Навчальний посібник дніпропетровськ 2016 (4)



Сторінка7/10
Дата конвертації24.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Література:
1. Кьеркегор С. Понятие страха / С. Кьеркегор // Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Республика, 1993. – С. 113 – 248.

2. Кьеркегор С. Болезнь к смерти / С. Кьеркегор // Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Республика, 1993. – С. 249 – 350.

3. Меннингер К. Война с самим собой / К. Меннингер. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 480 с.

4. Ницше Ф. Антихрист / Ф. Ницше // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – С. 631 – 692.

5. Ницше Ф. Веселая наука / Ф. Ницше // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – М.: Мысль, 1990.– Т. 1. – С. 491 – 719.

6. Ницше Ф. Ecce Homo / Ф. Ницше // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – М.: Мысль, 1990.– Т. 2. – С. 693 – 769.

7. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла / Ф. Ницше // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – С. 238 – 406.

8. Ницше Ф. Сумерки идолов, или как философствуют молотом / Ф. Ницше // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – С. 556 – 630.

9. Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое / Ф. Ницше // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 1. – С. 231 – 490.

10. Фрейд З. Печаль и меланхолия / З. Фрейд // Фрейд З. Влечения и их судьба. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 1999. – С. 151–176.

11. Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия / З. Фрейд // Фрейд З. Я и Оно: Сочинения. – М.: ЭКСМО; Харьков: ФОЛИО, 2002. – С. 709–768.

12. Шопенгауэр А. Афоризмы житейской мудрости / А. Шопенгауэр // Шопенгауэр А. Избранные произведения. – М.: Просвещение, 1992. – С. 189 – 370.

13. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / А. Шопенгауэр // Шопенгауэр А. Собр. соч.: В 5 т. – М.: Московский клуб, 1992. – Т. 1. – 395 с.
РОЗВИТОК ПРОБЛЕМИ СУЇЦИДУ У ФІЛОСОФІЇ XX СТ.

У XX ст. проблема самогубства постала з новою гостротою у творчості філософів-екзистенціалістів А. Камю, М. Бланшо, Ж.П. Сартра, К. Ясперса, Г. Марселя, що розглядали феномен суїциду в контексті людських можливостей і вважали основоположними компонентами суїцидальної дії процес самозречення людини та її згоду з життєвою межею.



Так, у XX ст. А. Камю наголосив на тому, що проблема самогубства складає фундаментальне питання філософії. Французький мислитель відзначав, що неможливість жити походить з нестерпності життя. Однак він вважав, що людина сама по собі є підґрунтям того, щоб продовжувати жити. Мислитель розглядав Абсурд як вихідний пункт, з якого розгортається хвороба духу, однією з можливостей розв’язання котрої є самогубство, що сполучене з розумовою діяльністю. Однак самогубство не є запереченням абсурду та своєї смерті, оскільки через нього людина висловлює згоду з життєвою межею, внаслідок чого воно виступає помилкою. Навпаки, подужати абсурд можна, лише відмовившись від добровільної смерті. Самогубство, за А. Камю, є зреченням; не викликом, а примиренням. Справжній же виклик являє собою бунт, який, між іншим, слугує для людини втіленням досвіду. У свою чергу, досвід має сенс для людини тільки в умовах свого усвідомлення, тоді як власний досвід смерті відсутній у людському життя. При цьому бунт не заперечує собою можливість смерті, але смерть набуває сенсу, оскільки виступає ствердженням такого блага, яке перевищує саму людину за своєю цінністю та значенням.

У контексті проблеми людських можливостей розглядав феномен самогубства Ж.П. Сартр. Смерть, зазначав він, перебуває поза людських можливостей, відбираючи значення та сенс життя, оскільки проблеми життя зі смертю не розв’язуються. Смерть як можливість обов’язково повинна передбачати майбутнє, яке насправді знищується зі смертю. Точка зору Ж.П. Сартра, згідно з якою значущість будь-якої людської дії міститься тільки у майбутньому, визначає його ставлення до самогубства як до дії, що позбавлена сенсу, значення й визначеності. Так, по-перше, самогубство звернене до минулого і тому слугує вираженням його заперечення, а по-друге, самогубству як останній дії життя відмовлено у майбутньому, що й робить його невизначеним. Невдала суїцидальна спроба може бути надалі розцінена людиною як прояв боягузтва, оскільки з часом їй відкриються інші можливі рішення проблеми. Однак такі рішення як проекти саме цієї людини можуть мати місце тільки в її житті. Звідси Ж.П. Сартр робить висновок про те, що смерть не може бути власною можливістю людини. Більш того, смерть абсурдна і самогубство є абсурдністю, що занурює людське життя у абсурд.

К. Ясперс-філософ розглядав проблему самогубства у зв’язку з ситуацією і зупинявся на можливостях пізнання суїцидального акту. У полі його інтересу знаходилося самогубство як необумовлена дія, характеристиками якої виступають самотність, безвір’я та мовчазна рішучість. Проблема, підкреслював К. Ясперс, полягає у тому, що необумовленість унікальної екзистенції як вільного першоджерела не підлягає розумінню. Це першоджерело закрито для осягнення у своїй таємничості. При цьому саме від нього походить рішення. Не відтворює цілісної картини вчинку й аналіз його раціональних мотивів, оскільки разом з раціональним завжди присутнє те, що таким не є. Раціональне не вичерпує собою усієї реальності. Це значить, що самогубство недоступно розумінню як необумовлена дія.

К. Ясперс, подібно до Д. Юма, спростував звинувачення проти самогубства, висунуті Фомою Аквінським. Аналіз самогубства, проведений К. Ясперсом, є важливим своїми акцентами як на сфері екзистенціального, так і на психоаналітичних елементах: ненависті до себе, почутті внутрішньої провини та любові, здатної зцілити від суїцидальних тенденцій за умови її внутрішнього проникнення у свідомість і мислення Я.

Г. Марсель, подібно до І. Канта, відзначав, що суїцидент своїм актом перетворюється з людини на річ. Він знищує тіло як умову людських можливостей, Я та свободу: прагнучи свободи, він знаходить лише її ілюзію. Мислитель вважав, що самогубство являє собою відмову, втечу від себе, самозаперечення, наслідок невіри та є діаметрально протилежним самопожертві, яка, у свою чергу, співвідноситься з цінністю, являє собою самоутвердження та слугує наслідком надії та віри. Відмінність між самопожертвою та самогубством визначається, з його точки зору, здатністю чи нездатністю людини до служіння. Людина, що нездатна до служіння, вільно розпоряджаючись собою, тим самим стверджує свою непотрібність по відношенню до інших.

Порятунок Г. Марсель вбачав у світлі віри, якому відповідає екзистенціальне мерехтіння, що лежить в основі людської суті. Завдяки цьому мерехтінню, людина не є тільки своє тіло і своє життя. Це те світло, з яким людині відкривається надія, а смерть постає як випробування, причому – позитивне. У протилежному випадку – при натуралістичному підході, згідно з яким я є моє тіло й моє життя, суттєво зростає ризик утвердитися в ілюзорності світу й підпасти під владу смерті, що заперечує цінність існування. Смерть тут постає уже не як випробовування, а як спокуса. Це та позиція, що актуалізує можливість самогубства, яке є прикладом спокуси й зради.



Надзвичайно цікавим є погляд на суїцид французького письменника, літературного критика М. Бланшо, у творчості якого проблема смерті посідала центральне місце. Його твори й статті насичені гострими екзистенціальними проблемами, серед яких має місце й проблема самогубства8.

Для художніх творів М. Бланшо характерні відчуженість та відсторонення від предмета обговорення. Відчуженість притаманна і самітницькому образу життя письменника. Так, П. Адамс Ситні писав у своїй післямові до книги М. Бланшо «Погляд Орфея», що про її автора майже нічого не відомо:

ні автобіографії своєї він не написав, ні лекцій ніколи не читав, ні інтерв’ю не давав, ні з публікою не спілкувався.

У своїй творчості М. Бланшо виходив з ідей Г.В.Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, Е. Левінаса, а також С. Маларме й Ф. Кафки. Як філософський метод він використовував негативну діалектику, що відповідало поставленому ним завданню. До речі, це у Г.В.Ф. Гегеля він запозичив високу оцінку заперечення у діалектиці. Заперечення виступає у нього завжди і всюди домінуючим моментом, оскільки акцент він робить на смерті, що постійно переживається, на утраті власного буття, аналізуючи створювані ситуації «зсередини», тобто з позиції самого автора, що «зникає» у Ніщо, але у такому Ніщо, яке говорить.

М. Бланшо, як і Ф. Кафці, притаманне почуття глибокого зв’язку мистецтва зі смертю, оскільки смерть покладає кінець всьому.

М. Бланшо визначив дві життєві настанови і мети, одну з яких повинна наслідувати людина мистецтва, а другу – просто людина. Людина мистецтва зможе дійсно творити, вважав М. Бланшо, тільки оволодівши смертю і пануючи над нею. Виявляється це панування у наступних процесах, що протікають у творчості:

– у здатності (і можливості) помирати в помираючому;

– у здатності отримувати граничне задоволення від смерті, що подібно до набуття гегелівської «мудрості».

При дотриманні відзначених умов творчість виступає як досвід смерті, складовими елементами якого, за М. Бланшо, є:

– завчасне володіння смертю людиною мистецтва, шляхом чого досягається нею творчість;

– досягнення нею шляхом такої творчості самої смерті.

Така діяльність означає, що людиною мистецтва були налагоджені зі смертю вільні стосунки.

Виникає питання: чи можливо (і якщо так, то яким чином) налагодити зі смертю вільні стосунки, пануючи над нею, людині, що не пов’язана з мистецтвом? Можна припустити, що зазначені стосунки людина налагоджує (чи, принаймні, намагається налагодити), учиняючи самогубство. Тоді виникає наступне питання: чи у кожному самогубстві реалізуються ці стосунки? На думку М. Бланшо, не у кожному. І тут необхідно звернути увагу на різницю між «задоволенням від смерті» та «смертю із задоволенням».

«Задоволення від смерті» – це примирення граничної негативності з абсолютною позитивністю, що не заперечує роботи свідомості, а отже, і життя. У свою чергу, «смерть із задоволенням» свідчить про незадоволеність життям. Шляхом цієї смерті не можна досягти метафізичної повноти буття. Самогубець, що сприймає «смерть із задоволенням», позбавлений влади над межею всіх можливостей, хоча б уже тому, що він тікає від нещасть, будучи відчуженим від щастя жити і не маючи над ним влади.

На думку мислителя, проблему людини складає здатність померти. Ця проблема пов’язана з тим, що, незважаючи на своє знання про смерть, людина, за висловом М. Бланшо, не впевнена, а за висловом З. Фройда, не вірить в глибині душі у власну смерть, оскільки вона не здатна уявити (З. Фройд) чи помислити (М. Бланшо) всю її достовірність.

Помислити смерть, за М. Бланшо, – значить спробувати уявити щось «роз’їдаюче не-достовірне», яке внаслідок своєї природи наче руйнує і людський мозок, і думку. Люди, уникаючи думок про смерть, таким чином, ховаються від неї, а це, у свою чергу, з точки зору французького мислителя, можливо лише в силу того, що смерть сама по собі є вічною втечею від смерті. Звідси М. Бланшо вивів певну змістову тотожність між висловами «ховатися від смерті» й «ховатися у смерті». Ось тут-то, на його думку, і стає очевидною доцільність проблеми здатності померти, актуальність якої загострюється тоді, коли людина фокусується на достовірності своєї смертності і конечності: з одного боку, відзначав М. Бланшо, людина є смертною, а з другого, – вона ще й повинна стати смертною. Це означає, що людина є смертною за своєю Природою і відповідно до Законів Природи чи Бога. Як така людина займає підлегле положення: смерть тяжіє над смертними, вони повністю перебувають під її владою. Тут смерть виступає для людини як необхідність, як єдина перспектива, що позбавляє сенсу будь-яку діяльність.

Самогубством у даному випадку смерть не перемагається, а навпаки, утверджується у своєму пануючому положенні: самогубець остаточно опиняється під владою смерті, яка, будучи звільненою суїцидальним актом, активно поглинає пасивну істоту, що добровільно опиняється в її розпорядженні.

Однак, з іншого боку, людина бажає утвердитися у власній владі, у тому числі і над смертю, а це, за М. Бланшо, реально тоді, коли смерть постане перед людиною не як необхідність, а як можливість, не детермінована ніяким «якщо». Саме можливість як така є сферою свободи, в якій можливо неможливе.



Тут слід відзначити, що закріплення за смертю статусу «можливої», тобто такої, що не обов’язкова, не гарантована, є неможливим для людини, як вона є. Тому такої значущості набуває надія як екзистенційно-онтологічна налаштованість людини. Однак, з точки зору М. Бланшо, пошук і утвердження смерті у статусі можливості є покликання і мета, гідна людини як людини, звичайно, в умовах непорушної необхідності.

Буттійність людини, тобто те, що вона є, залежить, на думку М. Бланшо, від смерті, з якою вона тісно пов’язана: не смерть повинна приходити до людини, а людина повинна творити свою смерть, таким чином, роблячи себе смертною. У зазначеному творчому акті, вважав мислитель, людина стає творцем, а її творіння сповнюються істинного сенсу. Таким чином, резюмував М. Бланшо, людське рішення бути безбуттійним і являє собою смерть як можливість. Наслідком такої позиції, за М. Бланшо, є припущення про значущість самогубства як особливої форми смерті, в якій реалізується активність, що відкриває людині шлях до самої себе.

Самогубство, за визначенням М. Бланшо, – це моральна проблема, яка постає або як вирок, що засуджує й звинувачує, або як виклик, що спростовує будь-яку владу і всемогутність.

Таким чином, самогубство несе смерть, яка трансформувалася з необхідності у проблему і як така набула статусу можливості, що заступив місце статусу даності. Це означає, що суїцидент шляхом добровільної смерті набуває влади над смертю як такою, оскільки він усталює своє активне відношення до неї як до своєї можливості.

Тут виникають нові питання: чи здатна людина оволодіти силою, яку являє собою смерть? Чи поширюється влада людини на можливість померти? Чи може людина принести собі у дар власну смерть? Чи можна людині піймати смерть без того, щоб у результаті вона не піймала її, позбавивши при цьому самої себе ж? Чи можлива смерть як можливість та чи реалізує це завдання самогубство? Про реалізацію зазначеного завдання, на думку М. Бланшо, могли б свідчити наступні людські досягнення:

1) олюднена смерть;

2) абсолютна свобода;

3) трансформація свідомості, що зникає зі смертю, у свідомість зникнення, що свідчить про становлення людини утіленою цілісністю, тобто про набуття нею статусу абсолюту.

Статус абсолюту був би значним привілеєм людини навіть у порівнянні з досягнутим людством безсмертям, оскільки:

1) безсмертя як можливість людської сутності рівнозначно смерті як необхідності: в обох випадках наявний обмежувач, але відсутня влада людини над смертю/безсмертям;

2) безсмертя як наукове досягнення служило б цілющими ліками, але звело б смерть до статусу «неможливої». При цьому питання стосовно того, чи владна людина померти, як і раніше залишалося б відкритим і загострювалося б.

Добровільна смерть в умовах безсмертя відкривала б можливість бути безбуттійним й поставала б найвищою можливістю, сповнюючи смерть сенсом. У такому випадку в ній реалізувалася б людська активність. Однак людина як і раніше залишається смертною за своєю природою, а самогубство як активна дія являє собою ілюзію. Насправді самогубство як вчинок не скасовує смерті, оскільки приводить до загибелі суїцидента. Людина своїм суїцидальним актом бажає продемонструвати власну владу, довести своє домінуюче положення, свою зверхність над усім, їй підвладним, тобто присвоєним. Однак привласнити собі смерть – значить впустити її у себе, тобто обернути її на власну сутність. Тоді зовнішнє приневолення смерті, якого людина намагалася уникнути, обертається приневоленням внутрішнім. Суїцидент, що з огляду на смерть бажав бути діячем, сам перетворюється на поле діяльності смерті. Це пояснюється тим, що навіть шляхом самогубства людина не спроможна привласнити собі смерть, яка, навпаки, привласнює її.

У зазначеному процесі привласнення сама смерть актуалізується, оскільки з можливої вона переходить до розряду дійсної та необхідної, що, у свою чергу, знімає її як можливість. Більш того, це доводить, що смерть тут і ніколи не виступала як можливість, а лише являла собою відкладену необхідність.

За М. Бланшо, смерть внаслідок самогубства, як і смерть природна, виявляє максимальну пасивність, адже під маскою діяння тут фактично відбувається заворожена самовтрата. Справа у тому, що смерть як можливість повинна розкрити всі граничні здібності людини як істоти смертної. У цьому й полягає завдання людини – стати двічі смертною. Кожна людина народжується смертною, з часом усвідомлюючи це. Бути істотою двічі смертною – значить зберегти та утримати свою свідомість не тільки у момент смерті, але й після її настання. Цього прагнув Сократ, який припускав існування чистого розуму після смерті, здатного контактувати з подібними звільненими енергіями.

Однак людина за природою своєю не має можливості досягнути такого результату. Смерть як можливість передбачає те, що Я й після смерті залишиться цим же Я. Мета такої смерті – не допустити процесу відчуження Я від самого себе, а навпаки, зберегти його. А в самогубстві відбувається лише процес пошуку свого Я, його достовірності й рішучості, вважав М. Бланшо. З точки зору мислителя, самогубство не є свідоцтвом усталеної й збереженої влади над собою, завдяки якій Я, стаючи безбуттійним, отримує право бути. Навпаки, самогубство свідчить про відчуженість Я суїцидента, що постає як безлико-нейтральна тінь. У цьому полягає відмінність позиції М. Бланшо від позиції стоїків та М.Е. де Монтеня, на перший погляд, тотожних. Однак, незважаючи на потяг до влади над смертю, завдяки якій досягається свобода, стоїки шляхом самогубства, що скоювалося зі стоїчною незворушністю, вважав мислитель, досягали лише байдужої влади. У результаті стоїчна байдужість робила і смерть настільки байдужою, що перетворювала її на ніщо, а сама як відчуженість припиняла бути владою над собою.

У цілому самогубство ставить два питання:

1) чи можливе життя (адресується життю);

2) чи можливе самогубство (адресується самому самогубству).

На думку М. Бланшо, самогубство актуалізує друге питання, що є домінуючим.

Проаналізувавши цілі й прихований потенціал суїцидента, М. Бланшо зробив акцент на наступних моментах його суїцидальної діяльності:

1) він сповнений оптимізму;

2) бажає оволодіти небуттям, творячи своє власне небуття;

3) шляхом самогубства підносить смерть до рангу вчинку, не бажаючи при цьому робити вчинки.

У результаті суїцидент шляхом самогубства утверджує і діяльне начало, притаманне людині як такій, і сенс життя, і саме буття, тобто все, що він вирішив заперечувати. Суїцидент належить запереченню, яке пронизує всі його рішення і дії. Він позбавлений здатності й можливості використовувати заперечення і не здатний утекти від себе, оскільки, як відзначав М. Бланшо, належить нейтральному світу відсутності, в якому первісно не є собою. Французький мислитель визначив таке положення суїцидента як ситуацію відчаю, в якій смерть для людини починає являти собою нездійсненну надію.

Той, хто наважився на добровільну смерть ще має притаманну людині у цьому світі силу, а отже, міг би жити. Небуття, в яке він вирішив зануритися, виступає для нього порятунком. Воно є для нього тим кінцем, який, у свою чергу, дозволить знайти початок.

М. Бланшо підкреслював, що той, хто убиває себе, є великим стверджувачем нинішнього для нього моменту, мотивуючи тим, що, з одного боку, самогубець, перебуваючи у відчаї, не володіє теперішнім (справжнім) часом для смерті, а з другого, – він бажає утвердити «абсолютну» мить, яка у своєму торжестві над майбутнім зафіксується у теперішньому, у «зараз» (до речі, згадаймо, що, за визначенням С. К’єркегора, мить – це атом вічності). Однак саме це «зараз» і викриває слабкість та ілюзорність самогубства як вчинку, оскільки смерть ніколи не є присутньою в теперішньому моменті.

Мислитель акцентував увагу на існуванні двох видів смерті:

1) смерті, межею якої виступає здатність померти і гегелівський ризик не на життя, а на смерть; ця смерть, що сприймається як свобода, перебуває у підвладному людині світі; це – смерть видима;

2) невловимої смерті, непідвладної людині і, у свою чергу, не владної над нею; це – смерть невидима.

Самогубець же шляхом першої смерті розраховує осягнути другу, що неможливо.

Суїцидента, на думку М. Бланшо, пригнічує загадковість майбутнього, яку він і має намір усунути своїм актом, бажаючи, таким чином, скасувати таємницю смерті. Однак така мета недосяжна в силу природи смерті, атрибутами якої є:

1) невизначеність моменту її настання, внаслідок чого її не можна замислити;

2) відсутність певного відношення між нею і людиною.

Самогубство, неодноразово підкреслював мислитель, непідвладне задуму, оскільки і його мета, і результат при наближенні до неї ілюзорні. Однак з другого боку, надаючи смерті форму задуму, людина знаходить єдину можливість принизити смерть і піднести свій задум до уже нелюдської можливості. Самогубець своїм «вчинком» не приймає смерть, а навпаки, бажає усунути її як майбуття. Однак це неможливо, оскільки майбуття, за М. Бланшо, і складає сутність смерті. Тому той, хто хоче померти, не помирає, а втрачає волю до смерті. Зазначену втрату волі до смерті М. Бланшо пояснював тим, що людина як така не володіє можливістю перетворення смерті на об’єкт воління. Смерть потойбічна недосяжна для людини, котра не має такої влади, яка б дозволила її побачити, вона прихована від людини своєю непроникливістю.

Таким чином, шляхом самогубства людина не набуває влади ні над смертю, ні над майбутнім: будучи народженою, людина має майбутнє; будучи добровільно померлою, вона позбавляється майбутнього, так і не закріпивши за собою звання двічі смертної.

Можливо, підсвідомо людина передчуває зазначений стан речей і спрямовує свою турботу на власну зовнішність та інші деталі, які належать цьому світу й забезпечують «порядний вигляд» її трупу в майбутньому. Це єдине, що для неї можливо у плані власного «майбуття», в якому її уже не буде. У то й же час скрупульозне приготування до самогубства свідчить про відсутність бажання померти: воля суїцидента, перебуваючи на порозі непізнаваного, звертається на те, що безпосередньо є. У самогубстві реалізується божевілля як привілей людини, що стверджує її пошуки і непомірні бажання.

У самогубстві людина реалізує єдине своє право, яке не супроводжується обов’язками. Але це ж право і не досягає поставленої перед собою мети, яка полягає у досягненні непідвладної людині потойбічної смерті. Шляхом самогубства людина так і не досягає смерті як можливості. Навпаки, смерть, котру суїцидент уявляє як граничну форму своєї влади, відчужує його від цієї ж влади. Більш того, смерть стає безвідносною щодо цієї людини, так і не утверджуючись у бажаному для неї статусі можливості. Смерть для суїцидента стає, за визначенням М. Бланшо, ірреально-невизначеною.

Людина шляхом самогубства бажає принести в дар своєму Я власну смерть, таким чином утверджуючи свою владу. Однак у самогубстві відбувається роздвоєння Я, частини якого відчужуються смертю одна від одної: Я дарує своєму Я смерть, але уже не це Я її отримує в дар. У такому відчуженні людина, бажаючи бути собою і зберегти себе, остаточно припиняє бути самою собою. Втрачаючи ж самого себе, самогубець помирає не своєю смертю, а смертю, яку він заперечував. Ця смерть, за М. Бланшо, являє собою недбалість, що вічно триває, та ухильне утягнення.

Таким чином, у добровільній смерті людина не перевершує себе, так і залишаючись людиною, смертною від народження, такою, що не має можливості ні подолати її, ні оволодіти нею, ні владарювати над нею. Шляхом самогубства людина лише підтверджує свій статус людини.

У цілому філософами-екзистенціалістами XX ст. А. Камю, М. Бланшо, Ж.П. Сартром, Г. Марселем та К. Ясперсом було наголошено на тому, що людське мислення актуалізує у собі потребу осмислення об’єктивного світу суб’єктивним духом. Свідомість, яка прокинулася, починає продукувати питання, що складають основу фундаментальних філософських проблем, серед яких своїм трагізмом та хворобливістю виділяється проблема сенсу життя людини. Ця проблема породжує питання про те, чи варте життя того, щоб його прожити, яке уперше зафіксоване у пам’ятці давньоєгипетської культури XXI ст. до н. е. «Бесіда розчарованого зі своєю душею».


Запитання і завдання для самоконтролю:
1. Місце самогубства у філософії екзистенціалізму (А. Камю, Ж.П. Сартр, К. Ясперс, Г. Марсель).

2. Поміркуйте, чи наближується людина шляхом суїцидального акту до смерті як можливості, спираючись на працю М. Бланшо «Смерть як можливість».

3. Який сенс вкладає М. Бланшо у поняття «досвід смерті»?

4. Проаналізувати поняття «задоволення від смерті» та «смерть із задоволенням2, якими оперує М. Бланшо;

5. З’ясуйте, чи можлива смерть як можливість та чи реалізує це завдання самогубство.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка