Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка1/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


Волинський національний університет

імені Лесі Українки

Історичний факультет
Л. І. Гайдай
Історія України:

персоналії, терміни, назви і поняття

(1648−1917)
Навчальний посібник-коментар
Ч. 1 (АН)

Редакційно-видавничий відділ “Вежа”

Волинського національного університету

імені Лесі Українки

Луцьк − 2008

УДК 94(477)“1648/1917”(07)

ББК 63.3(4Укр)46я7+63.3(4Укр)5я7

Г 14


Рекомендовано до друку вченою радою

Волинського національного університету імені Лесі Українки

(протокол № 11 від 29.05.2008 року)

Рецензенти:

Заброварний Б. Й., кандидат історичних наук, професор, завідувач кафедри давньої і нової історії України Волинського національного університету імені Лесі Українки;

Двойнінова О. В., кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Луцького інституту розвитку людини Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”.
Гайдай Л. І.

Г 14 Історія України: персоналії, терміни, назви і поняття (1648−1917): Навч. посіб.-коментар. Ч. 1 (АН).− Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008.− 508 с.

ISBN 978-966-600-388-4

Книга є однією з перших спроб видання такого типу. Автор пояснює основні історичні терміни й поняття з історії України (1648 − лютий 1917 р.), подає короткі матеріали довідкового характеру про події та факти української історії. Наводяться біографії українських і зарубіжних дер­жавних, військових діячів, письменників, учених, життя та діяльність яких були тісно пов’язані з Україною.

Для студентів вищих навчальних закладів, усіх, хто цікавиться історією нашого народу.

УДК 94(477)“1648/1917”(07)

ББК 63.3(4Укр)46я7+63.3(4Укр)5я7


ISBN 978-966-600-388-4

© Гайдай Л. І., 2008

© Гончарова В. О. (обкладинка), 2008

© Волинський національний університет

імені Лесі Українки, 2008




До читачів
Пропоноване вашій увазі видання охоплює період історії України від 1648 р. до лютого 1917 р. і є продовженням довідника “Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях (від найдавніших часів до Хмельниччини)” (Луцьк: РВВ “Вежа” ВДУ ім. Лесі Українки, 2000).

Видання призначене переважно для надання практичної допо­моги учням та студентам у вивченні вітчизняної історії. Читач одержить основ­ну інформацію про головні події української політичної історії, про націо­наль­но-визвольний рух та його найвідоміших діячів, про громадські, культурні об’єд­нання. Чимало статей дають тлумачення специфічних, маловідомих назв, якими позначалися різні соціальні прошарки, стани українського суспільства цього періоду, правові норми, за якими воно жило, форми самоврядування тощо.

Низка пояснень стосується історії зовнішньої політики, зокрема міжнародних договорів, які істотно вплинули на міжнародно-правовий статус України.

Багато статей присвячено історії української культури – представ­никам національної літератури, мистецтва, найвідомішим культурним та просвітницьким організаціям, видатним ученим, пам’яткам національної культури (історичним, літературним, релігійним творам, історичним місцевостям, архітектурним спорудам тощо).

Історія – це передусім діяльність людей, тому в довіднику не обійдені увагою найвідоміші постаті української минувшини – адміністратори, чия діяльність істотно вплинула на перебіг нашої історії, лідери визвольних змагань, політичні, державні, культурні, релігійні та військові діячі.

Деякі матеріали висвітлюють ті чи інші проблеми української історії, що дає можливість використовувати довідник як додатковий посібник під час вивчення окремих тем з історії України. В основу видання покладено інформацію з уже відомих довідкових видань, доповнену за рахунок новітніх досліджень та монографій, мемуарної літератури, найновіших публікацій документів тощо.



Матеріали довідника розміщено за алфавітом. Якщо назва статті склада­ється з двох або кількох слів, то на перше місце виноситься головний за змістом термін.


А
АБАЗBН (Абазинець) Андрій (р. н. невід. − 1703) – укр. вій­ськовий діяч, брацлавський пол­ковник (1690−1703), один з ке­рівників національно-визвольної боротьби укр. народу проти польських загарбників у кінці 17 − на початку 18 ст. у Право­бе­режній Україні. В 1691−1696 рр. брав участь у походах правобе­режних козацьких полків проти турецько-татарських агресорів на Казікермен, Буджак, Очаків, Тягиню. Під час антипольського повстання (1702−1704) під прово­дом С. Палія козацько-селянські загони, керовані А., героїчно обороняли Поділля від польсько-шляхетських військ. Наприкінці жовтня 1702 р. А. разом із загона­ми богуславського полковника Самуся оволодів Немировом. У лютому 1703 р. в бою під м. Ла­дижином (нині село Тростянець­кого р-ну Вінницької обл.) тяжко поранений А. потрапив у полон і за наказом польсько-шляхетсько­го командування страчений (посаджений на палю).

АБСОЛЮТBЗМ (самодер­жавство, абсолютна монархія) – форма правління державою, при якій верховна влада належить повністю одній особі – монар­хові (царю, імператору, королю). А. виник у період розкладу феодалізму і визрівання в його надрах капіталістичного ладу. А. у європейських країнах прийшов на зміну становій монархії і був формою диктатури дворянства, яке, занепадаючи, погоджувало­ся на централізацію влади в ім’я зміцнення свого панування. Йо­му властиве маневрування щодо буржуазії. А. спочатку сприяв розвиткові ремесла та торгівлі, але згодом став гальмом розвит­ку продуктивних сил. А. харак­теризується утворенням бюро­кратичного централізованого апарату, введенням постійних податків і постійної найманої армії. Буржуазія, яка виросла у значну силу, революційним шля­хом знищила А. (в Англії 17 ст., у Франції 18 ст.). В Росії А. знищений Лютневою буржуазно-демокра­тичною революцією 1917 р.

ÁВГУСТ ІІ СBЛЬНИЙ (12.V.1670−31.І.1733) – поль­ський король (1697−1706 і 1709− 1733) і курфюрст саксонський (1694−1733). Нар. у Дрездені. За правління А. ІІ Польща після завершення 1699 війни з Туреч­чиною одержала Поділля та час­тину Правобережної України. В 1704 уряд А. ІІ придушив пов­стання Палія 1702−1704. Під час Північної війни 1700−1721 А. ІІ був союзником Петра I. Після поразки польського війська (1704) зрікся престолу на користь став­леника Швеції Станіслава Ле­щинського (оформлено Альтран­штадтським миром 1706). Від­новлений на престолі після роз­грому шведів під Полтавою (1709).

ÁВСТРО-УГÓРЩИНА, Ав­стро-Угорська імперія – держава, що утворилася внаслідок укла­дення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії – Австрією та Угорщи­ною (т. зв. австро-угорський компроміс) у 1867 р. Територія А.-У. становила 676 545 км кв. Населення – близько 50,5 млн осіб (1908). В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані гли­бокої кризи. Особливо відчутни­ми стали її прояви під час ре­волюційних подій 1848−1849 рр. Ще більше суперечності між окремими частинами імперії, на­самперед Австрією та Угорщи­ною, загострилися після поразки Відня в австро-прусській війні 1866 р. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цьо­му, австрійський уряд запропо­нував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних ав­тономних прав. За цією угодою Австрійська імперія була пере­творена на двоєдину (дуалістич­ну) державу, яка дістала назву А.-У. і складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою – Австрії та Угорщини. До складу Австрії входили власне австрій­ські землі (Чехія, Богемія), Мо­равія, Силезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (т. зв. землі корони Св. Стефана), крім власне угорських земель, охоплювала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Слове­нію, Трансильванію, Закарпат­ську Україну. Вона одержала політичну та адміністративну ав­тономію, власний уряд та парла­мент – сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію. На чолі А.-У. стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно мав титул коро­ля Угорщини. Формально його вла­да була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства – закордонних справ, військове та морське, фінансів. Останні два міністер­ства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міні­стерства були самостійними для Австрії та Угорщини. Законодав­ча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснюва­лася спеціальними “делегаціями”, які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 р. квота встановлюва­лася у 70 % для Австрії і 30 % − для Угорщини. 21 грудня 1867 р. імператор Франц-Йосиф І (1848− 1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворю­вався рейхсрат – двопалатний парламент, що складався з па­лати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокре­ма, були митрополит греко-като­лицької церкви Андрей Шеп­тицький та відомий укр. письмен­ник Василь Стефаник. Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 р. було введено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Уна­слідок зниження майнового цен­зу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямо­го податку в 1882 р. значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 р. встановила п’яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права. Ця курія поси­лала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депутатів). І тільки 1907 р. в А.-У. було вве­дено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Австро-угорська угода 1867 р. не вирішила всіх супе­речностей між окремими части­нами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хор­ватія. З останньою у 1868 р., за сприяння Відня, Угорщина укла­ла угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхс­рат декларацію, в якій вимагали надання т. зв. землям корони Св. Вацлава (Чехії, Моравії та Силезії) прав аналогічних угор­ським. Унаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл уживання чесь­кої мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та німецький і ін.), однак повністю вирішити всі суперечності так і не вдалося.

Національне питання в А.-У. було віссю політичного життя. Панівні класи А.-У. розглядали Боснію, Галичину, Словаччину та інші слов’янські окраїни імпе­рії як свої колонії. Укр. населення А.-У. у 1910 р. становило 8 % загальної кількості мешканців імперії і проживало на території Галичини, Буковини та Закар­паття. Його політичне становище було вкрай важким. В економіч­ному і культурному житті Гали­чини панувала польська шляхта, на яку спирався австрійський уряд. У 1867 р. був виданий закон, що санкціонував політику полонізації школи в Галичині. У 1899 р. зі 150 депутатів Галиць­кого ландтагу укр. представників було лише 16. І все ж тут ви­никли та успішно розвивалися укр. культурно-просвітницькі ор­ганізації (товариство “Просвіта”, Наукове товариство ім. Т. Шев­ченка та ін.), були укр. пред­ставники у провінційних сеймах. Однак і тут українці були у нерівноправних умовах. Тяжким було становище українців на Бу­ковині і в Закарпатській Україні. Шукаючи засобів до існування, маси людей емігрували до Аме­рики, зокрема в Канаду і Брази­лію. Розвиток капіталізму в А.-У. в період імперіалізму відбувався в умовах збереження феодальних відносин в економічному та по­літичному житті і проходив до­сить нерівномірно. Промисловість розвивалася (значною мірою за рахунок іноземних капіталовкла­день, переважно німецьких) в основному в Чехії та Північній Австрії, що давало можливість монополіям експлуатувати насе­лення більш відсталих частин А. У. Це ще більше посилило відцентрові прагнення різних народів імперії.



Зовнішня політика А.-У. піс­ля поразок у війнах з Німеччи­ною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 р. австро-угорські війська окупували Боснію та Герцегови­ну, яка була анексована 5.Х.1908 р. Це викликало загострення відно­син А.-У. з Росією, результатом чого стало укладення 7.Х.1879 р. таємної угоди з Німеччиною, до якої у 1882 р. приєдналася Італія. Так було оформлено Троїстий союз, спрямований проти Росії та Франції, що був однією з основних ланок підготовки Пер­шої світової війни. 28.VI.1914 р. у Сараєві було вбито наступника австрійського престолу ерцгер­цога Франца-Фердинанда, що стало приводом до початку Пер­шої світової війни. 28.VI.1914 р. А.-У. оголосила війну Сербії, а 6.VIII – Росії. В союзі з Німеччи­ною, Болгарією та Туреччиною А.-У. впродовж 1914−1918 рр. вела воєнні дії проти країн Ан­танти, які закінчилися крахом імперії. 3 листопада 1918 р. А.-У. підписала з Антантою угоду про перемир’я, фактично капітуля­цію. У жовтні−листопаді 1918 р. на її землях утворилися само­стійні держави: Австрія, Угор­щина і Чехо-Словаччина виділи­лися в окремі держави, південно­слов’янські області об’єдналися із Сербією та утворили нову дер­жаву – Югославію, Трієнт, Трієст і Південний Тироль відійшли до Італії, частина Трансильванії, Ба­нат і Буковина – до Румунії, Закарпатська Україна – до Чехо-Словаччини. Галичина у червні 1919 р. була захоплена Польщею.

АГРОНÓМІЯ (грец. άγρός – поле і νόμος − закон, звичай) – цикл сільськогосподарських наук, пов’язаних з обробітком землі та плеканням сільськогосподарських рослин. У широкому розумінні слова в цей цикл включають і зоотехнічні науки. В Україні розвиток А. тісно пов’язаний з діяльністю наукових та науково-дослідних установ – універси­тетів, сільськогосподарських ін­ститутів, сільськогосподарських науково-дослідних станцій. У 19 ст. в Україні не було широко організованих агрономічних до­слідів, що всебічно охоплювали б її сільське господарство. Розви­ток А. залежав від окремих уче­них, охоплюючи здебільшого вузькі галузі науки. В кінці 19 − на поч. 20 ст. планомірну роботу розгорнули губернські і повітові земства, що організували мережу дослідних станцій. Найстарішою є Полтавська (1884), пізніше бу­ла заснована Херсонська. Перед Першою світовою війною в Укра­їні було 52 дослідних поля та станції і вісім контрольно-насін­нєвих станцій. Крім того, було дві мережі дослідних полів із центром у Києві – Всеросійсько­го товариства цукропромислов­ців і Київського товариства сіль­ського господарства. До того ж, в Україні діяли два товариства, одне з яких було загальноімпер­ського масштабу – Імператорське вільно-економічне товариство (засноване 1765 р.), а друге – Імператорське товариство сіль­ського господарства Південної Росії (з 1828 р.) − охоплювало Бессарабську, Катеринославську, Таврійську та Херсонську губер­нії. Існували ще губернські това­риства (Київське, Полтавське, Харківське, Херсонське). Деякі з них утримували сільськогоспо­дарські виставки, нижчі сіль­ськогосподарські курси, агроно­мічні лабораторії, видавали фа­хові часописи. Згодом з’явилися повітові та місцеві товариства. 1906 р. їх було 147, найбільше в Полтавській губернії (56). Ці то­вариства були ліквідовані після 1917 р. Хоч агрономічна праця тривала досить довгий час (зем­ства провадили ґрунтові, статис­тичні та інші досліди з 2-ї пол. 19 ст.) і перед революцією 1917 р. були вже очевидні добрі наслід­ки планомірних заходів щодо піднесення врожайності голов­них сільськогосподарських куль­тур, проте Україна до 1917− 1918 рр. не виступала в А. як окрема країна зі своєрідними умовами сільського господар­ства. На укр. землях, що входили до складу Російської імперії, більшість сільськогосподарських часописів виходила російською мовою – “Хозяйство” (орган Пів­денноросійського товариства за­охочення сільського господар­ства), “Земледелие” (журнал Київського товариства сільсько­го господарства), “Южно-рус­ская сельскохозяйственная газе­та” (вид. Харківського товарис­тва сільського господарства з 1895 р.), але після 1905 р. деякі почали виходити й укр. мовою – “Хлібороб” (Лубни, 1905; Хар­ків, 1907−1918), “Рілля” (К., 1910−1915, 1917−1918). Містили статті на сільськогосподарські теми часописи – “Рідний край” (Полтава, 1906−1907, К., 1908− 1914), “Громадська думка” (К., 1905), “Рада” (К., 1906−1914), “Українське бджільниц­тво” (К., 1910−1914), “Українське пасіч­ництво” (К., 1914−1919).

АГРОНÓМІЯ ГРОМАД­СЬКА І ДЕРЖАВНА – сукуп­ність заходів, уживають або громадські самодіяльні орга­нізації, або органи місцевої само­управи, або держава для підне­сення агротехнічної культури. Завданнями А. г. д. є: 1) пропа­гувати серед хліборобського на­селення окремі засоби поліпшен­ня господарства; 2) навчати ра­ціональної агрокультури шляхом порадництва в технічних і орга­нізаційних справах; 3) організу­вати допоміжні установи – скла­ди машин, насіння, угноєння, по­казові агрономічні пункти, шкіл­ки, розсадники і т. п.; 4) прова­дити широкі організаційні захо­ди, такі як меліорація, раціональ­ні сівозміни; 5) давати економіч­ну підставу для різних господар­ських поліпшень шляхом органі­зації постачання кредиту, сіль­ськогосподарської кооперації і т. ін.; 6) поширювати агрономіч­ні знання за допомогою сільсько­господарських шкіл, курсів, лек­цій, сільськогосподарських ви­ставок, дослідних станцій і т. п. В Російській імперії існувало різ­ке протиставлення між урядовим бюрократичним апаратом і гро­мадськістю. Унаслідок цього зем­ства стали творити земську агро­номію, яка й дістала назву громадської агрономії і про­тиставлялася агрономічним захо­дам державної влади. В Західній Європі такого розриву між уря­дом і громадськістю не було, тому там не вживався термін А. г. д. Державні агрономічні за­ходи в Росії перебували в руках Міністерства землеробства і дер­жавних маєтків, яке здійснювало свої завдання через урядових агрономів та інструкторів. Зем­ська А. в Україні виникла з кінця 80-х рр. 19 ст., коли Херсонське земство створило інститут пові­тових і губернських земських агрономів. На 1.І.1914 р. в Україні в 9 губерніях було 1683 громадських (земських і сіль­ськогосподарських товариств) агрономів. Серед суто агроно­мічних заходів земств на пер­шому місці стояли заходи щодо постачання сільськогосподарських машин та знарядь, насіння та угноєння. В галузі шкільної сіль­ськогосподарської освіти зем­ства зробили порівняно небагато (перед війною 1914 р. було лише 28 нижчих і одна середня сіль­ськогосподарська школи). Нато­мість велику увагу вони звертали на позашкільну агрономічну освіту (лекції, виставки, роз’їзди агрономів та інструкторів по селах). В останні роки перед Пер­шою світовою війною в Україні стали засновуватися сільського­сподарські товариства і коопера­тиви. З розвитком цих товариств справа постачання відходила від земської агрономічної організа­ції, і земський агроном усе біль­ше ставав організатором сіль­ського господарства. Остаточно цей напрям переміг на Всеросій­ському агрономічному з’їзді в Києві 1913 р. Земська агрономія почала присвячувати більше ува­ги науково-дослідній і показовій праці серед хліборобського насе­лення. На ґрунті земської агро­номії розвинулася ціла наука А. г. д., найвидатнішим україн­ським представником якої був проф. К. Мацієвич.

АГРОТÉХНІКА – сукуп­ність засобів обробітку, угноєння ґрунту та вирощування сільсько­господарських рослин. Метою А. як науки є обґрунтування засобів одержання високого врожаю, можливого за певних ґрунтових та кліматичних умов і при економній витраті робочої сили та засобів виробництва. Природ­ні умови зумовлюють застосу­вання різних комплексів агротех­нічних засобів. Розвиток А. міц­но пов’язаний не тільки з розвит­ком природничих наук і техніки, а й з аграрним устроєм та форма­ми землекористування. Кріпаць­ке хліборобство кінця 18 – 1 ї пол. 19 ст. позначене було в масі господарств найпримітивні­шою А. Земельна реформа 1861 р. не створила сприятливих умов для розвитку А., бо сільські гро­мади з їх постійними переділами землі відбирали у селянина, що не був власником своєї ділянки, стимули працювати над підви­щенням урожаїв, і він лишався при тій самій трипільній системі, яка панувала навколо. Тож до початку 20 ст. укр. селяни не заводили засобів А., запроваджу­ваних у великих поміщицьких господарствах (особливо в буря­ківництві) і в дрібних землевлас­ників – хуторян, які ставали принаймні на шлях поліпшення трипілля. У кінці 19 і на поч. 20 ст. заходами земської агроно­мії починають ширитися засоби нової А. через популяризацію сільськогосподарських знань, ор­ганізацію показових полів, про­катних і зерноочисних пунктів, злучних пунктів, надання креди­тів для купівлі сільськогосподар­ських машин і знарядь, а також створення кооперативних това­риств. Земельна реформа Столи­піна, стимулюючи вихід селян із громад на відрубні господарства і хутори, сприяла значно ширшо­му, ніж було доти, застосуванню засобів А. Носіями агротехніч­них знань були головним чином земські агрономи і мережа сіль­ськогосподарських дослідних станцій, які мали відділи селекції сільськогосподарських рослин, рільництва і тваринництва. На території більшої частини Украї­ни доводилося рахуватися з нестачею атмосферних опадів, із швидкою та сухою весною, інко­ли – із загрозою посухи. Тому в переважній частині Лісостепу та в усьому Степу України панува­ла А. сухого хліборобства, а праці більшості сільськогоспо­дарських дослідних станцій були спрямо­вані на вивчення засобів накопи­чення і збереження воло­ги в ґрунті. Передусім постала проблема вивчення значення ранніх парів, глибини оранки, поверхового розпушення ґрунту, своєчасного його лущення, ран­ньої зяблевої оранки та ін. (Пол­тавська, Одеська, Плотянська, Херсонська дослідні станції). Велику увагу надавали питанням органічного та мінерального угноєн­ня, накопичення нітратів у ґрунті, впливу метеликових − як попередників нітратного, фос­фатного та калійного − добрив (Плотянська, Полтавська, Одесь­ка, Херсонська, Носівська, Ново­зибківська станції). Одеська до­слідна станція вивчала глибини проникнення кореневої системи різних культур та режиму вологи кореневого шару ґрунту. Крім того, зусилля всіх дослідних полів і станцій, а також мережі дослідних полів були спрямовані спеціально на вивчення агротех­ніки окремих культур, наприклад пшениці, цукрового буряка (ме­режа дослідних полів Товариства цукропромисловців) тощо. На­слідком перенесення досвіду А. в селянські господарства перед Першою світовою війною було розповсюдження вартісних сор­тів збіжжя, переважно пшениці, запровадження чорних і ранніх парів, поступовий перехід від трипілля до плодозміни з траво­сіянням, модернізація сільсько­господарських знарядь (залізні борони, кращі плуги, культива­тори, сівалки, косарки, жнивар­ки, молотарки, віялки, трієри та ін.). По­чалося застосування штучних добрив, посилювалася боротьба з бур’янами, поліпшу­валася селянська худоба. Цей процес був затриманий війною 1914−1918 рр.

АДРІАНÓПОЛЬСЬКИЙ МBРНИЙ ДÓГОВІР 1829 – до­говір, що завершив російсько-турецьку війну 1828–1829 рр., укладений 14.ІХ в м. Адріа­нополі (нині м. Едірне в Туреч­чині) між Росією і Туреччиною. Складався із 16 статей та окре­мого акта. За А. м. д. Росія, яка здобула перемогу, одержала острови в гирлі Дунаю, східний берег Чорного моря від гирла Кубані до північних кордонів Аджарії, фортеці Ахалкалаки й Ахалціхе з прилеглими до них місцевостями. Туреччина визна­ла приєднання до Росії основної території Закавказзя (Грузії, Єреванського, Нахічеванського ханств), незалежність Греції, зо­бов’язалася надати автономію Сербії, Молдавії, Волощині, спла­тити Росії контрибуцію в 1,5 млн голландських гульденів. А. м. д. підтвердив право Росії вести вільну торгівлю на всій території Туреччини, свободу плавання для комерційного флоту по Дунаю і протоках (Босфору і Дарданел­лах). А. м. д. допоміг визволен­ню балканських народів від ту­рецького панування.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка