Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка10/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   63

ВІЙСЬКÓВИЙ ГУБЕРНÁ­ТОР – у царській Росії з часу ліквідації намісництва (1796) начальник прикордонної губернії або міста, фортеці; найвищий представник самодержавства, якому підпорядковувалися всі місцеві, цивільні та військові установи. Зазвичай один військо­вий губернатор призначався на кілька губерній. Так, київському В. г., який до 1798 р. був одно­часно і малоросійським генерал-губернатором, з вересня 1801 р. було підпорядковано Мінську губернію (до 1826); миколаїв­ському В. г. з лютого 1803 р. – Катеринославську і Таврійську губернії. Тимчасові В. г. призна­чалися в місцевості, де оголо­шувався воєнний стан тощо. Наприклад, у грудні 1830 р., у зв’язку із польським повстанням, було встановлено посаду поділь­ського та волинського тимчасо­вого В. г. (ліквідована 1832 р.). Починаючи з 1864 р., В. г. (крім тимчасових) збереглися в порто­вих містах, зокрема в Миколаєві (до встановлення 1900 р. посади градоначальника) та деяких окраїнних або заселених козачи­ми військами місцевостях.

ВІЙСЬКÓВИЙ ТОВÁРИШ – почесний титул (ранг), який у 18 ст. гетьман України присвою­вав представникам козацької верхівки за військові заслуги. Ранг В. т. дорівнював рангові сотника (титул нижчий за бун­чужного товариша). Козаки з титулом В. т. залучалися гетьма­ном для виконання окремих його доручень.

ВІЙСЬКÓВІ МАЄТНОСТІ – маєтності (земельні угіддя, рудні, буди, гуральні, млини тощо) у Лівобережній Україні в 2-й пол. 17−18 ст., які належали укр. козацькому військові. Під час Народно-визвольної війни 1648−1657 рр. всі королівщизни (державні маєтності шляхетської Польщі), старостинські землі (державні землі, що надавалися польським урядовцям у тимчасо­ве користування за службу) та приватновласницькі маєтки поль­ських магнатів і шляхти, вигна­них з України, були фактично конфісковані та універсалами гетьманського уряду оголошені В. м. – власністю козацького війська (Війська Запорізького, за тогочасною офіційною терміно­логією). Всі податки і данини, які збиралися з посполитих се­лян, що жили у В. м., витра­чалися на утримання зброй­них сил і службового апарату геть­манського, полкового та сотен­ного управління. Після 1654 р. В. м. поступово стали власністю панівних класів. Ще за гетьману­вання Б. Хмельницького частину В. м. було перетворено на ранго­ві маєтності, які надавалися в тимчасове користування козаць­кій старшині за її службу. Зго­дом, протягом 2-ї пол. 17 – 1-ї пол. 18 ст., жалуваними грамота­ми російських царів, універсала­ми укр. гетьманів і полковників переважну більшість В. м. було роздано укр. козацькій старшині і шляхті та російським дворянам у приватну власність за різні “заслуги”. Діставши безкоштов­но значні В. м., Апостоли, Без­бородьки, Галагани, Розумов­ські, Ханенки та інші козацько-стар­шинські родини стали великими поміщиками-землевласниками. З ліквідацією на поч. 80-х рр. 18 ст. залишків політичної авто­номії Лівобережної України цар­ський уряд зрівняв укр. козацьку старшину з російським дворян­ством і перетворив посполитих селян, що жили в поміщицьких маєтках, на поміщицьких кріпа­ків. В. м., що не потрапили до рук поміщиків, було оголошено державною власністю, а поспо­литих селян В. м. зрівняно з державними селянами.

ВІЙСЬКÓВІ ОБИВÁТЕЛІ – дореформена станова група в Україні, що складалася з колиш­ніх козаків слобідських полків. Проводячи централізаторську політику ліквідації залишків по­літичної автономії України, цар­ський уряд 1765 р. видав указ про переформування укр. слобід­ських козацьких полків у регу­лярні гусарські полки. За указом козаків та підпомічників Хар­ківського, Сумського, Охтир­ського, Ізюмського та Острогозь­кого слобідських полків (понад 300 тис. осіб із сім’ями) було позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на В. о. За суспіль­ним становищем В. о. наближа­лися до державних селян. Цар­ським указом 1866 р. В. о. прирівняно до селян.

ВІЙСЬКÓВІ ПОСÉЛЕННЯ – особлива організація військ, при якій солдати поєднували військову службу із веденням сільського господарства. В. п. в Росії почали засновувати з 2-ї пол. 16 ст. на засічних (оборон­них) лініях для захисту східних і південних кордонів від нападу кримських та ногайських татар. У 1-й пол. 18 ст. В. п. було створено на Українській, Цари­цинській, Оренбурзькій лініях, у Слов’яносербському і Бахмут­ському повітах на Півдні Украї­ни, а також на Північному Кав­казі. Наприкінці 18 ст., після приєднання Криму до Росії, В. п. поступово ліквідовано, а вій­ськові поселенці злилися з ко­зацькими військами, населенням міст або державними селянами. Інший характер мали В. п., які запровадив Олександр І (1810), щоб перетворити їх на ізольо­вану від народу військову касту, яку, коли виникне потреба, мож­на використати для придушення виступів у Росії і проведення реакційної політики в Європі. Одночасно уряд сподівався змен­шити витрати на утримання армії, а також збільшити її чисельність. Перше В. п. створив О. А. Аракчеєв у Климовицько­му повіті Могильовської губернії (1810). Запровадження В. п. було відновлено 1815 р. Особливо вони поширилися з 1816 р.

В Україні В. п. почали ство­рювати 1817 р. на території Сло­бідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Того ж року Бузьке козацьке військо було реорганізоване в поселен­ську уланську дивізію. Протягом 1817−1825 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було поселено 16 полків кінноти і три полки піхоти. Незабаром В. п. виникли на Київщині і Поділлі в селах, конфіскованих у польських поміщиків – учасників повстання 1830−1831 рр. В. п. займали 2,4 млн дес. землі з 554 тис. осіб військово-кріпосного населення. Селяни, перетворені на військо­вих поселенців, ставали довічни­ми солдатами. Їхніх дітей із 7 ро­ків зараховували до кантоністів, а з 18 років – у військові частини, де вони перебували до 45 років, потім переходили на нестройову військову службу. Після реформи 1827 р. військо­вих поселенців поділяли на посе­ленців – господарів та їхніх по­мічників. Кожний господар му­сив утримувати солдатів – посто­яльців із регулярних та резервних ескадронів. В. п. були поєднан­ням найтяжчих форм кріпосниц­тва з найжорстокішими видами царської солдатчини. Для посе­ленців було встановлено суворий режим, що регламентував усе їхнє життя. У “розпис” входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. Кожний крок поселенця був під пильним наглядом начальства. Їм забороняли без дозволу від­лучатися із села, перебудовувати будинок, одружуватися або од­ружувати своїх дітей. За най­меншу провину поселенців жор­стоко карали. Формально посе­ленці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, насправді ж працювали на казну часто цілий тиждень, бо “уроки” були такі великі, що “урок” на один день треба було відробляти два− три дні. Постійна муштра, буду­вання шляхів, мостів, казарм не давали можливості поселенцям займатися своїм господарством. Нестерпне становище викликало рішучий опір селян, який вилив­ся у ряд грізних масових пов­стань – повстання бузьких коза­ків 1817 р., Чугуївське повстання 1819 р., Шебелинське повстання 1829 р., повстання новгород­ських поселенців 1831 р. В. п. не виправдали розрахунків царсько­го уряду. Вони не тільки не стали його опорою в придушенні революційного руху, а й пере­творилися на осередки небезпеч­них для царизму повстанських сил. Невигідні були В. п. й економічно. Утримання поселен­ського полку обходилося дорож­че регулярного. В умовах наро­стання селянського руху, під час глибокої кризи феодально-крі­посницької системи 50-х рр., царський уряд змушений був ліквідувати В. п. (1857), перевів­ши поселенців на становище державних селян.



ВІЙСЬКÓВІ РЕФÓРМИ 1860−1870-х рр. у Росії – скла­дова частина буржуазних ре­форм 60−70-х рр. Викликані ска­суванням кріпацтва, розвитком капіталізму, поразкою російської армії у Кримській війні 1853− 1856 рр., намаганням уряду зміц­нити армію у зв’язку зі зростан­ням революційного руху. Пере­будова військової справи в період буржуазних реформ 60−70-х рр. 19 ст., пов’язана з ім’ям військо­вого міністра Д. О. Мілютіна, торкнулася майже всіх сторін організації та управління армії. У 1864 р. було проведено рефор­му місцевого військового управ­ління – створено 15 військових округів (на території України – Київський, Харківський, Одесь­кий). Для підготовки офіцерських кадрів було створено військові гімназії та військові училища (1863–1864), юнкерські училища (1864), Військово-юридичну ака­демію (1867). У 60-х рр. пере­озброєно армію. 1874 р. замість рекрутської системи комплекту­вання армії запроваджувалася за­гальна військова повинність для всіх осіб чоловічої статі незалеж­но від їх станової належності. Контингент армії у мирний час обмежувався (1867) 742 тис. осіб (замість 1132 тис. осіб у 1864 р.). Водночас створювався навчений запас. Строк дійсної служби в армії було визначено в шість, на флоті – в сім років. Унаслідок В. р. російська армія перетвори­лася на армію буржуазного типу, що значно зміцнило її боєздат­ність. Перебудова збройних сил Росії об’єктивно мала буржуаз­ний характер.

ВІК” – тритомна антологія укр. літератури, присвячена 100-літтю від дня виходу “Енеїди” І. Котляревського (1798−1898). Видана у Києві 1900–1902 рр. (т. 1 – поезія, т. 2−3 – проза). В антології вміщено твори понад 70 укр. письменників, серед них – Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Панаса Мирно­го, І. Франка, М. Коцюбинсько­го, В. Стефаника, Лесі Українки та багатьох інших. Антологію високо оцінив І. Франко, відзна­чивши, що вона вперше об’єд­нала в одному виданні письмен­ників Наддніпрянської України, Галичини й Буковини. Цензурні утиски і тенденційність видавців применшили прогресивне зна­чення антології. Деякі видатні письменники, зокрема О. Коби­лянська, зовсім не потрапили до цього видання.



ВІЛ – кастрований самець великої рогатої худоби. Викори­стовується як м’ясна і робоча тварина. Бичків, призначених для забою на м’ясо, каструють у віці 6−7 міс. і відгодовують (на­гулюють) до 1,5−2-річного віку. Бичків, призначених для роботи, каструють у віці 10−12 міс., а до роботи привчають із 2-річного віку, запрягаючи їх парами. Працездатність В. дорівнює в середньому 2/3 працездатності коня. Після 8−9-річного віку робочих В. ставлять на відго­дівлю або нагул. В. вирощують також для одержання важких шкір.

ВÍЛЕНСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1656 – перемир’я, укладене 24.Х.1656 р. у м. Вільно (нині Вільнюс, Литва) про припинення війни між Річчю Посполи­тою і Московською державою. Миру бажали обидві воюючі держави. Російська держава прагнула припинення війни з Польщею у зв’язку із загостренням відносин зі Швецією через Прибалтику, що незабаром призвело до росій­сько-шведської війни. Мирного перепочинку потребувала також Польща, виснажена війною про­ти Росії і Швеції. Переговори у Вільно тривали протягом серп­ня−жовтня 1656 р. Укр. делега­цію, на вимогу московської сторони, не допустили до участі у виробленні умов В. п., а ви­сунуті гетьманом Б. Хмельниць­ким пропозиції відкинули. За В. п. припинялися воєнні дії між Польщею і Московією, обидві країни зобо­в’язувалися не розпо­чинати переговорів про мир зі Швецією. Обговорювалося пи­тання про встановлення держав­них кордонів та обрання Олексія Михайловича польським коро­лем після смерті Яна ІІ Казими­ра, які не дали конкретних ре­зультатів, бо шляхетська Польща не відмовилася від зазіхань на територію Ук­раїни та Білорусії. Б. Хмельницький з недовір’ям ставився до В. п., вважаючи його підступним маневром польсько-шляхетського уряду, щоб вигра­ти час і підготувати сили для загарбання України та Білорусії. Після смерті Б. Хмельницького та після укладення Гадяцького договору 1658 р. і встановлення союзницьких відносин між Укра­їною та Польщею ці держави продовжували війну проти Мос­ковського царства. Польща укла­ла сепаратний мир зі Швецією і навесні 1660 р. почала війну проти Московської держави.

ВÍЛЬНІ ХЛІБОРÓБИ – ка­тегорія селян у дореформеній Росії, звільнених від кріпацтва за викуп на основі царського указу 1803 р. Указ дозволяв поміщи­кам за викуп на їхнє бажання відпускати селян на волю по­одинці або цілими селами з обов’язковим наділенням їх землею на правах власності. Угоду поміщиків із селянами розглядало Міністерство вну­трішніх справ і затверджував цар. В. х. платили подушну по­дать, виконували рекрутські та земські повинності. Незважаючи на те, що указ захищав інтереси поміщиків, він викликав невдо­волення поміщиків-кріпосників. За царювання Олександра І на основі указу було укладено всьо­го 160 угод і звільнено 47 тис. селян. У 1848 р. В. х. було пере­йменовано на “державних селян, оселених на власних землях”. За ревізією 1859 р. таких селян у Росії було 153 058 осіб (у т. ч. в Україні близько 11 тис.) чолові­чої статі. Після реформи 1861 р. В. х. були зрівняні у правах з усім селянством.

ВІНÓК РУСBНАМ НА ОБЖBНКИ” – літературно-наукові збірники, упорядковані Іваном та Яковом Головацькими. Вийшло дві книги (Відень, 1846− 1847). Кошти від видання були роздані галицьким селянам, які постраждали від повені. Збірни­ки відіграли позитивну роль у пробудженні національної свідо­мості укр. народу, у розвитку укр. мови та літератури. У збір­никах ставилося питання куль­турного єднання слов’ян. У кн. 1 опубліковано багато невідомих творів М. Шашкевича, статтю Я. Головацького про М. Шашке­вича та його переклади серб­ських пісень; у кн. 2 – твори І. Вагилевича, Я. Головацького, І. Головацького, М. Устиянови­ча, етнографічні розвідки Я. Го­ловацького, укр. і сербські загад­ки, народні казки та анекдоти.



ВІТЧИЗНZНА ВІЙНÁ 1812 – національно-визвольна, спра­ведлива війна народів Російської імперії за свою політичну і національну незалежність проти агресії наполеонівської Франції. Імператор Франції Наполеон І на початку 19 ст. підкорив майже всю Європу. На шляху до світо­вого панування стояли головний суперник та економічний конку­рент Франції Англія, а також Росія. У 1806 р. Наполеон, щоб підірвати міць Англії, встановив континентальну блокаду. Після поразки в російсько-пруссько-французькій війні 1806−1807 рр. Росія змушена була підписати тяжкий Тильзитський мир (1807) і приєднатися до згубної для неї континентальної блокади. Щоб до кінця економічно й політично поневолити Росію, перетворити її в ринок збуту французьких промислових товарів, у джерело сировини і людських резервів, Наполеон з 1810 р. почав готу­ватися до нової війни. Для похо­ду в Росію було створено т. зв. Велику армію (640 тис. осіб, 1372 гармати), яка мала у своєму складі найкращу тоді в Європі кінноту, артилерійський парк, інженерні частини (половину ар­мії становили іноземні форму­вання – з поляків, австрійців, італійців, швейцарців, хорватів та ін.). Для цієї армії було заго­товлено і підвезено до західних кордонів Росії величезну кіль­кість боєприпасів і продоволь­ства. Наполеон мріяв блискавич­но розгромити Росію і відокре­мити від неї Фінляндію, Прибал­тику, Польщу, Білорусію.

У військово-стратегічних і політичних планах Наполеона важливе місце відводилося Півд­ню Росії – Україні, Криму та Чорноморському узбережжю, за­хоплення яких, на думку радни­ків Наполеона, ослабило б вій­ськову могутність Росії, її еконо­мічний потенціал. Дипломати Наполеона доклали багато зу­силь, щоб примусити Туреччину воювати проти Росії на боці Франції, обіцяючи повернути їй Крим і все Чорноморське узбе­режжя; польській аристократії – відновити Польщу в кордонах 1772 р., Австрії було обіцяно Волинь. Територію України пе­редбачалося поділити на три військово-адміністративні облас­ті – наполеоніди, які мали постачати Франції та її армії продовольство, фураж. Очолю­вати ці колонії мали французькі генерали і маршали. Для підго­товки можливого розгортання військових операцій в Україні на її територію було заслано велику групу французьких шпигунів, які систематично інформували На­полеона про економічне, військове становище в Україні, органі­зовували диверсійні акти тощо.

У зв’язку із загрозою нападу Росія вжила заходів для зміц­нення оборони країни. Російські дипломати напередодні війни уклали союзні договори зі Швецією (5.ІV.1812), Англією (18.VІІ.1812), Іспанією (20.VІІ.1812). Перемога Росії в російсько-турецькій війні 1806−1812 рр. і Бухарестський мирний договір 1812 р. виключали можливість участі Туреччини у війні на боці Франції. В тилу російських армій, розташованих на західних рубежах, створювались великі запаси зброї і продовольства, ремонтувалися старі та будува­лися нові фортеці. Особливу ува­гу було звернуто на будівництво фортифікаційних споруд навко­ло Києва та на перебудову і роз­ширення Київської фортеці. На її перебудові працювало близько 6 тис. солдатів резервних вій­ськових частин і селян Київської та Чернігівської губерній. За­гальна чисельність російської ар­мії, що комплектувалася рекрут­ськими наборами, переважно із селян, на березень 1812 р. стано­вила 590 973 особи. Головні сили російської армії – 1-ша Західна армія (127 тис. осіб, 550 гармат) під командуванням М. Б. Барклая де Толлі, розташована на лінії Росієни – Ліда, і 2-га Західна армія (45−48 тис. осіб, 170 гар­мат) на чолі з П. І. Багратіоном, розташована між Німаном і За­хідним Бугом, заступили дорогу ворогові на Петербург і Москву. 3-тя армія (43−46 тис. осіб, 168 гармат) під командуванням О. П. Тормасова, розташована в районі Луцька, прикривала київ­ський напрям. Було поліпшено артилерійську та інженерну служ­би. Але цього було не досить. Росія не мала детально розробле­ного плану оборони; відповідно до бездарного військово-страте­гічного плану військового радни­ка Олександра І прусського генерала К. Фуля російська армія на захід­них кордонах країни розташува­лася невдало. Якщо 600-тисячна французька армія займала позицію по фронту в 300 км, то російські війська роз­тягнулися по фронту на 600 км. До того ж, між 1-ю і 2-ю арміями був про­світ у 100 км, між 2-ю та 3-ю – у 200 км. Уночі 12(24).VІ.1812 р. віроломно, без оголошення війни, французькі війська форсували р. Німан і почали похід на Москву. Під тиском переважаючих сил воро­га російські 1-ша і 2-га армії змушені були відступати вглиб Росії. Перебування в Дрисі 1 ї армії, відсутність зв’яз­ку з 2 ю та 3-ю арміями загрожували поразкою. На військовій раді було вирішено відмовитися від плану Фуля і об’єднати 1-шу та 2-гу армії, що й було здій­снено в районі Смоленська. Відсутність підготовлених резервів змусила царя звернутися до народу. 6(18).VІІ Олександр І підписав маніфест про скликання на­родного ополчення. 22.VІІ(3.VІІІ) 1-ша і 2-га армії (120 тис. осіб) об’єдналися і під стінами Смо­ленська дали французьким вій­ськам (200 тис. осіб) перший ве­ликий бій. Французи, втративши 20 тис. осіб, захопили Смо­ленськ, але їм не вдалося розгро­мити російські війська, які віді­йшли до Дорогобужа, завдаючи французам відчутних ударів

На київському напрямі, пере­борюючи мужній опір російських військ, австрійський корпус ген. Шварценберга (35 тис. осіб) та корпус саксонських і польських солдатів на чолі з ген. Реньє (17 тис. осіб) захопили значну частину Волинської губернії. Се­ляни добровільно вступали в на­родне ополчення і партизанські загони. З самого початку війна набрала народного характеру.

Залишаючи значні гарнізони в тимчасово захоплених містах, Наполеон повів на Москву до­бірні, найбільш загартовані і вірні йому війська. Під тиском громадської думки 8(20).VІІІ го­ловнокомандувачем російських збройних сил було призначено М. І. Кутузова. 26.VІІІ (7.ІХ) від­булася Бородінська битва, з якої почався перелом у ході війни. Війська загарбників були зне­кровлені, втратили віру в успіх походу на Росію. Але й російські війська зазнали великих втрат. Не одержавши обіцяних резервів, Кутузов 1(13).ІХ на військовій раді у Філях прийняв рішення залишити Москву. 2(14).ІХ ро­сійська армія, а з нею майже половина населення Москви за­лишили місто. З першого дня вступу французьких військ у Москву в місті почалися пожежі. З Москви російська армія пішла Рязанською дорогою, а потім непомітно для ворога повернула на південний захід і закріпилася в районі Тарутіна. Завдяки цьому стратегічна обстановка докорін­но змінилася на користь росій­ських військ. Російська армія вийшла з-під удару ворога, діста­ла можливість відпочити, одер­жати людські поповнення, необ­хідну зброю і продовольство. Водночас російські збройні сили блокували ворога в Москві і контролювали єдину його кому­нікаційну лінію від Москви до Смоленська. Цими заходами ро­сійське командування позбавля­ло французів свободи маневру та зв’язку з південними районами, звідки вони могли б одержувати продовольство та фураж. У роз­порядженні Кутузова було 120 тис. солдатів, 200 тис. опол­ченців. У тилу ворога діяли малі і великі загони народних месни­ків. Селянські партизанські заго­ни Васильєва, Єременка, Васи­лиси Кожиної, Куріна, а також українські загони Четвертака, Потапова-Самуся та ін. знищили тисячі окупантів. Величезного розмаху набула бойова діяль­ність військово-партизанських загонів під командуванням офі­церів Д. В. Давидова, О. С. Фіг­нера, О. М. Сеславіна, М. Д. Ку­дашева, І. С. Дорохова та ін. У партизанських загонах Давидова, Фігнера діяли два бузькі укр. козацькі полки, 3-й і 9-й козацькі полки були направлені в розпо­рядження командира партизан­ського загону ген. Ожаровського.

Активну участь у розгромі іноземних загарбників брали ра­зом з російським народом і інші народи Російської імперії, в т. ч. українці. Лише на Полтавщині та Чернігівщині було створено 15 кінних козацьких полків для допомоги 3-й армії. Видатний укр. письменник І. П. Котлярев­ський у м. Горошині Хороль­ського повіту на Полтавщині особисто сформував 5-й козаць­кий кінний полк і командував одним з його ескадронів. Праг­нення захищати Батьківщину було таке велике, що в Україні в ополчення було прийнято лише 1/5 охочих. Протягом літа в ополчення і козацькі загони добровільно записалося понад 60 тис. осіб. Невмирущою сла­вою вкрили себе під Бородіном Охтирський гусарський, Черні­гівський та Київський драгунські полки. Подвиги українців не раз відзначалися в наказах по армії. В результаті бойових дій ро­сійських військ, укр. ополченців і козаків спроби ворога оволо­діти багатими південними губер­ніями і тим самим поліпшити своє стратегічне становище було зірвано. Населення укр. губерній поставляло армії коней, волів, вози і фураж. В Тарутіно для потреб армії, що готувалася до контрнаступу, з України було надіслано 31 тис. пудів сухарів, близько 7 тис. четвертей вівса та 1 тис. четвертей крупів. На обо­рону країни з України надійшло понад 13,5 пудів срібла, чимало золота в зливках і речах.

Становище французьких військ у Москві з кожним днем по­гіршувалося. Три спроби Напо­леона укласти мир з Росією успіху не мали. Армія загарб­ників розкладалася. Наполеон прийняв рішення про відведення своєї армії у південні райони, щоб там перезимувати і відно­вити боротьбу наступного року. 6(18).Х біля Тарутіна російські війська завдали поразки фран­цузьким військам, що приско­рило відступ армії Наполеона з Москви. 7(19).Х французькі війська залишили Москву. За на­казом Наполеона було підготов­лено знищення Кремля, але не­відомі патріоти перерізали час­тину гнотів, тому вибух був не­значної сили. Наполеон намагав­ся вивести свої війська на Старо­калузьку дорогу, де були продо­вольчі склади російської армії. Кутузов розгадав цей стратегіч­ний план ворога і в районі Малоярославця перекрив фран­цузьким військам шлях на пів­день. 12(24).Х, зазнавши вели­чезних втрат, французькі війська змушені були повернути на північ, а потім на захід і тікати зруйнованою ними Смоленською дорогою. Російське командуван­ня блискуче організувало пере­слідування ворога. На шляху від Москви до Смоленська половину французьких солдатів було зни­щено або захоплено в полон, Дунайській армії адмірала П. В. Чичагова та корпусу ген. П. К. Вітгенштейна було наказа­но перерізати шлях французам у районі р. Березини і полонити залишки ворожої армії разом із Наполеоном. Хоч Чичагов і Віт­генштейн не змогли відповідно до плану командування вчасно з’єднати свої війська, щоб пов­ністю оточити ворога, врятувати армію Наполеону не вдалося. Переправляючись під нищівним обстрілом через Березину, фран­цузи зазнали великих втрат у живій силі. Всі гармати та обози потрапили до рук росіян. У грудні 1812 р. Кутузов доповідав цареві: “Війна закінчилася пов­ним знищенням ворога”. За час походу в Росію Наполеон втра­тив 550 тис. осіб. Втрати росій­ської армії становили 200 тис. осіб. У січні 1813 р. російські війська розпочали похід у Захід­ну Європу. До них приєдналися армії Пруссії та Австрії. Ново­сформовані французькі війська були розгромлені, союзники всту­пили в Париж. Однак, організу­ючи похід на Захід, союзники мали реакційні цілі. У Франції було відновлено династію Бур­бонів. З ініціативи Олександра І створено реакційний Священний союз, спрямований проти ви­звольного руху в Європі. У В. в. народи Російської імперії від­стояли свою державну неза­лежність. В. в. відіграла важливу роль у формуванні ідеології де­кабристів, сприяла розвиткові визвольного руху, зростанню на­ціональної свідомості народних мас. Вона залишила глибокий слід у житті народу. Події В. в. широко відображено в художній літературі, зокрема в романі Л. М. Толстого “Війна і мир”, вірші М. Ю. Лермонтова “Боро­діно”, повісті Т. Г. Шевченка “Близнецы”, поемі І. П. Котля­ревського “Енеїда” та ін.

ВÍЧНИЙ МИР” МІЖ РО­СІЄЮ І РІЧЧЮ ПОСПОЛИ­ТОЮ – мирний договір між Польщею і Московською держа­вою, підписаний 6(16).V.1686 р. у Москві. Турецько-татарські ор­ди в 1670-х рр. посилили наступ на Україну. 1677 р. козакам гетьмана Лівобережжя Самойло­вича поспіль з російським вій­ськом Ромодановського поща­сти­ло відтіснити турецьку армію від Чигирина. Взимку 1678/1679 рр. турецький ставле­ник Ю. Хмель­ницький на чолі турецько-татар­ського війська вдерся на Ліво­бережжя, але, розгромлений ко­заками, змушений був утекти. Польща також зазнавала нападів турок і татар. У вересні 1683 р. її військо завдало турецькому ни­щівної поразки під Віднем, і польський уряд відновив свою владу на загарбаній Туреччиною Правобережній Україні. Після цього Росія і Річ Посполита під­писали в Москві трактат “Вічний мир”. У переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли К. Гжимул­товський і М. Огінський, з московської – В. Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей. Договір було укла­дено на основі Андрусівського перемир’я 1667 р. Підтверджу­ючи умови Андрусівського пере­мир’я 1667 р., В. м. остаточно залишив за Російською держа­вою Лівобережну Україну, Київ з околицями, Запоріжжя, Черні­гово-Сіверську землю з Черніго­вом і Стародубом. Польща від­мовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб компенсації. Брацлавщина і Південна Київщина, спустошені турецько-татарськими і поль­ськими нападами, мали стати незаселеною нейтральною зоною між Російською держа­вою і Польщею. Західна Україна, Во­линь і Північна Київщина відхо­дили по Польщі (Поділля пере­бувало під владою Туреччини і 1699 р. знову було приєднане до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським хан­ством і вступило до антитурець­кої Священної ліги (Польща, Свя­щенна Римська імперія, Венеція), зобов’язувалось організувати воєн­ний похід проти Кримського хан­ства (Кримські походи 1687 і 1689 рр.). За угодою 1686 р. Ро­сія і Річ Посполита зобов’язува­лися допомагати одна одній у разі війни з Туреччиною або Кримським ханством. “В. м.” га­рантував віросповідання право­славному населенню Польщі і визнавав за Російською держа­вою право його захисту. Хоча умови “В. м.” набували чинності відразу після підписання догово­ру, польський сейм ратифікував його тільки в 1710 р. “В. м.” остаточно затвердив насильниць­кий поділ укр. земель між двома державами, що значно ускладню­вало і послаблювало національ­но-визвольний рух в Україні.



ВІЧОВBЙ РУХ – масово-політичний рух трудящих за­хідноукр. земель проти своїх гнобителів у формі проведення зборів (віча). Перше віче влаш­тували львівські робітники 1879 р., потім селяни 1885 р. В кінці 19 ст. у Галичині відбулося 59 віч. В. р. особливо поширився під впли­вом революції 1905−1907 рр. в Росії. Трудящі Галичини, борю­чись за новий виборчий закон, на поч. 1906 р. провели 541 віче, в якому взяло участь понад 800 тис. осіб. Віча проходили з вимогами загального виборчого права, демократичних свобод, 8 годинного робочого дня, поді­лу поміщицьких земель, лісів між селянами.

ВЛАДBМИРСЬКИЙ-БУДÁ­НОВ Михайло Флегонтович (1838−7.ІV.1916) – історик пра­ва, фахівець з історії укр., росій­ського, литовського, польського права. Нар. в с. Бороздині Туль­ської губ. у сім’ї священика. У 1864 р. закінчив історико-філо­логічний факультет Київського університету. З 1875 р. – про­фесор історії російського права Київського університету. З 1882 р. – головний редактор київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, з 1887 р. – голова Історичного товариства Нестора Літописця (Київ). Основні праці присвячені історії установ та соціально-економічних відносин на Україні. Склав “Хрестоматію з історії російського права”. На погляди В.-Б. мали вплив сло­в’янофільські ідеї. Розглядаючи державу і право поза зв’язком із соціально-економічними відно­синами, В.-Б. доводив надкла­совий характер самодержавства. Головні праці – “Немецкое право в Литве и Польше”, 1868 (укр. переклад − “Руська Історична Бібліотека”, т. 23−24); “Очерки из истории литовско-русского права”, 1882, 1893; “История уни­верситета Св. Владимира”, 1884; “Обзор истории русского права”, 1886; розвідки з історії колоніза­ції України 13−17 ст., селян­ського і церковного землеволо­діння, сімейного права (в “Архи­ве Юго-Западной России”, “Киев­ской старине”, “Чтениях Истори­ческого общества Нестора-Лето­писца” та ін.)

ВОВК (Волков) Федір Кіндратович (5(17).ІІІ.1847− 30.VІ(13.VІІ).1918) – видатний укр. антрополог, етнограф і археолог. Нар. в с. Крячківка на Полтавщині (нині Пирятинсько­го р-ну Полтавської обл.). На­вчався у Новоросійському (Одесь­кому) і Київському університе­тах. Разом із В. Антоновичем брав участь в археологічних роз­копках на Київщині і Волині. Як учасник київської “Громади” за­знав переслідувань з боку цар­ського уряду. У 1879 р. змуше­ний був емігрувати до Франції, де перебував до 1905 р. Станов­лення В. як ученого відбулося під впливом подвижницької діяльності П. Чубинського. Доля склалася так, що понад 25 років В. Ф. був політичним емігран­том. У Відні разом з М. Драго­мановим, С. Подолинським та ін. він організував друкарню і готу­вав перші томи журналу “Грома­да”. Подорожуючи по європейсь­ких країнах, в т. ч. й по Україні, вивчав етнографічні, антропо­логічні та археологічні мате­ріали. Опублікував французькою мовою працю “Шлюбний ритуал на Україні”, брав участь у ви­данні у Празі “Кобзаря” (1876), в якому було надруковано безцен­зурні твори Т. Г. Шевченка. Під­тримуючи зв’язки з укр. вченими і культурними діячами, В. узяв активну участь у виданні “Ма­теріалів до україно-руської етнології” (з 1899), які випускала Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. У 1901−1905 рр. викла­дав антропо­логію, первісну археологію та етнографію в Ро­сійській вищій школі соціальних наук у Парижі. В 1904−1906 рр. В. здійснив ряд експедицій в Галичині і Буковині, під час яких проводив антропологічні дослід­ження. Під час революції 1905− 1907 рр. повернувся до Росії. З 1907 р. – приват-доцент, з 1917 р. – професор Петроградського уні­верситету. В кінці 1917 р. Київський університет обрав В. професором географії та антро­пології. В. був одним з перших дослідників палеоліту на тери­торії України, зокрема відомої Мізинської стоянки. Опубліку­вав 455 праць. Серед найважли­віших – “Українці в антропо­логічному відношенні” (1906), “Антропометричні досліди укра­їнського населення Галичини, Буковини, Угорщи­ни” (1908), “Український народ в його минулому і сучасному” (1916), “Етнографічні особливості укра­їнського народу” (1916 р.) У своїх роботах В. прийшов до висновку, що українці за антро­пологічними ознаками станов­лять єдиний тип, відмінний від східнослов’янських народів, а близький до південних слов’ян. В. зібрав також багатий матеріал про укр. ремесла, одяг, чумацтво, народну медицину, народний календар, житло тощо. Значними досягненнями В. як антрополога були знахідка рідкісного скелета неандертальця, вивчення народів Сибіру, кочових племен тюрк­ських та монгольських народнос­тей. Немало зусиль доклав він для створення етнографічної ко­лекції в Росій­ському музеї, відкриття кафедри етнографії в Петербурзькому і Київському університетах. Був ініціатором видання “Матеріалів з етнографії Росії” (виходили з 1908). В. був дійсним членом Наукового то­вариства ім. Т. Шевченка у Львові (з 1893), Російського географіч­ного товариства в Петербурзі, Історичного, Антропологічного товариств у Парижі. В. одержав численні медалі і нагороди за­рубіжних товариств та академій, ступінь доктора природничих наук у знаменитій Сорбонні. Помер у Гомелі, повертаючись в Україну.

ВОВЧÓК Марко (літ. псев­донім Вілінської Марії Олексан­дрівни, по чоловікові – Марко­вич; 22.ХІІ.1833−10.VІІІ.1907) – видатна укр. та російська пись­менниця. Нар. у с. Єкатеринівці Єлецького повіту Орловської губ. у сім’ї дрібного російського дворянина. У 1845−1848 рр. ви­ховувалась у приватному пан­сіоні в Харкові, потім жила в Орлі (до 1851). Там познайоми­лася з О. Марковичем, який від­бував адміністративне заслання за участь у Кирило-Мефодіїв­ському товаристві. 1851 р. одру­жилася з ним і виїхала в Україну. Жила в Чернігові (1851−1853), потім у Києві (1853−1855), Не­мирові (1855−1858) на Вінничи­ні. Збираючи усну народну твор­чість, досконало вивчивши укр. мову, написала славнозвісні “На­родні оповідання”, які 1857 р. за редакцією П. Куліша вийшли у Петербурзі. 1858 р. опублікувала в журналі “Русский вестник” кілька укр. оповідань у своєму перекладі, а 1859 р. – перші оповідання з життя російського народу. Того ж року “Українські народні оповідання” вийшли окремим виданням у російсько­му перекладі із передмовою І. Тургенєва. Одночасно видала “Оповідання з народного росій­ського побуту” (рос. мовою), сповнені глибокого співчуття до покріпачених селянських мас. “Народні оповідання” В. М. – видатне явище укр. прози 19 ст. У них письменниця показала духовну красу і силу народу, відтворила реалістичні картини з життя селян-кріпаків, особливо жінок. Передові укр. і російські діячі відгукнулись на оповідання В. М. з великим захопленням. “Яке високе прекрасне створіння ця жінка. Треба буде їй написати листа і дякувати їй за радість, яку дало читання її натхненної книги”, − занотував Т. Г. Шев­ченко у “Журналі” (щоденнику), прочитавши “Народні оповідан­ня”. Письменницю великий поет назвав “обличителем жестоких людей неситих”, своєю донею, а себе – її “рідним і хрещеним батьком”. Оповідання В. М. – визначні твори мистецтва слова, в яких майстерно, у формі живої розповіді самих героїв – селян, правдиво, просто й задушевно виражено страждання і волелюб­ні прагнення народу, його мрії про краще майбутнє. Оповідання В. М. органічно споріднені з усною народною творчістю і є чудовими зразками використан­ня в літературі невичерпних багатств народної мови. Поряд з творами Т. Шевченка українські твори В. М. справили величез­ний вплив на розвиток соціаль­ної і національної самосвідомос­ті укр. народу, його культури, літератури та мови. Твори В. М. швидко стали відомими також серед багатьох слов’янських на­родів і мали величезне значення для розвитку їхніх національних літератур. У червні 1859 р. в чеській газеті “Празькі новини” було опублі­ковано оповідання “Одарка” – перший переклад творів В. М. на іноземну мову. Із січня до квітня 1859 р. В. М. жила у Петербурзі, перебувала в товаристві Т. Шевченка, І. Тур­генєва і познайомилася з ба­гатьма діячами укр. та російської культури. В Петербурзі вона закінчила повість “Інститутка”, присвятивши її Т. Шевченкові. За оцінкою І. Франка, цей твір “належить до найкращих перлин нашої літератури”. З 1859 р. до 1867 р. В. М. перебувала за кордоном, переважно (з 1860) в Парижі. В ті роки зустрілася з М. О. Добролюбовим, О. І. Гер­ценом, Л. М. Толстим, Д. І. Мен­делєєвим, І. М. Сєченовим, В. П. Боткіним, а також з багать­ма французькими, чеськими, польськими діячами культури, мистецтва, літератури і політич­ними емігрантами. За кордоном написала низку творів про істо­ричне минуле укр. народу – по­вість-казку “Кармелюк”, опові­дання “Невільничка”, повість “Маруся”, розпочала повісті “Сава Чалий” і “Гайдамаки”. В історичному минулому України її насамперед цікавили героїчні сторінки боротьби народу проти іноземних загарбників і помі­щицького гніту. В російських романах і повістях В. М. створи­ла галерею сатиричних образів провінційного панства – тупих, жорстоких, вкрай обмежених людців, з явними ознаками фі­зичного і духовного виродження (“Червоний король”, “Тюлева баба”, “Глухе містечко”). Водно­час письменницю вабили образи нових людей, які, не мирячись із існуючим ладом, сміливо шука­ли шляхів до кращого життя, самовіддано боролися за інтере­си гнобленого народу.

Під час перебування у Пари­жі В. М. брала також активну участь у літературному житті Франції. В “Журналі виховання й розваги” вона опублікувала сім казок і оповідань для дітей, досі відомих тільки французькою мо­вою. В співавторстві з видавцем цього журналу П.-Ж. Сталем (Етцелем) В. М. написала по­вість для юнацтва “Слизький шлях”, яка свого часу була досить популярною у Франції. На основі російської повісті В. М. “Маруся” П.-Ж. Сталь створив фран­цузький варіант цього твору, який під назвою “Маруся. За легендою Мар­ка Вовчка” витримав у Франції по­над 30 видань. Повість відзна­чено премією Французької ака­демії, прийнято міністерством освіти для шкільних біблі­отек, а Паризьким муніципалітетом – для нагородження учнів. У перекладі з французького варіан­ту англійською, німецькою, іта­лійською мовами повість “Ма­руся” користувалася великою популярністю у західноєвропей­ських читачів.

Після повернення в Росію (лютий 1867) зблизилася з рево­люційно-демократичними пись­менниками Д. І. Писаревим, М. О. Некрасовим, М. Є. Салти­ковим-Щедріним та ін. В. М. друкує в журналі “Отечествен­ные записки” романи й повісті російською мовою – “Жива душа” (1868), “Записки при­четника” (1869−1870), “Подорож всередину країни” (1871), “Тепле гніздечко” (1873), “В глушині” (1875). Крім того, 1874 р. ви­йшла збірка її сатиричних казок “Казки і бувальщина” (рос. мо­вою). Поряд з оригінальними творами, в кінці 60-х і в 70-х рр. В. М. опублікувала багато пере­кладів з французької, німецької, англійської, датської літератур. У журналі “Отечественные за­писки” письменниця анонімно надрукувала також дві літератур­но-критичні статті російською мовою – “Нова казка Лабуле” – про творчість французького пу­бліциста-сатирика, з яким вона співробітничала в журналі Етце­ля, і “Сумні картини” – про творчість англійських пись­менників-реалістів 60−70-х рр. Джеймса Грінвуда, Джорджа Саля і Августа Мегю. У 1871−1872 рр. В. М. редагувала і видавала журнал “Переводы луч­ших иностранных писателей”, навколо якого їй пощастило об’єднати значну групу жінок-перекладачок. Сама вона пере­клала 15 пригодницьких і науко­во-фантастичних романів Жюля Верна, який їй одній надав право перекладати свої твори росій­ською мовою. Письменниця пе­рекладала також казки Х. Андер­сена.

1878 р. В. М., залишивши Пе­тербург, мандрувала по місцях служби свого другого чоловіка М. Д. Лобача-Жученка – дрібно­го урядовця. До 1880 р. вона жила в Ставрополі й Абрау-Дюрсо, потім у Новоросійську (1881−1882), в с. Сергієвському на Ставропольщині (1883) і знову в Ставрополі (1884−1885). З 1886 по 1893 р. В. М. жила в Україні – в м. Богуславі та в с. Хохітві на Київщині. У 1893 р. письменниця переїхала до Сара­това, де її син Б. Маркович редагував газету “Саратовский дневник”. 1899 р. В. М. знову опинилася на Ставропольщині в с. Олександрівському. В цьому, за її висловом, “глухому закут­ку” вона прожила шість років. Хоч останні 30 років життя В. М. були несприятливими для твор­чої праці, вона не припиняла літературної діяльності. В Сара­тові письменниця підготувала зібрання своїх творів у восьми томах (останній том затримала цензура, і доля цього рукопису досі не відома), написала повість “Відпочинок на селі” (рос. мо­вою) і переклала чимало творів польських письменників Б. Пру­са і К. Юноші. В 90-х рр. В. М. написала оповідання “Чортова пригода” (опубл. 1902 р.), “Як Хапко солоду відрікся”, “Гайда­маки” (опубл. уже після її смер­ті). На поч. 1906 р. В. М. осели­лася на хуторі Долинському на околиці Нальчика у власному невеличкому будинку. Тут і минули останні місяці життя письменниці. Поховано її в садку тієї ж садиби. Нині у будинку В. М. – літературно-меморіаль­ний музей-бібліотека її імені. В 1957 р. на могилі письменниці споруджено пам’ятник. Твор­чість В. М., пройнята палкою любов’ю до народу та рідної землі, є значним внеском в укр. та російську літератури. Ще в 2 й пол. 19 ст. ім’я В. М. стало широко відомим за межами на­шої країни. Чимало укр. і росій­ських творів В. М. перекладено багатьма мовами світу. Поряд із творами Т. Шевченка художнє слово В. М. сприяло утверджен­ню за укр. літературою визнач­ного місця серед літератур світу.



ВОЗ3’ЄДНАННЯ ПРАВО­БЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ В КІНЦІ 18 ст. – важливий історичний акт, в ре­зультаті якого були визволені з-під гніту шляхетської Польщі та увійшли до складу Росії Київщи­на, Поділля і частина Волині. Правобережна і Лівобережна Україна за рішенням Переяс­лавської ради 1654 р. були приєднані до Росії. Проте в складній для Росії міжнародній обстановці під час російсько-польської війни 1654−1667 рр. (з деякими перервами) шляхетській Польщі знову вдалося окупувати Правобе­режжя (за винятком Києва з околицями). Загарбання Правобережної України було оформлене Андрусівським пере­мир’ям 1667 р., підтвердженим “Вічним миром” 1686 р. У Пра­вобережній Україні прокотилася хвиля народних повстань, спрямованих проти соціального і національного гніту шляхетської Польщі. У 1702−1704 рр. відбу­лося велике селянсько-козацьке повстання, яке очолювали С. Па­лій, Самусь, З. Іскра, А. Абазин. Укр. повстанці здобули ряд міст. Але, кинувши великі військові сили, уряд Польщі жорстоко придушив повстання. У цьому йому допоміг гетьман І. Мазепа. У Правобережній Україні відно­вився гніт польських магнатів і шляхти. Величезні земельні про­стори захопили Потоцькі, Же­вуські, Браницькі, Любомирські та ін. польські магнати. Біль­шість міст були позбавлені само­врядування, вони стали власніс­тю магнатів. Польські магнати і шляхта силоміць насаджували католицизм та унію, намагалися спольщити українців, щоб пов­ністю розірвати їхні зв’язки з Лівобережною Україною. Масо­вого характеру в 30−40-х рр. 18 ст. набрав гайдамацький рух. Велике народне повстання спа­лахнуло 1768 р. (Коліївщина). Його очолювали М. Залізняк та І. Гонта. Хоч гайдамацький рух був придушений об’єднаними зусиллями поль­ського, укр. і ро­сійського панівних класів, ви­звольна боротьба на Правобе­режжі не припинялася. Зростали також антифеодальні виступи польських селян. Польсько-шля­хетська держава, яку роз’їдала політична анархія, занепадала. Влада короля була номінальною. Всесильні магнати, маючи власні війська, влаштовували спустош­ливі “наїзди”, у власних маєтках видавали свої закони і постано­ви. Скориставшись із ослаблення і занепаду Польщі, сусідні дер­жави – Австрія, Пруссія і Росія – здійснили 1772 р. перший її поділ, внаслідок якого значна частина Білорусії була приєд­нана до Росії. Австрія захопила Східну Галичину, частину Кра­ківського воєводства, а 1774 р. – Буковину, Пруссія – Вармію, Поморське воєводство, частину Куявії. 1792 р. було здійснено другий поділ Польщі, за яким до Росії були приєднані Правобе­режна Україна і частина Західної Білорусії. Прусія загарбала знач­ну частину польських земель. Придушивши в листопаді 1794 р. з допомогою реакційних магна­тів і шляхти повстання, очолюва­не Т. Костюшком, Австрія, Пруссія і Росія здійснили 1795 р. третій поділ Польщі. Австрія загарбала Малу Польщу, Пруссія – Велику Польщу. До складу Росії увійшли Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва і Кур­ляндія. Поділи Польщі, здійснені трьома монархічними державами за допомогою польської феодаль­ної аристократії, що прагнула врятувати себе від революції, мали реакційний характер. У результаті їх польський народ та укр. населення Східної Галичини і Північної Буковини на довгий час опинилися під тяжким іно­земним гнітом. Приєднання Пра­вобережної України до Росії, не­зважаючи на жорстокий гніт ца­ризму, мало велике прогресивне значення в історії укр. народу. Воно сприяло розвиткові про­дуктивних сил, зміцненню еко­номічних і культурних зв’язків між укр. землями, прискоренню формування укр. нації.

ВОЙНАРÓВСЬКИЙ Андрій (бл. 1681 − 1740 або 1741) – укр. військовий і політичний діяч, небіж гетьмана І. Мазепи. Нар. в м. Володимирі на Волині. Освіту здобув у Києві і Дрездені. В 1700 р. жив при дворі саксон­ського курфюрста Августа ІІ Фридеріка. В 1706 р. – гетьманський пред­ставник при царській похідній канцелярії у Гродно. Будучи з самого початку ознайомлений з політичними плана­ми І. Мазепи, виконував таємні доручення гетьмана. 23.Х.1708 р. В., при­бувши в тодішню резиденцію І. Мазепи в Борзні, повідомив про початок наступу московських військ на Україну. Супроводив гетьмана і швед­ського короля Карла XII до Туреччини. Після смерті І. Мазе­пи поряд із П. Орликом і Д. Гор­ленком претендував на гетьманство. Брав участь у виробленні Конституції України 1710 р. В 1710 р. їздив з дипломатичним дорученням від П. Орлика у Крим, а в 1711− 1712 рр. – до Стамбула з місією від Карла ХІІ. Жив в еміграції в Австрії, Швеції і Німеччині. Шляхом дипломатичних перего­ворів намагався створити коалі­цію європейських держав (про­відна роль у коаліції відводилася Швеції та Англії) і з їх допомо­гою відновити укр. державність. 12.Х.1716 р. був підступно схоп­лений московськими агентами в Гамбурзі. В 1716−1723 рр. – в’я­зень Петропавловської фортеці, згодом – засланий в Якутськ, де й помер. Дружина і діти В. довгий час жили у Швеції.

ВОЛBНСЬКА ГУБÉРНІЯ – адміністративно-територіальна одиниця у Правобережній Украї­ні, утворена за царським указом від 29.VІІІ (9.ІХ).1797 р. замість ліквідованого Волинського на­місництва. До складу В. г. уві­йшли Новоград-Волинський, Ла­бунський, Заславський, Домбро­вицький, Овруцький, Житомир­ський, Чуднівський, Луцький, Володимир-Волинський, Острозь­кий, Рівненський, Ковельський повіти колишнього Волинського намісництва та Ду­бенський, Кре­менецький, Ямпільський, База­лійський і Старокостянтинів­ський повіти, що раніше входили до складу Подільської губернії. Губернським містом з 1804 р. став Житомир (замість Новогра­да-Волинського). В. г. разом із Київською та Подільською ста­новили Південно-Західний край, яким управляв генерал-губер­натор. На поч. 20 ст. В. г. склада­лася з Володимир-Волинського, Дуб­нівського, Житомирського, Заславського, Ковельського, Кре­менецького, Луцького, Овруцько­го, Старокостянтинівського, Но­воград-Волинського, Острозько­го, Рівненського повітів. На території В. г. було 13 міст, 134 містечка і 9 682 інших населених пункти. Близько 75 % населення В. г. було зайнято в сільсь­кому та лісовому господарстві. Мало­земелля змушувало селян пере­селятися до Сибіру або емігру­вати в США, Канаду. З 30-х рр. 19 ст. у В. г. почався розвиток промисловості, зокрема суконної. В. г. стала основним центром ка­піта­лістичного суконного вироб­ництва в Україні. Незважаючи на наявність багатих покладів ко­рисних копалин (граніт, залізні руди, кам’яне вугілля, графіт тощо), промисловість у В. г. була розвинута слабо. Млини, цукро­ві, шкі­ряні, фарфоро-фаянсові підприємства мали переважно напівкустарний харак­тер. На поч. 20 ст. на них працювало лише 17,5 тис. робітників. Насе­лення було малописьменним (1911 р. серед чоловіків пись­менних було 24,4 %, серед жінок – 9,8 %). Вищих навчальних закладів у губернії не було. За Ризьким мирним договором 1921 р. Волинь була поділена на східну частину, яка відійшла до УСРР, і західну, яку приєднали до Поль­щі. Волинська губернія, що входила до УСРР, і далі функціо­нувала, але в значно менших територіальних межах, які охоп­лювали Житомирський, Ново­град-Волинський і Овруцький повіти. 1921 р. виникли нові повіти − Коростенський і Полян­ський. Унаслідок проведення ад­міністративно-територіальної ре­форми в УСРР постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 3.VІ.1925 р. В. г. було ліквідо­вано, а на її місці утворено три округи.

ВОЛBНСЬКА ТРИВÓГА” 1789 – події у Правобережній Україні та на Волині, інспіровані реакційними колами польської шляхти, що групувалися навколо магната К. Браницького. Нама­гаючись зірвати проведення польським королівським урядом деяких прогресивних реформ (скасування ліберум вето, поси­лення централізованої державної влади, обмеження сваволі магна­тів, деяке зменшення феодаль­них повинностей тощо) та збе­регти своє всевладдя, магнатська верхівка 1789 р. почала поши­рювати серед шляхти провока­ційні чутки, нібито агенти Росії готують повстання укр. селян на чолі з вигаданим сином І. Гонти. Використавши вбивство двірськи­ми слугами поміщицької сім’ї в с. Невірковому (нині Гощансько­го р-ну Рівненської обл.) для поширення серед шляхти паніч­них настроїв, магнати домоглися посилки у Правобережну Украї­ну 2 500 солдатів та створення т. зв. воєводських комісій грома­дянської безпеки з широкими повноваженнями для нещадного придушення селянських повстань. Запровадивши режим жорстоких репресій, воєводські комісії гро­мадянської безпеки з допомогою т. зв. міліції (загонів шляхти) та військових частин заарештували багатьох укр. селян, міщан, а та­кож деяких священиків. Надзви­чайну жорстокість виявила Во­линська воєводська комісія гро­мадянської безпеки в Луцьку, яка ув’язнила кількасот осіб і понад 30 осіб стратила. Криваві розправи призвели до масових утеч селян і дальшого загос­трення загальної кризи польсько-шляхетського панування у Правобережній Україні.



ВОЛBНСЬКЕ НАМÍС­НИЦТВО (Ізяславське) – адміні­стративно-територіальна одини­ця в Україні в кінці 18 ст. За указом Катерини ІІ від 23 квітня 1793 р., після входження Пра­вобережної України до Росії, створено Ізяславське намісниц­тво з центром у м. Ізяславі. До його складу увійшла територія ліквідованих Волинського та пів­нічної частини Київського воє­водств. 5 липня 1795 р. видано указ про перейменування Ізяслав­ського намісництва на Волин­ське і перенесення його центру до м. Новограда-Волинського. Адміністративні установи В. н. були тимчасово розміщені у Житомирі. В. н. склада­лося з 13 округів (повітів): Новоград-Во­линського, Лабунського, Ізяслав­ського, Острозького, Рівненського, Домбровицького, Овруцького, Радомишльського, Житомирсько­го, Чуднівського, Луцького, Во­лодимир-Волинського і Ковель­ського. За указом Павла І від 12 грудня 1796 р. В. н. в 1797 р. ліквідовано і, за винятком Радо­мишльського повіту, приєднано­го до Київської губернії, увійшло до складу Волинської гу­бернії.

ВОЛЫНСКИЕ ЕПАРХИ­АЛЬНЫЕ ВЕДОМОСТИ” – орган єпархії, виходив російською мовою в Житомирі 1867−1918 рр., спочатку тричі на місяць, згодом як тижневик. Містив матеріали з історії України, зокрема Право­бережжя, в т. ч. праці М. Теодо­ровича.



ВОЛКÓНСЬКА Марія Ми­колаївна (1805−1863) – дружина декабриста С. Г. Волконського. У 1827 р. відмовилася від кня­зівського титулу і добилася до­зволу виїхати на Нерчинські рудники до свого чоловіка, за­судженого на каторгу. Приклад В. наслідували жінки декабрис­тів М. М. Муравйова, О. П. Юш­невського, С. П. Трубецького та ін. Із Сибіру повернулася 1856 р. Про перебування на засланні за­лишила спогади. Самовідданість В. оспівана М. О. Некрасовим у відомій поемі “Російські жінки”.

ВОЛКÓНСЬКИЙ Сергій Гри­горович (19.XII.1788−10.XII.1865) – декабрист, генерал-майор, князь. Учасник Вітчизняної вій­ни 1812 р. і закордонних походів 1813−1815 рр. Закінчив єзуїт­ський пансіон у Петербурзі. Був командиром 1 ї бригади 19-ї пі­хотної дивізії 2-ї армії. Член Союзу благоденства (1820), Пів­денного товариства декабристів (з 1821). Разом із В. Л. Давидовим очолював Кам’янську управу. Брав участь у нарадах декабрис­тів у Києві і Кам’янці, вів пере­говори з членами Польського таємного товариства, встановив зв’язки з Північним товариством декабристів. Належав до по­міркованої течії декабристів. 17.І.1826 р. В. заарештовано в Умані. Засуджено до смертної кари, яку замінили каторгою. Покарання відбував на Нерчин­ських рудниках. З 1835 р. пере­бував на поселенні в Іркутській губернії. У 1856 р. повернувся в маєток доньки в с. Вороньках (нині Бобровицького р-ну Черні­гівської обл.), де й помер. Автор “Записок” (СПб., 1902), які є цінним дже­релом для вивчення руху декабристів в Україні.

ВОЛОСНÉ УПРАВЛÍННЯ – в дореволюційній Росії, в т. ч. й в Україні (крім західних губер­ній), з 1797 р. орган селянської адміністрації для управ­ління удільними та державними селя­нами. В системі В. у. були – волосний сход, волосне правлін­ня, куди входив волосний голо­ва, засідателі, волосний писар з помічниками, яких призначав окружний начальник, та волосна розправа – суд у справах дер­жавних селян. Після реформи 1861 р. В. у. – орган селянського самоврядування, що складався з волосного сходу, волосного прав­ління (до його складу входили волосний старшина і волосний писар) та волосного суду. До волосного сходу входили сіль­ські і волосні службові особи та виборні від кожних 10 дворів (“десятидворці”). На сході оби­рали волосного старшину (з на­ступним затвердженням зем­ським начальником) та інших службових осіб, здебільшого ставлеників поміщика, затвер­джували вироки сільсь­ких сходів тощо. Волосний старшина фак­тично виконував поліцейські функції. Йому були підпорядко­вані й сільські старости. В. у. по суті було виконавчою допоміж­ною адміністративно-поліцей­ською ланкою царського уряду, органом, що закріпляв станову неповноправність селянства.

ВОЛОСНBЙ СУД – стано­вий нижчий суд для селянства у царській Росії з 1861 р. Роз­глядав цивільні (із сумою позову до 300 крб) і дрібні кримінальні справи. З 1889 до 1904 р. мав право застосовувати до селян тілесні покарання. Діяв у складі голови і трьох суддів. Обирався щорічно волосним сходом. Обо­в’язки голови міг виконувати во­лосний старшина. В. с. в Україні було ліквідовано першим декре­том про суд УРСР 4.І.1918 р.

ВОЛОШИНОВСЬКИЙ Йо­ахим (1870 − р. см. невід.) – польський громадський і полі­тичний діяч на Волині, директор союзу кооперативів “Гурт” у Луцьку, до якого належали й українські кооперативи після відокремлення їх від Реві­зійного союзу українських кооперативів у Львові. Прихильник політики ізоля­ції Волині від Галичини.

ВОРОБКÉВИЧ Сидір (Іси­дор) Іванович (літ. псевд. – Да­нило Млака, Демко Маковійчук, Семен Хрін та ін.; 5.V.1836− 19.ІХ.1903) – укр. письменник і композитор. Нар. у Чернівцях у сім’ї священика. У 1861 р. за­кінчив Чернівецьку духовну семінарію, був священиком; 1867 р. – викладач Чернівецької духовної семінарії. Вчився у Віденській консерваторії (1868). Автор понад 1000 віршів, бага­тьох оповідань і нарисів, драм, комедій та оперет. Писав про історичне минуле українського народу (“Турецькі бранці”, 1865; історичні поеми “Гетьман Нали­вайко”, 1867; “Нечай”, “Казнь Івана Підкови”, 1867; “Тимош Хмельницький”, 1885 та ін.), про життя і побут західноукр. селян­ства та інтелігенції, про бороть­бу проти турецьких поневолюва­чів (цикл віршів “З нещасної Болгарії”, 1877). В. належить низка великих переказів – поем. Створив близько 100 мелодій на власні тексти, писав музику на вірші Т. Шевченка (хори “Мина­ють дні”, “Огні горять” та ін.), І. Франка (“Веснянка”, “Ой, ти дівчино, з горіха зерня”) тощо. Багато пісень В. стали народни­ми. Склав перші підручники зі співів для народних шкіл. Як композитор відзначився складан­ням літургічних пісень і псалмів. Крім того, компо­нував хорові твори, солоспіви й оперети. На літературне поле вступив 1863 р. в “Галичанині” Б. Дідицького. Письменник-романтик В. зали­шив поезії, оповідання і драма­тичні твори. Крім багатьох дріб­них ліричних віршів, В. написав низку історичних поем – “Му­рашка” (1865), “Кифор і Гануся” (1866), “Скалозуб” (1865), “Не­чай” (1868), “Драгоманка” (1868). У романтичних оповіданнях В. (“Амврозій Остапкевич”, 1867; “Циганка”, 1869; “Месть Чорно­горця”, 1876 та ін.) залишила помітний вплив укр. народна пісня. В драматичних творах – “Гнат Приблуда” (1875), “Вбога Марта” (1878), “Новий двірник” (1883), “Блудний син” (1885) В. змалював образи з народного життя. На історичній тематиці побудовані драми – “Василько Ростиславич” (1882), “Петро Сагайдачний” (1884), “Кочубей і Мазепа” (1891). Велику популяр­ність мали оперети В. – “Каспар Румпельмаєр” (1874), “Золотий мопс” (1879), “Пані молода з Боснії” (1880), “Пан мандатор” (1882), “Янош Іштенгазі” (1882).

ВОРОНЦÓВ Михайло Семе­нович (30.V.1782−18.ХІ.1856) – російський державний діяч, гене­рал-фельдмаршал (1856), князь. Власник великих маєтків у Чер­каському повіті Київської губер­нії та в Криму. Брав участь у війнах проти Франції (1806−1814), Туреччини (1827−1828). У 1815− 1818 рр. командував російським окупаційним корпусом у Фран­ції. З 1823 р. – новоросійський генерал-губернатор, повноваж­ний намісник Бессарабської обл., 1828−1844 рр. – новоросійський і бессарабський генерал-губерна­тор, 1844−1854 рр. – намісник на Кавказі і головнокомандувач окремого Кавказького корпусу. За проектом В. було проведено реорганізацію управління Бесса­рабією, яка фактично стала час­тиною Новоросійського генерал-губернаторства. Прихильник мо­нархії, ворог визвольного руху, вважав за необхідне скасування кріпацтва “згори”. Вороже ста­вився до О. С. Пушкіна, який у 1823−1824 рр. перебував на за­сланні в Одесі. Пушкін у відомій епіграмі “На Воронцова” дав йому таку характеристику:
Напівмілорд, напівкупець,

Напівмудрець, напівнездара,

Напівпоганець; прийде ж кара –

він стане повним під кінець.
ВÓТЧИННА ПРОМИСЛÓ­ВІСТЬ – промисловість, в основі якої лежала примусова праця державних, поміщицьких, монас­тирських, царських кріпаків. В Україні та Росії виникла з вот­чинного ремесла, яке з’явилося ще за часів Київської Русі. У кінці 17 ст. в Україні ремесло поступово перетворилося на ма­нуфактурне виробництво. У маєтках поміщиків, старшини, монастирів з’явилися буди, гути, рудні, селітряні та ін. підприєм­ства, де використовували силу води. В 2-му десятиріччі 18 ст. в Лівобережній Україні виникли перші великі мануфактури (тю­тюнова – в Охтирці, суконна – в Путивлі, шовкова – у Києві тощо), на яких працювали селя­ни-кріпа­ки. В 30−40-х рр. 19 ст. в Україні розвинулася поміщицька цукро­ва промисловість, яка мала всеро­сійське значення. Найбільшими власниками вотчинних мануфак­тур в Україні у 18 – 1-й пол. 19 ст. були Розумовські, Микла­шевські, Понятовські, Браницькі, Потоцькі, Бобринські, Лопухіни та ін. укр., російські, польські поміщики. В 1-й пол. 19 ст. В. п. поступово занепадала і у зв’язку з проведенням селянської рефор­ми 1861 р. перестала існувати. Підприємства В. п. належали поміщикам, монастирям, цареві, казні. Вони переробляли сирови­ну, одержану від господарства вотчини.

ВСЕУКРАЇНСЬКА УЧИ­ТЕЛЬСЬКА СПІЛКА (ВУС) – професійна організація учителів і діячів народної освіти України. Створена у травні 1906 р. у Києві напередодні з’їзду Всеросійсько­го учительського союзу у Фін­ляндії, в якому брала участь. За­сновниками її були Б. Грінченко, В. Доманицький, В. Дурдуків­ський, С. Єфремов, М. Круп­ський, В. Страшкевич, В. Чехів­ський, С. Черкасенко та ін. Мала завданням боротися за укр. шко­лу і народну освіту. З посилен­ням реакції діяла деякий час нелегально, а згодом припинила роботу.

ВУЛИЦЯ – давній народний звичай сільської молоді збирати­ся надворі для розваг весняною порою і влітку. В. керували старший парубок (“трутень”) і дівчина (“паніматка”).

ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ПІД ПРОТЕКТОРАТ РОСІЇ – історичний акт, здійснений у січні 1654 р. на Переяславській раді на завершення Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр. і який став наслідком цієї війни. Його називають об’єднанням або возз’єднанням України з Росією. Термін “возз’єднання” з’явився в укр. історіографії в 19 ст. (див., напр., Куліш П. “Історія возз’єд­нання Південної Русі”). Його творці виходили з того, що укр. і російський народи є нащадками давньоруського народу і в 17 ст. вважали себе різними відгалу­женнями руського народу. Таку думку слід визнати слушною. Додамо до цього: входження України під протекторат Росії стало наслідком багатовікової боротьби східних слов’ян за від­творення своєї держави, знище­ної полчищами Батия в 1237− 1241 рр. Воно було підготовлено також спільністю походження, тривалими економічними, полі­тичними і культурними зв’язка­ми укр. і російського народів, об’єднаних, що дуже важливо підкреслити, спільною право­славною вірою. Адже в серед­ньовіччі не існувало поняття “національність”, його заступало інше – “конфесія”. Слова “право­славний” і “руський” в уяві аб­солютної більшості людей були синонімами.

З іншого боку, царський уряд і Хмельницький розглядали по­дії 1654 р. насамперед як входження України “під високу царську ру­ку”, тобто під протекторат Росій­ської держави. Повноважна рада, в якій взяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 р. в Переяславі. Росію пред­ставляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бу­турліним. Юридичний статус України у складі Росії було за­кріплено Березневими статтями (угодою) 1654 р., що надали Україні політичну авто­номію. Вони відомі також під назвою “Договір Б. Хмельницького”. На жаль, оригінал статей не зберіг­ся, існують лише тогочасні копії. Згідно з російсько-укр. угодою, Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регу­лювалися місцевими правовими нормами. Лівобереж­на Україна отримала право зносин з інозем­ними державами (за ви­нятком ворожих Росії Речі Посполитої і Туреччини). Однак царський уряд,

що послідовно проводив полі­тику жорсткої централізації Ро­сійської держави та національ­ного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, скасовувати права й привілеї її населення.

Укр. народ позитивно сприй­няв рішення Переяславської ра­ди. Як писав літописець, відомий під ім’ям Самовидця, “по всій Украї­ні народ це (присягнув на вірність Росії) з охотою учинив”. Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спо­рідненість двох народів, спіль­ність віри, ідея давньоруської єдності, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ’я в Україні у боротьбі проти церковної унії. Наслідки входження під протек­торат Росії були для України неоднозначними й суперечливи­ми. З одного боку, Лівобере­жна Україна з Києвом опинилася у складі православної країни, насе­лення якої так само, як українці, вважало й називало себе руськи­ми людьми. Це сприяло націо­нальному і культурному збере­женню нашого народу. Було покладено край наступові като­лицизму та уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреч­чини. З іншого – царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а відтак і ліквідацію автономії України, придушували найменші вияви національної свідомості та визвольних настроїв. Укр. дер­жавність, не встигнувши зміцни­тись, згасала. За рішеннями Пе­реяславської ради Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприят­ливі наслідки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що ця частина укр. земель аж до кінця 18 ст. залишалася під вла­дою польських магнатів і шляхти.



В’ЯЗЛОВ Андрій Григорович (1862−1919) – громадський діяч. Родом з Волині. За фахом правник – мировий суддя, член окружного суду. Після 1906 р. – депутат І Державної думи, де належав до укр. фракції та Союзу автономістів. Під час Першої світової війни – член комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, який організував допомогу біженцям і населенню окупова­них територій. Був членом ТУП (у 1917 р. – член ради ТУП), пізніше – УПСФ. За часів Цен­тральної ради 1917 р. – губерн­ський комісар Волині, 1918 р. – генеральний суддя. Під час прав­ління гетьмана П. Скоропадсько­го – сенатор, згодом – міністр юстиції, 1919 р. – голова Укр. Червоного Хреста.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка