Навчальний посібник дніпропетровськ 2016 (4)



Сторінка8/10
Дата конвертації24.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Література:
1. Бланшо М. Смерть как возможность / М. Бланшо // Вопросы литературы. – 1994. – Вып. 3. – С. 191 – 213.

2. Зенкин С. Морис Бланшо: отрицание и творчество / С. Зенкин // Вопросы литературы. – 1994. – Вып. 3. – С. 170 – 191.

3. Камю А. Бунтующий человек / А. Камю // Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. – М.: Политиздат, 1990. – С. 119–356.

4. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде / А. Камю // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева. – М.: Политиздат, 1990. – С. 222–318.

5. Марсель Г. „Я” і інший / Г. Марсель // Марсель Г. Homo viator. – К.: КМ Academia, Пульсари, 1999. – С. 18–35.

6. Марсель Г. Буття і ніщо / Г. Марсель // Марсель Г. Homo viator. – К.: КМ Academia, Пульсари, 1999. – С. 188–206.

7. Марсель Г. Быть и иметь / Г. Марсель. – Новочеркасск: САГУНА, 1994. – 160 с.

8. Марсель Г. Фундаментальная ситуация и пограничные ситуации у Карла Ясперса // Марсель Г. Опыт конкретной философии. – М.: Республика, 2004. – С. 170–197.

9. Сартр Ж.П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии / Ж.П. Сартр. – М.: Республика, 2004. – 639 с.

10. Ясперс К. Необусловленные действия, ведущие за пределы наличного бытия / К. Ясперс // Суицидология: Прошлое и настоящее: Проблема самоубийства в трудах философов, социологов, психотерапевтов и в художественных текстах. – М.: Когито-Центр, 2001. – С. 72–88.

11. Ясперс К. Стриндберг и Ван Гог. Опыт сравнительного патографического анализа с привлечением случаев Сведенборга и Гельдерлина / К. Ясперс. – СПб.: Академический проект, 1999. – 238 с.

ЗАКІНЧЕННЯ

Факти самогубства окрім різноманітних оцінок викликають, як зазначав відомий німецький мислитель К. Ясперс, екзистенційний жах. При цьому найболючіше завжди вражали дитячі самогубства. На жаль, нерозпізнані у дитини суїцидальні тенденції можуть реалізуватися згодом, у молодому віці, про що, між іншим, свідчить віковий ценз першої групи осіб підвищеної суїцидонебезпечності. При визначенні цього цензу різними дослідниками спостерігаються деякі розбіжності:

Л. Юр’єва зазначає 15 – 24 роки, уточнюючи, що в Україні 2004 р. ця група поширилася, включаючи людей 15 – 29 років;

– А. Аптер наголошує на високій кількості самогубств серед дівчат у віці 15 – 19 років;

– Е. Еріксон акцентував увагу на періоді, що охоплює 12 – 18 років, оскільки це дуже важливий час для процесу психосоціального розвитку, який може супроводжуватися кризою ідентичності.

Як бачимо, мова йде про школярів старших класів і студентів перших курсів, перед якими постають складні питання стосовно сенсу власного життя, формуються на новому – відмінному від дитячого – рівні уявлення про смерть. При цьому важливою особливістю зазначеного віку є романтичні уявлення про смерть, що може викликати у молодої людини суїцидальні думки і, крім того, привести до суїцидальних дій.

Таким чином, перед дослідником виникає низка питань, серед яких вирізняються два:

1) що спонукає молодь до самогубства;

2) які заходи необхідно вжити для запобігання поширених серед молоді суїцидальних нахилів і тенденцій, що безпосередньо реалізуються шляхом суїцидальних спроб і актів.

У першу чергу, слід наголосити на тому, що суїцидальним спробам і завершеним суїцидам серед молоді, як правило, передують депресивні ознаки. При депресії юна особа переживає реальні страждання, посилені агедонією – станом, при якому втрачається здатність до радості, насолоди, задоволення від життя. Наслідком такого стражденного життя стає розчарування.

Молодих суїцидентів, схильних до депресії, супроводжують:

А) стійкі проблеми у школі, а надалі – у вузі;

Б) труднощі в процесі налагоджування контактів, побудови відношень зі своїми однолітками.



Врешті-решт молода людина поглинається собою, сама дедалі більше уникає міжособистісних відношень, що в результаті приводить до заглиблення самотності. Людина опиняється в екзистенціальному вакуумі, що може супроводжуватися небажанням жити. Вихід з такої ситуації вбачається нею у самогубстві.

У цілому характерною рисою депресивних хворих є апатія, яка позначається на бідності їх мовленнєвих конструкцій: мова таких людей позбавлена психологічного самовираження шляхом використання метафор, символічних відношень, що свідчить про своєрідну «замкненість» їх внутрішнього світу. Такі люди стають надто вразливими, дратівливими, повністю віддаються настрою безнадії та відчаю, результатом чого можуть стати песимістичні екзистенційні настанови щодо життя, яке, на їх думку, будучи сповненим стражданнями, нестерпним болем, гріхом, не має сенсу. До того ж, депресивні стани у молодому віці можуть супроводжуватися й поглиблюватися зловживанням алкоголю та психоактивних речовин, прийняття яких позначається на імпульсивній та асоціальній поведінці, що виступає додатковим чинником суїцидального ризику.

Сучасні психоаналітики до сих пір дотримуються класифікації депресій, запропонованої психіатром XIX ст. П. Мебіусом, який виокремив наступні дві депресивні форми:

1) ендогенну, пов’язану з генетичною спадковістю;

2) екзогенну, що є наслідком життєвих подій.

До речі, суттєвий внесок у розуміння екзогенної форми депресії зробив З. Фройд, котрий наголосив на її зв’язку зі скорботою утрати. При цьому З. Фройд відзначив також і зв’язок утрати об’єкта з меланхолією, розвиток якої може привести людину до самогубства.

Аналізуючи роботу З. Фройда «Скорбота і меланхолія», сучасний російський дослідник М.М. Решетніков відзначив, що у даному випадку термін «меланхолія» виступає еквівалентом терміну «тяжка депресія». При цьому М.М. Решетніков констатував, що меланхолік – це людина, яка переживає:

1) біль;


2) почуття провини;

3) каяття;

4) відсутність сорому перед іншими, що при каятті властиво «нормальній» людині, не хворій на меланхолію;

5) задоволення від самокомпрометації – послідовної й жорсткої;

6) зниження самооцінки, яка часто відіграє роль суїцидального мотиву.

В юному віці меланхолія може бути викликана надлишком невикористаних сил, які зростають, але, не знаходячи свого пристосування, можуть «вибухнути» самогубством.

У цілому молоді, схильній до самогубства, притаманні наступні психологічні риси:

1) імпульсивність (ця риса проявляється через емоційну нестабільність та агресивність; молодики, що вдалися до суїцидальної спроби, не можуть достатньою мірою контролювати ті імпульси, які в них виникають);

2) злість (як і попередня риса, пов’язана з агресивною поведінкою);

3) тривога.

Усі зазначені риси можна простежити у поведінці молодиків – і у цьому полягає один з перших кроків на шляху допомоги людям з суїцидальними нахилами. І тут важливим моментом є увага не тільки з боку рідних, але й з боку педагогів, оскільки у віці 15 – 19 років людина велику кількість свого часу проводить у межах навчальних закладів, які покликані слідкувати як за її фізичним розвитком, так і за емоційним зростанням, за вдосконаленням уміння пристосовуватися до соціального середовища. При цьому суїцидальні проблеми безпосередньо пов’язані з питаннями психічного здоров’я, якому необхідно приділяти увагу у навчальних закладах, виявляючи певні відхилення у поведінці учнів і студентів. Але проявляти увагу треба з великою обережністю, адекватно використовуючи обрані запобіжні засоби, пам’ятаючи, що підліткам і молодикам зазначеного віку притаманні уразливість, захоплення новими ідеями, що може мати як позитивні, так і негативні наслідки (згадаємо хоча б ефект Вертера), а також некритичне ставлення до своїх кумирів, небажані форми поведінки яких вони можуть наслідувати чи імітувати. Окрім того, слід пам’ятати про наявність у людині зазначеного віку внутрішніх і зовнішніх суперечностей, загострення яких за умов відчуження може привести до трагічного життєвого фіналу.

На жаль, необережна інформація може стати причиною трагедії, тому слід обережно поводитися при побудові діалогу, при розгортанні конфліктних та кризових ситуацій, в яких опиняється молода людина, схильна до самогубства, пам’ятаючи, що травма суїцидальної свідомості обумовлюється не внутрішньою сутністю «чистої» свідомості, а викликається зовнішнім соціальним впливом і оточенням, а також тими ситуаціями, в які людина втягується.

Суїцидент, перебуваючи у «гострій» ситуації, не бажає і не в змозі більше виносити увесь її тягар, сполучений з екзистенціалами страху, самотності, відчаю, а також з почуттями провини й гріха, і тому шляхом самогубства зважується на вихід з неї. При цьому його звужена свідомість не дозволяє йому бачити далі свого душевного болю і помітити, що обраний ним вихід з ситуації, іншими словами, відчинені двері, про які казав Епіктет, насправді є закриттям, межею усіх безмежних можливостей, потенційно присутніх у людині.

Слід пам’ятати, що до остаточного суїцидального рішення людину приводить кризова ситуація, усередині якої суїцидент опиняється замкненим.

Л.Е. Орбан-Лембрик та Н.В. Абдюкова виділяють наступні кризові явища, що можуть викликати неадекватну поведінку юнака:

1) прискорення процесу статевого розвитку, що супроводжується емоційною нестабільністю (на цьому явищі акцентував увагу і професор А. Аптер, який відзначав, що психологічний, зокрема, когнітивний розвиток у ранньому віці не дозволяє впоратися з біологічними змінами в організмі);

2) «конфлікт моралі», що спостерігається у стосунках з дорослими (з батьками, викладачами);

3) конфліктність та проблеми у стосунках з однолітками, наприклад, протилежної статі.



Зазначені кризові явища і можуть провокувати кризові ситуації, подолати які юна людина не може самотужки. Так, молода людина може вдатися до напруженої інтенсивної інтелектуальної діяльності, намагаючись в її процесі розв’язати власні проблеми, вивчаючи та осмислюючи певну літературу (з філософії, релігії тощо). Така діяльність у науковій літературі отримала назву філософської інтоксикації. Проблема тут криється у тому, що при недостатній обізнаності юнака, при його вразливості та недостатніх зв’язках з дорослими (батьками, рідними, викладачами, старшими наставниками, духовними керманичами, які налаштовані на допомогу і роз’яснення) філософська інтоксикація може спровокувати (поглибити) кризу втрати сенсу буття. Проблема може ускладнюватися зв’язками з такими «керманичами», які фанатично налаштовані і є виразниками своїх власних нав’язливих ідей, що стали породіллям їх травмованої розірваної свідомості. Справа полягає у тому, що інформація, подана некоректно, може посилити суїцидальні нахили та тенденції. І навпаки: ознайомлення з позитивними прикладами може благодійно вплинути на розвиток молоді. Саме фахівці з філософії, психології та інших наукових галузей повинні надавати допомогу, використовуючи свої знання та уміння у навчальному процесі, обережно висвітлюючи болючі проблеми.

Вихід з кризових ситуацій можливий за допомогою засобів нейтралізації, продукування яких можливе у процесі сімейного та шкільного / вузівського виховання, що повинно бути націленим, між іншим, на адаптацію юнака у повсякденному житті. Це особливо важливо, оскільки першорядне значення тут має не сама кризова ситуація, а попередня ситуація – конфліктна, в якій приймали участь як мінімум двоє. Таким чином, мова завжди йде про наявність Іншого (Інших), що вплинув на загострення почуттів чи ідей.

Замкненість кризової ситуації приводить до того, що людина з притаманними їй суїцидальними тенденціями опиняється наодинці з собою. Окрім того, ця людина може сприймати себе по-різному:

– такою, що її не влаштовує;

– такою, якою вона не бажає бути;

– такою, що поглинена ідеєю, якою вона повинна стати:

– такою, що має бажання довести, хто вона насправді, чого не розпізнали в ній інші;

– такою, що втратила себе в Іншому;

– такою, що ототожнила себе з Іншим, який уже не належить їй;

– такою, що втратила сенс життя, який розчинився у звичці;

– такою, що прокинулася від навколишньої закляклості, але не знає, що робити далі.

Стан може погіршуватися усвідомленням власної провини і гріховності, що можуть бути як справжніми, так і надуманими. Врешті-решт, екзистенціальний відчай повністю поневолює свідомість такої людини, і вона зважується на припинення її роботи, оскільки біль у процесі її діяльності стає або нестерпним, або приводить до тієї байдужості, у стані якої людина підсвідомо, але у певній мірі навмисно шукає слушний для себе нещасний випадок, щоб загинути.

Замкнений у собі герметик (як визначив такий тип С. К’єркегор) не обов’язково буде мовчазним: його мовчання буде своєрідною шкарлупою, що приховує від сторонніх вух дійсно хвилюючу його тему чи ідею. При цьому ззовні він може виглядати навіть радісно, весело, а його прожекти можуть носити оптимістичний характер. Однак насправді вся ця удавана та нестримна веселість, цей оптимістичний настрій, що маскує песимізм, своїм підґрунтям мають не що інше, як потяг до смерті.

Цілісне Я герметика уже надірване та відчужене не тільки від інших, але й від самого себе. У свою чергу, збільшення ступеня відчуження від самого себе, врешті-решт, приводить до повного відриву від себе ж і виступає тією межею, за якою актуалізується рішучість, внаслідок чого самогубство здійснюється.

Порушення мовчання у даному випадку може привести до порятунку мовчальника. Однак установлення діалогу з Іншими повинно мати своєю умовою пильність та делікатність з їх боку, оскільки будь-яка необережність чи деталь може лише послужити для герметика поштовхом для суїцидальної діяльності.

Порятунок можливий тільки у тому випадку, якщо «закрита» свідомість мовчальника почне «трохи відкриватися», тим самим, впускаючи у себе перспективу тих екзистенційних можливостей, які пов’язані з продовженням життя. У цілому «відкрита» свідомість не підлягає суїцидальному ризику. Навпаки, «закрита» свідомість пов’язана з екзистенційною можливістю суїциду, яка може реалізуватися. І порожнеча, що оточує герметика ззовні, та його внутрішня порожнеча синтезуються в акті самогубства з граничною порожнечею зникнення.

Фахівці у галузі освіти повинні сприймати навіть єдине відоме (чи почуте) їм самогубство у середовищі учнів чи студентів не як виключення, а як серйозну проблему, що може мати жахливі наслідки.

Лекції з філософії являють собою зручну арену, на якій можна розгортати антисуїцидальну боротьбу. Слід пояснювати молодикам, що виключення зі сфери власних можливостей можливості самогубства відкриває перед ними перспективу буття-супротив-смерті, сполучену з перспективою подолання смерті як можливості, та дозволяє активно конструювати свою лінію життя і зберігати, а також посилювати контроль над ситуаціями, в яких розгортається людська життєдіяльність.

Треба усвідомити, що система освіти є середовищем, придатним для поширення програм, які за мету свою мають збереження психічного здоров’я молодих людей. Фахівці-гуманітарії у залежності від профілю своєї роботи можуть зробити посильний внесок, читаючи лекції про сутність механізмів психологічного захисту, про вплив емоцій на стрес, про розвиток ідентичності, про психологічну кризу, про цілющий вплив музики, поезії, живопису на загальний психічний стан людини тощо. До речі, на Заході (у Флориді, Стокгольмі тощо) вже проводяться тотожні запобіжні заходи суїцидальної превенції, причому серед учнів середніх шкіл (14 – 15 років, наприклад). І треба відзначити, що подібні експерименти мали позитивні результати, котрі позначилися, між іншим, на зниженні кількості суїцидальних спроб серед тих, хто приймав у них участь.

Таким чином, міри, спрямовані на запобігання самогубств, поширених серед молоді, яка вчиться, повинні впроваджуватися фахівцями свідомо, цілеспрямовано, обережно, акуратно, протягом тривалого часу. Молодь повинна усвідомити, що при розв’язанні найскладніших життєвих проблем завжди є місце для позитивного вибору і що звернення по допомогу не є проявом слабкості. При цьому самі фахівці повинні пам’ятати, що за допомогою освітніх і когнітивних методів можна досягти змін у поведінці юної людини.



Крім того, слід пам’ятати про такий позитивний напрямок, націлений на запобігання самогубств, як соціальна робота з людьми групи суїцидального ризику.

Звернення до розгляду певних напрямів соціальної роботи з людьми, що належать до групи суїцидального ризику, виступає своєрідною відповіддю запитам сьогодення, сповненого кризових явищ світового масштабу в усіх сферах людської життєдіяльності. І людство, як мінімум на підсвідомому рівні, прагнучи вижити, але в реальності своїми діями прискорюючи власне самознищення, потребує усвідомлення того, що Життя – це найбільша цінність, це Дар (чи-то Бога, чи-то Природи), яким Людині не слід нехтувати.



Незважаючи на те, що людське існування часто супроводжується болісними процесами, розгортаючись у гнітючій атмосфері задухи, слід не тільки пам’ятати слова Миколи Гавриловича Чернишевського: «Прекрасне є життя», але, осягнувши їх смисл, керуватися ними в своїй життєдіяльності, перетворивши їх на власне життєве кредо. І соціальні працівники повинні стати провідниками конструктивних позицій існування, націлених на ствердження життя і, зокрема, на порятунок окремої людини, яка припинила бачити власні перспективи майбутнього.

Будучи істотою конечною, людина завжди прагнула вийти за свої межі, підкоряючи цьому прагненню і пошуки власного сенсу життя, які являють собою ніщо інше, як спроби віднайти себе у дусі, бо людина – це не просте сполучення душі й тіла, а їх безпосередній синтез у Дусі. І знищення такого важливого складника людини, котрим є її тіло, в якому тільки й можливе тілесне існування, відразу порушує баланс і гармонію в світі, сповненому краси, яка, хоч і лежить на поверхні, але не завжди осягається людиною. Крім того, слід пам’ятати і про внутрішню, приховану красу, яку слід шукати і в таємницях світу, і в таємницях людської душі, на розгадування якої Ф.М. Достоєвському не шкода було всього свого життя, на чому він сам наголошував.



Кожній людині слід пам’ятати, що самогубство є ілюзією, внаслідок якої не вирішується жодної життєвої проблеми, навпаки: останні тільки додаються (згадаймо, родичів самогубців, котрі, зазнаючи важкої утрати, самі опиняються у своєрідному «соціальному» вакуумі внаслідок осуду й жаху, які викликає самогубство у пересічних громадян). Це означає, що родичі загиблих від самогубства потребують різнобічної, у тому числі соціальної допомоги та соціального захисту, яких також потребують жертви «невдалих» суїцидальних спроб та люди з суїцидальними тенденціями, котрі ще не встигли реалізувати свій задум у реальності.

Для допомоги людям вищезазначених категорій створюються суїцидологічні служби, служби соціально-психологічної допомоги, телефони довіри, кризові гуртожитки; з цією ж метою функціонують добродійні товариства.

Суїцидологічна служба, як правило, містить у собі 4 підрозділи:

1) Телефон Довіри, розташований окремо від психіатричної служби;

2) кабінет суїцидолога психоневрологічного диспансеру (ПНД);

3) кабінет соціально-психологічної допомоги в поліклініці;

4) кризовий стаціонар у лікарні загального профілю.

До мультидисциплінарної команди підрозділів суїцидологічної служби обов’язково повинні входити: лікар-суїцидолог, медичний психолог, медична сестра, санітар, соціальний працівник.

Зокрема, соціальний працівник суїцидологічного кабінету зобов’язаний:

1) виконувати вказівки лікаря-суїцидолога щодо проведення соціального обстеження та реабілітаційних заходів, здійснюючи контакт диспансеру з виробничими закладами, суспільними організаціями і родичами суїцидентів;

2) надавати соціальну допомогу пацієнтам, що перебувають під наглядом суїцидологічного кабінету, здійснюючи зв'язок з органами соціального захисту, комітетами у справах біженців, сім’ї та молоді;

3) надавати пацієнтам допомогу в працевлаштуванні та необхідний правовий захист в адміністративних і судових закладах.

Світова практика засвідчує, що соціальні працівники координують діяльність центрів суїцидальної превенції. Зокрема, завданнями соціального працівника виступають:

1) пом’якшення занепокоєння;

2) пробудження соціальних інтересів у людини, яка, за визначенням, є істотою біосоціальної;

3) формування в людини життєствердних установок, згідно з якими, зокрема, нею усвідомлюється, що саме в цьому житті й тільки в ньому завжди можна знайти вихід зі складних ситуацій, оскільки тільки життя у цьому світі й цьому тілі є запорукою існування людської душі й Духу, замкнених у тілі.



При цьому соціальний працівник не повинен підтримувати песимістичні погляди свого клієнта та його «фатальні» точки зору на власні проблеми, намагаючись розширити його свідомість, замкнену й зациклену на єдиному моменті болю й страждання. А для цього сам соціальний працівник повинен бути обізнаним у суїцидологічній проблематиці, знати, як правильно слід вести розмову з суїцидентом. Іншими словами, соціальний працівник сам повинен бути людиною свідомою, з усталеною нервовою системою та чітко сформованою системою моральних координат, що дозволяють і собі, й Іншому обрати життєствердний напрямок практичної діяльності, спрямований на внутрішній розвиток особистості і розкриття внутрішнього потенціалу.

На жаль, в Україні сьогодні соціальна робота з людьми, що належать до групи суїцидального ризику, практично не проводиться, у зв’язку з чим слід, між іншим, звертатися й використовувати багатий досвід тієї роботи, що проводиться за кордоном.



Зокрема, у світі плідно працюють Міжнародна академія досліджень суїцидів, Міжнародна асоціація превенції самогубств, Американська академія суїцидології, Американський фонд превенції самогубств, Міжнародна психоаналітична асоціація тощо.

Крім того, активною у світовій практиці є діяльність Шведського національного центру дослідження суїцидів і профілактики психічних захворювань, заснованого в 1993 р. професором Данутою Вассерман. Робота даного центру охоплює наступні 4 основні напрями:

1) створення й розробку нових методів суїцидальної превенції;

2) епідеміологічні дослідження;

3) спостереження;

4) інформаційну та навчальну діяльність.

Як бачимо, всі зазначені напрями, особливо 2 останні, можуть (і повинні) перебувати в компетенції соціального працівника, який має безпосередній контакт із суїцидально налаштованими людьми та їх родичами.



У цілому фахівець, що працює із суїцидентами, їх родичами, близькими та знайомими, повинен бути переповненим щирої участі, націленим на пряме або опосередковане сприяння полегшенню людських страждань і психічного метаболю, спрямованим на подолання кризових і конфліктних ситуацій, протистоячи зануренню цих людей у стан відчаю й меланхолії.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Абышко О.Л. Гносеология смерти: Опыт христианского толкования / О.Л. Абышко // Фигуры Танатоса: Философские размышления на тему смерти. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 1992. – С. 45 – 88.

2. Августин А. Исповедь блаженного Августина, епископа Гиппонского / Аврелий Августин. – М.: ООО АСТ, 2003. – 448 с.

3. Августин Блаженный. О граде Божием / Аврелий Блаженный. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 1296 с.

4. Адлер Г. Лекции по аналитической психологии / Г. Адлер. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1996. – 282 с.

5. Акинщикова Г.И. Соматическая и психофизиологическая организация человека / Г.И. Акиншикова. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977. – 160 с.

6. Алданов М. Самоубийство / М. Алданов. – М.: Панорама, 1993. – 414 с.

7. Александрова А.В. Отчуждение как форма развития культуры / А.В. Александрова. – К.: САМВАТАС, 1996. – 194 с.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка