Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка12/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   63

ГАЛЯТÓВСЬКИЙ Іоаникій (р. н. невід. − 12.І.1688) – укр. письменник, громадсько-полі­тичний і церковний діяч 17 ст. Родом з Волині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, де згодом був ректором (1657− 1665). У 1668−1688 рр. Г. – ігумен, а згодом архімандрит Єлецького Успенського монасти­ря у Чернігові. Видатний промо­вець, автор збірок проповідей та оповідань: “Ключ разуменія...” (Київ, 1659, 1660; Львів, 1663 і 1665), “Наука, або способ зло­ження казання” (1659), “Небо новое” (три видання – 1665, 1677, 1699, останнє у Могильові, Білорусія), “Скарбниця потреб­ная” (1876), полемічно-публіцис­тичних трактатів, написаних то­діш­ньою укр. книжною і поль­ською мовами, тощо. Видав польською мовою полеміко-бого­словські трак­тати: “Лебедь з перами своїми” (1675; за ін. даними – 1679), “Азбука різним єретикам” (1681), “Алькоран Ма­гометів” (1683), в яких обсто­ював необхідність збройного захисту слов’янських народів від турецько-татарських загарбни­ків. Виступав проти Ватикану та унії (брошура “Розмова білоцерків­ська”, 1676).

ГÁМЧЕНКО Сергій Свири­дович (1859−1934) – укр. архео­лог, віце-президент Всеукр. археологічного комітету. Нар. у містечку Ратному (нині смт Во­линської обл.). У 1886−1903 рр. провадив розкопки на Житомир­щині. В 1909−1913 рр. за дору­ченням Археологічної комісії до­сліджував пам’ятки трипільської культури в басейні Південного Бугу. В 1924−1926 рр. розкоп­ками в с. Колодяжному і с. Вой­цехівці (нині с. Колосівка Полон­ського р-ну Хмельницької обл.) поклав початок вивченню пам’я­ток городсько-усатівсь­кого типу на Поліссі. Значний внесок у дослідження черняхівської куль­тури зробив розкопками могиль­ників у Масловому (нині Шпо­лянського р-ну Черкаської обл.) та ін. Проводив археологічні дослідження також у Києві та в районі будівництва Дніпрогесу. Опрацював методику археоло­гічних польових дослідів і ство­рив власну школу дослідників. Найважливіші праці – “Жито­мирський могильник” (1887), “Археологічні першоджерела, способи їх реєстрації та засоби охорони” (1925), “Спостережен­ня над даними дослідів трипіль­ської культури” (1927), “Житомир за першоджерелами передісто­ричної археології” (1930).

ГАНЖÁ Іван (р. н. невід. − вересень 1648) – укр. військовий діяч, уманський полковник (1648), сподвижник Б. Хмельницького. За деякими даними – татарин за походженням. Учасник козаць­ких походів на Чорне море. Напередодні Визвольної війни 1648−1657 рр. служив у надвір­ному війську польського магната О. Конецпольського. На початку народного повстання перейшов на бік повстанського війська. В ніч з 23 на 24.ІV (з 3 на 4.V).1648 р., напередодні битви під Жовтими Водами, за дорученням Б. Хмель­ницького переконав реєстрових козаків (4 тис. осіб) у Кам’яному Затоні на Дніпрі (поблизу ни­нішнього села Дніпрово-Кам’ян­ки Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) приєд­натись до укр. армії. Учасник Корсунської битви 1648 р. Після перемоги у Корсунській битві 1648 р. Г. із загоном козаків за наказом Б. Хмельницького виру­шив на Уманщину, де очолив повстання проти польської шлях­ти, визволивши Умань, Тульчин та ін. міста. Влітку 1648 р. був призначений уманським полков­ником. Героїчно загинув у Пилявецькій битві 1648 р.

ГАРД – 1) дерев’яні (часто­кільні), рідше кам’яні, перего­родки для ловлі риби або затримання її в ріках і озерах. В Г. роблять спеціальні проходи, заставлені прядивними, лозови­ми або іншими кулями, в які риба і потрапляє. Г. широко застосовувалися запорожцями в 17−18 ст. на Дніпрі і Південному Бугу. За право споруджувати Г. велася боротьба між польською шляхтою і запо­різькою стар­шиною;

2) назвою Г. іноді в Україні у 17−18 ст. позначали також рибо­ловний завод, дерев’яну греблю або дерев’яну (частокільну) споруду на суші.



ГАРКEША Семен Іванович (бл. 1739 − р. см. невід.) – вата­жок повстанських загонів в Україні в 70−80-х рр. 18 ст. Нар. в с. Березані (нині Гомельської обл. Білорусі) в сім’ї кріпака І. Миколаєнка. З 9 років жив на Запорізькій Січі, де й дістав прізвисько Гаркуша. Під час ро­сійсько-турецької війни 1768− 1774 рр. у складі запорізького війська брав участь у походах на Очаків і Хаджибей. Є дані, що Г. був знайомий з І. Гонтою і брав участь у Коліївщині. На поч. 70 х рр. 18 ст. організував пов­станський загін, на чолі якого вчинив ряд нападів на помі­щицькі маєтки в Слобідській, Лівобережній і Правобережній Україні. Влітку 1773 р. був за­сланий на каторгу в м. Таганрог. У 1776 р. втік із каторги та організував із запорізької сіроми повстанський загін. У 1778 р. його було заарештовано у м. Ромнах (нині Сумської обл.), але через рік він утік із тюрми. Повстанський загін, очолений Г., зробив ряд удалих нападів на поміщицькі маєтки в Правобе­режній та Лівобережній Україні і Білорусі. 1783 р. в м. Ропську (нині Білорусь) Г. знову потра­пив до рук влади. Але невдовзі йому втретє вдалося втекти з тюрми та організувати повстан­ський загін. 17(28).ІІ.1784 р. в Ромнах був заарештований і піс­ля жорстокого катування засла­ний на довічну каторгу в м. Хер­сон.

ГАРКEША Филон (рр. н. і см. невід.) – полтавський пол­ковник (1658−1670, з перерва­ми). Походив із Бихова у Біло­русі. З юнацьких років перебував на Запоріжжі, згодом служив у реєстровому козацькому війську. Навесні 1648 р. перейшов на бік Б. Хмельницького. Учасник Жов­товодської і Корсунської битв 1648 р. Влітку 1648 р. за наказом гетьмана разом із Н. Небабою, М. Гладким, Кривошапкою вів боротьбу проти польсько-литов­ських військ у північноукр. зем­лях і Білорусі. У грудні 1648 р. козаки на чолі з Г. взяли в облогу Бихів, а в 1649 р. здобули Мозир, Гомель і Пінськ. У липні 1649 р. спільно з С. М. Кричев­ським обороняв укр. землі від литовських військ під команду­ванням Я. Радзивілла. В 1654 р. у складі укр. посольства перебував у Москві. Був призначений на­казним полковником полтав­ським. 1656 р. їздив із диплома­тичною місією до Варшави. У червні 1657 р. командував ко­зацьким військом на Волині. Підтримував політику гетьмана І. Виговського. Брав участь у придушенні заколоту Пушкаря і Барабаша 1657−1658 рр. Дальша його доля невідома.

ГЕНЕРÁЛ-ГУБЕРНÁТОР – у Російській імперії з 1775 р. високий урядовець у цивільній і військовій адміністрації царської Росії, який здійснював нагляд над кількома губерніями або ви­конував спеціальні завдання. До губернської реформи 1775 р. звання Г.-г. було почесним. Так, перших губернаторів, призначе­них на поч. 18 ст. в Петербур­зьку, Київську, Азовську губер­нії, називали Г.-г. Здебільшого Г.-г. був одночасно й команду­вачем військ військового округу. З 1708 р. очолювали органи колоніальної адміністрації в Київській губернії (перший – М. Леонтьєв). У цей період ци­вільна влада належала гетьман­ському правлінню, а Г.-г. здій­снював нагляд за військовими справами й обороною кордонів. Київський Г.-г. мав повноважен­ня вести переговори з Крим­ським ханством, Туреччиною і Польщею. Після проведення Ка­териною ІІ в 1775 р. губернської реформи влада Г.-г., особливо в колоніальних володіннях Росії, набула характеру військової диктатури. Від початку 18 ст. Г. г. називали воєвод, що коман­дували російськими військами в Україні, але мали, зокрема в Києві, вплив і на цивільні спра­ви. Будучи главою всієї військо­вої, адміністративної, судової і фінансової влади, Г.-г. мав прак­тично необмежені повноважен­ня. Призначався царем. Як пра­вило, на посаду Г.-г. призначали­ся найбільш реакційні і шовініс­тично настроєні російські гене­рали. 1764 р. під час скасування гетьманату президентом Мало­російської колегії і Г.-г. Мало­росії був призначений П. Рум’ян­цев. Це генерал-губернаторство із центром у Києві після скасу­вання полків на поч. 1780-х рр. охоплювало Київське, Слобід­сько-Укр. (Харківське), Новго­род-Сіверське і Чернігівсь­ке на­місництва. 1797 р. було створене Новоросійське генерал-губерна­торство, яке до 1874 р. об’єд­нувало Херсонську, Таврійську та Катеринославську губернії, до 1842 р. також Чорноморське Вій­сько на Кубані, а в 1816−1874 рр. – і Бессарабію. Скасоване 1797 р. під час заміни намісництв на губернії, Малоро­сійське генерал-губернаторство було відновлене 1802 р. з осередком у Полтаві – до 1834 р. 1831 р. було створено генерал-губернаторство Київ­ське, Подільське і Волинське. Після скасування Малоросійсько­го генерал-губернаторства на Лівобережжі 1835 р. створено генерал-губернаторство Харків­ське, Полтавське і Чернігівське з центром у Харкові. Після недов­гочасного скасування 50−60-х рр. окремих генерал-губернаторств у, 1879 р., у зв’язку з посиленням активності революціонерів, Укра­їна знову була поділена між трьома “тимчасовими” Г.-г. з правами головнокомандувачів воєнного часу – в Одесі, Харкові і Києві. Київське генерал-губер­наторство існувало до революції 1917 р. В 1905 і 1906 рр. для боротьби з революційним рухом призначали тимчасових Г.-г., підпорядкова­них командувачам військових округ (зокрема в Катеринославі, Донбасі, Харкові, Одесі). Титул Г.-г. мав Д. До­рошенко, призначений 1917 р. Тимчасовим урядом на пост крайового комісара Галичини і Буковини. В різний час в Україні функції Г.-г. виконували відомі своїми антиукр. заходами Д. Бі­біков та Г. Бобринський.

ГЕНЕРÁЛ-ГУБЕРНÁТОР­СТВО – в Російській імперії у 1775−1917 рр. велика адміністра­тивно-територіальна одиниця, до складу якої входила одна або кілька губерній. Створювалося російським урядом переважно для боротьби з національно-визвольним рухом поневолених народів або у воєнний час. У Г. г. фактично запроваджувався стан військової диктатури. На чолі Г.-г. стояв генерал-губерна­тор. 1764 р., після ліквідації геть­манства, у Лівобережній Україні було створено Малоросійське Г. г., яке протягом 1764−1782 рр. очолював П. Рум’янцев. В Украї­ні у різний час існували Хар­ківське (1775−1796) з Харків­ською і Воронезькою губернія­ми, Київське (1832−1914) з Київ­ською, Волинською і Поділь­ською губерніями, Новоросій­ське з Катеринославською, Тав­рійською і Херсонською губер­ніями та ін. Г.-г. створювалися також на час запровадження воєнного стану, зокрема під час революційних подій, тощо. Так, із 17.VІ.1905 р. до грудня 1908 р. існувало тимчасове Одеське Г. г.; на території Галичини та Буковини, зайнятих російськими військами, в 1914−1917 рр. – тим­часове військове Г.-г. Галичини.

ГЕНЕРÁЛЬНА ВІЙСЬКÓ­ВА КАНЦЕЛЯРІЯ – найвища центральна установа гетьман­ської адміністрації в Україні 17−18 ст. Створена Б. Хмель­ницьким під час Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. Гетьман через Г. в. к. здійснював управління військовими, адміні­стративними, судовими і фінан­совими справами держави. Г. в. к. підпорядковувалася гетьману; а безпосередньо керував її діяль­ністю генеральний писар. У ній зосереджувалося військове, адмі­ністративне, судове, фінансове управління, вирішувалися спори про належність до козацтва, складалися гетьманські універса­ли, роз­глядалися повідомлення полкової та сотенної старшини, справи міст тощо. До складу Г. в. к. входила вся генеральна старшина, крім генерального судді. Здійснювала нагляд за рішеннями Генерального вій­ськового суду з кримінальних і політичних справ. Усе діловод­ство велося укр. мовою. Гене­ральному писареві підпорядко­вувались військові канцеляристи (здебільшого сини вищих укр. урядовців). Місцем перебування канцелярії була гетьманська ре­зиденція (в різні часи – Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів). З 28.ХІ.1720 р. указом Петра І була позбавлена фінансових і судових функцій. З 1722 р. діяль­ність Г. в. к. контролювалась Малоросійською колегією. В 1727−1734 рр. за гетьманства Д. Апостола знову підпорядкува­лась гетьману. Після його смерті була реорганізована у Правління гетьманського уряду. За гетьма­на К. Розумовського знову від­новлена і функціонувала до оста­точної ліквідації російським уря­дом гетьманства 10(21).ХІ.1764 р.

ГЕНЕРÁЛЬНА ВІЙСЬКÓ­ВА РÁДА – найвищий держав­ний і політичний орган у часи Гетьманщини протягом 1648− 1750 рр. Скликалася для обрання гетьмана або вирішення важли­вих державних, політичних, вій­ськових і судових питань, обго­ворювала зовнішньополітичні справи. Г. в. р. скликалася окре­мими універсалами гетьмана. Брати участь у раді мали всі козаки, іноді делегації від міщан в окремих випадках – селяни (т. зв. чорна рада). Учасники ради ставали в коло, в центрі якого стояв гетьман зі старши­ною. Число при­сутніх могло до­ходити до кількох тисяч. Постій­ного місця проведення Г. в. р. не існувало. Найчастіше рада збира­лася на р. Росаві (Київщина) та в м. Переяславі. Наприкінці 17 ст. вплив її на державне життя України послаблюється. Основні функції переходять до ради старшини. На поч. 18 ст. Г. в. р. збиралася лише для затверджен­ня рішень, які вже прийняли гетьман і генеральна старшина. В лютому 1750 р. відбулась остання Г. в. р., на якій проголо­шено гетьманом України К. Ро­зумовського.

ГЕНЕРÁЛЬНА СКÁРБОВА КАНЦЕЛЯРІЯ, канцелярія вій­ськового скарбу – найвищий фінансовий орган гетьманської адміністрації в Лівобережній Україні. Діяв із перервами про­тягом 1723−1781 рр. На Г. с. к. покладалося збирання податків із населення, відання прибутками і видатками, військовими та ран­говими маєтностями тощо. Г. с. к. також фінансувала адміністра­тивно-військові установи, поста­чала про­довольство і фураж компа­нійським (найманим) і козацьким полкам, сплачувала жалування старшині, наглядала за будівництвом укріплень, гос­піталів тощо. Місцеперебування Г. с. к. – Глухів. На чолі Г. с. к. стояв генеральний підскарбій. Ліквідована указом Сенату в 1781 р.

ГЕНЕРÁЛЬНА СТАРШB­НА – вища державна адміністра­ція у Геть­манщині в 17−18 ст. Г. с. становила найближче ото­чення гетьмана. До складу Г. с. входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, гене­ральний бунчужний, два гене­ральних осавули. У козацькому війську Г. с. виконувала функції вищого командування. Формаль­но посади Г. с. вважалися вибор­ними, насправді ж, особливо з 2 ї пол. 17 ст., призначення на ці посади залежало передусім від гетьмана і царського уряду. Г. с. брала участь у Генеральній вій­ськовій раді, вирішувала найваж­ливіші політичні, адміністратив­ні та військові питання, прово­дила дипломатичні переговори, віда­ла фінансами і судовими установами, очолювала збройні сили Гетьманщини. Протягом 18 ст. права Г. с. у вирішенні державних справ України по­стійно обмежувалися заходами російського уряду. Посади Г. с. займали зазвичай представники найбагатших і найвпливовіших старшинських родин, які вже в кінці 17 ст. володіли селами із сотнями і навіть тисячами залеж­них селян. У міру обмеження російським царизмом державних прав України Г. с. втрачає свої функції. У 1783 р. Г. с. як адміністративний орган перестав існувати у зв’язку з остаточною ліквідацією царизмом автономії Лівобережної України. Згодом царський уряд надав сім’ям Г. с. права дворян.

ГЕНЕРÁЛЬНЕ МЕЖУВÁН­НЯ – точне визначення меж земельних во­лодінь поміщиків, козацької старшини, купців, гро­мад, державних селян, міст, цер­ков та ін. установ, яке провадив царський уряд з 60-х рр. 18 до середини 19 ст. Перші спроби Г. м. були зроблені ще при Івані ІV, а потім у 1681−1684, 1734, 1754 рр. У 1729−1730 рр. на Полтавщині і Чернігівщині проводилося т. зв. “Генеральне слідство про маєт­ності”. Козацька старшина до­клала всіх зусиль, щоб закріпити у спадкове володіння землі, одержані нею в тимчасове та умовне тримання. Опір великих землевласників, які намагались захопити якнайбільше держав­них земель, примітивність техні­ки межування, відсутність планів зумо­вили безуспішність ранніх спроб Г. м. Більш досконало та успішно відбувалося Г. м., поча­те 1765 р. Для задоволення ви­мог панівних класів, що намага­лися закріпити у спадкове воло­діння загарбані селянські, ко­зацькі, громадські землі, а також державні землі, одержані ними в тимчасове та умовне володіння, царський уряд провів Г. м. у 34 губерніях, у т. ч. й в Україні. Здійснене за царським маніфес­том 19(30).ІХ.1765 р. та урядо­вою інструкцією 1766 р., Г. м. ліквідувало звичаєве право віль­ної селянської земельної займан­щини і закріпило за поміщиками та козацькою старшиною земель­ні маєтності, в т. ч. загарбані се­лянські і козацькі землі. Цар­ський уряд під час Г. м. продав поміщикам за дешевими цінами чимало державних земель. Г. м., зокрема, скористалися укр. помі­щики та козацька старшина, діставши у спадкове володіння значні земельні маєтності. Про­веденням Г. м. керувала створена при сенаті межова експедиція, якій були підпорядковані гу­бернські межові канцелярії та повітові межові контори. Внаслі­док Г. м. було розмежовано по­над 275 млн дес., виготовлено близько 200 тис. планів окремих земельних володінь, на підставі яких було складено повітові ме­жові плани та губернські атласи. Землеміри мусили визначити межі різних володінь і нанести їх на спеціальні плани. З цих планів складався “генеральний план” повіту, а на його підставі – атласи губерній. Крім польових журналів, планів і межових книг, землеміри складали економічні примітки, які мають велике зна­чення для вивчення історії Росії й України. Незважаючи на те, що в пореформений період проводи­лися спеціальні межування землі, документи Г. м. були юридичною підставою в земельних відноси­нах аж до 1917 р. З докумен­тальних архівних матеріалів Г. м. велике наукове значення мають господарські описи землеволо­дінь, складені землемірами.

ГЕНЕРÁЛЬНЕ СЛÍДСТВО ПРО МАЄТНОСТІ – розме­жування маєтностей між їхніми власниками у Лівобережній Україні 1729−1730 рр. для узако­нення передачі в спадщину тим­часових володінь. Земельні воло­діння надавали гетьмани, а до­сить часто й полковники. Серед земельних володінь певну групу становили т. зв. рангові маєтнос­ті, які давали на посаду. У цих маєтностях із селян стягували різні натуральні і грошові збори на користь їхніх власників, а також на гетьманську, полкову і сотенну адміністрацію. Перехо­ди селян у старшинських і мо­настирських маєтностях обмежу­валися. Г. с. про м. було серйоз­ним кроком на шляху поступо­вого закріпачення селян. Після ліквідації гетьманської влади в Україні царський уряд протягом 2-ї пол. 18 – 1-ї пол. 19 ст. про­водив в інтересах дворянства генеральне межування.

ГЕНЕРÁЛЬНИЙ ВІЙСЬКО­ВИЙ СУД (Генеральний суд) – найвища судова установа Геть­манщини в 17−18 ст. Виник під час Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. Підпорядковував­ся безпосередньо гетьманові і за його розпорядженням розглядав справи осіб, що належали до ге­неральної або полкової старши­ни, а також справи про державні злочини проти Росії чи України, про вбивства, грабежі, підпали маєтків. Найважливіші справи (напр., злочини проти Укр. дер­жави, невиконання розпоряд­жень гетьмана та ін.) та суд над генеральною військовою і полко­вою старшиною розглядались у Г. в. с. членами генеральної стар­шини. Був найвищою апеляцій­ною інстанцією для полкових і сотенних судів, здійснював на­гляд за виконанням указів царя та універсалів гетьмана. Г. в. с. очолювали генеральні судді. Рі­шення Г. в. с. могло бути оскар­жене у гетьмана. За гетьманства К. Розумовського складався із 12 членів – двох генеральних суддів і 10 виборних членів. Офі­ційно діяв до утворення на­міс­ництва (1782−1783), а фактично існував до 1790 р. Після скасу­вання посади гетьмана (1764) Г. в. с. було підпорядковано ІІ Малоросійській колегії.

ГЕНЕРÁЛЬНИЙ МАЛО­РОСÍЙСЬКИЙ СУД – судовий орган в Україні у 1797−1831 рр. для розгляду важливих кримі­нальних і цивільних справ. Г. м. с. був апеляційною інстанцією для городових магістратів і ратуш, підкоморських і повітових зем­ських судів. Створений за указом Павла І 1796 р. про встановлення на Лівобережній Україні судо­чинства й управління “сход­ственно правам и прежним обря­дам в Малороссии”. До складу Г. м. с. входило двоє генераль­них суддів і 10 засідателів, які обира­лися дворянами на три роки. Г. м. с. був підпорядкований Се­натові. Перебував у Чернігові.

ГЕНЕРÁЛЬНИЙ ÓПИС ЛІВОБЕРÉЖНОЇ УКРАЇНИ 1765−1769 – перепис населення і господарств Лівобережної Украї­ни. Метою перепису було запро­вадження в Україні нового, під­вищеного державного оподатку­вання. У літературі відомий під назвами “Рум’янцевський опис Малоросії”, “Гене­ральний опис Малоросії”. 4(15).ХІ.1763 р. Ка­терина ІІ підписала указ про перепис в Україні, відповідно до якого Сенат розробив інструкцію про порядок перепису. Здійсню­вався за розпорядженням мало­російського генерал-губернатора П. О. Рум’янцева з жовтня 1765 до 10(21).ХІ.1769 р. (його було припинено з початком російсько-турецької війни). Перепис, за винятком Київського полку, не був закінчений. Для проведення перепису в кожному полку було створено спеціальну комісію на чолі з російським офіцером. Перепис проводився за чотирма формами. За першою описували­ся міста і містечка; за другою – коронні, урядові та монастирські маєтки; за третьою – поміщицькі і старшинські маєтки; за четвер­тою – козацькі володіння. В пере­писі зазначалися: географіч­не положення населеного пунк­ту, кількість дворів, чисельність населення, майнове становище кожної сім’ї; містились описи будівель, орної землі, лісу, сіножатей, городів, худоби; опи­си промислових підприємств: сукновалень, винниць, млинів, пасік тощо (із зазначенням роз­міру прибутків від них). У 2-й частині опису йдеться про заняття господарів і річні при­бутки. Подекуди трапляються зведені таблиці про вік населен­ня, розміри земельних володінь, грошових повинностей тощо. Окрему групу складають доку­менти про підтвердження прав на володіння землею, маєтками та ін. (універсали, купчі записи на землю, ліси, сіножаті, двори, заповіти, дарчі записи про пере­дачу майна, про обмін ґрунтів, колективні прохання коза­ків за 17−18 ст.). В них зосереджено відомості про землеволоді­ння, розвиток про­мисловості, соці­ально-економічну залежність се­лян. Перепис сприяв зміцненню кріпацтва в Україні, закріплю­вав за старшиною земельні володін­ня, на які вона не завжди ма­ла юридичні документи, стверджу­вав фактичну владу землевлас­ників над селянами. Перепис, матеріали якого збереглися част­ково, подає відомості про 3,5 тис. населених пунктів. Він є надзви­чайно цінним джерелом з історії соціально-економічних і суспіль­но-політичних відносин у Ліво­бережній Україні в 60-х рр. 18 ст.

ГЕНЕРÁЛЬНИЙ РЕЗИДÉНТ – посада, встановлена 30.VІІ (10.VІІ).1707 р. царським урядом з метою обмеження влади геть­мана і генеральної старшини та забезпечення політичних інтере­сів самодержавства у Лівобе­режній Україні. Першим Г. р. було призначено А. П. Ізмайло­ва. Г. р. повністю контролював зовнішні зносини України. Без згоди Г. р. гетьман не мав права проводити переміщення гене­ральної старшини і полковників, розпоряджатися старшинським землеволодінням, установлюва­ти, стягувати і витрачати подат­ки, карати на смерть старшину тощо. Крім того, Г. р. таємно сповіщав про зв’язки гетьмана і старшини, їхню відданість цареві тощо. Протягом 1734−1750 рр. Г. р. обіймав фактично посаду голови Правління гетьманського уряду, здійснюючи функції на­місника царя в Україні. Посаду Г. р. було скасовано 1750 р.

ГЕРДÁН – улюблена шийна прикраса жінок у Галичині, на Буковині та Закарпатті у вигляді плескатого ланцюжка або ажур­ного комірця з різнокольорового бісеру. Г. прикрашаються також капелюхи чоловіків.

ГЕТЬМАНСЬКІ УНІВЕР­САЛИ – офіційні акти держав­ної влади гетьманської України. Г. у. видавалися від імені геть­мана і містили в собі закони та розпорядження. Крім загальних універсалів для усього населен­ня, були спеціальні, які стосува­лися окремих установ, станів чи груп населення. Вони називалися також інструкціями, напр. П. По­луботка (1722), Д. Апостола (1730), К. Розумовського (1761−1763) – усі у справах судівництва. Були також Г. у. земельні – про на­дання землі козацькій старшині чи церквам і монастирям або ж про ствер­дження права власності у справі купівлі та спадщини. Охоронні та імунітетні Г. у. ви­лучали певних осіб з-під ком­петенції адміністративних і судо­вих органів, беручи їх під про­текцію гетьмана. Були ще вій­ськові й службові Г. у. та ін­струкції. Універсалами назива­лися також публічні акти-мані­фести поль­ських королів.

ГЕТЬМÁНЩИНА (Гетьман­ська держава) – усталена у нау­ковій літе­ратурі назва укр. на­ціональної держави, відновленої внаслідок Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького, що існувала впродовж 1648−1782 рр. Офіційна назва дер­жави – Військо Запорізьке. Царський уряд уникав уживання терміна Г. і в офіційних доку­ментах називав її Малоросією. Столицями Г. в різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. На початковому етапі існування Г. була номінально зале­жною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Черні­гівським та Брацлавським воє­водствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її гла­ви – гетьмана − поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель). Державний устрій Г. на початковому етапі характеризу­вався наявністю власного вій­ськово-адміністративного управ­ління, виборністю гетьмана, ге­неральної, полкової та сотенної старшини; єдиною податко­вою, судовою, фінансовою, військо­вою системою, наявністю дипло­матичних зносин з іноземними державами тощо. Г. поділялася на 10 полків (адмі­ністративно-територіальних одиниць): Київ­ський, Ніжинський, Чернігів­ський, Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський, Стародубський, Переяславський, Прилуцький. Полки, своєю чер­гою, поділялися на сотні, до 20 в кожному. Великі міста – Київ, Переяслав, Полтава та ін. – отри­мали привілеї самоуправління. Ними управляли магістрати та ратуші. Своєю структурою влада Г. була перехідною формою від республіканського до монархіч­ного типу державної організації. Верховним органом влади були три окремі інституції з дещо кон­куруючими функціями: Гене­ральна військова рада, гетьман, Рада старшини. Генеральна рада була установою прямого народо­правства, яка в 17 ст. в принципі представляла волю допущених до участі в державному управ­лінні груп укр. населення (козац­тво). Деякі укр. гетьмани визна­вали цей пріоритет Генеральної ради, інші його заперечували: Б. Хмельницький і, особливо, Самойлович та Мазепа. В їхній діяльності укр. гетьманат був формою влади, максимально на­ближеною до монархії, з вибор­ним до кінця життя монархом – гетьманом. Старшинська рада дедалі більше нагадувала дер­жавну організацію, що розвива­лася в бік своєрідних форм станового парламен­таризму. Г. в 17−18 ст. була суспільним сою­зом, поділеним на нерівні за своїм правовим стано­вищем у суспільстві і державі групи насе­лення: козацький нобілітет (“стар­шина” чи “знатне товариство”), козацтво, міщанство, селянство, причому правову перевагу мали перші дві групи. Поділена на основі військової організації ко­зацтва на полки і сотні, Г. створила в цих адміністративних одини­цях систему місцевого управління, яка наслідувала заса­ди ор­ганізації центральної влади (полковник, полкова козацька рада і полкова старшинська рада у полку; сотник і сотенна стар­шина в сотні). Виборний прин­цип проймав усі форми цент­ральних і місцевих органів адмі­ністрації та суду. Система управ­ління Г., сформована у ході Виз­вольної війни укр. народу 1648− 1657 рр., була узаконена росій­ським урядом у т. зв. статтях (Березневі статті 1654, Переяс­лавські статті 1659, Московські статті 1665 та ін.). Невдовзі після входження України під протек­торат Росії царський уряд почав обмежувати автономію Г. Глу­хівські статті 1669 р. скасували право гетьмана на зовнішні сто­сунки. Російський уряд почав самочинно призначати гетьманів із наступним суто формальним їх утвердженням на козацькій раді та ін.

У 1663 р. Г. поділилася на лівобережну (під контролем Ро­сії) та правобережну (під контро­лем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андру­сівського перемир’я 1667 р. На Правобережжі козацький полко­во-сотенний устрій проіснував до 1714 р. (з перервами). На Лі­вобережжі він зберігся до 1782 р. В 1722−1727 рр. було створено І Малоросійську колегію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Г. Впродовж 1734−1750 рр. гетьманство було скасоване тимчасово, указом Катерини ІІ від 10(21).ХІ.1764 р. – остаточно. Г. стала управляти ІІ Малоро­сійська колегія, яку очолював П. Рум’янцев. У 1782 р. з утворенням Київського, Черні­гівського та Новгород-Сівер­ського намісництв полково-со­тенний устрій було скасовано. Г. перестала існувати.


1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка