувались) роз­почав наприкінці 1740-х рр., коли йому доручили споруджен­ня водогону на київському По­долі. (В наш час відтворено фрагмент водогону Г.-Б. – па­вільйон-фонтан “Феліціан” зі скульптурою Самсона). Геогра­фічне положення Подолу (низи­на, водна магістраль) сприяло швидкій забудові цієї частини території Києва. І, поліпшуючи благоустрій міста, Г.-Б. створює в 1748−1749 рр. інженерне спо­рудження – водогін, такий по­трібний киянам. Головним об’єктом водогону був кам’яний павільйон-фонтан на Контракто­вій площі. Спершу фонтан мав назву “Феліціан”. Це частина діючого водогону у вигляді пере­критої склепінням ротонди з чотирма арковими прорізами та спареними колонами. Під скле­пінням павільйону розміщувався ангел із посудиною. Він виливав воду, що проходила трубами. Вважають, що фігура Самсона, який роздирає пащу лева, по­ставлена згодом (замість ангела), була ніби насмішкою і проти­ставленням Самсону петергоф­ському. Зверху, на склепінні, була закріплена позолочена ста­туя апостола Андрія, а у 80-х рр. 18 ст. на фронтонах установили сонячний годинник.



Г.-Б. створив оригінальні й самобутні типи цивільних та культових споруд. Найвизначні­ші з них – полкова канцелярія в Козельці (1760−1767), тридільні одноверхі та триверхі храми – надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750− 1760) та Покровська церква (1766) у Києві; хрещаті одноверхі баштоподібні храми – церква (1761) в с. Лемешах (нині Козе­лецького р-ну Чернігівської обл.) і церква Миколи Набережного (1772) у Києві, бурса Київської академії (1778). Останнє велике творіння Г.-Б. – дзвіниця київ­ського Успенського собору. Твор­чість Г.-Б. відіграла визначну роль у розвитку укр. бароко 2 ї пол. 18 ст., в якому зароджувалися риси класицизму.

ГРІНЧÉНКО Борис Дмитро­вич (літ. псевд. Василь Чайчен­ко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий та ін.; 27.ХІ(9.ХІІ). 1863−23.ІV(6.V).1910) – видат­ний укр. письменник, громад­сько-політичний діяч, вчений-мовознавець і педагог. Нар. на хуторі Вільховий Яр на Харків­щині (нині Сумської обл.) у сім’ї відставного офіцера. Вчився в реальному училищі у Харкові. 1879 р. заарештований за читан­ня нелегальної літератури. З 1881 р. вчителював на Слобо­жанщині і Катеринославщині. У 1894−1900 рр. працював у Чер­нігівському земстві. Видавав популярні книжки для народу. У 1891 р. (за ін. даними – 1892 р.) Г. спільно з І. Липою, М. Міх­новським, Ю. Міхновським, В. Бо­ровиком, М. Вороним, О. Черня­хівським заснував Братство тарасівців. З 1902 р. працював у Києві. На кошти І. Череватенка організував у Підросійській Україні видавництво популярних книжок укр. мовою (“Про грім та блискавку”, “Велика пустиня Са­хара”, “Жанна д’Арк”, життє­писи І. Котляревського, Є. Гре­бінки, Г. Квітки-Основ’яненка та ін.). З 1904 р. став одним із лідерів новоствореної Укр. демо­кратичної партії. Наприкінці 1904 р. очолив ліву течію УДП, яка утворила Укр. радикальну партію (наприкінці 1905 р. об’єд­налася з УДП в Укр. демокра­тичну радикальну партію. З 1906 р. Г. – співробітник газети “Гро­мадська думка”, а також редак­тор журналу “Нова громада”. В 1906−1909 рр. очолював київ­ську “Просвіту”. Г. належав до гурту найвизначніших представ­ників укр. народництва. В період найбільшого розмаху великодер­жавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні ви­ступав за послідовне проведення національно-культурницької ро­боти серед укр. суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у “Листах з Наддніпрянської України” (газета “Буковина”, 1892−1893 рр.). Діяльність Г., одного з найвизначніших пред­ставників укр. народництва, який написав багато публіцистичних, критичних, історико-літератур­них і науково-популярних ста­тей, почалась у 80−90-х рр., коли існувало найменше реальних можливостей боротися за права укр. громадянства, і була спря­мована на проповідь культур­ницької повсякденної праці. Во­на була потрібна, за словами Г., щоб “виробилася з української нації національно самосвідома освічена громада”, яка могла б користуватися всіма здобутками культури, і щоб була подолана роз’єднаність між народом – селянством та інтелігенцією. По­бутово-реалістичні оповідання і особливо повісті, з одного боку, зображають укр. село, з другого − трактують злободенні питання ставлення інтелігенції до селян­ства, справи школи, просвіти, денаціоналізації села, відносини між націоналізмом і радикаліз­мом чи соціалізмом. В поезії домінують “смутнії картини” селянського життя, мотиви праці для народу, пафос громадянсько­го обов’язку. Етнографічні заці­кавлення привели Г. до праці над збиранням матеріалів до словни­ка. Ці матеріали увійшли у відре­дагований ним 1902−1909 рр. 4 томний “Словар української мови” (68 000 слів), укладений також і з матеріалу, збирання якого почав П. Куліш 1861 р., а продовжувала київська “Грома­да”, потім редакція “Киевской старины”. Матеріал словника охоплює етнографічні записи й літе­ратурні твори 1798−1870 рр., зрідка пізніші, майже весь доку­ментований. Отож словник Г. є й досі найповнішим словником такого типу для укр. мови і од­ним із найкращих у слов’янській лексикології. Як вступ до слов­ника Г. написав цінний огляд укр. лексикології. Упорядкував у 3-х книгах “Этнографические материалы, собранные в Черни­говской и соседних с ней губерниях” (1895, 1897, 1899). Відомі також його збірки “З вуст народу. Малоросійські оповідан­ня, казки тощо” (рос. мовою; Чернігів, 1900), “Пісні та думи” (1895), “Думи кобзарські” (1897), “Веселий оповідач” (1898) та ін. Цінним вкладом у фольклорис­тику є праця Г. “Литература украинского фольклора. 1777− 1900. Опыт библиографического указателя” (1901).

Г. − автор близько 50 опові­дань (“Чудова дівчина”, 1884; “Сама, зовсім сама”, 1885; “Олеся”, 1890; “Украла”, 1891; “Дзвоник”, 1897 та ін.), повістей (“Соняшний промінь”, 1890; “На розпут­ті”, 1891; “Серед темної ночі”, 1900; “Під тихими верба­ми”, 1901; збірок поезій (“Пісні Василя Чайченка”, 1884; “Під сільською стріхою”, 1886; “Під хмарним небом”, 1893 та ін.). Історичній темі присвячені дра­ми “Серед бурі” (1897), “Степо­вий гість” (1897), “Ясні зорі” (1884−1900). Г. перекладав твори Ф. Шиллера, Й.-В. Гете, Г. Гейне, В. Гюго та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти, Г. виклав свої педагогічні погляди у працях “Яка тепер народна школа в Україні” (1896), “Народ­ні вчителі і вкраїнська школа” (1906), “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1906) та ін. Г. боровся за навчання укр. дітей рідною мовою, виступав за чистоту укр. літературної мови. Створив низку шкільних підруч­ників, серед яких “Українська граматика”, “Рідне слово”. По­мер в Оспедалетті (Італія), похований у Києві.



ГРІНЧÉНКО Марія Мико­лаївна (літ. псевд. – М. Загірня, М. Чайченко, М. Доленко та ін., 1863−15.VІІ.1928) – укр. пись­менниця, дружина Б. Грінченка. Нар. в м. Богодухові Харківської губернії. За освітою – педагог. Довгий час учителювала. 1891 р. у львівському журналі “Зоря” вперше виступила з віршами. Автор прозових творів (збірки оповідань “Під землею”, 1897; “Чередник і дівчина”, 1905; по­вісті “В шахтах”, виданої росій­ською мовою у Москві 1911 р., тощо), науково-популярних бро­шур про П. Сагайдачного, А. Лін­кольна та ін., спогадів про І. Не­чуя-Левицького, В. Самійленка. Г. належать укр. переклади творів І. Тургенєва, Д. Маміна-Сибіряка, Л. Толстого, Г. Ібсена, Марка Твена, Г. Бічер-Стоу, А. Доде та ін. Багато працювала над упорядкуванням “Словаря української мови”, укладеного Б. Грінченком.

ГРÓДСЬКІ СУДB – станові суди у феодальній Польщі, Лит­ві, а з 14 ст. і на укр. землях (Східній Галичині, Київщині, Волині, Брацлавщині), загарба­них Польщею. Обиралися шлях­тою. У воєводствах очолювалися воєводою, у повітах – старос­тами, і тому їх ще називали “старостинськими” судами. Роз­глядали кримінальні і цивільні справи шляхти, а також ін. верств населення, якщо справа стосувалася шляхти, виконували вироки вищих судів у криміналь­них справах. На укр. землях у складі Росії їх було ліквідовано 1648−1657 рр. У Лівобережній Україні почали знову діяти з 1763 р., з часу реорганізації полкових судів у Г. с. Існували до 1782 р., захищаючи інтереси козацької старшини.

ГРОМÁДА” – укр. громад­сько-політичні і науково-літера­турні збірники. Видавалися в Женеві (1878−1879 рр. – 4 кн., 1882 – 5-та кн.) М. П. Драгома­новим. У збірниках друкувалися дослідження і матеріали про еко­номічне та соціальне становище народних мас України та Росії, статті на історичні, літературні теми, праці Ф. К. Вовка і М. П. Драгоманова про Т. Г. Шев­ченка, науково-популярні статті С. А. Подолинського тощо. У 3 му збірнику “Г.” було надруко­вано повість Панаса Мирного “Лихі люди”. У 1880 р. вийшло два номери журналу “Г.” (за ред. М. П. Драгоманова, С. А. Подо­линського та М. І. Павлика). У цих журналах були огляди се­лянського і робітничого руху.



ГРОМÁДИ” – напівлегаль­ні гуртки укр. інтелігенції у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. в Україні, які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяль­ність. Стали виникати з кінця 50 х рр., коли тимчасовий лібе­ральний курс російського уряду сприяв пожвавленню суспільно­го життя. Увага громадянства була зосереджена на селянській реформі, але праця могла вияв­лятися лише в галузі культури – недільні школи зі спробами ви­кладання укр. мовою, видання підручників і творів красного письменства, укр. концерти та вистави і т. д. Перша “Г.” ви­никла наприкінці 50-х рр. 19 ст. в Петербурзі, до її складу входили М. Костомаров, Т. Шев­ченко, П. Куліш, В. Білозерський, Ф. і О. Лазаревські та ін. Коштом укр. землевласників В. Тарнов­ського і Г. Галагана видавали твори укр. письменників, а в 1861−1862 рр. – журнал “Осно­ва”. В 1861 р. утворилася у Києві, в 70−90-ті рр. 19 ст. ставши головним осередком національ­но-культурної роботи в Україні. В цей період до київської “Г.” входили визначні наукові і культурні діячі – В. Антонович, що був від початку провідником “Г.”, М. Драгоманов, К. Михаль­чук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чу­бинський, Т. Рильський, П. Жи­тецький, Л. Ільницький, О. Ко­ниський, М. Лисенко, М. Ста­рицький, П. Косач, С. Подолин­ський, О. Русов, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгин, С. Левицький, І. Ле­вицький (Нечуй), Є. Трегубов, В. Науменко, І. Рудченко (Бі­лик), Ф. Панченко та ін. (у 1872− 1873 рр. близько 70 осіб, крім молоді, що брала участь у роботі). “Г.” не мала усталеної програми та організаційних форм. У березні 1861 р. “Г.” почала видавати рукописну газету “Са­мостійне слово”. Навесні 1861 р. до її складу влилися учасники гуртка “Хлопоманів” на чолі з В. Б. Антоновичем, Т. Рильським та ін. Майже одночасно “Г.” виникли в Полтаві, Харкові, Чер­нігові, Одесі та ін. містах. Організована кампанія в росій­ській пресі, циркуляр Валуєва (1863), адміністративні вислання (П. Чубинського, П. Єфименка, О. Кониського, С. Носа та ін.), закриття недільних шкіл загаль­мували на деякий час діяльність “Г.”, яка відновилася на поч. 70 х рр. На відміну від суто культурницького курсу 60-х рр., коли громадівці вважали, що головним завданням інтелігенції є поширення освіти, щоб піднес­ти національну і громадянську свідомість народу (“Відгук з Києва” 1862 р. із засудженням революційної пропаганди і сепа­ратизму), на поч. 70-х рр. члени “Г.” дебатували актуальні су­спільні проблеми в газеті “Киев­ский телеграф” (1875 р. – фак­тично орган “Г.”). У Києві було видано ряд творів красного пись­менства і популярних брошур, але діяльність виявлялася пере­важно в науковій українознавчій праці Південно-Західного відді­лу Російського географічного товариства (1873−1875), яке було засноване з ініціативи членів “Г.” для наукового обґрун­тування укр. національної від­рубності. “Стара громада” при­дбала газету “Київський теле­граф” і перетворила її на свій напівофіційний орган. Прихиль­ники більш радикальних методів боротьби в Києві в 70-х рр. утворили т. зв. “Молоду грома­ду”, яка, проте, не мала чіткої програми. Царський уряд звину­ватив громадівців у “сепара­тизмі”, почав їх переслідувати і після прийняття Емського указу 1876 р. заборонив діяльність “Г.”. Репресії 1875−1876 рр. спричинили втрату газети “Київ­ський телеграф”, закриття Пів­денно-Західного відділу, усунен­ня з Київського університету М. Драгоманова й М. Зібера. Частину громадівців було за­арештовано і відправлено на заслання, чимало у зв’язку з репресіями емігрувало за кордон, де під керівництвом М. Драгома­нова у Женеві розпочало видан­ня збірника, а потім журналу “Громада”.

Женевський гурток, що склав­ся навколо збірника, дав початок укр. соціалістичному рухові. 1886 р. через ідейні розбіжності з поміркованішими громадівця­ми М. Драгоманов утратив їхню фінансову підтримку і змушений був переїхати до Болгарії.

Через кілька років “Г.” таєм­но відновили свою діяльність. У 80-х рр. поміркована частина громадівців об’єднувалася нав­коло журналу “Киевская стари­на” (1888−1906), який матеріаль­но підтримували В. Симиренко, В. Тар­навський, Є. Чикаленко. Вони зблизилися з ліберальними народниками, підтримували за­хідноукр. “народовців”. Грома­дівці брали участь у створенні “Просвіт”. Під тиском репресій праця “Г.” набуває аполітичного культурницького характеру. Це призводить до розходжень, а пізніше й до розриву з Дра­гомановим (1886) “Старої Гро­мади”, більшість якої не спів­чувала його політичним погля­дам. Ідеологами “Г.” виступали історики і письменники М. Ко­стомаров, В. Антонович, П. Ку­ліш та ін. “Стара Громада” була поповнена на поч. 1900-х рр. молодшими діячами, такими як Є. Тимченко, С. Єфремов, М. Ле­вицький, Є. Чикаленко, І. Сте­шенко, Л. Жебуньов та ін. Вона увесь час перебувала у зв’язку з особливо активною тоді “Г.” в Одесі, де в 70−90-х рр. діяли В. Мальований, О. Андрієв­ський, Є. Борисов, Л. Смоленський, М. Климович, М. Боровський, А. Крижанівський, Ф. Щербина, М. Комаров (Уманець), пізніше – І. Луценко, Ф. Шульга. Далеко слабше і з перервами виявлялася діяльність “Г.” у Харкові у 80−90-х рр. (Д. Пильчиків, В. Александров, П. і О. Єфимен­ки, М. Лободовський, Ц. Біли­лов­ський та ін.). З кінця 1890-х рр. активізувалися “Г.” в Чернігові – І. Шраг, М. Коцюбинський, І. Ко­новал, Б. Грінченко та ін., і в Полтаві – з Дмитрієвим на чолі. Стали виникати “Г.” й по інших містах. Дуже жвавою була діяльність укр. “Г.” в Петербурзі (1896−1917), на чолі якої були П. Стебницький та О. Лотоцький.

На західноукр. землях анало­гічну роль виконували легальні студентські товариства, такі як віденська “Січ” (з 1868), Акаде­мічна бесіда (1870−1871), “Ака­демічний гурток” (з 1870), “Дру­жеский лихвар” (з 1871) і т. п. В ряді галицьких середніх шкіл існували нелегальні учнівські гуртки, що провадили самоосвіт­ню та суспільну діяльність (“Мо­лода Україна” в Бережанській гімназії, гурток в Академічній гімназії у Львові та ін.).

В 1890-х і на поч. 1900-х рр. діяльність “Г.” пожвавилася, зо­крема в гімназіях у Києві, Полтаві, Прилуках, Лубнах та ін. Особливо активізуються в цей час студентські “Г.” в Києві (на чолі з В. Доманицьким, А. Лі­вицьким), яка в 1904−1906 рр. була під впливом УСДРП, однак брала активну участь у легальній роботі “Просвіт” та укр. клубів, в Одесі (керівники І. Бондаренко, В. Пащенко, М. Слабченко), а та­кож у Москві, Томську, Варшаві, Дерпті (Тарту) та ін. містах, де були укр. студенти. Студентські групи давали початок суто по­літичним організаціям. У 1891− 1893 рр. за активної участі сту­дентів у Полтаві діяло Братство тарасівців із філіями в більших містах України. Заснована 1897 р. харківська студентська “Г.” (Д. Ан­тонович, Ю. Коллард, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Мартос, О. Кова­ленко, Б. Камінський, Д. Познан­ський) створила Революційну українську партію (РУП). В кінці 19 ст. почалася координація діяльності розсіяних “старих” і нових “Г.”. 1897 р. у Києві з ініціативи В. Антоновича та О. Кониського відбувся з’їзд чле­нів “Г.”, який заснував Загальну укр. безпартійну демократичну організацію, яка незабаром об’єд­нала укр. “Г.”. “Г.” (близько 20) продовжували свою діяльність переважно в громадських клубах і “Просвітах” до 1917 р.

ГРОМÁДСЬКА ДУМКА” – перша щоденна громадсько-політична газета укр. мовою у підросійській Україні. Виходила з початку 1906 р. (за деякими даними − з 31.XII.1905 р.) у Києві. Заснована Є. Чикаленком, В. Симиренком і В. Леонтови­чем. У газеті працювали Ф. Ма­тушевський, С. Єфремов, В. Дур­дуківський, Б. і М. Грінченки. 1.VIII.1906 р. за розпорядженням російського уряду газету було закрито. 15.IX.1906 р. видання “Г. д.” було продовжено під назвою “Рада”.



ГРÓНДСЬКИЙ (Grondski, Grądzki) Самійло (Самуель) (р. н. невід. − бл. 1672) – дипло­мат на службі в Польщі, Швеції і Трансильванії, історик. Нар. у родині шляхтича, власника час­тини с. Фаліївки в Галичині. Восени 1655 р. супроводив польського посла Любовицького під час його переговорів із Б. Хмельницьким. Перейшовши до шведів під час польсько-шведської війни 1655−1660 рр., Г. 1656 р. їздив у Чигирин до Б. Хмельницького з листами від короля Карла Х Густава. У липні 1657 р. від імені князя Трансиль­ванії Дердя ІІ Ракоці вів перего­вори з А. Ждановичем під Заліз­цями. Автор “Історії козацько-польської війни” (опублікував К. Коппі в Пешті, 1789), що є цінним джерелом із політичної історії України 1648−1672 рр. Хоч загалом його книга напи­сана зі шляхетських позицій, проте Г. визнавав, що причиною визвольної боротьби укр. народу був гніт польських феодалів.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка