Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка13/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   63

ГÍЗЕЛЬ Інокентій (бл. 1600 − 18(28).ХІ.1683) – укр. освітній і церковний ді­яч, учений-бого­слов, історик. Походив із Прус­сії. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом де­який час навчався за кордоном. За дорученням православного київського митрополита П. Мо­гили керував Печерською дру­карнею. У 1645−1650 рр. профе­сор і ректор (з 1646) Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології та ін. 1646−1656 рр. – ігумен Миколо-Пустинського монастиря. З 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Брав активну участь у переговорах 1654 р. про приєд­нання України до Росії. Г. був одним з найосвіченіших діячів в Україні 17 ст. Л. Баранович нази­вав його “Арістотелем”. Автор богословсько-етич­ного трактату “Мир з Богом людині” (1669), у якому висловив свої гуманістич­ні погляди. Трактат містить ба­гато історичних і побутових ві­домостей з життя України 17 ст. Г. належить філософська праця “Твір про всю філософію” (1645− 1647) та полемічний трактат “Правдива віра” (1668). З іменем Г. пов’язане редагування та ви­дання друком “Києво-Печер­ського патерика” (1661 і 1678). Г. приписують авторство “Си­нопсиса” (1674) – першого підручника історії України, що розповсюдився по всій Східній Європі та багато разів переви­давався до 1823 р. Але деякі дослідники заперечують його авторство. Помер у Києві.

ГÍЛЬДІЇ (від нім. Gilde − корпорація, цех) – в широкому розумінні слова різні об’єднання (економічні, політичні, релігійні, оборонні та ін.) в період ранньо­го середньовіччя в Західній Європі, створювані населенням для захисту життя, майна, віро­сповідання і свободи від пося­гань феодалів; пізніше у вузько­му розумінні – об’єднання куп­ців. В Україні Г. як обов’язкові купецькі об’єднання були органі­зовані регламентом Головного магістрату від 16(27).І.1721 р., який установив дві Г.: – першу – для банкірів, знатних купців, міських лікарів, аптекарів, золо­тарів, сріблярів, іконописців і живописців, і другу – для дрібних торговців та ремісників. Маніфест Катерини ІІ від 17(28).ІІІ.1775 р. поділив купец­тво за майновим станом на три Г. До першої Г. належали купці з капіталом понад 10 тис. крб, до другої – з капіталом від 1 до 10 тис. крб, до третьої – від 500 до 1000 крб. Жалувана грамота містам 1785 р. підвищила най­менший розмір капіталу для вступу в третю Г. до 1 тис. крб, а 1807 р. він був збільшений до 8 тис. крб. Купці першої і другої Г. звільнялися від сплати подуш­ної податі і рекрутчини. Замість подушної податі вони вносили 1 % гільдійського збору з капі­талу, а замість відбування ре­крутської повинності сплачували по 500 крб із рекрута, а також звільнялися від тілесних пока­рань. З їхнього середовища оби­ралися службові особи міського самоврядування, яке, однак, було поставлено під контроль та опіку місцевої царської адміністрації. З розвитком капіталізму в Росії роль Г. занепала. У 1863 р. було ліквідовано третю Г., а 1898 р. взагалі скасовано обов’язковість запису в Г. З того часу входжен­ня в Г. давало лише станові ку­пецькі права.

ГІМНÁЗІЇ (грец. γυμνάσιον) – середні загальноосвітні на­вчальні заклади в дореволюцій­ній Росії та деяких зарубіжних країнах, переважно з гуманітар­ним ухилом. Першу чоловічу Г. в Росії відкрито 1726 р. при Петербурзькій академії наук. У великих губернських містах Г. почали відкривати на поч. 19 ст. Першими чоловічими Г. в Украї­ні були Полтавська та Одеська (1804), Чернігівська, Новгород-Сіверська, Харківська і Кате­ринославська (1805), Київська (1809). У 60-х рр. 19 ст. з’явля­ються жіночі Г. Термін навчання у Г. з 1804 р. був 4 роки, з 1828 р. – 7, з 1871 р. – 8 років. Статутом 1864 р. Г. були поділені на три типи – класичні з викладанням двох давніх (латинської і давньо­грецької) мов (8 класів), класичні з викладанням латинської мови і реальні без викладання давніх мов, але з природознавством у великому обсязі та фізикою (7 класів, із 1871 р. − реальні училища). Вихованці класичних Г. могли вступати до університе­тів, реальних – тільки у вищі технічні навчальні заклади. У 1915 р. в Росії налічувалося 797 чоловічих Г., прогімназій (не­повні середні навчальні заклади) та реальних училищ і 1001 жі­ноча Г. та про­гімназія. В Україні (на східних і західних землях) на 1.1.1914 р. було близько 340 чо­ловічих і жіночих Г. та 41 реаль­не училище.

В Україні попередниками Г. були братські школи, єзуїтські, піярські та василіанські школи й колегії, а також народні школи (18 ст.). Г. в Україні в межах Російської імперії з’явилися на поч. 19 ст. в найбільших містах – Одесі (1804), Харкові, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кре­менці (1812), Новгороді-Сівер­ському (1808), Києві (1812), Херсоні, Вінниці (1814). Згодом вони були відкриті в багатьох повітових містах. Нагляд над ними належав спершу універси­тетам (Харківському та Вілен­ському), а з 1835 р. – кураторам шкільних округ. У 1862–1882 рр. існували військові Г., перетво­рені згодом на кадетські корпу­си. Законом 1871 р. реальні Г. були перетворені на реальні школи (училища), які готували до вступу у вищі технічні на­вчальні заклади. Реакційний ста­тут 1871 р. посилив викладання класичних мов і сильно обмежив доступ до Г. для недворян. На поч. 20 ст. програми Г. стали дедалі більше відходити від програм 1871 р. Вступ до Г. було значно полегшено. Протягом 19 ст., а особливо на поч. 20 ст., число Г. значно зросло – відкри­валися Г. Міністерства освіти (напр., 1900 р. в Києві було чотири державні Г., 1901 р. у Харкові – теж чотири) і численні приватні. У 2-й пол. 19 ст. з’явилися дівочі Г. – спо­чатку у Києві (1850), Полтаві та Харкові (1860). Статутом 1870 р. було створено державні Г. для дівчат із 7-ма основними класами (без давніх мов) і 8-ма – педагогіч­ними (що готували народних учительок та виховательок) і кла­сичні прогімназії (4- та 5 класні), перед 1917 р. перетворені на Г. або вищі початкові школи. Були також 7-класні Г. “відомства імператриці Марії”. У 20 ст. зросло число приватних дівочих Г. (1912 р. у Київській шкільній окрузі було 56 Г. для хлопців із 17666 учнями і 95 Г. та прогімназій для дівчат із 27082 учени­цями). Перед 1917 р. із Г. почали конкурувати реальні та комерційні школи. Г. в Україні за царату були цілком російські. Запідозрених в українофільстві вчителів звільняли або перево­дили до російських губерній, особливо після таємного указу 1876 р., а також у період реакції після 1905 р.

У Галичині перед її приєдна­нням до Австрії (1772 р.) існували духовні (5- і 6-класні) середні школи з латинською мо­вою навчання. З 1774 р. австрій­ський уряд почав перетворювати духовні Г. на державні і згодом відкривати нові, спочатку 5-, з 1818 р. – 6-річні. До Г. мали доступ передусім діти шляхти та урядовців, рідше – багатших міщан, селянські діти – лише з дозволу дідича. Г. підлягали “учительським колегіям”, згодом – “студійним комісіям”, з 1848 р. – Міністерству освіти у Відні, з 1855 р. – консисторіям, з 1868 р. – Крайовій шкільній раді. 1849 р. Г. було реорганізовано на 8-клас­ні і створено реальні школи. Навчання відбувалося німець­кою мовою до 1867 р., коли кра­йовим законом, усупереч протес­там українців, було запровадже­но навчання польською мовою. Навчання укр. мови стало умов­но-обов’язковим (мусив учитися той, хто зробив заяву). Викла­дати укр. мовою дозволено було лише в чотирьох нижчих класах академічної Г. у Львові, з 1874 р. – в усіх класах. Відкривати укр. Г. і навіть паралельні укр. класи було дуже важко, бо, на відміну від інших частин Австро-Угор­щини, треба було мати згоду сейму. Змагання за українські Г. увінчалися деяким успіхом лише в кінці 19 ст., коли були відкриті укр. паралельні класи, а згодом Г. в Перемишлі (1887), Коломиї (1893), Тернополі (1898), само­стійні Г. в Станіславі (1905), Львові – філія академічної Г. (1906). При польських Г. в Бере­жанах і Стрию було відкрито лише укр. паралельні класи (1907). У 1909−1910 рр. в Галичині було 36 державних Г. – 29 польських, шість укр. і одна німецька. Одна польська Г. припадала на 60 400 поляків, одна укр. – на 546 600 українців. На поч. 20 ст. за браком укр. державних Г. стали відкриватися приватні, переваж­но під патронатом Руського пе­дагогічного товариства. З 1910 р. за ініціативою Крайового шкіль­ного союзу, який опікувався Г., в Копичинцях і Яворові (1908), Го­роденці й Рогатині (1909), Бусь­ку (реальна) й Збаражі (1910), Долині і Чорткові (1911). В Перемишлі 1903 р. було відкрито ліцей Укр. дівочого інституту, перетворений 1918 р. на реальну, а згодом гуманітарну Г.

На Закарпатті до Першої сві­тової війни існували три мадяри­зовані Г. – в Ужгороді (з 1646), Мукачеві (з 1872) і Берегові. Укр. мова була необов’язковим предметом у двох Г. Після приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини Г. було реорганізо­вано на 8-класні реальні, і гене­ральним статутом із 1919 р. в них уведено навчання укр. мовою. Таким чином передвоєнні Г. ста­ли укр. державними з паралель­ними угорськими класами. Нову Г. було відкрито у Хусті (1921).



На Буковині перша гімназія (німецька) була заснована в Чер­нівцях (1808 р., навчання укр. мови з 1871 р.), друга німецька гімназія була відкрита 1896 р. (з 1905 р. − повна) з паралельними укр. класами. Під час Першої світової війни вона стала цілком укр., а за румунської влади (до 1933) укр. мову викладали в ній як необов’язкову. З 1904 до 1919 рр. діяла німецько-укр. Г. в Кіцмані. Суто укр. Г. було дві – класична державна у Вижниці (1908−1921) і приватна реальна у Вашківцях. Перед Першою сві­товою війною у всіх Г. було близько 1200 укр. учнів. У ні­мецькій гімназії в Сереті викла­дали укр. мову як необов’язкову. Румунська влада зрумунізувала всі Г.

ГЛАДКBЙ Йосип Михайло­вич (1789−16.VІІ.1866) – остан­ній кошовий Задунайської Січі. Нар. в с. Мельниках (нині Канів­ського р-ну Черкаської обл.). Замолоду пішов на заробітки в Одесу, потім – на Задунайську Січ, де вступив до козацтва. Був обраний курінним, а згодом – кошовим отаманом. На початку російсько-турецької війни 1828− 1829 рр. султанський уряд нака­зав козакам виступити разом із турецьким військом проти Росії. Але Г. таємно домовився з росій­ським командуванням про пере­хід козаків на бік російських військ. Г. на чолі невеликого ко­зацького загону (500 осіб), за­бравши клейноди і військовий скарб, 18(30).V.1828 р. перейшов на бік російських військ у районі Ізмаїла. За це турецький уряд жорстоко помстився укр. насе­ленню в Добруджі. Після війни Г. було присвоєно звання пол­ковника і доручено сформувати Азовське козаче військо. 1832 р. призначили наказним отаманом цього війська. У 1853 р. був звільнений у відставку в чині генерал-майора. Жив разом із сім’єю у своєму маєтку Ново­петропавлівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії.

ГЛÍБОВ Леонід Іванович (літ. псевдонім – Ів. Кенир, Ді­дусь Кенир, П. Сонін, Просто­душний та ін.; 5.ІІІ.1827− 10.ХІ.1893) – укр. поет, культур­ний діяч. Нар. в с. Веселому Подолі (нині Семенівського р-ну Полтавської обл.) в сім’ї управи­теля маєтку. Дитинство і юність Г. проминули в селі Горбах на Кременчуччині. 1855 р. закінчив Ніжинський ліцей. Учителював на Поділлі, з 1858 р. – у Черні­гівській гімназії. У 1861−1863 рр. редагував і видавав газету “Чер­нігівський листок”, в якій висвіт­лювалися питання суспільного життя, друкувалися художні тво­ри, матеріали з історії України. Активний член чернігівської “Громади”, організатор неділь­них шкіл і видання книжок для народу; співробітник журналу “Основа”. За зв’язки з членами організації “Земля і воля” Г. було звільнено з роботи, а газету закрито. З 1867 р. і до кінця життя завідував друкарнею Чер­нігівського земства. Поділяючи погляди передових укр. педаго­гів, Г. обстоював потребу поза­станової школи, навчання рід­ною мовою, виступав за вихо­вання в учнів почуття громадян­ського обов’язку, заперечував тілесні покарання дітей, обстою­вав потребу створення укр. театру. Суспільно-політичні по­гляди Г. були в основі своїй демократичними. Г. підтримував зв’язки з багатьма укр. письмен­никами, а також діячами укр. театру, зокрема М. Заньковець­кою, М. Садовським та ін. Лі­тературна спадщина Г. багата і різноманітна. Першу збірку вір­шів російською мовою він опу­блікував 1847 р. В укр. літера­турі виступив 1853 р., надруку­вавши кілька байок у “Чернигов­ских губернских ведомостях”. Відтоді його твори вміщувались в “Основі”, “Черниговском лист­ке”, галицьких журналах “Зоря”, “Дзвінок” та ін. Г. написав понад 100 байок, велику кількість лі­ричних поезій укр. і російською мовами, поему “Перекотиполе”, п’єсу “До мирового”, перероб­лену пізніше М. П. Старицьким під назвою “Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка”, твори для дітей (вірші, загадки та відгадки, акровірші, казки). Найціннішими у творчому доробку Г. є його байки. Розвиваючи традиції ро­сійського байкаря І. Крилова та своїх попередників в укр. літера­турі – П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Г. написав оригінальні, самобут­ні твори з укр. народного життя, широко використавши народну мову і фольклор. Мандрівні бай­карські сюжети, пристосовані до сучасності в дусі ліберальної сатири, дістають у нього укр. забарвлення перенесенням в укр. побутову обстановку і майстер­ним використанням народної мови. У творчості Г. як байкаря розрізняють два періоди. В бай­ках 50−60-х рр. засуджуються кріпосницькі й самодержавні порядки, безправне становище людини, визиск трудящих (“Вовк та Ягня”, “Вовк і Кіт”, “Гро­мада”, “Щука”, “Лев та Миша”, “Гадюка та Ягня”, “Ведмідь-па­січник”, “Мірошник” та ін.). Бай­ки 70−90-х рр. спрямовані проти нерівноправ’я, паразитизму чи­новництва, прислужництва (“Си­ла”, “Скоробагатько”, “Хазяйка й Челядки”, “Цуцик”, “Мальова­ний стовп”, “Солом’яний дід” та ін.). Г. збагатив ритмічні можливості жанру байки (на відміну від ямба як основного розміру класичної байки частина байок Г. має на­роднопісенну ритміку). У творах укр. байкаря органічно поєднані гумор і ліризм, що, поряд із правдивим відображенням життя, надає їм виразного національного харак­теру. Байки Г. – класичний здобуток культури укр. народу. Ліричні поезії “Моя веснянка”, “Думка” написані під значним впливом Т. Шевченка та М. Не­красова. З ліричних поезій Г. найвідомішою є “Журба” (“Сто­їть гора високая...”), що стала народною піснею. Г. належить низка інших ліричних поезій укр. і російською мовами. Твори байкаря й поета видавалися за його життя (1863, 1872 і 1882), публікувалися статті про його творчість.

ГЛÓБА Іван Якович (р. н. не­від. − 1791) – останній військо­вий писар Нової Запорізької Січі (1762−1775). Належав до багатої верхівки запорізької старшини. Г. був власником великих зимів­ників. Брав участь у російсько-турецькій війні 1768−1774 рр., очолюючи військові загони запо­рожців у складі російської армії. Після зруйнування Запорізької Січі 1776 р. був засланий росій­ським урядом у монастир до Туруханська в Тобольській губ.

ГЛEХІВСЬКА РАДА 1750 – рада козацької старшини у м. Глухові (нині Сумська обл.), на якій за вказівкою російської імператриці Єлизавети Петрівни гетьманом Лівобережної України було обрано К. Розумовського. Тимчасове відновлення гетьман­ства було пов’язане зі складним зовнішньополітичним становищем Російської імперії (загострення наприкінці 40-х рр. 18 ст. від­носин Російської держави з Пруссією, Туреччиною та Поль­щею). Загроза війни з ними зму­сила царський уряд піти на по­ступки укр. старшині та задо­вольнити її клопотання про від­новлення гетьманства і намага­тися залучити на свій бік козаць­ку старшину. Хоч влада К. Розу­мовського, як і попередніх гетьманів, була обмежена, проте відновлення гетьманства відкри­ло перед укр. старшиною ширші мо­жливості (роздача козацькій старшині рангових маєтностей, видання універсалів про обме­ження селянських переходів, створення для старшини окре­мих станових судів тощо).

ГЛEХІВСЬКА СПІВÁЦЬ­КА ШКÓЛА – перша в Україні і Росії школа підготовки співаків для придворного хору. Відкрита 1738 р. в місті Глухові за указом цариці Анни Іванівни. В школі постійно навчалося 20 учнів. Крім хорових занять, вихованців навчали грати по нотах на скрип­ці, гуслях і бандурі. Щорічно 10 кращих учнів-співаків відсилали до придворного хору та оркес­тру. Школа в Глухові проісну­вала близько 40 років і дала початкову музичну освіту бага­тьом діячам культури 18 ст. Зокрема, в ній учився відомий композитор Д. Бортнянський.

ГЛEХІВСЬКІ СТАТТÍ 1669 – договірні умови між царським урядом і гетьманом Д. Много­грішним, укладені в м. Глухові, про політичне і правове стано­вище Лівобережної України у складі Російської імперії. Наро­стання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної Украї­ни П. Дорошенка і позиція Д. Многогрішного, загострення відносин Російської імперії з Туреччиною і Кримським хан­ством примусили московський уряд скасувати умови Москов­ських статей 1665 р. і піти на поступки під час укладання Г. с. Вони складалися із 27 пунктів. Підтверджуючи права України на основі Березневих статей 1654 р., Г. с. доповнили їх нови­ми пунктами. Зокрема, за Г. с. гетьманському урядові забороня­лися безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами, гетьманові надавалося право утримувати наймане військо (1000 осіб) для придушення на­родних повстань; клопотатися перед царським урядом про надання укр. козацькій старшині дворянських звань. Гетьманський уряд зобов’язувався встановити 30-тисячний козацький реєстр, обмежити перехід селян у ко­зацтво, повернути в Росію всіх кріпаків-утікачів, які оселилися в Україні. Царський уряд погодив­ся на поступку – зменшити в Україні кількість російських воє­вод (залишити їх лише в Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові та Острі), де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. Податки збиралися лише козацькою старшиною. Г. с. загалом були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом, дещо ослаблювали централіза­торську політику царизму в Україні і сприяли зближенню укр. козацької старшини та ро­сійського дворянства.

ГНАТXК Володимир Ми­хайлович (1871−1926) – визнач­ний етнограф, організатор науки, з 1899 р. секретар Наукового товариства ім. Шевченка у Льво­ві; з 1901 р. секретар, а з 1916 р. голова Етнографічної комісії НТШ, редактор (із 1900) всіх її видань. Співредактор “Літературно-на­укового вісника” (1898−1906 рр. і на поч. 20-х рр.), директор Укр. видавничої спілки; співробітник численних видань. Мав широкі зв’язки з діячами укр. літератури і науки. Особливо видатною бу­ла діяльність Г. в організації праці Етнографічної комісії. Від видання випадково зібраних ма­теріалів, чим позначений попе­редній період в укр. науці, Г., разом із Ф. Вовком та І. Фран­ком, перейшов до всебічного планомірного етнографічного до­слідження укр. теренів, здебіль­шого західноукр. земель, шляхом створен­ня мережі численних збирачів фольклору, організації наукових екскурсій (зокрема 1904−1906 рр.) і строго наукового опрацювання та видання зібра­ного. Г. проредагував і видав близько 60 томів “Етнографічно­го збірника” та “Матеріалів для української етнології”. Плодом багаторічних безпосередніх до­сліджень були “Етнографічні матеріали з Угорської Руси”, І−VІ т. (“Етнографічний збір­ник”); розвідки “Русини Пряшів­ської єпархії і їх говори”, “Руські оселі в Бачці”, “Угроруські духовні вірші” та ін. Заслужену славу в слов’янському і європей­ському науковому світі загалом мають упорядковані і зредаго­вані ним та видані в “Етногра­фічному збірнику” “Галицько-руські анекдоти”, “Колядки і щедрівки”, “Гаївки”, “Коломий­ки”, “Галицько-руські народні легенди”, “Народні опо­відання про опришків”, “Знадоби до галицько-української демоно­логії”, “Знадоби до української демоноло­гії”, “Українські народ­ні байки”. Г. зредагував також збірники “Українські весіль­ні обряди і звичаї” (“Матеріяли для української етнології”, ХІХ− ХХ), “Похоронні звичаї і обря­ди” та ін. Крім того, він опублі­кував дослідження з порівняль­ної етнографії (“Легенда про три жіночі вдачі”, “Пісня про неплід­ну матір”) і низку розвідок та статей з різних ділянок етно­графії, мовознавства, літератур­ної критики та ін. Г. був при­хильником порівняльно-історич­ного методу у фольклористиці. Фольклорні записи Г. глибоко наукові, фонетично точні і мають велике значення для вивчення південно-західних діа­лектів укр. мови. Значну наукову цінність мають дослід­ження Г. і в галузі матеріальної культури (“Народна пожива і спосіб її приправи у Східній Галичині”, “Ткацтво у Східній Галичині”, “Кушнірство у Гали­чині” та ін.). Г. належить багато літературознавчих і мово­знавчих статей. Як редактор і видавець Г. відіграв велику роль у виданні і популяризації творів прогресивних укр. та російських пись­менників (М. Коцюбинсько­го, Максима Горького та ін.). По­движник-енциклопедист В. Гна­тюк написав понад 300 праць – монографій, статей, рецензій з етно­графії, літератури, фолькло­ру, мовознавства. Як збирач, систе­матик та видавець творів усної народної творчості він не мав собі рівних у кінці 19 – на поч. 20 ст. В. Гнатюк уклав понад 20 томів усної словес­ності. Не випадково І. Франко відносив В. Гнатюка до “збира­чів нового типу”, які, “обійма­ючи широкі наукові горизонти, рівночасно стараються вичерпа­ти запас етнографічних фактів у певній околиці, подати, при­міром, весь репертуар пісень, оповідань і т. ін.” Народознавчий доробок палкого патріота рідно­го краю, вченого-енциклопедис­та підніс на вищий світовий щабель україністику. Г. був з 1899 р. дійсним членом НТШ, з 1924 р. дійсним членом ВУАН, чл.-кор. Російської академії і ряду інших наукових товариств та організацій.

ГÓГОЛЬ Микола Васильо­вич (1.ІV.1809−4.ІІІ.1852) – най­визначніший представник “укр. школи” в російській літературі. Нар. в с. Великих Сорочинцях (нині Миргородського р-ну Пол­тавської обл.) в дрібнопомісній дворянській сім’ї. Закінчив Гім­назію вищих наук у Ніжині (1828). Разом з іншими гімназистами читав “Полярную звезду”, воле­любні вірші К. Рилєєва, О. Пуш­кіна. Збирав народні пісні, мате­ріали до укр.-російського слов­ника, захоплювався також теат­ром, з успіхом виконував комічні ролі у шкільних виставах. Перші літературні спроби Г. не зберег­лися. 1828 р. переїхав до Петер­бурга, де до 1831 р. служив чиновником і одночасно вчився в Академії мистецтв. 1832 р. жив на Полтавщині. У 1834−1835 рр. обіймав посаду ад’юнкт-профе­сора на кафедрі загальної історії при Петербурзькому університе­ті. Г. перший з “укр. школи” став уживати численні лексичні та синтаксичні українізми, вико­ристовуючи їх, зокрема, для мис­тецької “гри” різними площами стилю (від вульгарного до пате­тичного) уже в деяких укр. новелах, а найбільше в новелах із “Арабесок”, “Ревізорі” та “Мертвих душах”. Він є осново­положником російської “нату­ральної школи”, сполучаючи ро­мантичну ідеологію із зображен­ням повсякденності в негатив­них, “низьких” рисах. Суворо зустріла критика його поему “Ганц Кюхель­гартен” (1829). У 1830 р. в журналі “Отечествен­ные записки” було надруковано повість “Вечір проти Івана Купала”, перший твір із циклу повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (2 ч., 1831−1832), які набули широкої популярності. У цих повістях виявились палка любов Г. до України, глибоке знання скарбів укр. народної творчості та своєрідного побуту народу. Г. створив поетичний образ України, поєднав реальне життя з фантастичною вигадкою, наповнив їх веселим, життєрадіс­ним гумором. У повістях “Со­рочинський ярмарок”, “Майська ніч, або утоплена”, “Страшна помста” та ін. відтворено поезію народного життя, змальовано об­раз талановитого і волелюбного укр. народу. В них виявилися реалістичні тенденції, поєдна­лись веселий гумор і глибокий ліризм. Реалістичні тенденції ще виразніше позначилися у нових книгах Г. – “Миргород” та “Ара­бески” (1835), у яких на повний голос зазвучав його славетний “сміх крізь сльози”. Г. зобразив духовний занепад представників поміщицько-дворянського су­спільства (“Старосвітські помі­щики”, “Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”), проти­ставивши їм величні та героїчні народні характери (“Тарас Буль­ба”). У повісті “Тарас Бульба” в дусі епічної билинної та пісенної традицій письменник змалював подвиги людей, які над усе став­лять патріотизм і побратимство. Тарас Бульба став виразником волелюбних народних прагнень. Для створення повісті Г. вико­ристав багато історичних мате­ріалів, укр. народні історичні пісні та думи. Захоплення Г. укр. народною творчістю та напру­жена праця над збиранням зраз­ків фольклору в цей час відби­лися у статті “Про малоросійські пісні” (1834) та численних лис­тах до М. Максимовича, І. Срез­невського та ін. У піснях Г. бачив відображення народного життя. В “Ара­бесках” були вміщені перші петербурзькі по­вісті Г. (“Невський проспект”, “Портрет”, “Записки божевіль­ного”), пізніше вийшли “Ніс”, “Коляска” (1836), “Шинель”, “Рим” (1842), в яких розкрито гострі соціальні контрасти, супе­реч­ності кріпосницького су­спільства. Увагу Г. привертає до­ля рядових трудівників – “ма­леньких людей”, їх страждання, а часом і загибель унаслідок конфлікту з несправедливим соціальним ладом. З особливою силою гуманізм Г. виявився у повісті “Шинель”. Велике зна­чення мала творчість Г. для розвитку драматургії. Першим драматичним твором Г. була незакінчена комедія “Володимир 3-го ступеня”. У славнозвісній комедії “Ревізор” Г. затаврував деспотизм, дике свавілля, хабар­ництво і беззаконня чиновників. Комедія прозвучала як гнівне звинувачення всієї кріпосницької Росії. Перша вистава в Петер­бурзі (1836) мала успіх, але викликала гостре невдоволення в реакційних колах. Глибоко вра­жений нападками реакціонерів, офіційної критики, письменник був змуше­ний 1836 р. виїхати за кордон. Г. жив у Німеччині, Швейцарії, Парижі, особливо довго у Римі. Він ознайомився з природою, побутом італійського народу, з пам’ятниками архітек­тури та живопису. У 1842 р. вийшло зібрання творів письмен­ника у 4-х т., для якого Г. закінчив комедії “Одруження”, “Гравці” та подав інші редакції повістей “Шинель”, “Тарас Буль­ба”, “Портрет”. Вершина твор­чості Г. – поема “Мертві душі”. Вихід її (1842) був визначною подією в суспільному житті Росії. Г. нещадно викрив кріпос­ницько-поміщицьку верхівку, бюрократичний державний апа­рат царської Росії. Поряд з гос­трою сатирою в поемі зазвучали високий громадянський пафос, віра в майбутнє батьківщини, в могутні сили народу. В 40-х рр. Г. пережив глибоку душевну кризу. У 1848 р. він повернувся на батьківщину. В роботі над 2-м томом “Мертвих душ” реаліс­тичні прагнення митця зайшли в суперечність з його реакційними ідеями. Незадовго до смерті Г. у нестямі знищив рукопис 2-го тому. Перебуваючи в Італії, почав писати драму з історії Запоріжжя (збереглися уривки).

Г. захоплювався історією, мріяв про створення великої пра­ці з історії України. Здійснення свого задуму Г. пов’язував із переїздом до Києва, де він мав намір посісти кафедру історії в університеті. Бажання його не здійснилося. 1834 р. Г. здобув посаду ад’юнкт-професора ка­федри загальної історії в Петер­бурзькому університеті. Працю­вав над історією України і загальною історією. Написав кілька статей, у т. ч. “План викладання загальної історії” (1834), “Погляд на складання Малоросії” (1834).

Естетичні погляди Г. викла­дені у статті “Про малоросійські пісні”, “Скульптура, живопис та музика”, “Кілька слів про Пуш­кіна”, а також у повісті “Пор­трет”. У статті “Про рух журналь­ної літератури у 1834 і 1835 році” (надрукованій у “Совре­меннике”, 1836) виступав проти реакційних журналістів Ф. Бул­гаріна та О. Сенковського. Г. стверджував народність літера­тури, яка, за його висловом, полягає “не в описі сарафана, а в самому дусі народу”. Він обсто­ював високу суспільну роль літератури і театру, висував вимоги реалізму, народності та своєрідної національної форми в літературі і мистецтві.

Прогресивні ідеї Г.-реаліста відіграли велику роль у розвитку визвольної думки, передової лі­тератури. Творчість його була новим етапом у розвитку реаліз­му. Велике значення мала творчість Г. і для української літератури. Укр. письменники зазнали ідейно-художнього впли­ву Г. Творчість Г. викликала численні наслідування в укр. літературі – Г. Квітка, П. Куліш, О. Стороженко, і в російській – представники “укр. школи” (Є. Гребінка), в ранні періоди творчості − І. Тургенєв, Ф. До­стоєвський, В. Соллогуб, симво­лісти – Ф. Сологуб, О. Ремізов, А. Бєлий, пізніше В. Маяков­ський. Переклади творів Г. налі­чуються сотнями. Творчість йо­го сприяла розвиткові реалізму Т. Шевченка та І. Франка. У віршованому посланні “Гоголю”, у щоденнику і листах Шевченко називав Г. своїм другом і братом, захисником скривдженого наро­ду, а творчість його – без­смертною. На твори Г. М. Лисен­ко написав музику. Для театру твори Г. переробляли М. Кро­пивницький та М. Старицький. Укр. мовою їх перекладали І. Франко, Леся Українка, С. Ва­сильченко, М. Рильський, Остап Вишня, П. Панч та ін.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка